Форми та методи державної підтримки експортерів

10. Експортні субсидії. компенсаційне імпортне мито

Для захисту національних виробників держава може не тільки обмежувати імпорт, але й стимулювати експорт. Однією з форм стимулювання експортних галузей є експортні субсидії, тобто пільги фінансового характеру, які надаються державою експортерам для розширення вивозу товарів за кордон. Внаслідок таких субсидій експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому. Експортні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробникові, коли він виходить на зовнішній ринок) і непрямими (пільгове оподаткування, кредитування, страхування тощо).

В Преамбулі до Угоди про сільське господарство однією з галузей, потребуючих прийняття країнами-членами конкретних зобов'язань названа експортна конкуренція, тобто надання експортних субсидій. Експерти вважають, що саме вони мають найбільш спотворюючий вплив на розвиток конкуренції на світових ринках сільськогосподарської продукції, деформують умови недискримінаційної торгівлі. Експортні субсидії надаються виробникам сільськогосподарської продукції для створення або підтримки конкурентних переваг на зарубіжних ринках.

Відомо, що ще в рамках ГАТТ вдалося розробити правила застосування субсидій щодо промислової продукції, аналогічні правила надання урядами субсидій у сільськогосподарському секторі не були приведені у відповідність до дисципліни ГАТТ. Угода про сільське господарство містить правила надання субсидій на сільськогосподарську продукцію.

Слід зазначити, що правила застосування експортних субсидійна сільськогосподарську продукцію і промислову відрізняються. Правилами ГАТТ з самого початку було заборонено застосування експортних субсидій на промислову продукцію розвиненими країнами. Угода про субсидії та компенсаційні заходи, яка була переглянута в ході Уругвайського раунду, поширила цю заборону і на промислову продукцію країн, що розвиваються. В той же час, вони мають восьмирічний перехідний період (до 1 січня 2003 року) для приведення практики застосування субсидій у відповідність із зобов'язаннями. Водночас, найменш розвинені країни і країни, що мають річний середньодушовий дохід менше 1000 доларів США поки що звільнені від цих зобов'язань.

Угода про сільське господарство вимагає від країн взяти зобов'язання скоротити їх застосування. В ході Уругвайського раунду члени СОТ домовились скоротити експортні субсидії до 2001 р. на умовах, що містяться в таблиці.

Таблиця

Умови скорочення експортних субсидій на сільськогосподарську продукцію за групами країн

Якщо країни погоджуються взяти на себе зобов'язання щодо скорочення суми та обсягів субсидування експорту, то їм дозволено використовувати шість категорій субсидій, до яких і діють зобов'язання.

Відповідно до Угоди про сільське господарство під скорочення країнами-членами СОТ підпадають такі категорії експортних субсидій:

1. надання урядом прямих субсидій, які залежать від показників експорту;

2. продаж урядами некомерційних запасів (що перебувають у державній власності) сільськогосподарської продукції за ціною нижчою за порівняну, що призначається на аналогічний товар при продажу його покупцям на внутрішньому ринку;

3. виплати при експорті певного сільськогосподарського товару, які фінансуються за підтримки уряду, незалежно від того, чи має місце витрата державних коштів чи ні, у тому числі виплати, які фінансуються за рахунок надходжень від зборів,

4. стягнутих із такого ж сільськогосподарського товару або, з якого виробляється експортний товар;

5. надання субсидії на скорочення витрат, пов'язаних зі збутом за експорту сільськогосподарської продукції (за винятком широкодоступних послуг зі сприяння експорту та консультаційних послуг), в тому числі витрати навантаження і розвантаження товару, підвищення якості та інші витрати на переробку, а також витрати на міжнародні перевезення та фрахт;

6. витрати на внутрішні перевезення та фрахт за експортних поставок, які надаються або встановлюються урядом на умовах, сприятливіших, ніж для поставок на внутрішній ринок;

7. субсидії на сільськогосподарську продукцію, які залежать від її включення до виробництва товарів на експорт.

Країни, які використовували такі субсидії, взяли значні зобов'язання протягом переговорів, які були включені на рівні окремих товарів до їх Розкладу поступок як Членів СОТ.

Ці країни надалі не повинні перевищувати рівні зобов'язань, визначених у їх Розкладах, як за бюджетними витратами, так і обсягом. Вони також мають зобов'язання не розширювати перелік продукції, щодо якої можуть надаватися субсидії, понад визначений в Розкладі. Додаток 2 містить перелік зобов'язань країн щодо експортних субсидій та продукції, якої вони стосуються.

