Весілля в духовній культурі українського народу

Весілля - провідна форма духовної і традиційної культури. Весільна обрядовість українського народу в системі наукових досліджень. Передвесільні та післявесільні обряди і звичаї, як фактор духовного овячення нової сімї. Весільне дійство - духовна система.

Рубрика Краеведение и этнография
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.11.2010
Размер файла 89,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Духовне буття, таким чином, починається та існує там, де починається звільнення людини від будь-якого поглинання, від окупації власної самостійності. Свобода тому і є модальне, а не предметно-змістове визначення духовного буття людини, вона є силою, енергією пориву у прагненні до кращого і вищого. Дух є любов до якості і воля до досконалості в усіх галузях життя. Тому духовне буття визначається та описується лише у його значенні для нас.

Як спосіб, як образ буття в цілому, духовність відкриває людині доступ до любові, совісті та почуття обов'язку, до права, до мистецтв і художньої краси, до науки, молитви, релігії. Лише вона дає можливість людині зрозуміти що є справжнє та найцінніше в житті, дати те, чим варто жити.

Духовність суб'єкта, індивідуальний дух являє собою відповідне прийняття і слідування вищим зразкам сукупної людської культури, переживання моральних норм співжиття як внутрішнього категоричного імперативу, засвоєння вищих цінностей родового буття як власних. Можна сказати, що людина духовна в тій мірі, в якій об'єктивний та абсолютний дух стали його суб'єктивним (індивідуальним) духом. І саме тому у найвищій мірі духовність виказує себе і стає способом життя людини, коли вона вступає в особисті відносини з вищими силами буття висвітлив Вінницький.

Індивідуальний дух людини постає у різноманітних обліках, що розкривають не лише різноманітні сторони, але і рівні людської реальності. Можна говорити про такі обліки суб'єктивного духу, як особистісне, індивідуальне та універсальне. Вони виступають і ступенями становлення духовного світу людини, і мірою засвоєння та прийняття нею духовного досвіду людства, мірилом духовності в цілому. Іншими словами, становлення людини суб'єктом власної життєдіяльності є основою становлення індивідуального духу,

Духовність в людині не яка-небудь відокремлена сфера, над психологічне життя, вона являє собою суть основного життя, Тому в людині все є особистісне, неповторне та абсолютно одиничне. Таємниця людини як особистості полягає в здатності рефлектувати саму себе, підніматися над собою.

В цьому контексті слід підняти проблему етнічної та національної культури, у якій синтезувались різноманітні аспекти життєдіяльності етносу: специфіка трудової діяльності, географічне середовище, особливості психології населення, побуту, традиції, релігійні вірування, фольклор. Ми розглядаємо весільну обрядовість тому що вона сповнена духовністю. Гегель, розглядаючи націю, називав її «духом народу». Відповідно, культурна спадщина нації виражається «у народному дусі», «національному характері» з цього можна визначити що весільні традиції є національним надбанням.

Аналіз культурної реальності як основи духовного розвитку людини передбачає розгляд форм, в яких і через них існування людини набуває характеру самовизначення, а дійсність - властивості світопорядку. У формах культурної реальності оточуюча людину дійсність наділяється універсальним значенням, ці форми отримують статус загальнолюдських, ототожнюючись із способом буття людини взагалі. Це своєрідний культурний ефір, в межах конкретної культурної реальності у якій здійснюється життєдіяльність людини.

Важливим компонентом духовності виступає здоровий глузд. Це перш за все конкретна організація життєдіяльності людини, в основі якої лежить образ „нормальної людини". Все, що здійснюється в рамках здорового глузду - вірне та передбачене, тобто є галуззю гарантованого буття. Здоровий глузд - це така духовна форма, в якій актуалізується історичний досвід людства.

Формою культури, у якій існують онтологічні межі духовного буття людини виступає сакральність Його (сакральне - священне) як правило, пов'язують з релігійною свідомістю та віруваннями. Дійсно, воно найбільш очевидно проявляється у релігійних обрядах. Однак буде помилкою ототожнювати сакральне в цілому із сферою релігійного. Те, що для людини є святим, не завжди має своїм джерелом релігію. Сакральне у культурному значенні - це форма залучення людини до максимально можливого у бутті, до того, що певним чином вичерпує смисл людського існування.

Співвідношення духовності та свідомості людини є важливим питанням філософії культури. На цю проблему існують різні точки зору. Перш за все свідомість ототожнюється з феноменом духовного, що виражається в аналізі духовних явищ і процесів в якості утворень психіки. Так А. Лосєв визначає дух в якості „сукупності всіх функцій свідомості, що виникли як відображення дійсності".

В науковій літературі поширена тенденція пояснення духовного у вигляді свідомості та її проявів зазначає Курносов [28, С. 75].

Таким чином, у сферу свідомості попадає вся площина зовнішнього та внутрішнього досвіду людини, у зв'язку з чим свідомість виявляється всеохоплюючою характеристикою життєдіяльності людини та універсальним визначенням її духу. При цьому різноманітні форми духовного освоєння світу ототожнюються з тим виглядом, який вони наберуть, будучи усвідомленими, і тим самим стаючи фактом свідомості. Утворюється своєрідний зачарований круг.

Свідомість - це своєрідна іпостась духу, не просто частина духовного світу, а його всеохоплююче вираження та спосіб розуміння духовного в усьому об'ємі і цілісності. Аналогічно тому, як свідомість вводить у свою сферу явища навколишнього світу, вона здатна транспонувати будь-який зміст чи рух внутрішнього. Така аргументація служить доказом для розгляду свідомості в якості „представника" феномена духовного в цілому дослідив Курносов ].

