Аналіз творів І.П. Котляревського "Енеїда" і "Наталка-Полтавка"

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Енеїда

«Енеїда» була популярною завжди. Ще за життя поета вона розходилась по Україні в рукописних списках. Першу ластівку нової літератури Україна прийняла із захопленням: від грамотного селянина до багатого пана завчали поему напам'ять, чимало висловів з неї вмить стали приказками, наприклад: «Хіба рожна ти захотів?»; «Надувсь, мов на вогні лопух» тощо. Сучасники відзначають високу художність «Енеїди», легкість оповіді, достовірність картин і барв, тонкі жарти, правдиві зарисовки характерів, звичаїв, сповнені світлого розуміння народного життя, гумору.

Ще в дитинстві ознайомився з першотвором Котляревського Тарас Шевченко: «Давно, ще в приходській школі, потайки від учителя читав я знамениту перелицьовану «Енеїду» Котляревського».

Над «Енеїдою» Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 р., четверта -- в 1809 р., п'ята -- в 1822 р.; повністю твір завершено в 1825-1826 рр. а видано в 1842 р. вже після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався з досвіду своїх попередників. Близькими до обраного ним жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гумор.

Виникла «Енеїда» на ґрунті творчості Григорія Сковороди, а ще більше -- бурлескної та сатиричної української літератури ХVII ст., жартівливих ліричних віршів та інтермедій до шкільних драм, таких творів, як «Плач київських монахів», вірші Негребецького та Некрашевича. Напевно, Котляревський читав твір Опанаса Лобисевича «Вергілієві пастухи, у малоросійський кобеняк переодягнені».

Проте це були впливи побічні. Головні джерела «Енеїди» -- реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Котляревський з уст кобзарів, лірників не раз слухав живу історію свого народу, в історичних і побутових піснях чув биття його вічно живого серця, своїх троянців-козарлюг зустрічав, головним чином, не на сторінках Берилієвої поеми, а бачив їх на шляхах рідної Полтавщини, у полках, які формував на Дунаї, яких споглядав на церковних картинах талановитих, хоч і безіменних, українських живописній читав про їх звитяжні походи в літописах Граб'янки, у книгах Рубана, Міллера, які у XVIII ст. вже були видані.

Котляревський, згідно з вимогами жанру переробки, дотримується сюжету, запозиченого у давньоримського поета Вергілія.

Після того як греки зруйнували Трою, внук троянського царя Еней, виконуючи волю богів, на чолі троянців мандрує в пошуках Італії, де він повинен заснувати нову державу. Після семи рокіз блукань по різних морях і країнах, зазнавши чимало пригод, троянці прибувають до Італії, де їх гостинно зустрічають, але попереду -- тривала й кривава зійна троянців з рутульцями, бо цар рутульців Турн, як і Еней, теж хоче одружитися з дочкою царя Латина Лавінією. На боці Турна Амата, дружина Латина, і латинське військо царя Евандра. Втручаються й боги: одні стають на бік троянців, інші -- проти них, отже, й боги воюють між собою. Війна закінчується тільки тоді, коли Еней в бою долає Турна. Аж тепер внук троянського царя стає царем латинської землі.

Як бачимо, зміст один і той. І все-таки «Енеїда» -- оригінальний твір, найперше за композицією: у римського автора 12 частин, а в Котляревського -- тільки 6. Ряд епізодів (наприклад, розповідь Енея про загибель Трої) український поет зовсім випустив, а деякі, навпаки, розгортає у ширші картини (наприклад, сцену зустрічі троянців з Дідоною, пекло і рай описує цілком по-своєму, по-народному, інші картини теж оригінальні, бо вони в дусі українського фольклору, та й дія їх відбувається на Україні (названо ряд міст і сіл Полтавщини, наприклад, Лубни, Гадяч, Будища). Котляревський дуже часто вставляє свої епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Прийоми гостей, полювання, готування до війни, «субітки» і чимало іншого -- цього всього у Вергілія нема зовсім. До того ж описи побуту українського суспільства у Котляревського часто такі великі, що забуваєш і про першооснову поеми. Зрештою, автор сам про це говорить:

Я, може, що-небудь прибавлю,

переміню і що оставлю,

Писну -- як од старих чував...

