Особливості українського трикотажу: історичний аспект

Витоки й розвиток мистецтва в’язання. Висвітлення етапів історичного розвитку трикотажу як виду текстильного декоративно-ужиткового мистецтва України. Унікальність й універсальність, типологічні та художні особливості трикотажу на території України.

Рубрика Краеведение и этнография
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 20.09.2015
Размер файла 41,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сьогоднішній день трикотажні полотна є одним з найпопулярніших матеріалів в текстильній творчості. З кожним днем зростає попит митців на трикотажні технології як спосіб реалізації дизайн-проектів, від традиційного - проектування одягу до альтернативного (неутилітарного) - наприклад, трикотажні інсталяції та скульптури. В результаті інформаційний простір насичений залишками дискретних даних про практичний досвід реалізації того чи іншого задуму різних майстрів, серед яких є як відомі дизайнери, так і шанувальники-аматори в'язання як виду рукоділля.

Сьогодні увага науковців, як показує дослідження, прикута здебільшого до технологічних аспектів проектування трикотажних виробів промислового виробництва. Деякі дослідники розглядають трикотаж з точки зору дизайну, проте лише в контексті комп'ютерного проектування. Таке коло інтересів залишає поза дослідженням в'язання як виду декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну, яке має давню історію розвитку. В наш час загалом використовуються сучасні техніки в'язання, а старі - забуваються, але їх застосування при виготовлені виробів може слугувати основою для створення оригінальних колекцій одягу, взуття, аксесуарів та ін.

Звідси, можна зробити висновок про актуальність запропонованого в роботі дослідження. Глибокий та системний аналіз теми дозволить значно розширити сфери застосування як промислового, так і ручного трикотажу, а також розкриє перспективи творчості для художників, дизайнерів, митців та шанувальників в'язання.

Мета роботи. Метою роботи є висвітлення етапів історичного розвитку трикотажу як виду текстильного декоративно-ужиткового мистецтва України.

Завдання. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- простежити ключові етапи еволюції мистецтва в'язання;

- визначити унікальність й універсальність типологічні та художні особливості трикотажу на території України;

Об'єктом дослідження є ручний текстиль в Україні, предметом дослідження є особливості трикотажу в Україні: історичний аспект.

Для досягнення поставленої мети використано різні методи дослідження, зокрема: український трикотаж в'язання ужитковий

- аналітичний метод, що сприяв виявленню значення трикотажу в історичному аспекті;

- принцип аналізу та синтезу, що дозволив розглянути трикотаж та технологію його створення в цілому та кожний її елемент окремо.

- дедуктивний метод, що сприяв виявленню тенденцій використання трикотажу та трикотажних виробів, шляхом дослідження ілюстративного ряду.

Структура реферату: обумовлена метою і завданням дослідження. Праця складається зі вступу, двох розділів, двох підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел (31 позиція). Загальний обсяг тексту роботи складає 23 сторінки (основна частина 20 сторінок).

1. ТРИКОТАЖ ЯК ВИД ТЕКСТИЛЬНОГО ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВОГО МИСТЕЦТВА

Трикотаж - це полотно, яке отримують шляхом переплетення ниток з використанням петель. Від звичайного тканого полотна він відрізняється тим, що в тканому полотні обов'язково присутні дві системи ниток - основа та уток, а трикотажне полотно складається з однієї або декількох ниток, що утворюють петлі переплетені між собою різноманітними способами. Трикотаж виготовляють як за допомогою в'язальних машин і пристосувань, так і вручну [1]. На відміну від тканого полотна, нитки в трикотажі дуже рухливі, тому трикотажне полотно дуже легко тягнеться, змінює форму і розмір, не мнеться і добре пропускає повітря.

Плетіння (сучасний трикотаж) є невід'ємною частиною історико-культурної спадщини України і заслуговує уваги поряд з такими дослідженими та опрацьованими видами декоративно-ужиткового мистецтва, як ткацтво, прядіння та вишивка. В'язання, плетіння - вид рукоділля - це ручне виготовлення різноманітних виробів одягової та інтер'єрної групи з ниток на дротах (двох чи п'яти) або за допомогою гачка [2]. Належить до текстильної техніки, основною характеристикою якої є можливість утворити ряд петель з нитки різного ґатунку (вовна, бавовна, шовк, синтетика) необмеженої довжини. Із появою спеціальних в'язальних машин речі починають виготовляти механізованим методом і в'язання виступає як вид текстильної промислової галузі.

1.1 Морфологічна класифікація декоративно-ужиткового мистецтва

Декоративно-прикладне мистецтво (від лат. Deco - прикрашаю) - широкий розділ мистецтва, який охоплює різні галузі творчої діяльності, спрямованої на створення художніх виробів з утилітарними та художніми функціями. Збірний термін, умовно об'єднує два великих роди мистецтв: декоративне та прикладне. Декоративне означає «прикрашати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди [3-4]. Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва -- зробити гарним предметне середовище людини, її побут.

На відміну від творів витонченого мистецтва, призначених для естетичної насолоди і відносяться до чистого мистецтва, численні прояви декоративно-прикладної творчості можуть мати практичне вживання в повсякденному житті.

Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдиним можливим засобом вираження змісту та художньої образності.

Німецький історик мистецтва Я. Фельке 1883 р. розробив структуру видів декоративно-прикладного мистецтва за матеріалом та технікою, концепцію якої було прийнято в європейському мистецтвознавстві [5].

Вітчизняні вчені досить довго не знаходили спільних принципів морфології мистецтва. Так, О. Т. Некрасов спочатку поділив народне мистецтво на архітектуру, скульптуру, живопис і лише тоді до скульптури відніс кераміку, вироби з каменю і дерева, меблі, іграшки тощо, до живопису -- ткані вироби, вибійку, вишивку, мереживо і т. ін. М. С. Каган у 60-х роках, незадовільно оцінюючи морфологічну структуру за матеріалами і техніками, запропонував так звану функціональну концепцію, насамперед визначаючи як види одяг, посуд, меблі, зброю, засоби транспорту та ін [6].

Сьогодні морфологія декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на різних принципах класифікації: за матеріалом -- камінь, дерево, метал, скло та іп.; за технологічними особливостями -- ткацтво, вишивка, плетіння, в'язання, розпис тощо: рідше за функціональними ознаками -- меблі, посуд, прикраси, одяг, іграшки [6]. У декоративно-прикладному мистецтві застосовується близько 20 матеріалів та ще більше різновидів. Крім цього, існує понад 100 головних технік і технологій художньої обробки. Усе це дає вагомі підстави стверджувати, що художні ремесла і промисли є великою галуззю художньої творчості. Для її повноцінного морфологічного аналізу ніяк не обійтися без диференціації на види, роди і жанри (це питання є дуже широким та ґрунтовним, що може стати темою для дисертаційної роботи).

Виходячи з того, що «в'язання» (від дієсл. в'язати: гр. Ьгчщ -- зв'язую, лат. аngo -- звужую, у значенні «стягувати», «з'єднувати», «скріплювати», «зв'язувати», «затягувати навколо чогось вузлом шнурок», «плести щось гачком, спицями», «плести») означає текстильну техніку, що полягає у виготовленні окремого полотнища або поштучного виробу з безперервної нитки чи кількох ниток методом в'язання їх у вузли або вигинання у петлі, в'язання (трикотаж) є видом текстильного декоративно-ужиткового мистецтва. В свою чергу різновиди в'язання розрізняють за технологічними прийомами та застосуванням кількості систем ниток, що дає змогу розглядати їх як окремі підвиди текстилю -- в'язання спицями (трикотаж) та гачком, в'язання сіток (філе), вузликове в'язання (макраме), в'язання човником (фриволіте) і т.д.

Висновки

1. Виявлено, що плетіння (сучасний трикотаж) є невід'ємною частиною історико-культурної спадщини України і заслуговує уваги поряд з такими дослідженими та опрацьованими видами декоративно-ужиткового мистецтва, як ткацтво, прядіння та вишивка.

2. Сформульовано визначення декоративно-ужиткового мистецтва, встановлено його головне завдання та на основі вивченої великої кількості літературних джерел проаналізовано її морфологічну класифікацію та місце трикотажу в ній.

2. ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ТРИКОТАЖУ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Плетіння (сучасний трикотаж) є невід'ємною частиною історико-культурної спадщини України і заслуговує уваги поряд з такими дослідженими та опрацьованими видами декоративно-ужиткового мистецтва, як ткацтво, прядіння та вишивка. В'язання, плетіння - вид рукоділля - це ручне виготовлення різноманітних виробів одягу, аксесуарів та інтер'єрної групи з ниток на дротах (двох чи п'яти) або за допомогою гачка. Належить до текстильної техніки, основною характеристикою якої є можливість утворити ряд петель з нитки різного ґатунку (вовна, бавовна, шовк, синтетика) необмеженої довжини. Із появою спеціальних в'язальних машин речі починають виготовляти механізованим методом і в'язання виступає як вид текстильної промислової галузі.

Історія в'язання налічує кілька сотень років і є самобутнім явищем декоративно-прикладного та народного мистецтва України. Найдавніші плетені пам'ятки як українські, так і європейські важко датувати, оскільки їх аналіз ведеться на базі археологічних знахідок, архівних та історичних матеріалів.

Трикотажне виробництво є досить новою областю порівнянні з ткацькою, історія якої сягає тисячоліть. Тому історичні та культурологічні аспекти цієї проблеми ще недостатньо вивчені, особливо українською наукою та мистецтвознавством.

Історію європейського трикотажу зарубіжні автори починають ґрунтовно опрацьовувати з другої половини XVIII століття [7], історія ж українського в'язання привертає увагу вітчизняних вчених лише в другій половині ХХ ст. В основному це видання, які висвітлюють технологічні проблеми сучасної трикотажної промисловості, посібники та альбоми для вивчення техніки в'язання спицями та гачком, а також незначна інформація в дослідженнях про український народний костюм [8]. У наш час в'язання (як ручне так і машинне) стало дуже популярним та актуальним.

