Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького

а) "під впливом ідей Віденської славістичної школи під керівництвом професора В. Ягича та пізніше професора Чернівецького університету Степана Смаль-Стоцького;

б) під впливом професора Санкт-Петербурзького та Київського університетів Володимира Перетца. У перші десятиріччя ХХ ст. Володимир Перетц проводив у Києві семінар з "давньоруської літератури", учасниками якого були відомі пізніше вчені: М. Гудзій, С. Маслов, Є. Тимченко, І. Огієнко, О. Дорошкевич, М. Зеров та інші" [3, с. 131].

На думку вченого, репрезентантом практичного втілення цього методу в українському літературознавстві був професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, а В. Перетц зосередив свою діяльність на теоретичному обґрунтуванні філологічного методу в літературознавстві. Та на підтвердження своєї думки М. Гнатюк покликається лише на спогад В. Сімовича: "Твір роз'яснювало-філологічною методою з погляду речового, історично-літературного, граматичного і т.д., де кожне слово мало свою вагу, де кожне речення, й саме для себе, і у сполуці з іншими, діставало своє освітлення, де кожний образ мусів ставати ясний. Сам добрий декламатор, проф. Стоцький звертав увагу на відповідне відчитування самого твору, причому не мистецтво виголошування мало з читання виходити, а - повне його розуміння" [12, с. 737-738]. Не набагато більше уваги приділив дослідник і теоретичним розробкам В. Перетца. Власне, він обмежився кількома цитатами з праці вченого "Из лекцій по методике истории русской литературы " і дійшов висновку, що "прихильнтки філологічного методу […], інтерпретуючи літературний твір, на перше місце ставлять знання мови і її історії, розуміння не тільки букви, але й її духу: слід вивчити різноманітні спеціальні значення і відтінки мови відповідної епохи і місця, особливе значення зворотів, технічних назв, утворених у зв'язку з поглядами і звичаями часу і місця " [3, с. 133].

Тобто, на думку вченого, саме увага до суто філологічного контексту характеризувала позиції філологічної школи у літературознавстві.

Філологічний напрямок у літературознавстві початку ХХ ст. набував поширення, але трактувався неодноразово. Досить часто учасників естетичних шукань не об'єднувало нічого, окрім предмета зацікавлення,-- художнього слова, та й сам теоретик цього вчення в Україні й Росії В. Перетц у своїх пошуках міг висловлювати суперечливі твердження. Змістом дослідження семінару були проблеми методології й теорії літератури як феномену естетики. Щоправда, поняття естетики розглядалось відповідно до тогочасних уявлень про цю науку, а робота семінару "зводилася до формування саме філологічного погляду на літературу, науковим стрижнем якого була саме естетика" [8, с. 148].

Щоб прийти до висловлених міркувань, В. Перетц починає з характеристики всіх методологій, якими послуговувалися літературознавство від античних часів і до початку ХХ ст. У класифікації цих методологій учений виділяє суб'єктивні та об'єктивні, або ще називає їх догматичними й критичними. Дослідник вважає, що суб'єктивні методи містять у собі тією чи іншою мірою виражену передумову, яка видається за аксіому, тому В. Перетц їх зараховує до допоміжних. Він також відзначає, що є ще проміжні методи, які мають і об'єктивні спостереження, і суб'єктивні трактування цих спостережень. Тому для нього важливим є перегляд і визначення властивостей цих методів з метою вияснення їх придатності для отримання наукової істини.

До суб'єктивних методів автор зараховує: естетичний метод, етичний метод, публіцистичний метод, а також дуже близький (за твердженням ученого) історично-політичний метод. Варто зазначити, що тут простежується неузгодженість щодо критеріїв, закладених у назвах, що небезпідставно зауважує М. Наєнко: "Публіцистика однаково може стосуватися і естетичного, і етичного методів (оскільки йдеться про власне форму чи навіть жанр), але сам В. Перетц у це поняття вкладав дещо інший зміст" [8, с. 148]

Суперечливість висновків, до яких дійшов В. Перетц, полягає в тому, що естетичний метод пов'язаний з літературою як мистецтвом, а етичний, публіцистичний та історично-політичний трактують її як відображальну публіцистику.

Продовжуючи аналіз методологічних підходів до аналізу літератури, В. Перетц наголошував, що для історика літератури важливими є об'єктивні методи: історичний, історико-психологічний, етнопсихологічний, порівняльно-історичний та еволюційний. Але, як видно, всі ці методи є різними напрямками однієї історичної школи. Їх аналіз можна звести до того, що історичний метод є важливим і необхідним у літературному аналізі, адже він орієнтує на хронологічне вивчення пам'яток, що допомагає дослідникам віднайти між ними спільне й пояснити їх зв'язки з історичним буттям народу. Саме тут проходить чітка межа між власне істориком та істориком літератури. Перший повинен дослідити й відтворити історію суспільства, другий - проаналізувати її мистецьке осмислення, що дає нам "третю дійсність". І якими б об'єктивними методами ми не послуговувались би, переконаний дослідник, чи історико-культурними спостереженнями, чи психологічними, чи порівняльними, потрібно пам'ятати завжди те, що перед нами явище філології. А, відповідно до цього, найголовнішим методом для історика літератури є філологічний метод.

Прийнято вважати, що чи не першим, хто сформулював суть цього методу в Росії, був О. Веселовський. Почавши як прихильник історичної школи (порівняльний напрямок), він доходить висновку, що справжня історія літератури полягає не в історії ідей, а в історії форм. Тобто для літератури важливим є не "що", а "як", й, відповідно до цього, сюжет не має в літературі самостійного значення. Він стає самостійним тільки внаслідок його оформлення. При цьому варто пам'ятати, що вивчення форми і є вивченням змісту. Те, що розуміємо під формою, становить зміст.

