Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Біографія та творчість Степана Смаль-Стоцького

Розділ ІІ. Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького

2.1 Історіографія питання

2.2 Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

стоцький літературний науковий шевченкознавство

Актуальність роботи зумовлена недостатністю висвітлення теми, пов'язаної з вивченням ролі літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького. Дотепер не зібрано й всебічно не проаналізовано літературознавчі студії С. Смаль-Стоцького, присвячені Ю. Федьковичу, І. Франку, В. Стефаникові, О. Кобилянській, котрі є особливо цінними у зв'язку з особистими контактами згадуваних діячів із професором, а також повноцінно не осмислено літературознавчого розділу культурно-історичного нарису "Буковинська Русь". Зовсім поза увагою дослідників залишились праці С. Смаль-Стоцького, присвячені І. Котляревському. Що ж стосується шевченкознавчих пошуків дослідника, то, хоча вони й викликали резонанс у науковому світі, починаючи від часу своєї появи, й на них покликалося й покликається багато вчених, та все ж донині вони залишились без повноцінного аналізу.

Мета роботи полягає у визначенні місця наукового доробку С. Смаль-Стоцького в українському літературознавстві та у з'ясуванні значення його вкладу в осмислення літературного процесу в Україні кінця ХІХ - 30-х рр. ХХ століття.

Реалізація мети передбачає вирішення таких завдань:

– виявлення та осмислення існуючої літератури, пов'язаної з життям і діяльністю С. Смаль-Стоцького;

– здійснення комплексного аналізу літературознавчої спадщини С. Смаль-Стоцького в контексті літературного процесу кінця ХІХ-30-х років ХХ століття;

– з'ясування ролі й місця С. Смаль-Стоцького в українській науці і літературному процесі кінця ХІХ - 30-х рр. ХХ століття;

– кваліфікація С. Смаль-Стоцького як одного із основоположників наукового шевченкознавства.

Об'єктом дослідження є літературознавчий процес в українській науці кінця ХІХ - поч. ХХ століть.

Предметом дослідження є літературознавчі праці С. Смаль-Стоцького, що публікувалися на сторінках періодичних видань "Буковина", "Зоря", "Діло", "Шкільна часопись", "Правда", виходили окремими брошурами, та книга "Тарас Шевченко. Інтерпретації", архівні матеріали, спогади його сучасників, колег, учнів.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що тут уперше в українському літературознавстві зібрано і комплексно розглянуто літературознавчу спадщину академіка С. Смаль-Стоцького, визначено її місце в українському літературному процесі кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ століття.

Теоретично-методологічною основою дипломної роботи стали праці теоретиків та істориків літературного процесу - І. Франка, М. Возняка, С. Андрусів, Б. Бунчука, Я. Гарасима, М. Гнатюка, М. Ільницького, Б. Мельничука, М. Наєнка, Т. Салиги, Л. Сеника, В. Смілянської, В. Пахаренка, Н. Чамати та інших.

Теоретичне значення дипломної роботи.

Основні положення та висновки дипломної роботи багато в чому увиразнюють багатогранність української літератури кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. й можуть бути використані для підготовки більш розгорнутої праці про українських письменників цього періоду.

Практичне значення роботи.

Отримані в процесі дослідження результати можуть бути використані при подальшому вивченні літературного процесу кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ ст. на Україні, у з'ясуванні ряду проблем розвитку вітчизняного літературознавства, при читанні нормативних курсів історії української літератури ХІХ - поч. ХХ століть, в спецкурсах та спецсемінарах, присвячених творчості Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, О. Кобилянської.

Структура дипломної роботи.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, що нараховує 24 позиції. Повний обсяг дипломної роботи - 54 сторінки.

Розділ І. Біографія та творчість Степана Смаль-Стоцького

Видатний український вчений - мово- та літературознавець, історик, один із фундаторів Української Академії Наук, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), Слов'янського інституту в Празі, професор Чернівецького університету, Українського вільного університету, громадсько-політичний діяч народився 9 січня 1859 р. в с. Немилів Радехівського повіту на Львівщині. Його рідні були селянами середнього достатку: батько Йосип пізніше став місцевим дяком; мати Катерина померла, коли Степанові виповнилося три роки. Його дитяче виховання було традиційним для тогочасної Галичини. Велику роль у ньому відігравали бабуся і дідусь по батьковій лінії. Маючи шість років, він вступив до місцевої школи, а потім продовжив навчання у тривіальній початковій школі Радехова. Після цього його віддали до бурси при Ставропігійському інституті у Львові, де він у 1869 р. закінчив нормальну початкову школу та вступив до Академічної гімназії.

Навчаючись у гімназії (спочатку Академічній, а потім - Другій німецькій), С. Смаль-Стоцький бере участь у роботі учнівських гуртків, а у 1876 р. став одним із засновників товариства, яке взяло на себе видання бібліотеки творів українських письменників.

Після закінчення Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький продовжив навчання у Віденському університеті, слухав лекції видатного славіста Ф. Міклошича, а в грудні 1883 р. завершив дисертацію на тему "Процес аналогії у словозмінах руської мови".

У березні-квітні 1884 р. С. Смаль-Стоцький склав докторатські екзамени і, згідно з існуючими тоді правилами, здобув звання доктора слов'янської філології. Він досить швидко став одним з лідерів українського національного руху краю у Чернівцях. В різний час С. Смаль-Стоцький очолював товариства " Руська рада", "Руська бесіда", "Руська школа", "Союз хліборобських спілок "Селянська каса" та ін. 1892 р. його обрали послом Буковинського сейму, у 1911 р. - послом австрійського парламенту. За ініціативою С. Смаль-Стоцького у краї створено десятки сільських читалень, відкрито нові початкові школи, гімназії, спеціальні училища з українською мовою навчання. На Буковині виникли селянські каси, які мали на меті допомогти селянам вибратися з непростого економічного становища.

Вагомий вплив на громадські справи С. Смаль-Стоцький мав у 1904-1912 рр., коли виконував обов'язки заступника маршалка крайового сейму. Він був одним із засновників першої української політичної партії краю - "Національна рада русинів на Буковині", редагував газету "Хлібороб", журнал "Руська школа", співпрацював з газетами "Буковина", "Руська рада", "Україна" тощо.

На середину 1890-х років, досягши певних успіхів в організації народовського руху на Буковині, С. Смаль-Стоцький виступив з великою статтею "Політика реальна". Це була спроба теоретично осмислити народовський рух на західноукраїнських землях загалом, окреслити найголовніші його завдання і тактичні принципи, дати відповідь на деякі давно наболілі питання українського національного руху.

