Історія містечка Теплик 20-30-ті роки XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Вінницький державний педагогічний університет

Імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Курсова робота на тему:

«Історія містечка Теплик 20-30-ті роки XX століття»

Вінниця2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТЕПЛИКА (ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ, ЇХ ПОВНОВАЖЕННЯ: ВИКОНКОМИ, ПАРТІЙНІ СТРУКТУРИ).

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК МІСТЕЧКА

РОЗДІЛ 3. ТРАГІЧНІ СТОРІНКИ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РР.

РОЗДІЛ 4. КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ ЖИТТЯ МІСТЕЧКА (ШКОЛИ, КЛУБИ, БІБЛІОТЕКИ, КІНО, ГАЗЕТИ)

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК 1

ДОДАТОК 2

ДОДАТОК 3

ДОДАТОК 4

ДОДАТОК 5

ДОДАТОК 6

ДОДАТОК 7

ВСТУП

Актуальність теми. Звернення до найважливіших подій минулого нашої української історії дає можливість сучасникам розуміти і оцінювати ті минулі події, що відбувалися в певну історичну добу. Вивчення цих подій завжди збагачує нас унікальним матеріалом для глибокого розуміння сучасності, спонукає для правильного вирішення цілого ряду питань у майбутньому. До розгляду вивчення таких подій серед багатьох інших належить історія селища міського типу - Теплика та самого Теплицького району Вінницької області, яка може мати важливе значення для сучасних і прийдешніх поколінь, що проживають і житимуть у ньому.

Актуальність теми визначається також тим, що на даному етапі розвитку Теплика, його історія не повністю досліджена та розкрита. Багато документів знаходиться не тільки в архівах Вінницької області та України а й сусідніх країнах, які нами ще не опрацьовані. Саме сьогодні громадянам України необхідно пізнати і зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури, її одвічний гуманізм, добробут, всепрощення, доброзичливість, щиру гостинність, щоб врівноважити свої вчинки, спрямувати їх на утвердження української державності, забезпечення душевного затишку усім, хто живе на етнічній землі України. А тому слід розуміти особливості української душі, оскільки у тотожності філософії держави та національної вдачі заховані нуртуючі джерела державотворчої енергії. На складному етапі розвитку Української держави заглиблена у народну спадщину, вивчення і збереження минулого, звернення до народних джерел - одне з важливих завдань сучасності, важливий елемент у становленні справжніх патріотів своєї держави, а також важливий внесок у збереження національного багатства українського народу, його самобутньої, багатої і давньої культури.

Але вивчення духовної культури будь-якого народу неможливе без вивчення історії цього ж народу. На мою думку, таке дослідження буде менш повним, насиченим. Отже, ми можемо говорити про важливість дослідження історії та топоніміки населеного пункту.

На сьогоднішній день немає жодної доступної праці, яка б містила достовірні і ґрунтовні відомості про походження назв сіл, топоніми та мікротопоніми, культуру, побутові особливості, звичаї, традиції та обряди. Такі матеріали ми черпаємо зі спогадів очевидців.

Збереглися тільки свідчення старожилів села, які розповідають нам про той чи інший період в історії села. За їхніми переказами ми дізнаємося якою багатою є культура села, а насамперед усна народна творчість. З уст старожилів лунає велика кількість пісень, які немовби, звеселяють їх душу, легенд, переказів, які переходять з покоління в покоління.

Об'єктом дослідження є історія селища міського типу Теплик в період 20-30-х років XX ст.

Мета і завдання дослідження полягає у науково - дослідницькому опрацюванні матеріалів з історії селища, як почерпнутих нами з писемних пам'яток, а також підтверджених наукових гіпотез на основі архівних документів, так із фольклорних джерел: легенд, переказів та оповідей старожилів села.

Поставлена мета курсової роботи обумовила необхідність розв'язання наступних завдань дослідження:

- розглянути історію Теплика в цей період;

- опрацювати матеріали архіву та письмові джерела з історії цього села.

- зібрати усні перекази та достовірні факти про села з уст старожилів.

- поєднати письмові та усні матеріали з дослідженої теми в курсовій роботі.

Джерела та історіографія. Праці, які були написані та опубліковані з історії селища Теплик включають в себе різні статті з газети « Теплицький обрій», районної газети «Вісті Тепличчини» та обласної газети «Вінницька правда». Також основним джерелом з історії містечка є комплексний довідник «Історія міст та сіл України. Вінницька область, 1976 року».Основним джерелом інформації були свідчення старожилів сіл про історію становлення та розвиток, на основі різних переказів.

Особливо активно збагачувалась історіографія цих села, після отримання Україною незалежності, оскільки до того часу землі України розглядались як частина інших країн (відповідно до певного періоду історії України), тому багато матеріалів міститься далеко за межами самої України.

Наукова новизна роботи. Вперше з науковим підходом розпочато систематичний збір різноманітних даних про селище Теплик, чого не будо зроблено досі ніким.

Практичне застосування. Дана робота може бути використана в шкільному чи краєзнавчому музеї, на уроках краєзнавства, а також виховних годинах. Так вона пригодиться для написання фахових спеціальних книг з історії Теплицького району.

РОЗДІЛ 1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТЕПЛИКА (ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ, ЇХ ПОВНОВАЖЕННЯ: ВИКОНКОМИ, ПАРТІЙНІ СТРУКТУРИ)

Перед революцією у Теплику було біля 40 криниць, в центрі містечка - 8. Криниця біля волості мала 10 сажень. При її копанні викопували чорнозем, жовту глину, каолін. Біля споживчої крамниці та в економії Потоцького криниці мали по 10 сажень глибини, криниця Веремія - 5 сажень, води - 2 сажні. Криниця на майдані - 8 сажень. В інших місцях криниці по 3 - 4 сажні глибини.

У вересні 1920 року між селянами розділено 1909 десятин поміщицької та церковної землі, вилучено в громадське користування 811 десятин лісу. Засновано комітет незаможних селян, утворено фонд допомоги бідноті насінням, що нараховував 224 пуди зерна, про що свідчать архівні документи. (Дод.2)

Центр Теплика між річкою Свинаркою і ставком, здавна був забудований єврейськими будинками, магазинами тощо. Де побуткомбінат - був будинок єврея Пуріца. Де нині Дошка пошани - промтоварний магазин Раці. Де меблевий магазин на даний час - знаходилося дві кузні, а після війни побудована була автобусна зупинка.

В районі Ощадбанку працювали фотографії Холоїдовського та Зубатого.

З 1889 року діяла синагога. Казенний равін - Нута-Давид Янкелевич Тонконогий.