Розкриття змісту людської духовності передбачає виділення духовних феноменів, які відіграють самостійну роль у духовному розвитку людини та формуванні способу її життєдіяльності. Найбільш поширеними є такі духовні здібності людини як воля та чуттєвість. Маються на увазі внутрішні почуття (духовні): гнів., любов, натхнення, що складають галузь людських почуттів, як домінуючу у характеристиці „сутнісних сил людини".

Об'єктивізацією впливу волі та виконання нею регулятивної функції необхідності виступає рішення. Якщо практика - реальна діяльність, безпосередньо здійснювана людиною в просторі об'єктивної дійсності, то присутність в ній вольового начала виражається в підпорядкованості дії певному зразку, репрезентацією якого виступає рішення.

Матеріальне виробництво створює речові, матеріальні умови існування людини, а духовне - „ідеальні" продукти: думки, знання, переконання, свята, обряди, традиції, художні твори, мораль, етика, право тощо.Це визначення дає нам змогу зрозуміти що весілля виступає святом яке скадається повністю з обрядів та звичаїв які наділяють нас знаннями, переконаннями і іншими елементами що і показує його високий рівень духовності.

Поняття „духовне виробництво" охоплює такі форми та рівні: суспільна свідомість, ідеологія, духовні потреби, цінності тощо. В. Межуєв вважає, що духовне виробництво є виробництвом свідомості, тому воно дозволяє вивести існування свідомості в певні суспільні форми із конкретного типу духовної діяльності. Категорія духовного виробництва виражає активний, продуктивний характер духовної діяльності в її соціальних формах, вказує на включеність духовного як особливого типу суспільної діяльності в процес життєдіяльності суспільства.

Весільна обрядовість охоплює всі форми та рівні «духовного виробництва».

Таким чином, сутністю духовного виробництва виступає інтеграція індивідуального існування у суспільні форми буття. „Формуючи людську суб'єктивність, - підкреслює А. Горак - соціальні форми духовної діяльності організовують саму діяльність людини". Духовне виробництво залучає конкретну людину до співжиття з іншими індивідами у мікро- та макропросторі Духовне виробництво не створює особливих, самостійно життєвих форм, останні - лише способи організації процесу освоєння індивідом суспільних відносин у певному культурно-історичному процесі.

Отже, ми можемо в даному контексті визначити взаємозв'язок культури і духовності, оскільки розвиток культури досить тісно пов'язаний з проблемою існування людини. В онтологічному розумінні культура вказує на те, що наскільки людина є творцем власного життя, настільки її доля визначається власними зусиллями та діями. Відповідно, ступінь культурності, тобто здатності людини реалізуватись в якості самовизначального «я», є продуктом історичним.

У культурі поєднуються два пласти існування людини: фізичний (довгота життя) і набутий (соціальний). Тому культура є реальна форма життєдіяльності людини у фізичному та соціальному часі. Через неї людина пов'язана зі світом і дійсністю, а дух (духовне) набуває здатності утримувати людину у певній культурній площині. Отже, культура замикається на особистому бутті людини і визначає його. Саме тут вона знаходить свій смисл та духовні виміри.

Отже, проанаілзувавши сутність та значення духовної культури, духовного розвитку, духовного буття та свідомості, ми можемо впевнено сказати, що традиційне українське весілля являє собою цілісну духовну систему, яка складається з великої кількості духовних компонентів, що наповнюють усі весільні обряди, звичаї, традиції.

РОЗДІЛ 2. ДУХОВНІ КОМПОНЕНТИ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

2.1 Передвесільні обряди як фактор створення сімї

Проблема духовності завжди привертала до себе увагу дослідників. Зараз в світі відбуваються великі соціальні зміни, зумовлені глобалізаційними процесами, але вплив глобалізації на духовність вивчений недостатньо і потребує подальшої розробки. Адже духовність - це внутрішній світ людини, осередок її інтелектуальних і емоційно-вольових сил у єдності свідомості, самосвідомості, світогляду і волі.

В структурі духовності доцільно розрізнювати дух і душу. Поняття дух прийнято пов'язувати з діяльністю свідомості. Дух завжди діяльний, активний, повний творчої енергії. Саме завдяки діяльності духу людина сприймає і оцінює світ насамперед в ідеях різного світоглядного характеру: філософсько-гуманістичних, морально-етичних, екологічних, релігійних та інших. Проте дух є цілісність в структурі особистості, яка робить її тим, що вона є.

Пошуками змісту духовності людство займалося протягом всієї своєї історії. При цьому від епохи до епохи під впливом конкретно-історичних умов, об'єктивних і суб'єктивних факторів змінювались і зміст духовності, і погляди мислителів на духовність[50;с.217] як зазначив Симичов.

Українські весільні обряди, які ми маємо й тепер , розвинулися ще до Християнства. Обряди ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь „законною" жінкою. Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово „братися", побратися, побрання. Цього слова вживає в „Кобзарі" Шевченко: як бралися... .

Серед весільних пісень є багато дуже давній, що натякають або свідчать про давні звичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу ролю: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калати, прив`язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поженилися, і т. ін.

В українського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичай заснований на Біблії (Книга Буття 29. 26): Лаван каже Якову: „У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою".

На шлюби в Україні є певні пори року, але найчастіше восени, -- по закінченні польових праць.

Весільний ритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаючи потроху й нове від Нової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимо і в інших народів, словянських і інших європейських.

