Теорія етносу

Сьогодення людства являє собою добу масових етнічних рухів. Світове міжнародне співтовариство з розумінням ставиться до цього феномена, позаяк вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенціалу людства, так і водночас сучасний засіб найбільш ефективної реалізації загальнолюдських цінностей.

Як було відзначено, однією з найближчих цілей етнічного руху є етнічна консолідація.

Етнічна консолідація -- це процес згуртування певного етносу навколо однієї або кількох видатних осіб (у тому числі й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як уособлювачі та носії найзагальніших потреб та інтересів усього етнічного загалу. Цей процес набуває відчутних розмірів та напруження або у часи виникнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переломні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення па більш високий щабель історичного буття. В історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється за умов загального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті й пройняті ідеями етноцентризму та міжетнічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки, й людство від неї тільки втрачає.

Етнічна консолідація конструктивного напрямку має кінцевою метою, як правило, утворення нації й розбудову власної держави. Інтеграція більш високих рівнів стосується вже царин міжетнічного, національного та міжнаціонального життя.

Характеризуючи етнічну консолідацію, ми, звичайно, цілком розуміємо, що вона є фактично внутрішньоетнічною консолідацією, яка цілком природно постає на зовнішньому рівні як етнічна сепарація.

Етнічна сепарація -- це сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, змістом яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономії) або повної (на правах державності) незалежності. Такі процеси частіше за все зазнають ідеологічного, а нерідко -- й військово-політичного тиску, але їхні об'єктивні наслідки не можуть бути розцінені як однозначно негативні або позитивні.

Коли двоє або більше етносів існують як така життєздатна органічна державна цілісність, в якій створені умови етнічної рівності та взаємоповаги, досить повного задоволення етнічних потреб кожним етноформ, -- за таких умов ідеї (а тим паче практика) етнічної сепарації є негативно-руйнівними. Коли ж кілька етносів з'єднані переважно механічно, коли досить виразною є система міжетнічної ієрархії, відповідна держава фактично являє собою етнічний конгломерат, в якому етноси не мають можливостей повноцінного функціювання та нормального розвитку, тоді ідеї етнічної сепарації падають на справді родючий грунт, тобто знаходять позитивний відгук і схвальне сприйняття серед більшості представників відповідного етносу. Сама ж етнічна сепарація у такому разі відіграє щодо конкретного етносу захисно-зберігальну роль.

У сьогоднішньому світі, коли методи силового тиску у відносинах між народами стають дедалі менш популярними, а етнічні конгломерати -- дедалі більш неможливими, етнічна сепарація сприймається міжнародним співтовариством як природне, нормальне явище.

Логічним продовженням успішного завершення етнічної сепарації є міжетнічна інтеграція, яка не є тим самим, що й етнічна консолідація, а тим паче -- етнічна конгломерація.

Міжетнічна інтеграція -- це такий процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних та етнокомпактних груп, який підпорядкований створенню єдиної для всіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що у ньому відсутнє насильство одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично вкоріненої, перманентної міжетнічної ворожнечі.

Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з'єднання зусиль для розв'язання історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетично близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетично доволі далекі між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення, як, скажімо, Швейцарія або Бельгія. Й навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули.

Висновки

З нашого погляду, головним змістом теоретичного рівня етнічної свідомості є з'ясування сутності міжетнічних відносин, бо саме через ці відносини відбувається самовиявлення етнічного як специфічності й разом з тим встановлення припустимих меж взаємоідентифікації етносів. У паш час, коли міжнаціональні (а відтак і міжетнічні) зв'язки набувають дедалі виразнішого глобального характеру, а прагнення до етнічного самоствердження та національного самовизначення стають дедалі нагальнішими та актуальними для значної частини людства, дуже важливо заздалегідь передбачати наслідки (особливо негативні) цих прагнень, щоб мати змогу їх попереджати.

А для цього недостатньо самого тільки володіння фактами. Необхідною є разом з тим здатність інтерпретувати факти етнічної дійсності, спираючися на розвинений поняттєвий апарат, на обґрунтовані теоретичні положення, на несупречливу концепцію. За наявності перелічених умов міжетнічні відносини можуть братися вже не як механічна сукупність розрізнених фактів, а як такий момент онтогенези, над яким тяжіють своїми наслідками події далекої та близької етнічної історії; момент, в якому відчутні впливи колишніх та сьогоднішніх етнічних ідеологій; нарешті, міжетнічні відносини можуть постати перед спостерігачем і дослідником на тлі моноетнічного, етносамостверджувального руху, а можливо, й руху поліетнічного, націовиборювального, етноконсолідувального.

З найзагальнішого погляду теоретичний зміст етнічної свідомості постає через свої онтологічний (етногенеза, міжетнічні відносини, етнічний рух) та гносеологічний (етноісторія та етноідеологія) рівні.

Контрольні питання і завдання

1. Чим зумовлена актуальність розробки головних понять теорії етносу?

2. Розкрийте сутність поняття "етногенез". У чому полягає специфіка її сучасного етапу?

3. Покажіть принципову різницю між поняттями "народ" та "нація".

4. Що таке полі етнічна держава? Чим вона відрізняється від держави з полі етнічним складом населення?

5. Дайте визначення поняття "етнічна історія". Якими є її головні носії?

6. Зіставте поняття "етнічна мова" та "рідна мова".

7. Як пов'язані між собою етнічна та загальнолюдська мораль?

8. Що таке етнічна самосвідомість? У чому полягають особливості її індивідуальної та колективної форм?

9. Розкрийте зміст поняття "етнічна ідеологія".

10. Якою є головна ідея націоналізму? Чим він відрізняється від інтернаціоналізму та космополітизму?

11. Висвітліть зміст явища етноцентризму. Покажіть його відмінність від етнічного плюралізму.

12. Розкрийте зміст поняття "міжетнічні відносини". Якими бувають напрямки їхнього розвитку?

13. Що таке етнічний рух? Назвіть його головні форми вияву.

Література

1. Агеев А.Г. Нациология: проблеми конструирования // Философские науки. -- 1991. -- №5.

2. Алексеев В. Этногенез. -- М., 1978.

3. Бочковський О. Наука про націю та її життя. -- Нью-Йорк, 1958.

4. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. -- М., 1983.

5. Варзар І.М. Політична етнологія як наука. -- Київ, 1994.

