Екзистенціалізм у романах Ж.-П. Сартра "Нудота" та А. Камю "Сторонній": психоаналітичний аспект

Поведінку Мерсо визначають два чинники, що погано поєднуються між собою: психологічно мотивоване (таке, що забезпечує життєподібність його до образу) й теоретичне. „Теоретичний компонент” пояснює сприймання факту вбивства: араб, після фатальних пострілів, що обірвали його життя, опиняється за межами земного буття й тому автоматично випадає з поля зору абсурдної людини. Аналогічним чином можна пояснити і байдужість Мерсо під час похорону матері.

Захворювання на невроз може бути пов'язане з подіями, які відбувались у дитинстві. Згідно з психоаналізом у дитинстві закладається психічна програма всього дорослого життя. Едіпів комплекс є центральним дитячим комплексом, особливо структурування цілісного сексуального потягу і, зрештою, духовності людської особистості. Едіпів комплекс - одне з основних понять класичного психоаналізу, запроваджене Фройдом на позначення невідомих сексуальних потягів дитини до своїх батьків. Едипів комплекс Фройд досліджував у локальній та універсальній площинах: в історії розвитку індивідуальної психічної структури людини та духовно-психічної структури колективу (народу), людства. Едипів комплекс може бути представлений як психоаналітичний код для розуміння феномену статі; як психоаналітичний код для пояснення духовності, феномену творчої особистості і культури загалом. Кожен з цих аспектів заклав можливість для відповідної інтерпретації.

Психічна поведінка формується позицією дитини в сімейному трикутнику: мати - дитина - батько. Ставлення дитини до батьків, вважав Фройд 11,38, має первинний сексуальний характер. Від початку дитяча сексуальність є синкретичною, з природною взаємодією гетеросексуальності та гомосексуальності, що зумовлює амбівалентне (суперечливе) ставлення дитини до своїх батьків, виражене в почуттях любові-ненависті. На стадії формування жіночої та чоловічої сексуальності Фройд виділяв спільну для обох статей доедіпову прихильність до матері, а потім - едіпову ситуацію. Доедіпова стадія у фройдівському психоаналізі займає незначне місце, він більше зосереджувався на едіповій ситуації, яка виникає на шляху активного формування сексуального потягу.

Характеризуючи відношення між Мерсо та його матір'ю треба сказати, що вони були „сухими”: Мерсо не плаче на її похороні, але її образ постійно його супроводжує, і він згадує про неї з теплом, що дозволяє говорити про глибоку прив'язаність. За словами Олів'є Тодда 39,192, у таких людей, як Камю, уродженців Алжиру, - прив'язаність до матері зберігається все життя.

Справедливість - поняття змінне, залежить від часу, політичного устрою. Камю перш за все хотів протиставити синівську любов - безумству. На одному з виступів Камю сказав, що вірить у справедливість, але в першу чергу буде захищати не справедливість, а власну матір. Але багато алжирців та „прогресивні” люди зрозуміли цю фразу інакше: добробут жінки, яка його народила, набагато важніша, ніж доля корінного населення Алжиру. Дехто навіть побачив в цьому зарозумілість: власна матір ставиться на одну чашу вагів з мільйонами страждаючих алжирців.

Дослідивши романи Ж.-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору класичного (“реалістичного”) психоаналізу можна зробити висновок, що у романі “Нудота” фігурують такі поняття як сублімація та невроз, а в романі “Сторонній” - невроз, лібідо і едіпів комплекс.

2.2 Дослідження романів Ж.-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору “романтичного” психоаналізу К.-Г.Юнга

Класичний психоаналіз, в основі якого лежить дослідження несвідомого бажання, постав на розриві з традиційною герменевтикою (методологією тлумачення тексту свідомості). На основі авангардного фройдизму розгорталася проблема поєднання психоаналітичного тлумачення психічного несвідомого з феноменологією вічної субстанції, яка є основою світобудови, тобто поєднання наукового авангарду з духовною (релігійною) традицією. Цей проект здійснила аналітична психологія Карла Густава Юнга, осмислюючи реальність психічного несвідомого як абсолютну реальність божественної сутності.