Щодо витоків давньоукраїнського в'язання, то такої праці не існує ні серед вітчизняних, ні зарубіжних вчених. Відтворити одяг населення давньої України, проаналізувати матеріал, сировину, інструменти для виготовлення, розглянути способи декору спробували І. Кодлубай, О. Ноги В [9]. Досить вагому інформацію про давнє плетінні (переважно як техніка) розглядає С. Васіна [10]. Інформація про історію розвитку трикотажу та становлення трикотажної промисловості міститься у роботі Галаніної О.Д. та Гедеванової І.І. [11]. Особливості в'язаних виробів ХХ століття висвітлені в працях Которн [12] та Ш.Зєлінг [13]; вивченням історії в'язання гачком займалась англійська дослідниця А.Поттер [14]. Мистецтво в'язання в Україні кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. як явище національної культури вивчала О.Козакевич [15]. Дані про знаряддя виготовлення одягу, серед яких гачки і спиці, надають вітчизняні автори в основному в працях, що стосуються стародавньої археології України [16-19].

2.1 Витоки та розвиток мистецтва в'язання в Україні

Про наявні прототипи в'язання на прадавніх землях України в доісторичний час, зокрема в епоху енеоліту, свідчить керамічний посуд, на якому було виявлено відбитки тканин, виготовлених способом плетення, ткання і технікою в'язання та знахідка кістяного в'язального гачка. У наступні періоди (скіфський, сарматський, античний, ранньославянський) про розвиток трикотажного мистецтва свідчать знахідки знарядь для в'язання: голки з кості, міді та заліза, гачки, кочедики, також знахідки текстильних фрагментів -- поодинокі знахідки, що дозволяє лише умовно реконструювати типи вбрання та види текстилю зазначеного періоду [20].

Вивчення археологічного матеріалу з територій давньої України засвідчує інтенсивний розвиток текстильних ремесел в античних центрах Північного Причорномор'я -- Ольвії, Феодосії, Тіри, Пантікапеї, Херсонеса, -- зокрема плетіння та ткацтва [21].

Отже, розглядаючи витоки в'язання [трикотажу] у давні часи, можна говорити лише про різновиди архаїчних в'язальних технік -- прототипи трикотажу. У наступні періоди відомостей про побутування на праукраїнських теренах в'язаних виробів та засобів їх виготовлення обмаль, зрештою, як і з територій сучасних європейських держав.

Дещо більше даних -- поодинокі артефакти,що засвідчують використання технік в'язання (головно голкового стібка, голкового плетіння) на давніх українських землях, походять з часів Київської Русі, а саме -- датовані кінцем ХІІ -- ХІІІ століттям. Переважно це -- невеликі за розмірами вироби -- головні убори, рукавиці, шкарпетки, а також взуття. Щільно облягаючі покриття голови з вовни (головно домашнього виробу) -- «клобуки» або «каптурі» -- носили селяни та городяни, з пряжі кращої якості -- священнослужителі вищих санів [22]. У чоловічому та жіночому вбранні побутували в'язані голкою шкарпетки-панчохи, а також різновид взуття, яке прикривало лише ступню -- «копитця» [22].

Більш активний розвиток в'язання (власне в'язання спицями та гачком) на українських землях розпочався від ХІV ст. -- відколи в декоративному та образотворчому мистецтві, в одязі зокрема, яскраво простежується західноєвропейська стилістика. Звичайно, ці зміни стосувалися головно заможних верств населення. У народному, більш консервативному та традиційному побуті, новації світського мистецтва «приживалися» і еволюціонували значно повільніше: в'язання спицями не було таким поширеним, як-от ткацтво чи вишивка. Натомість серед знаті та забезпечених мешканців міст трикотажні вироби стають важливою частиною гардеробу, «візитівкою» соціального статусу їх власника.

На українських теренах на тлі переваги привізного товару було й поодиноке місцеве виробництво в'язаних речей, які продукували у збірних цехах (суконному, рукавичному, шапкарському). До прикладу, відомим у

ХVІ ст. не тільки у Львові, а й за межами Східної Галичини, був промисел шапок [23].

Приблизно цим періодом (ХVІІІ ст.) датуються згадки про діяльність на українських теренах ремісників-в'язальників -- як представників самостійного (окремішнього) ремесла. Наприклад, наприкінці ХVІІІ -- на поч. ХІХ ст. на території Галичини відомими осередками в'язання (спицями), де виготовляли панчохи, були Хирів, Дукля (продукували 300 пар панчіх щорічно), Броди. Очевидно, ці вироби були якісної роботи, оскільки були призначені для продажу в інші країни [24].

Поодинокі мануфактурні в'язальні осередки функціонували головно на центрально-східних територіях України: Катеринославщині, Чернігівщині (м.Клинці; Мглинський повіт), Путивльщині, на Поділлі (м.Ямпіль), Волині, Полтавщині, у Ряшкові, Харкові.

Від поч. ХІХ ст. відомостей про в'язані вироби на українських теренах з'являється щораз більше, що пов'язано з низкою чинників. Перш за все, виникає жваве зацікавлення матеріальною та духовною культурою українського народу, зокрема вбрання. Не зважаючи на те, що про традиційне, зрештою, як і про професійне в'язання в Україні цього періоду, відомостей значно менше, ніж про ткацтво чи вишивку, можна все ж таки стверджувати про інтенсивний розвиток цього промислу від поч. ХІХ століття.

