Мене приймаєш?

Йєк мене приймаєш,

Вийди на задвірок,

Тут мене здибаєш Шухевич В.О. Вказ праця. - С.36..

На цей заклик мати виходить з хати, обсипає сина пшеницею, а сестра тим часом стелить ліжники від задвірка до хоромів аж у хату до стола. Батько бере за руку одного з найповажніших гостей і запрошує до хати. Мати бере від вінчальної матки калачі, поклавши їх і запалену свічку синові на плечі заводить сина за стіл. Коли молодий сяде поряд з дружбою за стіл перед деревцем, тоді мати кладе перед них калачі, а потім покриває його білою переміткою на знак, що він уже не парубок Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. - К.,1987. - С.311.. Через деякий час дружба знімає перемітку і кладе її на стіл.

Перед відправленням до шлюбу відбувався традиційний церемоніальний обхід навколо стола, який проводив найчастіше староста. Наречені кланялися батькам, які сиділи з «прощевим» хлібом і благословляли дітей до шлюбу. Цей звичай у гуцулів звався «проща» Там само. - С.311.. Виходячи з хати, «віддавали честь» порогу палиця чи топорцями. Молоді мусили переступити поріг правою ногою. На Гуцульщині збереглась традиція застеляти поріг ліжниками, веретами. Безперечно, це пережитки язичницького культу - вшанування домашнього божества.

Молодих і весь поїзд староста виводив хусткою на подвір'я, де продовжувались посвячувальні обряди. Мати, одягнута у вивернутий кожух, тричі обходила поїзд з мискою води, хлібами під пахвами і пучком барвінку. Вона кропила весільний поїзд й обсівала його зерном, соняшниковим насінням, цукерками. За нею ішов дружба тримаючи в руках дрючок, що мав символізувати коня. Молодий виходить з хати, за порогом кланяється на всі чотири сторони.

Над материною головою піддружний тримав вивернутий кожух, а дружко з матір'ю їздив на граблищі, мов на коні. Після церемонії обсипання дружко ламав грабілище, кидав одну частину на хату, а другу частину - навпроти хати Весілля: У 2 кн.. - К.,1970 - Кн.2. - с.101..

Коли весільні сідали на коней, мати знову обсипала всіх пшеницею. Побажання молодим перед від'їздом до церкви вражають гуманністю і врочистістю, хоч у своїй основі є, напевно, пережитками давніх магічних дій для забезпечення молодим багацтва і благополуччя.

Молода, сівши на коня, дивилась через калач, прив'язаний на правій руці, на чотири сторони світу. Коли дивилась на схід, їй бажали: «Аби с була, як зоря красна», коли на захід, мати казала: «Аби с була, як сонце щасна», коли на північ, до неї наближався батько і казав: «Не знай ніколи ні нужди, ні зими», коли на південь, дружки їй бажали: «Аби вам всюди було мирно». Усі додавали: «Тай пишна, тай мила, тай тепленько було би в груди» Там само. - с.101..

Після цього весільний поїзд молодої (молодого) з музиками, співами рушає до церкви. Попереду - «береза» з великим деревцем, за ним - музика, весільний кум або кума, дружки (дружби), «княгиня» («князь»). У гриві коня молодої - яскраві кутаси, через шию біля вуха прив'язаний дзвінок. Решта гостей - теж на конях. По дорозі вони співають:

Йа в неділю рано-рано

Щось си море розіграло

Йа не море то - то грає,

Але сонце си купає

(ім'я княгині) зазирала

Врятуй мя з того моря

Ой дядечку, моя душко,

Подай - ко мені твою ручку.

Дав би тобі, дочко, обі

Забрав би ті, дочко, собі

Тай у море вона впала.

Слізоньками си вмиває,

На дядика покликає:

Ой дєдику, соколику,

То ж не моя, дочко, воля

Рятувати тебе з моря,

Але Божа, дочко, воля,

Рятувати тебе з моря Малова-Малкович П.М. З закарпатських джерел. Фольклорно-етнографічний нарис. - Чернівці: Місто, 2004. - с.25..

За народним звичаєм до церкви молодий і його весільний поїзд їдуть першими, з церкви першою їде молода. Прибувши до церкви, посланці повідомляють про це священника, а всі співають:

Ой нема попа дома,

Ой поїхав до Львова

Ключики купувати,

Церковцю розмикати

Двоє дітей звінчати Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. - К.,1987. - С.312..

Коли молодий під'їжджає до церкви, злізає з коня і підходить до молодої. Вони тричі кланяються один одному, а тоді заходять до церкви.

Односельчани під церквою пильно стежать за поведінкою молодих. Якщо, під'їхавши до церкви, молодий не зсаджував наречену з коня, то це означало, що він жениться з примусу батьків, а якщо зсаджував - по любові Здоровега Н.І.Вказ.праця. - с.23.. Молодий ніс до церкви декоровану тканим узором перемітку, яку священник накидав молодій на плечі. Як лиш вийде священник, князь бере княгиню за руку, а вінчальні батьки ведуть їх до престолу. Під час вінчання дружба тримає в руках крисаню, вінчальна матка - калачі із запаленою свічкою на плечах князя. На плечах молодої вінчальний батько теж тримає калачі із запаленою свічкою, а дружка - перемітку. З вінчанням пов'язані різні дії забобонного характеру. Люди ворожили про щасливий чи нещасливий шлюб на свічках. Якщо в церкві яскраво горять свічки, то буде веселим життя молодих, а якщо у когось погасне свічка, той раніше помре. Молода завжди намагалась стати першою на церковний поріг чи на рушник, що стелили перед престолом аби верховодити над чоловіком. На неї ображалися всі дівчата, коли вона, обходячи престол, не тягнула ногою рушник, бо скрізь вірили, що без такої дії молодої у селі перестануть виходити заміж дівчата. При виході з церкви одна з сестер молодої кладе на порозі одімкнутий замок і пильнує, щоб молоді через нього переступили. Після цього вона замикає замок, біжить, не оглядаючись, до річки і кидає його у воду, «щоб життя молодих було на віки замкнуте» Малова-Малкович П.М. З закарпатських джерел. Фольклорно-етнографічний нарис. - Чернівці: Місто, 2004. - с.25..

Молоді, вийшовши з церкви, дивились через свої калачики одне на одного «аби бачити своє щастя», потім цілувались із гостями, а виїхавши з церковного подвір'я з'їдали калач, варене яйце і хліб з медом. Потреба у їжі зрозуміла, через те, що молоді їдуть на вінчання голодні Шухевич В.О. Вказ праця. - С.46..

Як тільки молодята вийшли з церкви, молодий тричі погладжує молоду батогом на знак, що він став тепер її господарем. Перед церквою молоді ламають калач, визначаючи, хто буде головувати в домі (кому дістанеться більший шматок, то й головуватиме) Кайндль Р.Ф. Вказ праця. - С.24.. Вони вітають гостей, кланяючись на три боки, обходять їх, частуючи калачем.

