Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

ІЗДН

Контрольна робота

з дисципліни: "Філософія"

Виконала:

Ігнатьєва Євгенія Юріївна

Київ 2011

Частина 1. Філософія Нового часу

План

1. Вступ

2. Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію в Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца

3. Сенсуалізм Дж. Берклі, скептицизм Д. Юма

4. Висновки

1. Вступ

Характеризуючи філософію XVII--XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот -- історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, -- буржуазії; чому саме матеріалізм XVII і особливо XVІІІ ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.

У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін.

Матеріалізм цього часу -- це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об'єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба "зупиняти" історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ--XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.

Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об'єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання -- емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм (грец. empeiria -- досвід) -- це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII--XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з'являється суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід (Берклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis -- розум) -- філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI--XVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

2. Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію в Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца

Метод дедукції Декарта

Народився Рене Декарт у місті Лае (Франція) у 1596 році. Усього рік по тому померла його мати, а коли хлопчику виповнилося десять, батько відправив його в єзуїтську школу Ла-Флеш, що була найкращою в той час в країні. У віці двадцяти двох років Декарт вступив найману армію, бажаючи, за його словами, почитати „велику книгу світу". І ось, на зимових квартирах у німецькому місті Ульме, де пізніше народився інший видатний вчений - Альберт Ейнштейн, у Декарта визрів задум Універсальної Математики.

Чому жодна наука не має навіть малої частки тих успіхів, які давно вже є у математики? - запитував себе Декарт. Мабуть, математики користуються надто ефективним методом, якого немає у інших наук. Тоді у Декарта з'явився намір очистити математичний метод мислення від чисел і фігур, представивши його в логічно чистому вигляді, а потім застосувати його до інших наук, щоб отримати такі ж точні результати, як і в математиці.

Основні ідеї своєї „Універсальної математики" він виклав у трактаті „Правила для керівництва розумом". У цьому зв'язку достатньо згадати лише три правила, які Декарт вважав найголовнішими.

1. Приймати за істинне лише те, у чому неможливо сумніватися.

2. Кожну задачу ділити на найпростіші складові, а потім розміщувати думки, починаючи з самих простих предметів і йдучи по щаблям до пізнання найбільш складних.

3. Робити повсюди переліки і повні огляди руху думки, щоб у ланцюгу розмірковувань не залишилось жодної слабкої або прихованої від нашого розуму ланки.

Залишив армію, Декарт декілька років мандрував, паралельно займаючись математикою і астрономією, музикою і оптикою. Потім він переїхав в Голландію, де прожив біля двадцяти років і де ним були написані усі головні праці, у тому числі „Першопочатки філософії" та „Метафізичні роздуми". Помер Декарт від запалення легень у Швеції, куди він поїхав на запрошення королеви Христини, яка бажала під його керівництвом учитися філософії.

Декарт мріяв зв'язати усі науки в єдине ціле, в систему знань, яку можна вибудувати з одного-єдиного принципу, аксіоми, як дерево росте з однієї насінини. Тоді наука перетворилася б з колекції розрізнених фактів та суперечливих теорій - в логічно пов'язану та цілісну картину світу. Строго дедуктивна система знань може бути дійсно міцною лише в такому випадку, вважав Декарт, якщо вона буде базуватися на абсолютно безспірному положенню, на аксіомі, яку ніхто і ніколи не зміг би не тільки спростувати, але й поставити під сумнів. У пошуках такої аксіоми Декарт перебирає усі знання, які мало людство, усі різновиди людських ідей, одну за одною. Відкинувши по черзі усе, що може дати хоча б найменший привід до сумніву - данні почуттів, математичні істини і навіть ідею Бога, - Декарт дійшов до висновку, що існує тільки одне достовірне положення: cogito, ergo sum - я мислю, отже, існую.

Людина може сумніватися у чому завгодно, у існуванні будь-якої зовнішньої речі, навіть в існуванні зовнішнього світу взагалі. Але хіба можна хоча б на секунду припустити, що у той же час, коли я сумніваюсь або розмірковую над чим-небудь, я сам не існую? Таке припущення було б абсурдом, який не може відстоювати жодна людина зі здоровим глуздом.

Що ж таке це я, існування якого постулюється Декартом? Я - деяка мисляча субстанція (це слово пішло від лат. substantia, що означає „те, що лежить в основі"), душа, що володіє уявою та розсудком, волею та емоціями. Разом з тим в моїй душі, вважав Декарт, є ідеї речей, які зовсім відрізняються від неї за своєю природою. Це ідеї тіл.

Тіло є матеріальним, воно існує у трьохвимірному просторі і рухається, має величину і фігуру. Але моєму я не притаманна жодна з цих властивостей тіла, зауважує Декарт. Не можна ж серйозно сказати:: моя душа - трикутна або кругла, велика, або маленька. Душа і тіло не мають між собою нічого спільного. Інакше кажучи, вони належать до двох різних субстанцій: дух - до мислячої, тіло - до протяжної (матеріальної) субстанції. У цьому пункті розмірковувань перед Декартом постає відома психофізична проблема. Психофізична проблема - це проблема відношення душі (грецьк. psyche) до власного тіла (грецьк. physis - природа, речовина).

Хоча мисляча і протяжна субстанція не мають нічого спільного, в людині вони все ж таки незрозумілим чином пов'язані. Люди здатні якимсь чином перетворювати свої духовні імпульси в просторові рухи і, навпаки, відчуття тіла - в духовні образи, в ідеї. Але як можуть поєднуватися дві речі, у яких нема жодної точки перетину, немає нічого спільного?