В'язані ковпаки у ХVІІІ--ХІХ ст. були поширені у вбранні населення північно-східних територій України, які відрізнялися способом виготовлення та колористикою. У праці Я. Головацького (1868) подано достатньо ємкі відомості про народні в'язані вироби з Галичини (та північно-східної Угорщини )-- каптурки, шляфміци, нараквиці, капчури, штуци, рукавиці. Причому про появу окремих типів в українському вбранні (гамерка, шляфміца) автор говорить як про елемент запозичення від сусідніх народів, зокрема у німців та поляків [25].

Саме ці типи в'язаних головних уборів на поч. ХХ ст. вийшли з ужитку під впливом нових типів головних уборів (кашкетів, капелюхів).

Окремі етнографічні дослідження другої пол. ХІХ -- поч. ХХ ст. підтверджують поширення в'язаних виробів в українській народній одежі, що, головно, стосується західних теренів та, зокрема, Карпатського регіону. Передовсім це було пов'язано з кліматичними й географічними чинниками та особливостями декоративного мистецтва зазначеного ареалу. В'язані спицями та гачком вироби можна диференціювати за етнорегіональними (Гуцульщина, Бойківщина, Мараморощина, Опілля, Західне Поділля, Буковинське Поділля, Покуття, Волинь, Полісся) та локальними (косівські, космацькі, верховинські, коломийські, печеніжинські, сопівські, рахівські, турківські, cокальські та інші) декоративними відмінами.

На особливу увагу заслуговує доповнення до взуття, характерне для Гуцульщини -- капчури, відомості про які походять принаймні від поч. ХІХ ст. Це один з небагатьох типів в'язаних виробів, що упродовж майже двохсот років зберігся у народній одежі українців карпатського регіону, зазнаючи головно функціональних змін. Їх в'язали з вовни домашнього виробництва (натуральної барви чи фарбованої), декоруючи кольоровим орнаментом -- в'язаним чи вишитим. Очевидно, що такі в'язані шкарпетки привертали увагу своїми декоративними прикметами, оскільки саме про них (з-поміж інших в'язаних виробів) найчастіше згадують дослідники гуцульського народного мистецтва кінця ХІХ -- ХХ ст. [25]. Капчури вив'язували практично в кожному селі гуцульських Карпат, серед яких особливо вирізняються вироби з Космача, Верховини, Ворохти, Яворова, Ясині, Рахова.

Виразними художніми ознаками характерні штуци зі с. Печеніжин та с. Сопів Коломийського р-ну, що на Покутті, які побутували в чоловічому та жіночому традиційному вбранні першої половини ХХ ст. Складний візерунок та техніки виготовлення засвідчують майстерність виконання таких виробів, що уможливлює стверджувати про професійний осередок виготовлення народних в'язаних виробів. На відміну від колористично яскравих та орнаментованих зазначених виробів, лемківські вирізняються монохромністю

Наприкінці ХІХ -- у першій третині ХХ ст. в одежі українців побутували в'язані рукавиці -- яскравий декоративний акцент. Територіальні межі поширення цих виробів -- практично усі регіони України, але з естетичного аспекту вирізняються покутські, гуцульські, частково бойківські, художні особливості яких виступали у синкретичній єдності з іншими типами в'язаного вбрання [26].

Наприкінці ХІХ -- на поч. ХХ ст. дієва роль у розвитку та пропагуванні в'язаних виробів у контексті народного мистецтва та промислу належала виставкам. Саме під час таких подій відбувався «взаємообмін»: у професійних речах прочитувалося використання традиційних мотивів, і навпаки -- у народних виробах з'являються нові техніки виготовлення та способи оздоблення.

На етнографічній виставці експонати було представлено на двох відділах: етнографічному та відділі природних багатств. Серед них було виставлено народне вбрання із Коломийського, Косівського, Снятинського, Заліщицького, Борщівського повітів (24 одягових комплекси). В'язані вироби експонували у комплексах чоловічого вбрання з Коломиї (шапки, пояси, вовняні рукавиці), Косова (вовняні пояси, «капчорі» (камаші), рукавиці), Городенки -- вовняні рукавиці та пояс.

Українські в'язані витвори також презентували на двох тернопільських виставках -- Крайовій пасічно-городовій і домашнього промислу (1884) та на етнографічній (1887).

На виставці 1885 року, на якій було представлено здебільшого народне мистецтво галицького Поділля, «плетені» речі оцінювали у відділі домашнього промислу та в секції жіночих робіт [26]. Їх (в'язані вироби) здебільшого розміщували серед одягу та ткацьких виробів (наприклад, рукавиці чи пояси).

Наприкінці ХІХ -- на поч. ХХ ст. попит на такі речі посприяв розвитку спеціальної освіти, створенню осередків в'язання, пропагуванню в'язаних виробів у контексті народного мистецтва, що у 1920--1930-х рр. викристалізувалось у самобутній «український стиль» [26].

