Язичницькі традиції в культурі українського народу

Розділ 2. Вплив язичницьких традицій в сучасній культурі

2.1 Дуалізм релігійних культів: синкретизм язичництва та християнства

язичництво слов'янський вірування культ

Спостерігається один важливий мотив загальнослов'янської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ язичницької та християнської віри. З метою прискорення процесу християнізації східних слов'ян, православні священики визнали реальність існування деяких слов'янських богів і святість традиційних місць і термінів старого культу, будуючи храми на місці колишніх капищ і призначаючи християнські свята приблизно в ті ж дні, до яких пристосовувалися раніше свята язичницькі. Святі Ілля, Єгорій і Микола перетворилися на покровителів землеробства. Серед них перше місце зайняв св. Микола, що замінив собою колишнього «житнього діда», уособлення доброго врожаю та довголіття; його зображення у вигляді статуй та ікон ставилися на полях до кінця ХІХ ст. Образ св. Іллі міфологія та усна народна творчість поєднує з образом язичницького володаря грому Перуна та колишнім божеством жнив, можливо тому, що свято св. Іллі збігається з цим видом сільськогосподарських робіт [3,119].

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я у церковних обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відмічається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають «язичницьким фоном». Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення у поділі простору храму на три сфери: верхню - божественну, середню - світ людей і нижню - потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків - знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками - хміль, який використовувався дія приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще інлоарніськпх глибин [34, 56].

Зображення трилистників пов'язують із приготуванням священної соми (хаомп). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв'язок із технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: «вузол живота і смерті», «вузол Геракла». Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (паузу - чаклунства), тому і і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше християни запозичили у язичників амулети-плетінки, але надали їм форму хреста [4, 254].

Християнська обрядовість принесла нові елементи в старі землеробські культи, але майже не змінила їхньої сутності. Цікаво простежити це на прикладі деяких християнських свят і пов'язаних з ними традицій. Початок зимового циклу календарних свят найбільш виразно виступає 4 грудня, коли відзначається свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Введенські прислів'я розкривають прагнення хлібороба

зазирнути в майбутнє, передбачити, якою буде наступна зима і як вона вплине на врожай: «Як Введення мосте мостки, а Микола забива гвіздки, то люта зима буде», «Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави», «Як на Введення вода, то буде в мисці молоко». Характерним звичаєм цього свята був прихід першого відвідувача - «полазника». В основі його лежить язичницька віра людей у щасливу або нещасливу прикмету. Якщо першим у хату заходив молодий, гарний чоловік, а до того ж ще й з грішми - добра ознака: увесь рік в оселі будуть усі здорові й будуть «вестися» гроші. Якщо ж до хати зайде немічний, старий і бідний чоловік - це погана ознака: і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. Обряди й повір'я, пов'язані із «полазником» у дожовтневий період, були поширені в Галичині, Волині, Поділлі й Закарпатті. Іноді функції «полазника» виконували тварини, яких урочисто вводили в хату, годували. В окремих регіонах України на Введення починалися деякі види робіт, що за існуючим у народі повір'ям, може забезпечити успіх протягом усього року. На Черкащині, наприклад, у давнину деякі жінки опівночі проти Введення сідали голими на порозі і пряли самосівні коноплі, «щоб прядиво пішло на руку»[2, 298].

Серед українського селянства був до початку XX ст. поширений кодекс побутових правил, пов'язаних із цим святом, що яскраво відображував поєднання морально-етичних норм як християнства, так і язичництва по відношенню до природи та суспільства: «Від Введення до Благовіщення копати лопатою землю не можна, бо земля спочиває», «Коноплі треба потерти до Введення, а той, хто їх тре після цього свята, накликає бурю на поля, а на себе від людей зневагу». 7 грудня християнський світ відзначає день пам'яті великомучениці Катерини. Ця розумна і освічена жінка була страчена за віру у IV ст.; згодом її останки були перепоховані єгипетськими християнами на горі Синай.