Метою аналітично - психологічного проекту, на відміну від вчення Фройда, стало не підкорення цієї реальності, діалог з нею як найвищою позитивною цілісністю. Аналітична психологія, означавши вічну субстанцію як психічну реальність, заклала нові можливості літературознавчого тлумачення текстів, конструктивні підходи до психічного письма.

Оскільки несвідоме було не оригінальним відкриттям Фройда, а лише його осмисленням, то загальне поняття “психоаналіз” метафорично вживається у значення “глибинна психологія”, що досліджує неусвідомлене. Інше тлумачення головного об'єкту дослідження - неусвідомленого - визначає і нову його якість.

Якщо “реалістичний” психоаналіз Фройда був розбудований на науковому культі свідомості, то “романтичний” психоаналіз Юнга постав на міфологічному культі неусвідомленого. Художній твір у психоаналітичній теорії Фройда - це естетичний вияв психічної цілісності свідомого Я, тобто Его митця; індивідуального неусвідомленого (комплексів); колективного несвідомого (архетипної психології). Залежно від комбінацій цих складових (цілісна їх взаємодія, перевага свідомих смислів, перевага смислів індивідуального несвідомого, перевага смислів колективного несвідомого) Юнг розрізняв естетичну та психологічну цінність художнього твору.

Юнг критикував фройдівський психоаналітичний підхід до мистецтва за те, що там в основі творчості було розглянуто лише індивідуальне неусвідомлене, змістом якого є комплекси. Він не заперечував тези, що комплекси пробуджують творчу енергію, у безпосередньому вияві стають “архітекторами снів”, поводять себе як чужорідне тіло у сфері свідомості, активізуючи її діяльність. Це зумовлене тим, що комплекс стає образом певної психічної ситуації, яка емоційно дуже наснажена, а тому несумісна із звичайною позицією свідомості.

Залежно від ситуації особистий комплекс може зумовити або невротичне захворювання або творче досягнення. Лише тоді, коли митець виходить за межі індивідуальних комплексів, він може стати великою творчою особистістю: індивідуальний комплекс на цьому шляху є першим поштовхом, який спонукає творче пізнання. Творчий процес в аналітичні психології має такий механізм: навколо індивідуальних комплексів розвиваються фантазії, які блокують психіку особистості, що потрапляє у своєрідний глухий кут. Саме породжені комплексами фантазії змушують творчу особистість продукувати, тобто шукати виходу із обмеженого психічного світу. Невротик, навпаки, замикається у світі власних фантазій, у власній психічній пущі. Фантазії стають конструктивними лише тоді, коли виходять у широкий простір колективного неусвідомленого (встановлюючи зв'язок між комплексами і архетипами).

Юнг погоджувався, що мистетство користується дарами індивідуального неусвідомленого, що його джерелом, як і джерелом неврозу, можуть стати комплекси, але твір мистецтва на цій основі може стати симптомом замість того, щоб виразити символічне. Міра вияву соціального значення символів залежить від міри життєздатності творчої індивідуальності. Психоаналіз зауважував, що “наскільки примітивніша, тобто наскільки нежиттєздатніша індивідуальність, наскільки обмеженіше соціальне значення створених нею символів, хоч ці символи й мали б для цієї індивідуальності абсолютне значення”. Саме твори, художня образність яких виражає лише індивідуальне неусвідомлене, на думку Юнга, і можуть бути матеріалом для “медичного” психоаналізу.

Коли ж комплекс виходить у поле первинного образу (архетипу), він взаємодіє з психічною енергією величезної кількості однотипних переживань.

Якщо психоаналіз знаходить у всіх творчих юдей, незалежно від біографії, передусім едипів комплекс, то аналітична психологія наголошує на єдності різних комплексів з їх архетипними відповідниками. Нойман відзначав 11,113, що вроджена чутливість творчої людини примушує її дуже гостро переживати власні комплекси. Митець завжди відчуває свої комплекси разом з їх відповідностями, його страждання від початку є значною мірою несвідомим екзистенційним стражданням від фундаментальних людських проблем, які групуються у кожному архетипі. Тому, з позиції аналітичної психології, суть творчого процесу полягає в компенсації індивідуального комплексу архетипом, у неусвідомленій активації архетипного образу, його опрацювання й оформленні у завершений твір.

При дослідженні романів Ж.-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору “романтичного” психоаналізу, метою даного аналізу є виявлення архетипних образів.