Крім того, євреї влаштовували молитовні будинки, зокрема, спочатку їх було 3, а у 1892 році - 4. У синагогу ходили по суботах, в молитовні будинки у свята та при потребі.

Єврейське кладовище спочатку знаходилося біля провалля. Де закінчується вулиця, стояла хипка. Там жив чоловік, який копав ями. Цвинтар був обкопаний ровом. При потребі єврейська громада докуповувала землю, і цю ділянку знову обкопували.

В 1921 році ввели в дію паровий млин. Тут працювало 11 робітників, 3 службовці.

З 1923 року Теплик - районний центр. У тому ж році проливні дощі змили греблю. Водяний млин, що знаходився нижче ринку, зупинився. Часи були важкі, тож мельник Кирило зробив невеличку загату, яка давала млинові можливість працювати періодично - по дві години на добу. Невдовзі він, не витримавши податкового навантаження, покинув млин. Будівельні матеріали з нього використали для зведення бараків колгоспу "Шевченків хутір."

У 1924 році ремісники організували "Райкустпром." У багатьох галузях - миловаріння, чинбарство, столярство, фарбування; виробництво круп'яних і ковбасних виробів, створено промартілі.

З вересня 1931 року почала виходити районна газета "За більшовицьку перемогу."

В 1921 році ввели в дію паровий млин. Тут працювало 11 робітників, 3 службовці.

З 1923 року Теплик - районний центр. У тому ж році проливні дощі змили греблю. Водяний млин, що знаходився нижче ринку, зупинився. Часи були важкі, тож мельник Кирило зробив невеличку загату, яка давала млинові можливість працювати періодично - по дві години на добу. Невдовзі він, не витримавши податкового навантаження, покинув млин. Будівельні матеріали з нього використали для зведення бараків колгоспу "Шевченків хутір."

У 1924 році ремісники організували "Райкустпром." У багатьох галузях - миловаріння, чинбарство, столярство, фарбування; виробництво круп'яних і ковбасних виробів, створено промартілі.

З вересня 1931 року почала виходити районна газета "За більшовицьку перемогу."

У роки повоєнних п'ятирічок з відновленням старих, зруйнованих підприємств будуються нові, зокрема ті, що переробляють сільськогосподарську продукцію. В селищі побудовано нові приміщення комбінату побутового обслуговування, районної ради, відділу внутрішніх справ, редакції газети "Вісті Тепличчини" і районної друкарні, районної лікарні, райсанепідемстанції, насіннєвої інспекції, державної податкової інспекції, дитячого садка, ЗОШ №1, Будинку культури і бібліотеки та інших.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

20 грудня 1917 року відбулося збройне повстання. Селяни під проводом комуністичних ватажків роззброїли поліцію, позбавили влади адміністрацію Потоцького, поділили церковну землю. Згодом ввійшли австро-німецькі війська, яких змінювали війська Симона Петлюри, Волинця, білополяки. У червні 1920 року частини І-ї кінної армії вигнали білополяків і остаточно встановили радянську владу.

15 квітня 1921 року Теплик захопила банда Хмари.

26 липня 1941 року Тепличчину окупували німецькі війська. 10 березня 1944 року Теплик звільнено від окупантів.

3 1923 року Теплик - районний центр.

Невмирущою славою покрили себе тепличани в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками. Вже з перших днів Великої Вітчизняної війни в райцентрі для боротьби з шпигунами та диверсантами було створено винищувальний батальйон у складі 200 чоловік. Понад 600 тепличан пішли на фронт. Широко відомі в районі імена П.Т.Плотнянського і М.О.Воронцова, Героїв Радянського Союзу. Петро Плотнянський родом із села Стражгорода, Микола Воронцов випускник Теплицького зотехнікуму. Уславили себе тепличани і підпільною та партизанською боротьбою. Саме тут народився перший на Вінниччині партизанський загін. Організатором підпільної боротьби став колишній агроном райземвідділу А.К.Микитенко. На всіх фронтах великої Вітчизняної війни мужньо боролися з ворогом майже дев'ять тисяч жителів району. Понад 5 тисяч з них віддали життя в ім'я Перемоги. Більше 7 тисяч колишніх фронтовиків удостоєні воєнних нагород.

Дослідження аграрного сектора Поділля є однією з найбільш актуальних та життєво важливих проблем сьогодення. Більшість авторів висловлює думку, що право на існування мають всі форми господарювання, включаючи й індивідуальні селянські господарства. Головною умовою їх діяльності має бути ефективність і здатність вивести сільське господарство з кризи. У цьому плані для нашої країни є необхідним вивчення досвіду селянських господарств 20-х рр. ХХ ст., коли вони були основним виробником сільськогосподарської продукції у республіці. Необхідність поглибленого вивчення різних аспектів функціонування селянського господарства в період НЕПу, коли були задіяні ринкові механізми, має і практичне значення. Уроки НЕПУ в наш час можуть бути дуже корисними владним структурам для правильного визначенні відносин між державою й селянином.

Більшість праць, що почали виходити з другої половини 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст., розробляли проблеми історичної демографії села (Ю.О. Поляков), аграрні перетворення в Україні після жовтневого перевороту (І.В.Хміль), проблеми ліквідації експлуататорських класів (Ф.Г. Турченко), використання найманої праці в доколгоспному селі 20-х років (С.Р. Лях), становлення нового укладу в житті селянства (С.В. Кульчицький, С.Р. Лях, В.І. Марочко), голод 1921-23 рр. (О.Н. Мовчан), державне регулювання соціально-економічних відносин на селі в умовах непу та розвиток сільськогосподарської кооперації (О.І. Ганжа, 28 Наукові праці А.Г. Морозов), досліджували господарську змичку міста і села (Ю.П. Бокарев), селянське господарство в умовах “воєнного комунізму” (В.В. Кабанов), соціально-економічну типологію селянських господарств (Ю.А. Святець). Проте економічний розвиток села Південної України належного висвітлення не отримав. Під час нової економічної політики було проведено адміністративну реформу, за якою Україну поділили на округи, райони. Серед південно-українських округів Одеський належав до промислових, Мелітопольський і Первомайський - до землеробських, а Запорізький, Миколаївський і Херсонський - до змішаних.

