Виникнення і розвиток історичної етнології в Україні

Відомий закарпатський етнолог Михайло Тиводар реконструював у монографії "Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини XIX -- першої половини XX ст. (Істо-рико-етнологічне дослідження)" (1994) основні етапи виникнення і розвитку скотарства українців Карпат. Зокрема, в заключному розділі цього дослідження автор спершу розглянув історичні та господарсько-культурні передумови формування традиційного скотарства з найдавніших часів до початку колонізації Українських Карпат на засадах "волоського права", а відтак - основні етапи розвитку карпатського скотарства в XIV -- першій половині XX ст., приділивши найбільше уваги співвідношенню слов'янських і східнороманських традицій у пастівницькому скотарстві українців XIV--XVII ст.

У нашому монографічному дослідженні "Генезис тваринного запрягу в Україні (Культурно-історична проблема)" (2003) висвітлено генезис та історію розвитку на теренах України традиційних способів запрягу гужових тварин у сухопутний транспорт та орні знаряддя праці, походження й еволюцію волового парного та одинарного ярем, східно- і західноєвропейського типів кінної упряжі, різних тяглових засобів тощо. Крім цього, у низці статей ("Гужовий полозний транспорт населення України доби енеоліту: реконструкція ходової частини і кузова" (2007); "Артефакт воза з Тустані та його значення для реконструкції ходу колісного транспорту княжої доби" (2009); "Походження та джерела вчиненого хліба в українців (культурно-генетичний аспект)" (2012) та ін.) розглянуто походження східно- та західноєвропейських типів санного транспорту господарського призначення, реконструйовано конструкцію ходу і форму кузова волокуш-саней енеолітичної епохи, ходову частину двоосьового воза княжої доби, здійснено спробу з'ясувати час і місце виникнення на українських етнічних землях вчиненого хліба. Нашими зусиллями пояснено зміст таких звичаїв традиційної календарно-побутової обрядовості, як "полазник" і "колодка".

Плідно працює на ниві української історичної етнології сучасний львівський народознавець Роман Радович, який теж оприлюднив власні наукові міркування і версії, зокрема, стосовно джерел, походження та етапів розвитку деяких компонентів народного будівництва. Так, на основі значної кількості залучених етнографічних даних дослідник довів генетичний зв'язок між поліською "стебкою" (тепла господарська будівля для зберігання коренеплодів) і традиційним житлом українців. Спорідненість цих двох споруд етнолог пов'язує з однокамерним опалюваним приміщенням. Згодом із розвитком суспільства житло постійно вдосконалювалось: збільшувалась його площа, ускладнювалось горизонтальне планування, змінювалися опалювальні пристрої, елементи інтер'єру, збільшувались дверні та віконні прорізи тощо (стаття "Поліська стебка (За матеріалами правобережного Полісся)", 2001). Досліджуючи поліський льох як господарську споруду (стаття "Поліський льох і питання реконструкції землянкового та напівземлянко-вого житла", 2010), етнолог дійшов висновку, що з погляду конструкції та просторово-архітектурного сенсу ця будівля також має багато спільних рис із житлом. Заслуговують на увагу й інші праці цього народознавця з галузі народного будівництва -- про тимчасове житло, будівлі на зразок "хата в хаті" чи "хата на пристінних стовпах", походження стелі як важливої складової стаціонарного помешкання, окремих господарських будівель тощо.

Виникнення і розвиток традиційної системи опалення народного житла в Україні цікавлять іншого львівського народознавця -- Романа Сілецького. У статті "Проблема типології опалювальних пристроїв стародавнього житла в Україні (конструктивно-функціональні особливості печі)" (2001) та інших публікаціях дослідник підкреслює, що система опалення народного житла українців пройшла еволюцію від наземного примітивного вогнища до "варистої" печі. Автор також довів, що всі археологічні печі належали до напівзакритого вогнища, а "вариста" піч могла виникнути щонайшвидше у княжий період. У монографічній праці "Традиційна будівельна обрядовість українців" (2011) та низці інших досліджень Р. Сілецький докладно розглянув різноманітні аспекти давньої за походженням будівельної звичаєвості та обрядовості: вибір місця та будівельного матеріалу, "закупляння місця", роль майстра і дитини в оказіональних звичаях та обрядах, будівельна жертва, будівельне деревце ("віха"), входини, спорудження печі. Головні складові цих звичаїв та обрядів (повір'я, прикмети, забобони, заборони, атрибути тощо) народознавець пов'язує з комплексом архаїчних дохристиянських світоглядних уявлень про локалізацію потойбічного світу під землею, про смерть і потойбічний світ, "своїх" і "чужих" мерців.