Декарт багато розмірковує над цією проблемою, але так і не знаходить її принципового вирішення. У книзі „Пристрасті душі" він висловлює припущення, що дух і тіло пов'язані в людині через шишковидну залозу головного мозку, а в інших роботах вказує на Бога як на ланку, що пов'язує душу та тіло. Така відповідь на зразок „Бог його знає", рівнозначна визнанню зв'язку душі та тіла чудом.

Декарт переконливо показав, що ідеї не виникають з чуттєвого досвіду. В ідеях є дещо таке, чого немає у складі чуттєвих образів і що не можливо добути з чуттєвого досвіду індуктивними засобами. Це - знання причин речей і явищ природи. Почуття не мають справи з причинами речей, між тим як ідея - це саме знання причини. Зрозуміло, що насіння ідей може вирости лише на благодатному ґрунті чуттєвого досвіду, але вони потрапляють у цей ґрунт звідкись ззовні. Ідеї не народжуються у результаті перекопування ґрунту досвіду лопатою індукції, як помилково вважав Бекон.

Проте і сам Декарт не зумів пояснити походження „насіння" ідей в людському дусі. Йому нічого не залишалося, як просто об'явити ці ідеї „вродженими", тобто даними людині від природи. Тим не менш, Декарт підійшов куди ближче до вирішення проблеми виникнення ідей, і його орієнтована на математику дедуктивна методологія виявилась більш потужною і евристичною, ніж індуктивно-емпірична методологія Бекона.

Вирішення психофізичної проблеми у Спінози

З граничною ясністю і гостротою Декарт сформулював проблему взаємовідносин матерії і мислення, людського духу і тіла, свідомості і зовнішнього світу. Запропоноване їм самим рішення не було логічно бездоганним, проте в науці правильно поставити завдання - це вже половина справи. А людина, якій довелося завершити те, що було розпочато, виросла у тій самій країні, де знайшов собі притулок Декарт, в Голландії, у тодішній столиці ділового світу Амстердамі. У рік смерті Декарта Баруху Спінозі (1632-1677) виповнилось вісімнадцять. Він отримав релігійну освіту в школі амстердамської єврейської общини, проте захопився природознавством і філософією Декарта.

Погляди Спінози, а особливо критичне ставлення до іудейських священних книг, викликали величезне незадоволення його вчителів, раввінів. Вони запропонували Спінозі значну грошову суму в обмін на зобов'язання нікому не повідомляти про свої погляди. Коли він відмовився, його піддали релігійному відлученню і вигнали з єврейської общини. Тоді Спіноза змінив єврейське ім'я Барух на латинське Бенедикт.

Через деякий час на нього було здійснено замах, який своїм результатом мав легкі ножеві поранення, після чого Спіноза вирішив покинути Амстердам. Він жив у невеличких поселеннях, а потім у Гаазі, де займався шліфовкою оптичних лінз. Здається, що він був єдиним з числа великих філософів, хто по добрій волі віддав перевагу фізичній праці і нею заробляв собі на життя.

Книжки він писав переважно ночами. Головна праця Спінози має назву: „Етика, що доведена в геометричному порядку". Структура цієї книги повторює дедуктивний порядок викладення Евклідових „Початків". На початку кожної частини „Етики" Спіноза формулює дефініції (визначення), а потім аксіоми і постулати, леми, теореми з доказами і наслідки, що витікають з теорем.

Жив Спіноза у бідності, відмовляючись приймати гроші від своїх друзів та учнів. Він відмовився від запропонованої йому посади професора Гейдельберзького університету. Навіть його вороги - а твори Спінози викликали у людей релігійних справжню ненависть - визнавали, що жодного разу в житті навіть у дрібницях він не відступав від своїх переконань. Це рідкий випадок, коли, говорячи мовою улюбленої ним геометрії, життя філософа було „конгруентним" його вченню. Помер Спіноза від хронічної хвороби легень (пил від скла нерідко викликали у людей його професії легеневі кровотечі) у віці всього сорока чотирьох років.

Декарт розмірковував над тим, як в людині взаємодіють душа і тіло. Така постановка проблеми - хибна, заперечує Спіноза. В основі її лежить прийняте ще Платоном, потім християнським богослов'ям, а також і Декартом, припущення, що душа і тіло суть дві різні речі, дві субстанції.

А що якщо це просто дві форми існування однієї і тієї ж „речі" - людини? У такому випадку ніякої взаємодії між ними немає і бути не може. Іншими словами, душа людини є те ж саме, що й його тіло, з тією лише різницею, що в одному випадку людина розглядається у психологічному плані, а в іншому - у фізіологічному.

Спіноза визначає душу як ідею тіла. Це означає, що усякому стану душі строго відповідає який-небудь стан тіла, і навпаки. Але тіло не може діяти на душу, а душа не може діяти на тіло, просто тому, що це одна й та ж річ, а діяти одна на одну можуть лише різні речі. Людям лише здається, що їх душе здатна управляти тілом, заставляти його рухатись та діяти іншим чином. Ця звичайна ілюзія виникає тому, що душа не знає реальних причин - законів природи, які несвідомо управляють і нею самою, і її власним тілом.