Економічні умови, створені НЕПом, дали можливість сільському господарству у “відбудовний період” завершити відновлення. У 1925 р. розмір посівних площ досяг у середньому довоєнного рівня. Документальні матеріали стверджують, що період 1923-1927 рр. характеризувався піднесенням сільськогосподарського виробництва. За цей час валова продукція сільського господарства навіть усієї країни, а не лише території селища, зросла майже удвічі. У 1923 р. було вироблено цукру в два рази більше порівняно з 1922 р.. Яскравим показником відродження продуктивних сил аграрного сектора селища в умовах НЕПу стало виробництво зерна. Так, якщо у 1921 р. зібрали 17 млн. пудів зерна, у 1922 р. - близько 22 млн., то у 1926 р. - 34 млн. пудів. Проте врожайність зернових культур у 20-х роках не досягла показника щорічного збору зерна в 1911-1915 рр., який становив тоді 64 млн. пудів. Для чіткішого уявлення про врожайність зернових культур в Україні наведемо порівняльні цифрові дані офіційної статистики (таблиця).

Як бачимо, дані порівнюються за два періоди: з одного боку, за десятиріччя, з другого - за п'ятиріччя. Отже, вони не можуть претендувати на абсолютну точність, але уявлення про врожайність дають. Важливо зазначити: дані першого періоду взято лише по селянських господарствах, не враховуючи поміщицьких, де урожайність, як правило, була значно вищою, ніж у селянських.

Це порівняння означає, що якби посівні площі за два згадані періоди були однакові й обидва періоди становили п'ять або десять років, то урожайність за другий період була б значно нижчою. Привертає увагу структура порівняння (без урахування посівних площ поміщицьких господарств) і періодизація. Саме вона засвідчує, що радянським статистам дуже не хотілося включати до першого періоду поміщицькі господарства, а другий період дати десятиріччям, доповнюючи його п'ятиріччям, що передувало 1923 р., або ж наступним - після 1927 р. Адже архівні матеріали показують занепад сільського господарства до 1923 р. і після 1927 р.

Позитивні тенденції мали місце у виробництві технічних культур і тваринництві. Наприклад, за 1921-1928 рр. тваринницька молочна кооперація “Добробут” збільшила надій молока в середньому з 50 до 87 пудів. Значно зросла чисельність поголів'я великої рогатої худоби, коней, свиней, домашньої птиці у селянських господарствах. З 1925 до 1929 рр. кількість господарств, які не мали робочої худоби, зменшилася з 46% до 39%.

Отже, намітилася тенденція до зростання забезпеченості селянських господарств засобами виробництва.

Аналіз структури польових посівів різних посівних груп селянства виявив, що вирощування тієї або іншої культури в індивідуальному селянському господарстві України визначалося кількома факторами. Насамперед, селяни намагалися забезпечити натурально-споживчі потреби родини. Звичайно, питома вага натурально-споживчих культур у малопосівних господарств була вищою. Лише після задоволення натуральних потреб родини селяни звертали увагу на ринкові культури. Саме тому і в найбільших селянських господарствах, де питома вага ринкових культур була найвищою, натурально-споживчі культури не зникали - їх сіяли стільки, щоб задовольнити потреби родини.

Другий фактор, що серйозно впливав на поширення посіву певної культури, - це трудомісткість її вирощування. Саме тому питома вага таких працезатратних культур, як картопля, цукровий буряк, кукурудза, соняшник, за всіх інших умов була вищою в посівах дрібніших господарств, де були зайві робочі руки, ніж у краще забезпечених посівною площею дворів, де робочі руки здебільшого були зайняті вирощуванням не таких трудомістких зернових культур.

У 1925-1926 рр. валова продукція рільництва селища майже досягла довоєнного рівня, а в 1927-1928 рр. перевищила його. Якщо у 1913 р. на території вирощено продукції рільництва на 300тис. крб., то в 1928 р. - на 338,7 тис. крб. (в порівняльних цінах 1926 р.). З цієї суми на долю зернових культур у 1928 р. припадало 246,1 млн., тобто левова частка. В роки НЕПу поступово зростали і валові збори зерна (в 1927 р. - 298,9 тис. пуд., в 1929 р. - 270,3 тис. пуд., або 98,9% від рівня 1909-1913 рр.). У 1913 р. на одного жителя України вирощувалося 684 кг зерна, а у 1927 р. - 615 кг. Для порівняння: в США на початку 30-х років вирощували 719 кг, у Канаді - 1298 кг. Отже, вирощування зерна в Україні в 20-х роках, незважаючи на певні зрушення, не досягло дореволюційного рівня і помітно відставало від аналогічного показника в основних країнах - виробниках зерна.

Безпосередньо сільське населення України у 1923-1929 рр. споживало 71,1% валового збору хліба. Такий високий відсоток власне селянського споживання хліба свідчив про переважно споживчо-натуральний характер зернового господарства. Страхові запаси складали пересічно 10,8%. Товарна продукція (сальдо села) становила в 1923-1928 рр. в Україні 187,3 млн. пуд. хліба, або 18,1% від валового збору. У порівнянні з 1909-1913 рр. товарність скоротилася на 54%.

Головна причина скорочення товарної продукції зернового господарства селища, та і усієї України приховувалася в натурально-споживчому характері дрібного селянського господарства. Наведені в роботі цифри свідчать, що висока товарність зернового господарства України в дореволюційний час значною мірою трималася на зменшених нормах споживання селян. Отримавши під час аграрних перетворень землю, селяни передусім розширили власне споживання хліба. Товарність селянських господарств можна було змінити, впливаючи на фактори, котрими вона визначалася. Передусім, потрібно було зацікавити селян ціною на зерно, вкласти у зернову галузь додаткові кошти, щоб підвищити врожайність, валові збори. Селяни в 20-х роках відновили дореволюційні валові збори технічних культур, але врожаї залишалися низькими, що серйозно гальмувало нарощування валової, а отже, і товарної продукції. Необхідно було впроваджувати нові технології, підвищувати агрокультуру, матеріально зацікавити селян-виробників, розвивати постачально-збутові, переробні, машинно-тракторні кооперативи. Велику роль у цьому процесі могла відіграти земельна громада. В 20-х рр. село повільно, але неухильно розвивалося в цьому напрямі, та згортання непу і примусова колективізація звели цей процес нанівець.

Тваринництво - друга за значенням галузь у селянському господарстві України. Протягом 20-х років селянство доклало чимало зусиль для відродження і подальшого розвитку тваринництва. Поголів'я продуктивної худоби у 1928 р. переважало рівень 1916 р. (за великою рогатою худобою становило 134,4%, за свинями - 134%).

Але кормове питання було вузьким місцем селянського тваринництва. Недостатнє, незбалансоване, бідне на білки годування, погані умови утримання і незадовільний племінний склад череди спричинили до низької продуктивності. Щоб радикально змінити на краще становище в цій галузі, потрібно було, передусім, реорганізувати рільництво - основу для вирішення кормового питання.

