Чуттєві та раціональні форми пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Чуттєві та раціональні форми пізнання

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод

1.1 Поняття «знання» і «пізнання» . Багатоманітність форм пізнання

1.2 Гносеологія. Предмет і метод гносеології

1.3 Раціоналізм та емпіризм

1.4 Герменевтика

Розділ 2. Чуттєве і раціональне пізнання. Проблема розуміння в пізнанні

2.1 Основні форми чуттєвого і раціонального пізнання

2.2 Поняття істини. Критерії істини

2.3 Проблема істини в пізнанні

Розділ 3. Охорона праці при науково-дослідній роботі з філософії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблема пізнання є одним із найважливіших у філософії. Як можливо пізнання світу? Чи можливо воно? Що таке істина? - питання, що явно були продиктовані любові до знання (мудрості) і досі пір утворюють філософської проблематики. Це питання філософські оскільки задано у спільній формі (тобто. звернені до світу) і є лише узагальненої формулюванням проблем, постійно що постають перед людиною. Теорію пізнання (гносеологію) загалом можна з'ясувати, як розділ філософії, у якому вивчаються природа пізнання, його можливості та невидимі кордони, ставлення знання до реальності, суб'єкта - об'єкта пізнання, виявляються умови достовірності й істинності знання.

Термін «гносеологія» походить від грецьких слів «gnosis» - знання і «logos» - вчення, словом, і означає вчення про знанні, як і раніше, що сама термін «гносеологія» введений у правове філософії порівняно недавно (шотландським філософом Дж. Феррером в 1854 р), вчення про пізнанні стало розроблятися з часів Геракліта, Платона, Аристотеля. Останніми десятиліттями для позначення теорії пізнання часто використовується прийняте англомовних країнах поняття «епістемологія» . Цей термін походить від грецьк. «епістема» («знання» , «наука» ). Але якихось особливо глибоких причин для термінологічних зміни ставлення понять «гносеологія» і «епістемологія» немає.

Актуальність цієї теми визначається триваючою досі дискусією про значення емпіричного і теоретичного рівнів у структурі знання.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. 0б'єкт -- це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт -- це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

Центральним питанням роботи буде вивчення поняття «пізнання» , його форм та поняття «істина» та його проблеми визначення.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Тема є актуальною і в наш час, адже людина прагнула й зажди буде прагнути зрозуміти все навколо, а тому тема пізнання є невичерпною. Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина» , «абсолютна істина» , «відносна істина» , «конкретність істини» , «заблудження» .

Мета дослідження полягає у з'ясуванні поняття «пізнання» та його форм, ознайомленні з гносеологією як наукою про пізнання.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- Проаналізувати поняття «пізнання» та його форми;

- Зрозуміти суть гносеології та її предмет та методи;

- Розглянути раціоналізм та емпіризм як головні течії в розумінні пізнання.

Об'єктом дослідження є поняття «пізнання» та його форми.

Предметом дослідження є філософські погляди про поняття «пізнання».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

У вступі розглядається питання актуальності теми роботи, формулюються мета і завдання, визначаються об'єкт і предмет дослідження.

У першому розділі розглядаються загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод, поняття «знання» і «пізнання» , про гносеологію як таку.

У другому розділі розглядається чуттєве і раціональне пізнаннята проблема розуміння в пізнанні.

У третьому розділі розглядається охорона праці «Охорона праці при науково-дослідній роботі з філософії» .

У висновках підсумовуються результати роботи.

Розділ 1. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод.

1.1 Поняття «знання» і «пізнання» . Багатоманітність форм пізнання

Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання -- це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою -- досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт -- це лише частина об'єктивної реальності, лише той фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт -- це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

«Суб'єкт» у загальному розумінні -- це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі, предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання -- все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання -- чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання -- емпіричний і теоретичний.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття -- це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття -- це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в ' його цілісності. Уявлення -- це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи -- це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання -- це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнай -- здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне -- відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх, суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття -- форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності - в образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях -- емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища -- це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність -- основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання -- факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.

Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге -- наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта -- індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є елективною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного моментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини -- постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розділи): відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають «чистим чуттям» , бо їх неодмінно певним чином «завантажують» розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.