У 1885 р. С. Смаль-Стоцький разом з проф. Т. Гартнером розпочав боротьбу за впровадження фонетичного правопису в українських навчальних закладах Галичини та Буковини. Цій проблемі вони присвятили статті "Нова руська школа", "Про план науки руської мови в гімназіях" та брошури "Голос меншості в комісію по впорядкуванню українського правопису", "Про руську правопись", "Руська правопись", в яких доводили переваги фонетичного правопису для навчання дітей грамоти та безперспективність використання етимологічного правопису. Професори не обмежилися тільки науковими обґрунтуваннями, а також організували громадські акції на підтримку своєї пропозиції. Проблема викликала гостру ідейну боротьбу з москвофілами. Завдяки наполегливості С. Смаль-Стоцького і Т. Гартнера в 1893-1894 рр. фонетику введено в народних школах Буковини та Галичини, а з 1895-1896 навчального року, після неодноразових звернень товариства "Руська школа", - в усіх класах середніх шкіл. Боротьба, яка тривала близько десяти років, увінчалася перемогою.

На початку 90-х років XIX ст. С. Смаль-Стоцький разом з Т. Гартнером займався підготовкою підручника української мови для середніх шкіл. Він побачив світ у 1893 р. і став досить популярним на західноукраїнських землях. У 1907 і 1913 р. вийшли друге і третє видання цього підручника.

"Буковинська Русь" - перша праця в українській історіографії, яка простежувала минуле українців Буковини з часів Галицько-Волинського князівства й до другої половини XIX ст. включно. С. Смаль-Стоцький аргументовано наголошував, що українці -автохтонне населення Буковини й проживали тут від давніх давен. Особливо цінні багаті фактичним матеріалом розділи, в яких показано розвиток українського національного руху, становлення українських шкіл і культурних товариств, письменства у XIX ст. Ґрунтуються вони на багатому документальному матеріалі, який здебільшого не зберігся до наших днів. Тому " Буковинська Русь" уже давно стала не тільки оригінальним цілісним дослідженням, а й надзвичайно цінним історичним джерелом. Навіть у радянські часи, коли ім'я С. Смаль-Стоцького вживалося тільки з негативним відтінком, жоден дослідник Буковини XIX ст. не міг обминути цієї праці.

На початку XX ст. в Чернівцях С. Смаль-Стоцький став одним із організаторів і активним членом Історичного товариства, неодноразово виступав у ньому на теми минувшини України. При товаристві у 1910-11 рр. було організовано курси вищої освіти для селян, які очолював С. Смаль-Стоцький.

Досить плідно в довоєнний період С. Смаль-Стоцький займався літературознавством. Опублікував статті про творчість Ю. Федьковича, С. Воробкевича, І. Котляревського, одним із перших належно оцінив великий талант молодого В. Стефаника - тоді ще студента медицини.

Цікавою була промова "Характеристика літературної діяльності І. Франка", надрукована в 1913 р. у двох числах газети "Діло" (крім того, окремим відбитком) до ювілею Каменяра. Перед цим двічі, перебуваючи в Чернівцях, великий письменник зупинявся у С. Смаль-Стоцького: спочатку в 1909 р., коли їхав до Одеси, австрійські власті не хотіли йому давати візи на в' їзд до Росії, і Смаль-Стоцький йому допоміг у цьому, вдруге - в 1913 р., коли І. Франко читав у Чернівцях свого знаменитого "Мойсея".

Підкреслюючи значення літературної діяльності І. Франка, С. Смаль-Стоцький особливо високо цінував внесок письменника у збагачення літературної мови. В цей час ним написано кілька полемічних статей про український правопис, започатковано серію дослідницьких праць про ідейну спрямованість та інтерпретацію творів Т. Шевченка. ("Ідеї Шевченкової творчості", "Шевченкова Містерія", "Читання Шевченкових поезій", "Діди, батьки і внуки у Шевченка").

У передвоєнний час С. Смаль-Стоцький видрукував "Українсько-німецький розмовник" та "Українську граматику" в бібліотеці Гошена. Але найбільше значення мала ґрунтовна наукова "Граматика руської (української) мови", написана разом із Т. Гартнером і видана в 1913 р.

Поява "Граматики руської (української) мови", без перебільшення, сколихнула академічно-спокійний світ учених-славістів. На неї подали рецензії майже всі відомі на той час дослідники слов'янських мов: В. Ягіч, О. Шахматов, В. Вондрак, Т. Лер-Сплавінський, Є. Карський та ін. В більшості рецензій зазначалося, що праця С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера дає найповніший на той час образ живої української мови і є важливою подією в європейській славістиці. Але розділ книги, в якому розглядалося місце української мови серед слов'янських мов, викликав гострі дискусії й шквал критики.

Незважаючи на лавину критики, С. Смаль-Стоцький не збирався відступати від своїх поглядів і готувався продовжувати дискусію. 10 березня 1914 р. його обрали головою філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка (замість хворого І. Франка). У нього було чимало наукових задумів і проєктів. Не збирався він відходити й від політичної боротьби. На початку Першої світової війни С. Смаль-Стоцький, незважаючи на поважний вік, вступив до австрійської армії офіцером і був прикріплений до Штабу Чернівецької бригади, де служив на різних посадах. У 1916 р. за пропозицією В. Сімовича він почав працювати у Райнштадтському таборі (Горішня Австрія) полонених українців, де головним його завданням було влагодження стосунків між військовою адміністрацією австрійського табору, просвітнім відділом Союзу визволення України та іншими організаціями військовополонених. Однак досить швидко й сам С. Смаль-Стоцький включився в просвітню працю. Упродовж 1917 - першої половини 1918 рр. вів загальні курси української мови, української літератури, декламації та виразного читання, виголошував популярні лекції з історії України. Очевидці згадували: "...виклади професора С. Смаль-Стоцького з шевченкознавства набрали в таборі такої популярності, що аудиторія, розрахована на тисячу осіб, не могла всіх бажаючих вмістити. Так умів подати аналізу Шевченкових творів професор С. Смаль-Стоцький, що авдиторія з тисячею людей годинами сиділа й уважно вислухувала про "Великий Льох", "Сон", "Кавказ" та інші.

25 липня 1917 р. С. Смаль-Стоцького обрано головою Центральної управи українських січових стрільців. Він доклав чимало зусиль для активізації її діяльності, зробити її конкретнішою, наблизити до потреб стрілецтва.