Іншим країнам, які не брали на себе зобов'язання щодо скорочення, заборонено застосовувати експортні субсидії на сільськогосподарську продукцію. Разом з тим, положення про спеціальний та диференційний режим дозволяють країнам, що розвиваються, застосовувати два типи субсидій: субсидії для скорочення витрат, пов'язаних зі збутом при експорті сільськогосподарської продукції, в тому числі витрати на підвищення якості та інші витрати на переробку, а також витрати на міжнародні перевезення та фрахт; витрати на внутрішні перевезення та фрахт при експортних поставках, на умовах, сприятливіших, ніж для поставок на внутрішній ринок.

Таким чином, в Угоді про сільське господарство зроблена спроба відокремлення легальних програм допомоги виробництву сільськогосподарських товарів від деформуючих торгівлю субсидій. Передбачені покарання за субсидування експорті відносяться до самого факту здійснення субсидій, а не до їх ефекту. Потреба в зменшення обсягів експортних субсидій очевидна. Це позитивно вплине на основні агропромислові товари, такі як зерно, сире м'ясо, молочні вироби і рослинні олії.

11. Підтримка експортної діяльності вітчизняного виробника

В умовах наростаючого від'ємного торгового сальдо особливу увагу слід приділити стимулюванню експортної діяльності вітчизняного виробника.

До кроків на підтримку експортерів слід віднести:

1. Сприяння експортерам та міжнародне лобіювання їх інтересів, в т.ч. сприяння в подоланні торгових бар'єрів;

2. Сприяння в вирішенні торгових конфліктів на зовнішніх ринках;

3. Організація інформаційної, аналітичної підтримки, сприяння в організації торгових делегацій і т. п.;

4. В окремих випадках, державна фінансова підтримка як протидія аналогічним діям інших держав (в рамках, що не суперечать міжнародним зобов'язанням), інше.

Підтримка експорту - це один з найважливіших пріоритетів державної промислової політики.

Створення сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, як передумови інноваційного розвитку

Розвиток промисловості повинен проходити разом з якісними змінами в структурі економіки - зростанні наукоємної та технологічної продукції, збільшенні частки послуг, в тому числі в структурі експорту.

В останні роки зростає сировинний характер української економіки, що є загрозою в довгостроковій перспективі. Тому ще одним з важливих пріоритетів є стимулювання інноваційної діяльності. Але для інноваційного розвитку важливим є не державна фінансова підтримка української науки, а, в першу чергу,створення сприятливого для підприємництва та інновацій економічного клімату. Загальне зростання інвестицій в економіку країни приведе і до зростання інвестицій в науково-дослідницькі та конструкторські розробки, разом з тим будуть здійснюватись інвестиції в людський та фізичний капітали. До речі в умовах сучасної української економіки (поки що не постіндустріальної) 54

джерелом інноваційного розвитку є скоріше не наукові знання, а знання, що базовані на практиці, відповідно, переважно процесні та організаційні інновації, а не продуктові, такі як впровадження на ринок принципово нових товарів або послуг (для розвитку яких є потреба у комплексній трансформації всієї виробничої системи).

Розвиток продуктових інновацій забезпечує система трансферу технологій, яка в Україні після реформування даної галузі (передачі цих функцій МОН) остаточно зруйнована. Забезпечення зв'язку науки та виробництва є одним з важливих аспектів промислової політики. Державне управління інноваційною діяльністю в існуючому сьогодні вигляді (і в т. ч. фінансування науки), не є ефективним, і виступає скоріше гальмом ніж стимулом науково-технічного прогресу. Поряд з Програмою розвитку промисловості одним з ключових документів має стати Державна програма інноваційної політики України, яка поки що відсутня.

Міжнародний досвід свідчить, що в умовах постіндустріальної економіки, прямі форми підтримки промисловості, як то субсидування галузей або підприємств, прямі державні інвестиції, субсидування відсоткових ставок та інше, виявляються неефективними, оскільки знижують конкурентоспроможність субсидованих галузей виробництва.

Натомість ефективними є непрямі методи підтримки, такі як:

§ Прийняття нормативних актів, що регулюють діяльність галузей або промисловості в цілому - технічне регулювання, підтримка експортерів, стимулювання інноваційної діяльності і т. д.

§ Створення фінансових умов для розвитку виробничої та інноваційної діяльності.

§ Зниження інституційних витрат виробничої діяльності.

Окрему увагу слід звернути на існуючий в міжнародній практиці принцип "все нове - вільне" за яким всі створені на приватні кошти активи звільняються від цінового (тарифного) регулювання, незалежно від того в якій сфері вони працюють (наприклад, в Данії існують 2 правові режими для старих та створених екологічних активів в електроенергетиці).