котляревський енеїда наталка полтавка

А «писнув» Котляревський так, що правдиві й мальовничі картини життя України витіснили античний світ на другий план. Завдяки такому самостійному підходові до справи «Енеїда» і на запозичений сюжет вийшла оригінальним твором. По суті, крім імен героїв та основної нитки подій, від Вергілієвого твору нічого не залишилося, бо минуле тут стало сучасним, сучасне -- минулим, героїчне -- побутовим, а побутове -- піднесено-урочистим.

«Енеїда» -- поема. Поема -- це великий за обсягом ліро-епічний віршовий твір, в якому зображені значні події та яскраві характери, а розповідь (епічне) про героїв супроводжується відступами, в яких автор роздумує та переживає (ліричне) з приводу описаного ним. Жанр поеми народився з народних героїчних пісень. Так виникли, наприклад, відомі стародавні грецькі поеми «Іліада» і «Одіссея», в яких Ідеться про Троянську війну. За їх зразком римський поет Вергілій написав поему «Енеїда». В епоху класицизму цей твір став зразком героїчної поеми. У ХУП ст. з'являються пародії (жартівливі наслідування) на героїчні поеми, зокрема -- на «Енеїду» Вергілія, яку переробляли в Італії, Франції, Австрії, Польщі, Росії, Німеччині та в інших країнах. Такою, до речі, була «Вергилиева «Энеида», вывороченная наизнанку» російського поета Осипова і «Енеїда» Котляревського.

За жанром «Енеїда» -- травестійно-бурлескна поема Травесія (від італ. travestire -- перевдягати) дослівно означає переодягнення. Бо й справді, герої поеми римського автора у творі Котляревського одягнені в національний одяг українців, їдять українські страви і п'ють українські напої, співають українські пісні, грають в народні ігри, імена їх -- теж українські. їх звичаї, весь побут, життя різних класів -- усе, як було на Україні у XVIII ст.

Суть травестії та бурлеску, -- ще один запис лягає в учнівський зошит, -- у різкому контрасті між темою й характером та мовою її розкриття. Попередні травестії «Енеїди» так чи інакше заперечували свою першооснову і цим зв'язували себе з нею. Котляревський поставив перед собою цілком іншу мету: не висміяти чи принизити оригінал, а у відомому для всіх сюжеті дати опис зовсім нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. «Енеїда» Котляревського -- травестія, в якій не дотримано всіх правил жанру, скоріше це -- героїчна комедійна поема з українського життя, прихованого в античному сюжеті.

Отже, скориставшись твором давнього римського класика й досвідом переробок, основоположник нашої літератури пішов далі авторів усіх європейських перелицювань і запозичену схему оживив живописним національним колоритом, лукавим народним гумором, а перш за все -- живою українською мовою.

Жанр бурлеску (від італ. burla -- жарт) вимагав, щоб про буденне говорилося «високим штилем», піднесено, а героїчний зміст викладався зумисне вульгарно. Наприклад, „богиню Юнону автор називає «сучою дочкою», яка «розкудкудакалась, як квочка», троянців порівнює з котами, що муркочуть, Енея -- з мишею, Нептуна -- з карасем, Турна -- зі стовпом і т.д. Тут, хоч би й не хотів, а мусиш сміятись, коли уявиш бога, що п'є оковиту й заїдає оселедцем, богиню в очіпку, царицю, яка в парі з козаком витинає гопака, царевича, який спить … у просі, чи бундючних воїнів, які то скачуть один на одного, мов блохи, то п'ють брагу, мов поросята. Сміючись, мимоволі забуваємо, що то міфологічні персонажі античної дійсності, а линемо уявою й думкою в Україну XVIII ст.

Проте гумор «Енеїди» -- не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі. «Здоровий, життєрадісний, приперчений лукавою іронією, а зрідка й сарказмом, іскристий гумор, -- пише мовознавець Павло Плющ, -- співзвучний українському національному характерові, є живою душею чарівного світу, відтвореного в «Енеїді» Котляревського барвисто, рельєфно, гомінливо». До того ж це гумор життєствердний, людина з такою рисою характеру нескорима. Отже, наснаживши бурлеск і травестію новими якостями, Котляревський подолав обмеженість цього жанру, незмірно збагатив його.