За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є «чуттями-теоретиками» , бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін «перцептивний досвід» ): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Рівні та форми пізнання

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків: відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні; самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

поняття -- це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

судження -- це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те. що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явиш. Коли ми, наприклад, кажемо «стіл» , «дерево» , то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на «столи» та «дерева» як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша - лікувати реальних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому» кожен має переваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси -- подальший рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і не збігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак. - знову до синтезів і т. ін.

Отже, пізнання розвивається від чуття абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження. переходить до нових міркувань і т. ін.. тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощується, маючи певну внутрішню ритміку.

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує провідну роль розумової активності у створенні знання і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конструктивне вибудовування інтелектуальних утворень, що впорядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а й розуміти її, випробовувати та пояснювати, збільшуючи можливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би також і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюється відомим висловом «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті. Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики -- до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, яку його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.

1.2 Гносеологія. Предмет і метод гносеології

У попередніх розділах розглядалася проблема свідомості, її походження та сутність. Встановлено, що свідомість являє собою особливу властивість високоорганізованої матерії (людського мозку), вищу форму відображення світу. Діяльність свідомості виражається, передусім, у пізнанні, тобто надбанні та розвитку знань, тому й логічно тепер перейти до вивчення теорії пізнання.

Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання і думки, істини й омани. Як предмет «переводиться в стан знання (в чому єдність знань і предмета).Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки («ейдоси» ), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом «пригадування» (anamnesis). При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась всіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте слід зазначити, що дехто з ідеалістів, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його невірно. На це вказує не лише приклад із вченням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди підкреслював і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання - це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель все ж не визнавав матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб'єктивний ідеалізм теж «визнає» пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень і таке ін. Зрозуміло, що при цьому пізнання трактується феноменологічно як ряд феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), які в кінцевому підсумку теж суб'єктивні Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб'єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення відносять до агностицизму (грец. а - ні, gnosis - знання). Вперше піддав сумніву пізнаваність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив із того, що відчуття мають суб'єктивний характер, бо залежать від стану людини.

Суспільні потреби й розвиток науки Нового часу висунули гносеологічні проблеми на одне з головних місць. На передній план постала проблема зв'язку «Я» із зовнішнім світом, «внутрішнього» й «зовнішнього» досвіду, «первинних» та «вторинних» якостей і таке ін. Ставилось завдання одержати абсолютно достовірне знання, яке могло б бути висхідним пунктом, і граничною основою існуючої сукупності знань, що дозволило б дати оцінку цих знань за ступенем цінності. Вибір шляхів вирішення цієї проблеми обумовив появу раціоналізму й емпіризму. Спроба першого застосувати методи науки для безпосереднього вирішення філософських проблем призвела до появи розуміння про вродженні ідеї, до перетворення знань у «раціональну річ» . Емпіризм в своєму розвитку дійшов до уподоблення даних чуттєвості своєрідним «атомам» , які в своєму розвитку породжують пізнавальні утворення. Ця проблема досліджувалась ще як проблема обґрунтування системи знань та співвідношення суб'єкта і матеріальної субстанції. Спроба їх синтезувати була здійснена в німецькій класичній філософії. Великою заслугою її представників, особливо Канта і Гегеля, були дослідження активності суб'єкта, форм пізнавальної діяльності, значення логічних категорій, в цілому діалектики пізнавального процесу. Наприклад, у філософській системі Канта була здійснена спроба побудувати таку теорію пізнання, яка була б незалежною від будь-яких припущень про реальність, а мала бути залежною лише від пізнання.

Після Канта німецька класична філософія прагнула ліквідувати розрив гносеологічної та онтологічної проблематики. Це найповніше вирішувалось Гегелем, який вважав, що протиставляти суб'єкт і об'єкт не можливо, оскільки в основі їх лежить саморозвиток абсолютного духу, який і є абсолютним суб'єктом, що має в якості об'єкта теж самого себе. Звідси й витікав принцип спів падання діалектики, логіки і теорії пізнання, сформульований на об'єктивно-ідеалістичній основі.