Для В. Перетца філологічний метод полягає в оперуванні художньою формою, але тут він не завжди послідовний у розумінні суті форми й суті змісту. Суперечливість поглядів ученого підкреслює М. Наєнко, зазначаючи, що учений спочатку доводить, що зміст і є формою, а, досліджуючи її, ми досліджуємо зміст.

Художня форма для В. Перетца -- це синонім стилю. Підстави для такого висновку дають нам міркування вченого, в яких висловлюється думка, що до уваги береться не тільки обробка тексту, способи трактування сюжету чи композиції або приналежності до певного літературного жанру, а також і такі форми поетичної творчості, як слово, поетичний стиль, в якому може виражатися поетична свідомість не лише одного якогось окремого поета, а й цілої епохи чи якоїсь суспільної групи. Продовжуючи міркування у цьому напрямку, дослідник приходить до думки, що предметом літератури є сама література, яка через словесне вираження проводить читача до переживань поета. Вчений говорить про те, що стиль не тільки підкреслює індивідуальні риси одного письменника, а й окреслює ті принципи, які об'єднують письменників однієї художньої школи, однієї епохи. Зміни стилю поетів різних часів дають можливість бачити еволюцію зацікавлень у різні епохи, що, власне, і є вивченням історії літератури. Для досягнення повного наукового аналізу художнього твору дослідник, за твердженням В. Перетца, має пройти перелік визначених ним етапів,що дасть можливість відповісти на всі питання стильового прочитання літературного процесу. Тільки пройшовши вказаний шлях, можна визначити місце кожного літературного явища як у національній, так і в світовій літературі.

Аналіз основних методів філологічного аналізу В. Перетца демонструє те, що він вивів літературну з системи "нелітературних"дисциплін у систему мистецтвознавства. Та помилка в трактуванні цього методу полягала в тому, що дослідник зараховував естетичний аспект твору до суб'єктивних методів. Таку точку зору ми можемо простежити також і в інших філологів того часу, зокрема в С. Єфремова, М. Грушевського. Для українських і російських літературознавців того періоду "була недосяжною ще думка, що філологічний метод обов'язково передбачає естетичний підхід до літературних явищ. Він дає змогу, з одного боку, проникати в найрізноманітніші мотиви цих явищ - історичні (історико-культурні), психологічні, етичні, з іншого - розв'язувати численні текстологічні проблеми літератури. Оскільки спостереження, наприклад, за пошуками автором остаточного (ідеального) варіанту тексту засвідчує насамперед прагнення естетичної довершеності " [8, с. 153].

Із філологічного семінару В. Перетца вийшла ціла плеяда відомих літературознавців, що дотримувалися принципів філологічного методу, зокрема, саме естетичного його начала у своїй науковій діяльності: Л. Білецький, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, В. Андріянова-Перетц та інші.

Отже, для з'ясування приналежності С. Смаль-Стоцького до філологічного методу ми використовуватимемо теоретичні засади В. Перетца.

Але тут ми мусимо зазначити, що основна мета досліджень С. Смаль-Стоцького полягає у висвітленні, перш за все, націє творчого та християнського аспектів творчості Т. Шевченка. Також слід пам'ятати про те, що, визначаючи свою приналежність до філологічного методу, професор міг адже з проаналізованого матеріалу виразно видно, що естетичний аспект творчості Т. Шевченка також враховується вченим, але не відіграє провідної ролі під час інтерпретації тексту. Навіть сам теоретик філологічної школи В. Перетц естетичне начало визначив як одне із кількох основних, і тільки вже його учні визначали естетизм основним мірилом вартісності твору.

На нашу думку, тут слід звернути увагу на те, що формування світогляду вченого відбувалося й під впливом культурно-історичної школи, котра була популярною саме у другій половині ХІХ століття. В її основі лежали принципи позитивізму, відповідно до яких науковим літературознавством вважалося лише те, що аналізувалося точними методами, як у природознавчих дисциплінах. Засновником культурно-історичної школи вважають французького теоретика мистецтва й літератури Іпполіта Тена ("Англійський позитивізм", 1864; чотиритомна "Історія англійської літератури", 1863-1864; "Філософія мистецтва", 1865-1869; трактат " Про розум та пізнання", 1870, та ін.), який вибудував свої досліди на традиціях англійської, французької та німецької літератур. Спираючись на філософію позитивізму, історизм Й.-Г. Гердера, котрий зарахував до "літератури" лише ті твори, що відображали розумовий розвиток народу, І. Тен здійснив спробу раціоналістичного тлумачення художніх явищ. За цією теорією, літературний твір розглядався лише у контексті причинно-наслідкових зв'язків суспільного життя. "Точність" природничих наук почали застосовувати й у філології, а "культурно-історична школа почала розглядати художній твір як органічну фіксацію "духу" народу в різні моменти його життя " [3, с. 50]. І. Тен вважав, що літературний твір є таким єдиним цілим, що складається не лише з творчості митця і тієї чи іншої мистецької школи, а також із життя цілого суспільства. Саме з такої позиції й було сформульовано методологічні аспекти дослідження письменства, в основі яких був аналіз біографії та психології митця, специфіка культурного оточення, громадянського світогляду, особливостей раси, що були зумовлені біологічними чинниками, кліматом, місцевістю, історичними обставинами.

Літературознавці Я. Гарасим, М. Гнатюк, М. Наєнко пов'язують розвиток традицій культурно-історичної школи в Україні з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, котрі першими порушили питання національного самопізнання українців. За твердженням Я. Гарасима, ця школа в українському літературознавстві й фольклористиці мала добре сформовану систему наукового пізнання й пройшла "довгу, майже столітню еволюцію -- від першого її маніфесту, яким можна вважати передмову Михайла Максимовича до його видання українських народних пісень 1827 року, до "Історії української літератури" Михайла Грушевського, що її томи виходили у 20-х роках нашого сторіччя" [2, с. 5].

