Підсобні промисли та художні ремесла українців

Ринкові відносини в XIX ст. зумовлювали постійне скорочення виробництва таких речей. Цьому прагнули протидіяти різні товариства, організації, передусім через підготовку майстрів. Так, 1904 р. у Вижниці на гуцульській Буковині була відкрита школа, де Шкрібляк і Мегеденюк навчали традиційного різьблення та металірства.

Народний промисел художньої обробки металу ніколи остаточно не занепадав, він або скорочувався, або навпаки -- ставав все популярнішим. При цьому традиційні форми, декор, прийоми технології не тільки не втрачалися, а й збагачувалися за рахунок використовування нових матеріалів -- алюмінію, сталі. Більш широко застосовуються карбування, лиття, інкрустація, гравірування, протравлювання різними кислотами та лугами, штампування, гальванопластика. Успішно працюють у цих техніках майстри, зокрема, Р. Стринадюк та М. Шпадгок із с. Брустури на Гуцульщині.

11. Ковальство

Виробництвом металевих виробів різноманітного призначення займались ковалі, їх вироби, знаряддя виробництва, вжиткові речі -- світильники, ковані, тобто окуті залізом, дерев'яні скрині, без яких на Україні не могла обійтися жодна родина, часто були позначені високими естетичними якостями. За формами, конструктивними особливостями, а ще більше їх деком, де поряд з розписами, малюванням видне місце посідали декоративні, тобто копані залізні лиштви, окуття, замки, ручки фігурних форм, вирізнялися скрині зі Слобідщини, Поділля, Волині. Художнє ковальство як вид декоративно-ужиткового мистецтва набуло доволі широкого визнання у 1960--1970 рр. і репрезентоване такими видатними майстрами, як В. Миловзоров із Києва та О. Боньковський зі Львова.

12. Вироби з каменю, кістки та рогу

Вже в епоху неоліту люди, котрі жили на території теперішньої України, вміли виробляти необхідні речі -- різноманітні скрібки, наконечники списів, амулети з каменю, кістки та рогу. Окремі з них прикрашали простими лініями, зигзагами, крапками, нанесеними гострим предметом або охрою. В часи Київської Русі із кості виготовляли деталі для луків, сагайдаків, ґудзики, гребінці. З каменю, передусім шиферу, вирізували сакральні речі, зокрема, невеличкі нагрудні іконки, а також тягарці (пряслиця) до веретен. З рогу тура виробляли посуд для пиття (відомий такий з X ст., прикрашений срібною багато декорованою оправою, з «Чорної могили» у Чернігові). Збереглися порохівниці, зроблені з оленячого рогу в XVII -- XVIII ст. Вони прикрашені рослинним, рідше -- геометричним орнаментом, нанесеним різьбленням або ризуванням. Кістка, ріг, рідше камінь використовувалися в інкрустації меблів. Сучасні майстри з цих матеріалів вирізують речі здебільшого сувенірного характеру.

13. Художня обробка шкіри

В побуті населення України з незапам'ятних часів використовується шкіра, передусім для виготовлення взуття. Вже в Київській Русі були у вжитку чоботи з дорогої шкіри -- сап'яну. Зі шкіри робили обкладинки до книг, використовували її також у військовій справі (сідла, піхви, збруя і т. д.).

В середні віки речі зі шкіри, хутра виробляли в цехах Києва, Львова, Кам'янця-Подільського, Луцька та багатьох інших міст. Часто вони були предметом експорту. Зрозуміло, крім високих утилітарних якостей вони відзначалися і художніми.

В XIX ст., зокрема з другої його половини, виробництво тобівок, чересів, футлярів, киптарів, постолів з металевими прикрасами набуло особливого розвитку на Гуцульщині. Цейвид народного художнього промислу існує й розвивається в наш час. Його основні центри й надалі зберігаються в карпатському регіоні.

14. Плетіння з рослинних матеріалів

До давніх видів народної творчості відноситься плетіння з різних рослинних матеріалів -- лози, рогози, соломи, коренів тощо. Це кошики різного призначення (для перенесення картоплі, овочів, грибів, збереження м'яса, св'ячення паски), солом'яники на зерно, рогозяні мішки, покривала, хідники, меблі, іграшки, компоненти одягу тощо. Більшість з цих виробів мали естетичний вигляд, їх декоративізм був зумовлений не стільки матеріалом, технологією виконання, як привнесенням неповторного творчого начала їх виконавцями. Наприклад, лоза, з якої був плетений кошик, мала різну товщину, колір (природний або наданий їй), і майстер, відповідно її підбираючи і переплітаючи, надавав виробу певної емоційної вимовності.