6. Воропай О. Етнографія: наука про націю. -- Лондон, 1963.

7. Гумилев Л.Н., Иванов К.П. Этнические процессы: два подхода к изучению // Социологические исследования. -- 1992. -- № 1.

8. Донцов Д. Націоналізм, --Лондон, 1966.

9. Евтух В.Б. Концепция этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, зволюция. -- Киев, 1991.

10. Націоналізм. --Львів, 1926.

11. Пуги развития зарубежной этнологии. -- М., 1983.

12. Свод зтнографических понятий и терминов. -- М., 1986 -- 1988.

13. Современная американскан этнография. -- М., 1963.

14. Соловей В. Современный русский национализм: идейно-политическая классификация // Общественные науки и современность. -- 1992. -- № 2.

15. Социологические теории национализма. -- М., 1991.

16. Трубецкой II. Обшеевразийский национализм // Свободная мысль. - 1992. -№ 7.

17. Этнография за рубежом. -- М.. 1979.

18. Эгнография: Учебник. -- М., 1982.

19. Этнологическая наука за рубежом: проблемы, поиски, решения. - М., 1991.

20. Этнология в США и Канаде. - М., 1989.

21. Этнология: Учебник. -- М., 1982.

22. Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследо-вания. -- М., 1984.

Лекція 2. УСВІДОМЛЕННЯ ЕТНІЧНОГО ЯК ЦІННОСТІ

План лекції

2.1 Вступ до теми

2.2 Загальнолюдська цінність етнічного

2.3 Етнічне як спільнотна цінність (теоретична оцінка сучасного етнічного ренесансу)

2.4 Етнічне як індивідуальна цінність

Висновки

2.1 Вступ до теми

Одним з центральних у теорії етносу є питання про цінність етнічного: інтелектуальну, духовну і навіть політичну, а разом з тим -- споконвічну і невмирущу. Адже сучасний етнічний ренесанс дає підстави припускати, то етнічне відіграє у соціумі набагато важливішу роль і має набагато вишу цінність, ніж це уявлялося досі. Здається, що етнічне не може зникнути, воно може лише змінювати форми та інтенсивність своїх проявів. Воно є вельми стійким утворенням. Відповідь на питання про цінність етнічного потребує звернення перш за все до факту єдності та різноманітності оточуючого нас світу. Вже аналізуючи життя рослин, ми переконуємося в тому, що різноманітність тут зовсім не має хаотичного характеру. Кожні групи видів опановують ті екологічні ніші, які не здатні опанувати інші види. Є серед рослин Е елементи боротьби за існування, але здебільшого можна спостерігати співіснування й навіть взаємодію. Пильне око дослідника може зафіксувати серед рослин і своєрідний "розподіл функцій".

Те ж саме, тільки у більш динамічному вигляді, можна спостерігати й серед тварин. Кожний з видів унаслідок боротьбі за існування опанував певну екологічну нішу, співіснує й взаємодіє з іншими видами тварин і загалом здійснює з навколишнім середовищем обмін речовиною, енергією та інформацією.

Не становить тут істотного винятку й така жива істота, як людина. Можна, зрозуміло, абстрагуватися від дуже помітних відмінностей між більш-менш великими угрупованнями людей і стверджувати, що людина як така опанувала всю поверхню нашої планети. У такому твердженні, звичайно, не буде помилки, але більшу практичну значущість матиме звертання уваги на те, що екологічні ніші, які опановували різні людські спільноти, нерідко дуже помітно відрізнялися одна від одної Й географічне, й природно-кліматично, й, відповідно, своєю флорою та фауною.

А відтак відчутною специфікою наповнювалися способи й форми життя людського населення, з одного боку, рівнин з помірним кліматом, з іншого боку -- приморських територій, з третього -- напівпустель та пустель, з четвертого -- високогірних плато, долин та ущелин тощо. Найбільш тісно й тривало взаємодіючі всередині себе частки населення різних регіонів планети поставали як етноси. Взаємодія етносів з живою та неживою природою, що їх оточувала, відбивалася на характері та формах їхньої внутрішньої взаємодії та на їхніх стосунках з Іншими етносами. Боротьба за існування сприяла відчуженню та самоізолюванню етносів, призводила до посилення специфічних відмінностей. Проте, існуючи у такий спосіб, кожний з етносів нагромаджував безцінний для майбутнього єдиного людства досвід.

Людство постійно йшло до своєї єдності, але тільки сьогодні (не теоретично, а практично) воно починає усвідомлювати, що ця єдність не може бути одноманітністю. Сьогодні як ніколи важливою є фундаментальна філософська ідея про те, що людство має являти собою гармонійну єдність різноманітного. Й найбільш яскравим та цінним виявом цієї різноманітності є етноси. Теоретична (а разом з нею й практична) короткозорість виникає там, де є намагання протиставити єдність -- різноманітності, тотожність -- відмінності.

Тоді на противагу абсолютизованому класовому підходові до аналізу суспільних явищ висувається підхід, змістом якого є абсолютизація етнічного або національного. Реальна проблема тут виникає у зв'язку з необхідністю, з одного боку, реалізовувати гуманістичну ідею про людину як найвищу цінність, а з іншого -- враховувати те, що людина перш за все -- соціальна істота, тому її буття немислиме без почуття "ми". тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забезпечує всебічну захищеність, створює умови для душевної рівноваги Індивіда й яке є етнос.

2.2. Загальнолюдська цінність етнічного

Проте не є пошуком правди, істини прагнення пізнати глибини етнічного характеру як абсолюту, як самодостатньої визначеності й сутності. Привабливість та справді неперебутна цінність душі кожного етносу виявляється саме в її здатності бути відблиском, яскравою іскрою полум'яної душі вселюдської. Бо й сама душа людства не є чимось одновимірне визначеним, вона являє собою розмаїття вражаючих рис. Вона плаче й сміється, вона притягує до себе своєю надзвичайною добротою й водночас відштовхує від себе жахливими проявами зла. Вона, ця душа, вельми складна; адже там, де на поверхні ми вбачаємо дивакуватість, насправді вирує глибинний неосяжний розум. Душа людства є неосяжною, до кінця не збагненною.