Юнгівський архетип - ідеальний феномен. Понятя архетипу є результатом багаторазових спостережень, передусім над міфами і чарівними казками, які містять стійкі мотиви. Ідеальний характер архетипу пов'язаний з інстинктом. Саме інстинкт як неусвідомлений успадкований процес, що виникає регулярно і одноманітно, як типова дія, передбачає появу архетипу. Архетип (першообраз), вважав Юнг, доцільно тлумачити як автопортрет інстинкту, як сприймання інстинктом самого себе. Архетип - ідеальна, пуста форма, наділена енергетичною силою, що походить з неусвідомленого і формує уявлення.

Архетип пустий і суто формальний, це певна апріорна можливість формотворення, чиста, одержима силою енергія. Якщо архетипи визначає не зміст, а лише форма, то архетипний образ, ставши усвідомленим (наповнившись матеріалом усвідомленого досвіду), визначається відповідно до змісту.

У романі Ж.-П.Сартра “Нудота” фігурує архетип батька, який реалізується в образі суспільства. Сартр змальовує Рокантена як людину взагалі, в асоціативному плані. Якщо він зайнятий якоюсь справою, то лише заради власного задоволення. Він багато подорожував Європою, Африкою, але жодна з країн не стала для нього дорогою та близько. У Рокантена немає ніяких уподобань ні особистого ні соціального характеру. До людей він байдужий і, якщо іноді вимушений вступити з ними в розмову, обмінюється з співбесідниками незначними фразами. Тут він висловлює по суті кредо відчуження від людей, яким керується у своїй поведінці. Сартр показує, що Рокантену байдужі також всі соціальні групи і класи. Всі люди для нього лицеміри, не заслуговують на повагу, також цілі, якими вони керувались у своїй діяльності. Рокантен високомірно засуджує буржуазних дільців, але його соціальний статус визначений чітко:буржуа. Він думає, що він не від суспільства, але якщо б не було суспільства, де за гроші можна купити все, він би не міг існувати. Він живе за рахунок інших, і тому об'єктивно він пов'язаний з іншими людьми. Але це є внутрішній суперечливий зв'язок. По відношенню до працюючих він експлуататор та об'єктивно ворожий їм. В тому, що він вважає досить нормальним жити на кошти, які не були створені його працею, він підтримає, пасивно, буржуазний порядок; він об'єктивно є солідарним у цьому зі всіма буржуа. Від інших буржуа він відрізняється лише тим, що безпосередньо не приймає участі у створенні капіталу, цілком бездіяльним у соціальному відношенні, і в цьому він не є одиноким: Рокантен - типова фігура рант'є для соціального життя Франції. Об'єктивний тип зв'язку з суспільством у Рокантена - паразитичне життя за рахунок праці інших, - зумовлює глибокий психологічний розрив між Рокантеном та людьми, які його оточують.

Для Сартра архетип Батька асоціюється з образом його дідуся. Дід по материнській лінії, де пройшло дитинство Сартра, “так походив на бога - батька, - пише А. Моруа 31, 322, - що його нерідко приймали за всевишнього”. Він обожнював свого онука, - тому виховував з нього майбутнього викладача. Сартр з дитинства відчував, що на нього покладена відповідальна та важлива місія. Під час зустрічі зі своїми товаришами Сартр помітив, що він замалий на зріст та дуже слабкий. Це відкриття дуже його засмутило, але дідусь врятував його: порадив знайти себе у творчості.

У романі Ж.-П. Сартра “Нудота” постає архетип Матері, який реалізується в образі природи. У Сартра природа мерзенна та агресивна. В романі “Нудота” матеріальний світ складається не стільки з речей, скільки з речовин - із різних субстанцій. Герой роману сприймає це панічно, як “страшну загрозу”: на вулиці приморського міста наповзає густий туман, під прикриттям якого повинне трапитись щось жахливе, навіть м'яке сидіння у трамваї викликає відразу. Природа у Сартра поглинаюча, вона обволочує людину брудною поверхнею предметів, не залишає їй найменшого освітлення, має на меті без залишку розчинити в своєму холодному череві. Від її агресії не захищає природна оболонка людського тіла.