У колективних господарствах (товариствах спільного обробітку землі, колгоспах, комунах) диференційної ренти фактично не існувало, бо більшість із них були нерентабельними. Таке становище мало місце і у колективних господарствах, що отримували кредити. Більшість із них навіть не мали можливості розраховуватися за них.

Розвиток українського села у 20-х роках відображав соціально-економічні та суспільно-політичні процеси, що відбувалися в Україні, включаючи Південь. Однак в аграрному секторі мали місце своєрідні особливості. Здійснення аграрної політики, сформульованої з урахуванням мети і напрямків непу, відбувалося досить суперечливо. Основоположним фактором такого процесу була націоналізація землі, яка обумовила повне вилучення землі з товарного обігу. Велику роль у житті селян відігравала торгівля. Спроба влади організувати безготівковий товарообмін провалилась. ВКП(б) була поставлена перед необхідністю зміни свого ставлення до торгівлі і ринку, а також організації державної торгівлі та створення інфраструктури ринку. При всій обмеженості і суперечності ринкових відносин на внутрішньому ринку України виникла певна конкуренція. Її поява була обумовлена існуванням різних форм власності у всіх сферах господарювання. У сільському господарстві, де позиції держави й кооперації були слабкими і пріоритетну роль відігравали приватні господарі, конкуренція була незаперечною. Саме завдяки ринку господарство було виведено з кризи, почався економічний поступ, вгамувалися соціальні пристрасті.

Політика ВКП(б) щодо сільського господарства в роки НЕПу була непослідовною і суперечливою. Прикриваючись гаслами “союзу пролетаріату з селянською масою”, влада по відношенню до села проводила таку політику, яка була вигідна їй в той чи інший момент. У періоди загострення продовольчої проблеми чи зменшення експорту сільгосппродукції вживалися заходи, які активізували розвиток сільського господарства. Стимулюючими важелями ринкових відносин на селі виступали продподаток, дозвіл на вільну торгівлю, матеріальна зацікавленість, конкуренція. До гальмівних важелів належали надмірна ставка на збільшення прибутку, розхитана фінансова система, зокрема, обмежене кредитування селянського виробництва тощо. Як тільки певна небезпека існування радянської влади минала, остання переходила “у наступ”, жорстко регламентуючи сільськогосподарське виробництво.

Починаючи з кінця 20-х років, в аграрній політиці намітилася прихильність до колгоспно-радгоспної системи. Ще до проголошення курсу на суцільну колективізацію відбувалися процеси, що свідчили про початок відходу від нової економічної політики.

РОЗДІЛ 3. ТЕПЛИК. ПЕРІОД ГОЛОДОМОРУ В 1932-33 рр.

Після революційних подій в селі було встановлено владу рад народних депутатів. В 20-х роках проводиться колективізація. В 1929 році в Пилипах-Борівських створено товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). В 1930 році створено колгосп імені Г.І. Котовського.

А далі йшли лиховісні 1932-1933 рр. Роки голодомору в Україні.

Варто визначити походження самого власне поняття «голодомор». Однак довідники та словники радянських часів не містять в своєму складі тлумачення такого слова. Є «голод», яке трактується як відсутність продуктів харчування у зв'язку з неврожаєм або іншим стихійним лихом, та «голодування» - випробування голодом протягом довгого часу або вкрай погане харчування. Отже, «голодомор» поняття з усіх боків складне і за суттю, і за змістом, і як історичне явище, і як словниковий термін. У граматиці воно складається із двох складників: «голод» і «морити», які буквально означають «морити голодом людей». Яке глибинне значення криється уже в одній назві того лиха, що спіткало Україну на початку 30-х років XX століття.

Витоки голодомору 1932-1933 років в Україні, як засвідчують архівні джерела, започатковані голодом 1928 р., і з цього часу він тільки посилювався, з року в рік набираючи все більших масштабів. Спричинила голод економічна політика більшовицького партійно-державного керівництва, яке спрямувало всі зусилля на експропріацію власності в українському селі: вилучення грошових коштів у селян, задіяння репресивних хлібозаготівель, відбір іншої сільськогосподарської продукції. Так виконуючи директиву Й. Сталіна «Про ліквідацію куркульства як класу», партійні функціонери крім відібраного хліба дали вказівку відбирати і засіяну землю: «Цілком таємно. 15.07.1930 року. Всім партосередкам. Де ще не виділено розкуркуленим куркулям частину озимини, що її було конфісковано і передано до колгоспу, РПК пропонує і не виділяти, в разі виділення - це буде розцінюватися як політична помилка. Керуйтеся, в цьому відношенні, закритим листом ОПК, який при цьому прикладається виключно для членів та кандидатів партії. Всілякі виділення озимини розкуркуленим куркулям припинити, а там, де виділено - скасувати, і всі посіви на куркульській землі, яка відібрана в порядку розкуркулення, залишаються в користуванні того, кому передана земля.»

Згодом, партійні комітети ухвалюють постанови про вилучення у селян жорен (Дод.3). Жорна були майже в кожному селянському господарстві, вони довгий час рятували людей від голодної смерті, даючи змогу отримувати борошно з усіх видів сільськогосподарських культур. На засіданні бюро Вінницького обкому КП(б)У 1 серпня 1932 року з'являється таке рішення: «Цілком таємно. Про вилучення жерновів (жорен). Констатувати, що наявність жерновів сприяє розбазарюванні та спекуляції хлібом, вважати за потрібне запропонувати МПК та РПК негайне виявлення та вилучення жерновів.»

У листопаді 1932 року було видано Закон, який заборонив давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель і партійні активісти у пошуках хліба нишпорили у кожній хаті, зривали підлоги, руйнували печі, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже вмирав з голоду, не дозволяли залишати собі зерно.

Жителі с. Теплика та навколишніх сіл згадують випадки побаченого і пережитого:

Жителька Теплика 1924 року народження Ковальчук Ксеня Юстинівна розповідає: « Мені тоді було лише 8 років. Але я добре пам'ятаю, як хотілося їсти. Мама на жорнах мололи жолуді, потім варили баланду, то тим і рятувалися. А ще, пам'ятаю, як селом пройшла чутка, що десь на Антонівському полі знайшли позаторішню кагату із гнилими буряками та картоплею. Хто мав сили, то всі йшли туди, збирали зогнилу картоплю, якось мама виварювали з неї крохмаль, і ми жили».