У квітні 1918 р. в Києві відбувся гетьманський переворот. С. Смаль-Стоцький позитивно оцінив цю подію, сподіваючись, що гетьман зможе стабілізувати ситуацію в Україні. Влітку 1918 р. С. Смаль-Стоцький особисто познайомився з П. Скоропадським.

Коли постало питання про заснування Української Академії Наук, у числі 12 перших академіком-засновником став і С. Смаль-Стоцький. Це було заслужене визнання наукової діяльності, зокрема підготовки ґрунтовної "Граматики" 1913 р., шкільних граматик, які на той час витримали вже три видання, навчальних посібників, виданих Гошеном у 1913-14 рр., заслуг в реформуванні українського правопису, його високого авторитету як громадського діяча та керівника філологічної секції НТШ. На першому установчому засіданні історично-філологічного відділу Академії, 8 грудня 1918 р., С. Смаль-Стоцького обрано секретарем відділу, а 16 грудня 1918 р.- членом господарчого правління Академії. За ним закріплено кафедру історії української мови. У жодному із засідань Академії С. Смаль-Стоцький не зміг узяти участі, перебуваючи в останні роки життя на еміграції. Однак він стежив за виданнями ВУАН і опублікував 1922 р. в журналі "Славія" критичну статтю" "Українська Академія наук в Києві". В ній він досить різко виступив проти більшовизації поважної наукової установи. У другій половині 1920-х рр. С. Смаль-Стоцький через М. Грушевського налагодив наукові контакти з Академією, опублікувавши декілька праць в журналі "Україна". Однак посилення ідеологічного тиску в Радянському Союзі припинили ці стосунки.

Українські політичні лідери Східної Галичини та Буковини, разом із чехами, словенцями, хорватами й представниками інших народів Австро-Угорщини, прагнули добитися реформування імперії на засадах широкої національної автономії. З цією метою встановлювалися контакти між політиками окремих народів, робився певний тиск на владні структури. Вже у липні-серпні 1918 р. велися розмови про необхідність одного означеного дня проголосити національні конституанти - установчі збори держав - країв у порозумінні з імператором. У ці плани було втаємничено вузьке коло українських політиків, а серед них - С. Смаль-Стоцького. Він взяв участь у роботі української конституанти 18-19 жовтня 1918 р. й заснуванні УНРади. У своєму виступі на цих історичних зборах, як і більшість галицьких політиків, С. Смаль-Стоцький підтримав ідею створення окремої держави з українських територій, що входили до складу Австро-Угорщини. Його лякали нестабільність у Наддніпрянщині, соціалістичні погляди більшості наддніпрянських політиків, більшовицька загроза.

Незабаром С. Смаль-Стоцький виїхав до Відня, де його й застали події 1 листопада 1918 р. та проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). С. Смаль-Стоцького призначено державним секретарем у справах освіти, але він так і не виконував його обов' язків, залишаючись у Відні, де очолював військове представництво ЗУНР. Він опублікував звернення до всіх українських вояків, яким повідомляв про створення української національної армії та умови вступу до її лав українців і чужинців. 19 грудня 1918 р. керівництво ЗУНР призначило С. Смаль-Стоцького послом у Празі.

З метою популяризації ідеї української державності, розвитку чесько-словацько-українських взаємин С. Смаль-Стоцький опублікував у Празі брошури " Львів - серце Західної України" та "Вигляди правдивої взаємності чесько-словацького і українського народу". Вони були видані чеською та французькою мовами.

Чимало уваги С. Смаль-Стоцький надавав організації прихильної для українців газетної кампанії, особливо у зв'язку з підписанням повоєнних мирних договорів, які розглядали питання устрою Європи, згуртування української еміграції в Чесько-Словацькій республіці. Дипломатичну місію С. Смаль-Стоцький очолював до 9 вересня 1921 р., після чого здав свої повноваження представникові УНР, а сам працював радником.

У Празі С. Смаль-Стоцький дістав можливість продовжити свою професорсько-викладацьку та наукову діяльність. Це сталося завдяки заснуванню Українського вільного університету. Він увійшов до складу вищого керівного органу університету - Академічного сенату. В 1922-1923 навчальному році був деканом, а в наступному - заступником декана філософського факультету. Деякий час очолював також комісію з підготовки наукових збірників університету, Товариство допомоги для українських учених, котрі опинилися в скрутному матеріальному становищі тощо.

Повернення до викладацької діяльності стимулювало активізацію наукових вислідів академіка. Якось, виступаючи на одному поважному науковому форумі, С. Смаль-Стоцький зауважив, маючи на увазі передусім самого себе: "Доки ми самі там (на українських землях - О.Д.) працювали, мусіли ми з конечности займатись і іншими справами, не тільки наукою. Ми мусили бути діяльними і багато часу витрачати в просвітних, культурних, економічних, а также і політичних організаціях і установах. Треба по щирости сказати, що від того терпіла наша наукова праця. Тут, на чужині, стали ми свідомими цієї нашої власної вини, тут можемо сконцентрувати вповні усі наші сили коло науки і аж тут щиріше можемо дбати і про те, щоб для значіння наукової праці, як могутнього чинника національного визволення, не тільки здобути серед українського народу повне зрозуміння, але і загальну пошану... "

С. Смаль-Стоцький продовжив розвінчання теорії праруської мови й цьому присвятив працю "Розвиток поглядів про сем'ю слов'янських мов і їх взаємне споріднення", опубліковану 1925 р. (Друге видання, значно доповнене - 1927 р.). В ній він дав ґрунтовний огляд історії досліджень спорідненості слов'янських мов, розвитку окремих із них, аналізуючи доробок у цій справі Й. Добровського, П. Шафарика, О. Шахматова, В. Ягіча та інших найновіших публікацій. С. Смаль-Стоцький показав складність і заплутаність цієї проблеми й ще раз наголосив, що ідея О. Шахматова про праруську мову - це штучна конструкція, кількість аргументів на користь якої з розвитком порівняльної слов' янської філології зменшується. Він наголошував, що В. Ягіч називав 13 ознак праруської мови, але з часом, завдяки творам Лер-Сплавінського, Кульбакіна, Трубецького, їх кількість скоротилася до трьох. Але й ці три ознаки, на думку С. Смаль-Стоцького, були хибними.

