Пізнавальний ефект методів ігрового навчання із дисципліни: "Історія земельних відносин"

Висновки до першого розділу

Отже, ігра - невимушена діяльність в уявній ситуації за певними правилами. І якщо суб'єктивна мета ігри, її мотив знаходяться в самому процесі діяльності, що приносить задоволення, то об'єктивне значення ігрової діяльності полягає у формуванні і тренуванні фізичних і духовних здібностей, необхідних для здійснення інших видів діяльності і життя особистості в суспільстві. Існує багато різних концепцій ігрової діяльності. Їх різноманіття обумовлено як відмінністю методологічних позицій, з погляду яких визначається ігра (наприклад, позитивізм або фрейдизм), так і складністю і різноманіттям самого феномена ігри і її функціональних значень. Ускладнює розуміння ігри і те, що дитяча ігра має не тільки передумови в тваринному світі, але і переходить в інші види діяльності, в яких зникає ігра, але зберігається ігровий початок [18, 19].

Отже, можна дійти висновку, що методи навчання - надзвичайно складні психолого-педагогічні та соціально-педагогічні утворення. При розкритті їх суті виявляється, що їм властиві не одна, а кілька істотно важливих ознак, і через те будь-якій з них можна віддати перевагу лише в цілком конкретних педагогічних умовах.

На даний час немає жодної класифікації методів навчання, яка охопила б широкий та різноманітний діапазон традиційних та нетрадиційних методів навчання. Неможливо зупинятися на використанні тих чи інших методів навчання окремо. Лише інтегруючись одні в другі, поєднуючись та взаємодоповнюючись, традиційні та нетрадиційні методи навчання у вищих навчальних закладах можуть привести до очікуваних результатів.

РОЗДІЛ ІІ. Методика проведення гри з дисципліни «Історія земельних відносин»

2.1 Етапи підготовки до застосування ігрової діяльності з дисципліни «Історія земельних відносин»

Етапи підготовки:

1. Попередній етап (вступний);

2. Безпосередня підготовка ;

3. Проведення сценарію (виклад основного матеріалу).

Основі аналізу чисельних документальних джерел розкривається земельні відносини і землеустрій на території України у XVII - XXст. Їхній розвиток у період незалежної держави. Розкрито теоретичні передумови формування сучасних земельних відносин ринкового типу, роль у цих процесах землеустрою.

Сценарій проведення гри на тему: «Коротка історія еволюції земельних відносин і землеустрою»

Щоб краще засвоїти матеріал на «відмінно» здати залік ми проведемо практичне заняття в рольовій гри, роздавши студентам матеріали для засвоєння теми: "Коротка історія еволюції земельних відносин і землеустрою".

Вступне слово викладача. Розвиток суспільства на всіх етапах пов'язаний із землею, яка була і залишається засобом для існування людей і джерелом суспільного багатства.

Конституція незалежної України, зважаючи на винятково важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності України та її народу, в 14-й статті закріпила, що "земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Отже, земля завжди була і залишається об'єктом особливої уваги суспільства та створює основу для панування того чи іншбго класу.

З появою власності і розвитком суспільного поділу праці між пастушачим і землеробським племенами, родовими громадами з'явилася необхідність обмежувати землі, тобто встановлювати границі використовуваних територій. Спочатку при цьому обмеженні земель використовували природні рубежі (великі ріки, озера, межі угідь, балки й інші елементи рельєфу). Потім стали застосовувати спеціально обумовлені знаки і позначки, установлювані на межах (камені, стовпи, дороги й ін.).

Наприклад, східні слов'яни селилися в основному невеликими групами в розкиданих укріплених містах переважно на берегах великих рік і озер. Землі, що знаходилися навколо поселень, вважалися загальними, їх поділяли між окремими особами чи родинами шляхом жеребкування. Вже в перші століття нової ери в них були знаки земельної власності -- тамги, що ставилися на межах полів і лугів.