Тепер вже покійний, житель сусіднього села Соболівка, Сіваєв Прокіп Денисович, 1927 року народження повідав своїм онукам: « Ми, опухлі від голоду, бігли весь час до лісу. Там можна було знайти якісь ягоди, корінці. А які були гриби в ті роки! Поки назбираєш додому, то й сам наїсишся, не розбираючи, чи сироїжки, чи щось інше і вже тепер ми, малі хлопчаки, втрачали розум не від голоду, а від грибної отрути».

Голод поширювався і набув найбільших розмірів у 1933 році. Залишившись без хліба, селяни їли собак, котів, щурів, кору, листя... Хапалися за примарну надію на виживання, та вривалася й остання ниточка життя. Зі слів очевидців, найчастіше першими помирали чоловіки, потім діти, в останню чергу помирали жінки.

Ось що пам'ятає Ковальська Марія Степанівна, що народилася в с. Залужжя, Теплицького району, 12 вересня 1926 року: «Мені було тільки сім років, але добре пам'ятаю той страшний 1933 рік. У нас по сусідству жила родина, там жінка тільки-но народила. Одного ранку мама моя побачили, що в сусідів ніхто не порає по господарству. І ми пішли подивитися. На печі, схилившись до комина, сиділа жінка, міцно притисла до себе сповите дитя. Вони були вже обоє мертві, але я ніби зараз бачу, як з оголеної груді ще скапувало молоко. Ми дуже тоді плакали від болю, від жалю, від великого горя, огорнуло всіх нас».

Мали місце і численні випадки канібалізму. Такі прояви можна пояснити лише тим, що перш, ніж померти, люди втрачали своє людське єство.

Жителька смт. Теплика, Костюк Євдокія Мойсеївна 1927 року народження, переповідає випадок, що став уже легендою в нашому селі. «Голод гнав з домівок усіх. Люди, а особливо діти, бродили по своїй же землі в пошуках їжі. До нашого села забрели дві дівчинки, одну з них звали Марійка. Діти просили їсти, ходили від хати до хати. Одна жінка й закликала тих дівчаток до себе. Більше тих дітей не бачили. Лиш переказують старі люди, що порубали в тій сім'ї дітей на шматки, зв'язали м'ясо в клунки й опустили до криниці, щоб зберігалося й ніхто не знайшов. А потім діставали з криниці по шматку й так годувалися».

Старі люди Тепличчини розповідають: «Страшними потоками сходили змучені, голодні люди з навколишніх сіл, особливо із Стіни, просили тут хліба чи ще якоїсь поживи. Ми ж не були голодними, недоїдали - так, але-не голодували».

Цікавим є той факт, що мало хто із корінних жителів Теплика сприймає ті роки як голодомор. Та й взагалі майже не погоджуються із цим фактом. Здебільшого основною причиною називають природній фактор.

Вже сьогодні ми можемо пояснити це тим, що радянська влада не поширювала політику геноциду на російське село.

Також важливими є спогади ще однієї жінки, якій уже 85 років:

«Я родилась в Теплике в 1927 г. В семье Нахмана и Фриды Винник, была уже сестра Клава (на идиш ее имя Хая), она старше меня на 9 лет, и брат Исаак, старше меня на 3 года. Мое рождение пришлось на самое благополучное время в нашей семье. Мой отец, столяр по профессии, имел свою мастерскую во время НЭПа, имел даже помощника, сироту украинца Семэна. Мама моя его жалела, кормила его, а в непогоду он у нас и спать оставался. А босяцкая большевистская власть решила такого эксплуататора срочно раскулачить и конфисковать все оборудование мастерской. Во-первых, станок для изготовления венских стульев, который был куплен отцом в рассрочку на три года. Во-вторых, весь лесоматериал, закупленный отцом в Полесье. Все столярные инструменты, приобретавшиеся не один год. И почему-то была конфискована вся одежда родителей. Кроме того, была вынесена из дома и вся мебель, сделанная моим папой. Моя старшая хорошо помнила тот день. Подъехали к дому комсомольцы на подводах и стали все грузить на эти подводы. Мама стояла в пустой комнате с нами, малыми детьми, папу увел милиционер. Его скоро отпустили, но жизнь была сломана. Была попытка уехать в город, но не сложилось. В артели, куда вынужден был пойти работать мой папа, платили всем столярам одинаково, и такому мастеру, как мой папа, и какому-нибудь недотёпе. На фоне всего этого у папы дали себя знать ранение и тяжёлая контузия, полученные в Первую мировую войну. Отец слег, семью кормила мама, зарабатывая шитьём, жили трудно. Считалось роскошью, если в школу мне давали пару кусочков хлеба, намазанных растительным маслом, или даже просто посыпанных солью. А приход цивилизованных вандалов-фашистов в конце июня 1941 г. Уже окончательно решил еврейский вопрос для моих родителей, всех наших родственников, моих подружек, всех евреев Теплика. К началу войны я закончила семилетку, мой брат закончил десятилетку украинской школы. А моя старшая сестра окончила зубоврачебную школу в городе Днепропетровске. Сестра меня нашла после освобождения Теплика. С братом мы встретились после окончания войны. После освобождения Теплика стали возвращаться евреи, чудом уцелевшие в тяжкий период оккупации; возвращались из госпиталей получившие ранения и увечья. Некоторые возвращались из эвакуации. Большинство уезжали, не найдя своих родных и свои домашние очаги. После окончания войны вернулись немногие. Среди этих немногих был Бигун Нафтали, которому удалось выжить аж в самой Германии. Он служил действительную службу в Красной Армии, когда началась война. Часть, в которой он служил, попала в окружение, вместе с множеством пленных он очутился в Германии. Выдавал себя за русского. Работать его отправили в сельскую местность, на птицеферму. Хозяин фермы так и не догадался, кто у него работает, хоть любимым его ругательством было «ферфлюхтер юде». Наш земляк Нафтали Бигун тоже не застал свою семью и свой дом, его родители и пять младших братьев, погибли, дом был разрушен. Вскоре мы поженились и уехали из Теплика. Когда нашей дочери Аде исполнилось 10 месяцев, мужа посадили, пришили политическую статью и приговорили к 10 годам лишения свободы без права переписки по ст. 58. Сама не знаю, как я выстояла. Растила дочь, работала и училась, получила специальность медсестры. Когда муж освободился, мы жили в Пензе. Он рано ушел из жизни, сказались и плен, и тюрьма. Я же прожила в Пензе почти сорок лет. В Израиле с 1992 г.