Котляревський, як видно з тексту поеми, відповідно до вимог бурлескного стилю вніс багато елементів розмовно-побутової селянської лексики, образів з фольклору: казкову скатертину-самобранку, сап'янці-самоходи, килим-самоліт, хатку на курячій ніжці тощо. Витвором народу також є казкові герої «Енеїди» -- Телесик, Котигорошок, Кощей, дурень зі ступою, зображені на щиті Енея. З фольклору і казкові звороти, наприклад, «Не так-то діється все хутко, як швидко кажуться казки». Розказане автором часто можна прийняти за народний анекдот, жарт, переказ, бувальщину.

З української народної поезії запозичено Котляревським і постійні епітети (чисте поле, біле тіло, гіркі сльози), фольклорного походження є і обряд виливання Сивіллою переполоху, і ворожіння дівчат на вечорницях, і забави в Дідони, і тужіння-плач матері Евріала: «О, сину! Світ моїх очей!»

Народнопоетичні образи «Енеїди» теж здебільшого гумористичні. Це видно і з прислів'їв -- «Не йди в дорогу без запасу, бо хвіст од голоду надмеш», і з приказок -- «Пропав, як Сірко на базарі», і з фразеологічних зворотів -- «слухати чмелів», «взяти чвирк», «точити баляси», «хрін його не взяв», і з синонімів -- тягу дати, п'ятами накивати, уплітати, чухрати, дати драла (синоніми до «втекти»).

А от ряснота, прямо-таки злива однорідних членів речення (ще одна помітна риса стилю Котляревського) -- це вже йде від традицій книжної мови. Поет ніби не може стриматися в переліку розмаїття української мови, у використанні майже безмежних можливостей її виражальних засобів.

Проте не всюди дотепи Котляревського такі добродушні. Часто гумор переходить в уїдливу сатиру, і це надає «Енеїді» виразного соціального звучання. Дошкульно зображені призвідці соціальної неволі народу -- боги-чиновники та царі-поміщики: Латинові вельможі «на йолопів були похожі», Зевс від горілки «аж обдувся» тощо. Це сміх злий, нищівний. Котляревський так зарядив «Енеїду» сміхом, що вона звеселяє читачів вже багато поколінь. Але навіщо, запитає хтось, стільки жартів у поемі, в якій життя герою повне небезпек і випробувань? Сміх в «Енеїді» є виявом сили народу, який сміявся не лише над іншими, а й над собою.

В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої правди» засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво і лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревській протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні чесноти: полум'яну любов до рідної землі і готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народ у майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Самим фактом своєї появи «Енеїда» розв'язала суперечки про те, самобутній український народ чи ні. Безперечно, самобутній. Така ідея поеми. Академік О. І. Білецький писав: «Енеїда» Котляревського з'явилась в епоху, коли політичні обставини поставили під знак запитання право на існування української мови, українського народу. Бути йому чи не бути? Бути! -- відповів на весь свій могутній голос полтавський поет».

З усього досі сказаного про «Енеїду» випливає, що, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного жанру і штучної книжної мови, її «високий стиль», Котляревський силою таланту і знанням життя народу та фольклору створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою -- і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми -- праматері нової української літератури. Нової, бо «Енеїда» стала не стільки чудесним епілогом, заключним акордом давньої літератури України (робота над поемою була розпочата в рік смерті Сковороди), скільки прологом нової, першим воскресним дзвоном, що сколихнув усе навколишнє і дав могутній розгін нашій культурі.

Значення «Енеїди» і в тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою, у побуті України показав загальнолюдське. Своїм твором митець-новатор довів, що і в рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. «Енеїда» -- чи не єдиний травестійний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим теплом «Енеїда» відповідає принципам народності, бо вона написана народною мовою, на народній основі, в поемі висвітлено особливості національного характеру українців, глибоко проникнуто в суть описаних явищ, відбито мрії про краще життя, оспівано високі громадянські чесноти, погляди, мораль народу. Народність «Енеїди» ще й у тому, що в ній відображено не лише зовнішнє життя трудових мас -- його побут, а й внутрішнє -- думки й почуття. «Списуючи з природи, -- писав письменник і педагог Є. Стеблін-Камінський, -- автор ніде не погрішив проти істини; народність відображається в поемі, як у дзеркалі». Один із секретів нев'янучості «Енеїди» -- в її стильовій самобутності. Захоплюючись багатством лексики, фразеології, стилістики «Енеїди», Олесь Гончар писав, що це справжня «весняна повінь народної мови, що звільнилася від церковної книжності, кожне її слово -- то карби живої думки народу, сказаної на повен голос». Завдяки Котляревському, як одностайно вважають дослідники, багата українська мова, яку до того вважали лише говіркою, у сузір'ї слов'янських мов залунала на весь світ, стала рівноправною серед інших мов світу, бо поема «Енеїда» довела її мистецьку повноцінність. У цьому найбільше значення геніального витвору великого полтавця.