Від 20-х рр. ХХ ст. на розвиток народного мистецтва, промислу та виробництва в Україні суттєво вплинули політичні та соціокультурні чинники [24]. В Галичині у виготовленні одягу взорувалися на європейські модні тенденції, водночас використовуючи мотиви народного мистецтва, а то й автентичні вироби -- у контексті пропагування української традиційної ноші й народного промислу.

Власне, про зацікавлення українським народним мистецтвом за межами українських земель свідчить виставка у Данцігу (м. Гданськ, сучасні території РП) (1931), на якій привернули увагу в'язані спицями гуцульські капчури з «пестрим» візерунком -- «…новий світ, який бентежить та захоплює не привичного до ярких красок чужинця» [23]. Та й не менш знані на той час були в'язані шалики з Косова «…ріжнобарвні, а такі теплі, бо чисто вовняні…» [23].

Мета цих заходів -- привернення уваги інтелігенції, фахівців, мешканців містечок та сіл до зберігання і пропагування народної ноші, достовірного її взаємокомпонування та перспективи практичного застосування. На шпальтах преси лунали заклики до збереження народної одежі: «Ми мусимо прогнати з сіл міську ношу, дрантиву і погану. Наші вишиванки не можуть захоплювати тільки чужинців…, а забуває про неї наше село» [24]. Це, власне, стосувалось і в'язаних народних виробів, які поступово виходили з ужитку чи змінювали призначення. Наприклад, нараквиці втратили свою декоративність: їх використовували головно як деталь чоловічого вбрання під час роботи у лісі. Капчури, штуци та рукавиці навпаки, утилітарну функцію змінюють на декоративну: замість них у побуті з'являються фабричні шкарпетки та панчохи.

Одним з небагатьох позитивних чинників впливу новомодних віянь на пропагування виробів українського народного промислу у 1920--1930-х рр., трикотажу зокрема, стало лещатарство. Цей активний зимовий вид спорту вимагав теплого, пластичного, м'якого та зручного одягу. Саме цим критеріям відповідали в'язані вироби з вовни -- різноманітні светри, пуловери, шкарпетки, гетри, рукавиці, головні убори та шалики. Лещатарське вбрання, що за кроєм нагадувало гуцульську чоловічу ношу, добре надавалося до різних модифікацій. Штани і куртку декорували кольоровою вовною (на зразок кептарів, сердаків), як доповнення -- використовували плетений пояс, кольорову шапочку-«клепаню», в'язані спицями капчури або холявки. Найчастіше гуцульський орнамент та колористику застосовували у прикрашанні в'язаних спицями і гачком (трикотажних) вовняних комплектів (головний убір, рукавиці, шкарпетки, шалики). Особливий попит отримали «плетйні» спицями яскраві геометричні візерунки, якими гуцулки оздоблювали традиційні капчури [26]. У декоруванні шапочок та шаликів часто використовували мотиви «пташки» або «оленики».

На центральних та південно-східних територіях України у першій третині ХХ ст. в'язання розвивалося у дещо іншому руслі, що залежало від низки об'єктивних чинників. Перш за все, у цих регіонах у народному вбранні в'язані вироби були менш поширені, ніж на західноукраїнських. Типи виробів еволюціонували головно фабричної продукції: шкарпетки, рукавиці, головні убори, шалики не вирізнялися такими яскраво вираженими художніми особливостями, як-от гуцульські чи покутські. Зрештою народне мистецтво було менш збереженим та консервативним через стрімкий розвиток фабричної промисловості ще від ХІХ ст. Це вплинуло на традиційне вбрання, яке швидко видозмінювалося під впливом міста та унаслідок зміни виробничих відносин. Наприклад, кепки повністю витіснили з ужитку в'язані ковпаки, ремені використовували замість вовняних поясів, поширеними стають рукавиці-пальчата, які, як і шкарпетки, вив'язували з якісної вовни, використовуючи «новомодні» візерунки. Власне під час Першої світової війни з західних територій на схід було перевезено текстильне, зокрема трикотажне, обладнання, головно до Харківської губернії. На цій базі на початку 1921 р. було створено 126 текстильних підприємства, з яких панчішно-трикотажних -- 13.

Зважаючи на ідеологічні зміни 1920-х рр., все, що мало натяк на розкіш та багатство, трактувалося як прояв «буржуазної моди». Максимально строгий пуританський костюм відповідав вимогам «пролетарського» одягу, а виробники були зобов'язані «…піднімати культурний рівень селянства і пролетаріату…». Розмаїті шовкові панчішки, мереживо, білизна та інші вишукані вироби підпадали під категорію «гнилої моди Заходу».

Трикотажні фабрики, які були створені на основі дрібних підприємств, артілей, продукували бавовняні та вовняні спортивні костюми, гімнастерки, светри, панчішно-шкарпеткові вироби -- речі масового вжитку, які не вирізнялися художніми особливостями.