Цій же проблемі вчений присвятив ряд інших статей, опублікованих в українських і зарубіжних журналах. Як своєрідний заповіт академіка, видруковано одну з останніх його праць - "Питання про східнослов'янську прамову", в якій він ще раз наголосив на переконаності в своїй правоті й заявив: "Ніякої "праруської мови" ніколи не було, а всі живі слов'янські мови, між ними й українська, російська й білоруська, розвинулися прямо й безпосередньо з діалектів праслов'янської мови".

У 20-х роках XX ст. С. Смаль-Стоцький активно включився в правописну полеміку, пов' язану з розробкою нового правопису в радянській Україні, який мав стати єдиним для всіх українських земель. Для державної правописної комісії він вислав ґрунтовний реферат, опублікував кілька статей, зокрема в "Літературно-науковому віснику", "Україні".

Однак чи не найбільше тішило його, як і давніше, дослідження творчості Т. Шевченка. В еміграції С. Смаль-Стоцький небезпідставно вважався одним із найкращих знавців цієї тематики. Марко Антонович вважає, що "його інтерпретації дотепер неперевершені".

У Празі С. Смаль-Стоцький, як і в довоєнний період, вів дослідження з шевченкознавства у двох напрямах. По-перше, це інтерпретація окремих творів. (Статті про Шевченкові "Великий Льох", "Чигирин", "Шевченкове посланіє", "Варнак", "Якби ви знали, паничі", "Думи", "Сон" та ін.). В інтерпретації С. Смаль-Стоцького, Т. Шевченко - державник, який закликає до самовідданої боротьби за вільну політично й культурно незалежну Україну, де б кожний громадянин мав рівне право ("без хлопа і пана"). Ця незалежна Україна бачилася йому в творах Шевченка як республіка з новим і праведним законом, а на чолі республіки - президент, котрий, за історичною традицією українською, називається гетьманом. Але поряд із цим, С. Смаль-Стоцький підкреслив, що в Шевченкові - ні крихіточки того шовінізму, того месіянізму, яким саме "визначаються передові тодішні люди між москалями, поляками й ін. Усі народи обіймає Тарас своєю любов'ю".

Дослідженням творчості Т. Шевченка С. Смаль-Стоцький займався до останніх років свого життя. У 1934 р. найкращі свої статті він опублікував окремою книгою "Т. Шевченко, інтерпретації", що вийшла 25-им томом праць Українського наукового інституту в Варшаві. Остання стаття з цього великого циклу побачила світ уже по смерті автора, в 1939 р. Присвячувалася вона деяким передсмертним віршам Т. Шевченка й позначена глибиною аналізу, багатством думок, тобто стала прекрасним підсумком великої роботи протягом кількох десятиліть.

З історичних проблем в 1920-х роках С. Смаль-Стоцького найбільше цікавили давні часи в історії України, формування українців як окремого народу. 1928 р. в часописі "Україна" виходить його стаття "Східні слов' яни", що являла собою розлогу критику праці чеського історика Л. Нідерле "Походження і початки східних слов'ян". У ній С. Смаль-Стоцький зупинився на проблемі території найдавнішого проживання слов'янських племен і відстоював точку зору, що слов'яни ще в І та II ст. н. е. проживали як один народ між Віслою на заході та Дніпром на сході, на півночі - межували з фінськими племенами, а на півдні - доходили до Дністра й Прута. Особливо різко він заперечував проти якихось "центрів", "колисок" розселення західних, південних і східних слов'ян. Критикуючи твердження Л. Нідерле про наявність якоїсь "колиски" східних слов' ян на середньому Дніпрі, він писав: "Словіни новгородські, Радимичі і В'ятичі, Кривичі та й Дреговичі середнього Дніпра ані не бачили й в тій колисці ніколи не лежали і звідти в свої нові оселі не розходилися... Так само і Бужани, і Волиняни, і Дуліби, і Тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдности і спільности східніх Слов'ян з одного якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніше, а не то в цих давніх часах".

С. Смаль-Стоцький робив висновок, що думка про центри розселення слов'ян має свій корінь в об'єднавчій ідеології XIX ст. й нічим не підкріплена. Тут же він ще раз наголошував, що й "праруської" мови як виразника такої єдності також не було.

Перебуваючи в Празі вже в досить поважному віці, С. Смаль-Стоцький не збирався полишати громадської праці. Як член українського Академічного комітету став одним з ініціаторів скликання Першого Українського наукового з' їзду в Празі, який відбувся в 1926 р. Там він очолював філологічну секцію, багато виступав, брав жваву участь в обговореннях. У 1931 р. Академічний комітет вирішив провести Другий Український з'їзд. Головою організаційної комісії з'їзду обрано С. Смаль-Стоцького. Під його керівництвом проведено велику організаційну роботу: складено й видруковано статут форуму, регламент і програму засідань, розіслано запрошення до окремих осіб та установ, вирішувалися питання фінансування, публікувалися повідомлення про з' їздові справи та хід підготовки. Всього відбулося 14 засідань організаційної комісії протягом 1931 - початку 1932 рр.

20 березня 1932 р. відбулось урочисте відкриття з'їзду за участю понад 100 учених із Берліна, Варшави, Відня, Франкфурта-на-Майні, Кракова, Галле та ін. На цьому представницькому форумі підведено підсумки десятилітньої наукової роботи української еміграції й показано, як багато зроблено, особливо в галузі українознавства. "В милім почуттю доконаного доброго діла можемо тепер спокійно, з найбільшим вдоволенням розійтися і втішатися, - зазначав С. Смаль-Стоцький, - кожний з нас був учасником великої, може навіть історичної для української науки події, що з того з' їзду можемо самі, зможуть і інші черпати заохоту до дальшої, ще тугішої наукової праці на користь України, на честь і славу українському народові".

С. Смаль-Стоцький віддав чимало сил в останні роки життя організації товариства "Музей визвольної боротьби України", яке уконституювалося 25 травня 1925 р. у Празі. Першим головою товариства був академік І. Горбачевський, а незмінним директором Музею впродовж 1920-1930-х років - Д. Антонович. Серед членів-фундаторів знаходимо й прізвище С. Смаль-Стоцького.

У 1935 р. попередній голова товариства "Музей визвольної боротьби України" професор, доктор І. Горбачевський у зв'язку з погіршенням стану здоров'я відмовився виставляти свою кандидатуру на переобрання. На цю посаду 8 квітня 1935 р. одноголосно обрано С. Смаль-Стоцького. Він усією душею віддавався справам Музею, вважаючи, що придбаний для нього будинок має стати не тільки сховищем зібраних цінних експонатів і документів, а й центром усього українського життя в Празі, своєрідним українським Народним домом.