«Енеїда» своїм життєстверджуючим сміхом завжди мала великий вплив на наш народ, пробуджувала в ньому національну свідомість, а світові розкрила характер українців. Ця, за висловом Олеся Гончара, «заіскрена сонцем, розпашіла од земних пристрастей поема» і сьогодні має оптимізуючий вплив на наш народ.

Поема Котляревського дала поштовх до виникнення подібних поем у літературі не одного народу, наприклад, білоруської «Енеїди навиварат». Бурлескні поеми у стилі Котляревського (під Котляревського) таки були написані. З цього погляду варто послатися на сатиричну поему «Еней у пеклі» Петра Ребра, поему Дмитра Молякевича «Еней у Полтаві й трохи за нею» -- гостру критику деяких хиб нашого життя, травестійну поему Сергія Воскрекасенка «Еней на Україні. На цьому і на тому світі». Сатирично-гумористичні традиції Котляревського талановито продовжено у творах Остапа Вишні, Валерія Пронози, Василя Чечвянського, Степана Олійника, Олександра Ільченка та багатьох інших. Отже, для наступних поколінь митців образнога слова стиль «Енеїди» -- справжня джерельна криниця.

Видатний шведський учений Альфред Єнсен поставив «Енеїду» за її змістом і стилем у ряд найкращих творів світової літератури; вона, на його думку, «має під кожним поглядом самостійну й оригінальну вартість, перевершує всі свої первовзори в європейській літературі».

«Наталка-Полтавка»

Один із сучасників Котляревського писав, що «жодна повість, жоден твір досі не припав так до душі українцям, як «Наталка Полтавка»; народ засвоїв її пісні». Було багато таких людей, які знали напам'ять усю п'єсу, яка до надрукування поширювалася в рукописних копіях. Ще до революції «Наталка Полтавка» з великим успіхом і не раз йшла на сценах Петербурга, Москви, Кишинева, Мінська, Варшави, Талліна, Вільнюса, багатьох міст Сибіру, Середньої Азії та Кавказу, її ставили і російські театральні трупи. Під час вистави п'єси у Варшаві на прохання глядачів драму-оперу показували двічі на день при переповненому залі. Перекладена литовською мовою, «Наталка Полтавка» міцно увійшла до репертуару театрів Литви. Проте особливим успіхом ця перлина українського театру користується в чехів, словаків та болгар -- і в перекладах, і в оригіналі вона йшла сотні разів. Згодом «Наталку Полтавку» споглядав і вітав Париж, далі -- Лондон, Загреб, Нью-Йорк, Відень, Сідней, Торонто, Буенос-Айрес та інші столиці світу, декілька пісень з п'єси включив до своїх концертів відомий негритянський співак Поль Робсон, у його виконанні «Сонце низенько» та інші пісні Котляревського постійно звучали зі сцени найбільших театрів світу. У наш час «Наталка Полтавка» з незмінним успіхом йде на сценах Італії, Німеччини, США, Румунії, Англії, Угорщини, не кажучи вже про слов'янські країни. Фільм-опера «Наталка Полтавка» у Нью-Йорку йшов аншлагом протягом трьох тижнів, і щодня його переглядало до 10 тисяч людей. Усі ці факти красномовно засвідчують, що праматір українського театру й драматургії стала міцним надбанням світової театральної культури, що «Наталка Полтавка» помітно вплинула на розвиток театру, музики багатьох народів світу.

З часу друку п'єси в 1838 році минуло півтора століття, а п'єса й опера (музика Лисенка) користуються незмінним успіхом. За ці понад 160 років було написано сотні, тисячі п'єс, про багатьох з них давно і згадки нема, а «Наталка Полтавка» продовжує жити, приносячи людям несказанну естетичну насолоду. Артисти кількох поколінь любовно називали її «годувальницею»: скільки не став, а люди все йдуть, завжди радість і горе Наталки були радістю та горем глядачів. І нині, на порозі нового тисячоліття, «Наталка Полтавка» вабить, чарує нас своєю первозданною свіжістю.