12. Венчурні фонди

Виходячи з можливостей,передбачених українським законодавством, венчурні фонди (венчурний англ.venture- ризикований) є дуже зручними інструментами здійснення інвестицій.

Враховуючи потенційну можливість здійснення через венчурний фонд інвестицій з високим ступенем ризику, законодавство звільнило венчурні інвестиційні фонди від більшості нормативних заборон, які існують для інвестиційної діяльності інших типів фондів.

Передусім це стосується практично повної відсутності обмежень щодо складу та структури активів фонду. Венчурний фонд може інвестувати належні йому кошти в будь-які цінні папери, в тому числі такі, що не пройшли біржовий лістінг, купувати векселі, надавати відсоткові позики компаніям в яких володіє часткою корпоративних прав.

Для венчурного фонду відсутні також обмеження щодо кількісного складу учасників фонду. Інвестором венчурного фонду може бути навіть одна особа.

Ефективність інвестування через венчурні фонди досягається також завдяки наявності податкових пільг та стимулів (будь-які доходи фонду не є об'єктом оподаткування до моменту поки вони знаходяться в активах фонду). Це дає можливість реінвестувати кошти в межах діяльності фонду без проміжного оподаткування, за рахунок чого досягається максимальний результат інвестиції.

Наявні можливості роблять венчурні фонди надзвичайно перспективними фінансовими інструментами як для великих холдингових компаній, так і для компаній та підприємців, що належать до сегменту малого та середнього бізнесу. Венчурний фонд може бути ефективним інструментом реалізації як окремого проекту, так і фінансовим центром для здійснення інвестиційної діяльності компанії або групи компаній.

Так, створивши венчурний фонд, інвестор отримує наступні можливості:

· Проводити оперативний перерозподіл коштів між проектами або компаніями, не створюючи при цьому "віртуальних" заборгованостей між компаніями тане використовуючи договорів фінансової допомоги. За рахунок цього значно спрощується процес управління фінансовими потоками та підвищується його ефективність.

· Уникати"проміжного" оподаткування проектів, значно збільшуючи при цьому свої обігові кошти та економлячи на необхідності залучати додаткові кредитні кошти.

· Проводити оперативне кредитування власних проектів за рахунок активів фонду.

· Залучати кошти інших інвесторів для реалізації спільних проектів.

· Здійснювати повний контроль над операційною діяльністю фонду, самостійно визначати об'єкти для інвестування.

· Додатково залучати кошти іноземних інвесторів для реалізації власних інвестиційних проектів, уникаючи складні юридичні процедури державної реєстрації таких інвестицій, які присутні у випадках коли іноземні інвестиції здійснюються напряму без залучення інвестиційного фонду.

· Зберігати свою анонімність, як інвестора, у випадку коли венчурний фонд буде виступати номінальним власником акцій або інших корпоративних прав.

Венчурні капіталісти і венчурні фонди. Такі інвестори звичайно прагнуть придбати значну частку в підприємстві (20-40%). Венчурний інвестор, як правило, не має свого плану розвитку підприємства, але вимагає, щоб керівництво підприємства розробило такий план і в цілому дотримувалось його протягом інвестиційного циклу. Інвестиційний цикл венчурного інвестора в більшості випадків - від трьох до десяти років. Венчурний інвестор сподівається, що за цей час підприємство зможе значно збільшити свої обороти і прибуток, ринкова вартість підприємства значно зросте, і інвестор зможе вигідно продати свої частку в цьому підприємстві.

Перш ніж венчурний інвестор погодиться розпочати інвестиції, він визначає свою стратегію виходу. Найбільш типові стратегії виходу - це реалізація придбаних акцій на біржовому ринку, продаж інвестиції стратегічному інвестору, продаж своєї частки іншим акціонерам або керівництву підприємства.

Своєю появою фонди зобов'язані США - країні з найбільш розвинутою інфраструктурою венчурного фінансування. У рамках американської моделі фонди створювалися в основному для фінансування перспективних ідей і починань.

За кордоном, в основному у США і країнах Західної Європи, ці інструменти повсюдно використовуються на практиці вже не одне десятиліття й одержують в останні роки усе більш широке поширення. Загальний світовий ринок венчурного капіталу перевершив у середині 90-х років рубіж у 100 млрд. дол. За один тільки 1996 рік нові інвестиції венчурного капіталу в США склали близько 10 млрд. дол., а на європейському континенті - майже 8 млрд. дол.