Зараз же по шлюбі можна дізнатися якою дівчиною була княгиня: якщо після шлюбу вона лиш розчервоніється та заплаче, то це «справедлива дівка», а котра несправедлива «то стане біла» аж «посиніє» зі страху аби молодий не спізнав.

У ХІХ ст. у гуцулів зберігався звичай втечі молодої на коні Шухевич В.О. Вказ праця. - С.47.. Як тільки молоді виходили з церкви, молода сідала на свого коня і швидко мчала додому. Молодий наздоганяв її. Старший дружба стріляв з пістоля, молода стримувала свого коня і прощалась з молодим, оскільки вони, за традицією, повертались окремо, кожен до себе додому.

Повертаються молоді тим самим порядком і тими самими дорогами, що йшли до церкви. При цьому молоді не повинні оглядатися одне за одним. Щоб під час розлук протягом усього життя бути вірними одне одному. Дорогою грає музика, а за нею весільна дружина співає:

Лежьили берви барвінковії,

Крутоє деревце, витоє!

Подьикуємо попонькови,

Як своєму батечкови,

Не багато нас бавив,

Не багато й заправив:

Коника вороного,

С-під пана молодого Там само. - С.312..

Коли весільний поїзд під'їжджає до хати, сусіди виходять зустрічати молодого та його гостей, співаючи:

Слихом слихати, видом видати,

А пана молодого витати

Щєстєм, здоров'єм, розумом добрим,

Ласков Господньов, дружинов подобнов.

Най тобі буде, пане молодий, із роси, із води, з усієї лободи.

Щоби Пречиста Діва за столом сідя,

А за нею добрі люди най тобі доленьку судя МЕЕ ЧНУ. - 1998. - Т.8. - с.32..

Так само вітають і молоду, але закінчують вітання іншими словами:

Щоб була, як золото ясне, як весна Божа красна,

Як Божий дар. На весь світ подобна.

Сусіди кланяються тричі молодій, а вона кланяється їм. Тоді батько запрошує гостей у хату, тримаючи в руках пляшку горілки чи вина і частує усіх присутніх.

На Вижниччині батько з дружбами (матка з дружками) приймають від молодого (молодої) налиті порції горілки і закуску та приносять їх на тарілочках гостям, промовляючи: «Просимо на повницю». Гості п'ють, кладуть на тарілку гроші, подарунки, говорячи: «Просимо на дар. Від нас мало, від Бога велико». Ті відповідають: «Дякуємо, аби ви були такі чесні та величні, як ваш дар». Першими повницю п'ють рідні: тато, мама, а далі всі гості. Коли п'ють повницю батьки молодих, то гості співають:

Ой на горі трава рівна,

Вінчується мама рідна.

Ой на горі овес рівний,

Вінчується тато рідний,

Ой мама ся вінчувала

Та й дарунчик дарувала.

Ой мама ся вінчувала

Тай хусточку дарувала.

А від тата ми немного,

Тай коника вороного Весільні пісні: У - 2кн. - К.,1982. -Кн.. 2 - с.1207..

Всім іншим гостям не співають, але вигукують, наприклад: «Вівать! Матка п'є!». Коли повниця закінчується, батько дякує всім гостям за їх дари і оголошує суму повниці. Потім він вітає молоду (молодого) і вручає повницю. Молода (молодий) дякує гостям і просить їх далі веселитися. Повницю віддають татові і мамі.

Після частувань і веселощів в домі молодого починали готуватись до весільного поїзду і походу за молодою, а у домі молодої до зустрічі з молодим. Молодий князь збирав свою дружину.

Напередодні шлюбу був звичай, за яким молодий у неділю з паляницею, загорнутою у білу хустку, ходив по родичах і просив у поїзд: «Просить батько, мати і я вас прошу, приходьте до нас у поїзд» Весілля: У 2 кн.. - К.,1970 - Кн.2. - с.105.. Кожного разу, коли він заходив до хати, паляницю клав на стіл, а коли йшов з хати, то її йому віддавали і дякували. Рідних у молодого набиралося для поїзду іноді близько п'ятдесяти осіб. У домі молодого на столі стояла дерев'яна тарілка. Запрошені клали на тарілку по копійці, а дружко рахував, щоб не набралось поїзду більше, як домовились з батьком молодої на заручинах.

Серед поїзду або дружини виділялись весільні чини, які по ходу весільної драми виконували ті чи інші функції. Із дружини молодого визначались два старости (староста і підстароста), дружко - розпорядник весілля, піддружний, помічник дружка. Групу нежонатих хлопців - бояр, дружбів - очолював старший боярин або старший дружба, заміжніх жінок (свах) - старша сваха. В поїзді молодого була ще світилка, яка при виконанні обрядів носила світильник або меч із свічками та зіллям. Існувала посада берези, хорунжого, який ходив з весільною корогвою (курагов) перед весільним поїздом під час походу молодого до молодої Борисенко В.К. Вказ праця. - с.39..

Із дружини нареченої виділялись також свахи, дружки, дружби, старости. Залежно від місцевих традицій і від економічної спроможності батьків кількість весільних чинів була різною.

У домі молодого, який збирав весільну дружину, обрядовість нагадувала готування війська в далеку дорогу. Поїзд призначали так, щоб молодому не було пари.

Дружину мітили своєрідними відзнаками. Найбільш типові весільні відзнаки були на головних уборах. Загальноприйнято, щоб свашки збирали шапки і прикрашали їх барвінком з червоною стрічкою. Спочатку «значками» мітили бояр, а потім усіх весільних. Коли пришивали квітки, свашки і світилки співали:

Та гадайте, бояри, гадайте,

По червоному складайте,

А ви, старости, сумуйте,

По червоному описуйте!

Та тепер година не тая,

Дорожинонька слизькая,

Треба молодому чобіток

І золотеньких підківок Весільні пісні: У - 2кн. - К.,1982. -Кн 2. - с.209..

Бояри мусили «скупляти», тобто викуповувати свої шапки у свашок. Гроші забирали собі, але найчастіше свашка збирала гроші у решето, а потім сипала їх молодому за комір сорочки.

Весільна дружина перед походом виконувала обряд, що нагадує чи то магічний заклик до єдності, чи то своєрідну присягу. На стіл ставили велику миску з горілкою і клали біля неї велику ложку. Старший боярин вів князя за хустку, той за іншу хустку тримав боярина і так йшли всі весільні. Утворювався своєрідний весільний поїзд, який завершувала світилка із запаленою свічкою. Обходячи навколо стола, кожен черпав ложкою горілку з миски, а за третім разом усі по черзі пили прямо з миски Малова-Малкович П.М. Вказ праця. - с.42..