Починаючи від середини 60 - початку 70-х років ХІХ ст., в Україні набуває поширення вчення І. Тена, активним популяризатором якого був Василь Горленко. Концепції культурно-історичної школи, зокрема її позитиві стичний етап, Я. Гарасим пов'язує з працями В. Антоновича та М. Драгоманова. Порівняльно-історичною та культурно-історичною аналітичною практикою послугувався М. Сумцов у дослідженнях творчості Т. Шевченка, І. Франка, О. Пушкіна. Під значним впливом цієї школи написані "Історія українського письменства" С.Єфремова та "Історія української літератури" М. Грушевського, її концепція була близька І. Франкові, що досліджував М. Гнатюк.

Ми окреслили розвиток філологічної школи й основні її принципи та підходи при аналізі літературного твору, а також стисло розглянути основні положення культурно-історичної школи. При цьому, зважаючи на згадуваний вислів В. Пахаренка, що для С. Смаль-Стоцького був характерний власний "філологічно-герменевтичний" метод, і що він став "першим послідовним творцем української герменевтики", маємо торкнутися її розвитку в Європі й з'ясувати, чи послуговувався нею український академік.

Незважаючи на велике розмаїття герменевтичних методів, усі вони, звичайно, пов'язані між собою, адже "герменевтика - це практика розуміння текстів (написаних, вимовлених, культурних), сукупність правил і процедур, які визначають принципи їх інтерпретації, метод і теорія інтерпретації (у теології, філології, праві, історіографії, психології),теорія розуміння, яка проблематизує сам його феномен та механізми, нарешті-напрям і дослідницька школа (або радше група шкіл) у літературознавстві та філософії" [1, с. 56]. Для герменевтичного мислення властиве переконання, що за допомогою пізнання можна дійти до первісного, автентичного значення того нижнього, глибинного, що дасть можливість зрозуміти механізми, які керують тим, що перебуває на поверхні.

Дослідники не дотримуються одностайності у визначенні першоджерела походження терміну герменевтика. Польський учений Л.Врубель, наприклад, належить до числа тих, хто пов'язує історичну й міфологічну герменевтику з Гермесом, зазначаючи при цьому, що "первісно (міфологічно) вона мала полягати у посередництві між богами і людьми, однак її історичні джерела беруть початок, з одного боку, з грецької традиції, а з іншого -- екзегези та інтерпретації "Святого Письма" [1, с. 57]. Однак автор-укладач "Літературознавчої енциклопедії" Юрій Ковалів переконаний, що етимологія поняття не пов'язана з іменем Гермеса. На його думку, "термін походить від давньогрецького слова erma, що означає купу каміння чи кам'яний стовп, яким елліни позначали місце поховання" [5, с. 220]. Але якщо в трактуванні етимології цього поняття є розбіжності, то першоджерело відоме - це ще юнацька праця Аристотеля під однойменною назвою "Герменевтика", в якій він подав концепцію правильного формулювання висловлювання про дійсність і її відповідного сприйняття, виступивши проти кратилівсько-платонівського переконання про відповідність слів світові відчуттів. За Аристотилем, слова є обумовленими знаками речей, тобто вони щось означають, але не є ані істинними, ані хибними. Для мовленнєвого зв'язку важливим є те, щоб точно визначити їхнє комунікативне значення. Найширше антична герменевтика застосувалася представниками Александрівської школи, передусім для трактування "Іліади" та "Одіссеї".

У добу середньовіччя герменевтика була спрямована на тлумачення текстів Святого Письма. Найважливішим твором середньовічної герменевтики вважається трактат "Християнська доктрина" Августина Блаженного. Протестантські теологи вважали, що саме таким методом можна зрозуміти сакральні тексти й широко застосовували її у полеміка з католицькими богословами. Першою суто герменевтичною працею вважається "Ключ до святого письма" (1567) Маттіяса Флаціуса Іллірікуса (1520--1575), що фактично була протестантським підручником з екзегези.

Початки герменевтики як загальної теорії інтерпретації заклав протестантський теолог, філософ та філолог, прихильник романтизму в Німеччині Ф.-Д.-Е. Шляєрмарх (1768-1834). Він першим фактично перестав розрізняти філологічну й теологічну герменевтики, уможливлюючи тим самим утвердження герменевтики як науки про процедури інтерпретації і механізми розуміння. Теолог поставив перед собою завдання збудувати універсальну герменевтику саме для практичної інтерпретації і розуміння текстів. Але вчений не обмежився тільки дослідженням правил інтерпретації текстів і їх тлумачення, він перший почав аналізувати сам процес розуміння, який визначає будь-яку інтерпретацію. Основним принципом для розуміння герменевтичної процедури він вважав "герменевтичне коло", ідея якого зводиться до того, що цілість може бути зрозуміла лише через її частини, які, у свою чергу, можна буде зрозуміти лише в безпосередньому зв'язку з цілістю, яку вони утворюють і якій належать.

У його розумінні інтерпретація має дві сторони, які він описує за допомогою двох опозиційних категорій: граматичного й психологічного розуміння. Для Ф. Шляєрмахера кожне висловлювання одночасно де термінується і спів визначається мовою, якою було виражено, а також і думки мовця, тобто "граматичне розуміння оперує граматичним, лексичним чи генологічним контестом тексту, а психологічне прагне до правильної локалізації тексту в контесті "інтелектуального життя автора"(що вимагає, зокрема, біологічних пошуків)" [1, с. 61].

Як наслідок цього, психологічне розуміння приводить до розпізнавання присутності автора в мові тексту. Водночас граматична інтерпретація є об'єктивною настільки,наскільки психологічна є суб'єктивною.

