1935-1963 рр.

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім'ї колгоспників в селі Біївцях Любенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім'ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна Щербань. Писати вірші він почав ще у шкільні роки. Навчався в середній школі. 1952 року Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Під час навчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював з 1957 року у газеті "Черкаська правда", потім - у газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої газети". У цей час він починає друкувати свої твори.

Активний член заснованого напровесні 1960 року в Києві Клубу творчої молоді. За участь у цьому товаристві Симоненка переслідували спецслужби. Перша збірка "Тиша і грім" побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симоненко стало обговорення його поезій на творчому вечорі в республіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка поезій В. Симоненка "Земне тяжіння" вийшла 1964 року.14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією. Похований у Черкасах.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалась невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: "Вино з троянд" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), "Том вибраних поезій" (1985), "Народ мій завжди буде" (1990), "З матір'ю на самоті" (1990), та поеми і казки для дітей ("Подорож у країну Навпаки", "Цар Плаксій та Лоскотон", "Казка про Дурила" - написана 5 вересня 1963 року і стала лебединою піснею Симоненка).

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимані зорі сургачеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати.

Не пущу тебе колиску синові гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Криками тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,

Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві,

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можеш вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завжди будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Григорій Квітка-Основ'яненко

Народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині. Мати - Палажка, батько - Сава. Навчався в дяка-скрипаля, який виявив в хлопця красивий голос, навчив нотної грамоти. В 15 років пішов у Київ і поступив у Києво-Могилянську академію, яку закінчив в 1753 році. На двадцятому році відряджають Григорія до Петербурга в придворну капелу, де розвиває талант музиканта. Повернувшись до Києва мандрує по світу. Побував в Угорщині, Словаччині, Польщі. Набув нових знань. Повернувшись до України працює в Переяславському колегіумі. Викладав предмети "по-новому" і його звільнили. Працює 6 років домашнім вчителем сина поміщика Томари в селі Коврай на Переяславщині. В цей час, на природі, починають розвиватись філософські ідеї та погляди. Після цього стає у Харківському колегіумі викладачем синтаксису, грецької мови та етики. Але через цькування та доноси покидає колегіум. З 1769 року веде мандрівне життя. Саме на цей час припадає найбільша кількість творчої спадщини письменника, філософа, поета. Помер 9 листопада 1794 року.

українська література поет письменник

"Сад божественних пісень" складає в собі 30 пісень. Кожна з них, часто взаємопов'язаних, є варіацією на біблейські теми. Барокові мотиви. Ліричний герой збірки - весь в пошуках правди, добра, щастя.

Байки. Григорій Сковорода видатний байкар. Цикл байок під назвою "Байки Харківські" Надав байці жанрової самостійності. Створив 30 прозових байок. "Жайворонки", "Голова і Тулуб", "Чиж і Щиглик", "Зозуля та Дрізд", "Бджола і Шершень".

Притчі. Сковорода є автором ряду притч-оповідей алегорично-повчального характеру. Він висловлював у них свої філософські, естетичні й педагогічні погляди. "Вдячний Еродій", "Вбогий Жайворонок", "Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу".

Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він - філософ, а в філософських працях - лірик.

Працював у напрямку бароко.

Відкрито меморіальні музеї письменника; йому споруджено оригінальні пам`ятники у Києві, Лохвиці та Сковородинівці, гранітній монумент у Бабаївському лісі й у Сковороднівському парку.

Дмитро Васильович Павличко

Нар. 1929 р.

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчакові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині, батько - лісоруб. Початкову освіту здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці. Від осені 1945 року по літо 1946 Павличка ув'язнюють за звинуваченням у приналежності до УПА. 1948 року вступив до Львівського університету імені Івана Франка на відділення української філології. Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій "Любов і ненависть". З 1954 року Павличко - член Спілки письменників СРСР. У 1958 - 1959 роках завідував відділом поезії журналу "Жовтень". Тоді ж вийшли друком поетичні збірки "Моя земля" (1955) і "Чорна нитка" (1958), "Бистрина" (1959), "Днина" (1960), "На чатах" (1961), "Пальмова віть", "Жест Нерона" (1962), "Спіраль" (1984), "Ялівець" (1989). Збірка "Правда кличе" (1958) була визнана "ідеологічно ворожою", а весь її тираж був повністю знищений.

1964 року Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії імені Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів "Сон" (1965) і "Захар Беркут" (1970). 1964 рік - вибрані поезії "Пелюстки і леза". З 1966 по 1968 Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка "Гранослов" (1968). Протягом 1971 - 1978 років редагував журнал "Всесвіт". Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970 - 1980 - ті роки, можна виділити збірки "Сонети подільської осені" (1973) і "Таємниця твого обличчя" (1974, 1979). Його статті, есе, виступи з питань літератури склали три томи - "Магістралями слова" (1977), "Над глибинами" (1983), та "Біля мужнього світла" (1988).

Дмитро Павличко - лауреат Державної премії України ім.Т. Шевченка 1977 року, автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990 - 1994 роках - депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй збірці "Покаянні псалми" (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України. В 1995 році - збірка "За нас".

О рідне слово, хто без тебе я?

Осміяний людьми кретин-стиляга,

Мертвяк, оброслий платтям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам'я.

Моя ти - пісня, сила і відвага,

Моє ти - людське ленінське ім'я.

Душа тобою повниться, сія,

Без тебе сохне й хилиться, як ага.

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і люди невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні -

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Коли ми йшли удвох з тобою

Вузькою стежкою по полю,

Я гладив золоте колосся,

Як гладить милому волосся

Щаслива ніжна наречена…

А ти ішла поперед мене,

Як лань, хитаючись музично.

І я помітив, як ти звично

Топтала колоски пшениці,

що нахелились до землиці.

Немов траву безплідну, дику

Топтала і не чула крику

Тих колосочків.

Без оглядки

Ішла ти вдаль, а в мене - згадки

Про те, як на чужому полі

Давно колись, ще у неволі,

Збирав я нишком колосочки

В поділ дитячої сорочки.

О, я хотів тобі сказати,

Що те колоссячко вусате -

То невсипущий труд мозільний,

То молодим калач велільний,

То для дітей пахуча булка,

То хліб, що матінка гуцулка

З долівки вчила піднімати,

Як батька в руку, цілувати;

Та я змовчав. Я йшов покірно,

Бо я люблю тебе надмірно,

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

Іван Антонович Кочерга