Прочитав книги о Теплике, написанные нашим талантливым земляком, я прилепилась сердцем к тому, что мне очень дорого и близко. Слава Богу, я помню каждый дом и закоулочек своего еврейского Теплика. В книгах описано наше местечко дореволюционное и первые несколько лет после революции, задолго до моего рождения. Моя мама лишь на два года старше Автора. Восхищение вызывает тот факт, что эти книги написаны спустя 25 лет после приезда Автора в Аргентину. Он уже знал, что еврейский Теплик сметен с лица земли. Но написано так, будто это было вчера и даже сегодня. Так подробно описана жизнь в местечке, что я буквально воочию вижу жизнь своих родных и близких. Своё повествование Автор начинает с трехлетнего своего возраста, когда его ещё на руках носили в хедер. Весь непростой еврейский быт в тесноте и антисанитарии, где любая эпидемия скарлатины или дифтерита уносила десятки, а то и сотни детских жизней, и взрослых тоже. А проживало в то время, со слов Автора, 6000 евреев - ума не приложу, где же они размещались. Всего один врач был в Теплике, некий доктор Фигурский, достойный человек, за визит брал столько, сколько ему давали, скромный, незаносчивый человек с большим опытом. Был у него помощник, Моше Рофес, фамилия его была Духовный, но в местечке мало кто это знал. Он не имел специального образования, обучил его сам доктор Фигурский, но этот Моше Рофес был самым желанным целителем в любом еврейском доме. И он бывал даже во дворце графа Потоцкого, мало кто этого удостаивался. Когда в Теплике появился еще один врач, еврей по национальности, он больше всего интересовался гонораром, а не больными - в отличие от не еврея доктора Игурского.

В главе, где описываются хедеры, а их было в то время в Теплике шесть, вырисовывается вопиющая картина обучения еврейских мальчиков, где плетка, линейка и Т.Д. в руках Меламеда была не исключением, а правилом. Так вот исключением был рэб Нафтали, который был родным дедом моего мужа, которого в память дедушки по маме тоже назвали Нафтали. Я дословно приведу здесь слова Автора о прадеде моей дочери. В томе I на странице 72 говорится, что рэб Нафтали был порядочный,, тихий, спокойный, интеллигентный человек. Учил детей по новой методике. Один лишь недостаток, по понятиям детей, имел рэб Нафтали. Требовал много заучивать наизусть. А чмтать заставлял быстро, с выражением, как быстро льющаяся вода. Но зато, в отличие от всех прочих Меламедов Теплика, он никогда в своей жизни не поднял руку ни на одного ребенка. А когда ребенок болел, он навещал его два раза в день, когда шел к утренней и вечерней молитве.

Подробнейшим образом описаны все грани жизнедеятельности евреев местечка: всевозможные ремесла, торговля на ярмарках в близлежащих местечках и селах, а также торговля в самом Теплике, в лавках и - по понедельникам - на ярмарке. Торговля мясом в лавках-ятках описана на уровне нашего гениального Шолом Алейхема. Ятки эти оазмещались на узенькой улице, находившейся между двумя центральными улицами. Вопиющая антисанитария, от мух кругом черно, раздолье бродячим собакам на кучах мусора от мясных отходов. У рубщиков мяса нравы на уровне общего колорита. На моей карте это место значится между цифрами 166-189. О зловонии на этом месте мне рассказывала моя мама; когда ей исполнилось 8 лет, ее отдали учиться шитью к модистке. Окно дома (на моей карте цифра 189), куда посадили мою маму, выходило в узкий темный переулочек, ведущий с центральной улицы к улочке мясных лавок. Кроме всего, переулочек этот был еще и отхожим местом. Так что неудивительно, что у этой «начинающей портнихи» это осталось в памяти. В годы моего детства была всего одна мясная лавка на окраине Теплика, рубщики были евреи, но о кошерности не было и речи. Сам Автор подчеркивает, что вообще непостижимо, как могли жить 6000 человек на таком клочке земли примерно в 1 квадратный километр. С трех сторон текли узкие речушки, а с северной стороны размещались: церковь и костел, украинское и польское кладбища. Ответ, по моему мнению, кроется в двух словах, хорошо известных _ «черта оседлости». У местечкового еврея просто не было земли, даже для выгребной ямы. По мере разрастания населения местечка каждая пядь земли использовалась: для возведения жилья, мастерской ремесленника, лавки торговца и т.п. Причем разрешение на строительство еврей получал лишь за взятку у власть имущих. В таких случаях неудивительны массовые случаи поражения паршой, стригучим лишаем, оспой и другими инфекционными кожными болезнями. Не отсюда ли любимое изречение наших врагов - «жид пархатый»?

Страшно болели и взрослые, и дети. Автор пишет, что в их семье было 12 детей, но выжили лишь четверо. Известно, что в сельской местности, да и в пригородах Украины, дома каждого украинца имел приусадебный участок, довольно обширный. Но хозяин не строил, как правило, ни бани, ни нужника. Он имел достаточно земли, чтобы закопать, скрыть все отходы жизнедеятельности человека и скотины. Но еврею земли не полагалось, лишь в аренду, но не везде и не всегда. Я это к тому, что любой антисемит любит нас обзывать пархатыми и грязными. А вот наш замечательный земляк Велвл Чернивецкий доказывает обратное. Вернее, как и все другие люди, евреи бывают чистоплотные и наоборот. Быт в еврейском доме был очень нелегкий. На примере дома, где родился и вырос Автор, так подробно все это описано, что видишь все это воочию. Круглый год топилась печь, где готовили еду и пекли хлеб - в доме Автора для этой цели использовали шелуху гречихи или шелуху семечек подсолнуха. Зимой топились печи голларндки для обогрева жилья - чаще соломой или той же шелухой. Много мусора оставалось на полу - деревянном, а чаще глинобитном. Как же тяжело было женщинам содержать дом в порядке. Семьи с достатком могли заказать водовозу доставку домой требуемого количества воды. Неимущие, а их было большинство, носили воду из колодца ведрами, чаще в гору и неблизко. Это я сама испытала в своем детстве, мне даже приходилось носить воду с помощью коромысла.