В. Балушка цікавлять походження та етапи розвитку переважно традиційно-побутової обрядовості. Історичних аспектів цієї ділянки народної культури українців дослідник торкнувся у монографіях "Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників" (1993) та "Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян" (1998). Однак, не всі спостереження, міркування та висновки автора викликають довір'я, позаяк не завжди відповідають історичній дійсності.

Упродовж останніх двох десятиліть випущено у світ декілька монографічних студій, автори яких спеціально торкнулися історії виникнення та етапів розвитку деяких видів народних ремесел і домашніх промислів в Україні. Маємо на увазі "Ковальство на Україні (ХІХ-ХХ ст.)" Софії Боньковської (1991), "Українська народна тканина ХІХ-ХХ ст. Типологія, локалізація, художні особливості" Олени Никорак (2004; ч. 1), "Українська димлена кераміка XIX - початку XXI ст. Історія. Типологія. Художні особливості" Романи Мотиль (2011). У кожній із цих наукових праць ідеться про початок формування і розвиток того чи того ремесла до кінця XX ст. включно, його організаційні засади і технологію виробництва, розширення й удосконалення приладів та інструментів, зміну асортименту продукції і художньо-стильових особливостей декорування виробів тощо. Значні хронологічні межі охоплює праця Михайла Станкевича "Українське художнє дерево ХУІ-ХХ ст." (2002).

Водночас за останні два десятиліття в Україні опубліковано значну кількість статей і монографій, які, зважаючи на загальний фаховий рівень, важко віднести до історичної етнології, хоча автори як головну мету декларували виявлення саме первісних джерел та походження певних матеріальних об'єктів чи явищ духовної культури. За роки незалежності українські дослідники не позбулися також застарілих підходів стосовно вирішення ключових наукових проблем. Скажімо, навіть побіжний перелік об'єктів наукового зацікавлення істориків-етнологів засвідчує, що він майже збігається з об'єктами дослідження археологів; різниця лише в тому, що археологи вивчають культуру і побут етносів доісторичних періодів, а етнологи - переважно ХІХ-ХХ ст. Логічно, під час реконструкції орних знарядь праці чи транспорту, житла чи одягу археологи мали б активно послуговуватися у своїх працях даними етнології, а народознавці - першоджерелами, набутими археологічною наукою.

Для підтвердження сказаного звернімося до новітньої фундаментальної багатотомної "Історії української культури", співавторами якої є різні фахівці - археологи, історики, етнологи, літературознавці, мистецтвознавці та ін. Як і 25, 50 чи 100 років тому кожний фахівець намагається осягнути довголітню історію формування і розвитку української культури самотужки. Так, у першому томі згаданої праці, який підготували археологи, за окремими винятками, не знаходимо покликів на етнологічні роботи, тим паче марно шукати тут фактологічний етнографічний матеріал із культури та побуту українців ХІХ-ХХ ст., хоча б для порівняння досліджуваних культурних явищ, виявлення тяглості побутування окремих елементів тощо.

У другому томі "Історії", де йдеться про культуру і побут українців XIII - середини XVII ст., окремі розділи написані народознавцями. Після ознайомлення зі змістом цих розділів постає питання: чому нижня хронологічна межа наукового зацікавлення етнологів обмежена лише серединою XIII ст.? Чи не стала тут критерієм радянська концепція щодо походження українського етносу, згідно з якою він починає формуватися щонайшвидше зі зникненням з політичної карти Європи Київської держави? Крім цього, незважаючи на хронологічні межі історичної доби, якими обмежується другий том "Історії української культури", без будь-яких вагань переносяться, скажімо, у ХІП-ХУ ст. об'єкти і явища традиційної культури населення різних регіонів України, які побутували тут у другій половині XIX - на початку XX ст. Отже, через застосування цілком сумнівного наукового підходу у читача виникає і хибний за суттю висновок: упродовж щонайменше шести століть місцеве селянство лише користувалося культурними надбаннями своїх попередників, тобто протягом останнього півтися-чоліття господарського, технічного, технологічного прогресу на українських етнічних землях не відбулося. Навряд чи з таким висновком можна годитись.