Попереду весільного поїзду їхав дружба або береза з деревцем та корогвою, за ним - молодий з дружбами - боярами на конях, а всі останні розміщувались на возах. Весільна дружина вражає своєю мальовничістю. Кожен учасник повинен був виконувати певну роль і мати певні обов'язки. Дорогою співали пісні, які розповідають про великі труднощі дружини, яка їде княгиню здобувати, бо молода сидить у неприступному замку та охороняється численною сторожею, застерігали молодого від різних чар. Поширеною була пісня, в якій нареченому заступає дорогу червона калина, він її рубає, а калина промовляє: «Не для тебе ся калина саджена, тільки для тебе дівчина споряджена» МЕЕ ЧНУ. - 1998. - Т.9. - с.14..

Під час весільного походу хлопці влаштовували молодому перейму. Ця традиція пов'язана із давнім звичаєвим правом, за якими право на дівчину - відданицю пред'являли всі молоді члени общини. Пізніше це явище, як пережиток, збереглось у парубоцьких громадах. Перейму встановлювали неподалік від дому молодої. Посеред дороги ставили лаву, яку застеляли білою скатертиною і клали хліб-сіль. Між молодим та парубками села починаються переговори і все закінчується тим, що молодий дає викуп - калач, пляшку горілки і дістає право ввійти разом із своїм поїздом на подвір'я молодої.

Молодий з боярами перед воротами зупиняється і передає їй калач, який бояри перев'язують хусткою, зав'язавши в усі чотири кінці гроші. Як лиш дружби передають калач княгині, свашки тричі співають:

Глянь же, Наталочко, крізь калач

Карими очима та й заплач.

Ось твій іде, розмай коса,

Потеряй - краса, що зав'язав увесь світ Здоровега Н.І. Вказ праця. - С.25..

Молода вибирає зубами гроші з хустки, хреститься калачем і дивиться через нього до сходу сонця, повертаючись тричі за рухом сонця. Потім передає молода свій калач у дарунок молодому. Вінчальна матка перев'язує калач двома кінцями хустки, а за два інші кінці бояри вішають хустину на воротах так, щоб молодий зміг проїхати під калачем на коні. Дружби викуповують дружок, беруть їх у танець.

Зустрічаючи гостей мати нареченої обов'язково виходила у вивернутому кожусі, тримаючи в руках горщик з водою та вівсом. Молодий брав горщик від матері і, вдаючи, ніби хоче пити, кидав його позад себе, а дружба розбивав горщик палицею над головами весільних. Мати за традицією обсипала молодого і весільну дружину вівсом, житом, пшеницею, мастила вуста нареченого медом, частувала його горілкою, яку він виливав двічі позад себе, а пив тільки третю чарку. Церемонія зустрічі зятя відбувалася під супровід пісні:

Вітаю ті, зятеньку,

З повними повноньками,

З житніми хлібоньками,

І добрими словоньками.

Щоб бись був веселий, як весна

Здоровий, як вода, маючий, як земля,

Жибись мєрив гроші мискою,

А діти колискою Весільні пісні: У - 2кн. - К.,1982. - Кн.. 2 - с.202..

Вхід дружини молодого до хати молодої супроводжувався магічними діями, в яких брали участь жінки - свахи. Вони, тримаючи хліб, сіль, запалені свічки, підходили, як представники двох весільних дружин до хати, ставили праві ноги на поріг і з'єднували свої свічки так, щоб ті горіли одним вогнем, цілувались та обмінювались хлібом. Обмін весільними калачами означав дозвіл дружині молодого увійти до хати.

На Путильщині спочатку входять у хату дружби і береза. Вони підносять до очей княгині сирний калач і питають: «Куди краще видно?». Вона відповідає, що на всі боки, але гарніший місяць (молодий), який стоїть в дворі. Дружба відв'язує сирний калач від руки княгині і прив'язує її калач від молодого. З калачем молодої береза виходить на двір, де перед порогом прикладає молодому до очей калач і запитує, куди краще видно. Той відповідає, що на усі боки, але найгарніша зірка, що у хаті світить. За цими словами дружба пересилює цей калач через червону хустку і віддає молодому Борисенко В.К. Вказ праця. - с.130..

Іноді відбувається ще гра - шукання молодої, якій дружба повинен вручити калач молодого. При цьому він заводить мову про ягницю, яка ніби пропала, що нагадувало розмову старостів на сватанні. На зустріч йому виходили переодягнені старі жінки, дружки, але він не погоджувався. Молода у цей час сиділа за столом, після жартів дружба клав калач перед княгинею зі словами: «Просить пан молодий на дар» Кожолянко Г.К. Етнографія Буковини. - Чернівці, 2001. - Т.2. - С.285..

Родичі обох наречених запивали угоду перед порогом, причому пригощав батько молодого. Всі цілувалися, бралися за руки «у колесо» і входили до хати, співаючи:

Лежали берви бервінковії

Крутої, деревце витоє!

Ой, як мак процвітає,

До нього бджола прилітає,

Так бояри в дім ідуть

Бо вони потребу мають

Ой, у Львові на ярмарку,

Ой, заїхав (ім'я) у брамку,

Зачив золото вибігати

Хоче панну купувати.

Ми му срібла доложімо,

Викупити поможімо МЕЕ ЧНУ. - 1999. - Т.6. - С.23..

У хаті біля молодої сидить її брат, тримаючи молоду за косу. Наречений, торгуючись дає викуп: гроші і топірець на косу молодої. Брат бере викуп і відпускає сестру. Дружки докоряють братові:

Ото поганий братик, як татар,

Продав сестрицю за таляр.

Він і так з него нічого не зведе,

Піде у корчму та й проп'є Здоровега Н.І. Вказ праця. - С.27..

Після обряду купівлі молодий займав місце брата. Наступала згода родів. Починалось обдаровування роду молодої. Дарували найближчим родичам цінні подарунки (чоботи, хустки, перемітку), а дружкам давали по два бублики, але обов'язково обдаровували всіх. Мати молодої обдаровувала родину молодого рушниками, так званими «оддарками». Староста викликав до столу кожного з родичів, урочисто вручав подарунок і ставив печатки рукою, вимащеною сажею. Після цього батько молодої подавав молодим загорнутою у хустку рукою по чарці горілки, ті в свою чергу брали чарку також загорнутими в хустку руками і випивали.

Єднання родів скріплювалось ще урочистою роздачею караваю. На це спеціально просили дозволу у старости. Дружба краяв каравай, а піддружний роздавав усім родичам. Верхівка караваю, розрізана надвоє, підносилась на тарілці молодим. Старости слідкували, щоб нікого не обминути, бо це був би вияв неповаги Там само. - С.27..

Розподіл караваю вважався ніби благословенням роду на перехід молодої з дівочого стану у жіночий. Беручи каравай, кожний дякував, клав у свою чергу на тарілку для молодих хто гроші, хто полотно. При обдаровуванні молоді вставали кожний раз і кланялися. Дружок молода сама обділяла караваєм, а його рештки і спід («підошву») віддавали музикантам.

