Тарас Шевченко про російську імперіалістичну політику

КУРСОВА РОБОТА

Т.Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає".

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринці на Черкащині в сім'ї селянина-кріпака козацького походження. Рано осиротівши чотирнадцятилітнім хлопцем попав в "козачки" до поміщика П. Енгельгарда, з яким 1829 року переїжджає до Вільно, а на початку 1831 -- до Петербургу. Помітивши схильність юнака до малювання П. Енгельгард віддає його "в науку" до художника В. Ширяєва, що спеціалізувався на розписі палаців. 1836 року Т. Шевченко знайомиться з українським художником І. Сошенком, а пізніше з К. Брюлловим, В. Жуковським, В. Григоровичем, М. Вільєгорським, Є. Гребінкою та ін. Завдяки їх піклуванню Т. Шевченко був 1838 викуплений на волю за гроші, зібрані серед членів царської родини за лотерею, в якій розігрувався портрет вчителя царських дітей В. Жуковського роботи К. Брюллова. Цього ж року він був зарахований до Академії мистецтв у Петербурзі. 1845 року Т. Шевченко вирушив в Україну з наміром оселитись у Києві. У березні 1847 року його заарештовують в числі причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та засуджують до заслання в солдати без права вислуги та суворою забороною писати і малювати. Тривалі клопотання друзів про пом'якшення вироку увінчались успіхом 1857 року, коли поет був звільнений. Однак десять років солдатчини серйозно підірвали здоров'я Т. Шевченка і 10 березня 1861 року він помирає у своїй кімнаті-майстерні в Академії так і не здійснивши особистої мрії -- повернутись в Україну. "Повернення" відбулось лише 22 травня 1861 року, коли тіло поета було перевезено із Смоленського цвинтаря в Петербурзі і поховано на Чернечій горі в Каневі.

Тарас Григорович Шевченко стояв на революційно-демократичних позиціях. Виходець з кріпаків-селян, який зазнав всіх утисків і зневаги підневільного існування, Тарас Шевченко в силу свого соціального становища ненавидів самодержавно-кріпосницький лад. Характеристика минулого України переслідувала мету розкрити історичну основу для аргументації ідеалу всеслов'янського єднання, ідеалу, закладеному в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми гнобителями за свободу і незалежність. Ще під час навчання в академії мистецтв Тарас Шевченко включився в суспільно-політичний рух, сприйняв визвольні ідеї декабристів і революційних демократів.

Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим щ віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та ін.

Говорячи про політичний ідеал Т.Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т.Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т.Г. Шевченка соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

У творах Т.Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов'ю до України, її народу.

феодальний кріпосницький національний свідомість

2. Політика царської влади у творах Т.Г. Шевченка "Великий льох", "Розрита могила", "Кавказ"

Поема «Великий льох» є гострою сатирою на політику Росії, це протест проти соціального і національного гніту українського народу. Шевченко співчуває російському люду, бо його так же гнобили експлуататори, як і наш.

Твір складається із трьох частин, а в кожній із них є по три образи. У першій частині «Три душі» автор показує гноблення за часів Миколи І, зраду Мазепи, брехливі обіцянки Катерини II, надії народу на об'єднання України з Росією. Але «три душі» були покарані, оскільки в різні часи вільно чи невільно стали причиною певної національної трагедії. У другій частині «Три ворони» - алегоричні образи найбільш реакційних сил України, Росії і Польщі. У розділі «Три лірники» поет безжалісно викриває панське прагнення до наживи: вони з лихою та зневагою ставляться до народу-годувальника. Засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українську інтелігенцію, лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації.

Царизм у поемі не тільки жорстоко пригнічує український народ, але й цинічно сміється над його історичним минулим. Автор ненавидить не тільки царя, а і козацьку старшину, поміщиків - усіх визискувачів свого народу. Тому, очевидно, Великим льохом називає Україну.

Поема-містерія Т.Г. Шевченка «Великий льох» в історичному і філософському планах - центральний твір у «Кобзарі», бо в ній розглянуто проблеми політичної свідомості, її втрати, що призвело нас до втрати державності, до національного поневолення, а це питання всіх питань. Твір написаний 1845 року. Поштовхом до його написання став один із епізоді історії культури України - проведення археологічних розкопок російськими вченими із залученням наглядачів-поліцейських.