В Україні ставлення до цієї святої та її свята було довірливим та суто практичним. Цей день називали святом дівочої долі, і жіноцтво просило св. Катерину про щасливий шлюб та злагоду в сім'ї. В багатьох регіонах України в цей день дівчата зрізали вишневі гілки та ставили їх у воду в хаті. Існувало повір'я: якщо гілки розквітнуть до Різдва або Нового року, то всі члени сім'ї будуть здорові, а дівчина вийде заміж. Ставили в воду гілочки по кількості членів сім'ї, позначаючи їх кольоровими нитками: чия гілка розквітне, той довго житиме... Рослини, що розквітали в найбільш суворий зимовий час, символізували в народному світогляді майбутнє відродження природи. Тому їм приписувалася особлива магічна сила, пов'язана з долею людей.

Антагоністичні стосунки язичництва з офіційною релігією відбилися у повір'ї оберігати ці вишневі гілки від погляду священика - інакше гілочка всохне, або священик сваритиме за тяжкий гріх [10,14].

Великим зимовим святом вважався день Андрія Первозваного, 13 грудня. Цей апостол проповідував християнство у Скіфії і дійшов до Київа, де поставив на одному з пагорбів хрест. Але в українській традиційній обрядовості цей день ніяк не відображає хрещення або інші християнські ритуали. Навпаки, з ним пов'язувався цілий комплекс давніх, язичницького походження, звичаїв, що мали любовно-магічне спрямування. Наповнені дохристиянськими обрядами андріївські вечорниці припадали на час Різдвяного посту, а отже, ніяк не відповідали нормам християнської моралі. В ніч на Андрія дозволялися молодіжні бешкети, і вранці дехто з господарів міг знайти свого воза на даху клуні, а від хат, де жили дівчата, з'являлись стежки до їхніх залицяльників, позначені буряковим квасом [1,21].

Одним з найбільш цікавих прийомів любовної магії цього дня було «засівання конопель»; ці дії супроводжувалися ритуальними піснями, у багатьох місцевостях дівчата сіяли коноплі роздягненими - за народним віруванням, голе тіло було важливим засобом чаклунства, на зразок народного трактування образів мавок та відьом [4, 34].

Первісний дохристиянський характер новорічного свята добре зберігся у традиційних звичаях та обрядах українців 13-14 січня. На відміну від Різдва й Хрещення ці дні не відігравали важливого значення в православному календарі, тому в обрядовості їх майже не помітно церковних мотивів, хоча у православному місяцеслові значаться три свята. 13 січня установлене свято на честь знатної римлянки Меланії, яка з юних років і до кінця днів своїх прямувала до Христа. 14 січня - свято на честь Василія Великого (329-379), архієпископа Кесарії Кападокійської. Церковні джерела характеризують його як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. 14 січня свято Обрізання Господня (саме тоді, згідно церковних джерел, відбулося обрізання Ісуса Христа за єврейським звичаєм) та перший день Нового року за старим стилем. Напередодні Нового року в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Було прийнято у цей день привчати до роботи молодих коней і волів, їх вперше запрягали. У деяких місцевостях на Меланки ловили горобців і палили їх у вогні. Попіл, що лишався, разом із насінням засівали у землю навесні, сподіваючись у такий спосіб захистити поля від птахів [10, 42].

Характерною прикметою новорічного свята в Україні було щедрування - давній народний звичай церемоніальних обходів хат із побажанням щастя членам сім'ї й розквіту господарства. Різні види хвойних здавна використовувались в обрядовій практиці східнослов'янських народів. З вічнозеленими гілками були пов'язані анімістичні вірування в існування рослинних духів. Так, українці в XIX ст. в канун Нового року підвішували у дворі «відьмине помело», тобто гілку сосни або ялини, що в одному випадку розглядалось як оберег від домовика, а в іншому - як місце його проживання. Новорічна ніч, як і різдвяна, вважалась у народі чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв. Очевидно, під впливом християнства виникло уявлення проте, що в ніч із 13 на 14 січня «відкривається небо» і в Бога можна попросити що завгодно, або що вода у криницях перетворюється на вино. До Нового року, як і до свята Івана Купала, приурочені українські перекази і легенди про «палаючі гроші» та скарби [15, 122].