На Путильщині на кінець вечері, молоду кликали до комори, де з неї знімали головний убір. Музика при цьому грає сумну мелодію. Як тільки молодий чув гру скрипки, то забігав до комори і зубами мусив перекусити «шварку» - тясемку, яка тримає «бовтиці» (металеві прикраси) в косах молодої і відразу ж втікав. Молода при цьому плакала, а хтось із присутніх тягнув за нитку і розсипався весь пишний убір гуцульської княгині. Після цього весільна матка пов'язувала її переміткою, поверх якої клала весільний вінок. Обряд закінчувався ритуальним танцем дружби з молодою. На початку ХІХ ст. молоду пов'язували хусткою.

На Вижниччині покривання княгині поєднувалося з відсіканням її коси. В цьому переплелися древні обряди ініціацій з традиціями і звичаями патріархального ладу. Обряд відсікання коси узаконював залежність жінки від чоловіка і його роду. Не випадково в цьому обряді брали участь молодий, свекор, староста молодого Весілля: У 2 кн.. - К.,1970 - Кн.2. - с.118..

У коморі клали ярмо, накрите снопом збіжжя, на яке сідав молодий, а йому на коліна молода. Мати молодої одягає на неї чипець (очіпок), а зверху шапку молодого. Тут поєднується символізація багатства, добробуту, а також присутній елемент покорення невістки сімейним традиціям чоловіка.

Після частування молодих виводять з-за столу. Попереду іде матка з батьком, за ними бояри, останніми виходять молоді, тримаючись за рушничок. Молодий бере свою суджену до танцю. Під час танцю брат молодої відтинав їй косу, співаючи:

Три перстені покидати, а танці забути

Треба мені, молоденькій, господинев бути.

Три перстені покидати, тре косоньку втяти,

Треба мені молоденькій кибавку носити Там само. -с.118..

Родичі молодого прив'язують кінець коси молодої до гвіздка, спеціально вбитого в стіну. Молодий серед танцю з першою дружкою повинен виявити таку спритність, щоб за першим ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього господарі приймають хлопця до свого роду.

Про перехід молодої з дівочої громади до громади жінок свідчить не тільки її головний убір, а й зачіска.

Волосся тепер їй заплітали не в одну косу, що характерно було для дівочої зачіски, а в дві, або розплетене волосся закручували в кружок, одягали очіпок, зверху зав'язували хустку.

Молоді за обідом нічого не їли, а йшли вечеряти у комору. Мати приносила смажену курку, пригощала свах і молодих. Інколи молодим давали явно символічну їжу - двох смажених голубів, що були символом вірного кохання і злагодженого життя, печені яблука та пряники Шухевич В. Вказ праця. - С.50..

Після вечері молода прощалась з рідними та подругами. Цей обряд також супроводжується багатьма жалібними, журливими піснями:

Ой на горі полуцвітки процвітають,

Усю гору кам'яную устилають.

Ой просила та Мар'єчка да батенька:

Пусти мене, мій паноченьку, на сюю гору

Нехай же я з полуцвітків віночок зов'ю,

Нащо тобі, дитя моє, той віночок

Уже тобі не ходити у таночок,

Уже тобі не водити подружечок Весільні пісні: У - 2кн. - К.,1982. - Кн.. 2 - с.126..

Свахи із сторони молодого піснями закликали молоду готуватися до далекої дороги, співами жалібних пісень до батьків, які зостануться без дочки, зверталися до молодої, нагадуючи, що скінчилося безтурботне життя у рідної матері. Вирядження молодої з дому батьків до дому молодого називається проводини. Перед від'їздом староста виголошував прощу від імені молодих: «Дорога моя мамко, дорогий мій неньку, приступіться сюди і вислухайте мене перед далекою дорогою. Дякую вам за те, що ви мене викохали і навчили свій вінок дівочий доносити. Дякую вам мамко, за ті ночі, що ви недосипали, коли я була мала або хворіла. Дякую, вам неньку, за те, що ви старалися, би у мене були убори красні. Та прошу вас дуже красно, поблагословіть мені щасливу дорогу» Борисенко В.К. Вказ праця. - с.134.. Після цих слів молоді тричі танцювали в один бік, як сходить сонце і староста виводив їх із хати. Це був ритуальний танець «відклонювання».

Бояри виносять придане молодої, поклавши його у бесаги, а також напої та закуску і складають на віз. Крім раніше домовленого приданого (ліжники, перемітки, посуд, одяг), бояри і свашки молодого брали все, що їм потраплялося під руки і це дійсно нагадувало розбій, напад і викрадення нареченої. Дуже часто батьки, знаючи ці традиції, залишали в хаті тільки те, що розраховували дати молодій, а все інше ховали подалі від людського ока.

Перед відходом до дому молодого відбувався обряд триразового обходження молодими зі світилками, свашками, піддружним навколо діжі, застеленої рушником з хлібом і сіллю. Після цього магічного обряду, що зберіг сліди древнього аграрного культу слов'ян, молоді кланялися батькам, усім присутнім, котрі зверталися до них з напутнім словом.

Бояри підсаджували молоду на віз. Молодий тричі обходив навколо воза і кожний раз бив молоду злегенька по спині, при цьому примовляючи: «Кидай батькові норови тя бери мої». Свахи молодого співали при цьому:

Покидай батькові норови:

Перший норов - батьків двір;

Другий норов - вечорнички;

Третій норов - парубочки,

Що проводили щоночки Здоровега Н.І. Вказ праця. - С.28..

Коли наречені виїжджали з двору, хлопці з роду молодої влаштовували перейму і вимагали викуп. Якщо молоду видавали за нелюба, а в переймі був її милий, нерідко траплялись і справжні бійки, що часто дуже трагічно закінчувались. Для переїзду до дому молодого вибирались найдовші шляхи, щоб над'їхати десь аж вночі. Поїзд супроводжувався піснями, вигуками, свистом, пострілами з пістолів, рушниць. Перед двором молодого розпалювали вогнище і весь поїзд переїжджав через нього. В народі цей обряд називався «молоду підсмалювати» Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. - К.,1987. - С.313.. Цим віддавали данину древнім пережиткам очищувальних обрядів вогню. Зустріч невістки обставлялася рядом дій магічного характеру з метою охорони дому від появи «чужої» особи, а з нею і «злих» сил.

Мати молодого одягала вивернутий кожух й стояла на порозі на розстеленому кожусі, бо шерсть відстрашує від невістки біду. Вона віталась з невісткою, обсипала її пшеницею і вводила до хати під супровід обрядової пісні:

Невістко моя жадана,

Не рік же я тя чекала,

Свого сина годувала.

Будь же ми здорова, як вишня,

Будь же ми плідна, як весна Весільні пісні: У - 2кн. - К.,1982. - Кн.. 2 - с.207..

Придане молодих бояри складали в коморі. При вході в хату молода не повинна дивитися на піч, це б означало, що хтось помре. Іноді перед молодою кладуть буряк, кості, кусок глини, це свого роду випробування розважності молодої, яка в таких випадках повинна стримуватись і не сердитись. Їй на коліна кладуть маленького хлопчика, щоб родились парубки.