Теперь о богатых и бедных. О шести тысячах евреев, живших в Теплике до начала революции, упоминается несколько раз. Среди очень богатых евреев говорится лишь об одном старике, Шолом-Бэре Горовце, его дом возле почты считался вторым после дворца графа Потоцкого. Большой фруктовый сад и цветники. Артезианский колодец, центральное отопление. Я так и не уразумела из прочитанного, чем именно занимался этот старик. Но хорошо помню, что в Теплике считалось, что до революции это был дом арендатора в имении Потоцких. Так вот этого самого старика сразу же выгнали из этого прекрасного дома пришедшие к власти большевики. Старик нищенствовал, заболел, и хоронили его в чужом саване (тахрихим). Называются фамилии состоятельных евреев, среди них несколько евреев, державших на паях лесоторговый склад; в их число входили браться Лерман, Нюшка Кушнир, местный фотограф владевший еще и мельницей у моста в сторону Гайсина. Шпилбанд Шмуэл был мануфактурщиком. Мытник Юдл держал винный погреб. Папиросник Гавриил держал пекарню. Рабнес Цвик был ростовщиком. Иуда Шпилбанд - мануфактурщик. Шпилбанд Шмуэл еще имел заезжий двор. Окнянский Шаул-Бэр владел паровой мельницей по дороге на Стражгород. Он был убит и ограблен вскоре после революции. Было в Теплике всего четыре заезжих двора, два из них имели меблированные комнаты; хозяевами этих дворов были Фельдшер Липа, Чернов Арон, Россошик Аврум и уже вышеуказанный Шпилбанд Шмуэл. Богатым человеком был Нахман Ладыженский. Я не совсем разобралась в его сфере деятельности, но хорошо помню его дом, на моей карте №54. После революции в этом доме была амбулатория, в годы немецкой оккупации - жандармерия, в послевоенные годы - народный суд. Была в Теплике поговорка, вернее, проклятие: «Чтобы ты имела такой дом, как Нахман Ладыжинский, но чтобы тебя там бросало из комнаты в комнату». Даже улица, что вела мимо его дома на Уманский мост, называлась его фамилией. Он был благотворителем. Кроме мельниц были крупорушки, маслобойки, всевозможные мастерские ремесленников, лавки. Но основной заработок евреев Теплика добывался на ярмарках, где ремесленники продавали свои изделия, торговцы скупали скот, зерно и прочие сельхозпродукты. Как я уже сказала выше, ярмарка в Теплике была по понедельникам, в Ташлыке по вторникам, в Терновке по четвергам и т.д. И так круглый год, в любую погоду. Накануне на паях нанимался украинец-возчик. Еще до рассвета шли в свои синагоги на молитву - и бегом в путь. Хорошо, если удачная была купля и продажа, если в оба конца добирались без происшествий - на дорогах шалили грабители. Вот таким нелегким путем добывался заработок, чтобы достойно встретить субботу, праздник, собрать приданое невесте, и на все прочие траты. Невозможно в кратком обзоре этих книг охватить - как я обещала сделать для тебя, Семен, в благодарность, что по твоей инициативе я их прочитала, - всю глубину описания жизни евреев в Теплике. Как жили, как рождались, как забирали рекрутов в царскую армию, и как над ними там глумились и издевались, и прочее, и прочее, и прочее. Всего не перечтешь. А мне хотелось бы вычислить дом, в котором родился и вырос Автор. И вот читаю, что дом его находился напротив дома фотографа Нюшки Кушнир. Кто же в Теплике не знал этого фотографа? Самого фотографа убили бандиты после революции. Его дочь Сара - Автор ее запомнил красивой гимназисткой - продолжила дело отца, тоже занималась фотографией. Сару убили в Теплике 1\27 мая 1942 г. Ее сын Нюся убит в июне 1943 г. Во время транспортировки евреев из гетто в Бершаде в город Николаев, где немцы начали строить секретный военный завод. А вот дочь Сарры, Валя, выжила, пройдя рабочие немецкие лагеря и гетто в Бершаде Винницкой обл. Валя сейчас живет в Германии, мы поддерживаем связь. В 2000 г. Она была в Израиле, и мы встретились. Мы были в Яд Вашеме, вспоминали наш Теплик и так трагически оборванное наше детство. На моей карте дом Автора значится цифрой 127, дом фотографа - 34, это главная улица Теплика, дом Ноаха Мазуса на этой же улице под номером 19.

В основном подробно описаны ближайшие соседи, родственники и товарищи по хедеру, меламеды из всех хедеров, а также семь синагог Теплика. Вскоре после своей бар-мицвы Автор уезжает из Телика, периодически возвращаясь туда, - и так до 1921 г., когда он окончательно переехал в Аргентину.

Старик Нута Вейгман жил тоже напротив, через дорогу (№33 на моей карте). Этого старика я хорошо помню с детства. Он убит в Теплике 27 мая 1942 г.. Вместе с ним погибли две его старшие дочери. Его внук Ионя был вместе со мной и моей мамой в немецком рабочем лагере в селе Нижняя Крапивна (возле Райгорода) в Винницкой обл. Ионе было 12 лет. Его убили вместе с моей мамой 27 июня 1942 г. В лесу возле Райгорода. А вот внучка Нуты Веймана, Миля, сейчас живет в России, я ей написала, что ее дед Нута Вейман упоминается в двухтомнике В. Чернивецкого, и не один раз. Семен, я тебе вывшлю копию этого письма. Таких примеров, где упоминаются евреи Теплика, которых я помню, и чьи судьбы я знаю, я могу привести много, но на это нт ни сил, ни времени. Карту Теплика я составила еще в 1984 г., после очередной моей поездки в Теплик ко дню памяти. Теперь эта карта на большом листе ватмана хранится в Яд Вашеме, там же хранится моя тетрадь, в которой я описала по памяти судьбы евреев Теплика, находившихся в местечке к моменту немецкой оккупации.

Твой дед, Ноах Мазус, и его брат Хаим охарактеризованы как порядочные евреи, но подробного жизнеописания нет. Например, Автор пишет про своего дядю Мотю, который держал крупорушку, и дом его находился рядом с домом Ноаха Мазуса. Дом Ноаха Мазуса (на моей карте - № 19) находился на главной улице. Автор неоднократно подчеркивает, что на этой улице жили зажиточные евреи, и это было престижно. На днях я получила письмо из Теплика, мне пишут, что этого дома уже нет. Последний раз я была в Теплике в 1990 г., это был уже не мой Теплик. Но еще стоял дом, в котором я родилась (на моей карте - под номером 1). Впереди дома еще росли две старые акации из моего детства. Я прижалась щекой к шершавой коре, и слезы полились из глаз.