Жанр містерії був особливо популярний у Середньовіччі. В її сюжеті були сцени народження, розп'яття і воскресіння Ісуса Христа та таїнство відкуплений ним людського роду. Містерія «Великий льох» нетрадиційна. У ній показано національний відкуп українського народу, пов'язаний з пошуками скарбу Богдана Хмельницького, за часів гетьманства якого українська держава досягла вершин свого розвитку. Природно, що в льоху, резиденції будівничого нашої держави, поховано разом з його останками і саму ідею незалежності. Шевченко, напевно, легенди, перекази, за якими в Суботівському льоху «позамикані права» відкривати які ще не настав час. Відомо також, що поет не раз відвідував Суботів і змальовував церкву. Ось така історична основа поеми про трагедію України, замислюючись над якою, Шевченко прийшов до думки про скарб народу - ідею самостійної держави.

У Шевченковій поемі-містерії «Великий льох» дійство відбувається у двох площинах. У верхній, призначеній для релігійних вистав, діють метафізичні персонажі три душі, три ворони, три лірники. У нижній (світській) - справник з москалями, що розкопують льохи Хмельницького, сподіваючись знайти у них золото. Друга душа - наймички Івана Мазепи. Дівчина випадково залишилася живою, бо після поразки Мазепи під Полтавою, його Батурин був знищений москалями і гетьманова челядь перебита. Позбиткувалися і над Дівчиною. Та вона, добра душа, зла в серці на ворогів не тримала, напоїла коня, «як вертавсь із-під Полтави». Третя душа належала немовляті. Це немовля погрішило тим, що всміхнулося до цариці Катерини II, лютої вовчиці, яка наказали підпалити козацьку святиню - монастир Межигірського Спаса і милувалася з Дніпра цією страхітливою пожежею. Коли дитина розплакалася, мама для забави Показала їй «галеру золотую» Катерини II на Дніпрі, і маля посміхнулося цариці.

Кожна душа символізує Україну певної історичної доби. Перша дівчина (Україна часів Хмельницького) - зріла, фізично й розумово доросла дівчина на виданні, а дівчина з Батурина (Україна часів Мазепи) - лише підліток, який щось усвідомлює, а чогось ще й не може дійти своїм розумом, дівчинка з-під Києва (закріпачена Катериною II Україна часів знищення Запорозької Січі) - вже тільні безпомічне немовля.

Друга сцена містерії - це розмова трьох ворон - української, польської та чисковитської. Як три душі покутували за гріхи темного народу, так три гайворони крякають від імені верховодних сфер: польського можновладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва. Польська ворона чваниться тим, що проливши під час повстання ріки крові, а повстанців загнавши до Сибіру, призвівши Польщу до занепаду, тепер бенкетує у Парижі. Московська ворона хвалиться новими указами, що призвели до зруйнування України. Це вона призвела до тотального винищення Батурина, смерті славного Полуботка, загибелі десятків тисяч героїчних козаків на Лодзі, у Фінляндії. Та хоч якою лютою-перелютою вона є, однак не зуміє того жахіття виробляти, що «москалі в Україні з козаками діють». Українська ворона каже, що Україна існувала ще задовго до того, як постали Польща і Московія, каркас - пророчить, що цієї ночі народяться близнята: «один буде, як той Гонта, катів катувати», а другий буде катам помагати. Ворони радять, як бути з тим новим Гонтою, що «розпустить правду й волю по всій Україні».

Третя трійця - це лірники: сліпий, кривий і горбатий. Хто вони такі? Це наша інтелігенція, учені й письменники Шевченкових часів? Отже розділ «Три лірники» сповнений ядучою політичної сатирою. Це сатира на внутрішню і зовнішню імперську політику Росії, на панство з його пихою та зневагою до народу-годувальника, на зажерливість царських чиновників, на бездіяльність української інтелігенції у справі духовний виховання нації.