З виникненням приватної власності і класів, розпадом первіснообщинного ладу, а надалі з розвитком нових суспільно-економічних формацій з'єднання і взаємопристосування землі, різних засобів виробництва і живої праці між собою перетворюються у форму свідомої діяльності людей за цілеспрямованою організацією використання земель і регулюванням земельних відносин. Ця діяльність одержала різні назви: спочатку землевимірювання і межування, а потім землевпорядкування.

У будь-якому класовому суспільстві землеустрій покликаний втілювати в життя інтереси пануючого класу, будучи в його руках головним знаряддям для здійснення земельної політики, спрямованої на охорону і зміцнення прав власності на землю й організацію її використання в інтересах цього класу.

Необхідність проведення землемірних робіт виникла у людства в далеку давнину. Народи Індії, Єгипту, Греції й інших країн за кілька тисячоліть до нашої ери поділяли земельні масиви на частини, вели суворий облік земель, здійснювали виміри з метою будівництва каналів, зведення споруд, обмеження й обмірювання земель, облік їхньої якості для оподаткування.

Студент 1. Грецький історик Геродот, наприклад, писав про єгипетського царя Сесотриса (1878 - 1841 рр. до н. є.), що розділив землю між своїми підданими, дав кожному з них квадратні ділянки рівної величини і зобов'язав їх платити щороку земельну подать, а у випадку розмиву земель водами Нілу направляв посильних для визначення збитку, щоб знизити подать. Геродот вважав, що при цьому і було винайдено землемірне мистецтво і потім перенесено в Елладу (Грецію).

Студент 2. У Древньому Римі з метою закріплення прав власності на землю було проведено описи земель, початок яких приписується Сервию Туллію (IV ст. до н. є.). Для цього було заведено спеціальні реєстри, у які заносили дані про розмір земельних ділянок, спосіб їхньої обробки, якість і прибутковість земель. На бронзові таблиці наносили плани, назви, межі та розміри землеволодінь, відомості про якість земель і про самого хазяїна. Зазначені принципи обліку використання земель і організації землеволодіння поширювалися на всі землі Римської імперії й інші держави. Наприклад, у Гелії, як і в інших римських колоніях, перепис земель спочатку був проведений при Юлію Цезарі (100 - 44 рр. до н. є.). Спадкоємець Цезаря -- Пктавіан Август (63 - 44 рр. до н. є.) увів точний вимір земель зі складанням їхніх описів, карт, визначенням якості, що дало змогу вдвічі збільшити податок грошима і натурою.

Основою виробничих відносин феодального суспільства була власність феодала на землю, що захопили родова знать, усі начальники і духовенство, а також їхні наближені в період розпаду рабовласницького ладу. На цій підставі феодали привласнювали весь додатковий продукт шляхом експлуатації залежних селян. Поряд з феодальною існувала одноосібна власність селянина і ремісника, заснована на їхній особистій праці.

Основу землеволодінь складали землі дворянства, духовенства, а також надільні селянські землі, що феодал віддавав селянам на кабальних умовах у користування з правом спадкування, втягуючи у такий спосіб селян у залежність на довгі роки, а за користування землею селяни платили земельну ренту: відробіткову ренту (панщину), ренту продуктами натурального господарства (оброк), а також грошову ренту.

Студент 3. Держава охороняла право власності феодалів на землю і всіляко сприяла її зміцненню, жорстоко придушуючи виступи селян. В історії добре відомі селянські війни: у Франції (XIV ст.), що ввійшла в історію під назвою "Жакерія"; в Англії (кінець XIV ст.) на чолі з Уотом Тайлером, коли громили поміщицькі садиби і монастирі; у Німеччині (XIV ст.) під керівництвом Томаса Мюнцера; у Росії на чолі із Степаном Разіним (XVII ст.) і Омеляном Пугачовим (XVIII ст.). Величезні за своїми масштабами селянські війни і повстання були в Китаї. Повстання тайпинів в епоху Цінської династії (XIX ст.) охопило численні маси селянства, які проголошували рівність у користуванні землею та іншим майном. Загальними вимогами, що висувалися в ході селянських виступів в епоху феодалізму, були скасування кріпосного права і надання більшої самостійності у володінні і користуванні землею на основі її справедливого розподілу.