Семен, я не могу не написать тебе еще об одной семье Мазус, местечковое прозвище их было «чижик». В книге о Теплике Автор упоминает Мазуса-«чижика» как добропорядочного еврея, причем не один раз. Я помню семью Давида и Пушки Мазус, перед началом войны мы жили неподалеку от них. Отец семейства не слыл добропорядочным евреем, очень даже сильно не брезговал рюмкой, а также и картишками, семью кормила жена, изворачивалась, как могла. Прозвище «чижик» в их случае произносилось уничижительно, «чижикл». А вот дети у них были славные. Старшая дочь окончила медтехникум еще до войны и уже работала, но не в Теплике. Сын Рафаил служил уже в Красной Армии. Девочка Брана училась в младших классах, а девочка Фаня была еще дошкольницей. Давид умер еще перед войной. К приходу немцев Пушка жила в своем ветхом домишке с младшими девочками. Рафаил попал в плен в самом начале войны и тайком вернулся домой уже в оккупированный Теплик, скрывался. В то же самое время у вашего деда Ноаха появился молодой человек по имени Моня, фамилию точно не знаю, но считалось, что это внук, и что он тоже бежал из плена. Я его хорошо помню, красивый парень высокого роста. С каждым днем становилось опаснее скрываться, надвигалась катастрофа, и по замерзшему Бугу ушли в Бершадь Рафаил и Моня, и еще один наш земляк, тоже бежавший из плена. Пушка Мазус с маленькой Фаней погибли в Теплике 27 мая 1942 г. Старшая девочка Брана сумела убежать из ямы, спаслась, тоже попала в Бершадь, в гетто. Кроме местных евреев, в Бершадь были пригнаны пешком много тысяч евреев из Западной Украины и Бессарабии Сюда же добирались евреи, сумевшие выбраться из немецких рабочих лагерей, вернее их можно назвать лагерями смерти; из такого лагеря вырвалась и я. Это уже была румынская территория, так называемая Транснистрия. Гитлер щедрой рукой прирезал кусок Украины Антонеску. Евреи жили в гетто скученно, в лишениях и голоде, сыпняк косил косой, но пока не убивали. Оказавшись в Бершади я узнала, что наши земляки Рафаил и Моня помогают таким, как я. Они подрядились кому-то варить мыло в каком-то сарае, на заработанные деньги покупали продукты, там же варили еду и кормили таких, как я. Раз в неделю еще давали кусочек мыла, что для нас, завшивленных, было дороже еды. А еще они перевязывали гниющие раны на моих ногах. Такое не забывается, Вскоре все трое наших земляков ушли в партизаны. Живым вернулся один Нусен Ладыженский. А замечательные наши ребята Рафаил и Моня погибли. Вечная им память. Брана осталась жива, пройдя тяжелейшие испытания. После окончания войны она встретилась со своей старшей сестрой. В один из моих приездов в Теплик мне стало известно, что Брана со своей семьей живет в Австралии» 20.06.04.

РОЗДІЛ 4. КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЄ ЖИТТЯ МІСТЕЧКА

На Тепличчині можна зустріти надзвичайно велику кількість церков дерев'яної архітектури. Зокрема у с. Велика Мочулка зберігся величний храм Святого Михаїла 1927 р.(Дод. 6). Саме ж село отримало свою назву від мочарів, яких чимало можна побачити вище поселення. Раніше воно звалося Добропіль та Тирасопіль. Серед села частково збереглося оборонне укріплення, що колись складалося з високого валу і глибокого рову. За переказом, від нього йшов підземний хід до місцевого ставка.

На одній із селянських садиб зберігся також кам'яний фундамент старої дерев'яної церкви, яка невідомо коли згоріла. У 1920-х рр. там знайшли старовинні мідяні монети.

Окрасою с. Карабелівка є церква Покрови, заснована 1917 р., яка 1924 р. перетворена з уніатської на православну. Спочатку церква Покрови була маленька, подібна до хати, з невеличким куполом. Тому мешканці вирішили поставити нову дерев'яну триверху, на кам'яному фундаменті, з окремою дзвіницею.

Місцем, яким пишаються односельчани і якому поклоняються. у с. Залужжя є храм, збудований у 1921-1923 рр. на честь Миколая Чудотворця на кошти пана Каменського та місцевих жителів. Як та столітня верба, що знайшла свій притулок край дороги до села і чимало бачила й пережила на своєму віку, так і минуле церкви пронизане як білими, так і чорними смугами. Її закривали, зривали зі стін ікони, скидали хрести. Та місцеві жителі зберегли святиню. Сьогодні вона є окрасою і духовним пристанищем залужчан.

У Стражгороді, за спогадами старожилів, церква була збудована у 1928 р. на честь Різдва Пресвятої Богородиці. У 1935 р. її розширили і вона мала форму хреста. Храм був споруджений без жодного цвяха. Прослужила людям майже 300 років. В ній ще козаки Стражгородської сотні Уманського полку, перед військовими походами проти гнобителів, освячували зброю. Після освячення у 1939 р. нового храму, стара церква постояла закритою ще п'ять років і її розібрали, причому не виявили жодної трухлявої дилини.

Нову церкву в Стражгороді будували виключно на кошти і силами віруючих, зібравши 4800 рублів. Спеціально під нове будівництво за селом звели власну цегельню. Про якість цегли, яку тут почали робити, люди пересвідчитися коли храм закрили і намагалися зруйнувати у період войовничого атеїзму. Поставили на цвинтарі навіть гармату, розстрілюючи храм, та вдалося знести лише дзвіницю, стіни будови під куполом лише потріскалися. Нині церква продовжує вірно служити людям, наставляючи їх на шлях істини.

Шанувальників сакральної архітектури зацікавить храм Успіння Пресвятої Богородиці (1917 р., с. Кивачівка); Святого Миколи (1929-1930, с. Петрашівка), Святого Михаїла (1935 р., с. Скарженівка, з 1937 р. належить до с.Тополівка).

До визначних пам'яток краю також належать: католицький костьол Діви Марії, 1922 р. (Теплик, вул. Незалежності, 9) (Дод. 4); колишня церква Пресвятої Богородиці (зараз приміщення музичної школи) (Дод. 5); приміщення цехів спиртового заводу, 1924 р. (с. Бджільна, вул. Радянська); будівля технікуму, в якому навчався герой Радянського Союзу Микола Олексійович Воронцов. Кімната-музей М.О.Воронцова знаходиться в смт. Теплик, по вул. Воронцова; млин 1850 р. в с. Пологи. Також визначний, не менш цікавим місцем у містечку є центральний меморіал слави (Дод. 7).

ВИСНОВКИ

теплик адміністративний устрій голодомор

Виконана мною краєзнавча робота з історії виникнення, розвитку селища міського типу Теплика Вінницької області однозначно засвідчує, що цей населений пункт має непросту та довготривалу історію.