Позитивні зміни, досягнуті у виготовленні вбрання, пропагуванні народного мистецтва, розвитку українського промислу у першій третині ХХ ст., у контексті яких розвивалося в'язання, знівелювали воєнні дії Другої світової війни. Повернення до домашнього виробництва було зумовлено перш за все відсутністю найнеобхідніших текстильних товарів. Речі втратили мистецьку вартість через низькоякісну сировину, спрощену колористичну гаму та обмеженість у декоруванні: утилітарність домінувала над естетичними уподобаннями.

У повоєнний період на західноукраїнських землях на базі націоналізованих текстильних підприємств створюють артілі й трикотажні фабрики, на центрально-східних -- відновлюють їх діяльність [27]. Наприклад, у Чернівцях 1940 р. було створено Чернівецький трикотажний трест, де на основі 33 націоналізованих підприємств організували дев'ять фабрик зі спеціалізації окремих виробництв: 2 -- панчішні, 1 -- верхній трикотаж, 3 -- панчішно-трикотажні, 1 -- рукавична, 1 -- текстильно-галантерейна, 1 -- фарбувальна [27]. На Івано-Франківщині упродовж 1940-- 1950-х рр. трикотажні вироби продукують артілі: в Тисмениці, Яблуневі, Ланчині, Заболотові, Галичі, Вигоді, Бучачі, Богородчанах та ін. Відповідно можливість придбати готову (фабричну) продукцію негативно вплинуло на виготовлення в'язаних виробів в умовах домашнього промислу. У побут сільського населення входять вироби масового виробництва -- шкарпетки, панчохи, кальсони, джемпера, жакети, спортивний одяг, натільна білизна та ін., основними споживачами яких стає молодь: традиційні в'язані вироби одягають лише люди старшого покоління.

Лише у найвіддаленіших районах, головно гірських територіях Карпат, в'язані вироби використовували у щоденному вжитку практично до середини ХХ ст. Діяльність текстильних підприємств, трикотажних зокрема (Мукачево, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Харків, Одеса, Полтава, Дніпропетровськ, Сімферопіль, Вінниця, Черкаси, Київ, Бердянськ, Біла Церква, Кременчуг, Мелітополь, Донецьк), відбувалась під наглядом спеціальних комісій при Раднаргоспах, Республіканських художніх рад, які приймали рішення щодо асортименту продукції, якості, художнього оформлення та залучення до виставкової діяльності різних рівнів. Від 1960-х рр. на трикотажних підприємствах створюють художні ради, в яких задіяні професійні художники-модельєри, що значною мірою вплинуло на естетичне оформлення в'язаного асортименту. Особливо ретельно готували продукцію для Міжнародних виставок та ярмарків, де українські трикотажні підприємства брали активну участь у складі текстильних. У виготовленні таких виробів використовували високоякісну сировину, складні технологічні прийоми в'язання, а також різні способи декору, серед яких -- орнаментальні композиції за народними мотивами.

У 1970--1980-х рр. традиційне в'язання відроджується у системі народних художніх промислів України [28], особливо у тих реґіонах, де була сировинна база. Більшість українських жінок починають активно працювати у цій галузі, вивчаючи нові технологічні прийоми, водночас привносячи локальні етномотиви у їх художнє вирішення [29]. В'язані вироби, особливо ті, які були виконані за гуцульськими мотивами, стають популярними не тільки в межах тогочасного Радянського Союзу, а й за кордоном. Речі експонували на Всесоюзних та Міжнародних виставках у багатьох країнах світу (Єгипет, Німеччина, Бразилія, Франція та ін.), де їх високо оцінили за використання народних традицій у виготовлені сучасних виробів [29].

Повоєнні роки, брак необхідної текстильної продукції та бажання створити художній витвір на власний смак від середини ХХ ст. вплинуло на розвиток в'язання, гачком зокрема, що особливо проявилося у виготовленні інтер'єрних виробів. Можливість самостійно виробляти речі для прикрашування власної оселі позитивно вплинула на розвиток в'язання по всій території України [30]. «Виплітали» покривала, скатертини, серветки, фіранки, портьєри, оздоблення до рушників, прошви до подушок, підзори до простирадл тощо. Варто зазначити, що з популяризацією журналів жіночого рукоділля («В'язання», «Радянська Жінка», «Рукоділля») у створенні в'язаних виробів стає можливим використання схем, запропонованих у цих виданнях. Тому часто у різних місцевостях траплялися в'язані вироби, подібні, а то й ідентичні, за візерунком та композиційними схемами. Лише в окремих випадках майстерність та фантазія майстрині надавали виробу індивідуальності та локальної ідентифікації (головно це проявлялося через вишивку та ткацтво).

Практично до поч. 1990-х рр. в Україні текстильна промисловість занепадає, згасають осередки народних промислів. Несприятливі економічні умови, наплив іноземного товару почасти не найкращої якості, відсутність попиту та ринків збуту жодним чином не сприяли розвитку традиційного мистецтва, в'язання зокрема. В'язані вироби «виплітають» лише у карпатському краї -- вовняні капчури й рукавиці, та й ті не визначаються особливою якістю і естетичним смаком. Здебільшого в'язання практикують для власного вжитку та як сувенірний промисел. Поодинокі художні речі можна побачити лише у святкові дні, під час фольклорних свят (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина): їх витягують з «бабусиної скрині» або «плетуть» найзавзятіші майстрині.