Різне розуміння «граничних основ» і вихідних принципів пізнання світу дістали вираз у різноманітних гносеологічних концепціях. Та головним залишалося питання про відношення думки про світ до самого цього світу, тобто чи може людина пізнати світ. Матеріалізм завжди пов'язував своє пояснення світу з принциповим визнанням його пізнаваності. Ідеалізм - навпаки.

Тоді ж і виникли різні форми агностицизму, у витоків яких стояли відомі мислителі Д.Юм (1711 - 1776 рр.) та І.Кант (1724 - 1804 рр.). Виходячи з сенсуалістичних положень, Юм визнавав єдиним джерелом наших знань відчуття, стверджував, що людина, будучи обмеженою колом своїх відчуттів, не може вийти за його межі і порівняти відчуття з будь-яким феноменом, який не є відчуттям. Звідси й робив висновок про неможливість знати, чи існує що-небудь, крім відчуттів.

Можливо, їх причиною й основою є речі, проте бути переконаним у цьому неможливо, а може, відчуття виникають у свідомості суб'єкта якось спонтанно; а можливо, викликаються Богом. Заперечував Юм і об'єктивне значення причинного зв'язку, вважаючи, що останній зводиться до звичного, що проявляється у послідовності відчуттів.

З іншим варіантом агностицизму ми зустрічаємось у філософії І.Канта - мислителя в формальному розумінні менш послідовного, але за сутністю більш глибокого. Він визнавав існування речей поза свідомістю, називаючи їх «речами-в-собі» . Цей термін вказував не лише на незалежне існування речей, а й на їх принципове непізнання. «Речі-в-собі» викликають) нашу чуттєвість, здійснюючи хаос відчуттів, ми ж упорядковуємо відчуття, формуючи світ нашого досвіду через притаманні свідомості форми сприйняття - «простір» , «час» - а також за допомогою ряду розсудкових категорій, що виконують синтезуючу роль по відношенню до чуттєвого матеріалу. Ці форми сприйняття та категорії трактуються Кантом як апріорні, тобто такі, що існували й існують до досвіду й роблять його можливим. Таким чином, світ, що сприймається нами за дійсний, є лише продуктом конструктивної діяльності свідомості, а реальний світ - світ «речей-в-собі» - залишається для нас недоступним, недосяжним. Підкреслюючи значення активності нашої свідомості й прагнучи дослідити її форми, Кант, водночас, відокремив суб'єкт від об'єкта пізнання, тому й в теорії пізнання це призвело до агностицизму.

Наступні форми агностицизму (неокантіанство, позитивізм та ін.) у вирішенні гносеологічних проблем нічого нового не внесли. «Нове» полягало лише в термінології та в тому, що матеріалом для їх агностистичних висновків слугували вже проблеми та труднощі сучасного пізнання.

Як і будь-яка філософська течія агностицизм має свої гносеологічні та соціальні корені. В основному вони зводяться до того, що агностицизм не йде далі відчуттів, а зупиняється по сей бік явищ, відмовляючись бачити будь-що «достовірне» за межами відчуттів. Тому, на їхню думку, про речі нічого достовірного знати не можна. Ідеалізм же починається там, коли філософи говорять, що речі це лише наші відчуття, а зовнішній світ - комплекси наших відчуттів. Для агностика відчуття теж є «безпосереднім даним «. Проте він не йде далі, ні до матеріалістичного, ні до ідеалістичного розуміння світу.

До гносеологічних коренів агностицизму відносять і перебільшення (абсолютизація) суб'єктивного моменту в пізнанні, активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його відносної самостійності стосовно об'єкта. В агностицизмі достатньо відображені складність і суперечливість пізнавального процесу. Проте, не зумівши справитись з ними, він «тоне» в них.

Агностицизм має і соціальні передумови. Насамперед, вони зводяться до того, що в філософії Нового часу вони були обумовлені установкою буржуазії на утилітарне використання науки, відсутністю далекоглядних світоглядних висновків, які, будучи екстрапольованими на розуміння історичного процесу, прийшли в суперечність з класовими інтересами буржуазії. Негативно вплинуло на це й те, що ряд філософів тієї доби прагнув спеціально обмежити знання, давши місце релігійній вірі.