Виявляючи загальнолюдську цінність етнічного, аналізуючи місце, роль та значення етнічного у сучасному світі, ми, мабуть, повинні, зрозуміло, вбачати цю роль і стосовно окремих особистостей, і стосовно невеликих людських груп, і стосовно цілих народів -- як внутрішній момент їхнього самостійності але водночас і ширше, і складніше. Ми мусимо бачити, що кожний етнос перед лицем людства постає як цінність, подібна до тієї цінності, яку, скажімо, являла собою для Франції Едіт Піаф -- з усіма своїми вадами, таємними пристрастями, але - проте й безперечно -- як її втілений геній.

Так, кожний етнос - явище унікальне й соціальне неоціниме. Ось як підходить, до речі, до розуміння етносу Лесь Герасимчук, людина, котра володіє двадцятьма мовами, вільно почуває себе в морі філософських течій і релігійних мудрувань. Він вважає, що "етнос -- це соціуми, що гуртуються довкола певних характерних ідей та активно з ними взаємодіють. Ці ідеї називаються стрижневими. Вони властиві у своїй цілокупності лише цій етнокультурі і є наслідком ґенези етнопсихосфери. Конкретним виразом стрижневих ідей є семіотичні репрезентативні тексти. Репрезентативні тексти включають ландшафт, металогіку граматики, найчастіше повторювані ритуали, мистецькі тексти і контексти, тривкі елементи соціумної магії та ін."¹.

Але, повертаючись до нашого головного питання, маємо зауважити, що і здоровий глузд, і теоретичні міркування ведуть до одного й того самого висновку: не можна протиставляти загальнолюдські та етнокультурні цінності. Воно, це протиставлення, є двобічним. З одного боку, абсолютизація якоїсь певної системи етнокультурних цінностей фактично є таким протиставленням її цінностям загальнолюдським. У цьому протиставленні світ етнічного "ми-буття" розглядається як самодостатній, як такий, що не потребує опосередкування іншими подібними світами. Й тоді ми маємо приклад етноцентризму. З іншого боку, абсолютизація загальнолюдських цінностей веде до уявлень про них як такі, що позбавлені збагачуючого впливу розмаїття етнокультур, а тому й існують як деяка сіра одноманітність. Якби спроба отак нівелювати увесь загал етнокультур планети вдалася на практиці, то ми, мабуть, мали б здійснений ідеал космополітизму (адже, як відомо, добрими намірами встелений шлях у пекло), тобто змертвлену культуру загалом.

Тут треба було б зазначити, що кожна людина завжди живе очікуванням дива, здійснення власної казки, сподіваннями на участь у майбутньому святі спілкування. Виняток становить лише "загублена" людина. А такою є та, яка "випадає" з потоку перш за все етнічного буття, втрачаючи разом з тим і соціальну рівновагу. Отож цінності певної етнокультури являють собою невтрачену частку загальнолюдських цінностей, живлять останні й дедалі більше перетворюють буття людства на щось подібне до свята духовних зустрічей.

З нашого погляду, ніхто не сказав про загальнолюдську цінність національно-етнічного краще, ніж видатний російський філософ XX сторіччя М.О. Бердяєв. "Людина входить у людство, -- писав він, -- через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина -- більша, а не менша, ніж простолюдина, в ній родові риси людини взагалі й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагованих від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств"².

Справді, цінність для людства кожного окремо етнічного, кожного народу нашої планети є безперечною. Цього не можна не бачити, з цим не можна не рахуватися. Але разом з тим підхід до етнічного як до загальнолюдської цінності має бути виваженим, позбавленим будь-якої ейфорії. Це вельми важливо за сьогоденних умов існування та розвитку світової співдружності народів.

Адже не все в етнічному є однаково цінним, а є й таке, особливо з історичного минулого, від чого треба відмовлятися або що треба принаймні досить ретельно переглянути. Скажімо, відомий ще за радянських часів суспільствознавець І.С. Кон цілком слушно, як на наш погляд, звернув увагу на те, що "ідея вищості своїх звичаїв, вдач, богів над чужинськими наскрізь пронизує будь-який народний епос, сказання, легенди. Зрозуміло, що відповідні погляди були природними, а може й необхідними у давні часи жорстокої міжетнічної боротьби за існування, за виживання. Але у наш час, коли запорукою виживання людства є взаємодія, з'єднання зусиль усіх народів, такі ідеї та погляди мають бути відкинутими.

Відповідне завдання, що його мусить розв'язувати людство, має, до речі, не тільки соціально-політичний та морально-етичний, а ще й суто виховально-розвивальні й зміст та ускладнення, що з нього випливають. Справа в тому, що ідея вищості, зверхності над іншими народами базована на готовності при порівнянні "своїх" та "чужих" вбачати перш за все відмінності й водночас на невмінні (а не тільки на небажанні) бачити схожість. На таке невміння свого часу звертав увагу видатний психолог Л.С. Виготський, підкреслюючи, що усвідомлення схожості потребує більш розвиненої здатності до узагальнення, до абстрагування, ніж усвідомлення відмінності. А втім, ми ще повернемося до цієї проблеми пізніше.

Крім того, що не все у змісті окремого етнічного є позитивним, не все у цьому змісті є однаково цінним як на загальнолюдський вимір. Так, ставлення до такої природної цінності, як, наприклад, вода, є неоднаковим не тільки у різних етносів, але Й навіть у різних географічних зонах проживання того самого етносу. Якщо у Східній та особливо у Південній Україні вода є великим благом, є спасінням від посухи, то у Західний Україні з водою пов'язані здебільшого уявлення про такі стихійні лиха, як повені.

До речі, вже з цього факту випливає той висновок, що поліетнічність людства не може бути заміненою на суцільну моноетнічність, бо кожне етнічне відповідає суто своєму географічному (природно-кліматичному) ареалу, а також є зумовленим попередніми історичними процесами й наявним демографічним оточенням. Тому цінність етнічного є конкретно зумовленою. Й чим більш віддалені певні етноси один від одного, тим більш виразною й порівняно відчутною є така зумовленість.

Важливе місце в усвідомленні етнічного як цінності посідає ідея про те, що етнічне знаходиться у процесі постійного розвитку, а тому - змінення. Ця ідея не виключає визнання наявності певних констант в історичному бутті етнічного, але, зберігаючи свій головний зміст, вони, ці константи, здебільшого змінюють свою форму. Щоб помітити це, досить звернути увагу на ті зміни, що відбуваються у забарвленні етнічного внаслідок сьогоденної активізації техногенних та урбанізаційних процесів.