Уявіть собі, що камінь, який летить, мав би душу і усвідомлював, що він рухається по параболі, пояснює Спіноза. Не маючи поняття про сили тяжіння, цей камінь, без сумніву, думав би, що він управляє своїм тілом і летить вільно з тією швидкістю і в тому напрямку, яке він сам вибрав. „Такою ж є й та людська свобода, якою всі вихваляються і яка полягає лише в тому, що люди усвідомлюють свій потяг, не знаючи про причини, які його викликали", - пише Спіноза. Так п'яниця наївно думає, - іронічно зауважує філософ, - що його душа командує рукою, що наповнює стакан спиртом, хоча в дійсності його тіло підпорядковується лише своїм власним, тим, що протікають у нього в середині біохімічним реакціям.

Якби люди досконало знали своє тіло, вони розуміли б, що всі дії тіла визначаються матеріальними ж причинами, рівно як і дії душі - причинами ідеального порядку. І що це одні і ті ж причини, тільки виражені двома різними способами: „матеріальною" мовою, у формі руху тіла, або „мовою" мислення, у формі бажань і емоцій, образів та ідей, що виникають у людській душі. Так само як лінія та, що проведена на листку паперу і та, що описується числовою формулою, є насправді однією й тією ж лінією. Між тим людина, що не обізнана в аналітичній геометрії, буде сприймати ці два „модуси" лінії за дві абсолютно різні речі. Після чого їй залишиться лише призвати на допомогу Господа Бога, щоб пояснити, як може бути можливою ідеально строга відповідність світу чисел та світу фігур, які не мають між собою нічого спільного.

Раніше математики і справді думали, що алгебра і геометрія займаються двома різними предметами. Декарт першим показав, що різниця між цими областями математичного знання лише в способі виразу, предмет же у них - один. Дивно, що сам творець аналітичної геометрії пройшов повз цілком аналогічне вирішення проблеми душі і тіла. Спінозі вдалося підхопити кинуту Декартом думку, створивши вчення, яке і століття по тому викликало захоплення у Гьоте, Гегеля, Ейнштейна.

Ідеалізм Лейбніца

Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646--1716) -- німецький філософ, математик, фізик, мовознавець, представник раціоналізму. Багато уваги присвячував логічним дослідженням, створив концепцію буття на основі вчення про монади. Основні роботи: "Нові досліди про людський розум", "Теодіцея", "Монадология" і ін.

Готфрід Вільгельм Лейбніц розвивав ідеї, закладені в платонівській спадщині. Його заслуга полягає в тому, що він висловив ряд глибоких думок діалектичного характеру.

Світ, вважав Лейбніц, складається з найдрібніших елементів, або монад, - духовних елементів буття, що володіють активністю і самостійністю, знаходяться в безперервній зміні і здібних до страждання, сприйняття і свідомості. Отже, до поняття субстанції Спінози додається поняття діяльної сили, тобто арістотелівський принцип саморуху сущого. Проте Лейбніц "вилучив" з єдиної субстанції Спінози його Бога, що пантеїстично розумівся. Бог, по Лейбніцу, підноситься над тілесним світом, будучи його "винуватцем і паном". Єдність і узгодженість монад є результат Богом "передвстановленої гармонії". Так, "нижчим" монадам властиві лише смутні уявлення (у такому стані знаходиться неорганічний мир і рослинне царство); у тварин уявлення досягають ступені відчуттів, а у людини - ясного розуміння, осмислення. Визнаючи, з одного боку, основною властивістю монад діяльну силу, встановлюючи енергійний зв'язок між ними, а з іншої - захищаючи ідею Бога-творця, Лейбніц через теологію підходить до принципу діалектики.

Лейбніц виступає проти перетворення механіки на загальний зразок наукового і філософського бачення світу, рахуючи організмічний ідеал методологічно пліднішим, вносячим життєвість і в неорганічну природу. Життєвість загальна, універсальна, вона пронизує всі рівні буття. З різним характером впорядкованості і структуризації пов'язана теза Лейбніца про те, що в світі немає абсолютно однакових тіл, навіть дві краплі води різні.

Лейбніц до спинозовскому поняття субстанції приєднав принцип діяльної сили, або "самодіяльності". У своєму творі "Монадологія" він оголосив матеріальні явища проявом неделимых, простих духовних одиниць - монад. Неподільна монада не має протяжності і не знаходиться в просторі, оскільки простір нескінченний ділимо. Монада - це нематеріальний, духовний центр діяльної сили. Монади вічні і незнищувані, вони не можуть виникнути або загинути природним чином. Вони не змінюються і під зовнішньою дією. Всяка окрема монада - це єдність душі і тіла. Зовнішнім виразом духовній суті монади є число.

Діяльність, рух - властивість монади. Природу, вважає Лейбніц, не можна пояснити одними законами механіки, необхідно ввести також поняття мети. Бо кожна монада є відразу і підстава всіх своїх дій і їх мета. Душа - це мета тіла, то, до чого воно прагне. Взаємодія душі і тіла монади - це Богом "передвстановлена гармонія". Для монад завжди характерна множинність станів, в них постійно щось змінюється, але дещо і залишається тим самим. Монада - це мікрокосм, нескінченно малий світ. Монади Лейбніц підрозділяв на три категорії: монади життя, монади душі і монади духу. Звідси і всі складні субстанції він ділив на три групи: з монад-життів виникає неорганічна природа; з монад-душ - тварини; з монад-духів формуються люди.

Лейбніц визнавав безсмертя душі і вічність субстанцій, наприклад, рослинних і тваринних організмів. У природі, на його думку, не буває ні народження, ні смертей, а є або збільшення і розвиток, або згортання і зменшення. Він заперечує в розвитку скачки, переривчаста поступовості.

3. Сенсуалізм Дж. Берклі, скептицизм Д. Юма

Найбільш відомими виразниками суб'єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі -- Берклі та Юм.