Найпершим джерелом «Наталки Полтавки» є життя українського суспільства. Літературознавці твердять навіть, що п'єса написана на основі справжнього життєвого факту. Авторові, напевно, були відомі й інші подібні історії, коли дівчат насильно видавали заміж -- у той час це не було рідкістю -- і він узагальнив їх. Друге джерело п'єси -- українські лірично-побутові, обрядові, купальські та баладні пісні: «Ой оддала мене мати за нелюба заміж», «Брала дівка льон...», «Розлилися води на чотири броди», «Чорна хмаронька наступає», «Лимерівна» тощо.

Мали на драматурга деякий вплив і літературні традиції, зокрема, українські вертепні, шкільні драми, інтермедії XVIII ст. Безсумнівним є зв'язок «Наталки Полтавки» з популярними тоді комічними операми з великою кількістю пісень, хорів, танців. Але цей зв'язок тільки зовнішній, бо «Наталка Полтавка» напоєна живлющими соками української народної пісні і народного повнокровного життя. І ще одне. Якщо тодішні комічні опери -- це твори переважно розважального характеру, то п'єса Котляревського -- серйозний твір про прекрасну душу народу і його щедре серце, світлий розум і гірке безталання, тяжку щоденну працю і тривалу боротьбу за існування.

Дія твору відбувається в одному полтавському селі. Зав'язка сюжету -- зустріч Наталки з Возним, який пропонує їй піти заднього заміж. Наталка, яка давно кохає парубка Петра, відповідає: «Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду» і закінчує, як висновок, народним прислів'ям: «Знайся кінь з конем, а віл з волом», натякаючи на їх станову нерівність. Та й взагалі сватання Возного вона не вважає для себе честю. З розвитком дії багатому Возному допомагає заможний виборний Макогоненко, а бідному Петрові -- бурлака Микола. Старшина села вмовляє Наталку погодитися на шлюб з паном Возним і діє через матір, а другий посередник, Микола влаштовує побачення Наталки з Пе-тром, який повертається із заробітків, куди погнали його лиха доля і Наталчин батько, що не погодився віддати дочку за наймита. Та й стара Терпилиха хоче багатого зятя. Отже, на шляху до щастя закоханих -- майнова нерівність.

Ці вузли конфлікту п'єси досягають кульмінації, коли Наталка категорично відмовляється вийти за Возного. До розв'язки приводить зворушлива доброта Петра, який радить Наталці скоритися матері та й ще хоче віддати їй усі зароблені ним гроші. Розчулений таким актом самопожертви, Возний зрікається Наталки на користь благородного парубка, бо розуміє, що обставини склалися не на його користь і що Наталки йому не втримати.

Зображення побутових суперечностей українського села, соціальної нерівності та безправ'я трудящих, показ життя селян, бурлак, чиновників, відтворення звичаїв, пісень -- така тематика «Наталки Полтавки». Основний мотив п'єси - розлука дівчини з коханим-бідняком та одруження з осоружним багачем -- характерний для багатьох тодішніх європейських мелодрам.

«Наталка Полтавка» -- реалістичний твір. Його сила у правді і простоті. За визначенням видатного драматурга XIX ст. Карпенка-Карого, ця п'єса -- світла незаймана квітка народної поезії. Тут безпосередньо зображень життя українського села, головні герої п'єси не з панівної верхівки, а з народу, до того ж глибоко розкрито їх переживання, викликані соціальними і моральними суперечностями. Реалізм п'єси соціально-психологічний.

П'єса має національний характер. Позитивними образами Котляревський високо підніс глибокий розум, працьовитість, оптимізм почуття гідності, наполегливість, чистоту почуттів та інші моральні якості українського народу. Таке зображення українців є прогресивним, бо вселяло віру в їх в краще майбутнє. Тим більша честь авторові, що ніхто в літературі того часу не наважився так високо піднести просту людину. Це був початок демократизації не лише української, а й усієї світової літератури.

Народність п'єси підсилюють її пісні, то перенесені з фольклору, то написані самим автором у народному дусі. Пісні тут -- не музикальні номери, як у тогочасних російських та французьких комічних операх, не тільки їх «орнамент», а один з найголовніших засобів розкриття вдачі, характеру, світогляду людини.

У піснях персонажі виливають свої почуття, висловлюють свої погляди, самохарактеризуються. Знаменно, що власні пісні Котляревського «Віють вітри», «Сонце низенько» та інші ще до друку п'єси стали популярними і з того часу вважають їх народними, що для письменника є найбільшою честю, найпершою винагородою.