Спираючись на текст твору, можна вважати, що іі сама назва твору є символічною. Великим льохом, очевидно, названо Україну. Великий поет України з трагічним болем в душі спостерігав, як Москва руйнувала і жорстоко викорінювала залишки свідомості історичного буття серед народу і як дедалі затягувався зашморг російського великодержавного ланцюга на шиї приборканої України. Тому в поемі «Великий льох» поет свідому зробив ретроспекцію в історичне минуле України, щоб чітко вказати на злочини і навіть свідомі провини, які привели козацьку державу до тотального поневолення.

У поемі-містерії Шевченко показав, що три душі нудяться світом, не знаходячи собі пристановища, їх не пускають до раю і не пустять доти, доки українці не здобудуть собі волю, не повстануть проти гноблення, не відродять свою мамі» опальну гідність. Це був справжній громадянський подвиг поета і борця, справжні нього патріота України.

«Розрита могила» -- вірш Тараса Шевченка, написаний 9 жовтня 1843 в Березані.

У цій поезії звучить протест проти соціального й національного гноблення народу. На питання, за що сплюндрована його країна й за що гине, Україна поет відповідає, що в її горі винні царат та власні українські пани.

Безпосереднім поштовхом до написання вірша стали розкопки археологічних пам'яток, зокрема могил, проведення яких в 30--40-х роках пожвавилось в Україні. В Шевченкові часи могили були характерною рисою українського степового ландшафту, чимало їх зустрічалося й поблизу Березані. Поет, як і інші українські письменники, вважав могили пам'ятками епохи козаччини. Вбачаючи в розкопках могил наругу над національними святинями, Шевченко протестував проти розкопок з позицій народної моралі: за нею, розривати могили -- великий гріх. Могили у Шевченка не тільки типова деталь пейзажу, а й символи героїчного минулого країни. Поширений у фольклорі та творчості романтиків, образ могили -- один із постійних у Шевченка. Як і в його сучасників, він має амбівалентний характер: могили -- свідки слави і безслав'я, боротьби за свободу і проти пригноблення. Інше семантичне наповнення дістає образ могили в заголовному образі вірша «Розрита могила» -- це узагальнений до символу образ України, пограбованої царатом.

Шевченко вперше називає винуватця і причину кризового становища України. Цю причину він бачить в історичній помилці підписаному у 1654 році у Переяславі акті приєднання України до Московської держави, що обернувся для українського народу ліквідацією його здобутків на шляху до власної держави, кріпацтвом, руїною.

Російський царат постійно проводив жорстоку колонізаторську політику. Історія знає чимало доказів цього твердження. Одним із них є загарбницька війна 1840-1845 рр. царської Росії проти народів Кавказу. Волелюбні горці не підкорялись, мужньо чинили опір самодержавству, знищили тисячі солдатів та офіцерів російської армії. Нерівною була ця багаторічна боротьба, яка закінчилась насильницьким приєднанням Кавказу до Росії. Загнуздавши горців, колонізатори люто розправилися з борцями за волю. У цій війні загинув друг Шевченка, художник Яків де-Бальмен. Його смерть дала поштовх до написання поеми, але головна причина створення «Кавказу» інша. Поет радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який протягом багатьох років захищав свою волю, мужньо вів боротьбу проти регулярного війська та завдавав йому поразки за поразкою. Хіба міг патріот України, який боровся проти царату, не привітати й не оспівати таку мужність, сказавши: горці, на жаль, не перемогли, та якщо об'єднаються всі народи, самодержавство впаде.

Тарас Шевченко написав «Кавказ», в якому піднімає питання про право на щастя всіх не поневолених народів.

Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров'ю. Цим вступом автор готує читача до розповіді про трагічні події.

У символічному образі Прометея Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла - царат, який «карає.., що день Божий довбе ребра й серце розбиває». Та народ безсмертний, тому царат «не вип'є живущої крові», «не скує душі живої». Поет радіє, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народів звучать натхненні слова: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля».