Якщо ж ми такої уважності не виявимо, то нам залишиться із здивуванням спостерігати за мігрантами із села у місто, яких ми вже "охрестили" етномаргіналами й наділили цілою купою негативних ознак. Вони, ці люди, здаються нам уособленням поступової загибелі, тобто зникнення того чи того етносу. Ми також ніяк не зводимо кінці з кінцями, коли бачимо, що об'єктивні вияви етнічного немовби зникають, а такий його суб'єктивний (і найважливіший, за загальним визнанням) вияв, як етнічна самосвідомість, навпаки, зростає. Етнічне фіксується емпіричними дослідженнями там, де його, згідно з нашими старими мірками, вже не повинно було й бути.

Отже, усвідомлюючи етнічне як цінність, не можна підходити до нього як до чогось сталого, незмінного. Проблема полягає в тому, щоб, з одного боку, зберегти етнічне як таке й особливо -- за його сутністю, а з іншого -- з розумінням ставитися як до необхідних до тих змін етнічного, яких зазнають його форми.

Адже, ясна річ, зупинити урбанізаційні та техногенні пронеси неможливо, а відтак неможливо зупинити міграцію сільського населення у міста. А така міграція спричиняє відрив етнофорів від своєї батьківщини, від традиційно-звичаєвої царини, від безпосередніх розгалужених родинних зв'язків, віл регулюючого впливу й водночас захисних, інтегруючих функцій свого сільського субетносу взагалі. Тобто, постаючи перед міською субетнічною культурою, вчорашній сільський етнофор значною мірою втрачає матеріальні засади своєї етнічності.

Залишаються, щоправда, такі форми, такі ознаки його етнічності, як рідна мова та самосвідомість, але лише тоді, коли у міській субетнічній культурі не переважають компоненти іноетнічної культури (як це, зокрема, має місце у багатьох містах Східної, Центральної, Південної України та в Криму). Під впливом згаданого переважання трансформація етнічного ще більш посилюється та ускладнюється. Так от, якщо збереження етнічного розглядати як збереження певного порядку, то все ж не можна не погодитися з думкою видатного англо-американського гуманіста XX сторіччя Альфреда Норта Уайтхеда про те, що "самого лише порядку замало. Потрібне дещо більш складне. Необхідний порядок, пронизаний новизною".

У нашому випадку нагальним сьогоденним завданням для Людства є створення таких загальних умов, за яких будь-яке етнічне мало б змінюватися так, щоб не втрачати самототожність, і водночас таким чином залишати незмінною свою сутність, щоб не перетворюватися на втілений архаїзм. Мабуть, найбільшу здатність саме такого типу існування за понад 3,5 тисячі років свого існування мав єврейський народ. Втративши свою етнічну батьківщину, тобто землю предків, втративши зв'язки із землею взагалі, тобто перетворившись на мешканця міст світу, іноді ледве не повністю забувши рідну мову, цей народ, проте, ніколи не втрачав своєї етнічної ідентичності.

Тут вважаємо за доречне відзначити, що людство, ставлячись до кожного етносу як до неабиякої цінності, ставлячись обережно й бережливо, має знати про нього, про цей етнос, те, що Гіппократ називав lосиs тіпоrіs -- "слабке місце ".

Як лікар, він зробив цікаве спостереження. Троє людей перейшли вбрід гірську річку. Отже, всі вони впродовж однакового часу перебували в одній і тій самій крижаній воді. Але наслідки були не однаковими: у одного з них загострився ревматизм, у другого заболіло горло, у третього відказали нирки. У кожного з них, як виявилося, було своє слабке місце.

Що стосується "слабких місць" різних етносів, то, скажімо, у малих народів Півночі Росії таким місцем є привласнювальний тип їхнього господарювання, тобто майже повна залежність від оточуючого тваринного та рослинного середовища. За умов непомірної тотальної промислової експансії така залежність виявилася смертельно небезпечною для цих народів-етносів, і вони поступово зникають з поверхні Землі.

"Слабким місцем" таких етносів, як, наприклад, українці або беларуси, впродовж доволі тривалого часу була їхня бездержавність, колоніальна залежність, через що вони зазнали дуже відчутних спланованих людських утрат, різкого гальмування приросту населення та духовно-культурного розвитку. Нарешті, "слабким місцем" такого етносу, як курди, є його трагічна розпорошеність по різних державах. Зрозуміло, що цей перелік можна було б продовжувати.

На додаток до питання про "слабкі місця" етносів підкреслимо, що мають такі місця й етноси, здавалося б, дуже життєстійкі. Адже, вдамося знову до порівняння, навіть щонайміцніший кам'яний міст над гірською ущелиною може, як відомо, завалитися лише від звучання якоїсь певної ноти, узятої смичком малесенької скрипки.

Тому одного бажання зберігати етноси замало. Необхідно найретельніше вивчати закономірності їхнього функціонування

"На народ, -- писав О.О. Потебня, -- можна дивитися як на людське неподільне, що йде особливим шляхом розвитку й потребує доповнення з боку вищої духовної одиниці, людства".

Але правомірно припускати також і те, що таке бачення й розуміння етнічного може стати загальнолюдським не раніше, ніж людство зімкнеться в органічну цілокупність, духовно-душевним здоров'ям якої саме й буде етнічна різноманітність. Якщо уподібнити людство діаманту (цінність якого, як відомо, залежить від кількості його граней), а кожну з його граней порівняти з окремим етносом, то різноманітність етнічного світіння діаманта людства (а відтак і його самоцінність) триватиме як невичерпна й незменшувана так довго, як довго кожний із сьогоднішніх етносів Землі зберігатиме своє неповторне сяяння.

2.3 Етнічне як цінність спільноти (теоретична оцінка сучасного етнічного ренесансу)

Важливо усвідомлювати,що жодна нація не може існувати як безетнічне утворення, так само як і жодна окрема людина не може являти собою дійсно соціальну істоту, якщо вона позбавлена ознак етнічності.

Якщо припустити реальність такої абстракції, як безетнічна нація, то перед нами постане фактично велетенське збіговисько манкуртів, що не мають ні почуття Батьківщини, ні почуття вдячності предкам, ні відповідальності перед нащадками, не мають чуття єдиної родини, не усвідомлюють себе як народ, а лише створюють механічну масу населення.