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових короваїв як ритуальної великодньої їжі, чого в інших народів не збереглося.

Переваги традиційної язичницької віри перед християнством яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних [4, 301].

Для народів середньовічної Європи дуалізм був не просто загальною тенденцією, а необхідною умовою історичного розвитку і фактором культурного самозбереження. А.Я. Гуревич констатує : «Язичництво, з яким церкві приходилося мати справу протягом усього Середньовіччя, ніяк не було позбавлено ґрунту і продовжувало жити зовсім не в силу однієї інерції. За культом як таким була прихована певна система уявлень і навичок мислення, відносно незалежна від віри в те чи інше божество, і знищення святилищ, заміна язичеських свят церковними самі по собі ще не вели до відмови населення від традиційних поглядів на світ і сили, що правили ним. Під прикриттям релігійної свідомості, християнства чи язичництва, знаходився могутній пласт архаїчних стереотипів практичного чи інтелектуального «освоєння світу». Те «язичництво», у якому священики звинувачували паству, було дуже умовним; якщо люди відвідують церковну службу, ходять на сповідь і здатні прочитати символ віри, важко не вважати їх християнами». Отже, якщо це й «язичництво», то язичництво християн. Іншими словами, мова йде про релігійно-моральну поведінку парафіян, що засуджувалася церквою не тому, що вони не вірять у бога, а тому, що поряд зі сповіданням християнства ці люди дотримувалися релігійно-магічної практики, що суперечила постулатам церкви»[2, 47].

Таким чином, можна зробити висновок, що церква, поза сумнівом, справляючи формуючий вплив на життя і світосприймання віруючих, разом з тим засвоює певні елементи народної традиції. Візантійський варіант християнства змушений був асимілювати елементи обрядово-звичаєвої сфери культури східних слов'ян дохристиянської доби. З іншого боку, і дохристиянська обрядовість східних слов'ян запозичила від християнства дуже багато рис та елементів, щоб зберегтися в умовах співіснування з православ'ям. Засвоюючи елементи християнського віровчення та культу, більша частина населення східнослов'янських земель пристосувала їх до практичних потреб. Протягом віків дохристиянська обрядовість набувала нового змісту та соціального значення і в переосмисленому вигляді включалася в християнський культ, водночас залишаючись засобом збереження історичної пам'яті народу. Трансформація та взаємовплив світоглядів збагатили українську культуру і традиції, наблизивши їх до загальноєвропейських цінностей.

2.2 Відродження віри предків - неоязичництво

Неоязичництво - новітня релігійна течія, що у ІІ пол. ХХ ст. поширюється у багатьох країнах світу, особливо в Європі та Америці. В

Україні перші спроби відродження дохристиянських вірувань відбуваються ще у 1934 р. З 1991 р. громади неоязичників вже офіційно реєструються в нашій державі. У 90-х роках відбувається стрімке поширення рідновірського руху, зумовлене піднесенням національної самосвідомості

українців і прагненням частини інтелігенції мати власну етнічну віру. На сьогоднішній день кількість прихильників цієї релігійної течії стабілізувалося, можемо відзначити й кризові явища в середині цього руху. Проте рідновірство залишається невід'ємною й оригінальною складовою українського релігійного та культурного простору, чим при вертає до себе увагу науковців різних напрямків та суспільства в цілому [5, 480].

Починаючи з середини XX ст. були зроблені спроби відродження української давньої релігії, але зрозуміло, що в іншому вигляді, ніж вона існувала в дохристиянські часи.