Таким чином, найтиповіші форми агностицизму (юмізм, кантіанство, позитивізм та ін.) у своїх гносеологічних передумовах близькі до суб'єктивного ідеалізму.

Проте ототожнювати їх не слід, хоча й неможливо не помітити, що суб'єктивний ідеалізм беркліанського відтінку й агностицизм юмістсько-позитивістського спрямування мають спільну гносеологічну основу: абсолютизація відчуттів, тобто розуміння їх як єдино даного (перетворення їх у перепону між свідомістю та зовнішнім світом, заперечення того, що лише у відчуттях нам безпосередньо дана об'єктивна реальність).

У 20-ті роки XX ст. з'явився ще й ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм), який прагнув з'єднатися з онтологізмом, що допускав у теорії пізнання розуміння елементів об'єктивної реальності (нейтральні елементи світу Б. Маха та ін.), що насправді було поєднанням суб'єктивного й об'єктивного ідеалізму. З'явилися і інші напрями, які заперечували наукове осмислення як теорії пізнання так і філософії.

Логічний позитивізм тобто логічний емпіризм (Р. Карнап, О. Нейрат, К. Гемпель та ін.), спрямовував свої зусилля на дослідження логічної побудови наукового знання з метою виявлення «безпосередньо даного» , тобто такого, що забезпечує емпіричну перевірку змісту наукових понять і тверджень.

Представники еволюційної епістології (К.Поппер, Т. Кун, П. Фейерабенд, С. Тулмін та ін.) прагнули створити загальну теорію науки та моделі її виникнення й розвитку. На їх думку, відкриття наукового знання, його обґрунтування є єдиним процесом виникнення й розвитку теорії. А предметом гносеології є розвиток знань у його цілісності, що становить історію науки.

Екзистенціалізм також критикував наукову теорію пізнання й класичну філософію за їх близкість до правил формування науки й побутової свідомості. Невідповідність їх поглядів реальному вирішенню гносеологічних проблем ще помітнішою стала у другій половині XX ст.

Інтуїтивісти (М, Лоський та ін.) пішли ще далі. Вони закликали до відмови від будь-яких теорій у гносеології. На їхню думку, справжню гносеологію слід розпочинати з аналізу реальних переживань. Щодо знань, то це і є сама реальність, яку слід аналізувати лише шляхом порівнянь.

І хоча у своєму історичному розвитку ідеалізм і поставив ряд важливих проблем у теорії пізнання, все ж розв'язання їх ними були хибні, тому й обеззброювали людське пізнання.

Неможливо обійтися і без критики позицій метафізичного матеріалізму, який нездатний вірно досліджувати складність людського пізнання, враховувати його активну природу та зв'язок з практикою.

Наукове вирішення гносеологічних проблем можливе лише з позицій матеріалізму і діалектики, зокрема матеріалістичного розуміння історії, які органічно поєднують у собі принцип матеріально! єдності світу, розвитку та відображення, переборюють споглядальний характер старого матеріалізму і ставлять на вершину вирішення гносеологічних питань суспільну практику. Саме така філософія вважає, що пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства і є одним із моментів цієї діяльності. Тому суб'єктом пізнання визнається суспільство (суспільна людина), яка опанувала історично вироблені форми пізнавальної діяльності.

Сутність діалектичного підходу до проблем гносеології та спростування агностицизму полягає в тому, що згідно з ним світ пізнає не свідомість сама по собі, а людина, якій притаманна свідомість, людина, що включена в систему світу, в його матеріальну єдність, у зв'язок природних та суспільних явищ. її здатність усвідомлення - не щось зовнішнє, стороннє щодо матерії, а вищий її прояв, зокрема всезагальної властивості (відображення). Тому продукти людського мозку - відчуття, сприйняття, уявлення, думки і таке ін. - не суперечать дійсності, не є «сторонніми» , «потойбічними» по відношенню до неї. Природа, що стала людиною в її особі, досягла самопізнання, свідомого відображення самої себе, своєї сутності. Тому й «ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній» 1. «Перетворене» у значенні активно відображене, бо саме по собі ідеальне позбавлене матеріально-речових характеристик.