Відомо, що Америка першою здійснила над собою експеримент, який має застерегти людство. Американці не приросли до коренів тієї культури, яку вони знайшли на початку колоніальної доби. Навпаки, вони викоренили цю культуру. Разом з її носіями. Не перенесли вони на нові терени й дух своїх предків. З нащадків перших англійських колоністів не сталося продовження етносу, з якого вони вийшли; не створили вони й нового етносу.

Проте вони створили нову державу, зі своєю новою історією, на єдиній території і єдиною (англійською) мовою. Й хоч основу цієї держави складали нащадки англосаксонських колоністів, фактично виник конгломерат напівдеетнізованих спільнот, або країна етномаргіналів. Так, уже набагато пізніше від часів першої колонізації, лише 68 років тому, один з тогочасних знавців Америки писав про те, з якою "разючою легкістю розстаються в Америці іммігранти всіх націй не тільки з "любов'ю до батьківщини та народною гордістю", а навіть і з рідною мовою"¹. Але й сьогодні етномаргіналізм в Америці -- явище доволі поширене. Наприклад, автори книги "Зберігаючи українську самобутність", говорячи про культурно-гуманітарні зв'язки України з українсько-канадською діаспорою, згадують про подорож по Україні учасників концертної програми "Спадщина-86". "Найбільш цікавим було те, -- пишуть вони, -- що у всіх цих заходах взяли участь молоді канадці українського походження. До речі, лише за деяким винятком, англомовні... У багатьох Із них, безумовно вже асимільованих, прокидається зацікавленість Україною і українством взагалі".

Повертаючись до згаданих вище нащадків англосаксів, підкреслимо, що їхнє ставлення до чужої землі та її багатств не було освячене традиціями предків і що ця нова земля нещадно ними експлуатувалася. З іншого боку, відносини навіть представників географічно близьких у Старому Світі етносів тут, у Новому Світі, майже не обтяжувалися колишньою ворожнечею, яка тягнулася з глибин сторіч.

Отже, шлюзи для розгортання підприємницької діяльності були фактично повністю відкриті, а міжгрупові взаємини будувалися на суто нових, значною мірою саморегулятивних (і, треба визнати, глибоко демократичних) засадах. До речі, демократизм американців ще півтора сторіччя тому досить усебічно описав, побувавши в Америці, видатний французький політичний діяч, політолог та історик Алексіс де Токвіль. Додамо до цього, що постійний приплив іммігрантів до країни робив описаний стан речей перманентним.

Внаслідок сформувався соціально-історичний велетень -- Америка XX сторіччя, який через свою економічну могутність поширив сьогодні і свій духовно-культурний вплив практично на цілий світ. При цьому ми особливо підкреслюємо, що американський спосіб життя за всіх його переваг є відчутною мірою безетнічним способом життя. Й така його риса є не стільки перевагою, скільки вадою. Принаймні на сьогоднішній день.

Що ми маємо на увазі? Перш за все те, що сучасне загострення міжетнічних відносин, кризові явища у механізму самосвідомості та культури етносів не є випадковими. Вони спричинені нерегульованим розвитком науки, техніки, промисловості, що призвів до порушення рівноваги між етносом ти його природним і соціальним середовищем, до зруйнування внутрішньо етнічних структур. Але водночас він викликав і таке явище сьогодення, як етнічний ренесанс. Виявляється, що консерватизм етносів на певному етапі розвитку людства стає необхідною й єдиною рятувальною силою щодо понівеченої природи та духовно-душевних цінностей самого ж людства.

Хоча, можливо, розвиток суспільного виробництва не одразу й не безпосередньо впливає на розвиток усіх інших царин суспільного буття, але є такі царини, де цей зв'язок дуже відчутний. Одна з них -- етнічна. Так, коли приблизно з середини XIX сторіччя у виробництво почали проникати ідеї стандартизації, уніфікації, одноманітності, то вони, ці ідеї, своєрідно віддзеркалилися у теоретичних поглядах на майбутнє націй. Адже марксистська ідея поступового злиття націй і виникнення у майбутньому безнаціональної спільності людей "працювала" на обґрунтування саме одноманітності у відповідній царині людського буття.

Проте історична обмеженість цієї ідеї не була усвідомлена тими, хто вже у XX сторіччі намагався втілити її в життя й спричинив цим багато лиха. До речі, індустріалізація в колишньому СРСР здійснювалася паралельно з так званою ленінською національною політикою. Обидва явища вже на той час наближалися до стану анахронізмів.

З іншого боку, не можна не бачити й того, що десь близько середини XX сторіччя, за зовсім інших економічних та соціально-політичних умов, тобто у США, почалося докладання зусиль щодо створення (засобами "плавильного тигля") єдиної американської нації. Дуже схожа ідея. Щоправда, методи її реалізації були не такі варварські, як у СРСР, але в історичному плані це справи не змінює.

Проте бачимо й таке, що у другій половині XX сторіччя промисловість країн Заходу поступово починає переходити на малі та середні підприємства (модулі), й ось уже наприкінці цього, тобто нашого, сторіччя у США фіксується вибух етнічної свідомості (йдеться про етнічний ренесанс 70-х -- початку 80-х років).

Американці як нація етномаргіналів справді були вивільнені від консервативних кайданів етнічного, але заразом і від його духовно-душевних охоронних функцій. Вони швидше, ніж інші народи, дійшли матеріального добробуту, але вони ж, досягти цієї мети, першими серед народів світу відчули й брак духовності та душевності. Чи не тому саме з американців почалася етнічна революція сьогодення? Бо сказано: не хлібом єдиним жива людина.

Отже, мабуть, мав-таки рацію російський поет Микола Гумільов, коли у своїх "Записках кавалериста" записав: "Мені важко повірити в те, що людина, яка кожного дня обідає й кожної ночі спить, може вкласти що-небудь у скарбницю духу. Тільки піст та бдіння, навіть коли вони мимовільні, пробуджують у людині особливі сили, що досі дрімали". Справді, у цих словах є певне перебільшення, але ще більше в них мудрості.