У Сартра виняткова реакція на “нудоту”. Він почуває себе жахливо перед всім мерзенним, слизьким, - словом таким, якою потає образ матері-природи у романі “Нудота”. Тому він сповнений почуттями ізольованості та страху, того почуття, яке було характерно багатьом його сучасникам.

У Альбера Камю у романі “Сторонній” світ наповнений сяйвом та блиском Середземномор'я, в ньому володарює язичний бог - сонця, і людина може переживати екстаз, злиття зі стихійним буттям. Природа не є доброю і лагідною до людей, але вона залишає їм достатньо простору, не торкає їх внутрішню гідність.

У романі сонце має великий вплив на вчинки Мерсо: зустрівшись із арабом по дорозі до джерела, Мерсо сподівався знайти порятунок від спеки, але сонце проникло у кров Мерсо, заволоділо всім його єством та перетворила на загіпнотизованого виконавця незрозумілих та загадкових космічних дій. Коли Мерсо ступив крок, араб витяг із кишені ножа - “сонце сяйнуло на криці, і його ніби вдарило в чоло довгим гострим лезом”. Вистріливши у араба, Мерсо не дає жодних вказівок на цілеспрямованість свого вчинку, всі його дії диктуються природними силами. Але результатом цього “злиття з природою” стає вбивство - пролог до власної загибелі Мерсо.

Далекий від життя Мерсо проникливо реагує на тепло сонця, прохолоду тіні біля струмка, “запахи літа”. Альбер Камю нібито передає свої відчуття своєму головному герою. В сімнадцять років Камю застудився та захворів на туберкульоз. Спостерігаючи за хворими людьми, він дивився у вікна, насолоджуючись природою, яка хвилювала його душу, наповнювала новими відчуттями. Не дивлячись на лікування, хвороба не залишала Камю до кінця його днів. Тому його так зачарували сторінка “островів”, де Грін'є співає гімн красотам природи. Ці сторінка заставляли його відчути більш повну та сильну насолоду від природи, але, знаючи про свою тяжку хворобу, Камю все життя переслідує “живий” страх смерті - тому в романі втілено архетип Матері в образ смерті. В центрі абсурдного світобачення фігурує факт смерті, який трагічно переживається та позбавляє сенсу все людське життя. Мотив смерті стає центральним організуючим мотивом основної філософської лінії романи. З певної точки зору “Сторонній” - це роман про три смерті: матері на початку роману, араба в середині роману та близької смерті самого героя в кінці. Перша смерть - це епіграф до всього послідуючого роману. Вона ще раз нагадує про те, чим закінчується життя. Ця смерть не залишає жодних слідів в душі героя, а тільки ще більше утверджує його в тому житті, яке він веде. Йому дана доля, яка неминуче приведе до того ж кінця, що життя його матері.

За словами Г.С. Семенової 9,135, Камю виробляє знамениту “етику кількості”, що “дійсно важливо жити не краще, а жити більше”. У в'язниці перед смертю Мерсо думає про двадцять років можливого життя в тому випадку, якщо його помилують.

Виявляється, що не дивлячись на байдужість та відчуженість, з якими герой йшов по життю, це життя - найдорожче для нього. Для нього - це існування в його елементарних, але вагомих для Мерсо радостях: як можна більше бути перед обличчям світу, насолоджуючись сонцем, морем, красою, тим, як жити та відчувати своє тіло - це ціль життя абсурдного героя.

Щодо сартрівського героя, - він опирається своєму тілу і відстоює свою духовну незалежність від нього. Тому він не боїться смерті: йому просто не до того, кожного часу йому погрожує не фізичне знищення, а підкорення тілу, розчинення у безформеній стихії, природно-біологічного існування. Тому Сартр - “антинатураліст” - в його художньому світі страшною є не стільки смерть, скільки життя.

У романі А.Камю “Сторонній” центральним стає архетип Матері. Отримавши звістку про смерть матері, Мерсо їде на похорон, але процедура похорону видається йому виснажливою. Він знаходиться біля труни матері, йде за труною, але при цьому він майже жодного слова не говорить про неї, не виражає ніяких почуттів та переживань з приводу її смерті. З погляду звичайних людських рис, Мерсо не байдужий до безпосередніх проявів життя - тілесних радощів, насолод світом природи, зовсім не злий, дещо інфантильний молодий чоловік; за його плечима певний життєвий досвід, в наслідок якого йому не цікаві честолюбні бажання. Мерсо не плаче на похороні матері, але її образ постійно супроводжує героя і він згадує про неї з теплом, що дозволяє говорити про глибоку прив'язаність. Камю теж відчував глибоку прив'язаність до своєї матері, дещо соромився її неписемності, - тому присвятив одну із своїх книг (“Тій, яка ніколи не зможе прочитати цієї книги”); та ще більше він соромився свого сорому. Камю втілює своє відношення до матері у стосунки між Мерсо з його матір'ю.