Дж. Берклі (1684--1753 pp.) виступив з обґрунтуванням суб'єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони сприймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже у XVIII ст. продовжує Давід Юм (1711--1776 pp.), котрий розвивав цю ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію, але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей -- дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв'язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не тільки суб'єктивно-ідеалістичною, а й агностичною.

Давід Юм у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні. Ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ, чи ні, неможливо. Основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, -- це зміст наших відчуттів. Д. Юм виявив і сформулював основні суперечності та парадокси емпірико-сенсуалістичної методології, а саме: основне кредо емпіризму, що "в змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді", суперечить загальновизнаному ідеалу знання необхідності, суттєвості, всезагальності його змісту. Він формулює так звані три парадокси емпіризму: 1) в своєму чуттєвому досвіді ми маємо справу лише з одиничними речами, а в знаннях говоримо про загальне; 2) в чуттєвому досвіді ми зустрічаємось з певною послідовністю, черговістю, а в знаннях говоримо про причини; 3) в чуттєвому досвіді маємо справу з обмеженим колом явищ, а в знаннях говоримо про світ в цілому. Висновок: це специфічна риса психічної організації людської душі вбачати в одиничному загальне, в послідовності -- причинність, в частині -- ціле. Все це є результатом звички, очікування, віри, необхідних для досягнення корисного ефекту в буденному житті. Проте це нічого не говорить про істинність чи хибність наших знань про дійсність. Завдяки цим висновкам філософія Д. Юма кваліфікувалась як суб'єктивний ідеалізм та агностицизм.

4. Висновки

Людина - лише очеретина у Всесвіті, яку дуже легко зламати, відзначає Блез Паскаль, але вона очеретина мисляча. Саме в мисленні полягає велич людини, саме мислення і серце підносять її, а не простір і час. За допомогою простору і часу Всесвіт охоплює і поглинає людину, але за допомогою думки людина здатна охопити Всесвіт. Людина створена для того, щоб думати, і почати треба з міркувань про себе. Людина причетна до всього, тому, щоб осягнути себе, вона має пізнати безкінечний Всесвіт. Якщо вона є матеріальною істотою, то невідомо, як матерія здатна прийти до самопізнання. Не менш загадковою для пізнання є і природа духу. А в людині поєднані і дух, і матерія; її природа суперечлива, вона є полем постійної боротьби розуму і пристрастей. Ось чому людина постійно страждає, не маючи змоги осягнути свою власну природу. Розум людини і раціоналістична методологія не може їй допомогти вирішити проблеми свого існування, приборкати пристрасті. Єдина надія на Бога, на віру в нього, яка одна спроможна стати підвалиною людської моралі, зробити осмисленим людське буття. Не розум, а людське серце здатне осягнути Бога, відчути його присутність. Розум же людини затьмарений пристрастями, безсилий перед ними. На відміну від Декарта, який ставив моральність у залежність від мислення. Паскаль наголошує на іншому: щоб правильно мислити, треба правильно жити, тобто діяти відповідно до християнської моралі, джерелом якої є не розум, а серце людини.

Частина 2. Філософське вчення про пізнання

План

1. Вступ.

2. Поняття "пізнання" у філософії. Суб'єкт і об'єкт пізнання, їх взаємозв'язок.

3. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретична, духовно-практична, предметно-практична.

4. Висновки.

1. Вступ

Пізнання є суто суспільним явищем, формою людського світовідношення. На відміну від тварини, людина не пристосовується до навколишнього середовища і не взаємодіє з ним на рівні біологічно запрограмованих рефлексів та їх задоволення. Підпорядковуючи світ до своїх абстрактно усвідомлених цілей, людина пізнає його об'єктивні закономірності і тим самим підкорює його. В цьому процесі відбувається не тільки пізнання законів об'єктивної реальності, а й законів самого пізнання. Йдеться не тільки про чуттєве спостереження, а в кінцевому та вищому рахунку - про теоретичне пізнання. Таке пізнання не обмежується своїми практичними передумовами і не зводиться до них, а піднімається до найбільш абстрактного рівня. Тільки на цьому рівні стає можливим пізнання фундаментальних законів реального розвитку, які не спостерігаються чуттєвим образом. Такі закони проявляють себе у формах практичної діяльності, але в безпосередніх формах останньої не спостерігаються. Таким чином, пізнання є суто людською здібністю і виникає історично через матеріальні потреби людини.

Практичне пізнання і виникнення теоретичного пізнання не співпадають у часі. Теорія пізнання виокремлюється від практики пізнання під час суспільного розподілу праці, хоча безпосереднє практичне пізнання є основною характеристикою виникнення людського суспільства як такого. Тому слід відрізняти особливість взаємовідношення безпосереднього та опосередкованого в практичному та теоретичному процесах пізнання. Крім того, необхідно розглядати теорію пізнання історично, як феномен, що суттєво та принципово змінює свій зміст залежно від зміни основ матеріального виробництва. Якщо на першому етапі виникнення людства знання ще не приймають абстрактного виразу і носять безпосередньо практичний (прагматичний) характер, то при виникненні суспільного розподілу праці пізнання може приймати і приймає видимість самостійної сфери. Така самостійність є відносною, але вона має велике значення у формуванні теорії пізнання як системи. Така відірваність процесу пізнання від практичного розвитку історії (суспільства) дозволяє теорії увійти в сферу всезагального, яке не є емпіричною даністю. В той же час, абсолютизація саме теоретичного процесу пізнання породжує відчуження сутнісних сил людини від їх практичного здійснення. Цей факт і являється гносеологічною причиною виникнення історичного відчуження людини. Оскільки ж гносеологія віддзеркалює онтологію, то така гносеологічна причина має під собою реальні підстави. У цьому плані не тільки середньовіччя може бути образом відчуження людини через сферу релігійного ірраціонального, а й геніальна античність виступає першою сходинкою історичного генезису відчуження людини.