Землевпорядні дії середньовіччя вже носили державний характер і були пов'язані у першу чергу з обліком (кадастром) земель, їхнім поділом між землевласниками і закріпленням меж земельної власності.

Студент 4. До середньовічних кадастрів у Західній Європі відносять облік земель короля франків Карла Великого (742 - 814 рр.), англійську "Книгу страшного суду" часів Вільгельма Завойовника (1066 - 1087 рр.), що містить докладні зведення про кількість і якість земель, сицилійський кадастр Фрідріха II (1194-1250 рр.), кадастр Калабрії (1375 р.) і ін.

Із розвитком капіталістичного способу виробництва землевпорядні дії стали здобувати більш державний, класовий характер і були спрямовані не тільки на зміцнення прав земельної власності, але і на організацію використання земель у господарствах капіталістичного типу з метою застосування прогресивних систем землеробства, сучасних високопродуктивних машин та механізмів, що в кінцевому підсумку було спрямовано на експлуатацію землі і людини.

Специфічні особливості мали земельні відносини та землевпорядкування і на території України у період формування та розвитку Київської Русі (початок XII ст.).

Студент 5. Відтак ранньофеодальна держава -- Київська Русь формувалася від IX до початку XII століття [35]. У XI столітті ця держава охоплювала територію від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського міжріччя [36]. Однак у XII -ХНІ столітті князівські сварки роздробили територію держави і тільки завдяки збереженню церковного центру в Києві не порушилося підґрунтя єдності української народності, яка формувалася у важкі періоди XIII та XIV століття. Наприкінці XV століття було загарбано значну частину українських земель Польщею, Угорщиною, Північною Буковиною. Слобожанщина відійшла до складу Росії. Північно-західні землі України стали землями Великого Князівства Литовського, у Правобережній Україні і Галичині - Речі Посполитої. Буковина разом з Молдавією перебували під владою Туреччини. Після загарбання центральної частини Угорщини Туреччиною та південно-західних земель Австрією значна частина Закарпаття увійшла до складу Трансільванського князівства (Семиградського), яке перебувало у залежності від турецького султана. Таке становище зберігалося до поділу Речі Посполитої наприкінці XVIII століття [37].

Якщо Київська Русь виникла як ранньофеодальна держава, то період від середини XVII до XVIII століття в Україні відноситься вже до пізнього феодалізму. Особливість феодальної економіки полягає у поєднанні володіння феодала (феодальної держави) на землі з господарюванням селянина на дрібній земельній ділянці, переданій йому феодалом у користування. Ці ознаки феодалізму зберігалися на землях України також у XVII - XVIII столітті, однак вони вже відрізнялися від ознак феодалізму часів раннього періоду.

Студент 6. У середині і другій половині XVII століття відбулися визвольні війни українського народу проти польсько-шляхетського панування. У Лівобережній Україні, Слобожанщині й у Запоріжжі спостерігався інтенсивний розвиток продуктивних сил, а також позитивних змін у сільському господарстві. Ці землі поступово стають складовою всеросійського ринку. Панівне становище в економічному і політичному житті, як і раніше, займає клас феодалів (старшини, шляхта, духовенство), що володів землями, маєтками.

Водночас Правобережна Україна, Східна Галичина, Закарпаття і Північна Буковина перебували під верховенством Речі Посполитої, Угорщини, султанської Туреччини. Шляхетський уряд Речі Посполитої на захоплених українських землях запровадив свої закони, суд, органи влади, адміністративно-політичний устрій. Завдяки пожалуванням, самовільному захопленню шляхта володіє великими масивами землі.

Старшинське землеволодіння після визвольної', війни існувало у двох основних формах: рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому, і земельних пожалувань, які не залежали від службового становища і були особистими феодальними володіннями (постійними чи тимчасовими).