Витоки українського неоязичництва пов'язані з іменем проф. Володимира Шаяна та його течії «Рідна Віра». Зацікавлення релігією виникло у В. Шаяна ще в часи його навчання в Львівському університеті. До ідеї відродження язичництва підштовхнули його студії індуїзму, а також давніх релігій - ведизму, брахманізму та зороастризму. Він помітив велику тотожність у світосприйнятті давніх арію та сучасних йому українців. Опинившись після Другої світової війни на еміграції, Володимир Шаян почав творити свою релігійну систему, водночас проводячи велику наукову та суспільну працю. Після смерті В. Шаяна його учні у 1987 р. опублікували його дослідження з язичництва - «Віра Предків Наших». Перші спроби оформити новий рух мали місце ще у 1930-1940-і pp. Так, 1943 p., ним було створено перший « Орден Лицарів Бога Сонця». Але він не проіснував довго, бо вже в 1945 р. В. Шаян створив «Орден Бога Сонця» і висвятив 12 нових членів, який теж занепав через 3 роки. Тож перша громада Української Рідної Віри з'явилась у 1981 р. у канадському місті Гамільтон. їй вдалось налагодити видання журналу «Українське Відродження», видрукувати цілий ряд праць ідейних лідерів Рідної Віри. Така робота не залишилась безрезультатною, оформилась громада сповідників в далекій Австралії [7, 675].

У 1993 р. у Києві була зареєстрована рідновірська громада, члени якої визнали себе послідовниками В. Шаяна. Ця громада нині має назву Громада українських язичників «Православ'я», яку очолює волхви ня Зореслава (Галина Лозко). її ж зусиллями в травні 2001 р. було зареєстровано Об'єднання Рідновірів України, як релігійний центр громад Української Рідної Віри (яких налічується лише 5, в Харкові, Чернігівській та Київській областях).

Паралельно до Української Рідної Віри йшов процес самоорганізації ще однієї течії рід новірства - Рідної Української Віри. Він розпочався 1994 р. коли кілька вінницьких громад вирішили створити Собор Рідної Віри, але їм було відмовлено в реєстрації. Та справа не стояла на місці, і в жовтні 2000 р. одинадцятьма рідновірськими громадами було створено, а наприкінці грудня зареєстровано, Собор Рідної Української Віри, як всеукраїнське об'єднання громад рідновірів. Головою духовного правління Собору РУВ Орієм Безверхим велась та ведеться активна проповідницька діяльність, зокрема: публікація статей, участь у наукових конференціях, видання рідно-вірської обрядової та світоглядної літератури, наприклад праці: «Рідна Віра», «Волховник рідновіра» тощо. Послідовники цього напряму вважають, що В. Шаян, Л. Силенко та інші багато зробили для розбудови основ Рідної Віри, але не змогли її повністю осягнути і відродити. Собор узяв собі за мету з'єднати воєдино їхнє вчення. Вірні Собору Рідної Віри вважають, що Поділля - це особлива територія, тому що саме тут збереглось багато пам'яток дохристиянської культури. Серед усіх неоязичницьких культів «Собор Рідної Віри» відрізняється толерантністю до іншихтечій рідновірства [19, 9].

15 червня 2003 р. на священній для усіх рідновірів горі Богит було урочисто проголошено про відродження споконвічної релігії українці в-русичів, яку названо було Рідною Православною Вірою. На сьогоднішній день існує 10 громад Рідної Православної Віри, що об'єднують рідновірів Поділля, Київщини, Черкащини, Приазов'я, Закарпаття та Запоріжжя. Конфесію очолює, з титулом - Його Світлість Верховний Волхв Рідної Православної Віри, Володимир Куровський [6, 607].

Рідновірство сприймає насамперед частина національно орієнтованої інтелігенції, котра вбачає в християнстві чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як домінанту відродження українства. Перетворення рідновірсь-ких течій на масове релігійне явище є поки що проблематичним. Неоязичництво (рідновіровство) в Україні представлено багатьма течіями («Рідна Віра», РУНВіра, «Ладовіра», «Ягновіра», орантійці тощо).