Виявляється, що набутий наполегливою, сумлінною, раціонально зорганізованою й високопродуктивною працею добробут вимагає своєї особливої платні у формі втрати духовно-душевного комфорту. Отже, з глибин забуття на поверхню повсякденності викликається етнічне, щоб виконати свою компенсаторну функцію. Почуття етнічної приналежності заповнює вакуум найважливіших позитивних людських по-чуттів. Воно відшкодовує ті втрати у царині особистісно-психологічного спілкування, яких людина зазнає, виконуючи анонімно-казенні, формальні соціальні ролі.

Як пише американська дослідниця українського походження Оксана Соловей, "якщо сорок років тому безнастанно говорилося про "плавильний казан", в якому різні етнічні групи "перетоплюються" на "американців", то тепер навпаки -- всі прагнуть відшукати своє коріння, підкреслити самобутність національних звичаїв"¹. Хоча пік етнічного ренесансу в США і пройшов (він припав на кінець 70-х -- 80-ті роки XX сторіччя), але цінність етнічного для окремої людини, для певних американських спільнот, а також і для нації загалом стала достатньо зрозумілою. Відтак тут етнічна революція свою історичну місію виконала.

Що стосується колишнього СРСР, то він і зовсім розпався, залишивши після себе 15 нових незалежних держав. Проте й тут відбувається етнічний ренесанс².

Відшукуючи витоки сучасних світових етнічних процесів у розвитку промислового виробництва, вважаємо за необхідне зауважити, що цей підхід, який відштовхується від стану економіки та змін в її межах, не є притаманним виключно марксизмові, бо й найвизначніший представник сучасної соціологічної думки, один з "буржуазних" критиків марксизму Раймон Арон писав, зокрема: "Сам я, коли пробую аналізувати радянське або американське суспільство, охоче починаю зі стану економіки й навіть зі стану продуктивних сил, щоб потім перейти до виробничих відносин, а відтак до соціальних відносин".

Так от, розвиток продуктивних сил призвів до етнічних революцій сьогодення, які, у свою чергу, гостро порушили проблему етнічних меншин і проблему етномаргіналів. Що стосується першої проблеми, то вона перебуває у полі зору Організації Об'єднаних Напій і більш-менш успішно розв'язується, але про другу цього сказати не можна. Проте вона не є ні простою, ні мало важливою. Адже саме маргінали, в тому числі й етнічні, з їхньою психологічною розколотістю, амбівалентністю особистості, є найпоширенішими носіями асоціальної поведінки.

Оскільки ж у стані етнічних маргіналів найчастіше перебувають вихідці з етнічно змішаних сімей та представники етнічних меншин, то зазначені вище проблеми зливаються фактично в одну -- в проблему етномаргіналізму. Й аж ніяк не слід применшувати її небезпечність, бо, як відомо, "Рим загинув, коли йому вже не стало чого рятувати як свою найвищу й абсолютну святиню, -- коли він увесь суцільно обернувся на державу маргіналів".

Завершуючи коротку оцінку сучасного етнічного ренесансу, який відбувається на тлі розпаду таких держав, як Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина, підкреслимо, що він, цей ренесанс, породив деякі теоретичні проблеми. Сутність однієї з них полягає у, здавалося б, незбігу відповідних тенденцій до національного відокремлення із сучасним процесом формування єдиного світового співтовариства.

Етнічна революція сьогодення ззовні не "вписується" до сучасних різновидів виробничої, торговельної, технічної, наукової, інформаційної, культурної світової інтеграції. Нерозуміння саме такого типу зустрічає вона в сучасній Європі, яка здійснює: дедалі ширшу інтеграцію.

Здогадним і найзагальнішим поясненням цієї проблеми може бути те, що етнічне має дещо іншу природу й виконує дещо інші функції у людському суспільстві, ніж ті, що бачилися дослідникам досі. Має сенс також припущення про набагато більшу історичну сталість етнічного, ніж це уявлялося досі.

Отже, відповідне дослідницьке завдання у найбільш загальному вигляді може полягати у з'ясуванні того:

1) якою є природа етнічною й як воно виявляє себе за різних історичних та регіональних умов;

2) які соціальні функції виконує та яку соціальну роль відіграє етнічне як в історичному процесі взагалі, так і в сучасному світі зокрема;

3) наскільки історично сталим є етнічне як духовно-культурний феномен та якими є найважливіші причини цієї сталості.

Розв'язання цього завдання, тобто з'ясування справжньої ролі етнічного у сучасних соціально-історичних процесах, може сприяти:

- по-перше, підсиленню елемента передбачуваності у здійсненні цих процесів;

- по-друге, діяльності, яка відповідає вагомості етнічного компонента у цих процесах.

2.4 Етнічне як індивідуальна цінність

Тут ми вважаємо за необхідне звернути увагу ось на що. Справді, людина перш за все -- соціальна істота, тому її буття немислиме без почуття "ми", тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забезпечує всебічну захищеність і створює умови для душевної рівноваги. Й у якийсь момент може здатися, що для індивіда достатньо тільки першого, тобто всебічної захищеності, але це -- непорозуміння, на якому саме й базуються абсурдності космополітизму. Насправді ж людина, позбавлена другого, тобто душевної рівноваги, втрачає й найважливіші соціальні ознаки й частіше за все стає носієм девіантних або суїцидних нахилів. А от глибинні засади душевного гомеостазу людина набуває у процесі етнізації й подальших достатньо тісних (безпосередніх або опосередкованих) зв'язків зі "своїм" етносом.

Отже, слід вважати зовсім не випадковим те, що переважна частина вихованців колишніх радянських дитячих будинків (ця здебільшого неетнізована людська маса) перетворювалася на антисоціальні "елементи", тобто на ворожих суспільству осіб. До речі, коли у сім'ї, цьому першому й найважливішому осередку етнізації, дитині не приділяється достатньої уваги (а таке може траплятися у сім'ях як з низьким, так і з високим рівнем добробуту), вона, ця дитина, виростає без душевної "аури", тобто нечулою й жорстокою.

Комплекс душевної (психічної) нерівноваги притаманний здебільшого людям неетнізованим або недоетнізованим, а тому й позбавленим суттєвих соціальних ознак. Головним чином через сім'ю-родину підростаючий індивід (дитина -- підліток -- юнак) убирає в себе (в конкретній етнічній формі) найважливіші духовно-душевні цінності людства. А відтак він набуває осмисленості життя, духовної сили, почуття цілісності буття, а також душевної (психічної) рівноваги й соціальної стійкості.