Однією з корінних помилок агностицизму - є те, що він вважає свідомість чимось зовнішнім у відношенні до матерії, як якийсь замкнутий у собі суб'єктивний світ. Така постановка питання вже передбачає висновок про неможливість позитивного вирішення гносеологічної проблеми. Та суть справи в тому, що свідомість - як вищий продукт матерії - відкрита у відношенні до об'єктивної дійсності, а відчуття, з яких починається всяке пізнання не є «перегородкою» між людиною і природою, а лише специфічною формою, в якій нам безпосередньо дана (дається) об'єктивна реальність.

Основними засобами діалектико-матеріалістичної гносеології є визначення об'єктивної реальності, її відображення в свідомості та практиці - як основи й мети пізнання і критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу (руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого). Важливим було і введення принципу суспільно-історичної практики, згідно з яким пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства.

З позиції діалектико-матеріалістичної філософії, людина пізнає світ не споглядально (пасивно), не «зі сторони» , а активно, практично взаємодіючи з ним і перетворюючи його. Цей процес має суспільно-історичний характер, оскільки вже сама психіка виникла й розвинулась як засіб пристосування та орієнтування організму, як засіб забезпечення його життєдіяльності, тобто як цілеспрямована діяльність. Щодо свідомості людини, її здатності до пізнання, то вона теж не дана від природи, а розвивалась у процесі суспільно! праці. Як суспільна, свідома, практично діюча істота, як суб'єкт пізнання, людина - особлива частина єдиної матеріальної дійсності, що протистоїть решті природи, і водночас виникла з неї, нерозривно пов'язана й постійно взаємодіє з нею.

Все це обумовлюється рівнем розвитку матеріального виробництва та системою людських знань. Саме в практиці, писав Енгельс, знаходило рішуче спростування агностичних «вивертів» : «Якщо ми можемо довести правильність нашого розуміння даного явища природи тим, що самі його утворюємо, викликаємо його з його умов, змушуємо його до того ж служити нашим цілям, то кантівській невловимій «речі-в-собі» приходить кінець» .

Центральною ідеєю наукової теорії пізнання є принцип відображення. Відповідно до нього людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об'єктивного світу у формі суб'єктивних образів.

Виходячи з основних положень діалектико-матеріалістичної філософії, Ленін висунув такі гносеологічні положення:

1. Речі існують поза нами й незалежно від нашої свідомості;

2. Між явищем і «річчю-в-собі» (сутністю) немає принципової різниці. Різниця лише між тим, що вже пізнано, і що ще належить пізнати;

3. В теорії пізнання, як і в будь-якій галузі науки, слід мислити діалектично, тобто досліджувати: як із незнання з'являється знання, яким чином неповне, неточне знання стає повнішим і точнішим.

Повсякденне життя, практика, вказуючи на ці перетворення, доводять, що наші відчуття є образами зовнішнього світу. Будь-яке відкриття говорить на користь цього, обґрунтовує об'єктивне існування того, що було відкрито й можливість його пізнання. Вся історична практика вказує на пізнавальність світу і хибність агностицизму.

Розвиток сучасної філософської думки саме й підтверджує ці ідеї. Це ми знаходимо у творчості сучасних вітчизняних філософів П.В.Копніна, В.І. Шинкарука, Є.Є.Жарикова, О.І.Яценка, зарубіжних І.Т. Фролова, ВА Лекторського, А.М. Селезнєва, П.В. Алексєєва, Д. Маккінона, І. Тмілора, І. Гордона, Ж.Моно, А. Осбори та ін.

І все ж різні форми агностицизму продовжують існувати й досі, а в деяких більш-менш наукових гносеологічних концепціях у більшості випадків розглядається не комплекс гносеологічних проблем, а лише певна сторона проблеми, що значно знижує цінність цих теорій.

1.3 Раціоналізм та емпіризм як головні течії в розумінні пізнання

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання - головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію «природної» філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці «Новий Органом» , або Істинні вказівки для тлумачення природи» Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає «ідолами» і які треба попередньо подолати:

- ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

- ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

- ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

- ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою «ідолам» служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон - противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

- шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

- шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

- шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона «знання - сила» відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596-1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого - на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження «мислю, отже існую» . Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога - найдосконалішої істоти, - ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці «Міркування про метод» Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

- принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження - це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

- розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

- додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;

- ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу - матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістично розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум - основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588-1679), Джон Локк (1632-1704), Давид Юм (1711-1776). Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677).