Досвід розвинутих економічних країн у періоди промислового спаду, що стикалися з проблемами, аналогічними нинішнім вітчизняним, свідчить, що венчурні фонди можуть служити одним з ефективних засобів подолання дефіциту і дорожнечі інвестиційних ресурсів.

Венчурні фонди Західної Європи інвестують в економіку регіону більше 6 млрд. доларів на рік. Але, на відміну від американських, європейські фонди ризикового фінансування воліють вкладати кошти не в початковий, а у вже зрілий, що добре зарекомендував себе, бізнес

Це пояснюється тим, що на початку 80-х багато фондів, зокрема, британських "обпеклися" на фінансуванні привабливих і дуже модних тоді ідей у сфері інформаційних технологій.

Пальма першості в області венчурного фінансування належить Великобританії. З 1984 по 1995 р. річний обсяг інвестицій, здійснених фондами цієї країни, зріс із 190 млн. до 2,5 млрд. ф. стерл. За даними Європейської асоціації венчурних фондів, майже половина усього західноєвропейського ризикового фінансування в 1995 р. припадала на Британію. Причому коло третини інвестицій - за межами країни.

Ряд країн створює сприятливі умови для розвитку венчурних фондів. Наприклад, уряд Голландії гарантує покриття половини можливих збитків, розв'язаних з інвестуванням у приватні компанії.

Венчурні фонди Голландії і Франції черпають інвестиційний капітал головним чином у найбільших банках і страхових компаніях, британські - у пенсійних фондах, на частку яких припадає біля третини усіх фінансових вливань. Останнє пояснюється тим, що в даній країні на пенсійні фонди, що інвестують у венчурний бізнес, поширюється пільговий режим оподатковування.

Головна відмінність венчурних фондів від інших інституційнальних інвесторів полягає в тому, що перші інвестують кошти шляхом придбання акцій підприємств, котрих вони інвестують. Більшість фондів створюється на період 7-10 років. По завершенні цього періоду фонд реалізує всі придбані корпоративні цінні папери і ліквідується. Тому венчурні фонди зацікавлені у високому котируванні акцій підприємства-реципієнта. Для цього представники фонду активно беруть участь у керуванні підприємствами і консультуванні вищого керівництва. Представник фонду входить у Раду директорів компанії.

Світовий досвід показує, що стратегічний альянс підприємств із венчурними фондами дає вражаючі економічні результати. За даними Асоціації венчурних фондів Великобританії, з 1991 по 1995 р. загальний обсяг продажу у фірмах, що стали об'єктами венчурного фінансування, збільшився на 34 відсотка, обсяг експорту - на 29, чисельність персоналу - на 15. У цілому ж по країні останній показник не перевищив 1 відсотка.

Венчурний капітал зіграв у другій половині ХХ століття найважливішу роль у реалізації найбільших науково-технічних нововведень в області мікроелектроніки, обчислювальної техніки, інформатики, біотехнології, в інших наукомістких галузях виробництва. Тож не випадково розвиткові венчурного бізнесу активно сприяють державні органи ряду провідних індустріальних країн. Вони виходять при цьому з необхідності підвищення конкурентоздатності національної промисловості в умовах загострення суперництва на світовому ринку. Чималу роль грає і турбота про підтримку рівня зайнятості населення, у тому числі, через створення нових робочих місць у малому бізнесі.

Результати цілеспрямованого державного втручання у названі області простежуються на прикладі країн Західної Європи, що до початку 80-х років помітно відставали від США по сумарному обсягу акумульованого з різних джерел і працюючого на економіку венчурного капіталу, а вже в 1991 р. разом узяті не тільки наздогнали, але й обійшли американців.

Висновки

Головні напрямки подальшого розвитку механізмів державної фінансової підтримки інноваційної діяльності в Україні пов'язані з удосконаленням застосування програмно-цільового методу планування інноваційного розвитку та механізму конкурсного відбору інноваційних проектів. Реалізацією концепціі "бюджету розвитку" на загальнодержавному рівні та удосконалення методів формування бюджетів розвитку на місцевому рівні. Створенням умов ефективного функціонування Українського державного банку реконструкцій і розвитку та державним стимулюванням подальшого розвитку венчурної індустріі,прискорення створення державних венчурних фондів та інших елементів системи венчурного інвестування, а також удосконалити організацію підготовки кадрів.