Отже, інтерпретатор повинен зрозуміти текст навіть краще за самого автора. Тобто адекватний аналіз художнього твору можливий лише за умови розуміння духовного світу його автора та його внутрішнього світу, що потребує від читача конгеніальності. Отже, інтерпретація за своєю суттю є нескінченною дією, яка вимагає біографічних, бібліографічних, стилістичних, мовних, історичних, суспільних, психологічних досліджень. Саме це завдання визначає ідеал інтерпретації, але, як зазначив сам Ф. Шляєрмахер, до ідеальної інтерпретації можна лише прагнути, наближатися, адже повна інтерпретація залишається недосяжною та, власне,дослідник і не ставив перед екзегетом таких завдань.

Вважається, що Ф. Шляєрмахер заклав основи теорії й методології інтерпретації текстів, а його наступник В. Дільтей (1833-1911), представник духовно-історичної школи, значно розвинув і змодифікував сферу її застосування, зробивши предметом інтерпретації будь-які людські дії й витвори. У "Вступі до гуманітарних наук" він поставив за мету своїх досліджень створення систематизованої методології для всіх гуманітарних наук і тим самим прагнув звільнити їх від наукових парадигм природознавчих дисциплін. В. Дільтей стверджував, що, якщо метою природничих наук є вияснення, то гуманітарні прагнуть до розуміння. Таким твердженням він зміщував гуманістику в перспективу філософських проблем. На думку вченого, розуміння та інтерпретація є спільними для усіх людей, тому, відповідно, й методологія гуманітарних наук своїм предметом повинна мати всі культурні витвори. В такому розумінні герменевтика постає вже як методологія гуманітарних наук, передбачаючи, що вона є не тільки загальною теорією розуміння текстів, а й усіх проявів життя. Л. Врубель, аналізуючи праці В. Дільтея, підкреслює, що мислитель "покладав найбільшу увагу на тексти, тобто письмові джерела, й це було наслідком припущення, що внутрішній світ людини саме в мові ("літературні пам'ятки") виражаються найповніше. Розуміння мало на меті виявлення значення досліджуваного (інтерпретованого) вираження життя (витвору)разом з окресленням його ролі у рамках даної епохи, культурного чи суспільного контексту. […] Тим самим переживання, які було пропущено крізь мовну сітку і які набували зовнішнього виразу, є інтерсуб'єктивно доступними у вигляді, скажімо, літературних творів, і можуть у такий спосіб дослідникові, екзегету явити якусь рису життя їхнього автора. Поезія є вираженням переживань поета - ось формула Дільтея" [1, с. 79].

Важливим для В. Дільтея був зв'язок між процесом інтерпретації людського витвору (тобто чиєїсь психічної структури) та їх оцінюванням. Дослідник не спиймав позитивістської моделі об'єктивної науки, адже у гуманіністиці не можливе розуміння без оцінювання тому, що основою розуміння і є оцінка того, що є важливим для сприйняття людських витворів. Виходячи з таких міркувань філософа, польський дослідник резюмує, що "характерним теоретичним вирішенням(яке пов'язане, зокрема, з проблемою оцінювання, невіддільного від міркування), особливо в контексті літературознавчих досліджень другої половини ХХ століття, було значне обмеження ролі інтенції творця у процесі екзегези, пізнавання, тобто інтерпретації його твору" [1, с. 80].

Герменевтика ХХ століття визначається рядом імен: Мартін Гайдеггер, Еміль Штайгер, Поль Рікер, Джордж Штайнер, Джон Д. Капуто та інші, що сформували розвиток науки, котра визначала сферу проблем кожної чергової теоретичної парадигми, кожної нової методології гуманітаристики в новому часі.

Першу високу оцінку науково-методичного підходу С. Смаль- Стоцького в дослідженні та викладанні літератури знаходимо вже у листі І. Франка до М. Драгоманова від 7 грудня 1890 р., де той зазначає, що "…лекції обох сих професорів [С. Смаль-Стоцького та О. Калужняцького. - О.Г.] мені подобалися без порівняння ліпше, ніж лекції Огоновського, -- все видно більш європейський метод науковий."[23, т. 49; с. 261]. Саме цей факт бере до уваги М. Наєнко, зазнаючи, що, засвоївши традиції філологічного літературознавства від В. Ягича та С. Смаль-Стоцького, І Франко ще у 80-х роках ХІХ ст. торкався у своїх працях проблеми філологічної школи. З цього твердження виходить, що філологічний метод, яким С. Смаль-Стоцький послуговувався при аналізі художніх творів і котрий найкраще репрезентований в інтерпретаціях творів Т. Шевченка, широко застосовувався ним ще від початку його науково-викладацької діяльності в Чернівецькому університеті. Це підтверджує також у своїх спогадах В. Сімович, котрий навчався там упродовж 1899-1903 років. Згадуючи семінарські заняття зимового семестру 1901-1902 років, він зазначав, що "інтерпретації наші були наскрізь філологічні" [11, с. 662]. Але якщо ми проаналізуємо публікації С. Смаль-Стоцького на шпальтах газет "Буковина", "Зоря", "Діло", "Шкільна часопись", "Правда", присвячені Ю. Федьковичу, С. Воробкевичу, І. Котлеревському, то не знайдемо там чітко виражених ознак філологічного методу. І це пов'язано з тим, що професор у таких працях, як "Відчит про значення Осипа Федьковича ", "Котляревський і його "Енеїда", "Чим єсть для нас Котляревський?", чи першими публікаціями до роковин Т. Шевченка не ставив за мету досягнути наукового аналізу. Ці статті були його промовами на урочистих зібраннях, приурочених до ювілейних дат, і призначалися для широкого кола слухачів, а згодом - і читачів. Зважаючи на те, що С. Смаль-Стоцький у той час вів дуже активне громадське життя, він не мав змоги повністю віддатися науці. За це його критикував І. Франко у листі до Драгоманова (мова йшла про те, хто б міг очолити кафедру української літератури у Львові по смерті О. Огоновського), зазначивши, що єдиний, хто б міг,- це С. Смаль-Стоцький, але він останнім часом займається більше політикою, ніж наукою. ("Одинокий русин, про котрого могла б бути мова -- Стоцький" [23, т. 49,с. 381]). Докір, кинутий І. Франком, був небезпідставним, щоправда, критикувати професора за те, що він, закинувши науку, віддався цілком політиці, буде також не зовсім коректно. Достатньо лише згадати тогочасну ситуацію, що склалася в національно-культурному просторі Буковини, а якщо точніше, то майже повну її відсутність, або хоча б той факт, що ще в 1901-1902 роках у професора було лише чотири слухачі (Платон Лушпинський, Богдан Левицький, Микола Харжевський і Василь Сімович), то цілком зрозуміло стане, чому професор займався політикою, чому всі свята проводив серед селян, і чому його тогочасні публікації такі емоційно забарвлені й нагадують більше агітаційні виступи, ніж наукові роботи. Цього дидактичного моменту в своїх працях С. Смаль-Стоцький вже не позбудеться до кінця життя.