Церемонія зближення нареченої з родиною чоловіка, забезпечення прихильності з боку свекрів полягала у звичаї обдаровувати рідних молодого при приході в хату. Княгиня перев'язує свекруху переміткою, а свекрові передає сорочку і калач. Свекор ламає калач, мочає його в мед і всіх частує. Родину молодого невістка обдаровує хустинами.

Усі присутні ловляться за руки, обходять тричі подвір'я і так заходять у хату, де на столі стоїть лише хліб, а в ньому деревце. Молоді сідають з боярами і дружбами за стіл і просять у хатніх, щоб дали щось їсти і пити. На що вони відповідають, що немає їжі, треба мати вже свої харчі. Але встає старший дружба дружба і каже: «Не журіться, ми не привели її голу, ми маємо що їсти та пити!». Невістка поспішає застелити стіл своєю скатертиною і викладає з бесаг усього, що набрала з свого дому. Починається гостина - пропій у молодого. Свекор ділить хлібину на чотири частини: по одній для князя, один для себе, а четвертий для дружби. Невістка перев'язує свекра чорною шовковою хустиною. Отримавши подарунок, свекор накладає на стіл всілякої їжі та напоїв. Побачивши це, бояри, співають:

Ой кувала зозулечка

На млині, на латі,

Як я буду пробувати

В свекрушиній хаті?

Свекор лихий, свекруха гірша.

Бідна ж моя голова, мама моя ліпша.

Увійшла молода у нові двері

Тай сплеснула в долоні

Бо чогось то свекор гнівний,

Ходить по хаті як німий!

Я за ним піду, дар йому понесу

Може його й перепрошу МЕЕ ЧНУ. - 1999. - Т.6. - с.16..

Після веселощів дружба відводить молодих у комору. Музика перестає грати, що є знаком, щоб розходилися гості. На Вижниччині дружко роззуває наречених, за що бере собі гроші, покладені заздалегідь туди для нього. Вінчальна матка роздягає молоду, оглядає волосся, одяг, щоб ніде не було гостроконечних речей і одягає на неї нову білу сорочку. Молоду оглядали для того, щоб вона не заховала каламарчик з голубиною кров'ю, якщо б захотіла сховати свій «гріх» Здоровега Н.І. Вказ праця. - С.29..

У селах Путильщини молода скидала молодому чоботи, в яких знаходила спеціально покладені для цього гроші. Далі молодих клали в ліжко, покривали кожухом і всі виходили. Біля дверей залишався лише дружба, який мав зразу ж їх відкрити, коли молодий постукає.

Через певний час приходила весільна матка, знімала сорочку і одягала ту, в якій молода була раніше. Молодята лягали спати і до ранку їх уже не тривожили. Вінчальна матка поверталась у хату, показувала всім сорочку молодої і якщо весілля було «гарне», буйно висловлювалась радість.

Вранці бояри прикріплювали на даху жердину з червоною хусткою і самі підперізувались червоними поясами, стрічками. Червоний колір - ознака «гарного весілля». Вінчальна матка заплітає волосся молодиці у дві коси, складає їх у перепліт одна за одну і завиває червоною хусткоюШухевич В. Вказ праця. - С.63..

Після цього молода господиня порається у хаті. Їй у цей день робили різні випробування: чи вміє прати, воду носити, доїти корів, замітати хату. Дружби намагались при цьому перешкоджати (виливали воду, смітили в хаті). Молода повинна була все це стійко перенести, бо це випробування її розважності.

Вранці з дому молодого відправлялись посли до матері невістки з повідомленням про щасливий кінець шлюбної ночі. Матері передавали пироги з сиром, сливками або маком чи печену курку, прикрашену барвінком, калиною, підфарбовану в червоний колір горілку та калач, обв'язаний червоними нитками. Дружби дорогою співають:

Ой ряснії бай горішки трісут сі,

Ой маснії пиріжечки несут сі

Ой, що вам та до того, вороги,

Не для усіх несуть сі пироги Там само. - С.73..

весільний обряд шлюб колоритність

Прийшовши у хату родичів молодої дружби частуються варениками та куркою, яку принесли з собою, а потім мати пригощає їх своїми стравами. Дотепні дружби роблять декілька пирогів у себе дома, начиняючи їх мукою, піском або глиною і змішують разом з іншими, при цьому стараються щоб обов'язково хтось із родини молодої ґаздині покуштував і «зрозумів», що та не вміє робити вареники.

Напившись та наївшись, дружби збираються до дому молодого, мати передає через них для доньки вареників у новій мисці, яку перев'язує шовковою хусткою. У невістки знову відбувається гостина на честь дружбів Шухевич В. Вказ. праця. - С.74..

Якщо молода виявлялася нечесною, висміювалися і вона і вся її родина, особливо мати, що не виховала дочки. На батьків одягали солом'яні хомути, підносили для горілки посуд без дна, бояри йшли запрошувати родину молодої до дому молодого в солом'яних перевеслах. Молода повинна була просити у всіх присутніх пробачення, цілуючи при цьому руки і кланяючись кожному Здоровега Н.І. Вказ. праця. - С.30..

Якщо ж молода не признавалась, що втратила цнотливість і це виявлялося під час весілля, молодий бив її нагайкою. Молода просить пробачення. Коли про це довідуються її родичі, то посилають брата молодої, який приходив з нагайкою і бив свою сестру. Після цього її замикали у комору на цілу ніч і не давали їй їсти. В хаті співали при цьому сороміцьких пісень. Якщо молода зізнавалась в своїй нечесності, весільна обрядовість продовжувалася, тільки не було парадності.

Через день або два після пирожин молодий іде кликати батьків молодої на весільний (весівний) пропій. Дружби з світилкою ходять по хатах родичів молодої пари і просять прийти на пропій такими словами: «Просили тато, просила мама, просят молодята, просимо й ми, щобисте були ласкаві сегодни на пропій весівний, а завтра на сьмієни» Шухевич В. Вказ. праця. - С.74..

Коли молодий господар повертається із запросин, жінки разом із молодою господинею сідають на лавку, накриваючи її скатеркою чи великою хусткою, над її головою тримають миску, співаючи:

А хто хоче пива пити,

Той най собі купит,

А хто хоче жінку мати,

Най собі викупит Весільні пісні: У - 2кн. - К.,1982. - Кн. 2. - с.210..

Молодий кидає у миску гроші зі словами:

Йик я схочу пива мати,

То я собі куплю,

Йик я схочу жінку мати,

Я її викуплю Там само. - с.213..

Чоловік відкриває молоду жінку, цілує, бере в танець. Цим він засвідчує перед усіма задоволення зі свого вибору і любов до дружини. Після танцю молода ґаздиня виймає з шапки-крисані свого чоловіка павичеве пір'я і інші прикраси. Бо з цього часу одруженому не можна носити ніяких прикрас.