Дослідивши романи Ж.-П. Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору “романтичного” психоаналізу К-Г. Юнга, зосереджуючи увагу на виявлені архетипів, кожна зробити висновок, що в романі Ж.-П. Сартра “Нудота” фігурує архетип Батька, який реалізується в образі суспільства та, так само як у романі А.Камю “Сторонній” архетип Матері, який реалізується в образі природи та смерті. До того ж центральним у романі А.Камю є архетип Матері.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

1. Екзистенціалізм представляє собою найбільш значний напрямок в модерністській літературі післявоєнної Франції. Початковою позицією екзистенціалізму, як філософської течії, є упевненість у тому, що всі процеси, які відбуваються у житті, позбавлені закономірності, послідовності, причинного зв'язку. Згідно з переконаннями екзистенціалістів, сутність кожної людини представляє собою дисгармонійну сполуку найсуперечливіших імпульсів та прагнень. Філософська сутність екзистенціалізму - суб'єктивний ідеалізм. Заперечуючи історичний прогрес, можливість існування суспільних моральних критеріїв та об'єктивних істин, ця філософська теорія об'єктивно виправдовує поведінку людини у дусі цинізму, егоцентризму, неповагу до всього, що знаходиться “поза особистістю”. Перехід екзистенціалізму як філософської течії на літературний напрямок інспірували і здійснили Ж.-П. Сартр та А.Камю.

2. Формування філософських поглядів Сартра протікало в атмосфері зближення феноменології та екзистенціалізму, вперше здійснені М. Хайдеггером. Сартр виділяє три форми буття: “буття - в - собі”, “буття - для - себе”, “буття - для - іншого”. Альбер Камю пройшов шлях від нігілістичної філософії абсурду до моралістичного гуманізму. В своїй філософії Камю намагався обґрунтувати вчення про “пророкування без бога”, яке спирається на заповідь християнського милосердя та протипоставленої моральності, яка походить від соціально-історичних установок.

3. Основним положенням екзистенціалізму, як літературного напрямку є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). На думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю є існування людини “наодинці” з буттям. Світ вони сприймають як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Екзистенціалізм - філософія страху, відчаю і песимізму, філософія боротьби проти прогресу в суспільстві, філософія крайнього індивідуалізму та егоїзму.

4. Психоаналіз став досить популярним серед письменників - модерністів, так як головною якістю модернізму кінці ХІХ - початку ХХ століття була втеча в особистість, неповторність, унікальність аж до сновидіння, автоматичного письма, потоку свідомості, намагання розкрити й показати в людині саме її загадкову, непізнавану суть. Класичний психоаналіз сформований працями З.Фройда, виявив модерну психоаналітичну цінність перекладу, звернув увагу на необхідність осмислення несвідомої творчої активності.

5. Дослідивши романи французьких письменників - екзистенціалістів Ж.-П.Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору класичного (“реалістичного”) психоаналізу ми дійшли наступних висновків: лібідо головного герою з роману “Сторонній” Мерсо проявляється одразу після похорону матері. Йому не відоме почуття любові, він йде за покликом своїх сексуальних природних інстинктів, щоб прилучитися до гармонії земного життя та поєднанню з природою. Таке ж відношення до жіночої статі, спостерігаємо у Камю: він нібито втілений в образі свого героя. У героя Ж.П.Сартра Рокантена лібідо не є чітко вираженим, у порівнянні із самим автором; виходом із сексуальної кризи для героя стає сублімація, яка виявляється у спрямування сексуальної енергії з нижчих егоїстичних цілей та об'єктів на вищі - культурні. Герой перетворює сексуальну енергію на духовно-творчу працю, пишучи біографію відомого авантюриста. Відчуваючи абсурдність свого існування у Рокантена починається захворювання на невроз. Невроз Мерсо з роману “Сторонній” проявляється в його відстороненні від усього, що відбувається навкруги. У відношеннях з матір'ю Мерсо не виявляє жодних почуттів, хоча і глибоко прив'язаний до неї - тут має місце едіпів комплекс. Судячи з біографії, автор роману переживав аналогічну ситуацію у своєму житті.