РУНВіра (Рідна українська національна віра) - одна з форм сучасної релігійності українців. Засновник РУН Віри - Лев Силенко (народився 1923 р.), українець, емігрував до Америки. Він вважається посланим від самого Бога учителем і пророком, який, реформуючи політеїстичну дохристиянську віру, запропонував нову монотеїстичну систему поглядів на світ. Українці, як і інші народи, згідно з цим вченням, мають своє розуміння Бога, явленого їм під ім'ям Дажбога. Це дає можливість поновлювати і вдосконалювати силу свого власного єства. Дажбог (Датель буття) - це свідомість світу, вічна енергія несвідомого й свідомого буття, свята правда. Основні положення РУНВіри викладено в «святому писанні» течії - «Мага Вірі» й катехізисі «Повчання. Пісні. Молитви». Основна культова споруда РУНВіри - собор святої Матері України - стоїть поблизу Нью-Йорка в Спрінг Глені (США). Рунвісти не визнають зображення Дажбога, оскільки він - Святий Дух, Воля, Правда, Любов, Милосердя. В РУНВірі є обряди вінчання, освячення дитини, поховання, свої специфічні молитви і свята. Громади (станиці) рунвістів є в Америці, Канаді, Австралії, Англії та в ін. країнах, де проживають українці. Послідовники РУНВіри в Україні об'єднані в 42 громадах [20, 11].

Собор рідної віри - одна з течій українського язичництва, що виникла 1994 р. на Вінничині. Послідовники Собору вважають своїми ідейними попередниками В. Шаяна, М. Шкавритка, Л.Силенка, С.Кокряцького, кожний з яких зробив помітний внесок у творення основ «Рідної віри», але не зміг повністю здійснити неосяжність історичного завдання з її відродження. їхні праці, взаємодоповнюючи одна одну, в сукупності утворюють цілісне вчення, поєднати і поширити яке покликаний Собор рідної віри. Така його місія зумовлена тим, що Поділля є серцем України, оскільки саме тут найдовше, аж до 1620 р., Болохівські князі боронили рідну віру. На березі річки Бог (Буг) була головна святиня скіфів - Ексамній (Божа дорога). На Поділлі віднайдено збруцького Святовита, найдавніший символ Дажбога - Тризуб. Послідовники цієї течії відзначаються толерантністю щодо інших рідновіровських громад.

Ладовіра - неоязичницька течія, ідейно оформлена в публікаціях О.Шокала та Ю. Шилова, зокрема в журналі «Український Світ» (видається з 1992 р.). В основі ладовірського вчення лежить концепція українського світу як духовно-природної та геоетнічної цілісності. Організаційно л а довіри не об'єднані, частина з них - незалежні, інша - відвідують яку-небудь неоязичницьку громаду [7, 711].

Слід докладніше розповісти про засновників данної течії в релігії. Автор ідеї відродження дохристиянської віри та засновник першої неоязичницької організації в Україні - «Ордену Лицарів Бога Сонця» - Володимир Шаян народився 2 серпня 1908 р. у Львові. У Львівському університеті займався вивченням філософії та філології, досліджував східні релігії, проводячи паралелі між ними та давньоукраїнськими віруваннями. З 1934 р. почав відродження останніх.

До початку Другої світової війни В. Шаян працював на посаді асистента кафедри орієнталістики Львівського університету. У 1944 р. був

змушений емігрувати. Перебував в таборах переміщених осіб у Німеччині. В Авґсбурзі ним був створений другий загін лицарів «Ордену Бога Сонця». Серед них був і Леонід (Лев) Силенко. Пізніше, через складні стосунки з Шаяном, Силенко заперечував свою участь в «Ордені».

У 1948 р. В.Шаян виїхав до Англії, де здобув ступінь професора.

Працював директором Лондонської бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка при Союзі Українців Британії (СУБ), займав різні посади в Управі СУБ, був членом Європейської УВАН (Української Вільної Академії Наук), а з 1969 р. - її Президентом. В.Шаян був Головою Орієнталістів та Спіл ки Вільних Журналістів, заступником голови Британської Ліги Свободи і ПЕН (Поетів, Есеїстів, Новелістів). Разом з «лицарем» Богданом Війтенком провів антимосковські мітинги протесту: «Я обвинувачую Сталіна», «Я не можу вернутися» [5, 483].

Поряд з цим професор, спираючись на «Велесову Книгу», розробляє теорію «українського генотеїзму». У 1972 р. в Торонто було створено Інститут ім. В.Шаяна, що займався вивченням й популяризацією його праць.