Теорія пізнання, як і процес пізнання у цілому, має свій історичний генезис - досить складний і досить цікавий. Але справа в тому, що саме тоді, коли виникає ситуація ствердження абсолютної відносності істини, яку ми переживаємо сьогодні, саме історико-філософський генезис теорії пізнання, її закономірностей, здатен нам пояснити, в чому об'єктивність історичної істини, яким чином виникає релятивізм в її межах і як співвідносяться абсолютне та релятивне в історичному розвитку наукової істини. Було б несерйозно і смішно ставити під сумнів об'єктивність законів розвитку світу саме тому, що вони діють, порівняно з законами природних форм, не в окремих формах буття, а в усіх. Тому і ці особливі часткові форми з необхідністю включаються у всезагальний процес дії діалектичних законів. Тут закон виступає абсолютною істиною, котра проявляє себе у відносній формі лише тоді, коли розглядається їх конкретний природничий зміст. Саме тому має велике значення вивчення теорії пізнання не просто в її окремих проявах, а й як всезагальний процес розвитку сутнісних сил людини і особливу форму пізнання такого розвитку. Адже вона, в аспекті гносеологічних коренів становлення самосвідомості людини - її феноменології духу та почуттів - має безпосереднє значення до реальності такого становлення. Тільки піднімаючись до вселюдського, індивідуальне може стати всезагальною самосвідомістю.

2. Поняття "пізнання" у філософії. Суб'єкт і об'єкт пізнання, їх взаємозв'язок

Об'єкт та суб'єкт пізнання

Існують класичні запитання, відповіді на які можна класифікувати, поклавши в основу цієї класифікації „види" помилок, що часто зустрічаються. Питання про об'єкт та суб'єкт пізнання являється одним з таких питань. Першим джерелом помилок при відповіді на це запитання є реалізація відносно нього емпіричного підходу, при якому суб'єкт пізнання ототожнюється з окремою людиною, а об'єкт пізнання ототожнюється з предметом пізнання.

Суб'єктом пізнання, як і суб'єктом практики, є не окрема людина, що діє сама по собі - такої людини не існує. Суб'єктом пізнання виступає суспільство в цілому, а опредметнюється такий процес через діяльність великих людей, котрі в своїй практиці та через свою діяльність втілюють рівень потреб та вимог суспільного суб'єкту. Якщо суспільна практика лежить в основі виникнення та розвитку процесу пізнання взагалі, то безпосередньою основою пізнання є інструментальна категорійність розвитку суспільства і людини взагалі. Інакше рівень розвитку виробничих відносин та продуктивних сил не дозволяє (знову в ролі прикладу) увійти в основні закономірності законів космосу, хоча саме при рабовласницькому виробництві ставляться питання про космічний характер людської сутності та необхідність космічного (універсального) характеру способу людського існування.

Об'єктом пізнання для людини виступає вся об'єктивна та суб'єктивна реальність. Адже з часів свого виникнення людська свідомість теж стає об'єктивною реальністю. Вона (з тих часів) існує не в формі можливості матеріального руху, а в такій якості, що передбачає реалізацію цієї необхідності. Таким чином, в об'єктивну реальність, що потім приймає особливу предметну форму пізнання, входить також сама людська свідомість, саме пізнання, що перетворюються на об'єктивну реальність (аби було зрозуміло - суспільна свідомість по відношенню до індивідуальної свідомості виступає вже у вигляді та статусі об'єктивної реальності). Ось чому, перший якісний стрибок в розвитку суспільства виникає тоді, коли людство звертає увагу не просто на навколишній світ, а, перш за все, на свою спроможність пізнавати сам процес пізнання. В такому разі об'єктивна реальність ніби приймає ідеальну форму, хоча за своїм змістом вона залишається матеріальною реальністю. Саме в цьому протиріччі об'єктивно-матеріального та об'єктивно-ідеального виникає питання про предмет пізнання. Таким предметом являється не якась частина об'єктивної реальності, а та сфера такої реальності, яка безпосередньо стає однією з історичних потреб людства. Наприклад, об'єктом дослідження окремої науки виступає певний зріз об'єктивної реальності, але кожна наука має свій окремий предмет пізнання, який виокремлює ту ж саму об'єктивну реальність у специфічну форму відображення. В цьому значенні, об'єктом філософської теорії пізнання виступає весь світ, тому сама теорія пізнання не може розвиватись поза розвитком як окремих наук, так і теорії всезагального, а предметом самої філософської теорії пізнання являється визначення способу, методів, принципів і категорій перетворення об'єктивної реальності в поняття, в знання предмету.

Таким чином, в теорії пізнання суб'єкт та об'єкт, об'єкт та предмет пізнання приймають близьке значення, адже вони існують не незалежно один від одного, а в безпосередньому зв'язку. Якщо пізнання відриває одну з цих необхідних сторін від інших, вона перетворюється на ідеалістичну теорію пізнання. В філософії Гегеля, наприклад, суб'єктом пізнання виступає окремий філософ, і тільки той, що відкрив для себе всезагальні закони розвитку; об'єктом пізнання виступають ті ж самі закони розвитку в їх категорійному та понятійному значенні, а предметом пізнання виступає методологічне виявлення тотожності об'єкту та суб'єкту пізнання. Виходить, що процес пізнання є тотожнім єдності діалектики, логіки та теорії пізнання, що неопосередкована матеріальною практикою. Тому у Гегеля пізнання не тільки не виходить за межі ідеального, але воно стосується і торкається тільки ідеального - ідеальне ж, за Гегелем, є як метою, засобом пізнання, так і його кінцем (завершенням), адже матеріальний світ є відображенням ідей і не може мати, за його логікою, якогось серйозного значення для теоретичного розвитку.