На зламі ХХ--ХХІ ст. народні в'язані вироби отримали нове звучання -- через призму творчості українських дизайнерів одягу. Використовуючи традиційну колористичну гаму й орнамент та поєднуючи їх з сучасними технологічними вирішеннями, митці творять наступну віху у декоративно-ужитковому мистецтві України та індустрії моди зокрема. Можливо, у ХХІ ст. в'язані вироби повернуть собі колишню славу неповторної української автентики як-от майже сотню років тому в'язані на спицях гуцульські капчури з «пйстрим» візерунком -- «…новий світ, який бентежить та захоплює не привичного до ярких красок чужинця» [31].

Висновки

1. Зроблено пошук наукових робіт,які містять інформацію про становлення та розвиток трикотажу в Україні.

2. На основі вивченої великої кількості літературних джерел розглянуто основні віхи розвитку українського традиційного в'язання в історичному розрізі:

- вивчено перші археологічні знахідки трикотажу, перші згадки істориків;

- знайдено витоки мистецтва в'язання;

- простежено ключові етапи еволюції мистецтва в'язання;

- прослідковано розвиток панчішного трикотажу;

- визначено унікальні й універсальні типологічні та художні особливості в'язаних виробів;

- виявлено територіальні особливості розвитку трикотажу в Україні.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. Виявлено, що плетіння (сучасний трикотаж) є невід'ємною частиною історико-культурної спадщини України і заслуговує уваги поряд з такими дослідженими та опрацьованими видами декоративно-ужиткового мистецтва, як ткацтво, прядіння та вишивка.

2. Сформульовано визначення декоративно-ужиткового мистецтва, встановлено його головне завдання та на основі вивченої великої кількості літературних джерел проаналізовано її морфологічну класифікацію та місце трикотажу в ній.

3. Зроблено пошук наукових робіт,які містять інформацію про становлення та розвиток трикотажу в Україні.

4. На основі вивченої великої кількості літературних джерел розглянуто основні віхи розвитку українського традиційного в'язання в історичному розрізі:

- вивчено перші археологічні знахідки трикотажу, перші згадки істориків;

- знайдено витоки мистецтва в'язання;

- простежено ключові етапи еволюції мистецтва в'язання;

- прослідковано розвиток панчішного трикотажу;

- визначено унікальні й універсальні типологічні та художні особливості в'язаних виробів;

- виявлено територіальні особливості розвитку трикотажу в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Б.П.Торебаев, Джанпоизова В.М., Ботабаев Н.Е. Трикотаж: краткая история, современное представление//Наука и мир. - № 6 (10) - Волгоград: Общество с ограниченной ответственностью "Издательство "Научное обозрение", 2014. - С. 79-81.

2. Вассердам О. Из клубка ниток (130 моделей). - М.: Госторгиздат, 1962

3. Антонович Є., Захарчук-Чугай Р., Станкевич М. Декоративно-прикладне мистецтво. - Львів: Світ, 1992.

4. Стельмащук Г. Українське мереживо як вид декоративно-ужиткового мистецтва // Вісник ЛАМ. - Львів, №8, 1997. - С. 66-72.

5. Герман М.М., Скатерщинов В.К. Основньїе принципи классификации видов искусств. М., 1982.С. 107.

6. Головня О. Становлення художнього в'язання як виду декоративно-ужиткового мистецтва // Вісник ЛАМ. - Львів, №3, 1992. - С.85-87.

7. Галанина О., Вольман И. Одежда из трикотажа. - М.: Легкая индустрия, 1967.-С.3

8. Матейко К. І. Український народний одяг. - К.: Наукова думка, 1977.

9. Кодлубай І., Нога О. Прадавня Україна. - Львів: Українські технології, 2001. - С. 106.

10. Васіна З. Український літопис вбрання. 11000 років до н. е. - ХІІІ ст. н. е. - Т.1. - К.: Мистецтво, 2003. - C. 30, 31.

11. Галанина О.Д,, Гедеванова И.И. Трикотаж - одежда века.М.: Легкая и пищевая промышленность, 1981. - 345 с.

12. Которн Н. История моды в ХХ веке. - Издательство «Тривиум» при участии «Эгмонт Россия Лтд.», 1998.

13. Зелинг Ш. Мода. Век модельеров. 1900-1999. - Издательство: KONEMANN, 2000. - 457 с.

14. История вязания крючком //http://piece.afyl.ru/.

15. Олена КОЗАКЕВИЧ - Мистецтво Українського Традиційного В'язання: Історичний Аспект, ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 5 (113), 2013

16. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. - К.: Мистецтво, 1995. - С. 71, 125.

17. Станко В., Гладких М., Сегеда С. Історія первісного суспільства. - К.: Либідь, 1999. - С. 136, 137.

18. Археологія та стародавня історія України. - К.: Либідь, 1992. - С. 80, 81.

19. Шовкопляс І. Кам'яний вік на території Української РСР. - К.: Радянська школа, 1962. - С. 82, 85, 93.

20. Бурдо Н. В'язання / Н. Бурдо // Енциклопедія Трипільської Цивілізації : в 2-х т. -- К., 2004. -- Т. ІІ. -- С. 111.