Рангові маєтності в різних місцевостях Лівобережної України в першу чергу надавалися гетьману та генеральній старшині. Маєтності складалися з окремих сіл і цілих волостей. Наприклад, гетьман Богдан Хмельницький володів Чигиринським староством. Це рангове володіння було підтверджено царською грамотою. Крім того, він одержав у приватне володіння 14 сіл і містечок та ще й місто Гадяч.

Рангові маєтності надавалися замість грошового жалування і перебували у користуванні доти, поки козацька старшина обіймала посаду. Існувала ще така форма феодального землеволодіння, яка не залежала від службового становища і поділялася на такі групи: «зуповне славне володіння» маєтностями, що зберігалося на час правління гетьмана, який надав це володіння; «на підпору дому» та «до ласки військової». «Зуповне славне володіння» базувалося на праві довічного володіння землею, яка вважалася вільною військовою. «На підмогу дому» і «до ласки військової» землі надавалися у тимчасове володіння. Землі надавалися гетьманськими універсалами і царськими грамотами. З часом різниця між маєтностями тимчасовими і довічними зникала і тимчасові маєтності перетворювали ся на довічні. Тим самим поступово ця форма феодального володіння землею ставала панівною [38].

Студент 7. Поряд з цим одержували гетьманські універсали на землеволодіння церкви і монастирі, згідно з якими селянам, які мешкали на цих землях, наказувалось додержувати «звиклого послушенства», тобто вони закріплялися за церквами і монастирями. Крім того, розвиток феодальних відносин сприяв швидкому нагромадженню земельних багатств у світських феодалів.

Одним із соціальних здобутків визвольної війни 1648 - 1654 рр. було тимчасове послаблення феодально-кріпосницької системи в Україні. Значною мірою сприяли цьому ліквідація великого феодального землеволодіння польських магнатів і шляхти, маєтності яких перейшли у розпорядження скарбу Війська Запорізького. На цих землях утворилися так звані вільні військові села, якими відала гетьмансько-старшинська адміністрація. Для селян та міщан відкрилися широкі можливості для переходу у козацький стан, який користувався значними привілеями, зокрема звільнявся від низки податків та по-винностей. Вільні військові села, входячи до складу володіння Війська Запорізького, являли собою зовсім нове явище -- державну феодальну власність, тобто підлягали місцевим і центральним органам гетьмансько-старшинської адміністрації: згідно з тогочасними документами перебували «под правлени-ем сотенньїм в ведомстве полковом и диспозиции гетманской».

Однією із форм набуття земельних ділянок, що широко практикувалася, була займанщина: селяни і козаки явочним порядком займали вільні землі, обробляли їх і навіть продавали. Інститут займанщини не був юридично оформлений, він діяв як форма звичаєвого права. У такій самій формі існували громадські землі, якими розпоряджалась рада громади (общини).

Студент 8. Отже, можна підсумувати деякі зміни, що сталися у земельних відносинах та у стані земель в Україні внаслідок шестирічної визвольної війни, а також після об'єднання з Росією.

Передусім необхідно звернути увагу на гарантії, що були надані Україні у рішеннях Переяславської Ради 1654 р., які певною мірою впливали на зміни у сільському господарстві. Так гетьману Богдану Хмельницькому від імені російського царя було вручено ознаки гетьманської влади і запевнення, що будуть збережені всі права і вільності населення України. Ця гарантія мала стати виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу. Отже, Україна, яка раніше була колонією Речі Посполитої, одержувала автономію. Підтверджувалися права і привілеї старшини, шляхти, козацтва, забезпечувалися «права і вільності» Війська Запорізького, зберігалися власні збройні сили, традиційне судочинство, встановлювався 60-ти-сячний козацький реєстр [38].