Під вечір сходяться запрошені гості, яких тепер уже обходять молоді господар та господиня, завита у хустку як молодиця. Для того, щоб розвеселити гостей, кілька перевдягнених чоловік готують весільну сценку, імпровізуючи молодих, вінчальних батьків, інших головних весільних персонажів. Вдаваний молодий веде «корову» - опудало із заячої шкури, набите соломою. Заходячи в двір, він виробляв різні витівки, підходив до дверей і викликав ряджену молоду. З хати виходила перевдягнена у наречену стара баба, вимазана в сажу, розфарбована, в драних валянках, з засаленим білим покривалом замість вельона.

Вдавані молоді починали танцювати. Після цього свахи вигукували, що це не справжня молода, й вимагали, щоб вийшла справжня молода, яка з'являлась і запрошувала всіх до хати за стіл. В центрі уваги були ряджені молоді. Їм підносили сирі овочі, які вони «їли» виделками у вигляді паличок. Сміх, жарти не вщухали поки «молоді» не стомлювались Здоровега Н.І. Вказ. праця. - С.30..

Ще через день після пропою весільного сходяться запрошені гості на сьмієни. Знову відбувається забава, танці, пригощання, а найбільше співають жартівливих пісень:

Зарізала когутика,

Зарізала чаню,

Ой уже по весіллю

Та й по відриганю,

Нині іще гоя, гоя,!

А позавтру до роботи,

Головонько моя!

Ой, чому ти, молодице,

Не плачеш, не плачеш?

Та ти ж твому молодому

Роботи не встарчиш!

Ой я собі молоденька

Плакати не буду,

Бо я свого дівування

Такой не забуду.

Ой заплачеш, молодице,

Меш ще бідувати,

Йик прийди ся тобі до рік

Близнят годувати Шухевич В. Вказ праця. - С.77.!

Під час обряду сьмієн молоді знімають з рук сирні калачі. Молодий дає свій калач дружбові, а молода - дружці. Інколи сирні калачі вішають молодим ґаздам під ікони, де вони зберігаються довгі роки на згадку про весілля. В кінці обряду дружба знімає з себе рушник, в якому ходив і дарує його дружці.

Старший дружба вішає в саду на найвище фруктове дерево (яблуню або грушу) деревце. В ХІХ ст. мали місце випадки, коли деревце знімали з столу і клали під стелю на сволок.

У селі Лопушна на Вижниччині третій день весілля дістав назву подеревчіні Кожолянко Г.К. Етнографія Буковини. - Чернівці, 2001. - Т.2. - С.297.. Як тільки посходяться гості, дружби і дружки танцюють «Гуцулку», а старший дружба тримає зв'язані докупи деревця молодого і молодої. Він намагається несподівано вийти з танцю і швидко вилізти на примічене дерево, де і будуть потім прив'язані деревця. Це повинно бути зроблено обов'язково до заходу сонця, інакше молодим не буде щастя. Потім дружби ламають ті калачі, які були під деревцями і розкидають з дерева гостям. Після цього гостей знову запрошують за стіл, але місце молодих займають їх батьки. Гостей обслуговують тепер уже молоді ґазди, дружби і дружки. Всі прощаються, співають і танцюють аж до ранку.

Через вісім днів після шлюбу відбувається відвод-ведення молодої пари до церкви та міни - видача посагу Кайндль Р.Ф. Вказ праця. - С.26.. У цей день молодята відвідують батьків молодої. Батько нареченої віддає те, що «мінив» (обіцяв) дати молодій у віно. З цього приводу влаштовується гостина.

На початку ХХ ст. міни з весільного обряду вже почали зникати. Довше затримався післявесільний обряд - калачини, який проходив через місяць або й більше після весілля Там само. - С.27.. Молодий ґазда їде до міста, накуповує там калачів та напоїв. Потім молода пара запрошує весільних батьків, родичів, сусідів на нове ґаздівство. Подружжя дякує весільним батькові і матці, віддають їм калачі за те, що вони допомагали проводити весілля. Цей останній акорд весільного обряду проходить зі співами, танцями, веселощами.

Своєрідність весілля Гірсько-Карпатської зони Буковини пов'язана з природними умовами, збереженням давніх галузей господарства, сімейним звичаєвим правом, шануванням культів землеробства і скотарства, окремі з яких мають меншу ступінь збереження в інших регіонах Буковини. У весільній обрядовості виробилася своя система прийомів відтворення реальної дійсності. В мові гуцулів застосовується цілий ряд засобів художнього вираження (порівняння, епітети, метафори), які створюють особливе піднесення при характеристиці дійових осіб весільної драми. Предмети і явища природи набувають значення символів, що заворожують добробут і щастя людини.

Етнографи вважають, що українське весілля втрачає свою звичаєвість, однак Буковини, а особливо їх Високогірної частини, такі сумні передбачення не стосуються. Весілля тут, як і в старі часи, схожі на народний вертеп, де кожен гість виступає і учасником, і лицедієм.

Висновки

Традиційне буковинське весілля - напрочуд захоплюючий обряд, своєрідне колективне «театралізоване» свято. Важко знайти інший ритуал із таким багатим розмаїттям побутових сцен, словесних діалогів, пісенних текстів. Особливо весілля гучне, барвисте, пам'ятне у селах Буковини і скільки сіл, стільки й різновидів цього обряду. Вся весільна частина була не просто розважальним дійством. Головна її функція полягала у наставлянні молодих. Через словесні і пісенні побажання наречені мали відчути глибокі зміни в своєму житті, перехід до іншого соціального статусу, серйозність шлюбу, а відтак і нелегковажне ставлення до сім'ї.

Буковинська весільна обрядовість поділяється на три періоди: передвесільний, власневесільний і післявесільний. Кожен з них має певні звичаї та обряди. Всі ці етапи пов'язані між собою і мають на меті підвести свято до кульмінаційної точки - створення нової сім'ї. Незважаючи на те, що практично в кожному селі весільна обрядовість має свої особливості, буковинське весілля групується у кілька територіальних варіантів: рівнинна зона Буковини (Прутсько-Дністровське межиріччя та Буковинське Поділля), Буковинське Передгір'я (межиріччя Пруту і Серету) та Буковинська Гуцульщина.

Передшлюбна частина Буковинського весілля передбачала обрядове відокремлення наречених від неодруженої молоді, емоційно-психологічну підготовку молодих до переходу в сімейний статус і тривала 2-3 тижні, інколи місяць. До обрядових дій, що передують весіллю відносяться: сватання, оглядини, заручини, барвінковий та коровайний обряди, запросини на весілля та молодіжний прощальний вечір. Передшлюбні дійства в Буковинському краї мали локальні прояви виконання деяких елементів, різноманітні форми та термінологічні відмінності. Дотримання всіх етапів обряду, вдале їх виконання віщували щасливе життя молодому подружжю.

Сватання - перша зустріч для досягнення згоди на шлюб - має в різних місцевостях Буковини локальні назви: слово, свати, старости і проходило за одним сценарієм. Існували деякі відмінності в традиційній розмові сватів з батьками нареченої. Промовець - староста дуже часто вдавався до алегорій про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) - красної дівиці чи купців, що дізнаються про товар. Незабаром після першої обрядової зустрічі відбувалися ще дві зустрічі шлюбних сторін, оглядини (обзорини) і заручини. На Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і до молодого. Батьки нареченого намагалися продемонструвати свій добробут. У заручинах місцевих ознак зберігалося більше. Так, у Гірсько-Карпатській зоні Буковини заручини влаштовувалися лише тоді, коли молоді з тієї чи іншої причини не могли одружитись найближчим часом і хлопець хотів заручитись словом дівчини. На знак згоди існував звичай стріляти з рушниць. А у рівнинній та передгірній частині Буковини ця подія відбувалася обов'язково, для закріплення остаточної згоди на шлюб і оприлюднення цієї події.

Запросини на весілля робили за тиждень чи за день до весілля і мають лише незначні відмінності, на загальний розвиток весільного обряду не впливають.

Обов'язковим елементом буковинського весілля є каравайний обряд. Збереження й побутування цього обряду протягом століть, наявність вірувань, обрядових пісень, пов'язаних із виготовленням та розподілом обрядового хліба, свідчать про те, що каравай наділявся в минулому магічною силою, яка мала забезпечити молодим добробут і міцний шлюб. Технологія виготовлення тіста для караваю досить складна і мала в різних регіонах Буковини свої особливості. В Прутсько-Дністровському межиріччі робили дріжджове здобне тісто, мукою і всім необхідним забезпечує молодий. На території Буковинського Передгір'я та Карпат використовувалося прісне солодке тісто з додаванням сиру, а всі продукти приносять з собою каравайниці.

За значенням і символікою тотожний коровайному є барвінковий обряд. Розгалуженість дій, пов'язаних з виготовленням вінків для молодих (урочисте збирання барвінку, поливання і посівання зерном місця, де він ріс, подавання його в хату в рушнику через вікно, тримання нитки хлопчиком при плетінні вінка, вплітання в нього квітів, зубків часнику, змащування його медом), свідчить про вияв особливої шани до цієї вічнозеленої рослини і віру в її магічний вплив на щастя молодої сім'ї. У багатьох обрядодіях барвінок виступає у єдності з хлібом.

Кульмінацією передшлюбних дійств був дівич-вечір, на якому відбувалося обрядове відокремлення наречених від неодруженої групи молоді. За структурою він складається з ряду дійств санкціонуючого характеру (прибирання гільця, розплетення коси, одягання вінків, обмін подарунками, посад молодих), які концентрувалися одночасно в домівках обох наречених. Комплексу обрядів молодіжного прощального вечора рівнинної зони Буковини притаманне збереження символічних і магічних дій переважно землеробського характеру (квітчання гільця вівсом, житом, а хліба - деревцем, дарування нареченій чобіт з житом, розплетення коси на хлібній діжі, підсипання зерна під кожух, на якому сидять молоді). На Гуцульщині поряд з дотриманням землеробських культів збільшується кількість предметів, пов'язаних з розвитком тваринництва (розплетення коси дівчини на ярмі, благословення наречених на кожусі з овечої шкіри). Головна і заключна дія першого етапу весілля - посад молодих, створювала психологічну і емоційну атмосферу, що допомагала молодим зрозуміти серйозність переходу в інший статус.

Обрядодійства головного весільного дня в переважній частині населених пунктів Буковини проводилися в неділю. Лише в Карпатах першим днем була п'ятниця чи субота. В ХІХ столітті на Буковині вінчання в церкві стало обов'язковим і невід'ємним компонентом весілля. До цього був поширений громадський шлюб, в основі якого були народні весільні звичаї. З часом обряд вінчання обростав специфічними елементами магічного, символічного, а часто і побутового характеру.

Протягом багатьох століть у Буковинському краї весільні обряди проходили у певній просторовій дислокації (дім молодого, дім молодої) і за певним характером руху почту нареченого. У межиріччі Пруту і Дністра молоді порізно йшли до церкви на вінчання і поверталися кожен окремо додому в супроводі родичів. Церковне вінчання було частковим епізодом традиційного обряду і не впливало на подвійність кола руху почту молодого на відміну від окремих сіл Буковинського Передгір'я та Гуцульщини, де весілля гуляли в хаті молодого.

Далі весільний обряд проходив у традиційному руслі. Важливу роль виконували обрядові церемонії зустрічі і проводу весільного почту, святкове застілля, посад, викуп молодої, вдягання молодою жіночого головного убору, дарування-пропій, розподіл між родиною обрядового хліба, переїзд молодої до молодого. В різних регіонах Буковини відзначені локальні особливості цього етапу весілля. Набір обрядів головного весільного дня різнився повнотою чи урізуванням окремих дій, перенесенням виконання деяких дійств в дім молодого.

Весілля закінчувалося обрядами шлюбної ночі (переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрація цнотливості), які в Буковинському краї побутували у пом'якшеному символічному вираженні.

Ряд дійств після шлюбної ночі в домі молодого (розтоплювання печі, посилання молодої по воду, скроплювання нею господарства, а також шанування тещі за дочку й частування родини молодої) символізували приєднання невістки до чоловікової сім'ї. Для зміцнення зв'язку молодих із батьками та для полегшення адаптації нареченої в новій оселі проходив ряд післявесільних обрядів. Насамперед, це гостина молодої сім'ї та найближчої рідні батьків молодої, яка в рівнинній зоні Буковини називалася колачини, розхідний борщ, в Гірсько-Карпатському регіоні - міни, та похлібення - в Буковинському Передгір'ї. Післявесільні обряди на Гуцульщині (висівний пропій, відгризини) проходили й у домі нареченого, де молоде подружжя влаштовувало застілля, щоб «запити» своє господарство. В усіх регіонах Буковинського краю останній цикл весільного обряду мав переважно розважальний ігровий характер з послабленою магічною функцією.

За нових соціально-економічних і культурних умов старовинна весільна обрядовість буковинців зазнала суттєвих змін, хоча її основа залишається традиційною. Особливо це стосується усталених весільних атрибутів: кожух, рушник, хліб, барвінок, мед, зерно, вода, калина, які в переосмисленому вигляді й сьогодні естетично збагачують весільний обряд. Весільні чини та гості перебуваючи під враженням традицій укладення шлюбу, духовно збагачувались, вчились гуманізму, колективізму, взаємодопомозі, здобували культуру духовного спілкування.

Відкинувши із давніх весільних звичаїв віджиле, архаїчне, буковинці зберегли у сучасному ритуалі кращі традиції старовини, які органічно й невимушено вплелись у свято весілля.

День одруження є такою визначною подією, що запам'ятовується на все життя, тому не треба нехтувати на досліджуваній нами території чудовими весільними обрядами, що створені народом, а навпаки, слід їх узагальнити і передавати цей досвід повсюдно. Це в остаточному підсумку сприятиме їх відродженню в нових історичних умовах.

Список використаних джерел та літератури

1. Андрушко Л. Рушник у весільній обрядовості українців // Берегиня. - 2000. - № 1. - С. 3-11.

2. Артюх Л. Весільне печиво українців та росіян // Народна творчість та етнографія. - 1979. - № 5. - С. 80-81.

3. Балушок В. Елементи давньословянських ініціацій в українському весіллі // Народна творчість та етнографія. - 1994. - № 1. - С. 31-37.

4. Балушок В. Український рушник. // Родовід. - 1994. - № 7. - С. 54-58.

5. Бисикало С., Борщевський Ф. Український фольклор. - К.: Вища школа, 1978.

6. Бойко В.Г., Борисенко В.К. Співвідношення традиційного і сучасного в сучасному весіллі // Народна творчість та етнографія. - 1980. - № 5. - С. 32-37.

7. Болтарович 3. Є. Україна в дослідженнях польських етнографів XIX ст.-- К., 1976. - 139 с.

8. Боплан Г.Л. де Опис України. - Львів: Каменяр, 1990. - 302 с.

9. Борисенко В. Роздуми… за весільним столом: (Про весільний обряд) // Людина і світ. - 1986. - № 5. - С. 16-18.

10. Борисенко В. Сватання: (про обрядові дії) // Наука і суспільство. - 1991. - № 3. - С. 24-26.

11. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди в Україні: Історико-етнографічне дослідження - К.: Наук. Думка, 1988. - 192 с.

12. Борисенко В.К. Локальні особливості дівич-вечора у традиційному українському весіллі // Народна творчість та етнографія. - 1984. - № 4. - С. 42-46.

13. Борисенко В.К. Нова весільна обрядовість у сучасному селі - К., 1979. - 134 с.

14. Борисенко В.К. Форми побутування весільного короваю // Народна творчість та етнографія. - 1981. - № 5. - с. 37-44.

15. Бостан Г. Українсько-молдавські паралелі в старовинній та сучасній весільній обрядовості // Народна творчість та етнографія. - 1971. - № 6. - С. 24-28.

16. Буковинські віночки. - Вінницьке книжково-газетне видавництво, 1964. - 151 с.

17. Буковинські віночки. Нові обряди і звичаї. - Ужгород: Карпати, 1966. - 207 с.

18. Буковинські народні пісні. - К., 1963. - 678 с.

19. В.М.К. (Козарищук В.М.). Изъ буковинскихъ карпатскихъ горъ // Наука. Ежемъесячный иллюстрированный журналъ для руського народа за 1889-й годъ. Годъ издания ХVІІІ. - Вена: Изъ Типографіи Н.Верная, 1889. - С. 356-363, 407-412, 474-486, 541-547, 596-605, 661-665, 729-744.

20. В.М.К. (Козарищукъ В.М. ) Изъ буковинскихъ карпатскихъ горъ горъ // Наука. Ежемъесячный иллюстрированный журналъ для руського народа за 1890-й годъ. Годъ издания ХІХ. - Вена: Изъ Типографіи Н.Верная, 1891. - С. 21-25, 81-89, 215-226, 285-295, 324-329, 603-613, 661-658, 723-729.

21. Весілля: У 2-х кн. / За ред. Шубравської М.М. - Кн. 1. - К.: Наук. думка, 1970. - 456 с.

22. Весілля: У 2-х кн. / За ред. Шубравської М.М. - Кн. 2. - К.: Наук. думка, 1970. - 479 с.

23. Весільні пісні: У 2 кн. / Упоряд., вступ. ст. приміт. М.М. Шубравської; нот. Матеріал упоряд А.І. Іваницький, Н.А. Бучель. - К., 1982. Кн. 1 - 871 с.; Кн. 2. - 679 с.

24. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології / відповідальні за випуск В.Кузьменко, Н.Прибєга. - Київ: Мистецтво, 1995. - 336 с.

25. Вольфсон С.Я. Семья и брак в их историческом развитии. М., 1937. - 244 с.

26. Воробйов П. Долю доля зве… (Весільний обряд) // Соціальна культура. - 1990. - № 11. - с. 28-29.

27. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - Мюнхен, 1958. - Т.1. - 488 с.; 1966. - Т.2. - 442 с.

28. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - Мюнхен, 1958. - Т. 1; Т. 2. - 1966.

29. Гаврилюк Н. К. Современная семейная обрядность на Украине. - К.: Наук. думка, 1989. - 160 с.

30. Гаврилюк Н. Сімейні обряди нашої доби: Громадянські і традиційно-побутові сімейні обряди //Людина і світ. - 1989. - № 3. - С. 11-13.

31. Германський П. Тризна. - Домашнє вогнище у весільних обрядах. Про деякі давні звичаї // Людина і світ. - 1976. - № 12. - с. 48-50.

32. Гнатюк В. Українські весільні обряди і звичаї. - Львів, - 1919. - Т. 19-20.

33. Григоренко О.Г. Щасливим людям - красиві обряди. - К., 1974. - 120 с.

34. Грушевський М. Історія України-Русі. - Т. 1.- Львів: Друкарня НТШ, 1904. - 628 с.

35. Грушевський М. Опис України. - К., 1990.

36. Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. - К: Наукова думка, 1987. - 472 с.

37. Данилевська Н. Вінок в обрядовості // Українська культура. - 1996. - № 4. - с. 34-35.

38. Дей О. І. Кілька фольклорних свідчень про сватання дівчини до парубка //Народна творчість та етнографія.--1971.--№ 4. - С. 81-83.

39. Дей О.І. Весільні пісні. - К., 1986. - 530 с.

40. До скарбниці спадщини Буковини. - Чернівці, 2002.

41. Дулебо А.І., Кирилович А.М. Книга про українську весільну обрядовість // Народна творчість та етнографія. - К., 1990. - № 3. - с. 84-85.

42. Етнографія України / За ред. С.Макарчука. -Львів, 1994. - 520 с.

43. Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. - К., 1974. - 159 с.

44. Казимир Е.П. Из сводебных и родинних обычаев Хотинського уезда Бессарабской губернии // Этнографическое обозрение. - 1907. - № 1-2.

45. Кайндль Р.Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази / післямова О.Масана. Пер. з нім. - Чернівці: Молодий буковинець, 2000. - 208 с.

46. Карпова О.В. Український весільний обряд „сватання”. (Аналіз структури й картографування) // Народна творчість та етнографія. - 1983. - № 7. - с. 69-72.

47. Кирчів Р.Ф. Цінна пам'ятка української етнографії та фольклористики: (Про книгу Й.Лозинського „Русскоє весілє ”) // Народна творчість та етнографія. - 1988. - № 4. - С.12-24.

48. Кожолянко Г. Буковинська народна обрядовість: українсько-молдавсько-румунські взаємовпливи / Молдовани в Україні: історична ретроспектива та сучасність. Матеріали Міжнародної наукової конференції. -Одеса, 2000.

49. Кожолянко Г. Буковинський весільний обряд // Буковинський історико-етнографічний вісник. - Вип. 1. - 1996. - С. 52-62.