Для з'ясування поставлених перед нами завдань ми умовно розділимо доробок ученого на дві частини. До першої ми зарахуємо статті-виступи, літературно-історичні праці, спомини, передмови тощо, а до другої - власне літературознавчі праці, що вирізняються суто науково-методологічним підходом.

До статей, що, на нашу думку, належить до першої групи, ми віднесемо такі: "Відчит про значення Осипа Федьковича", "Відчит в річницю 25-літньої діяльності Осипа Федьковича", "Сидор Воробкевич", "Образок духовного розвитку руського народу і єго основа", "Літературне товариство "Руська бесіда"; "Буковинська Русь", "Котляревський і його "Енеїда", "Чим єсть для нас І. Котляревський?", "Тарас, Маркіян, Юрій", "Діди, батьки і внуки у Шевченка", "Ідеї Шевченкової творчості", " Обов'язки українського народу супроти Шевченка", "Т. Шевченко - співець самостійної України", "Чому Т. Шевченка називаємо генієм України", "Читаннє Шевченкових поезій", "Характеристика літературної діяльності Івана Франка", "Дорогі Земляки", "Франко і українська літературна мова", "В Шевченкові роковини".

До власне літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького зараховуємо такі його праці: "Чигирин ", " Великий льох", " Чого мені тяжко, чого мені нудно…", "Бували войни й військовії свари", " Шевченкова етика", "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Концепція Шевченкової поеми "Сон", "Шевченкове " Посланіє", " Шевченкові " Думи".

Варто зазначити також, що окремо стоїть теоретична праця С. Смаль-Стоцького "Ритміка Шевченкової поезії". Також потрібно зауважити, що поза нашою спеціальною увагою з відомих нам праць залишилися такі: "Шевченкова містерія", "Тарас Шевченко", "Останній рік Шевченкової поетичної творчості", а також неопубліковані рукописи академіка, що зберігаються в бібліотеках та архівах Чехії та США.

Аналізуючи літературознавчі праці С. Смаль-Стоцького, ми спробуємо дати оцінку й визначити ті методи, до якого методологічного напрямку належав академік. При дослідженні цього питання основну увагу ми приділятимемо тим працям ученого, в котрих простежується виразний науковий аналіз.

У системі наукових пошуків професора національний підхід був основним критерієм при аналізі українського літературного процесу. Це основна риса літературознавчих досліджень ученого, і саме вона має в першу чергу братися до уваги при аналізі його спадщини. Проводячи дослідження, С. Смаль-Стоцький використовував нерідко і такі наукові методи, як соціологічний, естетичний, психологічний, компаративний.

Останній з них дослідник застосовує, аналізуючи такі твори,як, "Чигирине, Чигирине…", "Великий льох", "Чого мені тяжко, чого мені нудно…", "Шевченкова етика", "Концепція Шевченкової поеми "Сон", "Шевченкове "Посланіє".

Для підкреслення мотиву занепалого морального стану сучасної поетові України, вираженого в поезії " Чигирин" (так дослідник називає вірш "Чигрине, Чигрине…"), він робить порівняння з пізнішими творами Т. Шевченка: "Во Іудеї…", " Осії. Глава XIV" [19, с 74].

Аналіз образів трьох душ з містерії " Великий льох", де вони не можуть потрапити до раю і знайти спокій по смерті, в інтерпретації С. Смаль-Стоцького пов'язаний з тим, що вони караються за свідомі й несвідомі гріхи стосовно України. Такий висновок учений підтверджує прикладом з поезії "За байраком байрак…", де душі козаків-братовбивців не приймає земля, що відповідає етиці українського народу й відображається в нашому фольклорі [14, с. 86].

Стаття "Чого серце плаче, ридає, кричить" повністю ґрунтується на компаративістичному методі. Для з'ясування "серцової хвороби" поета професор наводить порівняння з "Тризни", "Чигрине, Чигрине…", "Пустики", "Невольника" та "Трьох літ". Нового тлумачення зазнає також образ всесвітнього царя волі зі "Сну", який закутий разом із злочинцями. "Цар всесвітній, цар волі! Цар, штемпом увінчаний!" Шляхом порівнянням з образами творів " Якби ви знали паничі", "Неофіти", "Марія" вчений веде його до образу Христа, або до персоніфікації " самої всесвітньої ідеї правди й волі або самого духу істини" [18, с. 180]. Завдяки компаративістичному підходові інтерпретації цього образу С. Смаль-Стоцький є значно глибшою від традиційного трактування його як образу декабристів, що встановили радянським літературознавством. Ідею того, що всі перед Богом рівні й українське панство (еліта нації) повинно зрозуміти, що його покликання не в пануванні ("Не дуріте дітей ваших, що вони на світі на те тільки, щоб панувати!") ("Послання…"), дослідник підтверджує шляхом зіставлення з цитатами зі "Сон"- " усі на сім світі - і царята і старчата - Адамові діти!" та "Холодного яру"-- "Дуріть дітей і брата сліпого, дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога" [22, с. 128].