Слід відмітити, що ці гарантії «прав і вільностей» українському народу оголошувалися не вперше. У 1569 році королівська Польща разом з Великим князем Литовським за Люблінською унією створили державу -- Річ Посполиту. Князь Литовський Сигізмунд, поширюючи Литовський статут на землях, які відійшли до Литви, у тому числі на північно-західних українських землях, гарантував збереження чинності прав і вільностей, наданих від «короля польського, Великого князя Литовського, руського, прусського, жемайського, мазовецько-го та інших» [39].

Студент 9. Таким чином, юридично розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська ад міністрація, фактично -- гетьман, який мав право роздавати землі або продавати їх.

Доля українського селянства залишилася без змін і усі ознаки економічного поневолення були характерними для безземельних селян, а також поширювалися на селян, які користувалися землею. При цьому гетьманська адміністрація підходила до цих селян однозначно: «Кто казак, тот будет вольность казацкую иметь, а кто пашенньїй крестьянин, тот будет должность обьічную его царскому величеству отдавать, как и прежде сего» [38].

Статус України у складі Російської держави визначався окремими статтями та царськими грамотами, універсалами гетьманської адміністрації. При цьому шляхи розширення старшинського землеволодіння відзначалися різноманітністю -- вони не мали меж і не було над ними контролю.

Тільки за роки гетьманування І. Мазепи було видано понад тисячу універсалів на маєтності. Не відставали від нього інші гетьмани, а також полковники. Тогочасні документи рясніють згадками про примусове захоплення козацьких і селянських земель великими феодалами (Мазепою, Скоропадським, Апостолом, Полуботком та іншими). Поряд з цим помітно зросло російське землеволодіння столбового дворянства (Меншикова, Долгорукого, Шереметьєва, Трубецького, Пассека, а також дворян іноземних). Духовні феодали теж скуповували селянсько-козацькі землі, навіть під загрозою насильства.

Отже, досвід історії України і багатьох країн світу свідчить, що реформи пов'язані з приватною власністю на землю ставали економічним важелем, здатним примусити ефективно запрацювати господарські механізми на всіх етапах етапах розвитку продуктивних сил.

Для студента в ігрі надається можливість відрекомендувати себе в ролі дорослого, копіювати побачене колись або дії. Студенти аналізують певні ситуації в іграх, роблять висновки, зумовлюючи дії в кожних ситуаціях в майбутньому.

ВИСНОВКИ

Ігра - це життєво важливий і необхідний елемент в розвитку як індивіда, так і суспільства в цілому. За складністю характреру ігор можна судити про побут, права і навички даного суспільства.

Для студентів в ігрі надається можливість відрекомендувати себе в ролі дорослого, копіювати побачене колись або дії і тим самим придбати певні навички, які можуть стати їй в нагоді в майбутньому. Студенти аналізують певні ситуації в іграх, роблять висновки, зумовлюючи свої дії в кожних ситуаціях в майбутньому.

Ігра зберігає і передає у спадок величезну гаму духовних, емоційних цінностей і людських проявів. Традиційні форми ігрової діяльності народів, що склалася в культурах минулого, практично звиродніли і вичерпалися, що спричинило за собою загострення, зубожіння соціально-психологічних процесів спілкування, відчуженість людей.

У феномен ігри слід особливо виділити наступні моменти.

1. Перша культура, яку створила людина, - це ігрова культура, заснована на традиціях праці, соціальної діяльності. Її створювали і споживали діти і дорослі сумісно в сім'ях і суспільних об'єднаннях. Виховання дітей - найзаплутаніший і складний вид творчості людини. Він вимагає створення системи проінформованої, гуманізованої культури батьківства, наставництва, цивілізованої школи, в якій необхідно знайти місце перетворюючій ігрі, що береже духовний потенціал загальнолюдських цінностей.

2. Усобиці і розбори - це ролеві ігри людей. Політичні ігри стали нормою. Сучасне суспільство проявляє особливу ігрову свідомість: ігрові раунди розігруються як на політичній арені, так і в повсякденному житті. Викид психічної енергії в ігрі величезний і безмежний.