6. Дослідивши романи французьких письменників - екзистенціалістів Ж.-П.Сартра “Нудота” та А.Камю “Сторонній” з точки зору “романтичного” психоаналізу К.-Г.Юнга було виявлено наступні архетипи: архетип Батька, який реалізується в образі суспільства, фігурує у романі Ж.-П.Сартра “Нудота”. У підсвідомості автора цей архетип асоціюється з образом його дідуся. У Сартра панує почуття ізольованості від навколишнього світу, тому природа здається йому мерзенною, слизькою, - саме в образу природи реалізується архетип Матері. Зовсім по-іншому постає образ природи у А.Камю. Природа відіграє важливу роль у житті А.Камю та його героя, впливає на їх вчинки та наповнює новими почуттями. У романі “Сторонній” фігурує образ смерті, втіленого в архетип Матері. Мотив смерті є основним мотивом філософської лінії роману. Для Мерсо життя виявляється найдорожчим, навіть незважаючи на його байдужість та відчуженість. Герой Сартра не боїться смерті, для нього страшнішим є життя. У романі А.Камю “Сторонній” центральним є архетип Матері.

Список використаної літератури

1. Бігун Б. „яким світ був ясним, не було б і мистецтва”(Альбер Камю та його „Сторонній”)//Зарубіжна література. - 2002. - січ.(№3). - с.2,7-8.

2. Білоцерківець Н.Сартр і наша сучасність//Всесвіт. - 1994. - №1. - с. 98-100.

3. Васильев Е. Теория: проблемы и размышления. Психоанализ и литература. Зигмунд Фрейд - повторение пройденного? //Вопросы литературы. - 1990. - №5. - с.151-161.

4. Великовский С. После „смерти бога”. (О „Посторонний” А.Камю)//Новый мир. - 1969. - №9. - с.215-232.

5. Великовский С. Альбер Камю і його творчість (про французького письменника)//Всесвіт. - 1964. - №10. - с.106-114.

6. Галич О., Назарець В., Теорія літератури. К.:”Либідь”, 2001. - с.654.

7. Головина Е. И бог создал женщину...// Караван историй. - 2002. - №11. - с. 130-154.

8. Долгов К.М. Эстетика Жана-Поля Сартра. - М.: Знание, 1990. - с.63.(Новое в жизни, науке, технике. Эстетика; 3/1990).

9. Евнина Е. Судьбы экзистенциалистского романа (заметки о творчестве Ж.-П.Сартра, А.Камю и С.де Бовуар)//Вопросы литературы. - 1959. - №4. - с.109-140.

10. Ерефеева В. Путь Камю: (О творческом пути французского писателя А.Камю)//Всесвіт. - 1985. - №1. - с.187-197.

11. Зборовська Н.В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. - К.: „Академвидав”, 2003. - 392с.(Альма-матер)

12. Зеленский В. Толковый словарь по аналитической психологии. - СПб, 2000. - 352с.

13. Зенкин С. Человек в осаде: Худож.мир (фр.писателя) Ж.-П.Сартра// Литературное обозрение. - 1990. - №3. - с.33-39.

14. Камю А. Диалог с глухими?!: (Выступление фр. писателя после вручения ему Нобелевской премии)// Слово. - 1991. - №3. - с.83-87.

15. Камю А. Сочинения. - М.: ЗАО Изд-во ЭСКИМО-Пресс; Харьков: Изд-во „Фолио”, 1998. - 864с.

16. Караменов М.І. Психоаналіз і розвиток літератури // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2001. - №5/253/ травень. - с. 49-51.

17. Карпушин В.А. Концепция личности у Альберта Камю.(Философия абсурда в творчестве французского писателя)// Вопросы философии. - 1967. - №2. - с.128-136.

18. Киссель М.А. Дороги свободы Ж.-П. Сартра: (О творческом пути Французского писателя и философа, 1905-1980)//Вопросы философии. - 1994. - №11. - с.171-188.

