Основи раціоналізму Р. Декарта

У житті тіло і душа постійно і тісно взаємодіють. Принципова незалежність душі від тіла (теоретично) для Декарта є передумовою висновку про безсмертність людської душі.

Самосвідомість не замкнута на себе, воно відкрите Богу, як джерелу мислення. Усі неістинні і неясні ідеї - продукт людини (тому і невірні), усі ясні ідеї ідуть від Бога, відповідно, істинні. Так формується металічне коло: існування будь-якої реальності (зокрема і Бога) реалізується через самосвідомість, яка забезпечується тим-таки Богом.

Принцип "Мислю, отже існую" набув значення вихідного положення філософії на основі, принаймні, двох припущень. По-перше, античне (Платон) переконання в онтологічній перевазі світу, який пізнається розумом, на чуттєвим світом, оскільки сумніву у Декарта піддається перш за все світ чуттєвий, зокрема і людське тіло. По-друге, християнське наділення цінністю "внутрішньої людини", особистості, яка згодом перетворилась в категорію "Я". Таким чином, філософія Декарта пішла далі античної, поклавши принцип мислення не просто як об'єктивного процесу (античний Логос), а саме суб'єктивного і усвідомлюваного процесу, який неможливо відділити від суб'єкта мислення.

Одночасно з формулюванням нового методу і принципу мислення виникла необхідність і можливість постійної роботи над власним розумом людини, необхідність і можливість постійного звернення думки до дуки, постійного розвитку самої здатності мислити, досліджувати, винаходити. Той розум, який повинен керуватись правилами Декарта, це вже не споглядаючий і спокійний розум античного мислителя, це не застиглий, від Бога сформований Розум Середньовіччя, це розум, який здатний змінюватись, відсторонюватись від самого себе, це розум, який відповідає і історичному, і соціальному, і технічному динамізму Нового часу.

Вище уже згадувалось про виділення Декартом свого власного розуміння самосвідомості. Перш за все це вимагалось протиставленням суб'єкта об'єкту, що змушувало шукати достовірність знання в самому суб'єкті. Лише істинно пізнаний внутрішній об'єкт (суб'єкт) може пізнавати об'єкти зовнішні. Ця "внутрішня людина", особистість - це суб'єктивно пережитий принцип мислення як об'єктивний процес ("мислю, отже існую"). На відміну від Августина, який розробляв християнську етику, Декарт по-іншому трактував самосвідомість, як чисто суб'єктивну достовірність, розщеплюючи суб'єкт як сутність, яка протиставляється об'єкту. Розподіл дійсності на суб'єкта і об'єкта (перш за все, пізнання) і виділило філософію Декарта на окремий шлях, відмінний від античного чи середньовічного, християнського. Саме завдяки такому поділу і виділяється гносеологія як вчення про знання і пізнання.

ВИСНОВКИ

Декарт, як і кожен вчений, спирався на усі здобутки попередніх дослідників. В якості своєї всезагальної математики Декарт розглядає алгебру, як це колись було означено ще давньогрецьким філософом-неоплатоніком Проклом ("mathesis universalis" у "Коментарях до Евкліда"), математиками і інженерами Б.Росселіно і Рафаелле Бомбеллі. Алгебра не займається вивченням окремих об'єктів. Арифметика і геометрія Декартом уподібнюється до алгебри, тобто вчений тут відходить від розуміння цих сфер науки, як це було в античності. Алгебра для нього є зразком математичної науки, це пов'язано перш за все з тим, що він розглядає математику як науку про обчислення, абстрагуючись від специфіки тієї предметної області, до якої це обчисленням також можна застосувати. Очевидно, що при цьому Декарт значно наближає математику як теоретичне знання з логікою, логістикою, тобто технікою рахунку, відходячи від строгого розуміння математики, як це склалось в класичний період античної науки. Навіть критикуючи античну математику, наголошуючи, що усі досягнення, докази, теореми у ній були досягнуті по суті випадково, ніж цілеспрямовано, все ж він не надто далеко віддалився від попередніх світоглядних настанов.