Треба звернуть увагу на епітет наша. Це важливо, бо ним Шевченко вперше у своїй творчості називає не лише український, а й усі поневолені народи Росії. Створюючи образ Прометея, поет не йшов сліпо за відомим грецьким міфом, а взяв звідки тільки ідею безсмертя титана. Побіжно згадавши його тривалі страждання, автор наголошує на стійкості закутого Прометея, яку не в силі здолати хижий орел. Прометей і орел - це два ворожі табори - народ і царат. Волелюбний народ не скоряється катам, і хоч самодержавство терзає його щомиті, народ прагне розкуватись, щоб розкрити свої животворні сили. Образ Прометея не тільки закликав народи до боротьби проти царату, а й виховував віру в перемогу над самодержавством.

У звертанні до Бога Шевченко ще шість разів у різних відмінках повторює епітет наша, підкреслюючи спільність долі всіх народів імперії - «правда наша п'яна спить». Царат призводить до того, що «течуть… кривавії ріки», що тяжко зароблений «хліб насущний» селянка замішує не водою, а «кривавим потом і сльозами».

Вдавшись до гіперболи й анафори, Шевченко створив градацію обурення й гніву до винуватців цього всенародного злочину. Він саркастичного глузує з царя, ставлячи його в один ряд із псами та собаками.

Зразу ж після саркастичного виразу «нашим батькам-царям слава!», який слід розуміти, як «ганьба царям!», поет знову вживає слово «слава!», але вже в прямому значенні. Він прославляє кавказькі сині гори та мужніх горців - «лицарів великих». Який контраст! Від сарказму - до лірики, від глузування - до пафосу. Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Шевченко закликає: «Борітеся - поборете!», бо «за вас правда». Так забриніли в поемі виразні революційні мовити.

ВИСНОВОК

В аналізі еволюції творчості Т. Шевченка існує традиція, початок якій одним з перших поклав І. Франко. У роботі, написаній в рік 100-річчя народження Т. Шевченка він писав: "Поетичну діяльність Шевченкову можна поділити на чотири періоди, досить нерівномірні один до одного. Перший від 1838 до 1843, або від його звільнення з кріпацтва до першого повороту на Україну. В другім періоді, що тягнеться до його арешту весною 1847 р., знаходимо тільки політичні поеми. Далі від національного українського становища поет переходить до соціальних питань і підіймає свій могутній голос в оборону. Так він став пророком цього народу, розриваючи немилосердно завісу політичного і національного насильства. Та несподівана катастрофа спинила його працю і навіть сховала багато його віршів від громадянства на декілька десятиліть".

Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об'єднати в ім'я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція.

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів Т. Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов'янських, зокрема. У багатьох поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких "будителів", що поклали початок демократичного слов'янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому "зіллються слов'янські ріки" в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля".

Тарас Шевченко -- поет, що зробив для відродження і становлення сучасної української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча чи теоретика політики, відродив у ній національну самоповагу та прагнення до самостійного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії в стан надії, сподівання і, врешті, активної діяльності.

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки -- творили "міф Шевченка", без якого історична доля української нації була б інша. "Шевченко -- борець за соціальне визволення", "Шевченко -- борець за українську державу", "Шевченко -- борець за дружбу всіх народів і слов'янських зокрема" -- це міфологеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємодоповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Т. Шевченко хотів сказати, історії, світу та своїм землякам "і мертвим, і живим і не народженим".

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Губернський Л.В., Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого-світоглядний аналіз / Київський національний ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - К.: Знання України, 2002. - 580 с.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Передмова І. О. Денисюка. - Львів: Світ, 1991. - 576 с.

3. Енциклопедія українознавства. під ред. проф. Кубійовича В., - Львів. - Т.3. - 1994. - С. 960-1204.

4. Костомаров М.І. Закон Божий (Книга буття українського народу). - К., 1991. - 38 с.

5. Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї Т.Шевченко та І. Франка в сучасній ідеологічній боротьбі / Від ред. Б.М. Бабій. - Акад наук Укр. РСР - К.: Наук. думка, 1990. - 116 с.

6. Політологія: історія та методологія / Андрущенко В.П., Антоненко В.Г., Ануфрієв Л.О. та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2000. - 632 с.

7. Політологія. Підручник. / За ред. Панова М.І., Герасіної Л.М. та ін. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2005. - 520 с.

Размещено на Allbest.ru