3. Що стосується різних теорій походження ігри, її призначення в житті дитини, то нам думається, що має рацію К. Гроос, затверджуючий, що ігра - це форма підготовки до майбутньої діяльності; має рацію З. Фрейд, вважаючий, що ігра - це спосіб символічного задоволення дитиною його реально незадоволених бажань. Існує висока правда Л. Виготського, який вважав, що ігра зростає з суперечності між соціальними потребами і практичними можливостями дитини. Мають рацію всі дослідники, що доводять, що проблема ігри - одне з найважливіших і найскладніших психологічних і педагогічних питань, від правильного рішення якого залежить весь процес виховання дітей [1, 18].

4. Ігра - прерогатива дитинства. Діти грають, як дихають. Саме дитячі ігри виховують щедрих, чесних, високоморальних осіб. Ігра - особлива, суверенна сфера життя дитини, яка компенсує їй всі обмеження і заборони, стаючи педагогічним полігоном підготовки до дорослого життя і універсальним засобом розвитку, що забезпечує етичне здоров'я, різносторонність виховання дитини. Особливе значення має ігра для величезної кількості збиткових, нерозвинених дітей, яких необхідно виховувати сьогодні, оскільки завтра буде пізно.

5. Ігра одночасно - розвиваюча діяльність, принцип, метод і форма життєдіяльності, зона соціалізації, захищеності, самореабілітації, співпраці, співдружності, співтворчості з дорослими, посередник між світом дитини і світом дорослого.

6. Сучасна гуманістична школа націлена на індивідуальний і міжособовий підходи до кожної дитини. Ігра - неоцінимий в цьому помічник. В ігрі дитина - автор і виконавець і практично завжди творець, що переживає почуття захоплення, задоволення, які звільняють його від дисгармонії. Ігри безкорисливі, через них йде нескінченний потік інформації, яку діти в ігрі збагатили, і тому їх фантазія стає більш насиченою, змістовною, цікавою. В рівній мірі важлива наявність ігор індивідуального, парного (дуетного), групового, командного і масового характеру, ігор самобутніх і комплексних.

7. Ігри колективні, комунікативні, в них, як в любові, все "наше" - "наші іграшки", "наші пісочниці", "наші двори", бо ігра - сумісна творчість і збагнення миру, і вона слухняна голосу совісті дитини. Осмислення дійсності в іграх йде через реальне і умовне, через нонсенс і парадокс, в яких експериментально дітьми вивіряються істинне, пародійне і навіть як би безглузде (безглуздості, мовні забави, розиграші). В будь-якій гуманітарній сфері, включаючи ігру, відсутні абсолютні істини. Тут також все вирішують міра, диференційована цінність, інструментування кожного ігрового сеансу.

8. Ігри цінні автономно, але перш за все в системі їх використовування. Системність ігрової практики - це періодичність і тривалість використовування цілеспрямованих програм (груп, комплексів, "ланцюжків") ігор, орієнтованих на рішення конкретних виховних задач, на конкретні життєві ситуації.

9. Принциповим є вживання власне ігор, рівно як використовування ігрових форм праці, пізнання, художньої творчості, спорту, змагань; використовування елементів ігор в поєднанні з неігровою діяльністю в пропорціях, відповідних різним віковим категоріям.

10. Створити якийсь ідеальний комплекс ігор, ідеальну модель ігри, які можна б було рекомендувати всім дитячим установам, дитячим колективам різного типу, дітям різних віків і на всі часи, неможливо. Ігра стихійна. Вона вічно обновлюється, змінюється, модернізується. Кожний час народжує свої ігри на сучасні і актуальні сюжети, які цікаві дітям по-різному. Види і сюжети ігор мають і певну стабільність, і вічно змінну динаміку і діалектику.