Нарівні з Платоном, Декарт бачив в математиці найбільш достовірну з наук, вважав, що лише вона може забезпечити базу для фізики. Але, на відміну від давньогрецького філософа, Декарт по-іншому розумів і саму математику, і її роль у пізнанні реальності. Якщо Платон розглядав математику перш за все як засіб для підготовки розуму для осягання деякої понадчуттєвої реальності, то у Декарта це засіб пізнання саме емпіричного світу. З іншого боку, Платон різко протиставляв математику логістиці, тобто теоретичну науку техніці обчислення, а Декарт, навпаки, наближав ці сфери, аж до повного ототожнення (хоча повністю відмінностей між математикою і технікою обчислення, він звісно, не знімає) Також Декарт вважав математику формальною наукою, правила і поняття якої є просто творіннями інтелекту, незалежними від будь-якої реальності, а тому такими, які знаходяться над усіма її предметами (Платон, навпаки, вважав математику змістовою наукою, оскільки предметом її вважав реальні об'єкти). Отже, незважаючи на здавалося б, понятійну близькість, революційність поглядів Декарта з очевидністю здійснила надзвичайний вплив на розвиток усієї науки (і філософії, і математики, і інженерії, і психології та ін).

Власне філософія Декарта яскраво ілюструє прагнення європейської культури до звільнення від старих догм і побудови нової науки і самого життя "з чистого листа". Критерієм істини може бути лише "природнє світло" нашого розуму. Звісно, Декарт не заперечує і пізнавальної цінності досвіду, але він бачить його функцію виключно в тому, аби він приходив на допомогу розуму там, де його власних сил недостатньо для пізнання. Роздумуючи над умовами досягнення достовірного знання, він формулює "правила методу", за допомогою якого можна прийти до істини. Ці методи зводяться до чотирьох основних положень, які вважаються основними для європейського раціоналізму:

1) починати з безсумнівного і самоочевидного, тобто з того, протилежне чому неможливо помислити;

2) розділяти будь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективного вирішення;

3) розпочинати з простого і поступово просуватись до складного;

4) постійно пере провіряти вірність роздумів.

Самоочевидне охоплюється розумом в інтелектуальній інтуїції, яку неможливо змішувати з чуттєвим спостереженням і яка дає чітке розуміння істини. Розподіл проблеми на частини дозволяє вивити в ній абсолютні, тобто самоочевидні елементи, від яких можна відштовхуватися в наступних дедукція. Дедукцією Декарт називає "рух думки", в якому відбувається зчеплення інтуїтивних істин. Слабкість людського інтелекту вимагає перевіряти коректність зроблених кроків на предмет відсутності порожнеч у роздумах. Така перевірка називається "енумерація" або "індукція". Наслідком послідовної і розгалуженої дедукції повинна стати побудова системи всезагального знання, деякої "універсальної науки". Основу для забезпечення ефективності усіх наук є вірно побудована метафізика.

Негативною стороною філософії Декарта виявилась односторонність засвоєного ним чисто механічного поняття про матерію, а також поступова відмова від індуктивного методу через заперечення достовірності інформації, яку передають людські почуття і воля.

Здобутки раціоналістичної позиції Декарта не забулись із його відходом. Раціоналістична традиція у пізніші часи знайшла своїх видатних прихильників у особі Бенедикта Спінози, Готфріда Лейбніца, Едмунда Гусерля та інших дослідників філософії та багатьох інших галузей науки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник.- М., 1996. Разд. 1.

2. Асмус В.Ф. Декарт. М.: Высш. Школа, 2006, - 335 с.

3. Богомолов А. Буржуазная философия кануна и начала империализма. М.:Высшая школа, 1977.-421с.История философии в кратком изложении - И90 Пер. с чеш. И.И.Богута - М.: Мысль, 1991

4. Большая советская энциклопедия.

5. Библер В.С. От наукоучения к логике культуры. Два философских введения в двадцать первый век. М., 1991

6. Быховский Б.Э. Философия Декарта. М.; Л., 1940

7. Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч.1 /Под общ. ред. И.Т. Фролова./- М.; Политиздат, 1989.

8. Гайденко П.П.Эволюция понятия науки (формирование научных программ нового времени XVII - XVIII вв.). - М.: Наука, 1987

9. Гуссерль Э. Картезианские размышления.- М., 1998. § 1-3.

10. Декарт Р. Избранные произведения. М. Госполитиздат. 1950

11. Декарт Р. Размышления о первой философии // Декарт Р. Соч.: В 2 т.- Т.2.- М., 1994

12. Декарт Р. Разыскание истины посредством естественного света// Декарт Р. Соч.: В 2 т. - М.: Мысль, 1989. - Т.I. - С. 154-178

13. Декарт Р. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках// Сочинения: В 2 т. - Т.1. - М., 1989. С.250-296

14. Декарт Р. Сочинения в двух томах. Том 1.- М.: Мысль, 1989.- 654 c.