У зв'язку з цим підкреслимо, що духовна спустошеність (І відповідно етнічна нестійкість) людини зростає тією мірою, якою традиційна (тригенераційна) сім'я перетворюється на нуклеарну (двогенераційну). Повага до старших, їх шанування та цінування у традиційних суспільствах -- це далеко не архаїчний та пустий звичай, подібний до ритуалу. Дідусі й бабусі миють далеко не тільки утилітарну цінність доглядальників своїх онуків, вони несуть у собі визначальний потенціал етнічного. Отже, відокремлення дідусів та бабусь від онуків у чомусь дорівнює розтягнутому в часі духовно-душевному самогубству етносу.

Звертає на себе увагу той факт, що значна кількість молодих п'яниць, алкоголіків, наркоманів, токсикоманів, правопорушників, злочинців та самогубців -- це особи з нестійкою або й порушеною психікою. Такий стан психіки, у свою чергу є переважно наслідком позасімейного виховання (у дитячих будинках, шкільних, спортивних та інших спеціальних інтернатах) або наслідком виховання у сім'ях, де батьки або є для своїх дітей постійним прикладом неморально-злочинного життя, або повністю нехтують духовно-душевними контактами зі своїми дітьми ("відкупаючись" від них високим рівнем матеріальної забезпеченості й добробуту), або ж ці батьки через постійну турботу про хліб насущний не мають часу на такі контакти.

Наведене спостереження тісно корелює з висновком не тільки про те, що повноцінне виховання дитини у сім'ї -- це підґрунтя духовного здоров'я майбутньої особистості дорослого, але й про те, що саме таке виховання є по суті своїй етнічним, тобто є етнізаціею. При цьому не має жодного значення, в якому конкретно етнічно-сімейному середовищі виховується дитина, бо немає етносів з антигуманною сутністю: кожне етнічне -- це лише одна з форм самовиявлення загальнолюдського.

Отже, є сенс припустити, що, по-перше, процеси сімейного виховання дитини та її етнізації в аспекті формування найважливіших духовно-душевних якостей особистості фактично збігаються; по-друге, саме етнізація створює підґрунтя духовного здоров'я, душевної стійкості й цілісності особистості.

Можна з достатньою впевненістю стверджувати, що загальновизнаним поясненням девіантної та суїцидної поведінки індивідів є зазначення таких причин, як нездорова спадковість та вади виховання. Зрозуміло, що дія соціальних та економічних чинників (як переважно безпосередніх) теж ураховується. Правомірно припустити, що серед комплексу відповідних превентивно-профілактичних заходів соціально-економічні є такими, що здатні лише незначною мірою сприяти поліпшенню становища. Провідною ж має бути виховна робота.

У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, що становить головний зміст самої цієї виховної роботи. Доцільно припустити, що як її природний зразок виступає той різноманітний (але в першу чергу духовно-душевний) вплив, що його справляють на дитину її батьки (здебільшого мати). Сукупні результати такого перманентного впливу фактично являють собою процес етнізації індивіда (як дійсні підвалини процесу його соціалізації).

Отже, превентивно-профілактичний виховний процес має бути процесом повносяжної етнізації індивіда. Він має являти собою аналог оптимального сімейного виховання, тобто наповнення дитини етнічними цінностями рідного народу. Й тільки на такій підставі стає можливим опанування загальнолюдських духовних цінностей. Звідси випливає, що проблема поєднання уявлень про індивіда як найвищу цінність для людства та про етнічне як найважливішу індивідуальну цінність є дуже нагальною і актуальною.

Тут особливого наголосу потребує та обставина, що якщо цінність етнічного як джерела духовно-культурного взаємозбагачення народів може з'ясовуватися принаймні теоретичною свідомістю, то його цінність як духовно-душевного стрижня хоч би то якого індивіда гостро й безпосередньо сприймається останнім, щойно виникає реальна або позірно-уявна загроза втрати цього стрижня. Ось чому, скажімо, за не таких давніх часів штучного зросійщення українського етносу на його власній території певна частина етнічно свідомого українства чинила відчайдушний опір цьому процесу.

Для з'ясування індивідуальної духовно-душевної цінності етнічного досить цікавим є питання про те, в якій з форм етнічного міститься душа етносу. Мабуть, відповідь не може бути однаковою для всіх етносів. Так, українська душа радше за все "мешкає" у мові, а ще точніше -- у пісенній мові. У цьому особливо переконуєшся, коли читаєш цитовані видатним діячем української культури Іваном Огієнком рядки з рїдномовного гімну українських емігрантів, що його написав Спиридон Черкасенко:

О рідна мово, скарбе мій!

В мертвотних напастях чужини

Ти -- мій цілющий, мій єдиний

Душі підбитої напій...

Що стосується єврейського етносу, то його душа аж ніяк не може міститися у мові, бо євреї історично засвоювали мову того народу, серед якого вони жили, -- латинську, арабську, іспанську, італійську, німецьку тощо. Але впродовж довгих сторіч діаспорного існування вони ніколи не втрачали своєї релігії. Й дійсним втіленням душі єврейської етнічності завжди був Талмуд.

Ось як пише про це вже згадуваний нами Сесіль Рот: "Після постійних принижувань у повсякденному житті він (Талмуд. -- О.Н.) розкривав перед ними (євреями. -- О.Н.) новий світ, яскравий і спокійний, інше життя, що так відрізнялося від жалюгідної реальності. Після того, як припинявся черговий погром і стихали крики натовпу, що вчинив цей погром, єврей повертався до руїн своєї домівки, знімав свій знак ганьби й знов схилявся над пожовтілими сторінками. Він думками переносився у вавилонські школи тисячолітньої давнини, й там його змучена душа знаходила спокій"¹.

Виходячи з вищесказаного, розуміючи неабияку роль етнічного в індивідуальному житті, можна зробити висновок, що проблема безетнічності фактично є проблемою безсоціальності й навіть антисоціальності. Цілком можливим є припущення про те, що безетнічні особи експансивного нахилу стають на шлях жорстокості, злочинності тому, що стосовно них не "спрацьовує" регулятивно-обмежувальна функція етнічного. Що ж стосується осіб пасивного, слабовільного нахилу, то вони найчастіше бувають самотніми та схильними до самогубства тому, що стосовно них не задіяна стабілізуючо-зберігальна функція етнічного.