Молоду призначає Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір`я, що на тому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог , і в`яже до пари шматки кори, -- це шлюбні пари, і як він зв`яже, так і буде (Вовк: Студії 218). [14;с.219]В цьому виявляються прояви духовності народу.

Весілля в традиційному суспільстві з давніх-давен було однією із найважливіших подій у житті як окремої людини, так і цілої громади, без дозволу і участі якої не могло й відбуватись. Воно складалося з певних обрядових актів, загальна схема яких формувалася в окремих культурах протягом століть. У діях, пов'язаних з поєднянням жінки та чоловіка, знайшли своє відображення світогляд громади, її моральні норми, поетичні уявлення про світ, а кожен ритуальний акт мав своє символічне значення. Їх метою було освячення шлюбу перед Богом, родиною, та цілою сільською громадою, а також магічне забезпечення новоствореної сім'ї.

Українська народна культура складалася на основі землеробського способу господарства, тому й українське традиційне весілля відповідає

землеробській матеріальній культурі. Своїм корінням воно сягає, однак, ще первісних часів, про що свідчать відголоски у весільних обрядах і піснях початкової стадії родового устрою - матріархату (велика роль матері і брата, який продає молоду) та давніх форм шлюбів - умикання або купівлі молодої.[4;с.114]

Весілля українців - його загальна композиція, звичаєвість, пісенна поезія, символіка, на думку дослідників, вписується у загальноукраїнський контекст, причому найбільше спільних рис весільна обрядовість має з своєрідним церковним весіллям. Однак шлюбні звичаї мають і свою локальну неповторну специфіку. Вони перш за все дуже багаті і різноманітні, нерідко весілля двох сіл, віддалених від себе лишень на кілька кілометрів, істотно відрізняються. Це все пояснюється неповторними духовними компонентами у передвесільному циклі весільної обрядовості[10;с.54] що і висвітлює Вінницький.

Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До передвесільного циклу належать обряди, пов'язані з досягненням згоді; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини. У кожному з цих етапів присутні компоненти духовності а саме: запити -- це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Цей термін був поширений переважно на Харківщині та Сумщині; на Чернігівщині й Кіровоградщині -- «допити», на Івано-Франківщині -- «визнавки». На розвідини йшли мама або тато молодого чи хтось з близьких родичів. У кінці XIX -- на початку XX ст. звичай попереднього розвідування щодо згоди на сватання перетворюється у ввічливе попередження про прихід сватів.

Власне весіллю передували такі дійства, як вивідини й сватання. Щоб не “дістати гарбуза” (”потягти ковша”, “облизати макогона”), хтось із найближчої рідні хлопця нібито випадково заходив до батьків дівчини й намагався дізнатися про шанси їхнього претендента на її руку і серце. У ХХ столітті сватання найчастіше відбувалося вже за домовленістю молодих людей.

Сватати дівчину молодий ішов зі сватами: батьком і близькими родичами - шанованими одруженими чоловіками. Взявши хліб і палиці, вони приходили до хати дівчини. За старшого старосту, як правило, вибирали гострого на язик і дотепного чоловіка, який умів артистично виголосити традиційну промову про мисливців, які побачили на снігу слід куниці-красної дівиці (центральні регіони України), або приходили торгувати теличку (Гуцульщина), або напитували собі “прачки та швачки” (Полтавщина). Дівчина, яку обов'язково запрошували до хати, мала при цьому сором'язливо стояти і колупати піч. На знак згоди вона розрізала принесений хліб зі словами: “Ріжу цю хлібину, а ви мене прийміть, як свою дитину” (Харківщина) і подавала старостам рушника на хлібі. Приймаючи дар, старости кланялися і промовляли: “Спасибі й дівчині, що рано вставала, тонко пряла і хороші рушники придбала” (Полтавщина)[12;с.20] це зазначила в своїй праці Шубравська.

Після цього домовлялися про оглядини й заручини. На оглядинах батьки дівчини знайомилися ближче з майбутньою ріднею, її статками. За народними уявленнями, це дійство набирало юридичної сили і подекуди називалося “малим весіллям”. Сватання -- перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач», «говорун». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

В різих випадках це відбувалось по різному, але зміст залишався одним і тим самим. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили ні слід куниці (олениці) -- красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітай і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев'язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев'язувала хусткою. У випадку відмови ста ростам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.[ 32;с.134]

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи -- місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Заручини були найважливішим елементом передвесільного циклу. Ця заключна обрядова дія у різних регіонах України називалася по-різному: полюбини, змовини (Волинь), слово (Хмельниччина), словини (Львівщина), мале весілля (Полтавщина), рушники, хустки (центральні райони), сватанки, сватання (Закарпаття, південно-східні райони).

У період від сватання до оглядин була можливість обдумати рішення про одруження, і тому на заручинах закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб.

Назва «заручини» походить від обрядового з'єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. Наприклад, на Полтавщині, Черкащині саме на заручинах молода перев'язувала старостів рушниками. На Київщині у весільній пісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще й хустку:

Два рушнички - старостам,

Третій -- молодому;

Іще йому подарую

Хусточку шовкову.

Подивлюсь на молодого,

Йому усміхнуся,

Та з Василем молоденьким

Навік заручуся.

Заручини за своєю структурою і функціями нагадували весілля. Молодий і молода з дружками запрошували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де відбувалися церемонії поєднання двох родів. Власне, довкола цієї ідеї і вибудовувалася вся передвесільна обрядовість[35;с.30] зазначив Лозинський. Вона включала три основні ритуальні дії: посад, благословення та обдарування.