Із 1937 р. стан здоров'я С. Смаль-Стоцького різко погіршився. Він страждав болями в шлунку. Не маючи можливості через хворобу відвідувати засідання управи в кімнатах товариства, призначав збори у себе вдома. Останнє з таких засідань у присутності С. Смаль-Стоцького відбулося 16 грудня 1937 р., але й пізніше він не випускав найважливіших справ зі своїх рук. 16 березня 1938 р. С. Смаль-Стоцький підписав купчу на придбання будинку для Музею визвольної боротьби України. Таким чином, збір коштів, який тривав понад шість років, закінчився успіхом. Але С. Смаль-Стоцький на цьому не заспокоївся, вважаючи, що потрібно буде в перспективі добудувати до купленого будинку ще один поверх, а для цього доведеться й далі збирати кошти.

На потреби Музею вчений пожертвував більшу частину своєї бібліотеки (близько 3 тис. томів), чимало документів зі свого архіву (листи, грамоти тощо), сокільське вбрання зі знаком Сокола-Батька та ін.

У квітні 1938 р. його обрано почесним членом Музею визвольної боротьби України в Празі. На той час він був почесним членом різних товариств Буковини й Галичини, зокрема "Руської Бесіди", "Української школи", "Союзу", "Запорожжа" у Чернівцях, "Просвіти" у Львові та ін. У грудні 1937 р. надійшов лист зі Львова, в якому повідомлялося: "Високоповажного добродія, проф. д-ра С. Смаль-Стоцького підписаний виділ Наукового товариства ім. Т. Шевченка має честь повідомити Вас отсим, що наші звичайні загальні збори, дня 26-го грудня 1937 р., іменували Вас почесним членом НТШ в признанні великих заслуг Ваших для нашої науки і культури".

Перебуваючи в еміграції, С. Смаль-Стоцький ніколи не полишав думки про повернення на українські землі, й, зокрема, на Буковину. Він стежив за тим, як розгорталися події в краї. Підтримував стосунки з газетами "Рідний край" і "Час", висловлював сподівання, що, незважаючи на зміну міжнародної ситуації, український народ знову підніметься й заявить про свої права на повний голос.

Однак надіям повернутися в рідну Україну не судилося збутися. В УРСР посилювалися масові репресії, які передусім були спрямовані проти національної інтелігенції. Академію наук України розгромлено, а вчені-суспільствознавці перетворилися на придаток ідеологічного відділу більшовицької партії. У зв'язку з таким жахливим становищем уряд Української Народної Республіки в еміграції ухвалив рішення: "...відновити з днем 25 травня 1938 р. стародавню, славну Київську Академію Петра Могили та Івана Мазепи як найвищу українську наукову установу під назвою "Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук". Завдання академії передбачали організацію всіх наукових сил, здатних працювати для українського народу на полі науки, відновлення старих і заснування нових наукових установ у відповідності з потребами української науки, інформування зарубіжних наукових кіл про сучасний стан України та української науки.

Для організації Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук створено колегію членів-фундаторів, до складу якої увійшли академіки С. Смаль-Стоцький, М. Возняк, Ф. Колесса, професори Б. Іваницький, А. Яковлів, доктор І. Фещенко, письменник Б. Лепкий. Головою нової установи обрано С. Смаль-Стоцького; йому ж доручено розробити Статут Академії. Цю роботу він закінчив у липні 1938 року.

Упродовж першої половини 1938 р. стан здоров'я його кілька разів погіршувався. 17 серпня 1938 р. в другій половині дня С. Смаль-Стоцький помер. 20 серпня українське громадянство Праги попрощалося з відомим науковцем, а 30 вересня 1938 р. відбулися похорони в Кракові. Останнє пристановище С. Смаль-Стоцький знайшов біля своєї дружини, як і заповідав. Скорботні академії з приводу його смерті провело НТШ у Львові 20 листопада, Український науковий інститут у Берліні - 20 листопада, Український науковий інститут у Варшаві - 2 грудня, Український академічний комітет у Празі - 6 грудня 1938 р. Панахиду в греко-католицькій парафіяльній церкві Чернівців відправили 27 вересня 1938 р.

Розділ ІІ. Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького

2.1 Історіографія питання

Як засвідчують періодичні видання другої половини 80-х років ХІХ століття, С. Смаль-Стоцький у той час уже був досить відомою постаттю. А перші біографічні статті про чернівецького професора з'являються в 90-х роках (у журналі "Зоря" за 1894 рік, автобіографія з доповненнями О. Поповича в "Буковинському православному календарі на рік звичайний 1894", в німецькому довіднику "Wer ist das?" (Wien, 1894).

З того часу газети й журнали Львова та Чернівців постійно друкують матеріали про різнобічну діяльність С. Смаль-Стоцького. У 1910 році в газетах "Діло "та "Народний голос", а також у "Буковинському православному календарі на рік 1911" подано ювілейні статті. Наступна серія ювілейних статей з'явилася 1925 року, коли святкували 40-річчя наукової та громадської праці С. Смаль-Стоцького. З цього приводу у "Літературно-науковому віснику" було опубліковано велику за обсягом статтю В. Біднова, в якій найбільшу увагу приділено саме науковим пошукам ученого у галузі літературознавства й мовознавства та їх значенню для української і світової науки загалом.

В останні роки життя С. Смаль-Стоцького з'явився цілий ряд статей-споминів Д. Антоновича, Л. Гранички, В. Сімовича, К.Левицького, М. Возняка, приурочених здебільшого до певних подій у житті вченого. Так, В. Сімович у 1934 році публікує статті "Академік Степан Смаль-Стоцького" (Час. - 1934 - 6 січня; Назустріч. - 1934. - 15 січня), і статтю "Степан Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог" (Шлях виховання й навчання. - 1939. -- Кн. 1), у котрій автор висвітлив події, пов'язані з розвитком освіти на Буковині й побіжно торкався літературознавчих поглядів академіка.

Окремий нарис було присвячено С. Смаль-Стоцькому в першій частині книги К. Левицького "Українські політики "(Львів, 1936), написаний під означеним у назві кутом зору, але з побіжною характеристикою літературознавчих інтересів академіка.

М. Возняк написав після смерті академіка розвідку на матеріалі листування С. Смаль-Стоцького та І. Франка, де розглянув їхні взаємини від 80-х років ХІХ століття до 1913, надруковану в 1959 року в Нью-Йорку.