Умови суспільного розподілу праці залишають свій слід і на диференціації теорії пізнання. Справа не тільки в тому, що, як говорилось раніше, логіка, діалектика та теорія пізнання становилися як окремі сутності, але й в тому, що суспільний розподіл праці породив диференціацію в межах самої науки - кожна наука (в певних параметрах) мала свій методологічний та категоріальний апарат. Але слід зрозуміти, що подібно до того, як тотожні логіка, діалектика та теорія пізнання, в межах пізнання всезагального є тотожними і методи природничих наук. Яскраво сьогодні цей феномен демонструється інтеграцією наук.

Ступені пізнання

Ступені пізнання мають загальну закономірність для всіх наук, адже процес пізнання завжди починається з чуттєвого спостереження і розгортається через абстрактне мислення до практичної діяльності. Таким є шлях пізнання істини, що підтверджується історичною логікою процесу пізнання, котра відображена як в закономірностях становлення діалектики, так і в становленні методу будь-якої природничої науки. Кожна сходинка цього процесу має свої особливості, поза розкриттям яких ми не можемо піднятись до пізнання істини. Спочатку зупинимось на особливостях чуттєвого рівня пізнання, а потім розглянемо абстрактно-теоретичний рівень.

Особливості чуттєвого рівня пізнання

Процес пізнання являє собою логічно опосередковану форму сходження індивіду до теоретичного та практичного самовизначення в універсумі буття. Йдеться не лише про те, що пізнання є процесом здобуття певних знань загального та професійного характеру, але й про те, що сам процес є іманентним становленню особистості, її входженню у сферу всезагального. В цьому розумінні не можна відірвати рівні пізнання один від одного, адже вони являють собою ступені розгортання "логіки предмету", що пізнається як у становленні логічного мислення, так і в становленні загальних форм життєдіяльності особистості. Тим не менш, рівень чуттєвого споглядання представляє собою принципову проблему не лише тому, що, будучи першим у пізнанні, він часто залишається і останнім, але й тому, що з "найнижчого" (в розумінні міри теоретичної насиченості) нерідко перетворюється на абсолютно-істинний. І проблема навіть не тільки в тому, що саме внаслідок своєї певної синкретичності цей рівень досить складний, а й у тому, що особливості сучасної ментальності (такі як ірраціоналізм, містицизм, фрагментарність, алогічність) зводять чуттєве пізнання до певних підсвідомо-психологічних підстав, у межах яких воно перестає бути власне пізнанням І залишається чим завгодно: "чистою інтуїцією", "апріорною перцепцією", "уявленою інтуїцією" тощо. На таких засадах утверджує себе герменевтика, сучасний позитивізм, обґрунтування як гра (логічне свавілля) та інші постмодерністські напрямки сучасних концепцій пізнання, починаючи і закінчуючи (якщо доводити безпосередньо до самовідчуття людини) екзистенціалізмом.

Отже, розглянемо деякі проблеми першого рівня пізнання, а саме рівня чуттєвого спостереження. У внутрішньому структурному аспекті чуттєве споглядання спирається на такі ступені:

1) чуттєве відображення -- сприйняття органами почуттів предмету пізнання. Необхідність такого сприйняття зумовлює емпіричність цього рівня, де предмети сприймаються як самостійні, відокремлені, поза внутрішніми зв'язками. Це рівень "чуттєвої свідомості", який, за Гегелем, наштовхується на суперечність предмету, але не може собі пояснити позитивне значення цієї суперечності;

2) уявлення як підсвідома форма узагальнення цілісності предмету -- зводиться до чуттєво-наочного образу предмету, має певне символічне навантаження і може претендувати на підсвідоме узагальнення як операції мислення;

3) уявлення як перший рівень стихійного, прихованого умовиводу, коли явище, що сприймається органами почуттів, пізнається та узагальнюється поза сутнісною основою, що його породила, і зводиться до самостійного статусу.

Найбільш розповсюдженою помилкою є те, що забувають про циклічність розвитку, а тому рівень чуттєвого споглядання оцінюється сам по собі на своїй власній основі, при цьому поза увагою залишається те, що, в кожному конкретному випадку, він виступає кінцевим результатом попереднього циклу, а це означає, що попередня практика (суспільства, історії та самого індивіду -- її не можна плутати з досвідом) повинна повністю увійти в чуттєве споглядання а знятому вигляді як передумова його. Отже, чуттєве пізнання не може бути "чистим", залишатися чисто емпіричним. Ця помилка настільки розповсюджена, що варта особливої уваги. Оскільки саме на цьому етапі більш виразно проявляється евристична природа інтуїції, розглянемо випадки та зміст останньої для того, щоб зрозуміти поєднання чуттєвого пізнання з попередніми циклами.

Інтуїція на рівні безпосереднього сприйняття предмету має такі форми:

1) миттєва ідентифікація об'єкту, феномену або символу;

2) чітке розуміння значення та зв'язків у безпосередності

знаків;

легкість визначення змісту об'єкту сприйняття.