15. Доброхотов А. Онтология и этика cogito // Встреча с декартом.- М., 1996

16. История философии /Под ред. Г.Ф. Александрова и др. М., 1941. Т. 2. С.127, 135-136

17. Краткий очерк истории философии / Под ред. М.Т. Иовчука и др. 2-е изд. М., 1971.

18. Кононович Л.Г., Медведева Г.И. Философия: учебник для высших учебных заведений. - Ростов н/Д.: Феникс, 1997.

19. Конев В.А. Семинарские беседы по "Картезианским размышлениям"

20. Кузнецова А.П. Проблема субстанции в философии Декарта: Автореф. дис. канд. филос. наук. М., 1968

21. Кузнецов Б.Г. Разум и бытие: Этюды о классич. рационализме и неклассич. науке. М., 1972

22. Любимов Н.А. Философия Декарта - СПб, 1886.

23. Ляткер Я.А. Декарт. М., Мысль, 1975.

24. Мамардашвили М.К. Картезианские размышления. - Самара, 1996

25. Мотрошилова Н. "Картезианские медитации" Гуссерля и "Картезианские размышления" Мамардашвили (двуединый путь к трансцендентальному ego) //Встреча с Декартом.- М., 1996.

26. Никулин Д.В. Спор о природе протяжения: Генри Мори-Рене Декарт // Вопросы истории естествознания и техники.- 1989.- № 4.

27. Ойзерман Т.И. Философское учение Ренэ Декарта / Декарт Р. Рассуждение о методе. М., 1953. С. 423-434

28. Орынбеков М.С. Проблема субстанции в философии и науке. Алма-Ата, 1975

29. Радугин А. Философия. - М.:Владоc, 1995.

30. Рассел Б. История западной философии.- М., 1993. Т. 1-2.

31. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. - М., 1994-1997, Т. 1-4.

32. Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII веков. М.,- 1984.

33. Соколов В.В. Философия Рене Декарта. М.: Политиздат, 1989.

34. Спиркин А.Г. - Основы философии: Учеб. пособие для вузов. - М.; Политиздат, 1988.

35. Философская энциклопедия: В 5 т.- М., 1960-1970.

36. Философский энциклопедический словарь - М.: Сов. Энциклопедия, - 1983. - 840 с.

37. Фишер К. История Новой философии. Декарт: Его жизнь, сочинения и учение.- Спб., 1994.

38. Шульц Д.П.,Шульц С.Э., История современной психологии. С-Петербург, 1998

39. Ярошевский М.Г. История психологии. М,1985

40. Boyer, Carl (1985). A History of Mathematics. Princeton, NJ: Princeton University Press. ISBN 0-691-02391-3.

41. Clarke, Desmond (2006). Descartes: A Biography. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-82301-3.

42. Costabel, Pierre (1987). Renй Descartes - Exercices pour les йlйments des solides. Paris: Presses Universitaires de France. ISBN 2-13-040099-X.

43. Cottingham, John (1992). The Cambridge Companion to Descartes. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-36696-8.

44. Garber, Daniel (1992). Descartes' Metaphysical Physics. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-28219-8.

45. Gaukroger, Stephen (1995). Descartes: An Intellectual Biography. Oxford: Oxford University Press. ISBN 0-19-823994-7.

46. Garber, Daniel; Michael Ayers (1998). The Cambridge History of Seventeenth-Century Philosophy. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-53721-5.

47. Grayling, A.C. (2005). Descartes: The Life and times of a Genius. New York: Walker Publishing Co., Inc.. ISBN 0-8027-1501-X.

48. Farrell, John. "Demons of Descartes and Hobbes." Paranoia and Modernity: Cervantes to Rousseau (Cornell UP, 2006), chapter seven.

49. Fulton J.S. The Cartesianism of Phenomenology. Essays in Phenomenology. The Hague, 1966

50. Keeling, S. V. (1968). Descartes. Oxford: Oxford University Press. ISBN.

51. Melchert, Norman (2002). The Great Conversation: A Historical Introduction to Philosophy. New York: McGraw Hill. ISBN 0-19-517510-7.

52. Sorrell, Tom (1987). Descartes. Oxford: Oxford University Press.. ISBN 0-19-287636-8.

53. Schдfer, Rainer (2006). Zweifel und Sein - Der Ursprung des modernen Selbstbewusstseins in Descartes' cogito. Wuerzburg: Koenigshausen&Neumann. ISBN 3-8260-3202-0.