У другій половині XIX ст. створюються численні промисли для плетіння виробів, передусім з лози (кошики та меблі). Виникають так звані кошикарські школи. І не тільки у містах (Львів, Тернопіль, Станіслав та інші), а й у селах Чернігівщини, Поділля, Галичини. В них навчання (1--2 роки) поєднувалося з практичною виробничою діяльністю -- виготовляли крісла, етажерки, трюмо, шкатулки, кошики, а з соломи -- жіночі та чоловічі капелюхи.

В наш час асортимент таких виробів скоротився. Натомість окремі досвідчені майстри (наприклад, Я. Ремінецький з Тернополя) виробляють із рогози, обгорток качанів кукурудзи фігурні композиції (народні типи, жанрові сценки тощо) сувенірного призначення.

15. Вироби з бісеру та ювелірні прикраси

З XIX ст. на Україні "популярними стали вироби з бісеру. Це передусім жіночі прикраси. З фабричних намистин із фарфору та кольорового скла в домашніх умовах виготовляли гердани (Гуцульщина, Поділля), «силлнки» (Закарпаття), «крайки» (Лемківщина). Бісер широко використовували і для декорування жіночого одягу. Традиційне використання бісеру не припинилося і в наш час, тільки розширився діапазон його застосування (наприклад, для виготовлення настінних панно, картин тощо).

Окремі види художніх ремесел, промислів, що були поширені в часи Київської Русі, наприклад, виробництво жіночих прикрас з дорогоцінних металів та ємалі з перегородчастою емаллю, браслети, нагрудні хрести в наступні віки зазнали трансформації, але ніколи не припинялися, за винятком виробів з перегородчастої емалі. Так, на Подніпров'ї у XVIII-- XIX ст. було розповсюджене виробництво таких жіночих прикрас, як дукачі.

Ремесла, народні художні промисли є тим компонентом матеріальної та духовної культури українського народу, в якому надзвичайно повно проявляються і його світоуявлення, його працьовитість, гармонійний зв'язок з природою і естетичні уподобання.

Висновки

Підсобні промисли та художні ремесла посідали чільне місце у виробничій діяльності та духовному житті українського народу, зрозуміло, з врахуванням його соціальної диференціації, локальних особливостей, їх розвиток та побутування завжди зумовлені багатьма факторами, зокрема, природно-географічними умовами певної території. Наприклад, наявність покладів відповідної глини зумовлювала розвиток гончарства, хороші природні умови для вирощування конопель та льону -- ткацтва і т. д. На їх розвиток також впливали інтенсивність торговельних та етнокультурних зв'язків. Далеко не останнє місце в цьому посідали війни і релігія, а конкретніше -- конфесійна приналежність населення. Несучи вивірені віками народні уявлення про добро і красу, вони навіть у тяжкі часи Історії українського народу, зокрема в умовах штучно створюваних процесів етносоціальної інтеграції, бездуховності допомагали українському народові вижити як етнічній спільності.

Життєдайними для народних художніх промислів стали процеси, пов'язані з національним відродженням, піднесенням самосвідомості народу, зростанням його духовності.

До розповсюджених на Україні художніх промислів відносяться вишивка, виробництво художніх тканин, килимарство, різьбярство -- взагалі художня обробка дерева, гончарство, гутне скло, художнє ковальство, обробка металів і ювелірних виробів, розпис тканин, в'язання, мереживо, художня обробка шкіри, каменю, кістки та рогу, художнє плетіння, вироби з бісеру. Виникли вони не водночас, та й значення їх у системі промислів неоднакове.

Література

1. Етнографія України / Навчальний посібник. За ред.. С. А. Макарчука. - Львів: Світ, 2004.

2. Культура і побут населення України. Навчальний посібник. За ред. В. І. Наулко. - К., 1993.

3. Ремесла і промисли // Українознавство. - К., 1994. - С. 111-127.

4. Супруненко В. Ковалі // Чумацький шлях. - 2000. - №2. - С. 19.

5. Українська етнологія. За ред. В. Борисенко. - К.: Либідь, 2007. - 400 с.

6. Українське народознавство. Навчальний посібник. За ред. С. П. Павлюка та Г. Й. Горинь. - Львів, 1994. - 608 с.