В. Шаян помер у 1974 р. В 1987 р. його основні твори були видані однодумцями в збірнику «Віра Предків Наших». Тут представлені статті «Біблія як ідеологія», «Найвище Світло», «Найвища Святість», «Про Перуна Знання Таємне», «Богиня Світання», «Священний Героїзм», «Прапор України», «Тризуб». В них автор аналізує «Велесову Книгу», творчість Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, дохристиянські українські вірування. У творі «Проблема української віри» зазначає негативні наслідки християнізації для традиційної культури Русі - України, важливість власної прадавньої духовності народну й підсумовує: «Відродження нації не може бути завершене без відродження її власної віри як виразу її відчування Бога».

В цих творах В. Шаян, аналізуючи «Велесову Книгу», сформував концепцію «українського генотеїзму» - вчення про єдиного, але багатопроявного Бога, стверджуючи, що саме такого світогляду дотримувалися давньоруські язичники. Ця теорія була підхоплена багатьма рідновірськими організаціями в Україні, тому збірник «Віра предків наших» є важливим джерелом до вивчення процесу формування нео-язичницького віровчення [19, 232].

Другий засновник українського неоязичницького руху, Лев Силенко, народився 27 вересня 1921 р. Враховуючи нинішню сакралізацію його особи сповідниками РУНВіри, біографічні дані Силенка теж значною мірою міфологізуються. Безперечно, до цього доклав руку й сам «пророк». Відомо, що у 1938 р. він вступив до Кременчуцького бібліотечного технікуму, де очолив культурний відділ студентського комітету, писав вірші до місцевої преси. У 1940 р. працював робітником у Москві, потім призваний до армії. Під час війни потрапив у полон, але звідки втік. Емігрував на Захід. Перебував у таборах, де по знайомився з В.Шаяном. У 1953 р. Силенко переїхав до Канади. З 1964 р. ним видається часопис «Рідна Віра», а в 1966 р. у Чикаго була створена перша громада заснованої Силенком Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). Його центральним твором є «Мага Віра», що стала основною священною книгою для сповідників РУНВіри. Видана в діаспорі у 1979 р., вона вміщує в собі основні вірознавчі положення цієї релігійної організації. В ній Силенком на базі уявлень про дохристиянські вірування Русі розроблена штучна монотеїстична релігія, заснована на поклонінні «єдиносущному Господу Дажбогу» й переконанні автора, що саме до такого богорозуміння прийшли б українці, якби язичницька традиція не була штучно перерваною. Себе ж Л. Силенко оголосив пророком, з чого почалася наростаюча сакралізація його особи. Етнічними предками українців засновник РУНВіри проголосив трипільців (оріян), кімерійців, скіфів, сарматів та антів. В 1991 р. у Нью-Йорку Силенком видана книга «РУНВіра. Священна Книга Обрядів: Требник», де викладені основи обрядової системи його релігійного об'єднання [5, 485].

В середині 1990-х років вже в Україні виходять наступні твори Силенка. У книзі «Святе Вчення. Силенкова Віра в Дажбога» вміщені головні вірознавчі засади РУНВіри. Подано «Сім законів правильного життя», заповіді, молитви, медитації, відповіді автора на питання світоглядного характеру, які начебто були поставлені йому прихильниками у листуванні. Крім того, подано коротку історію РУНВіри, перелік міст діаспори, в яких існують її громади, статей у періодичних виданнях, присвячених цій організації. Твір «Мудрість української правди» теж побудований у вигляді діалогу. Він містить розділи із такими промовистими назвами як «Бог один, а релігій багато. Чому?», «Не поклоняйся чужоземним поняттям Бога» («Мага Віра»). «Люби Господа Бога Свого» «Євангелія, Маттей, 22, 36-38», «Чому Заратустра, Будда, Конфуцій, Іошия, Магомет відійшли від багатобожжя», «Минуло 1000 літ і прийшов він - довгожданний пророк Силенко». В книзі також вміщені молитви, медитації і загалом вона є подібною до попередньої. Вони зводяться до обгрунтування на прикладах світових релігій, що були перетворені шляхом реформування з багатобожжя, теорії автора про те, що українські язичницькі вірування мали б еволюціонувати в монотеїзм.