З книги "Дмитро Чижевський і світова славістика" (2003) стало відомо, що філологічна секція НТШ готувала черговий, 158 том "Записок НТШ" на пошану С. Смаль-Стоцького, але через окупацію Галичини радянськими військами у вересні 1939 року збірник наукових праць друком не вийшов [4,с. 305].

1959 року вченими української діаспори США відзначався столітній ювілей С. Смаль-Стоцького. З цієї нагоди відбулася наукова конференція, а в наступному році було надруковано 172-й том "Записок Наукового товариства ім. Т. Шевченка", в якому колишні учні професора О. Цісик та Л. Луців вмістили спогади про свого вчителя, де поділилися цікавими міркуваннями про його педагогічну майстерність та зупинилися на деяких його поглядах на мовознавство й літературознавство. К. Киселівський зробив спробу проаналізувати праці вченого, а І. Новосівський -- висвітлити його громадську діяльність. У 50-х-60-х роках ХХ ст. присвятив кілька статей шевченкознавчим дослідженням С. Смаль-Стоцького Л. Луців.

У часи розгулу тоталітаризму на під радянській Україні ім'я С. Смаль-Стоцького згадувалося лише в негативному сенсі - як українського буржуазного націоналіста, а праці не перевидавалися і не досліджувалися. Годі шукати не те, що розділу, а навіть згадки про нього в такій, скажімо, книзі, як академічна "Історія української літературної критики: Дожовтневий період" (1988).

Із проголошенням незалежності України з імені й діяльності С. Смаль- Стоцького було зняте табу, внаслідок чого в останні роки воно все частіше з'являється у періодичній пресі та в наукових виданнях.

У 1996 р. в Києві з'являється монографія В. Даниленка та О. Добржанського "Академік Степан Смаль-Стоцький: Життя і діяльність", фрагменти якої перед тим побачили світ на сторінках "Буковинського журналу". Це ґрунтовне дослідження українських істориків розкриває С. Смаль-Стоцький здебільшого як політика, громадського діяча, педагога. Тут зроблені численні уточнення до біографії, розкрито його неоціненний вклад у розвиток української національної справи на Буковині. Згодом, у 1999 році, в Чернівцях було проведено Всеукраїнську науково-практичну конференцію "Педагогічні ідеї С. Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти й виховання", матеріали якої з'явилися тоді ж окремим виданням. Обидві книги заслуговують на позитивну оцінку, особливо перша, але вони майже не торкаються літературознавчої діяльності С. Смаль-Стоцького, зосереджуючись на громадсько-політичній (перша) та освітянській і педагогічній (друга).

Спроба заговорити про С. Смаль-Стоцького як літературознавця зробив у двох статтях 1999 року професор Б. Мельничук. На сторінках "Буковинського журналу" він публікує статтю "Від Котляревського до Кобилянської", в якій розкриває широке коло наукових зацікавлень Степана Смаль-Стоцького й порушує питання ненаповненості українського літературознавчого процесу без широкого залучення наукового доробку цього вченого. Того ж року з'являється стаття ще одного чернівецького літературознавця Ярослави Роман-Мельничук "Ходжу щотижня на виклади Стоцького"….:Ольга Кобилянська у взаєминах зі Смаль-Стоцьким, а в 2000 р. - дослідження цієї ж авторки "Ольга Кобилянська у взаєминах зі С. Смаль-Стоцьким і В. Сімовичем". Цими працями літературознавець повернула із забуття справжню працю згадуваних діячів, відкинувши перекручені й звульгаризовані радянським літературознавством факти їхніх взаємин.

До питання віршознавчих поглядів С. Смаль-Стоцького на сторінках виданої ним та Теодором Гартнером "Руської граматики" звертався в 1999 р. ще один український літературознавець - Борис Бунчук, але у своїх студіях він не торкнувся праці "Ритміка Шевченкової поезії".

У 2003 році згадуваний уже Б. Мельничук опублікував стислий портрет вченого і подав фрагменти кількох його праць у хрестоматії - антології "Писменники Буковини другої половини ХІХ -- першої половини ХХ століття" (Ч.І. - Чернівці, 2003). Тоді ж у 2003 році в Черкасах побачило світ перевидання книги С. Смаль-Стоцького 1934 року "Т.Шевченко. Інтерпретації" з невеликою вступною статтею В. Пахаренка "Філологічний подвиг". Ще раніше, 1999 р., вийшла друком книга цього ж дослідника "Незбагнений апостол", в якій він розглядає деякі аспекти шевченкознавчих студій С. Смаль-Стоцького. Принагідні згадки про С. Смаль-Стоцького -- шевченкознавця знаходимо в статтях і книгах М. Жулинського, І. Дзюби, М. Наєнка, Г. Грабовича та інших.

Високу оцінку здобув С. Смаль-Стоцький у підсумковій, виданій до 75- річного ювілею книзі "Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. 1926-2001. Сторінки історії". Висвітлючи початки Української академії наук у 1918 році, автори її пишуть: "Серед перших її академіків були визначні філологи та історики А. Кримський, Д. Багалій, М.Петров, С. Смаль-Стоцький…" А ведучи мову про "вельми значні здобутки шевченкознавства поза межами радянської України в середині 30-х років", автори відповідного розділу підкреслюють: "Найвизначнішими центрами наукового вивчення художньої спадщини поета, крім Львова та Чернівців, були Варшава Прага, Берлін, а також Париж. Дослідженням творчості Шевченка займалося чимало визначних літературознавців, істориків, мовознавців, фольклористів та мистецтвознавців, серед яких ми бачимо Леоніда Білецького і Павла Зайцева, Василя Сімовича і Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Чижевського і Олександра Лотоцького, Михайла Возняка і Василя Щурата, Івана Крип'якевича і Філарета Колессу, Степана Сірополка і Володимира Дорошенка".

Отже, за останні десять років відбулися певні зрушення в осмисленні вкладу С. Смаль-Стоцького в українське літературознавство. Але вони не можуть задовольнити науково-літературну громадськість, адже, по-перше, залишається невідомою не тільки для рядового читача, а й для фахівців більша частина літературознавчої спадщини ученого (низка шевченкознавчих статей, що не ввійшли до книжки "Т. Шевченко. Інтерпретації", праці про І. Котляревського, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянську та інших), а, по-друге, потребує широкого ґрунтовнішого розгляду вже перевидана та зовсім невідома сучасному читачеві літературна спадщина С. Смаль-Стоцького.