Інтуїція як уявлення означає:

-- спроможність репрезентувати в іншій формі те, що сприймається (так звана геометрична інтуїція);

-- здатність формувати метафори, тобто показати ідентичність окремого об'єкту з ознаками виду, до якого він належить;

-- інтуїція як творче уявлення (натхненність).

М.Г.Ярошевський визначав 4 форми інтуїції: 1) вгадування; 2) творча фантазія; 3) безпосереднє сприйняття деякої ідеї поза розгортанням цілого в логічному аспекті; 4) раптове розуміння суті, яке підготовлене рівнем підсвідомого.

Тому є близькою до останньої форми позиція Б.М.Кедрова, який пов'язував інтуїцію з формою безпосередньої раціональності. Такої, що співпадає з певним безпосереднім узагальненням.

З точки зору В.С. Біблера, інтуїція поставала в таких формах:

- споглядання сутності у формі об'єкту за допомогою "очей розуму";

- миттєвість переходу від незнання до знання -- (тут відсутній ланцюг опосередковуючих зв'язків у пізнанні);

- очевидність виникнення знання;

- несвідоме (підсвідоме) в тому розумінні, що стверджуються певні імперативи, відносно яких кажуть: "Не знаю, як я отримав таке знання".

Як бачимо, інтуїція в усіх її проявах має загальною закономірністю виникнення знання на основі попереднього розвитку. Причому, розвитку загального характеру.

Не менш розповсюдженою помилкою цього рівня пізнання є деструктивний скептицизм. Виходячи з природи скептицизму, який ставить під сумнів істинність знання, можна стверджувати, що на певному етапі він може носити прогресивний характер, адже пізнання предмету поза виявленням його сутності (навіть коли остання сприймається за рахунок інтуїції і не є теоретично-практично обґрунтованою) не може претендувати на знання істини. Сумнів відносно цієї істинності є здоровим і абсолютно необхідним скептицизмом у процесі пізнання. Це буде критика, точніше, "самокритика точки зору". Остання є абсолютно необхідною для розвитку індивідуально-особистісного мислення, але не може претендувати на теоретичний статус істини внаслідок своєї відносності. Позитивність даного скептицизму полягає в тому, що він не заперечує можливості пізнання істини як такої, але ставить під сумнів істинність саме чуттєвого пізнання. Цікаво, що у своїй системі філософії Гегель стверджував, що цей рівень відносно логіки розвитку істини є пізнанням видимості. Людині здається, що вона знає про що йдеться, але вона не повинна абсолютизувати цей ступінь пізнання.

Деструктивний же скептицизм полягає в запереченні можливості пізнання істини взагалі і, таким чином, не бачить необхідності в подальшому теоретичному пізнанні. "Жах вічного сумніву" (О.Блок) стає тут самодостатньою підставою світовідношення хоча б тому, що чуттєве споглядання є абсолютно детермінованим. В агресивних формах така логічна деструкція істини стає "войовничим невіглаством".

3. Основні форми освоєння людиною світу: духовно-теоретична, духовно-практична, предметно-практична

сенсуалізм скептицизм духовний предметний

Абстрактно-теоретичний рівень пізнання (духовно-теоретичний)

Абстрактно-теоретичний рівень пізнання народжується внаслідок утворень перших абстракцій на рівні чуттєвого спостереження. В свою чергу, він має два підрівні: розсудок та розум. З чого складаються ці підрівні і який зміст та закономірності реальності пізнаються ними?

Як форма мислення розсудок спирається на закони формальної логіки, яка, як відомо, пізнає часткові або загальні для окремої області реальності закономірності, але не спроможна виявити всезагальні закономірності розвитку. Наприклад, за допомогою формальних методів пізнання можна класифі-кувати види та підвиди рослинного світу, але не можна виявити об'єктивні зв'язки між біологією та іншими галузями пізнання у їх фундаментальному змісті. Таким чином, у методологічному відношенні розсудок спирається на метафізику як такий філософський метод, який спроможний зафіксувати особливості руху в окремих областях реальності, але не спроможний виявити їх розвиток, оскільки останній носить на частковий, а всезагальний характер.

Підрівнями розсудку є: аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення, абстрагування та інші форми формально-логічного пізнання.

У функціональному відношенні аналіз використовується для вивчення структурних "частин" предмету, але тут проявляються і його обмеженості, адже "частки бувають лише у трупа" (Гегель). Наприклад, вивчення майбутнім лікарем структури вуха, горла, носа є необхідною умовою для його професійної спроможності, але таке знання не дає розуміння функціональності організму в цілому і вивчення структур цих органів абсолютно недостатньо для їх діагностики. Отже, аналітичне пізнання є обмеженим своєю власною частковістю. Фахівці, що обізнані у математичному аналізі знають, що останній може бути ефективним тільки за таких умов, коли він одночасно супроводжується синтезом. Але тут ми бачимо, що аналіз є ефективним у тотожності з синтезом як своєю власною протилежністю.

Отже, синтез являє собою таку форму пізнання, яка намагається подолати обмеженості аналізу і розглядати предмет як ціле. Якщо ж він слідує за аналізом, а не відбувається разом з ним, синтез виглядає штучним, а його предмет - "мертвим". Наприклад, якщо аналіз розділив "ціле" на "частки", тобто "умертвив його внутрішні зв'язки, то синтез може "склеїти" ці частки, але не спроможний повернути "життя" предмету. В цій суперечності розкривається обмеженість синтезу як такого, що поновлює абстрактну цілісність предмету за рахунок втрати його живої цілісності.