Під час церемонії посаду молоді висловлювали взаємну згоду на шлюб, який освячувався двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. У Карпатах, де збереглися більш архаїчні обряди, цей ритуал здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.

Потім починалося урочисте благословення молодих їхніми батьками. Останні, за звичаєм, сідали на лаву, застелену кожухом (символ благополуччя родини), а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших - молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословення. По закінченні родичі обмінювалися подарунками, а головне - обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а дарували хто худобу, хто клапоть землі.

Традиція ставати молодим на рушник дійшла до наших днів. Цей обряд існує і під час офіційної реєстрації шлюбу у палацах одруження.

На ознаку того, що дівчина і хлопець заручені, вони обмінювалися перснями і, крім того, отримували певні атрибути: наречений - барвінкову квітку, наречена - червону стрічку або квітку (на Буковині - траву). Дівчина після заручин до весілля ходила прибрана в квіти, стрічки.

Звідси, мабуть, і прислів'я:

"Гарна дівка, як засватана".

У багатьох місцевостях України аж до XX ст. з часу заручин жених користувався правом ночувати в хаті нареченої. Мати в першу ніч після заручин сама стелила ліжко молодим.[6;с.34]

Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання (замішування) короваю.

Для Західної України більш притаманними були барвінкові обряди, для Східної - коровайні. На Поділлі поєдналися обидва обряди: молода із дружками у п'ятницю йшла до лісу за барвінком, і того ж дня родичі та сусіди сходилися на випікання короваю.

Ці два весільні обряди мають єдине і дуже давнє коріння, пов'язане з поклонінням культові рослин та предків.

В українців вічнозелений барвінок завжди вважався символом вічності кохання та шлюбу і, природно, одним із головних елементів весільної обрядовості. Збирати: барвінок ішли у супроводі музик із хлібом, вівсом та горілкою.

У Галичині прийнято було йти по барвінок усією молодіжною громадою, на Бойківщині молода йшла з дружками та малим хлопцем, на Закарпатті - лише дружки молодої та молодого, а на Наддніпрянщині -невелика група молоді, котра мала виготовити вінок як прикрасу до короваю. Виготовлені з барвінку вінки іноді мазали медом, додавали кілька зубців часнику (як оберегуючий знак), вплітали китиці вівса, клали вінки на хліб і несли їх до батьків на благословення. В західних районах: більш поширеними були вінки, котрі плели у так звані барвінкові дні.

Барвінковий вінок виплітали тільки тим, хто вступав у шлюб вперше. Обруч для нього робили з пагінця солодкої яблуні. Готовий вінок прикрашали колосками вівса і виносили в комору.

На Гуцульщині вінок змащували медом і вкривали позолотою. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому, бо, якщо вінок пропаде, - не буде щастя у подружньому житті. Вінками не тільки прикрашали молодих та дружок, а й вдягали на руки всім, кого запрошували на весілля.[6;с.36]

У східних та центральних районах України більш поширеним передвесільним обрядом був дівич-вечір (дівичник, вечорина, дружбини, пироги та ін.), також пов'язаний із барвінковими обрядами.

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям, і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Особливою ліричністю визначалися такі вечори у дівочій громаді. Саме там «завивали» весільне гільце (вільце) - вишневу чи соснову гілку, прикрашену стрічками та жмутками колосків, -символ незайманості, краси та молодості. При цьому дотримувалися традиції, щоб деревце мало непарну кількість гіллячок.

Гільце шукали і вирубували хлопці-бояри, рідше (на Покутті) гільце мусив вирубати для молодої сам молодий. Церемонія виття гільця була дуже урочистою. Найчастіше першими його прикрашали молода або молодий. Опісля вили гільце дружки, дівчата, свахи. Бажаючи вірної любові молодому подружжю, дружки оспівували в пісні «зіллячка» весільного гільця, яким приписувалась магічна сила у здійсненні цих побажань:

Ми гілечка вили,

Три зіллєчка клали:

І руту, і м 'яту,

Хрещатий барвінок,

Пахучі васильки,

Калинові вітки,

Щоб любилися дітки.

Виготовляли тут і квітки та вінки для молодих. Одягання вінків супроводжувалося певними ритуалами: на долівці розстеляли біле полотно, на нього ставили хлібну діжу, зверху клали подушку, і на все це сідала молода, яку мав розплести молодший брат.

Після розплітання коси дівчата прикрашали голову молодої весільним вінком, якому належала особлива роль у весільному обряді.

Весільний вінок нареченої символізував її квітучу красу та молодість, був він барвистим, яскравим. У деяких місцевостях до весільних вінків вплітали пофарбоване в яскраві кольори пір'я та квітки з червоних стрічок, ці квітки пізніше почали замінювати паперовими, восковими або стеариновими.

На Слобожанщині вінок нареченої робили зі штучних квітів; на Буковині й Покутті - з кольорових стрічок, ґерданів, квітів, пір'я, намистин. Гуцулка на весілля готувала собі «барвінковий вінок» - твердий каркас, на який між зеленим листям нашивалися яскраві квіти з паперу, гарусу, тканини, воску і т. ін. хліб-коровай. Обрядове печиво випікали колективно з продуктів, які зносилися учасниками весілля.

На коровай запрошувалися декілька жінок, які звалися «коровайниці». Ідучи по селу, вони співали:

Марусина мати

По сусідоньках ходить,

Сусід своїх просить:

Да сусідоньки мої,

Прибудьте до мене,

Та до моєї хати,

Та до мого дитяти

Коровай бгати.