Застосування психологічного методу простежується при аналізі поеми "Тризна", в якій " дуже тонко переводить поет на собі самому психоаналізу" [20, с. 105], та в посиленні на етнопсихолінгвістичну характеристику творчості Т. Шевченка О. Колессою.

Соціологічний метод у літературознавстві видається дуже суперечливими, адже він базується на розгляді твору як ідеологічної конструкції, зумовленої світоглядом якогось класу суспільства чи економічної структури, що, безперечно, не є об'єктивним поглядом. Соціологічний метод у трактуванні В. Перетца - це публіцистичний, а він зараховувався вченим до суб'єктивних. Сильна прив'язка С. Смаль-Стоцького до ідеологічних засад націоналізму, безперечно, відображала інтереси його ідейних побратимів, що призводило до однобокого погляду на творчість Т. Шевченка, світогляд якого, як відомо, вирізнявся наскрізною амбівалентністю, яку В. Пахаренко визначає як одну з провідних рис художнього мислення поета [10, с. 70]. У більшості досліджень академіка на перше місце виходить національний аспект, а інші -- релігійний, морально-етичний, соціальний, естетичний - розглядаються досить стисло, іноді навіть поверхнево.

Естетичний метод передбачає поцінування художніх творів відповідно до певних канонів, притаманних тій чи іншій епосі. Застосовувався він С. Смаль-Стоцьким при аналізі ранніх творів Т. Шевченка, що характеризується романтичним світоглядом поета. Дослідник вважав, що це лише данина часові й унаслідок цього помітно абсолютизував ідейну, змістову грань творів.

Отже, як бачимо, серед методів, застосованих академіком, що можуть бути зараховані філологічною школою чи то до суб'єктивних, чи то до об'єктивних не така вже й велика кількість, та й зі згадуваних учений найчастіше послуговувався компаративним і соціологічним. Застосування якого одного наукового підходу в дослідженні Шевченкового генія не передбачало повного його розуміння - це лише різносторонні погляди, які шляхом поєднання мали дати ширшу картину для тлумачення Шевченкового тексту, завдяки пізнанню якого можна дослідити концепцію творчості поета. Тому не варто зараховувати С. Смаль-Стоцького виключно до філологічної школи, навіть попри те, що сам він так вважав.

Такі міркування дають нам підстави зараховувати літературознавчі студії академіка як до філологічних, так і до герменевтичних, адже шевченкознавчі студії вченого становлять цілісну структуру, що чітко простежується формулою герменевтичного кола: розуміння може прийти тільки через інтерпретацію, а для того, що проінтерпретувати потрібно зрозуміти. Інтерпретація текстів поета мала довести читачам націоналістичний світогляд поета. Такий висновок дослідника підмітив ще Є. Маланюк: " В його завзятій боротьбі за справжнього Шевченка […] дається напрям до великої правди: розуміння творчості Шевченка і висвітлення його особистості можливі лише за національного підходу до національного поета" [7, с. 124].

Отже, підсумовуючи, можна з певністю твердити, що самовіддану працю академіка С. Смаль-Стоцького цілком заслужено називають філологічним подвигом, але щоб повністю усвідомити роль і значення цього подвижника, потрібно дослідити не тільки його громадсько-політичну діяльність, що зробили В. Даниленко та О. Добржанський, чи літературознавчі студії, спробу дослідження яких робимо ми, а слід ще вивчити й проаналізувати мовознавчі праці академіка. Тільки після такого ряду досліджень, присвячених видатному вченому та його учням, можна буде остаточно усвідомити місце, роль та значення його внеску в україністику. Ми ж на підставі наших досліджень доходимо висновку, що вже нині варто говорити про школу інтерпретації С. Смаль-Стоцького, принаймі в шевченкознавстві. Адже, послуговуючись компаративними, психологічним, соціологічним, естетичним методами філологічної школи, запроваджуючи герменевтичні засади в наукові дослідження, С. Смаль-Стоцький виховав цілий ряд послідовників свого методу дослідження тексту, що виразно простежується в працях найвідоміших його учнів - Василя Сімовича, Омеляна Цісика, Миколи Навроцького, Дмитра Цибушника, Миколи Равлюка, Луки Луціва, Миколи Гнатишака.

Висновок

Кінець ХІХ - перші десятиріччя ХХ століття ознаменовано в українській літературі появою багатьох знакових для неї постатей: І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, С. Єфремов, М. Євшан та інші. До активних творців української наукової гуманітарної думки цього періоду належить і С. Смаль-Стоцький.

Праці вченого 80-х-90-х років ХІХ ст. пов'язані в основному з дослідженням постатей і явищ буковинського літературного процесу. Насамперед це була творчість Ю. Федьковича та С. Воробкевича. У зв'язку з тим, що статті про них виросли з промов, виголошених на ювілейних урочистостях, присвячених цим письменникам, вони позначені публіцистичністю у викладі. Та, попри це, вони не позбавлені науковості у висвітленні фактів біографії й творчості.