У тексті п'єси щедро розсипано прислів'я, приказки, ідіоми1: «Заміж вийти -- не дощову годину переждати», «Ніхто не віда, як хто обіда»; «Лучче синиця в жмені, ніж журавель у небі»; «На здогад буряків» та багато інших. Це дало підстави Ізмаїлові Срезневському назвати п'єсу «не тільки одним із перших книжно-народних творів України», а й «першою збіркою пам'яток української народності».

Визнана драматургічна майстерність Котляревського: невелика кількість дійових осіб, вдало вибраний конфлікт, що надав чіткості боротьбі між персонажами, напруженість і природність розвитку сюжету, стрункість композиції, органічно вмонтовані в текст пісні; народна, індивідуалізована й гранично виразна мова, соковитий гумор -- усе це зробило п'єсу високосценічною, образи -- рельєфно зримими, ідею -- чіткою.

Для донесення до читача і глядача ідейного змісту важливе значення має прийом протиставлення в групуванні образів: Возному протиставлені Наталка й Петро, Виборному -- Микола. Від цього стає зрозуміліше, наскільки прості селяни морально вищі від освічених панів.

Автор виявив себе майстром комічних ситуацій, іскрометного гумору. Чого варта хоча б розмова Виборного з Возним, в якій викликає сміх повторення фраз: «А ви ж їй що?» -- «А вона вам що?» Комічна також сцена залицяння Возного до Наталки. Діє в п'єсі закон «трьох єдностей» (часу, місця та дії): дія твору відбувається протягом однієї доби, в одному селі і зберігається єдність дії без перерв.

У чому полягає чарівна краса п'єси? На це запитання Максим Рильський відповів, що «таємниця живучості «Наталки Полтавки» -- в глибокій сердечності, у немеркнучім і чистім, як день, сяєві життєвої правди».

Історичне значення п'єси Котляревського в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію й повела її шляхом народності до вершин світової драматурги. «Наталка Полтавка» стала праматір'ю українського театру й драматургії: і «Сватання на Гончарівні» Г. Квітки-Основ'яненка, і «Назар Стодоля» Т. Шевченка, і «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, і десятки інших п'єс XIX ст., які з'явилися пізніше,-- усі вони пішли від кореня безсмертної «Наталки Полтавки». Від неї ж -- і основи оперного мистецтва України. Благотворно вплинула ця п'єса також на розвиток драматургії й театру Росії, Білорусі, Молдавії. Зрештою, вона є першою соціально-побутовою драмою із селянського життя в усій європейській літературі.

Першу ластівку нової української драматургії високо оцінили видатні режисери, драматурги, митці, вчені багатьох країн світу. Великий угорський композитор Ференц Ліст так полюбив пісню Наталки «Віють вітри», що написав для неї нову інструментовку. Видатний чеський поет і вчений Вацлав Ганка, відзначаючи чисту народну мову п'єси, цільність її характерів, писав, що вона може «зворушити кожне хоч трохи чутливе серце».

Геніальний російський режисер К. Станіславський цінував у «Наталці Полтавців особливе «чуття архітектоніки», видатний український режисер Лесь Курбас -- високу сценічність. Автор 23-томної історії світової літератури італійський вчений Анджело де Губернатіс назвав витвір Котляревського «найкращою оздобою української сцени». Письменниці Надії Кибальчич так полюбилася головна героїня п'єси, що свої твори вона підписувала її іменем.

Назвавши цю найулюбленішу в нашому народі п'єсу вранішньою зорею українського театру й рідкісно гармонійним творінням мистецтва, Олесь Гончар зазначив, що з «цієї народної першоп'єси кожне нове покоління черпає науку почуттів, моральні взірці кохання, людської краси, благородства». Правда, були й критичні оцінки окремих аспектів п'єси; дехто, наприклад, вважав розчуленість її героїв надмірною.

Образи п'єси народ наш відбив у різних видах своєї творчості: у різьбі, кераміці, вишивці; у сільських хатах Київщини, Полтавщини та інших областей на рушниках часто зображують Наталку з відрами біля криниці, Наталку з Петром. Із п'єси ж пішли прислів'я, образні звороти, влучні порівняння, наприклад: «Щаслива, як Наталка»; «Все Петра жде» тощо.

Размещено на Allbest.ru