1.4 Герменевтика

Виникнення герменевтики як особливої філософської течії останньої гріти XX ст., В центрі уваги якого - проблеми розуміння та інтерпретації текстів, розкриття смислів, зробило певний вплив на розвиток методології не лише гуманітарних, але і природничих наук.

Засновником герменевтики Нового часу вважають німецького філософа і теолога Фрідріха Шлейермахер (1768-1834), який заклав основи герменевтики як загальної теорії інтерпретації. Він розглядав герменевтику як метод всіх наук про дух (гуманітарних наук), доводячи, що за допомогою психологічного «вживання» можна проникнути у внутрішній світ авторів давніх текстів, будь-яких історичних діячів і на цій основі реконструювати історичні події, зрозуміти їх більш глибоко, ніж їх усвідомлювали самі учасники цих подій.

Пізніше, наприкінці XIX ст., Філософська герменевтика розроблялася німецьким філософом Вільгельмом Дільтеєм (1833-1911), який особливу увагу приділяв дослідженню сутності процесу розуміння. Останній він розглядав як «переживання» у сенсі схоплювання прихованих смислів людського існування на його історично переломних етапах. При цьому він теж вважав, що герменевтика - методологія гуманітарного пізнання: «Природу пояснюємо, а дух розуміємо» . В особі Дільтея герменевтика з'єдналася з «філософією життя» .

Однак лише наприкінці XX ст. все більш чітко усвідомлюється неправомірність протиставлення наук про дух і наук про природу, розуміння і пояснення. Тому до герменевтиці як філософії розуміння звертаються філософи науки.

Найбільш відомі представники герменевтики - Ганс Георг Гадамер (1900-2002), Поль Рікер (р. 1913), Жак Лакан (1901-1981), Карл Отто Апел (нар. 1922) та ін. Не аналізуючи докладно всі аспекти герменевтики як філософського напрямку, зазначимо тільки ті з них, які мають значення для розвитку філософії науки.

Основу процесу пізнання завжди складає «попереднє розуміння» , задане традицією, в рамках якої, на думку Гадамара, тільки й можна жити і мислити. Читаючий текст завжди має якийсь проект: навіть самий безпосередній сенс читається у світлі визначених очікувань. Однак початковий проект не може не переглядатися в міру проникнення в текст. «Передрозуміння» можна виправляти, корегувати, але звільнитися від нього повністю не можна (не існує реально «нульової точки відліку» ). Тобто процес пізнання і історичного, і природничо-не є абстрактно-байдужою констатацією все, що потрапляє в наше поле зору, як вважають позитивісти. Дослідник завжди підходить до досліджуваного предмета, тексту з точки зору заздалегідь заданою традицією, «забобонами» культурної традиції. І саме вони, а не раціонально-логічні моменти визначають сутність людського мислення, вважає Гадамер.

Він відхиляє традиційно негативне ставлення до забобону як до чогось, чого треба уникати, чого потрібно соромитися. Історичний аналіз цього поняття, пише він, показує, що тільки завдяки Посвяті, поняттю забобону отримало звичне для нас негативне значення. Гадамер аналізує забобони як ідеї, вплетені в культурну традицію, здогади, припущення. Він очищає їх від негативного елементу. Забобони необхідно не відкинути, а усвідомити, врахувати і позбутися тільки від негативних забобонів.

Зрозуміло, коли замість нашого власного судження з'являється авторитет, він стає джерелом забобонів у прямому розумінні слова. Але ж ніхто не може заперечувати, що авторитет в ряді випадків - надійне джерело істини. Цього не бажали бачити просвітителі, що спровокувало нігілізм у ставленні до авторитету як джерела знань. Між традицією і розумом Х.Г. Гадамер не бачить абсолютного контрасту. Реставрація або створення все нових, начинених забобонами традицій, - це романтична (хоча в основі просвітницька) віра в корені, перед силою яких розум повинен зберігати мовчання. Насправді ж традиція є не що інше, як момент свободи і самої історії. Сама міцна з традицій не зникає, і все ж вона потребує постійної культивації та адаптації.