Літературознавчі пошуки вченого пов'язані також з культурно-історичною працею "Буковинська Русь", котра стала першим подібним дослідженням не тільки для Буковини, а й для Галичини, книга мала сильні й слабкі сторони, що відзначав у рецензії на цю книгу І. Франко. Не зважаючи на деякі недоліки дослідження, треба визнати, що літературознавчий розділ цієї праці став першим науковим дослідженням розвитку української літератури на Буковині, а С. Смаль-Стоцький - першим літературознавцем краю, адже саме він відкрив таких буковинських поетів, як Г. Продан, В. Ферлеєвич, В. Продан, М. Коморошан. Своїм ґрунтовним дослідженням учений спонукав до роботи багатьох українських літературознавців. Досить пригадати той факт, що згадуване дослідження ученого до сьогодні залишається чи не єдиною працею про дофедьковичівську українську літературу на Буковині.

Літературознавчі інтереси вченого 10-х-20-х років ХХ ст. пов'язані насамперед з творчістю І. Франка та О. Кобилянської. Дослідження творчості першого знайшло своє відображення у працях С. Смаль-Стоцького "Характеристика літературної діяльності Івана Франка" (1913) та "Франко і українська літературна мова" (1926). Визначальною рисою першого дослідження є те, що, на відміну від С. Єфремова та М. Євшана, С. Смаль-Стоцький на чільне місце у творчості І. Франка ставить світоглядно-філософські поеми "Іван Вишенський", "Смерть Каїна", "Похорон", "Поєдинок" і "Мойсей", які учений сприймає як цикл, для нього вони становлять єдину концептуальну цілісність. У другій праці вчений на матеріалі однієї поеми (його улюбленої) "Іван Вишенський" проаналізував величезний внесок І. Франка у розвиток української літературної мови. За дослідженням академіка, тільки завдяки цьому одному творові Словник Бориса Грінченка треба поповнити на 178 слів, де найбільша частина належить до незареєстрованого словотвору або до словотвору самого І. Франка.

Творчість О. Кобилянської знайшла оцінку дослідника в статті "Дорогі земляки!". Відзначивши особливість поглядів письменниці на проблему емансипації, що якісно вирізняється від звичайної боротьби за свої права, С. Смаль-Стоцький окреслив кілька визначальних рис для розуміння персонажів та образів повісті "Земля".

Розмірковуючи про взаємини селянина й землі, дослідник доходить висновку, що між ними існує якийсь містичний зв'язок. На його думку, сам патріархальний побут і господарство українського селянина сприяли виробленню культу землі. Він знайшов вираження в усній народній творчості та звичаях і обрядах, пов'язаних з річним господарським циклом, громадським та родинним життям. Такі міркування вченого значно випередили дослідження сучасних йому науковців.

У своїх спостереженнях Смаль-Стоцький помічає й те, що духовний світ героїв "Землі" Ольги Кобилянської має водночас реальну і містичну основу. Отже, є підстави говорити, що саме С. Смаль-Стоцький уперше кваліфікує Землю як дійового персонажа твору; фіксує поєднання в повісті рис містицизму, дохристиянських вірувань, ворожбитства та віри у Бога, а також відзначає оптимізм у закінченні твору.

Стаття "Дорогі земляки!" стала продовженням довголітніх взаємин видатного літературознавця з великою письменницею. Ці взаємини не завжди були безхмарними. В комуністичні часи випиналися негативні моменти в них. Зокрема, ті, докоряв С. Смаль-Стоцькому за „український буржуазний націоналізм", любили смакувати таким місцем з листа О. Кобилянської до Д. Лукіяновича від 1 лютого 1900 р.: "Впрочім, признамся Вам, він [С. Смаль-Стоцький. - О. Г.] мені не симпатичний, і я не люблю з ним говорити, взагалі die ganze Sippe in D-r Petrowiczgasse [вся кліка на вулиці Петровича] мені не симпатичне, почавши від самого редактора і його часописі, аж геть-геть і т.д." І вже зовсім забували вони висловлювання О. Кобилянської з листа до С. Смаль-Стоцького від 2 лютого 1922 р., де вона захоплювалася його громадсько-політичною та культурно-просвітницькою діяльністю: "Працюйте, дорогий пане доктор, працюйте з-помежи камінного граду не дорослих Вашій щирості для нашого народу одиниць. Колись пізнаються на Вашій праці… Колись - і піде кривавий окрик за Вами, бо всій нашій бідній ще, темнотою побитій народності і Ваше ім'я, і Ваша праця останеться між пануючими брудами - білим монументом" Основні ж наукові пошуки С. Смаль-Стоцького стосуються творчості Т. Шевченка. Саме їм присвятив учений більшу частину свого життя, починаючи від університетських студій та ювілейних статей-виступів у Чернівцях і закінчуючи глибокими науковими розвідками в Празі.

Не все в дослідженнях творчості Т. Шевченка мало слушність. Так, не погоджуючись із критиками Шевченкового вірша, що докоряли поетові за недосконалість форми, дослідник сам пішов хибним шляхом. Ритмомелодійна теорія віршування Т. Шевченка, що зародилася на семінарських заняттях професора С. Смаль-Стоцького в Чернівецькому університеті й розвивалась ученим у подальших його працях, зазнала критики. Дослідження ритмічної будови вірша поета відомими українськими літературознавцями Б. Якубським, Ф. Колессою, М. Рильським, Г. Сидоренко, Н. Чаматою, І. Качуровським, Н. Костенко та іншими довели безпідставність теорії вченого, котрий уперто не хотів помічати ямбічний вірш у Шевченковій поезії, зараховуючи його просто до колядкового. Але незаперечною є думка вченого, що в основі віршування Т. Шевченка лежить ритмомелодика народного вірша. Аналізуючи віршознавчу теорію С. Смаль-Стоцького, потрібно враховувати й те, на якому рівні перебували в той час наукові дослідження, зокрема й шевченкознавчі, а висунутою гіпотезою, хоч і помилковою, вчений спонукав до дискусії та вироблення правильного погляду на метричну систему Шевченкового вірша.