2.2 Науково-методологічні засади літературознавчих досліджень С. Смаль-Стоцького

Останні дослідження українських літературознавців відкрили велику кількість літературних течій і напрямків, які раніше не висвітлювалися належним чином або розглядалися лише з негативного боку, що, без сумніву, значно розширило коло наукових інтересів дослідників літератури. Разом з тим стало можливим по-новому оцінити діяльність багатьох наших літературознавців, а разом з тим відкрити для себе нових. Саме до таких учених і належить С. Смаль-Стоцький. Про історію повернення із забуття імені цього вченого вже писалося. Наукова спадщина академіка привертає увагу як представників класичного літературознавства, так і модерного.

Як уже зазначалося, його громадсько-політичну діяльність висвітлили

В. Даниленко та О. Дображанський у праці "Академік Степан Смаль-Стоцький:Життя і діяльність ". Б. Мельничук та автор цієї праці своїми публікаціями на сторінках журналу "Буковинського журналу" та виступами на конференціях почали відкривати його літературознавчий доробок. Щоб висвітлити участь С. Смаль-Стоцького у культурно-літературному житті Буковини й Галичини кінця ХІХ - початку ХХ століття, дослідити шевченкознавчі студії академіка, потрібно, в першу чергу, з'ясувати, які принципи аналізу творів сповідував, до якої школи належав відомий учений, чи можна говорити про наявність його власної школи. Це ті завдання, які ми поставили за мету з'ясувати в цьому розділі дослідження, а також те, чи можна говорити про перспективи розвитку методів інтерпретації тексту, які застосовував академік.

Дослідження літературознавчої спадщини С. Смаль-Стоцького треба вести від початків його викладання в Чернівецькому університеті, тобто від середини 80-х років ХІХ ст. Уже в ті часи професор виробив чітку й самобутню концепцію розвитку вітчизняної літератури. Курс історії української літератури вчений розбив на такі періоди:

а) Княжа доба;

б) Середня доба (українська барокова література);

в) Нова література;

Аналіз літератури нової доби вчений розпочав із творчості І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка; західноукраїнське відродження подав у контексті європейських, а особливо західнослов'янських літературних рухів кінця ХVIII - початку ХІХ століття, а закінчував своїми сучасниками: П. Кулішем, Марком Вовчком, Ю. Федьковичем, І. Франком. Надзвичайно важливо, що вже тоді С. Смаль-Стоцький виразно заявив, що культура княжої Русі-спадщина саме українського народу. Як відомо, більшість українських істориків, літературознавців, культурологів почали усвідомлювати це значно пізніше. З позиції власної концепції дослідник підкреслював національну гордість, патріотизм митрополита Іларіона, ігумена Данила, лицарське розуміння честі в саможертовності задля інтересів рідної землі в "Слові о полку Ігоревім". Він безкомпромісно підкреслював: "Я глибоко переконаний, що в історії літератури й культури нарешті таке переможе та історична правда, стара Київська Русь належить вповні тільки українцям, що ніхто не має права до неї, крім українців, що це твір їх Духа та що такої високої культури не міг би витворити народ, у якого не було б свідомости національної спільноти і єдності " [цит. за: 6, с. 24].

Через середню добу С. Смаль-Стоцький доходив до нового часу, і характерно, що і тут свої виклади почав з культурно-історичного огляду епохи. Детально вивчалася полемічна література, особлива увага приділялася бурлескним віршам, що тематикою й мовою нагадували пізнішу "Енеїду", а цей матеріал підтверджував думку, що такий геніальний твір не міг з'явитися на непідготовленому ґрунті. А саму поему професор вважав одночасно і завершенням середньої доби, і переходом до нової, а ґенезу "Наталки Полтавки" розглядав у світлі нової літератури. Такої думки дотримується й авторитетний дослідник давньої української літератури Валерій Шевчук, коли зараховує поему до старої барокової традиції: "Коли дивитись із такої позиції на творчість І.Котляревського, то "Енеїда " мала б уходити в контекст бароко у суміші із псевдокласицизмом, тобто складати явище пізнього бароко (класицизм у нас, як ми говорили в розвідці про Г. Максимовича, не прижилася, маємо тільки його спорадичні спалахи), а драматична його творчість -- це вже романтизм "[24, с. 649].

На передньому плані для вченого був національний аспект. Так, говорячи про "Наталку Полтавку" І. Котляревський, С. Смаль-Стоцький завжди підкреслював, що вона була написана з метою протиставити карикатурним образам хохлів та малоросів (комедія О.Шаховського "Казак-стихотворець") справжні образи українців. З такою ж самою метою написав свою "Марусю" Г. Квітка-Основ'яненко. Говорячи про галицьке галицьке відродження, професор знову ж таки вводив його в контекст українських і західнослов'янських культурних рухів кінці ХVІІІ--ХІХ ст. Завершувався курс нової української літератури розглядом творчої спадщини П. Куліша, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, І. Франка та В. Стефаника. Аналізуючи твори згаданих письменників, Проводячи ґрунтовні мовні та естетичні спостереження, С. Смаль-Стоцький завжди міг підкреслити найважливіше у творі. Чи не першим він висловив думку, що оригінальність творчості Марка Вовчка зумовлена тим, що вона наче "підгледіла" в народу будову речень та їх сполук (на матеріалі оповідання "Два сини"). Творчість Ю. Федьковича викликала особливе захоплення професора через можливість насолоджуватися мовою автора, багатством лексики, частим і доречним використанням архаїзмів. Серед найновіших творів тогочасної української літератури, що були введені до лекційного курсу, фігурували поеми І. Франка "Іван Вишенський" та "Мойсей", а також новели В. Стефаника. Ну і, безперечно, особисте знайомство й приязні стосунки з Ю. Федьковичем, І. Франком, В. Стефаником дозволяли краще й глибше вникнути в їхні твори, що й намагався завжди передати своїм учням.

Отже, перше питання, на яке маємо дати відповідь,- до якої наукової школи належав С. Смаль-Стоцький? Як відомо, вчений зарахував себе до послідовників філологічного методу, що неодноразово підкреслював у своїх дослідженнях: "дійшовши філологічним і логічним розбором поеми…" [17,с. 57], "із нашої філологічної аналізи виходить…" [22, с. 138], "досі тільки тому не розуміли поем Шевченка так, як треба, бо не розбирали їх філологічною методою" [21, с. 145] (підкреслення наші. - О.Г.). Цей науковий метод професора підкреслювали: В. Сімович у передмові до першого видання "Інтерпретацій", Л. Луців - до другого, а також інші вчені.