Цим Силенко легітимізує власну реформу та себе в якості пророка. Також ним усіляко підкреслюється необхідність мати власну етнічну віру: «Якщо в третьому тисячолітті Європа не матиме європейської релігії, загубить себе. Її майбутнє буде захмарене. Нова духовність потрібна Європі, планеті Земля. Повстануть національні релігії з шляхетним розумінням єдиносущного Господа. Перші вогнища європейської цивілізації були започатковані у селищах Трипілля (над Дніпром), і є таїною Дажбожою те, що всеєвропейське духовне самовизначення почнеться там же (над Дніпром). Духовна весна народів Європи наближається». Того ж 1996 р. було видано художній твір Силенка - «Гість із Храму Предків» - поему на рідновірську тематику, в якій передано релігійні та історичні погляди й уявлення автора [6, 619].

Цікавою для дослідника є також праця особистого секретаря Л. Силенка, Світослави (Тетяни) Лисенко «Учитель Силенко. Його родовід, життя і Віра в Дажбога». Крім біографічних даних, вона вміщує історію постання РУНВіри у діаспорі й частково в Україні та огляд перших повідомлень про цю конфесію в періодиці. Та через сакралізацію особи Силенка його біографічні дані значною мірою міфологізуються. Безперечно, до цього доклав руку й сам «пророк». Так, у вказаному творі С. Лисенко розповідається, ніби дід його був язичником, і вже при народженні Лев був освячений за стародавнім обрядом. Його родовід виводять від запорожця Богдана Сили. І взагалі, непересічні якості йому приписуються мало не від народження. Тому це швидше джерело до вивчення формування культу пророка в РУНВірі, ніж біографії її засновника.

Сучасні прихильники РУНВіри, з огляду на великий обсяг «Мага Віри» і труднощі широкого її поширення, у 2008 році видали скороений її варіант - твір «Переоцінка духовної вартості: новий шлях життя». В ньому подані основи віровчення РУНВіри, її заповіді, «сім законів правильного життя», власний погляд на окремі сюжети української історії (період Київської Русі, хрещення, доба козацтва та ін.), критика християнства та витяги з постанов Соборів ОСІДУ (координаційного органу) РУНВіри. Отже, цей твір є джерелом до вивчення світогляду та частково історії РУНВіри [5, 489].

Отже, можна зробити висновок, що зазначені твори засновників рідновірського руху дозволяють простежити початки формування світоглядних засад українського неоязичництва та виокремлення в ньому двох основних напрямків: монотеїстичного (штучно створеного Л. Силенком) та політеїстичного (побудованого на намаганні В. Шаяна відродити дохристиянські вірування). Вони сформували теоретичну базу для подальшого розвитку основних рідновірських напрямків. Віровчення, обрядовість, громадську позицію, окремі етапи історичного розвитку, біографічні дані про лідерів подані у роботах провідників найвпливовіших напрямків сучасного неоязичництва в Україні.

Твори українських неоязичників є важливим й оригінальним джерелом до вивчення даного релігійного руху. Вже динаміка видавництва творів неоязичницьких лідерів відображає ступінь поширеності неоязичництва загалом та окремих його організацій зокрема, а також (для 90-х років ХХ ст.) - їхній зв'язок з діаспорою. Наявність згаданих творів забезпечує приріст прихильників неоязичництва та серйозно впливає на рівень висвітлення окремих організацій у наукових дослідженнях. Твори рідновірів відображають їхні релігійну концепцію та громадську позицію, особливості обрядової системи та самого процесу її формування. Нерідко на сторінках цих видань подається інформація про історію організації, її висвітлення у засобах масової інформації, відображається зв'язок з однодумцями з інших держав. Це дає можливість порівняти вірознавчі системи окремих рідновірських течій та з'ясувати, наскільки вони є спробою відродження первинної традиції, а наскільки - результатом творчості їхніх провідників.

Висновки

Незважаючи на те, що часи язичництва ніби-то минули, можна помітити в сучасній культурі багато пережитків тих вірувань. Особливістю є те, як органічно поєдналися вони з християнською традицією.

Релігія давніх слов'ян здебільшого асоціюється з язичницьким пантеоном князя Володимира, там де головними богами були Перун, Дажьбог, Стрибог та інші. Пантеон богів, який безпосередньо передував хрещенню Русі, сформувався, ймовірно, після VI ст. н.е., складався з шести основних богів - Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл, Мокоша. Перун - це бог світла і сонця, а не лише блискавки і грому, що породжуються небесним вогнем. Хорс - місяцебог, а не покровитель сонця, Дажбог - бог неба, де постійно перебувають сонце і місяць (а не лише небесна волога), Стрибог - опікун грізних природних сил (у тому числі і вітрів), Сімаргл - ярий бог (він же Семиярило), з яким пов'язаний початок Нового року і пробудження природи, а Мокоша - оберігачка статків, родючості і родинного (суспільного) вогнища, а не лише жіночих ремесел, яка стала своєрідною наступницею Берегині і Великої богині. Насправді віра в цих богів була уособленням віри лише невеликої частини слов'янських племен, багато ж слов'ян вірили у зовсім інших богів (Бувало і таке, що в кожному племені, поселенні чи селі був свій власний бог-покровитель, щось схоже можна спостерігати в Індії і по наш час.)

Сама релігійна реформа князя Володимира, (та яка поставила бога Перуна головним патроном всіх богів) мала, передусім, політичний характер. (Зрештою як і подальше прийняття християнства, цим князем, та повна відмова від язичництва). Треба було просто князю Володимиру, щоб на Русі була одна віра, яка б об'єднувала всі слов'янські племена.

Світогляд сформувався через обожнювання сил природи, сприйняття природного та людського світу як єдиного цілого. Основу язичницьких вірувань давніх слов'ян складали різноманітні природні культи. Слов'яни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особливими духами. Стійкість поклоніння духам і природним явищам пояснюється дуже легко - вони існували поруч з людьми, були для них зрозумілішими, ніж, припустимо, небесні боги.

Язичництво - це не просто релігія, це - цілісна система уявлень про світ і місце людини у ньому. Боги уособлювали явища природи, космос, з часом - і суспільні процеси. У віруваннях і культах язичників відбивалися уявлення про світ, основні явища природи, стихії, добрі і злі сили.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям з давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втратив­ши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як боже­ство грози під ім'ям Іллі Пророка, «бога скотарства» Велеса - під ім'ям святого Власія тощо.

Аналіз змісту вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні «поверхи» в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий «поверх» представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, «нижчі» вірування в духів не зникають з появою «вищих», а живуть і в часи «ідольського мороку», і в християнську добу. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів - нечистої сили.

Однак образи «нижчої міфології» виявилися тривкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що нашарувалося з плином часу.

Неоязичництво - новітній релігійний рух, в основу віровчення і культу якого покладено фрагменти давніх (народних) вірувань і обрядів, мета яких - зберегти або відродити первинну «природну» духовність і самобутність за умов нівелюючого впливу тотальної модернізації. Світова статистика нараховує кілька мільйонів послідовників неоязичництва. Як правило, вони жадають чіткішої етнічної самоідентифікації, а тому прагнуть пробуджувати національну самосвідомість, консолідувати свою націю, стимулювати соціально-культурну активність через глибинне усвідомлення власного самобутнього коріння, духовних первнів, неприйняття індустріальної цивілізації з її споживацьким ставленням до природи, людини, релігії. У змістовому аспекті неоязичництво постає неоднорідним за складом явищем: від багатоманітного політеїзму до новостворених монотеїстичних релігій із використанням персонажів язичницьких пантеонів.

Твори засновників українського неоязичництва - В. Шаяна та Л Силенка - сформували теоретичну базу для подальшого розвитку основних рідновірських напрямків. Віровчення, обрядовість, громадську позицію, окремі етапи історичного розвитку, біографічні дані про лідерів подані у роботах провідників найвпливовіших напрямків сучасного неоязичництва в Україні. Твори українських неоязичників є важливим й оригінальним джерелом до вивчення даного релігійного руху.

Размещено на Allbest.ru