Нарешті, підійдемо до проблеми з іншого боку, а саме: дамо відповідь на кілька питань, що стосуються деяких важливих аспектів повносяжної етнізації.

По-перше, які етнічні цінності треба прищеплювати молоді? Гадаємо, що вони є такими: рідна мова; рідна природа; рідний народ; рідна країна -- Батьківщина; рідна історія з її видатними діячами та знаменними подіями; рідна література; рідна пісня; сім'я-родина; любов до праці та Інші загальнолюдські цінності; повага до релігії свого народу; повага до звичаїв свого народу; вміння позбавлятися архаїзмів та помірковано ставитися до нового.

По-друге, що є головними осередками етнізації? Це: сім'я; сусідська громадськість; дошкільні заклади; навчальні заклади; трудові колективи; суспільні місця скупчення людей.

По-третє, що ми маємо на увазі, говорячи про засоби етнізації? До них належать: громадська думка; література та мистецтво; засоби масової інформації.

По-четверте, що таке соціалізація й яке місце в ній посідає етнізація? Здається, що: формою соціального є етнічне, а змістом -- загальнолюдське; соціалізація є входженням Індивіда у створене соціальне та опановане природне середовище; етнізація є специфічним приєднанням до загальнолюдського; етнізація є також набуттям індивідом переважно духовно-душевних якостей.

Висновки

Завершуючи тему уявлень про етнічне як цінність, можна зробити принаймні два висновки.

По-перше, етнічне на сьогодні продемонструвало надзвичайну життєстійкість, сталість.

По-друге, цінність етнічного полягає в його здатності виконувати такі функції:

1) на загальнолюдському рівні -- розвиваючо-збагачувальну;

2) на спільнотворному рівні -- компенсаторно-захисну;

3) на індивідуальному рівні -- стабілізуючо-зберігальну

Контрольні питання і завдання

1. Чим викликана необхідність розгляду етнічного як цінності?

2. В чому полягає загальнолюдська цінність етнічного?

3. З'ясуйте необхідність та об'єктивні межі етнічної різноманітності людства.

4. Здійсніть теоретичну оцінку сучасного етнічного ренесансу. Чим відрізняються його вияви в Америці та на території колишнього СРСР?

5. Покажіть етнічне як індивідуальну цінність.

6. Як поєднується ідея про людину як найвищу цінність з ідеєю індивідуальної цінності етнічного?

7. Виявіть ваше ставлення до ідеї про душу етносу та до головних форм її існування.

8. Які головні соціальні функції виконує етнічне?

Література

1. Бердяев Н.А. О самоубийстве. -- М., 1992.

2. Бромлей ІО.В. Этпические процессы в современном мире. -- М , 1987.

3. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы. -- М., 1987.

4. Бромлей Ю., Подольный Р. Человечество -- ато народы. -- М , 1990.

5. Брук С. Нассление мира. Этнографический справочник. -- М., 1986.

6. Гачев Г. Национальные образы мира. -- М., 1989.

7. Жарикоа А. Этнический рснессанс // Диалог. -- 1990. -- № 5.

8. Кожанов А.А. Ценностно-нормативные представлення как отражение особенностей этнических процессов в Карельской АССР // К истории малых народностей Европейского Севера СССР. --Петрозаводск, 1979.

9. Леонтьев А.А. Личность как историко-этническая категория // Советская этнография. -- 1981. -- № 3.

10. Методологические проблемы исследования этнических культур. Материалы симпозиума. -- Ереван, 1978.

11. Михеева И.Н. Амбивалентность личности: морально-психологический аспект. -- М., 1991.

12. Нациопальный вопрос на перекрестке мнений, 20-е годы. -- М.,1992.

13. Психологические механизмы регуляции социального поведе-ния. - М-, 1979.

14. Психологичсские проблемы социальной регуляции поведения. -- М., 1976.

15. Сарингулян К.С. О регулятивных аспектах культурной традиции // Советская этнография. -- 1981. -- № 2.

16. Чупров В.И., Савва М.В. Этнический статус в молодежной среде. - М., 1992.

17. Этническая культура. Динамика основных элементов. - М., 1984.

18. Этнические факторы в жизни общества. - М., 1991

19. Этническое развитие американской нации: Реферативный сборник в 2-х частях. -- М., 1979. -- ч.1.

20. Этнографическое изучение знаковых средств культуры. -- Л., 1989.

21. Этнография как источник реконструкиии первобытного общества. - М., 1979.

22. Этнос. Нравственность и общение. -- Каунас, 1989.

23. Этносы и этнические процессы. -- М., 1993.

Розділ 2. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ

Лекція 3. ЕТНІЧНА САМОСВІДОМІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

План лекції

3.1 Вступ до теми

3.2 Загальна характеристика самосвідомості особистості

3.3 Проблеми етнічної самосвідомості особистості

3.4 Висновки

3.1 Вступ до теми

Опановуючи поняттєво-концептуальний апарат теорії етносу, можна було переконатися в тому, що етнічна проблематика є багатоманітною, а тому потребує дуже ретельного аналізу. Гадаємо, що, беручись до відповідної роботи, необхідно саму цю проблематику "перетрусити" так, щоб на дослідницькому "решеті" залишилися тільки найбільш актуальні й значимі її аспекти. Слід визнати, що наукові зусилля такого роду вже докладалися, й вони є небезрезультатними. Так, ще 1969 року Ю.В. Бромлей та О.І. Шкаратан вперше вказали на історично закономірну тенденцію переміщення етнічної специфіки з царини матеріальної культури до царини культури духовної¹. За півтора десятиріччя Г.В. Старовойтова відзначала вже, що "концентрація етнічної специфіки переважно в царині духовної культури та у психолінгвістичній царині здобуває дедалі ширші масштаби".

Поряд з такими неявними пропозиціями зосередити науково-дослідницький інтерес на духовно-культурній царині етнічного, теоретична думка, що заглиблювалася в сутності наступних порядків, вичленувала у самій цій царині її стрижневий компонент. І тут дуже важливою є характеристика відомим філософом, соціологом, психологом та етнологом І.С. Коном "етнічної самосвідомості як головної ознаки етносу". Цієї самої наукової точки зору дотримується й український філософ Вікторія Храмова, коли виокремлює "етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу".