Особливості роботи з учнями середніх класів на уроках музичного мистецтва відповідно до типів темпераменту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хмельницька гуманітарно - педагогічна академія

Кафедра теорії та методики музичного мистецтва

Курсова робота з музичної педагогіки на тему:

Особливості роботи з учнями середніх класів на уроках музичного мистецтва відповідно до типів темпераменту

Студент 5 курсу, групи 51 ЗММ

напрям підготовки 0202 «Мистецтво»

спеціальності 6. 020204 «Музичне мистецтво»*

Осика О.

Хмельницький 2015 р.

Зміст

Вступ

1. Зміст та специфіка типів темпераменту людини

2. Характеристика вікових особливостей учнів середніх класів

3. Особливості видів роботи на уроках музичного мистецтва в контексті психологічних характеристик дітей

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Проблема розвитку типологічних рис характеру учнів, що неодноразово піднімалась науковцями, є особливо важливою і актуальною в процесі навчання учнів середніх класів загальноосвітньої школи. Вивчення індивідуально-психологічних особливостей дітей необхідно для виявлення результатів розвитку молодших підлітків та їх успішного навчання і виховання. Особливо важливим є формування характеру у юнацькому віці, який визначає багато психологічних установок на майбутнє. Підлітковий вік охоплює період від 11 - 12 до 14 - 15 років. Одне з основних умов успішного формування індивідуальних особливостей у учня, це знання цих особливостей на кожній віковій ступені.

Кожна людина - неповторна індивідуальність. Однак, спостерігаючи за способами реакції, поведінкою людей, їх діями і намагаючись їх пояснити, були виділені такі поняття як темперамент («те, що робить з людини природа») і характер («те, що вона сама робить із себе»).

У даній роботі розглядається темперамент, характер, надаються рекомендації по діагностиці цих проявів у школярів (і не тільки), поради по роботі з дітьми різних темпераментів, по вихованню характеру, оскільки ця проблема є актуальною і має велике практичне значення.

Ступінь дослідженості проблеми. В психології до проблеми розвитку особливостей дітей зверталися Обухова Л., Столяренко Л., Цукерман Г. та інші. У наукових працях Овчарова О., Толстих Т. та інших науковців зустрічаються дослідження присвячені характеру та темпераменту дитини. В музичній психології типи темпераменту вивчали Бочкарьов Л., Науменко С., Петрушин В. Особливостям фізіологічного та психологічного розвитку дітей на заняттях з музики присвячені роботи В.Черкасова, О.Ростовського, Г. Падалки та інших.

Недостатня ефективність системи музичного виховання в Україні, необхідність розширення теоретико-методологічної бази вітчизняної музичної педагогіки та психології, збагачення форм організації музично-просвітницької діяльності, а також недостатня розробка й обґрунтування проблем удосконалення навчально-методичної бази уроку музичного мистецтва зумовили вибір теми курсової роботи: «Особливості роботи з учнями середніх класів на уроках музичного мистецтва відповідно до типів темпераменту» .

Об'єкт роботи: процес музично-психологічної підготовки учнів середніх класів

Предметом є - особливості роботи на уроці музичного мистецтва відповідно до типів темпераменту.

Мета роботи: теоретично обґрунтувати та проаналізувати особливості та специфіку різних видів роботи на уроках музичного мистецтва відповідно до психологічних характеристик учнів середніх класів.

Дослідивши дану проблему ми виділили такі завдання:

- визначити зміст та специфіку типів темпераменту людини;

- охарактеризувати вікові особливості учнів середніх класів;

- з'ясувати особливості різних видів роботи для учнів середніх класів загальноосвітньої школи в контексті психологічних характеристик (типів темпераменту) дітей.

Методи дослідження: методи теоретичного аналізу психолого-педагогічної і методичної літератури; синтезу емпіричного матеріалу, його класифікації; моделювання й конкретизації теоретичного знання, узагальнення педагогічного досвіду у царині шкільної початкової освіти; бесіди, опитування; пряме й опосередковане спостереження, самоспостереження; незалежні експертні оцінки, вивчення творчих праць, метод вивчення наукової літератури, метод вивчення нормативних та інструктивних методичних документів, аналіз, синтез, узагальнення.

Апробація дослідження в процесі навчальної діяльності на базі Правдівської ЗОШ І-ІІІ ступенів імені П.Т. Лохвицького.

1. Зміст та специфіка типів темпераменту людини

Коли говорять про темперамент, то мають на увазі багато психічних відмінності між людьми -- розходження по глибині, інтенсивності, стійкості емоцій, емоційної вразливості, темпу, енергійності дій і інші динамічні, індивідуально-стійкі особливості психічного життя, поведінки та діяльності. Тим не менш, темперамент і сьогодні залишається багато в чому спірною і невирішеною проблемою. Однак при всьому різноманітті підходів до проблеми, вчені і практики визнають, що темперамент -- біологічний фундамент, на якому формується особистість як соціальна істота[1, с. 139].

Темперамент впливає на характер людини, на його поведінку, а також на загальну працездатність. Особливості темпераменту позначаються в навчальних заняттях, і в трудовій діяльності. Саме тому вивчення типів темпераменту, їх впливу на діяльність, виявляється не тільки корисним, але й необхідним, особливо для працівників управлінської сфери.

Темперамент (лат. Temperamentum -- належне співвідношення рис від tempero -- змішую в належному стані) -- характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів[3, с.3-14]. Темперамент -- якість особистості, що сформувалося в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості його типу нервової системи і значною мірою визначає стиль його діяльності. Темперамент відноситься до біологічно обумовлених підструктур особистості. Розрізняють чотири основних типи темпераменту:

-сангвінік;

-холерик;

-флегматик;

-меланхолік.

Темперамент відбиває динамічні аспекти поводження, переважно уродженого характеру, тому властивості темпераменту найбільш стійкі і постійні в порівнянні з іншими психічними особливостями людини. Найбільш специфічна особливість темпераменту полягає в тому, що різні властивості темпераменту даної людини не випадково сполучаться один з одним, а закономірно зв'язані між собою, утворюючи певну організацію, структуру.

Отже, під темпераментом варто розуміти індивідуально своєрідні властивості психіки, що визначають динаміку психічної діяльності людини, які, однаково виявляючись у різноманітній діяльності незалежно від її змісту цілей, мотивів, залишаються постійними в зрілому віці і у взаємозв'язку характеризують тип темпераменту. [5,с.253] Cпецифіка властивостей темпераменту: 1)Характеризують динаміку психічної діяльності. Динаміка - характер перебігу в часі (швидке - повільне, сильне - швидке, бурхливе - спокійне, поверхневе-глибоке). 2)утворюють специфічні співвідношення, що характеризують типи темпераменту. Так, емоційність характеризує і сангвініка, і меланхоліка, але виявляється це по-різному, оскільки емоційність посідає різне місце в системі властивостей темпераменту різних типів. У сангвініка емоційність виявляється як швидка, бурхлива реакція на подразник. У меланхоліка - емоціональна реакція на один подразник робить неможливим відчуття іншого. 3) Прояви темпераменту незалежать від змісту і ситуації діяльності. Ця ознака дозволяє відрізняти властивості темпераменту від впливу мотивів на динаміку психічної діяльності. Людина може працювати швидше, прискорити роботу, збільшити зусилля, якщо їй цікаво або важливо досягти результату. Тут виявляється вплив мотивації на динаміку діяльності, яка змінюється при різному змісті в різних ситуаціях. Якщо динаміка діяльності залежить від темпераменту, то в різних ситуаціях і при різному змісті діяльності вона зберігається. Вплив темпераменту на динаміку діяльності максимально виявляється в екстремальних ситуаціях, коли дія мотивів мінімальна. [9, c. 192]

Мотиви дозволяють пристосуватись до ситуації, а властивості темпераменту вимагають змінити саму ситуацію, сам тип темпераменту за життя не змінюється. Таким чином, під властивостями темпераменту розуміють такі стійкі індивідуальні властивості психіки, що визначають динаміку психічної діяльності людини, залишаються відносно незмінними при різному змісті, цілях діяльності та утворюють структуру, що характеризує тип темпераменту.

Властивості темпераменту найбільш залежні від фізіологічних властивостей, ніж всі інші психічні явища. Гіппократ вважав що темперамент - це різний перебіг однакових захворювань, Фулльє (1896) вважав, що фізіологічною основою темпераменту є колір шкіри, волосся, очей. Кречмер, Шелдон, вважали що фізіологічною основою є конституція тіла (будова тіла).

Конституція дійсно впливає на тип нервової системи та на темперамент, але при однаковому типі конституції можливі різні типи нервової системи та темпераменту. Головну роль у походженні темпераменту відіграє не конституція, а тип нервової системи (І.Павлов). [23, c. 119]

Але тип нервової системи нееквівалентний темпераменту. Від однакової властивості нервової системи залежить одночасно багато властивостей темпераменту. Так, від сили збудження залежить енергійність, бадьорість, швидкість рухів, тощо. Водночас кожна риса темпераменту залежить не від однієї, а від багатьох характеристик нервової системи.

Насправді, давно відома залежність протікання психічних процесів і поводження людини від функціонування нервової системи, що виконує домінуючу і керуючу роль в організмі. Теорія зв'язку деяких загальних властивостей нервових процесів з типами темпераменту була запропонована І. Павловим і одержала розвиток і експериментальне підтвердження в роботах його послідовників.

До цих властивостей відносяться сила збудження і гальмування, їх врівноваженість і рухливість. І. Павлов, розрізняв силу уяви і силу гальмуванню, вважаючи їх двома незалежними властивостями нервової системи.

Сила порушення відбиває працездатність нервової клітини. Вона проявляється у функціональній витривалості, тобто в здатності витримувати тривале або короткочасне, але сильне порушення, не переходячи при цьому в протилежний стан гальмування.

Сила гальмування розуміється як функціональна працездатність нервової системи при реалізації гальмування і виявляється в здатності до утворення різних гальмових умовних реакцій, таких, як вгасання і диференціювання. [18, c.98]

Урівноваженість -- рівновага процесів порушення і гальмування. Відношення сили обох процесів вирішує, чи є даний індивід урівноважена або неврівноваженим, коли сила одного процесу перевершує силу іншого.

Рухливість -- нервових процесів -- виявляється у швидкості переходу одного нервового процесу в іншій. Рухливість нервових процесів виявляється в здатності до зміни поводження відповідно до мінливих умов життя. Мірою цієї властивості нервової системи є швидкість переходу від однієї дії до іншого, від пасивного стану до активного, і навпаки.

Інертність -- протилежність рухливості. Нервова система тим більше інертна, чим більше часу або зусиль потрібно, щоб перейти від одного процесу до іншого. [12, c.15-30]

Виділені I. Павловим властивості нервових процесів утворять визначені системи, комбінації, що на його думку, утворять так називаний тип нервової системи, або тип вищої нервової діяльності. Він складається з характерної для окремих індивідів сукупності основних властивостей нервової системи -- сили, урівноваженості і рухливості процесів, розрізняючи сильні і слабкі типи. Подальшою підставою розподілу служить урівноваженість нервових процесів, але тільки для сильних типів, що поділяються на урівноважений і неврівноважених, при цьому неврівноважений тип характеризується перевагою порушення над гальмуванням. Сильні урівноважені типи поділяються на рухливою й інертні, коли підставою розподілу є рухливість нервових процесів. [14,c.22-26]

Виділені I. Павловим типи нервової системи не тільки за кількістю, але і по основних характеристиках відповідають 4 класичним типам темпераменту: 1. сильний, урівноважений, рухливий -- сангвінік; 2.сильний, урівноважений, інертний -- флегматик; 3. сильний, неврівноважений тип з перевагою порушення -- холерик; 4. слабкий тип -- меланхолік.

І. Павлов розумів тип нервової системи як уроджений, відносно слабко підданий змінам під впливом оточення і виховання. На думку вченого, властивості нервової системи утворять фізіологічну основу темпераменту, що є психічним проявом типу нервової системи. Типи нервової системи, встановлені в дослідженнях на тварин Павлов запропонував поширити і на людей.

Темперамент - це не проста сукупність властивостей, а їх взаємозв'язок, утворює стійку структуру. “Темперамент” в перекладі з латинської мови означає “співвідношення”, “пропорція”. Гіппократ вважав, що в організмі людини є чотири рідини, одна з яких переважає. Кров - у сангвініка, слиз - у флегматика, жовч - у холерика, чорна жовч - у меланхоліка. Ці поняття на сучасному етапі набули іншого значення [29, c.5-11].

Але немає сумніву, що кожна людина має цілком визначений тип нервової системи, прояв якого, тобто особливості темпераменту, складають важливу сторону індивідуально психологічних відмінностей.

Лікар античності Клавдій Гален (II ст. до н.е.) розробив першу типологію темпераментів, яку він виклав у відомому трактаті "De temperamentum". Відповідно до його навчання тип темпераменту залежить від переваги в організмі одного із соків. Їм були виділені темпераменти, що у наш час користуються широкою популярністю: сангвініка (від лат. Sanguis -- "кров"), флегматика (від грец. -- Phlegma -- "флегма"), холерика (від грец. Chole -- "жовч"), і меланхоліка (від грец. melas chole -- "чорна жовч"). Ця фантастична концепція мала величезний вплив на вчених протягом багатьох сторіч [15,c.175].

Під темпераментом варто розуміти індивідуально своєрідні властивості психіки, що визначають динаміку психічної діяльності людини, що однаково виявляються в різноманітній діяльності незалежно від її змісту, цілей, мотивів, залишаються постійними в зрілому віці і у своїй взаємної зв'язку характеризують тип темпераменту. Конкретні прояви типу темпераменту різноманітні. Вони не тільки помітні в зовнішній манері поведінки, неначе пронизують усі сторони психіки, істотно виявляючись у пізнавальній діяльності, сфері почуттів, спонукання і діях людини, а також у характері розумової роботи, особливостях мови, тощо.

В даний час наука має у своєму розпорядженні достатню кількість фактів, щоб дати повну психологічну характеристику всіх типів темпераменту по визначеній стрункій програмі. Однак для складання психологічних характеристик традиційних 4 типів звичайно виділяють наступні основні властивості темпераменту:

Сензитивність визначається тим, яка найменша сила зовнішніх впливів, необхідна для виникнення якої-небудь психічної реакції людини, і яка швидкість виникнення цієї реакції.

Реактивність характеризується ступенем мимовільності реакцій на зовнішні або внутрішні впливів однакової сили (критичне зауваження, образливе слово, різкий тон -- навіть звук).

Активність свідчить про те, наскільки інтенсивно (енергійно) людина впливає на зовнішній світ і переборює перешкоди в досягненні цілей (наполегливість, цілеспрямованість, зосередження уваги).

Співвідношення реактивності й активності визначає, від чого в більшому ступені заздрості діяльність людини: від випадкових зовнішніх або внутрішніх обставин, настрої, випадкові події) або від цілей, намірів, переконань.

Пластичність і ригідність свідчать, наскільки легко і гнучко пристосовується людина до зовнішніх впливів (пластичність) чи наскільки інертна його поведінка. Екстраверсія, інтроверсія визначає, від чого переважно залежать реакції і діяльність людини -- від зовнішніх вражень, що виникають у цей момент (екстраверт), або від образів, уявлень і думок, пов'язаних з минулим і майбутнім (інтроверт) [6,c.23-28].

Враховуючи всі перераховані властивості, можна дати наступні психологічні характеристики основних класичних типів темпераменту:

Сангвінік. Людина з підвищеною реактивністю, але при цьому активність і реактивність у нього врівноважені. Він жваво, збуджено відгукується на усе, що залучає його увагу, має живу міміку і виразні рухи. З незначного приводу він регоче, а несуттєвий факт може його розсердити. За його особі легко угадати його настрій, ставлення до предмета або людини. У нього високий поріг чутливості, тому він не зауважує дуже слабких звуків і світлових подразників. Володіючи підвищеною активністю і будучи дуже енергійним і працездатним, він активно береться за нову справу і може довго працювати не стомлюючись. Здатний швидко зосередитись, дисциплінований, при бажанні може стримувати прояв своїх почуттів і мимовільні реакції. Йому притаманні швидкі рухи, гнучкість розуму, кмітливість, швидкий темп мови, швидке включення в нову роботу. Висока пластичність виявляється в мінливості почуттів, настроїв, інтересів і прагнень. Сангвінік легко сходиться з новими людьми, швидко звикає до нових вимог і обстановки. Без зусиль не тільки переключається з однієї роботи на іншу, але і переучується, опановуючи новими навичками. Як правило, він більшою мірою відгукується на зовнішні враження, чим на суб'єктивні образи і представлення про минуле і майбутнє, екстраверт. У сангвініка почуття легко виникають, легко змінюються. Легкість, з якою у сангвініка утворяться і переробляються нові тимчасові зв'язки, велика рухливість стереотипу, відбиває також у розумовій рухливості сангвініків, виявляють деяку схильність до нестійкості. [20,c.220]

ХОЛЕРИК. Як і сангвінік відрізняється малою чутливістю, високою реактивністю й активністю. Але в холерика реактивність явно переважає над активністю, тому він неприборканий, нестриманий, нетерплячий. Запальний. Він менш пластичний і більш інертний, ніж сангвінік. Звідси -- велика стійкість прагнень і інтересів, велика наполегливість, можливі утруднення в переключенні уваги, він скоріше екстраверт. Люди цього темпераменту швидкі, надмірно рухливі, неврівноважені, збудливі, всі психічні процеси протікають у них швидко, інтенсивно. Переважання збудження над гальмуванням, властиве цьому типу нервової діяльності, яскраво проявляється у нестриманості, поривчастої, запальності, дратівливості холерика. Звідси і виразна міміка, кваплива мова, різкі жести, нестримані рухи. Почуття людини холеричного темпераменту сильні, зазвичай яскраво виявляються, швидко виникають; настрій іноді різко змінюється. Неврівноваженість, властива холерикові, яскраво зв'язується і в його діяльності: він із збільшенням і навіть пристрастю береться за справу, показуючи при цьому поривчастість і швидкість рухів, працює з підйомом, долаючи труднощі. Але у людини з холеричним темпераментом запас нервової енергії може швидко виснажитися в процесі роботи і тоді може наступити різкий спад діяльності: підйом і натхнення зникають, настрій різко падає. У спілкуванні з людьми холерик допускає різкість, дратівливість, емоційну нестриманість, що часто не дає йому можливості об'єктивно оцінювати вчинки людей, і на цьому ґрунті він створює конфліктні ситуації в колективі. Надмірна прямолінійність, запальність, різкість, нетерпимість часом роблять важким і неприємним перебування в колективі таких людей. [10,c.51-55].

Флегматик має високу активність, що значно переважає над малою реактивністю, малою чутливістю й емоційністю. Його важко розсмішити і засмутити -- коли навколо голосно сміються, він може залишатися незворушним. При великих неприємностях залишається спокійним. Звичайно в нього бідна міміка, рухи невиразні й уповільнені, так само, як мова. Він не кмітливий, важко переключає увагу й пристосовується до нової обстановки, повільно перебудовує навички і звички. При цьому він енергійний і працездатний. Відрізняється терплячістю, витримкою, самовладанням. Як правило, він важко сходиться з новими людьми, слабко відгукується на зовнішні враження, інтроверт. Недоліком флегматика є його інертність, малорухомість. Інертність позначається і на відсталості його стереотипів, труднощі його перебудови. Однак ця якість, інертність, має і позитивне значення, сприяє обґрунтованості сталості особистості [31,c.244].

Меланхолік. Людина з високою чутливістю і малою реактивністю. Підвищена чутливість при великій інертності приводить до того, що незначний привід може викликати в нього сльози, він надмірно уразливий, болісно чуттєвий. Міміка і рухи його невиразні, голос тихий, рухи бідні. Зазвичай вона невпевнена у собі, боязкий, найменші труднощі змушують його опускати руки. Меланхолік не енергійний, не наполегливий, легко стомлюється і мало працездатний. Йому притаманна здатність легко відволікатись і нестійка увага, уповільнений темп усіх психічних процесів. Більшість меланхоліків -- інтроверти.

Меланхолік сором'язливий, нерішучий, боязкий. Однак у спокійній, звичній обстановці меланхолік може успішно справлятися з життєвими задачами. Можна вважати уже твердо установленим, що тип темпераменту в людини вроджений, а від яких саме властивостей його вродженої організації він залежить, ще до кінця не з'ясовано [27,c.16-22].

Темперамент треба строго відрізняти від характеру. Темперамент ні в якій мірі не характеризує змістовну сторону особистості (світогляд, погляди, переконання інтереси і т.п.), не визначає цінність особистості або межа можливих для даної людини досягнень. Він має лише відношення до динамічної сторони діяльності.

Хоча темперамент не може визначати відносин особистості, її прагнень, і інтересів, її ідеалів, тобто всього багатства змісту внутрішнього життя людини, однак характеристика динамічної сторони має істотне значення для розуміння складного образа поводження людини, характеру людини. Те, наскільки людина виявляє урівноваженість у поводженні, гнучкість, динамічність і експансивність у реакціях, говорить про якісні особливості особистості і її можливості, певним чином створених на трудової та громадської діяльності індивіда. Таким чином, темперамент не є чимось зовнішнім у характері людини, а органічно входить у його структуру. Життєві враження, виховання і навчання на природній основній тканині темпераменту -- типі вищої нервової діяльності-поступово тчуть візерунки.

Відношення особистості, її переконання, прагнення, свідомість необхідності і боргу дозволяють переборювати одні імпульси, тренувати інші, щоб організувати своє поводження відповідно до суспільних норм.

Темперамент не визначає шлях розвитку специфічних особливостей характеру, темперамент сам перетвориться під впливом якостей характеру. Розвиток характеру і темпераменту в цьому сенсі є взаємообумовлених процесів.

2. Характеристика вікових особливостей учнів середніх класів

У складному процесі музичного розвитку учнів особливе місце посідає період навчання у 5 - 8-х класах. Саме в цей час закладаються основи світогляду, формуються морально-естетичні переконання, принципи та ідеали, художні смаки, складається система ціннісних ставлень, визначається загальна спрямованість соціальних установок. Це стає можливим завдяки значній перебудові вже складених психологічних структур, виникнення якісно нових психічних утворень, які в подальшому розвитку стають стійкими рисами особистості. Цей процес поступовий, залежить від багатьох чинників і розвивається нерівномірно у різних дітей.

Психологи встановили, що кожному періоду дитинства відповідає свій провідний тип діяльності, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни в психічних процесах і психологічних особливостях особистості школяра на певній стадії його розвитку. Провідною діяльністю підлітка є діяльність спілкування, яка полягає у побудові стосунків з товаришами на основі певних моральних норм, що опосередковують вчинки підлітків [11,c.82].

Особливості підліткового періоду у розвитку дитини відбиті в його назвах:

- перехідний;

- переломний;

- важкий;

- критичний.

У цих назвах зафіксовано складність і важливість перемін, які відбуваються у процесі розвитку особистості. Перехід від дитинства до дорослості складає основний зміст цього періоду.

Зріст ідеалів підлітків визначається їх інтересом до героїчних особистостей - людей незвичайної долі, мужніх, рішучих, вольових, що активно прагнуть до мети, долаючи труднощі та перешкоди.

Зрозуміло, що не існує «середньостатистичного» підлітка. Молодший підліток істотно відрізняється від старшого, підліток-дівчинка - від підлітка-хлопчика. Виявляються індивідуальні варіанти розвитку, які залежать від умов виховання, особливостей психіки, навколишнього середовища тощо [2,c.302].

Проблема вивчення вікових особливостей школярів на сьогоднішній час залишається актуальною не тільки для батьків, але і для шкільних педагогів, яким необхідно бути також психологом, щоб ефективно здійснювати свою педагогічну діяльність. Сьогодні, на початку XXI ст. спостерігається процес діцелераціі (уповільнення темпів розвитку). Сучасні діти по всій сукупності морфологічних характеристик значно поступаються своїм батькам в їх дитинстві, і цей процес, виходячи з припущень антропологів, по всій ймовірності буде продовжуватися. Разом з тим у зв'язку зі стрімкими темпами науково-технічного прогресу наші діти більш інформовані і ерудовані. Виходячи з вищесказаного, можна констатувати, що вивчення закономірностей розвитку пізнавальних здібностей та їх формування у навчальній діяльності в період росту і розвитку людини є однією з актуальних теоретичних та науково-практичних завдань сучасності.

Представлене дослідження присвячене комплексному вивченню розвитку пізнавальних здібностей у процесі шкільного онтогенезу. Об'єктом нашого вивчення став вік як психологічна категорія. Предметом дослідження послужили вікові особливості сучасних школярів.

Серед найважливіших завдань роботи виступають вивчення джерел педагогічної і психологічної літератури, аналіз викладених авторами поглядів і ідей, а також опис вікових особливостей сучасних школярів молодшого, підліткового і юнацького віку.

У роботі були проаналізовані роботи провідних психологів і педагогів - Г. Абрамової, І. Дубравін, Є. Климова, Л. Обухової, Л. Столяренко, А. Овчарова, Г. Цукермана та інші[25, c.285].

Вік у психології - це категорія, що означає якісно специфічну щабель онтогенетичного розвитку, це тимчасові характеристики індивідуального розвитку. Успіх виховання залежить, насамперед, від знання вихователями (вчителями, батьками) закономірностей вікового розвитку дітей та вміння виявляти індивідуальні особливості кожної дитини.

В даний час прийнято наступний розподіл дитинства на такі вікові періоди:

1) дитячий - від народження до 1 року, причому в ньому виділяється спеціально перший місяць - період новонародженості;

2) переддошкільного вік - від 1 року до 3 років;

3) дошкільний вік - від 3 до 7 років;

4) молодший шкільний вік - від 7 до 11-12 років;

5) середній шкільний вік (підлітковий) - від 12 до 15 років;

6) старший шкільний вік (юнацький) - від 15 до 18 років.

Визначення меж цих періодів є умовним, оскільки спостерігається велика варіативність у цьому відношенні. Разом з тим слід мати на увазі, що облік вікових особливостей учнів не можна розуміти як пристосування до слабких сторін того чи іншого віку, оскільки в результаті такого пристосування вони можуть тільки закріпитися. Все життя дитини повинна бути організована з урахуванням можливостей даного віку, маючи на увазі спонукання переходу до наступного віковому періоду [22,c.112].

Охарактеризуємо особливості дітей середнього шкільного віку. Основним видом діяльності підлітка, як і молодшого школяра, є вчення, але зміст і характер навчальної діяльності в цьому віці істотно змінюється. Підліток приступає до систематичного оволодіння основами наук. Навчання стає багатопредметності, місце одного вчителя займає колектив педагогів. До підлітку пред'являються більш високі вимоги. Це призводить до зміни ставлення до навчання. Для школяра середнього віку навчальні заняття стали звичною справою. Учні інколи схильні не обтяжувати себе зайвими вправами, виконують уроки в межах заданого або навіть менше. Нерідко відбувається зниження успішності. Те, що спонукало молодшого школяра активно навчатися, не грає тепер такої ролі, а нові спонукання до навчання (установка на майбутнє, далекі перспективи) ще не з'явилися .

Підліток не завжди усвідомлює роль теоретичних знань, частіше за все він пов'язує їх з особистими, вузько практичними цілями. Наприклад, часто семикласник не знає і не хоче вчити правила граматики, так як «переконаний», що і без цих знань можна писати грамотно. Молодший школяр всі вказівки вчителя приймає на віру - підліток ж повинен знати, навіщо потрібно виконувати те чи інше завдання. Нерідко на уроках можна чути: «Для чого це робити?», «Навіщо?» У цих питаннях прозирає і здивування, і деяке невдоволення, і деколи навіть недовіру до вимог вчителя.

У той же час підлітки схильні до виконання самостійних завдань і практичних робіт на уроках. Вони охоче беруться за виготовлення наочного приладдя, жваво відгукуються на пропозицію зробити найпростіший прилад. Навіть учні з низькою успішністю та дисципліноюактивно проявляють себе в подібній ситуації [13,c.5-9].

Особливо яскраво виявляє себе підліток у позанавчальній діяльності. Крім уроків, у нього багато інших справ, які займають його час і сили, часом відволікаючи від навчальних занять. Школярам середніх класів властиво раптом захопитися яких-небудь заняттям: колекціонуванням марок, збором метеликів чи рослин, конструюванням тощо.

Яскраво виявляє себе підліток і в іграх. Велике місце займають ігри-походи, подорожі. Вони люблять рухливі ігри, але такі, які містять в собі елемент змагання. Рухливі ігри починають носити характер спортивних (футбол, теніс, волейбол, гра типу «Веселі старти», військові ігри). У цих іграх на перший план виступає кмітливість, орієнтування, сміливість, спритність, швидкість. Ігри підлітків носять більш стійкий характер. Особливо яскраво в підлітковому віці виявляються інтелектуальні ігри, які носять змагальний характер (шахи, КВК, змагання у вирішенні завдань на кмітливість тощо). Захоплюючись грою, підлітки часто не вміють розподілити час між іграми та навчальними заняттями [8,c.102].

У шкільному навчанні навчальні предмети починають виступати для підлітків як особлива область теоретичних знань. Вони знайомляться з безліччю фактів, готові розповісти про них або навіть виступити з короткими повідомленнями на уроці. Однак підлітків починають цікавити не факти самі по собі, а їх сутність, причини їх виникнення, а проникнення в сутність не завжди відрізняється глибиною. Образи, уявлення продовжують займати велике місце в розумовій діяльності підлітка. Часто деталі, дрібні факти, подробиці заважають виділити головне, істотне і зробити необхідне узагальнення. Для підлітків, як і для молодших школярів, характерна установка скоріше на запам'ятовування матеріалу, ніж на обмірковування й глибоке осмислення.

Підліток прагне самостійності у розумовій діяльності. Багато підлітків вважають за краще справлятися із завданнями, не списуючи їх з дошки, намагаються уникати додаткових роз'яснень, якщо їм здається, що вони самі можуть розібратися в матеріалі, прагнуть придумати свій оригінальний приклад, висловлюють свої власні судження тощо. Разом з самостійністю мислення розвивається і критичність. На відміну від молодшого школяра, який все приймає на віру, підліток пред'являє більш високі вимоги до змісту розповіді вчителя, він чекає доказовості, переконливості [4,c.196].

В області емоційно-вольової сфери для підлітка характерні велика пристрасність, невміння стримувати себе, слабкість самоконтролю, різкість у поведінці. Якщо у відношенні до нього проявляється найменша несправедливість, він може «вибухнути», впасти в стан афекту, хоча потім може про це шкодувати. Така поведінка виникає особливо у стані стомлення. Дуже яскраво емоційна збудливість підлітка проявляється в тому, що він пристрасно, з запалом сперечається, доводить, висловлює обурення, бурхливо реагує і переживає разом із героями кінофільмів чи книг.

При зустрічі з труднощами виникають сильні негативні почуття, які призводять до того, що школяр не доводить до кінця розпочату справу. У той же час підліток може бути наполегливим, витриманим, якщо діяльність викликає сильні позитивні почуття.

Для підліткового віку характерний активний пошук об'єкта для наслідування. Ідеал підлітка - це емоційно забарвлений, пережитий і внутрішньо прийнятий спосіб, який служить для нього взірцем, регулятором її поведінки та критерієм оцінки поведінки інших людей.

На психічний розвиток підлітка певний вплив має статеве дозрівання. Однією з істотних особливостей особистості підлітка є прагнення бути і вважатися дорослим. Підліток всіма засобами намагається утвердити свою дорослість, і в той же час відчуття повноцінної дорослості у нього ще немає. Тому прагнення бути дорослим і потреба у визнанні його дорослості оточуючими гостро переживається [19,c82].

У зв'язку з «почуттям зрілості» у підлітка з'являється специфічна соціальна активність, прагнення долучатися до різних сторін життя і діяльності дорослих, придбати їх якості, вміння і привілеї. При цьому в першу чергу засвоюються більш доступні, чуттєво-сприймаються боку дорослості: зовнішній вигляд і манера поведінки (способи відпочинку, розваг, специфічний лексикон, мода в одязі і зачісках, а часомкуріння, вживання агкоголя).

Прагнення бути дорослим яскраво виявляється і у сфері взаємин з дорослими. Підліток протестує, ображається, коли його, «як маленького», опікають, контролюють, карають, вимагають беззаперечного послуху, не зважають на його бажаннями та інтересами. Підліток прагне розширити свої права. Він вимагає, щоб дорослі рахувалися з його поглядами, думками та інтересами, тобто претендує на рівноправність з дорослими.

Для підліткового віку характерна потреба у спілкуванні з товаришами. Підлітки не можуть жити поза колективом, думка товаришів має великий вплив на формування особистості підлітка. Підліток не мислить себе поза колективом, пишається колективом, дорожить його честю, поважає і високо цінує тих однокласників, які є хорошими товаришами. Він болісно і гостріше переживає несхвалення колективу, ніж несхвалення вчителя. Тому дуже важливо мати в класі здорове громадську думку, вміти на нього спертися. Формування особистості підлітка буде залежати від того, з ким він вступить в дружні взаємини.

Інший характер у порівнянні з молодшим віком набуває дружба. Якщо в молодшому шкільному віці діти дружать на основі того, що живуть поруч або сидять за однією партою, то головною основою дружби підлітків є спільність інтересів. При цьому до дружби пред'являються досить високі вимоги, і дружба носить більш тривалий характер. Вона може зберегтися на все життя. У підлітків починають складатися відносно стійкі і незалежні від випадкових впливів моральні погляди, судження, оцінки, переконання. Причому в тих випадках, коли моральні вимоги та оцінки учнівського колективу не збігаються з вимогами дорослих, підлітки часто йдуть за мораллю, прийнятої в їх середовищі, а не за мораллю дорослих. У підлітків виникає своя система вимог і норм, і вони можуть наполегливо їх відстоювати, не боячись засудження та покарання з боку дорослих. Але разом з тим мораль підлітка виявляється ще недостатньо стійкою і може змінюватися під впливом громадської думки товаришів.

Таким чином, можна сказати, що характерними віковими особливостями підліткового віку є:

· Посилена увага до власного внутрішнього світу.

· Розвиток мрійливості, свідомий відхід від реальності у фантастику.

· Авантюризм, балансування "на межі" з метою самоіспитанія.

· Втрата зовнішніх авторитетів, опора на особистий досвід.

· Моральний критицизм, негативізм.

· Зовнішні форми навмисною неповажності, запально недбалість, зарозумілість, ригоризм.

· Самовпевненість.

· Любов до пригод, подорожей (втечі з дому).

· Облуда "на порятунок", лукавство.

· Бурхливий виявлення нових почуттів, прокидаються з статевим дозріванням.

Отрочний період при всіх виявляються ознаки дорослішання не дає ще досвіду соціальної активності, до якої дитина прагне. Цей процес соціалізації носить болісний характер, піднімаючи на поведінковий рівень формуються як позитивні, так і негативні якості дитини [31,c.306].

3. Особливості видів роботи на уроках музичного мистецтва в контексті психологічних характеристик дітей

Музична освіта - це складний, діалектичний процес розвитку художньо-творчих здібностей учнів, їх здатності до естетичного сприймання, переживання і творення музики. Цей процес не спонтанне, а кероване соціально-педагогічне явище, в якому об'єктивні й суб'єктивні чинники знаходяться у нерозривній єдності. Водночас музично-освітній процес має ймовірний характер, оскільки значна частина причин і чинників, які впливають на музично-творчу діяльність учнів, не піддається ефективному контролю або залишається невідомою [27,c.16-22].

Важливо прагнути до того, щоб викладання музики не формувало у дітей неправильної установки, не привчало їх шукати у музичному творі те, що йому невластиве, не робило спілкування з мистецтвом безплідним і не вбило потребу в такому спілкуванні. Необхідно врахувати, що мистецтво виховує іншим чином: силою того ставлення до дійсності, яким володіє автор і яке він відобразив у творчості в цілому, а не окремими його якостями чи елементами музичної мови.[16,c.54]

Усе найголовніше та найважливіше для школяра відбувається на уроці, оскільки за роки свого навчання він відвідає майже 10 тисяч занять і не менш як 98 % робочого часу вчителя буде присвячено саме уроку: його плануванню, проведенню, модернізації, рефлексії над ним тощо.

Динамічні риси особистості людини виступають не тільки в зовнішній манері поводження, не тільки в рухах -- вони виявляються й у розумовій сфері, у сфері спонукання, у загальній працездатності. Природно, особливості темпераменту позначаються в навчальних заняттях і в трудовій діяльності. Але головне полягає в тому, що відмінності за темпераментами -- це відмінності за рівнем можливості психіки, а по своєрідності її проявів.

Встановлено відсутність залежності між рівнем досягнень, тобто кінцевим результатом дій, і особливостями темпераменту, якщо діяльність протікає в умовах, які можна визначити як нормальні. Таким чином, незалежно від ступеня рухливості або реактивності індивіда в нормальної, нестресовій ситуації результати діяльності в принципі будуть однаковими, оскільки рівень досягнень буде залежати головним чином від інших факторів, особливо від рівня мотивації і здібностей. Разом з тим дослідження, що встановлюють цю закономірність, показує, що залежно від темпераменту змінюється спосіб здійснення самої діяльності [19,c.122].

Залежно від особливостей темпераменту люди розрізняються не кінцевим результатом дій, а способом досягнення результатів. Були проведені дослідження з метою встановити залежність між способом виконання дій і особливостями темпераменту. У цих дослідженнях розглядався індивідуальний стиль діяльності як шлях до досягнення результатів або спосіб рішення визначеної задачі, обумовленої головним чином типом нервової системи. Результати досліджень гнітючої більшості авторів, незалежно від особливостей досліджуваних груп і експериментальних ситуацій, у яких вивчався типовий для даних індивідів спосіб виконання дій, показують, що саме тип нервових процесів, впливає на формування визначеного стилю діяльності.

Перед сангвініком варто безупинно ставити нові, по можливості цікаві задачі, що вимагають від нього зосередженості і напруги. Необхідно постійно включати його активну діяльність і систематично заохочувати його зусилля.

Флегматика треба залучити в активну діяльність і зацікавити. Він вимагає до себе систематичної уваги. Його не можна переключати з однієї задачі на іншу.

У відношенні меланхоліка неприпустимі не тільки різкість, брутальність, але і просто підвищений тон, іронія. Він вимагає особливої уваги, варто вчасно хвалити його за виявлені успіхи, рішучість і волю. Негативну оцінку варто використовувати як можна обережніше, усіляко пом'якшуючи її негативну дію. Меланхолік -- самий чуттєвий і ранимий тип, з ним треба бути гранично м'яким.

Кожна діяльність ставить певні вимоги до динаміки психічних процесів. Тому людина повинна узгодити динаміку своєї діяльності із вимогами професії. Є декілька шляхів: 1) обрати професію відповідно до темпераменту. Так, меланхоліку важко працювати диспетчером, бо потрібна швидка реакція. Але цей шлях не підходить до масового набору; 2) індивідуалізація вимог (в школі підбір педагогічних впливів: строга оцінка для сангвініка, а заохочення, схвалення - для меланхоліка; 3) подолання негативних проявів темпераменту мотивами (якщо урок цікавий, то холерик дисциплінований); 4) формування індивідуального стилю діяльності (основний і універсальний механізм). Однакові вимоги діяльності можна реалізувати різними прийомами. Індивідуальний стиль діяльності - це система прийомів і способів дій, характерна для даної людини і доцільна для досягнення успішного результату. Так, успіх письмової роботи у меланхоліка і сангвініка забезпечуються по-різному: меланхолік багато часу витрачає на чернетки, на перевірку, менш контролює сам процес написання; сангвінік чернетки пише рідко, менше часу витрачає на перевірку, але контролює безпосередньо процес написання [26,c.322].

У слабовстигаючих виявляється залежність їх успіху від типу темпераменту, а у відмінників такої залежності немає. Хорошим учням вдалося виробити індивідуальний стиль учбової діяльності, в якому послаблені особливості темпераменту, несприятливі для учбової діяльності. Наприклад, невисока зосередженість компенсується посиленим контролем і перевіркою, повільний темп розумової роботи - тривалим підготовчим етапом. Швидка втомлюваність - частими паузами для відпочинку. У слабовстигаючих учнів індивідуальний стиль діяльності вироблений недостатньо і недоліки темпераменту (особливо миланхоліка і холерика) не помічаються.

Педагогічні прийоми орієнтовані переважно на учнів із сильним типом темпераменту, яких більше, і не враховують особливостей меланхоліка. Педагогічні впливи повинні спрямовуватись на удосконалення індивідуальної діяльності учня. Тоді успішність не буде залежати від типу темперамента. Ось чому немає “хороших” і “поганих” властивостей темперамента. Не існує темперамента здібного до навчання, але у кожного є свій шлях оволодіння учбовою діяльністю, формувати який вчитель і покликаний.

Завдання музичного виховання визначають зміст і форму занять. Уроки різних типів включають загальні педагогічні елементи: пояснення, бесіду, демонстрацію, виконання завдань окремими учнями, фронтальну діяльність учнів тощо. Але уроки розрізняють за їх основним змістом: пояснення, закріплення, робота з підручником та літературою, виконання письмових та усних завдань. Структура уроку повинна бути стандартною, вона залежить від мети, конкретних задач та специфіки самого предмету. Учителю музики не потрібно будувати урок за прикладом іншого уроку будь-якого шкільного предмету або без якихось правил. Спроби закріпити положення уроку музики на рівні інших уроків, веде до штампів, до зниження емоційності занять. А підкреслювання, що урок музики це "цікава діяльність" веде до його легковажного сприйняття - урок музики другорядний, необов'язковий [24,c.124].

Аналіз науково-методичної літератури сучасних російських та українських дослідників у галузі музично-педагогічної освіти доводить, що існують різні підходи до визначення основних музично-педагогічних технологій, які запроваджуються на уроках музичного мистецтва. Головну роль у царині художньо-естетичного виховання молоді науковці відводять сприйманню творів музичного мистецтва, серед яких: музика вітчизняних і зарубіжних композиторів, а також класична, народна і сучасна музика.

Визначаючи основні вектори методики викладання музики в загальноосвітніх навчальних закладах, ми вважаємо за необхідність з'ясувати сутність і взаємозв'язок дефініцій «сприймання музики» і «слухання музики», які і є ключовими при визначенні зазначеної музично-педагогічної технології.

На наше переконання сприймання музики відбувається в контексті всіх видів роботи на уроках. Виходячи з цього, метою зазначеного дослідження є сприймання музики в процесі безпосереднього спілкування з творами музичного мистецтва, тобто в процесі слухання музики.

Цілком закономірно, що оволодіння технологією сприймання творів музичного мистецтва неможливе без чіткого уявлення механізмів зазначеного процесу як психічного відображення у свідомості дитини цілісного образу музичного твору. Отже, цілком закономірно, що пізнання творів музичного мистецтва відбувається не тільки за допомогою відчуття, а й за допомогою сприймання. Відчуття і сприймання дають цілісне уявлення про зміст музичного твору й уважаються основними формами чуттєвого пізнання.

Процес сприймання творів музичного мистецтва відбувається у взаємозв'язку з іншими психічними процесами, а саме: мисленням, волею, мовою, почуттям, відчуттям, уявою, увагою. Суттєву роль у цьому процесі відіграє емоційний стан учнів та їхня активність і дієвість під час сприймання музичних творів. Крім того, на процес сприймання впливають попередні знання та попередній досвід у галузі інтерпретації творів музичного мистецтва, а також рівень розвитку індивідуальних музичних здібностей.

Відомий фахівець у галузі музичного виховання Н. Гродзенська сприймання музики порівнює з формою сонатного алегро й виділяє п'ять етапів засвоєння музичного твору, а саме: вступ - вступне слово вчителя; експозиція - слухання музичного твору; розробка - аналіз прослуханої музики; реприза - слухання на новому рівні; кода - повторення. Поділяючи погляд Н. Гродзенської, Е. Печерська пропонує наступну структуру прослуховування: вступне слово вчителя; слухання й аналіз; повторний аналіз твору.

Усвідомлення методичних підходів до виявлення етапів ознайомлення з музичним твором уможливлює запропонувати наступну послідовність сприймання творів музичного мистецтва,а саме:

- презентація музичного твору;

- слухання музичного твору;

- інтерпретація інтонаційно-образного змісту твору;

- повторне слухання та обговорення на новому, вищому рівні.

Серед сучасних інтерактивних музично-педагогічних технологій найбільш доступною й поширеною в музично-освітньому середовищі вважається вокально-хорова робота, під час якої відбувається сприймання, відтворення й засвоєння творів музичного мистецтва. У процесі поєднання музики і поезії виховується у дітей інтерес до музики й художньо-виконавської діяльності, формується вокально-хорової вміння і навички, розвиваються музично-творчі здібності, відбувається самовиявлення і самореалізація особистості.

Вокально-хорова робота передбачає оволодіння як вокальними,так і хоровими навичками. Слушно зазначити, що формування вокально-хорових навичок відбувається в комплексі. Це зумовлено тим, що в процесі співу бере участь увесь організм дитини й насамперед центральна нервова система та голосоутворювальні органи.

Вокально-хорова робота в класі являє собою унікальну форму взаємодії вчителя з учнями та учнів між собою. У процесі творчої взаємодії відбувається оволодіння учнями співацькими навичками, які забезпечують рівень хорового виконання й рівень вокально-хорової культури. До співацьких навичок належить: співацька постава, дихання, звукоутворення, звуковедення та дикція [21,c.3-8].

Наступним методом - метод музично-теоретичної підготовки. У науково-методичній літературі ми знаходимо різні підходи щодо музично-теоретичної підготовки учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Над цими питаннями працювали такі вчені як: О. Апраксина, Д. Кабалевський,

Е. Абдуллін, Л. Дмитрієв, О. Ростовський та інші.

Музично-теоретична підготовка учнів займає цільне місце і в програмі з «Музичного мистецтва», де наголошується на тому, що учні порівнюють «музичні твори різних національних та індивідуальних композиторських стилів стосовно відображення в них навколишнього світу, використовуючи відповідну термінологію». Це допоможе охарактеризувати інтонаційно-образну мову музичних творів, обґрунтувати власне емоційне ставлення до музичних образів.

Як доводить практика, відсутність належної музично-теоретичної підготовки учнів спричиняє певні труднощі в процесі вокально-хорової роботи, і сприймання музики, гри на музичних інструментах тощо. Так, під час роботи над шкільним пісенним репертуаром діти відтворюють музичний текст пісні, не тільки повторюючи за вчителем музичні фрази і речення, тобто за допомогою співу з голосу або на слух, а також вивчають пісню за нотним текстом. Така ж ситуація і в процесі сприймання й інтерпретація творів музичного мистецтва. Знання і практичні навички учні повинні набувати в процесі спілкування з музикою.

Тож цілком закономірно, що музично-теоретична підготовка учнів вважається необхідною умовою спільної музично-творчої діяльності на уроці. Вони сприяють, усвідомлюють та інтерпретують твори музичного мистецтва, послуговуючись музично-теоретичними знаннями, використовуючи музичну термінологію та розроблені й запропоновані музично-образні визначення музики. За такої ситуації музично-теоретичні знання збагачують подальшу музично-творчу діяльність, роблять процес навчання конструктивним і цілеспрямованим.

У музичній педагогіці імпровізація вважається однією з інтерактивних музично-педагогічних технологій, засобом розвитку індивідуально-творчих здібностей учнів. В імпровізації перевага надається інтуїції та натхненню. В основу музичної імпровізації покладені стереотипи музичного мислення, набуті під час сприймання, співу, гри на музичних інструментах. Імпровізація відбувається в процесі вільного варіювання з постійним оновленням та збагаченням музики. Для формування навичок імпровізації суттєве значення має рівень розвитку гармонічного слуху особистості. Для того, щоб навчити дітей імпровізувати, необхідно долучити їх до активної музично-творчої діяльності й створення композиційних моделей.

Вчитель повинен підтримувати творче самовиявлення кожної дитини, навіть якщо перші спроби не дали очікуваних результатів. Надзвичайно важливо дати учням відчути впевненість у власних здібностях, допомогти усвідомити технологію творчості, дати можливість відчувати увагу й повагу вчителя до індивідуального самовиявлення.

Таким чином, ритмічна імпровізація на уроках музичного мистецтва відіграє важливу роль. Вона сприяє залученню дітей до колективних форм музикування, розвиває почуття ритму, стимулює творчу фантазію, дає змогу повірити у власні можливості й творчі здібності, створює передумови для самореалізації особистості.