Отже, мусимо стверджувати: для успішного розв'язання багатьох дискусійних проблем, пов'язаних з походженням, джерелами, етапами розвитку та етнічною приналежністю об'єктів (явищ) традиційно-побутової культури українців, на фахівців гуманітарного профілю, зокрема й етнологів-істориків, очікує в майбутньому важка, відповідальна і величезна за обсягом дослідницька робота.

Список літератури

Вайнштейн С. Й. Историческая зтнография в структуро зтно-графической науки / С. Й. Вайнштейн // Советская зтнография. -1987. - № 4. - С. 77-82.

Глушко М. Методика реконструкції об'єктів культури населення України доісторичного періоду (досвід етнологів) / Михайло Глушко // Археологічні дослідження Львівського університету. - Львів, 2006. - Вип. 9. - С. 193-210; іл.

Глушко М. Михайло Грушевський - ініціатор та організатор етнографічних досліджень в НТШ / Михайло Глушко // Народознавчі Зошити. - 2008. - № 1-2. - С. 14-20.

Глушко М. Народознавчі дисципліни у дослідженнях Наукового товариства ім. Шевченка: дефініції і предметний засяг / Михайло Глушко // Записки Наукового товариства імені Шевченка. -Львів, 2010. - Т. 259: Праці Секції етнографії і фольклористики. - С. 335-363.

Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі, виголошений у Львівськім університеті ЗО вересня 1894 р. // Грушевський М. Твори: В 50 т. / Михайло Грушевський. - Львів: Світ, 2002. - Т. 1: Серія "Суспільно-політичні твори (1894-1907)". -С. 65-74.

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Михайло Грушевський: [репринтне відтв. вид. 1913 р.]. - К.: Наук, думка, 1991. - Т. 1: До початку XI віка. -- 648 с.

Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа: 2-е изд. / М. С. Грушевский. - К.: Либідь, 1991. - 398 с.

Історія української культури: У 5 т. / [гол. ред. Б. Є. Патон]. -К.: Наук, думка, 2001. -- Т. 1: Історія культури давнього населення України. - 1135 ; Т. 2: Українська культура XIII - першої половини XVII століття. - 847 с.; іл.

Кабо В. Р. История первобьітного общества й зтнография (К проблеме реконструкции пропілого по данньїм зтнографии) / В. Р. Кабо // Охотники, собиратели, рьіболовьі: Проблеми со-циально-зкономических отнопіений в доземледельческом обще-стве. - Ленинград: Наука, Ленингр. отделение, 1972. - С. 53-67.

Морган Л. Г. Древнєє общество или исследование линий чело-веческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации: изд. 2-е, стереотип. / Л. Г. Морган. -- Лениград: Изд-во Ин-та на-родов Севера ЦИК СССР, 1935. - 352 с.

Тайлор д. Б. Первобьітная культура / 9. Б. Тайлор. - Москва: Изд-во полит. л-рьі, 1989. - 573 с.

Шнирельман В. А. Возникновение производящего хозяйства / В. А. Шнирельман. - М.: Наука, Главная редакция вост. л-рьі, 1989. - 444 с.; ил.

Єтнография й смежньїе дисциплиньї. Зтнографические субдис-циплиньї. ШкольІ й направлення. МетодьІ / [отв. ред. М. В. Крю-ков, Й. Зельнов]. - Москва: Наука, 1988. - 223 с. - (Свод зтно-графических понятий й терминов. - [Т. 2]).

Зтнография как источник реконструкции первобьітного общества. - Москва: Наука, 1979. - 166 с.

Размещено на Allbest.ru