Найчастіше випікали короваї у сім'ях обох молодих і ділили їх під час дарування. Проте в окремих лемківських селах або на українсько-російському погра-ниччі коровай випікали лише в молодого, а потім йшли з ним до молодої.

Як свідчать записи про весілля XIX ст., короваї спочатку були житніми, як й інше весільне печиво. Традиція випікати короваї з пшениці з'явилася пізніше. Короваю надавалося глибоке символічне значення: єднання молодих у сім'ю та їхній перехід до вищої соціальної групи, об'єднання двох родин, продовження роду, плодючість тощо. Усе, що стосувалося короваю, набувало й магічного значення. Саджаючи коровай у піч, співали:

Стелися хмеленьку, на ліску,

Родися, пшениченько, на піску,

Густая, буйная - на ниві,

Частії снопочки на жниві,

Да високі стоги на гумні,

Вищий наш коровай на столі.

Найбільш поширеною формою короваю в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста. Все це в народному уявленні символізувало багатство, плодовитість, подружню вірність. На значній території (західні та південно-східні області) весільний хліб випікали у вигляді деревця чи гілочок з відповідними назвами: коровай, гільце, теремок, дивень, дівування, ріжки.

Різновидом короваю в Подністров'ї та на Закарпатті були круглі плетені калачі з отвором посередині під назвами: крученик, калач тощо. На Гуцульщині -сирні калачі - малі і великі.

Ще однією формою печива на весілля були різноманітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці. Ці вироби називаються калач, лежень, батько, покраса, пара, полюбовники[6;с.38]це підкреслювала Борисенко у своїх працях.

Характерним весільним печивом були також шишки, що ними обдаровували коровайниць, гостей, весі-льну челядь, молодь, яку не частували короваєм. Шишок звичайно випікали не менше двохсот.

До короваю співали багато обрядових пісень (особливо в центральних областях), коментуючи хід самого обряду, починаючи від вчинення і замішування тіста.

До найдавніших традицій відноситься і та, коли коровай випікається тіткою молодого чи молодої і врочисто переноситься до весільного дому.

Починалася церемонія приготування короваю благословенням матері під супровід пісень, що передавали радість роду з приводу одруження. Коровайниці співали:

Благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяті короваю бгати.

Фольклор засвідчує, що коровай є дарунком молодій від роду:

Короваю, короваю,

Везем тебе коло гаю,

Коло гаю, понад Дунай,

Ти, Ганнусю, не думай.

Іде твоя родинонька,

Везе тобі коровай.

Не житній, а пшеничний

Всій родині величний.

Пшеничний, петльований,

Родом дарований.

Ще однією цікавою особливістю коровайного обряду є побутування в окремих районах Тернопільщини, Івано-Франківщини обрядового хліба під назвою доля (образ «долі» в народній творчості асоціюється з судженим). Це підтверджує думку О. Потебні, що коровай був символом заміжжя взагалі. У весільних піснях часто коровай порівнюється з місяцем, ясним сонцем:

Світи, місяцю, з раю Нашому короваю,

Аби бил коровай красний Та як сонечко ясний.

Неодмінними атрибутами прикрашання весільного хліба були: барвінок, овес (чи колосок пшениці, жита), калина, що було глибоко символічним і мало сприяти зміцненню шлюбу, щастю й добробуту.

Напередодні означеного дня весілля в хаті нареченої готували «придане» - посаг, і в п'ятницю ввечері перевозили його до молодого. Хоча в багатьох матеріалах можна прочитати, що придане забиралось разом з молодою весільним поїздом. Дівчата співали в хаті молодої:

Готуй, матінко, постіль:

Чотири воли забори

І сто золотих готових,

І коня вороного

Для пана молодого,

І теє покривало,

Що шовком вишивала.

Зімховії подушки,

Щоб спали дві душки.

А коли виводили худобу, то бояри співали:

Нашому свату полегшало, що у нього в сараї поменшало?

Привівши худобу до молодого, вже співали так:

Нашому свату та погіршало,

Що у нього в сараї побільшало.[48;с.34]

Невід'ємною частиною весільного обряду була скриня. На скриню клали подушки, рядна, ліжники, а в скриню - одяг, полотно та інші речі. Скрині були мальовані, розписані. Розпис мав переважно імпровізаційний характер і, як правило, не повторювався.

В Україні весільні скрині декорували здебільшого мотивами рослинного характеру, доповнюючи їх зображеннями півня, курки з курчатами, пави, зозулі або козака-бандуриста, дівчини з коромислом тощо. Прикрашали й геометричним орнаментом - ромбами, трикутниками і т. ін. Та найбільш популярними мотивами були букет, вазон, гілка, віночок, серце.

За значенням і символікою поряд із коровайним та барвінковим обрядами можна виділити такі елемент весілля, як прощальний молодіжний вечір.

На Правобережній Україні існував ще один етап передвесільної обрядовості -- церковні оповіді.Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами і вінчанням сусіди і знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу[10;с.62] відзначив Вінницький.

Така стабільність розкриває народне розуміння шлюбу. Весільне дійство в цьому сенсі постає у вигляді сигнальної системи давнього суспільства, збереженої до наших днів сільською культурною традицією.

2.2 Духовність у весільному циклі

Духовність - це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не можна навчити з допомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не можна заставити по ньому йти.

Духовність - творча спрямованість, наснага людини; певний тип світовідношення: триєдність ставлення до абсолюту, до світу - природи, суспільства, інших людей, самого себе. Виходити з розуміння людини як духовної істоти, означає, що ми визначаємо за нею безумовне право на духовне самостановлення, самодіяльність, тобто сприймаємо її як справжнього суб'єкта власної життєдіяльності, який несе відповідальність за її здійснення.

Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом[1;с.210] за словами Алексеева.

Духовність не зводиться до інтелектуальності, ідеальності, звернення розуму до етики, чистої моралі або аскетизму. Духовність не є й чиста релігійність, чи емоційне піднесення духу, або розумова довіра і урегульованість поведінки на цих засадах. Духовною є будь-яка діяльність, яка веде людину вперед у напрямку якоїсь форми розвитку: емоційного, інтуїтивного, соціального - і веде, вказує на життєвість його внутрішньої сили[4;с.220].

Духовний вакуум охопив систему освіти і виховання. Втрачено основи християнського світогляду, внаслідок чого неможливе формування підвалин об'єднуючої національної ідеї; у змісті освіти спостерігається світоглядний хаос, орієнтація на бездуховний інтелектуалізм. Все це негативно позначається на духовному і фізичному здоров'ї особистості, у дитини втрачається сенс життя, впевненість у власному майбутньому і майбутньому своєї країни.

Саме тому гостро стоїть завдання створити концепцію національного виховання. А для цього необхідно звернутися до духовно-освітянської спадщини нашого народу. Тому проблема духовного виховання підростаючого покоління сьогодні відноситься до ряду глобальних. Вона усвідомлюється багатьма країнами, народами. Однак, ця проблема вирішена недостатньо і полягає в тому, що в державі і суспільстві немає погодженості в оцінці основних цінностей на яких можна і потрібно виховувати молодь. А духовне відродження української нації неможливе без змін у всіх сферах життя: в економіці, культурі й у свідомості. Тому проблему пожвавлення національної свідомості нинішнього покоління українців і формування такої свідомості в нового покоління можна назвати і морально-етичною, і психолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Її правильне рішення може стати для України досягненням[1;с.215] на чому і наголошує в своїм підручнику Алексеев.

Становлення духовності - це вища мета кожної особистості, адже в міцному ґрунті духовності зростає і особистість людини[15;с.18] за дослідженням Воропая.

Пізнання людиною самої себе, таємниць свого життя - один з її духовних пошуків, що сягає в глибину століть. Потрібно допомогти дитині пізнаючи світ, пізнати себе як людину і сприяти тому, щоб вона була суб'єктом життєтворчості. Навчити мистецтву життя, бути конкурентноспроможним в сучасному світі, оволодіти культурою життя.

Шлюб завжди був не тільки актом цивільно-правового характеру, а об'єднував в собі соціальні, біологічні, матеріальні та духовні аспекти. Шлюб в Україні був моногамним, патріархальним. Багато складових шлюбу відрізнялися в різних районах України, що було зумовлено перебуванням цих районів у складі різних держав. Але існівала усталена основа, притаманна українському населенню всіх регіонів. Так, підготовка до шлюбу була справою не тільки молоді, батьків та родичів, але й громадськості. Вплив здійснювався через громаду, молодіжні громади.

Безшлюбність загалом осуджувалась суспільством, хоч з цього

правила існували і винятки. Від шлюбу могли відмовитися один з синів або одна з дочок, щоб не ділити господарство та годувати молодших сестер та братів.

Шлюб був різновидом договору, який укладався усно, а в XVIII-XIX століттях письмово, особливо, коли йшла мова про розділ землі. Нареченій батько видавав придане, або посаг. До нього входила скриня (постіль, одяг, білизна), інколи худоба (худоба, земля, гроші)[29;с.93] що і відзначає Наулко.

Звичаєве право обмежувало укладання нерівних шлюбів, перш за все між багатими та бідними. І багаті і бідні неохоче віддавали дітей за нерівного.

Загальним правилом було, що невістка йшла у сім'ю чоловіка. Але в нерівних шлюбах зустрічався і випадок, коли бідний чоловік йшов у сім'ю жінки, на приймацтво. Приймацтво розрізнялося за причиною, існувало три його види -- за бажанням, за волею батьків, за запрошенням. В першому випадку положення зятя було подібним до найманого працівника, нерівне в

сім'ї. Зять не був головою в сім'ї, а тому ставлення до нього з боку громадськості було здебільшого зневажливим. В третьому випадку зятя запрошували найчастіше, коли не було голови сім'ї. Тоді ним ставав зять. Приймацтво за бажанням та за запрошенням найчастіше схвалювалося громадою.

Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення -- особисте відвідування молодими родичів. У більшості регіонів України ще до 30--40-х років XX ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружбами просив на весілля свою родину. Духовність відбилася і у звичаї запрошування на весілля. Запрошувати на весілля гостей ходили окремо наречений зі старшим боярином і наречена зі старшою дружкою. Зайшовши до хати, вони вручали господарям спеціально випечений фігурний хлібчик (”шишку”), кланялися і промовляли: “Просили батько, просили мати і я прошу: приходьте до нас на весілля!”.

Перед весіллям молоду вбирали у весільний одяг і розплітали їй косу. На Львівщині молоду садовили на діжку для випiкання, і це робив брат. На інших українських етнічних територіях надягала молодій вінка мати:

Ой знати, Марусю, знати,

Що рідненькая мати

Русу косу чесала,

Віночка закладала.

Розплітання коси символізувало зміну статусу дівчини. [39;с.16]

В Україні в XIX -- на початку XX ст. побутував звичай: після шлюбу молода їхала до себе додому, де відбувалася гостина за участю переважно хлопців і дівчат, але без молодого. Він повертався додому, щоб зібрати весільний поїзд, який формувався вже після обряду вінчання -- їхали по молоду. Виряджала сина мати, супроводжуючи це різними магічними діями: напинала на нього вивернутий вовною догори кожух, обсипала його зерном та дрібними грішми.

Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої - старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого; свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій; посаджені (хрещені) батьки «заправляли» весіллям.

На шляху весільного поїзда родичі молодої влаштовували перейму, вимагаючи викупу за молоду.

Такі дії повторювалися ще кілька разів: біля воріт нареченої (ворітна); в сінях, де молоду охороняли дружки; у весільній залі - за місце біля нареченої; останній же викуп - так званий весільний пропій - відбувався наприкінці весілля.

Перший викуп -- «ворітну» -- хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір'я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (колиматеріали історико-етнографічного дослідження. У межиріччі такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім -- навпаки. В деяких місцевостях було узвичаєне лише одностороннє обдаровування родини [38;с.48-49]

У кінці XIX -- на початку XX ст. обряд покривання голови часто здійснювався уже в домі молодого. Тоді це виконувала свекруха або й сам молодий. Іноді молоду покривали двічі -- в своєму домі та чоловіковому. Після приходу молодої до чоловіка свекруха скидала з неї намітку, закидала її на піч і зав'язувала у свою.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у домі молодої відбувався останній її викуп -- «весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка, її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір'я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові і «очистити» молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею Молоду супроводжували дві-три свашки з її родини, які стелили шлюбну постіль. На Гуцульщині, коли в домі молодого починалася гостина, молодих до комори відводив дружба. Він стелив ліжник, роззував їх, за що брав гроші, приховані заздалегідь молодими для нього, на чому і наголошує О.Кравець [47, С.51].

Сучасні весільні обряди підтримують древні традиції багатьох народів. Практично у всіх країнах на весільному торжестві окреме місце відводиться весільному пирогу, короваю, як символу достатку, успіху в шлюбі.

Традиційний сценарій українського весілля обов'язково передбачав церковний обряд вінчання. Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо або ж наречений приїздив по наречену.

Вінчання -- форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом XVII--XVIII ст. На перших етапах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді нерідко жили нарізно, а ж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід'ємним компонентом весілля.

І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Не даремно вінчання передувало давньому санкціонуючому народному обряду -- посаду. Довгий час воно сприймалося крізь призму язичницьких традицій, свідченням того с велика їхня частка у християнському обряді В. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння. Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.

Наприклад, на Гуцульщині обряд вінчання зветься прощею: молодий і молода тричі обходять довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з'їдали хліб, щоб жилося не вбого.

Під час Вінчання дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної обрядовості, які дещо "заземлили" духовний церемоніал. Водночас церковне Вінчання збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу, закріплюючи цінності сімейного життя.[13;с.48]

Того вечора молодих заводили за стіл - “на посад”.

Місце біля молодої наречений викуповував, як правило, у молодшого брата своєї майбутньої дружини. Тещі він дарував чоботи, сестрам - хустки, дружкам - кольорові стрічки. Молода обдаровувала рідню молодого. Частування короваєм сприймалося як громадське схвалення шлюбу. Спочатку частку коровая підносили батькам, потім молодим, а далі - всім гостям. “Підошву” коровая віддавали “запорожцям”, тобто тим, хто не був запрошений на весілля, а спостерігав за весільними урочистостями за порогом хати або біля вікон.

Після цього свахи приступали до “покривання” молодої: з неї знімали вінок і пов'язували жіночу хустку (колись одягали очіпок і намітку). Це символічне приєднання молодої до жіночого гурту знаменувало її остаточне прощання з дівуванням. Хор нагнітав емоції, співаючи жалісних пісень. Після “покривання” неодружена молодь покидала весілля, а молоду виряджали до нової родини. Це найбільш драматичний момент весілля, коли молода прощається зі своєю ріднею, матір'ю, хатою. На воза виносили посаг молодої, скриню, подушки… Весільний поїзд рушав до господи молодого, де їх зустрічала свекруха.[13;с.49]

Покривання -- найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.

Далі символічні дії через розплітання коси та Покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. -- як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.

Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд -- відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.

Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.

Обряд Покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже П. складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.

Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися. Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі Посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії -- торочини, на які приходили подруги нареченої.

Завершували готувати Посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували Посаг гостям та односельцям -- виймали із скрині гарні речі. Однак Посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної пісні[47;с120] про й пише Кравець.

Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї -- вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано -- з 12--13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно -- своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала Посаг, або навіть перебільшувала його. Хоча з часом розмір Посага та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї зал й гнався одним із найважливіших.

Саме весілля в деяких випадках мало стародавній княжий характер: молодий зветься князь, а молода -- княгиня, їхні друзі -- бояри. Коли їде поїзд з молодим -- молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хоч би то був і пан, бо це ж їдeть князь і княгиня. Розпорядники на весіллі звалися старости й підстарости -- це вже терміни литовсько-польського походження.

Також ще одиним духовним компонентом весільної обрядовості є те, що головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості.

Коли молода засвідчувала свою цноту, вивішували червоний “прапор” (на Західному Поліссі і в Карпатах цього звичаю не було). Молодий і бояри та дружки -- всі пришивали собі червоні стрічки. Довгу червону стрічку чи рушника прив`язували до довгої тички і з нею танцювали, коли йшли від молодої до молодого. Танцювали все село або вся громада.

Утрата дівочого вінка ще до шлюбу сильно переслідувалась.