Індукція як форма пізнання представляє будову умовиводів через рух мислення від часткового до загального (цей метод пізнання обґрунтований у філософії Ф. Бекона). Формою індуктивного умовиводу може бути виведення умовисновку про спроможність металів проводити електричний струм шляхом перерахування такої якості як властивості кожного з них.

Індукція доповнюється дедукцією яка є протилежною першій, бо визначає пізнання, як рух від загального до одиничного. (В історії філософії така форма пізнання була обґрунтована Аристотелем у його "Аналітиці", а на початку Нового часу вона була актуалізована Рене Декартом у його роботі "Роздуми про метод"). У дедуктивних умовиводах на підставі певних загальних якостей виводиться властивість, яка приписується одиничним речам, що належать до того ж класу явищ. Наприклад: "Всі люди є розумними істотами. Петро є людиною. Отже, Петро є розумною істотою". (Зауважимо, що у такому випадку якість "розумності" розглядається як наявність у Петра свідомості, адже він може бути досить дурненьким за рівнем мислення).

Абстрагування і узагальнення виступають супроводжуючими попередні форми пізнання на рівні росзудку і характеризуються виведенням певних закономірностей функціонування окремої області реальності (узагальнення) через ігнорування її несуттєвих частковостей. Або можливе таке узагальнення, яке перетворює абстракцію на "дурну". Цей феномен Гегель розкриває у невеличкій своїй роботі "Хто мислить абстрактно" на сюжеті порівняння сприйняття публікою процесу, коли юнака ведуть на страту. Дамочки, що мислять за логікою "дурної абстракції" бачать тільки його зовнішність і роблять висновки тільки відносно неї. Люди, які мислять за логікою розумної абстракції, намагаються зрозуміти причинно-наслідкові зв'язки, які призвели до того, що юнак став зловмисником.

Ці форми мислення ніби завершують гносеологічну спрямованість попередніх, але вони так само є обмеженими. Наприклад, узагальнення стосовно процесу дихання для всіх живих тварин через абстрагування відносно їх місця в системі еволюції може призвести до ототожнення їх сутності, адже така загальна властивість не дає змогу відрізняти, скажімо, сутність людини від сутності тварини. Отже, такого роду узагальнення ("Всі живі організми дихають") є правомірним на рівні визначення закономірностей біологічного характеру, але не на рівні відмінностей просто живих організмів від "організмів" соціальних. На ігноруванні або стиранні таких відмінностей в історії філософії часто "гралися" софісти в Давній Греції, які складали досить провокаційні у теоретичному відношенні умовиводи ("У собаки бувають діти. Ви є дітьми вашої мами. Отже, ваша мама - собака"). За це вони часто отримували не софістичні (це коли відбувається підміна сенсів по основі предмету мислення), а цілком реальні ляпаси від тих, до кого вони підходили з такими провокаціями, адже останні завжди були образливими, але софісти не вважали отримані ними ляпаси "логічними спростуваннями", а як раз відсутністю таких і визнанням неспроможності з боку супротивників філософських диспутів їх будувати.

Духовно-теоретична форма пізнання включає фундаментальні науки, філософію, теологію. Отже, діяльність за структурою і функціями постає як полісемантичний феномен. Розглядаючи взаємовідношення між творчістю і діяльністю слід враховувати полісемантичний характер діяльності і не зводити творчість до певного її виду.

Духовно-практична форма пізнання включає моральну, релігійну, художню, технічну, ідеологічну, екологічну та інші види діяльності людини, які, так чи інакше, пов'язані між собою. Практика у даних видах діяльності посідає чільне місце, проте світ людиною пізнається лише на духовному рівні, на рівні абстракції. Людина при цьому не заходить глибоко в суть того, що вона робить на практиці (а втім, і бажання не має заглиблюватись в деталі).

Предметно-практична форма пізнання має місце лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Принцип практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе є основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

4. Висновки

Як метафізичний і формально-логічний метод пізнання розсудок є характерним для природознавства. В цьому відношенні його обмеженість зумовлюється обмеженістю виокремлення науки на окремі галузі. Там де розсудок стає самостійним способом мислення людини він розкривається як неспроможний дати їй (людині) об'єктивне знання про закономірності розвитку об'єктивної реальності. В цьому розумінні розсудок виступає обмеженою формою буденної свідомості. А подолання таких обмеженостей може відбуватися лише на теренах розвитку розуму.

Розум як абстрактно-теоретичне пізнання базується не на формально-логічному, а на діалектичному способі мислення. Отже, методом розуму виступає діалектика. Звідси стає зрозумілим, що на рівні розуму мислить людина, котра всезагальні закони та категорії розвитку (див. Тему "Закони та категорії діалектики") перетворює на свою суб'єктивну властивість, на спроможність власного мислення. Таким чином, пізнавати і мислити світ на рівні розуму означає мислити його фундаментально, відповідно до його законів, які стають законами суспільної практики, людської життєдіяльності і таким чином, законами пізнання та мислення. Доводиться констатувати, що людство поки що не піднімається до такого рівня пізнання, наслідком чого є невідповідність людської практики історичній необхідності і тотальна криза сучасної історії і самої людини, яка витікає з такої невідповідності. Отже, людство консервує себе поки що в просторі формально-логічного розсудку та в межах буденної свідомості. Але на таких логічних засадах воно не спроможне розв'язувати суперечності, в яких опинилося і які стають антагонізмами, що розв'язуються за логікою конфліктів (див. "Закон єдності та боротьби протилежностей" питання "Способи розв'язання суперечностей).