Наукові розвідки С. Смаль-Стоцького, пов'язані з аналізом конкретних творів Т. Шевченка, позначені глибоким розумінням тексту, хоча й не завжди вчений враховує яскраво виражений амбівалентний характер творчості поета.

Дослідник одним із перших відкинув усталену думку про те, що рання творчість Т. Шевченка виключно романтична. С. Смаль-Стоцький аргументовано доводить, що поет, хоч і пише у стильовій манері своєї доби, та з перших його творів чітко простежується критичний погляд на жахливе становище українського народу.

Найважливішою ознакою шевченкознавчих студій С. Смаль-Стоцького є те, що він першим у вітчизняному літературознавстві, починаючи ще від університетського семінару, постійно доводив, що вся творчість поета, від початку і до кінця, характеризується яскраво вираженими державницькими позиціями і настановами.

Працюючи в Чернівецькому університеті, а згодом у Празі, він виробив власну методу дослідження літературного тексту. Наукові пошуки вченого, присвячені творчості Ю. Федьковича, С. Воробкевича, В. Стефаника, О. Кобилянської та перші шевченкознавчі студії характеризуються значним впливом старої культурно-історичної школи. Мова цих праць відзначається, з одного боку, складними синтаксичними конструкціями, а з другого - багата на образні порівняння, що було характерним для барокової літератури.

Продовжуючи наукові пошуки, С. Смаль-Стоцький поступово відходить від старої культурно-історичної школи й застосовує у своїх дослідженнях методи школи філологічної. Послуговуючись компаративним, психологічним, соціологічним, естетичним методами згадуваної школи, вчений тлумачить Шевченкові тексти. Такий науковий підхід до інтерпретації художнього тексту характеризує його як одного з перших українських герменевтів.

Загалом же проведений аналіз наукових і науково-популярних праць С. Смаль-Стоцького засвідчує, що він був не тільки визначним мовознавцем, як майже виключно характеризують його, а й першорядним літературознавцем, одним з чільних представників української науки про літературу кінця ХІХ - першої третини ХХ століття.

Список використаної літератури

1. Врубель Л. Герменевтика / Врубель Л. // Література. Теорія. Методологія. К.: Києво-Могилянська академія, 2006. - 541 с.

2. Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці / Гарасим Я. -- Львів ,1999. -- 143 с.

3. Гнатюк М. Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч / Гнатюк М. -- Львів,2002. -- 207 с.

4. Дмитро Чижевський і світова славістика: Редактори Р. Мних, Є. Пшеничний. / Зб. наук. праць. - Т.1. - Дрогобич: Коло, 2003. - 446 с.

5. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. Автор-укладач Ковалів Ю.М. - К.: Академія, 2007.

6. Луців Л. Спогади про академіка Степана Смаль-Стоцького /Луців Л. // Записки НТШ. На пошану сторіччя народин Степана Смаль-Стоцького. Збірник філологічної секції. Том 172. - Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1960. -- С. 19-27.

7. Маланюк Є. Ранній Шевченко / Маланюк Є. // Книга спостережень. К., 1997. - С. 124.

8. Наєнко М. Історія українського літературознавства / Наєнко М. -- К.: Академія, 2001. - 357 с.

9. Огоновський О. Історія літератури руської / Огоновський О. - Львів, 1889. - Ч. 2. -- 352 с.

10. Пахаренко В. Незбагнений апостол / Пахаренко В. -- Черкаси: Брама, 1999-292 с.

11. Сімович В. [Передмова до поеми "Великий льох"] // Сімович В. Праці: У 2 т. - Чернівці: Книги -- ХХІ. -- 2005. -- Т. 2. - С. 39-47.

12. Сімович В. Степан Смаль-Стоцький як педагог і педагогічний діяч // Сімович В. Праці: У 2 т. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2005.--Т. 2. -- С. 725-741.

13. Сімович В. Учора й завтра Буковини // Сімович В.Праці: У 2 т. - Чернівці: Книги - ХХІ,2005. -- Т. 2 -- С. 615-618.

14. Смаль-Стоцький С. Великий Льох / Смаль-Стоцький С. // Літературно-науковий вісник. - Львів, 1927. - Кн. УІ.--С. 137-148.

15. Смаль-Стоцький С. Відчит про значення Осипа Федьковича / Смаль-Стоцького С. // шкільна Часопись. - 1886. №13-14.

16. Смаль-Стоцький С. Достойно єсть. Олександр Мишуга. Мистець і людина / Смаль-Стоцький С. -- Львів 1938. - С. 125-128.

17. Смаль-Стоцький С. Іван Підкова // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. -- Черкаси:Брама, 2003.-- С. 46-58.

18. Смаль-Стоцький С. Концепції Шевченкової поеми "Сон" і її мистецьке переведення // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. -- Черкаси:Брама, 2003. -- С. 173-193.

19. Смаль-Стоцький С. Чигрин // Смаль- Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. -- Черкаси: Брама,2003. -- С. 68-83.

20. Смаль-Стоцький С. Чого серце плаче, ридає, кричить // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. -- Черкаси: Брама, 2003. -- С. 95--106.

21. Смаль-Стоцький С. Шевченкова етика // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси: Брама, 2003. -- С. 160-173.

22. Смаль-Стоцький С. Шевченкове "Посланіє" // Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. - Черкаси:Брама, 2003. -- С. 106-146.

23. Франко І. Зібр. творів:У 50 т. - К.: Наук. думка, 1976-1986.

24. Шевчук В. "Енеїда" Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська Література ХVI--ХVIII століть: У 2 кн. Кн. 2: Розвинене бароко. Пізнє бароко. -- К.: Либідь, 2005. -- 728 с.

Размещено на Allbest.ru