Обряди ці надзвичайно широкі й змістовні і мають виразний ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь „законною” жінкою.[47;с.130]

До найважливіших атрибутів шлюбно-правової санкції у регіоні належать свічка, деревце, кожух. У обрядодіях та пісенних текстах, пов?язаних із виготовленням свічки, простежуються мотиви вшанування бджіл та воску, а також втілення у ній, як і в короваї, майбутнього щастя і добробуту молодих.

Важливе місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували приєднання невістки до родини чоловіка: розтоплювання печі, посилання по воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування свекрів.

Комора -- цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, власне Комора, демонстрацію цнотливості (перезву); друга -- приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву пропій або придана (переважно в районах з російським населенням).

Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів, в основі яких лежала віра людей в особливу силу молодої. В їх числі митвини -- ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; биття каші -- ритуальне приготування каші, її "продаж" гостям та обсівання нею двору й худоби.[7;с.80]

Саме цей період настання самого дня весілля пройшовши підготовку настає відтворення та втілнення самої духовності у відтворенні в обрядів за допомогою уже набутого духовного досвіду.

2.3 Духовний елемент у післявесільних обрядах і звичаях

Стан духовності і культури сучасного людства викликає відчуття тривоги, що все більш росте, за його майбутнє. Ми стали свідками, очевидцями і учасниками наростаючих темпів деградації як духовності, так і культури і розуміємо, що якщо цей процес не зупинити, то катастрофа сучасної цивілізації в загальнопланетарному масштабі стане неминучою.

На Н.А.Бердяєв думку, західна культура перейшла в цивілізацію, тобто в свою фактичну протилежність, бо культура відбулася від культу, від релігії, від храму, цивілізація ж є оболонка культури, що має суто чоловіче походження. Культура - явище перш за все духовне, цивілізація - матеріальне. Культура має душу, цивілізація - лише методи і знаряддя. Культура гордиться своїм минулим і тримається традиції, цивілізація гордиться справжнім і її мало цікавлять минулі досягнення і могили предків. Культура прагне до вічного, цивілізація живе сьогоднішнім днем: тут і зараз.

Демократія утилізувала культуру, перетворює її на засіб політики і економіки. Цивілізація позбавляє культуру її основи, її стрижня - духовності, без чого культура гине.

Без розуміння вищевикладених істин нам не зрозуміти суть тих духовних і культурологічних процесів, які відбуваються в нашій вітчизні, тим більше що прозападнически настроєна частина нашого населення постійно і наполегливо продовжує закликати нас увійти до лона західної цивілізації і залучитися до її “великих” культурних досягнень. Абсолютно очевидно, що це загрожуватиме нам неможливістю відродження національної духовності і загрожує наший національній культурі, а отже і національній ідентичності. Піти на це можуть тільки люди що повністю втратили національне і патріотичне почуття, зв'язок з культурою свого народу [2;с.120] наголосив Березовський.


Подобные документы

  • Етапи формування. Обрядовість зимового циклу. Весняні свята та обряди. Літні свята. Осінні звичаї та обряди. Трудові свята й обряди - органічна складова святково-обрядової культури українського народу.

    контрольная работа [17,9 K], добавлен 04.06.2003

  • Звичаї та обряди як органічна складова святково-обрядової культури українського народу. Свята, які належать до різних природних циклів: зимових, весняних, осінніх, літніх. Обрядовість зимового та весняного циклу. Літні та осінні звичаї та обряди.

    реферат [18,8 K], добавлен 28.11.2010

  • Вивчення традиційно-побутової культури народу. Відомості з етнографії українського народу. Походження, процес формування, характерні риси побуту, галузі традиційної матеріальної і духовної культури. Риси етнічної неповторності та національна свідомість.

    реферат [27,6 K], добавлен 22.01.2011

  • Поселення та житло, народний одяг, харчування, побут і звичаї, сім’я. Знання національної культури минулих століть є цікавим і з точки зору загальної ерудиції, і для розуміння феномену українського народу.

    реферат [14,7 K], добавлен 07.11.2003

  • Аналіз лексики, пов’язаної з акціональним планом східнослобожанського весілля. Святкування сватання неодруженими і одруженими учасниками весілля. Назви на позначення передшлюбних обрядів, які разом з обрядами шлюбного дня складають ритуал одруження.

    реферат [33,5 K], добавлен 20.09.2010

  • Територія розселення лемків. Сім’я та сімейний побут. Родильні звичаї та обряди. Весілля на Лемківщині. Народні знання, одяг, кухня, інтер'єр житла. Домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду.

    презентация [3,8 M], добавлен 19.11.2014

  • Історія та розвиток українського народного танцю. Український танець як складова частина народно–сценічної хореографії, її національний колорит. Історія розвитку українського костюму. Методика постановки хореографічної роботи, характеристика рухів.

    дипломная работа [1,2 M], добавлен 30.09.2014

  • Поселення та житло. Народний одяг, харчування. Побут і звичаї, сім’я. Феномен українського народу, що живе на перекресті шляхів в центрі Європи і впливає на політичні події на всьому континенті.

    реферат [15,6 K], добавлен 23.04.2002

  • Сімейна обрядовість. Поховальна обрядовість. Похорон. Похорон неодружених. Проща. Поминки. Найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї.

    реферат [257,0 K], добавлен 12.02.2003

  • Онтологічна характеристика світогляду українського народу на прикладі загадок, характеристика чинників (а також особливостей історичної епохи), що зумовили ті чи інші аспекти світогляду. Загальні відомості про загадки, як зразок народної усної творчості.

    контрольная работа [54,9 K], добавлен 05.04.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.