Перспективні напрями подальших досліджень пов'язані з розробкою системи пільгового кредитування інновацій та страхування ризику їх здійснення, дослідженням механізмів щодо сприяння кредитуванню інноваційних проектів, розробкою нормативно- правової бази функціонування Українського банку реконструкції та розвитку. Крім того, необхідно визначити розподіл функцій відповідальності між основними учасниками процесу державного регулювання інноваційного розвитку ( Кабінет Міністрів, НБУ, Мінистерство Економіки, Мінистерство Фінансів, Мінистерство Освіти і Науки, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Українська Державна інноваційна компанія та ін…) розробити процедури взаємодії між головними учасниками процесу з метою удосконалення механізмів державного пільгового кредитування інноваційних проектів, удосконалити інформаційно-аналітичне забезпечення функціонування системи державного фінансування інноваційного ринку.

В сучасних умовах в усіх країнах з ринковою економікою держава є активним суб'єктом національної економіки. Вона значно одержавлена, незважаючи на дію ринкових принципів. При цьому економічна діяльність держави здійснюється за напрямками: 1) державна власність і господарська діяльність держави; 2) державне регулювання національної економіки яке включає господарське право, соціальну політику і охорону довкілля.

Державний вплив на аграрне виробництво повинен базуватися на принципах: а) товаровиробники в основному здійснюють відтворення на засадах самофінансування, за рахунок власних накопичень, а конкретні державні заходи по їх підтримці і

регулюванню є додатковими; б) ринкові методи і інструменти, що застосовуються диференційовано на основі програмно-цільового підходу, повинні стимулювати товаровиробників до інтенсифікації виробництва і підвищення його ефективності.

Необхідність державного регулювання економіки обумовлена „правилами", недоліками, „високою інертністю", стихійністю ринку, як „природного" регулятора. Масштаби регуляторної діяльності держави обумовлюється зумовлюється рівнем науковості менеджменту підприємств і галузі через використання маркетингу, бізнес планування, розвиток кооперативних і контрактних зв'язків між господарськими одиницями. Примінення сучасних досягнень менеджменту на всіх рівнях функціонування ринку забезпечує макроекономічну стабільність і ефективність. А державне регулювання має зосередитись на соціалізованності економіки і захисті конкуренції.

Державне регулювання економіки здійснюється переважно опосередковано, економічними методами. І визначити його ефективність через кінцеві економічні показники складно, оскільки їх рівень залежить від дії ринкового механізму і менеджменту підприємств.

Пріоритети інвестиційної діяльності в значній мірі залежить від інвестиційного клімату, який органи державної влади створюють шляхом іміджу території через рекламу, формування банка даних виробничих потужностей майна для передачі в оренду, якості і обсягах продукції, послуг.

Ефективність державного регулювання економіки знаходить свій прояв в дієвій соціальній політиці держави. Її головна мета не допустити значний диспаритет в доходах і багатстві населення, здійснити перерозподіл доходів за допомогою податків і трансфертних платежів.

Використана література

1. Щедрий П. Перспективи міжнародної інтеграції страхового ринку України в контексті норм СОТ//Економіка України. - 2004. - №5. - с. 82 - 89.

2. Постанова КМУ "Програма розвитку страхового ринку України на 2001 - 2004 роки" від 2 лютого 2001 року № 98.//Урядовий курєр. - 2001. №21.

3. Соловйова О. А. Перспективи розвитку страхування у сфері зовнішньоекономічної діяльності.//Фінанси Україїни. - 2006. - №5. - с. 122 - 129.

4. Зовнішньоекономічна діяльність. Збірник наукових праць. Під заг. ред. д.е.н., проф., академіка АЕН України Макогона Ю.В. - Донецьк: КП "Регіон", 1998. - 292 с.

5. Коломацька С.П. Зовнішньоекономічна діяльність в Україні: правове регулювання та гарантії здійснення. Навчальний посібник. - К.: ВД "Професіонал", 2004. - 288.

6. Управління зовнішньоекономічною діяльністю. За ред. А.І. Кредисова. - К.: ВІРА-Р, 1998. - 448 с.

7. Онищенко О.А. Стабілізаційні програми економічного розвитку МВФ для країн Центрально-східної Європи // Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України: Матеріали науково-практичної конференції. - Харків: Вид-во ХарРІНАДУ "Магістр", 2008. - С. 166-168.

8. /Стратегія соціального і економічного розвитку України (2004-2015 р) розділ У.Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку. Економіст №5, 2004.-с.29-45.

9. Раціональне фінансування науки як передумова розбудови знанневого суспільства в Україні.-К: "Фенікс" ,2004.-с.32.

10. Зінченко О.П., Ільчук В.П., Радзіевська Л.Ф., Євтушенко В.М. Науково-технічний потенціал України та сучасні проблеми глобалізації науково-технічної сфери. 2004.-с.77.