21. Археология Украинской ССР. -- Т. 2. Скифы и сарматы. -- К. : Наукова думка, 1985. -- С. 102, 110

22. Михайлова Р.Д. Художня культура Галицько-Волинської Русі / Михайлова Рада. -- К. : Слово, 2007. -- 496 с. : іл. -- Бібліографія в кінці тексту. -- С. 282.

23. Кісь Я. Промисловість Львова у період феодалізму (ХІІІ -- ХІХ ст.) / Я. Кісь, -- Львів : В-во Львівського ун-ту, 1968. -- С. 52, 104

24. В.Н. Горохова Из истории трикотажа [Текст] // Ателье. - 2009. - N 12. - С. 56-59.

25. Головацкий Я. О костюмах или народном убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии / Я. Головацкий -- Петроград, 1868. -- С. 39.

26. Козакевич О. Українські традиційні в'язані вироби кінця ХІХ--ХХ ст.: локальні особливості (за матеріалами західних областей) / О. Козакевич //Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. -- Т. CCLXI (261). Праці комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. -- Львів, 2011. -- С. 503--524.

27. Сидор Б. Розвиток промисловості Чернівецької області (1940--1958 рр.) / Б. Сидор // Минуле і сучасне Північної Буковини. -- К. : Наукова думка, 1972. -- С. 75--84.

28. Никорак О. В'язання / Никорак Олена Іванівна // Українське народознавство. Навч. посібник / за ред. С. Павлюка. -- К. : Знання, 2004. -- С. 381--383.

29. Козакевич О. Осередки трикотажного виробництва: Івано-Франківщина / О. Козакевич // Мистецтвознавство'10. -- Львів, 2010. -- С. 79--92.

30. Козакевич О. Українські традиційні в'язані вироби кінця ХІХ--ХХ ст.: локальні особливості (за матеріалами західних областей) / О. Козакевич // Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. -- Т. CCLXI (261). Праці комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. -- Львів, 2011. -- С. 503--524.

31. По виставці українського народного мистецтва в Данцігу // Нова Хата. -- 1931. -- Ч. 9. -- С. 2--3

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Характеристика болгарського жіночого одягового комплексу, його художні особливості на Півдні України в ХІХ - на початку ХХ ст. Особливості модифікації крою, форми, оздоблення, зміни матеріалів та тканин залежно від часу, впливу оточуючого середовища.

    статья [33,8 K], добавлен 18.08.2017

  • Особливості історичного розвитку Росії. Політико-правова система, політичні процеси в Російській Федерації. Економічний розвиток Росії: сучасний стан, проблеми, перспективи. Геополітичний статус РФ, його вплив на формування зовнішньої політики держави.

    контрольная работа [24,6 K], добавлен 03.10.2008

  • Єврейський народ як складова частина населення Російської імперії та Півдня України. Культурний розвиток євреїв на чужій території. Характеристика побуту, одягу, їжі та обрядів єврейського населення. Особливості соціальної організації та самоврядування.

    реферат [23,9 K], добавлен 25.09.2010

  • Особливості поняття етнос і народ. Історія формування та національний склад Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та АР Крим. Етнічні конфлікти на території Причорноморського району у сучасний час. Проблема консолідації українського суспільства.

    курсовая работа [1,4 M], добавлен 28.04.2014

  • Історія та розвиток українського народного танцю. Український танець як складова частина народно–сценічної хореографії, її національний колорит. Історія розвитку українського костюму. Методика постановки хореографічної роботи, характеристика рухів.

    дипломная работа [1,2 M], добавлен 30.09.2014

  • Історичний огляд становлення деяких українських міст, їх культурологічний спадок. Рідкісні рослини та тварини заповідних куточків України в Дніпропетровській, Волинській, Вінницькій області. Знахідки, розташовані тут, що мають історичну цінність.

    реферат [37,6 K], добавлен 10.11.2010

  • Вишитий рушник на стіні - давній український народний звичай. Історичні етапи розвитку вишивання. Функціональне призначення. Нев'януча народна вишивка. Основні мотиви українського народного орнаменту. Художні особливості, матеріал та техніка виконання.

    реферат [31,7 K], добавлен 10.02.2008

  • Вивчення районування України і впливу регіонів, що історично склалося, на особливості народної творчості як різних видів художньої діяльності народу. Регіональні відмінності в житлі і національних вбраннях. Вишивка, її історія і регіональні відмінності.

    реферат [55,2 K], добавлен 12.01.2011

  • Фольклористика - наука про народну творчість. Витоки і еволюція українського фольклору. Народна творчість і писемна література. Дещо про фольклористичну термінологію. Характерні особливості усної народної творчості. Жанрова система українського фольклору.

    реферат [34,8 K], добавлен 22.01.2009

  • Проблематика, методи і роль історичного краєзнавства у патріотичному вихованні. Дослідження історії Рівненщини: Рівного, Острогу та Дубно, села Борове Зарічненського району. Відомі діячі науки, освіти, культури та історія розвитку етнографії на Волині.

    дипломная работа [81,4 K], добавлен 04.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.