19. Киссель М.А. Философская эволюция Ж.-П. Сартра /М.А.Киссель. - Л.: Лениздат.,1976. - с.239.

20. Кравченко А.М. Ж.-П. Сартр та його творчість// Зарубіжна література. - 2003. - 25-28 липня. - с.42-48.

21. Краус В. Зигмунд Фрейд и литература// Вопросы философии. - 1995. - №2. - с.120-133.

22. Кузнецов В.Н. Жан-Поль Сартр и экзистенциализм. М.,1969. - 327с.

23. Кутасова И.М. Альберт Камю // Вопросы философии. - 1975. - №7. - с.34-37.

24. Кушкин Е.П. Альберт Камю: Ранние годы. - Л.,1982. - 273с.

25. Лакшин В.Я Альберт Камю. Чистилище: (очерк жизни и творчества фр. писателя)// Известия. - 19914. - 23 ноября. - с.8

26. Левчук Л.Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. - К., 2002. - с.342.

27. Лейбин В.М. словарь-справочник по психоанализу. - СПб, 2001. - с.426.

28. Лейбин В.М. Из истории возникновения психоанализа (Письма З.Фреда В.Флиссу)//Вопросы философии. - 1988. - №4. - с.105-117.

29. Лесин В.М., ПолунецьО.С., Словник літературознавчих термінів.К.: „Радянська школа”, 1965. - с.430.

30. литературный энциклопедический словарь (под общей редакцией В.Ж. Кожевникова и П.А. Николаева). Редкоп.: Л.Г. Андреев, Н.И. Балашов, А.Г. Бочеров и др. - М.: Сов. Энциклопедия, 1987. - с.752.

31. Моруа Андре. От Монтеня до Арагона. - М.: Радуга, 1983. - с.584.

32. Овчаренко В.И. Осознание бессознательного// Вопросы философии. - 2000. - №10. - с.33-36.

33. Попович Мирослав. Альберт Камю - художник і мислитель//Вікно в світ. - 2000. - №1(10). - с.130-137.

34. Психоанализ. Популярная Энциклопедия/ Сост., науч. ред. П.С. Гуревич. - М.: Олимп; ООО «Фирма» Издательство АСТ»,1998. - с. 592.

35. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм// Сумерки богов. - 1989. - с.319-344.

36. Сартр Ж.-П. „Самое главное для меня - это действие”. (Беседа с франц.писателем Ж.-П. Сартром. Записал: Л.А.)// Иностранная литература. - 1966. - №9. - с.243-245.

37. Cартр Ж.-П. Нудота. - К.: „Фолио”, 1995. - с.254.

38. Стрельцова І.Я. Критика экзистенциалистской концепции диалектики. Анализ философских взглядов Ж.-П. Сартра. - М.: «Высшая школа», - 1974. - с.278.

39. Горд О. Альберт Камю, жизнь: Фрагменты книги/ Пер. С фр. М.Аннинской//Иностранная литература. - 2000. - №4. - с.178-211.

40. Токмань Г.Л. Альбер Камю: діалог письменника і філософа з іншими та із самим собою// Зврубіжна література в навчальних закладах. - 2001. - №5. - с.51-54.

41. Фрейд З. Основные принципы психоанализа. Пер.с нем, англ. - М.: «Гефп-бук»; К.: Ваклер, 1998. - 288с. Серия «Актуальная психология».

42. Фрейд З. Психоаналитические этюды/Составление Д.И.Донского, В.Ф. Круглянского; Послесл. В.Т.Кондращенко. - М.: Беларусь, 1991. - 606с.

43. Фрейд З. Психоаналіз. - Д.: Сталкер, 1999. - 432с.

44. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции/ Авторы очерка о Фрейде Ф.В. Бассин и М.Г.Ярошевский. - М.: Наука, 1989. - 456 - (Серия «Классика науки»).

45. Черневич М.Н., Штейн А.А., Яхонтова М.А. История французской литературы. - М.: „Просвещение”, - 1965. - 633с.

46. Шульц Д., Шульц С.Э. История современной психологии. СПб., 1998. - 511с.

47. Юнг К.Г. Аналитическая психология. - СПб, 1994. - 422с.

Размещено на Allbest.ru