11. Ігра - реальна і вічна цінність культури дозвілля, соціальної практики людей в цілому. Вона на рівних стоїть поряд з працею, пізнанням, спілкуванням, творчістю, будучи їх кореспондентом. В ігровому світовідчуванні дітей присутні істини конгеніального характеру, не менш важливі, ніж настановні погляди на реальності світу. Ігри учать дітей філософії осмислення складнощів, суперечностей, трагедій життя, учать не поступаючись ним, бачити світле і радісне, підійматися над неладами, жити з користю і святково, "граючи".

Мистецтво ігри - важлива частина життєвої стратегії людей, що відчувають унікальність і неповторність життя.

Суб'єктивне розуміння ігри, онтогенез ігрових форм, історичний розвиток ігрової культури ми намагалися розглянути в єдності, відповідаючи на вічні питання, що таке гра і яке місце вона займає в житті сучасної людини.

Ігрова поведінка є однією з найважливіших складових побутової поведінки людини. Людина як би носить декілька театральних масок, залежно від ситуації в яку вона потрапляє, коло осіб, з яким вона спілкується. Залежно від настрою, який людиною володіє, ігра стає універсальним адаптером індивідуума до реальності, способом пристосування людини до навколишнього світу.

Це на наш погляд специфіка сучасної ролі ігри, яка виходить за межі тієї ролі, що звичайно існує у дітей: навчання, пізнання навколишнього світу. Це пов'язано з все більш розширеним соціальним спектром ролей, які вимушена іграти сучасна людина.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамова Г.С., Степанович В.А. Деловые игры. Теория и организация. - Екатеринбург: Деловая книга, 1999. - 239 с.

2. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений; Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы. - СПб.: Лениздат, 1992. - 243 с.

3. Выготский Л. С. Психология развития ребенка. - М.: Эксмо, 2003. - 512 с.

4. Григорьев С. В. Проблемы научного анализа народного психологического опыта в изучении игры как формы активности // Активность и жизненная позиция личности. -- М., 1988. -- С. 167 - 168.

5. Григорьев С. В. Самовыражение и развитие личности в игре (на материале традиционных народных игр). Диссертация. -- М., ИП РАН, 1991.

6. Добринская Е. И., Соколов Э. В. Свободное время и развитие личности. - Иркутск: Искра, 1989. - С. 23 - 28.

7. Коган М. С. Человеческая деятельность. - М.: Политиздат, 1974. С. 207.

8. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. - М.: Смысл, 2004. - С. 475.

9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Комплект из 4-х томов (1, 2, 10, 11 тт.). Т. 4. Ч. II - М.: Государственное издательство, 1923. - С. 110 - 221.

10. Петровский А. В. Развитие личности и проблема ведущей деятельности // Вопросы психологии. - 1987. - № 1. - С. 24

11. Плеханов Г. В. Письма без адреса: Письмо третье. Собрание сочинений. Т. XIV. - М.: Государственное издательство, 1924. - 638 с.

12. Плеханов Г. В. Эстетика и социология искусства. В 2-х тт. - Т. I. - С. 207.

13. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. В 2-х тт. Т. II -- М., 1989. - С. 64.

14. Спикаковская А. С. Нарушение игровой деятельности. - М.: Академия, 1980. - С. 60 - 61.

15. Узнадзе Д. Н. Общая психология. - СПб.: Смысл, 2004. - 416 с.

16. Устименко В. Ф. Место и роль игрового феномена в культуре // Филосовские науки. - 1980. - №2. - С. 69 - 77.

17. Фабри К. Э. Игры животных и игры детей. Сравнительно-психологический анализ // Вопросы психологии. -- 1982. -- №3. -- С. 26 - 34.

18. Фрейд З. Психология бессознательного. - М.: Просвещение, 1990. - 448 с.

19. Хайнд Р. Поведение животных. - М.: Наука, 1975. - С. 382 - 383, 385.

20. Хейзинга Й. Homo Ludens. В тени завтрашнего дня. -- М.: Академия, 1992. - 686 с.

21. Эльконин Д. Б. Психология игры. -- М.: Республика, 2003. -- 774 c.