Погляди сучасних науковців на це питання суттєво не різняться. Так, відомий шевченкознавець із Черкас В. Пахаренко в передмові до третього перевидання праці академіка "Т. Шевченко. Інтерпретації", визнаючи метод дослідження, яким той послуговувався, називає його "філологічною критикою", "філологічно-герменевтичним підходом" та зазначає, що "фактично Смаль-Стоцький став чи не першим послідовним творцем української герменевтики" [9, с. 11]. Інший літературознавець, М. Наєнко, у книзі "Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч" зараховує С. Смаль-Стоцького до представників філологічної школи у літературознавстві, але ми не знаходимо його імені в розділі "Філологічна школа і модерні її розгалуження в період новітньої літератури" у ґрунтовному дослідженні "Історія українського літературознавства" цього ж дослідника. Це, власне, й чи не всі праці, в яких зверталася увага на методологічні основи наукової діяльності С. Смаль-Стоцького. Отже, для з'ясування поставленого завдання треба розглянути особливості становлення української філологічної школи на тлі розвитку європейської герменевтики з метою окреслити в ній роль і місце С. Смаль-Стоцького--літературознавця.

У поглядах на виникнення філологічної школи в українському літературознавстві немає одностайності. Так, М. Наєнко, говорячи про розуміння суті цього поняття, зазначає, що в його основі лежить первісний зміст поняття "філологія": любов до слова. Автор зазначає, що в цьому разі "йдеться про слово, яке не тільки виконує номінативну функцію, тобто називає предмет і явище, а виражає внутрішню їхню сутність, за якою починається художнє, естетичне узагальнення" [8, с. 134]. І, на його думку, саме так розумів це і трактував німецький учений А. Баумгартен (1714-1762), котрий домагався, щоб естетика була самостійною наукою і входила разом з іншими до сфери філософських знань та становила б собою теорію чуттєвого пізнання художніх явищ. Розвиваючи цю теорію, мислитель дійшов до створення універсального вчення про прекрасне й про мистецтво, "оскільки красу А. Баумгартен визначав як вершинність чуттєвого пізнання, а мистецтво - як втілення краси" [цит. за: 8, с. 134]. Зазначивши, що вчення А. Баумгартена проникло у сферу дослідження художнього слова досить повільно, М. Наєнко підкреслює, що лише в середині ХІХ ст. секрети внутрішньої та зовнішньої гармонійності слова почали привертати до себе увагу, що пов'язувалось із діяльністю Ш. Сент-Бева та Т. Готьє, котрі виступили проти корисливості та меркантильності в мистецтві, нагадавши про його самоцінність та про те, що головним критерієм його є краса.

Продовжувачами вчення А. Баумгартена стали поети групи "Парнас" Леконт де Ліль, Прюдом, Ередіа та інші, котрі проголосили "культ форми " і "творчої свободи". Саме вони заклали основи нової елітарної естетики, в котрій на зміну раціональному й логічному в пізнанні приходить інтуїція та підсвідомість. "Парнасці" стали на практиці реалізовувати ідеї свого попередника, а Б. Кроче та А. Бергсон стали найвідомішими представниками теоретичної думки цього напрямку початку ХХ ст. Для Б. Кроче художній твір є "естетичним фактом", "тлумачення якого з точки зору форми тільки й здатне визначити відповідне розуміння специфіки і завдань історії літератури як послідовного осмислення розвитку художнього духу, оскільки історія мистецтва та літератури своїм головним предметом має твір самого мистецтва" [цит. за: 8, с. 135]. Зазначивши, що естетико-філологічний погляд на літературу в Європі сформувався в цілісну наукову систему, яка об'єднувала кілька течій світової теоретичної думки, М. Наєнко пише далі, що в Росії набули поширення методи групи ОПОЯЗ (рос. Общество по изучению яыка), що, "заперечуючи досвід академізму, імпресіонізму, критики переорієнтовувалися на лінгвістику, надавали пріоритет висвітленню форми, наголошували на ідеї мистецтва як прийому, коли твір розглядався як сума прийомів, а змісту належала роль мотивування " [5, т. 2, с. 159], та "Серапіонових братів", котрі намагалися використовувати суто технічні засоби творчості, "шукали "нову художню форму "(К. Федін), здатність до "зміщення", яка "миттю перетворює реальність у поетичний сон, а сон -- у прозово-марудне життя ", ставили за мету оволодіти "технікою письменницького ремесла" (В. Шкловський), обстоювали право на творчість, належну від поза літературних настанов (Л. Лунц), заперечували політичну кон'юнктуру, примітивізм у мистецтві, спрощену агітку" [5, т. 2. с. 382].

Представниками філологічної школи в Україні стали автори "Молодої музи" й "Української хати", а через експеримент Б. Лепкого в "Начерку історії української літератури" й освітню роботу філологічного семінару В. Перетца, пише М. Наєнко, філологічна школа, хоч і не набула системної цілісності, але все ж стала доволі вагомим і цілком очевидним науковим фактом. Далі дослідник аналізує модерні розгалуження філологічної школи в Україні, зокрема, доробок письменників і критиків, котрі сповідували неоромантичний та символістичний тип мислення (І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов, О. Кобилянська, В. Винниченко, В. Стефаник, М. Вороний, О. Олесь, Б. Лепкий, М. Євшан, М. Сріблянський та інші), при цьому приділяє докладнішу увагу філологічному семінару в Київському університеті під керівництвом В. Перетца.

Дещо інший погляд на розвиток філологічної школи в Україні має М. Гнатюк. У книзі "Літературознавчі концепції в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ сторіч", покликаючись на працю відомої польської дослідниці Зоф'ї Мітосек " Teorie badan literackich", виводить її з виступу Вільгельма Шерера (1841-1886 ) - професора германістики в університетах Відня, Страсбурга та Берліна: "Історія літератури увійшла в довготривалий зв'язок з філологією. Це вимагало точного окреслення предмета досліджень. Вже не дії і не психологія народу мали стати метою історико-літературних студій. Тексти набували наукової автономії, як у філології, основним завданням дослідника була реконструкція, опис і пояснення твору" [цит. за: 8. с. 130]. Вчення В. Шерера підтримав професор славістики Віденського університету Ватрослав Ягич. За концепцією М. Гнатюка, принципи філологічного коментування творів в Україну прийшли двома шляхами: