Чуттєві та раціональні форми пізнання

Ідея «передрозуміння» висловлює у своєрідній формі переконання в соціокультурної детермінації будь-якого пізнання. Дійсно, горизонт розуміння завжди історично обумовлений і обмежений. Безпредпосилочне розуміння - незалежно від того, чи йдеться про вивчення історії або про вивчення природи,-є, по суті, фікцією. Ґрунтуючись на культурній пам'яті, інтерпретатор робить припущення. Лише подальший аналіз тексту і контексту покаже, наскільки вірний перший проект. Якщо текст чинить опір, народжується другий проект, і так до нескінченності, оскільки нескінченні можливості герменевтики. Зміни, більш-менш істотні, у сфері передрозуміння дають привід для прочитання заново, тому нові інтерпретації тексту не вичерпуються.

Безперечно, у Гадамера є всі підстави стверджувати: людина, щоб зрозуміти те чи інше явище дійсного світу історії або витлумачити історичний документ («текст» , за термінологією прихильників герменевтики), повинен мати певного роду «історичним розумінням» , «передрозумінням» ; він повинен зрозуміти історичну ситуацію, в якій живе і діє, повинен з'ясувати наявні в ній самій «забобони» , повинен прагнути зрозуміти історичні обставини, в яких розгорталися події минулого, тобто «вжитися» в «текст» , «відчувати» його і лише на цій основі тлумачити, інтерпретувати, оцінювати історичні факти, події та процеси. Тобто до істини дослідник повинен йти, ведучи постійний «діалог» з «текстом» , з навколишнім сьогоднішнім світом і світом історії.

За Гадамер, справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але завжди продуктивним ставленням. Воно вимагає постійного врахування всіх історичних обставин, зближення і злиття «горизонтів» інтерпретатора і автора тексту. Тільки усвідомлення інтерпретатором власну історичну обумовленість, проникнення в історичну ситуацію, яка підлягає розумінню, вказує він, сприяє подоланню як його партикулярне власної, так і партикулярне тексту, призводить тлумача до утворення нового, більш загального, більш широкого, більш глибокого «горизонту» .

Для Гадамера текст перетворюється як би в остаточну об'єктивну реальність. Він виявляється об'єктивно самостійним у відношенні як автора, так і його середовища і епохи. Завдання дослідження герменевтична вбачається тепер не в виявленні мислиться свого часу підтекстів, а у виявленні різних можливих (у тому числі й раніше не передбачалися) інтерпретацій. Звідси слід теза про принципову відкритості інтерпретації, яка, за Гадамер, не може бути завершеною, а також про невіддільності розуміння тексту від саморозуміння інтерпретатора.

Направляє пізнання людини, формує його досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки в мові відкривається людині істина буття. Гадамер фетишизує, абсолютизує мову. З його точки зору, саме мова, те, що у ньому висловлено, утворює світ, у якому ми живемо. Саме мова апріорі обумовлює і межі, і спосіб розуміння нами власного світу і світу історії. Онтологізуючи мову, Гадамер надає процесу соціально-історичного розуміння трактування, якою по суті притаманне переплетення елементів і об'єктивного і суб'єктивного ідеалізму. Оголошуючи сутністю мови гру, він у грі бачить також і основу, і суть пізнання і розуміння історії. Саме в грі, швидше за все досягається естетично-незацікавленої насолоду, а отже, і пізнання. Тому, вважає Гадамер, ніж ближче наше розуміння до гри, то воно істинне. Конкретизуючи суть гри, Гадамер звертається до поняття так званого «герменевтичного кола» . Він вважає, що саме коло розкриває розуміння як гри між інтерпретатором і історичним текстом, традицією.

Так званий герменевтична коло центральний методологічний принцип герменевтики: для розуміння цілого необхідно зрозуміти її окремі частини, але задля розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про зміст цілого.

Наприклад, слово може бути зрозуміле тільки в контексті фрази, фраза-тільки в контексті абзацу або сторінки, а остання - лише в контексті твору в цілому, розуміння якого, у свою чергу, неможливо без розуміння до цього його частин. З точки зору герменевтики, завдання полягає не в тому, аби розімкнути це коло, а увійти до нього. Мовна традиція, в якій вкорінений пізнає суб'єкт, становить одночасно і предмет пізнання, і його основу: людина повинна зрозуміти те, усередині чого він сам перебуває. «Той, хто хоче зрозуміти текст, постійно здійснює накидання сенсу. Як тільки в тексті починає прояснюватися якийсь сенс, він робить попередній начерк сенсу усього тексту в цілому. Але цей перший сенс прояснюється у свою чергу лише тому, що ми з самого початку читаємо текст, очікуючи знайти в ньому той або інший певний сенс» .

У філософії науки герменевтичне коло розробляється як взаємозумовленість теорії та факту: факти, на яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретації обумовлені тією самою теорією, яку вони повинні обґрунтувати.

Проблеми, які аналізує герменевтика, реальні, дійсно існують. Нею багато зроблено для прояснення феномену розуміння. Зокрема, вона показала обмеженість натуралістичних, механістичних моделей пояснення розуміння, привернула увагу до проблеми розуміння і тлумачення. Передрозуміння, інтуїція, розуміння, інтерпретація, пояснення і т.п. важливі теоретико-пізнавальні категорії, вони «працюють» у таких що мають велике гуманітарне значення науках і сферах діяльності, як історія і семіотика, логіка і гносеологія мови, філологія і т.д. У визначенні змісту цих категорій є немало труднощів, дискусійних моментів, вони потребують значної уваги з боку сучасній епістемології.

У той же час філософська герменевтика виступила з домаганнями на пізнання істини без методу: між істиною і методом немає злагоди. За Гадамером, суб'єктивна діяльність повинна тепер розумітися не як метод пізнання істини, а як її герменевтична планів, передбачення.

Філософська герменевтика в строгому розумінні слова може бути названа концепція Поля Рікера (1913 р.), яка розробляє її гносеологічний аспект, відсунутий на другий план Гадамером. Рікер прагне вивести «епістемологічні слідства» з хайдеггеровской онтології розуміння і тим самим показати значимість герменевтики для теорії пізнання. Будь-яке розуміння, по Рікер, опосередковане знаками і символами (пізніше в цей ряд включаються «тексти» ). Розуміння і пояснення не протилежні одна одній, а взаємозалежні.

Інша важлива риса герменевтичною філософії Рікера - увага до методологічної функції герменевтики. Умови можливості розуміння можуть бути, за Рікера, експлікована на трьох рівнях - семантичному, рефлексивно, екзистенціальному.

Семантичний рівень - дослідження значень знаково-символічних утворень за допомогою таких навчань, як психоаналіз (званий Рікером «семантикою бажання» ), «філософія значення» Вітгенштейна та його послідовників, Екзегетика Бултмана і його школи. Оскільки розуміння багатозначних висловлювань є одночасно і момент саморозуміння, остільки воно потребує розробки на рефлексивно рівні. Але рефлектуючий суб'єкт не є чистим Ego - Задовго до свого самоположення в акті рефлексії він вже покладено як екзистируючий; «онтологія» розуміння з самого початку вбудована в його «методологію» .За конфліктом інтерпретацій криється відмінність способів екзистенції. Тому єдиною і єдиної теорії інтерпретації бути не може.

Разом з тим Рікер критикує Гадамера за відрив «істини» від «методу» і відмову обговорювати питання про коректність інтерпретації. Те, що Рікер називає філософської герменевтикою, - це критичний аналіз усіх можливих методів інтерпретації - від психоаналізу і структуралізму - до релігійної феноменології.

Розділ 2. Чуттєве і раціональне пізнання. Проблема розуміння в пізнанні

2.1 Основні форми чуттєвого і раціонального пізнання

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях -- чуттєвому (етреігіа -- досвід) й раціональному (theoria -- розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями «явище та сутність» , «зовнішнє і внутрішнє» , «одиничне й загальне» тощо.

Необхідно наголосити, що процес пізнання здійснюється «від живого споглядання до абстрактного мислення, й від нього до практики» 1. Живе споглядання (словом «живе» підкреслено його активний характер, прямий зв'язок з практикою) являє собою той етап пізнання, на якому провідну роль відіграє його чуттєва сторона. Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом із зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності. Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення. Це свідчить про те, що центральною ідеєю гносеології є принцип відображення.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Певне значення тут мають і предмети чуттєвого сприйняття, які тією чи іншою мірою вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання, тому і воно має конкретно обрану чуттєву форму вираження і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання -- це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття -- це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів, що впливають у якийсь момент на органи чуття, тобто це найпростіша форма чуттєвого пізнання. Воно виникає тоді й тільки тоді, коли є безпосередня взаємодія суб'єкта з об'єктом. Це єдине джерело наших знань. З нього й розпочинається пізнання якісної сторони дійсності. Проте визнання відчуття вихідним началом пізнання, єдиним його джерелом (сенсуалізм) ще не визначає належності до будь-якого напряму. Сенсуалістами були й суб'єктивний ідеаліст Берклі, й агностик Юм, і матеріаліст Дідро. Сенсуалізм приводить до матеріалізму за умови, якщо відчуття розглядаються як відображення властивостей об'єктивної, незалежно від свідомості існуючої реальності.

Складнішою формою відображення є сприйняття, яке теж виникає у процесі безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання. Воно являє собою відображення у свідомості вже не окремих властивостей, а цілісних предметів. Сприйняття формується на базі відчуттів як їх зв'язок, поєднання. Таким чином, вони є продуктом синтезуючої діяльності свідомості, активної координуючої роботи органів чуття. В основі цієї діяльності лежать практика і людські здібності. Сприйняття виникли й розвинулися в процесі матеріально-практичної, чуттєво-предметної діяльності.

На їх зміст накладає відбиток попередній досвід суб'єкта, його установки, інтереси, спрямованість та ін. У цьому розумінні безпосередність сприйняттів є відносною. Сприймаючи, людина в ідеальній формі відтворює цілісний образ об'єктивно існуючого предмета. Тому сприйняття відрізняються своєю предметністю, спрямованістю на об'єкт, який усвідомлюється як зовнішня щодо свідомості, незалежна від нього реальність.

Уявлення -- це відтворення у свідомості суб'єкта чуттєвих образів, що ґрунтується на основі попередньо отриманої інформації, минулих враженнях, відбитки яких зберігаються в пам'яті. В науці виокремлюються уявлення пам'яті -- сприйняті у минулому образи предметів, а також уявлення як образи предметів, що не сприймалися суб'єктом, а були сконструйовані ним на основі запасу вражень. Уявлення можуть бути більш чи менш узагальненими, хоча й при цьому ніколи не втрачають чуттєво-наочного характеру. У здатності уявлення, враження, фантазії проявляється активна робота свідомості, зокрема її можливість передбачати майбутнє, створювати ідеальні образи бажаних результатів діяльності. Здорова, не відірвана від реальності фантазія є великою цінністю. Та може бути й «хвора фантазія» -- і не лише як індивідуальне, а й як соціальне явище. Нереалістично спрямована здатність людини уявляти неіснуюче веде у тенета містики[14,38].

Всі форми чуттєвого пізнання являють собою суб'єктивні образи об'єктивної дійсності, способи її відображення, зміст яких обумовлений властивостями об'єктивної реальності. Це й об'єднує їх, характеризуючи діалектичну єдність. Водночас їм притаманна й істотна відмінність. Головна з них полягає у тому, що уявлення, на відміну од відчуттів, сприйняттів, не потребує (в цей момент) безпосередньої взаємодії суб'єкта з об'єктом. Воно може бути викликане певними спонукальними причинами (чинниками), які викликають до життя («оживляють» ) попередню інформацію про об'єкт дійсності. Діалектико-матеріалістична теорія пізнання, з одного боку, виключає, унеможливлює відрив чуттєвих образів від дійсності, а з іншого -- їх пряме ототожнення з нею в дусі «наївного реалізму» .

Відрив відчуттів та інших форм чуттєвого пізнання від зовнішнього світу, розуміння їх як єдино даного веде до суб'єктивного ідеалізму, або агностицизму. Відчуття -- це і не «перегородка» , і не «єдино дане» , а вираження безпосереднього зв'язку нашої свідомості із зовнішнім світом. У ньому безпосередньо дана об'єктивна реальність. Це «перетворення енергії зовнішнього подразнення у факт свідомості» . Останній, як правило, адекватно відображає властивості реальних предметів.

Особливим варіантом суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення відчуттів є «фізіологічний ідеалізм» , який ґрунтується на концепції Мюллера -- Гельмгольца. Згідно з нею, якість відчуття визначається не властивостями об'єкта, що його викликають, а «специфічною енергією органів чуття» . Звідси можна зробити висновок, що відчуття -- це не образи, а лише «символи» , «ієрогліфи» предметів, які не мають з останніми схожості (подібності).

Основна помилка цієї концепції полягає в тому, що людина з її органами чуття розглядається як щось дане (поза процесом еволюції й поза історичним розвитком). Проте людина з усіма її органами є і продуктом біологічної еволюції, і продуктом суспільно-історичного розвитку. Функції і структура людського організму певною мірою обумовлені практикою. Внаслідок цього аналізатори людини (включаючи й периферичні органи чуттів -- рецептори, нервові аферентні шляхи та мозкові центри) пристосувалися до того, щоб найбільш точно, адекватно, диференційовано відображати окремі властивості дійсності. Особлива структура й спосіб функціонування аналізаторів сприяють цьому.

У формуванні специфічно людських чуттів особливу роль відіграли трудова діяльність та мовне спілкування. Предметний світ, що був утворений працею і становить предметне багатство людської сутності, формує людські органи чуття. К. Маркс з цього приводу писав, що око стало людським точно так, як його об'єкт став суспільним людським об'єктом, створений людиною для людини. Тому людське око сприймає, насолоджується інакше, аніж грубе нелюдське око, людське вухо -- інакше, аніж грубе, нерозвинуте вухо тварин. Людське почуття, людяність почуттів виникають лише завдяки наявності відповідного предмету, завдяки олюдненій природі. Виникнення п'яти зовнішніх чуттів -- це робота всієї всесвітньої історії.

Аналогічні думки проголошував і Ф. Енгельс. Він писав, що орел бачить значно далі, ніж людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла. Собака володіє значно тоншим нюхом, ніж людина, але він не розрізняє й сотої частки тих запахів, які для людини є визначальними ознаками різних речей. А почуття дотику, яким мавпа володіє в початковій формі, виробилося лише разом з розвитком самої людської руки, завдяки праці.

Відчуття відображають властивості предметів і, відповідно, мають з ними якісну схожість, хоча й повністю не збігаються за змістом. Відчуття залежать не лише від об'єкта, а й від суб'єкта. Визнаючи це, необхідно пам'ятати, що сам суб'єкт включений у матеріальну єдність світу, тому відчуття є діалектичною єдністю об'єктивного й суб'єктивного при визначальній ролі в них об'єктивного змісту. І все ж у взаємодії суб'єкта й об'єкта суб'єкт виступає як активна сторона.

Значення активності суб'єкта, вплив його суспільно-історичної природи, минулого досвіду, характеру діяльності, властивих йому установок тощо, стають ще вагомішими на рівні сприйняттів та уявлень. Людина відображає й пізнає світ активно, вибірково, спрямовано. Кожне її сприйняття, відображаючи об'єктивну дійсність, водночас включене в контекст її життєвого досвіду, суб'єктивного світу її особистості. Вступаючи з дійсністю в конфлікт, суб'єктивність може перекручувати сприйняття, хоча в принципі сприяє об'єктивно істинному відображенню. Людина здатна сприймати будь-який предмет таким, яким він є, оскільки і у своїй діяльності, і у своєму пізнанні виступає як універсальна істота, на відміну від тварин, обмежених своєю особливою біологічною природою. Тварина відтворює лише себе, а людина відтворює всю природу. Продукт тварини безпосередньо пов'язаний з її фізичним організмом, тоді як людина вільно протистоїть своєму продуктові. Тварина формує матерію тільки відповідно до мірок та потреб того виду, до якого вона належить, людина ж уміє відтворювати за мірками будь-якого виду Вона вміє прикладати до предмета відповідну мірку, через те людина формує матерію й за законами краси» 1. Отже, притаманна людині об'єктивність сприйняття, здатність естетичного сприйняття обумовлені її активним, творчим, певною мірою, вільним ставленням до навколишнього світу, характерними ознаками її практичної діяльності.

Здатність людського чуттєвого відображення дійсності не залишається незмінною. Вона розвивається (як історично, так і індивідуально) і постійно вдосконалюється. Тепер люди з легкістю уявляють собі те, що викликало серйозні труднощі у наших предків (відносність верху та низу, існування «антиподів» тощо). Не виключено, що майбутні покоління зможуть уявити собі навіть те, що позбавлене наочного образу. Сучасна практика вже створила прилади, які значно розширюють можливості наших органів чуття (мікроскоп, телескоп, посилювачі звуків і таке ін.) і перетворюють невідчутні нами властивості та форми руху у відчутні[23, 8].

Та при всьому цьому чуттєве пізнання по своїй суті обмежене -- не лише особливою фізіологічною природою людини, а й тією обставиною, що для цього типу (форми) пізнання відкрита лише зовнішня сторона дійсності, а не внутрішня -- не сутність речей, не закономірності їх руху та розвитку. Цю обмеженість людина переборює завдяки мисленню -- логічному, раціональному пізнанню. Тому відрізняють якісну відмінність мислення від уявлення. Як зазначав В. І. Ленін: «Уявлення ближче до реальності, ніж мислення? І так, і ні. Уявлення не може охопити рух у цілому, наприклад, не схоплює руху зі швидкістю 300000 км за 1 секунду, а мислення схоплює і повинно схопити» .

На відміну від чуттєвого пізнання, мислення є узагальненим і опосередкованим пізнанням дійсності. Воно полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного, в оперуванні абстракціями, забезпечує знання загального. Тому й відображає природу глибше, повніше дає знання суті. Воно має відносну самостійність, оскільки виникає на основі узагальнення істотних рис, властивостей предмета, виступає у формі поняття, може залишитися незмінним, існувати й тоді, коли відображуваний ним предмет уже не існує (або ще не існує). Воно сприяє вдосконаленню чуттєвого пізнання, зберігає для майбутніх поколінь результати історичного розвитку пізнання, виступає як знаряддя перетворення світу.

І все ж теоретичне пізнання може розвиватися тільки в єдності з чуттєвим. Це дві сторони єдиного процесу. Тому якісна відмінність безпосереднього, чуттєвого й опосередкованого, логічного пізнання загалом відповідає об'єктивній відмінності явищ і сутності, зовнішнього та внутрішнього, одиничного й загального як моментів, сторін самої об'єктивної дійсності. Це якісно різні форми пізнання.

За ступенями відображення дійсності пізнання поділяється на емпіричне й теоретичне. На першому відбувається спостереження об'єктів, фіксація фактів, встановлюються емпіричні зв'язки між окремими явищами. На другому -- створюються теорії, в яких фіксуються загальні зв'язки й формуються закони досліджуваних об'єктів в їх системності.

Мислення людини розвивалось у міру того, як її трудова діяльність підводила до виявлення суттєвих зв'язків та закономірних відношень дійсності.

Основними формами логічного пізнання є поняття, судження та умовивід.

Поняття -- це думка про предмет (в широкому розумінні слова), що відображає його сутність, резюмуючи знання про нього, будучи результатом процесу його пізнання. Поняття якісно відрізняється від загального уявлення, та й сам характер узагальнення в ньому інший. Наприклад, загальне уявлення про людину виникає завдяки усередненню зовнішніх рис, які характеризують її, виділенню тих зовнішніх, наочних ознак, які повторюються. Стародавнє «визначення» людини як «двоногої тварини без пір'я» є достатнім, щоб ззовні відрізнити людину від інших істот, проте залишається на рівні загального уявлення, не досягаючи рівня поняття. Обскубаний півень залишається птахом, а людина, що втратила одну чи обидві ноги, -- людиною. Навпаки, визначення людини як істоти, що здатна створювати й застосовувати знаряддя праці, котрій притаманна свідомість, розум, чітка мова, виражає сутність людини і тому належать до її поняття. Узагальнення тут іншого роду, здійснене іншими способами, ніж при формуванні загального уявлення. Тут не беруться до уваги просто ознаки, що повторюються в усіх індивідів. Та чи інша людина може й не займатися продуктивною працею, проте її особливий рід занять, її людські властивості склалися в остаточному підсумку на основі цієї праці. Тому остання має для роду «людина» всезагальне значення (не в розумінні простої повторюваності) й виокремлюється в понятті «людина» . До формування поняття веде ряд роздумів, аналітико-синтетична діяльність розуму, що пізнає, дослідження історії розвитку людини тощо.

Поняття не може бути адекватно виражене за допомогою наочно-чуттєвих образів. Формою його вираження (і навіть формою його існування) є слово або словосполучення; понятійне мислення можливе лише для людини, яка володіє мовою. Саме тому мова здатна бути засобом понятійного мислення. Будучи

знаковою системою, вона дає змогу фіксувати результати абстрагування, узагальнення та інших розумових операцій. За допомогою речень можна виразити будь-які зв'язки та відношення, незалежно від того, піддаються вони наочному уявленню чи ні[16,68].

Однією з основних логічних операцій, що здійснюється над поняттям, є визначення. Повне визначення поняття, на відміну від стислої дефініції, дається теоретичним дослідженням відповідного предмета, що розкриває всі його сторони, зв'язки, опосередкування та процеси його розвитку. До того ж «вся людська практика повинна ввійти в повне «визначення» предмета і як критерій істини, і як практичний визначник зв'язку предмета з тим, що потрібне людині» .

Рух пізнання виражається в судженні. Судження -- це думка про об'єкт, яка що-небудь стверджує чи заперечує. Словесною формою судження є речення. Елементарне вчення про правильне мислення -- формальна логіка -- розглядає і класифікує судження тільки за формальними ознаками, абстрагуючись від їх змісту. Так, вирізняють судження стверджувальні й заперечувальні (розподіл за якістю), загальні, окремі й одиничні (розподіл за кількістю) тощо. На відміну від формальної, діалектична логіка аналізує зміст форм суджень, які виражають власне розвиток пізнавального процесу. «Діалектична логіка, на противагу старій, суто формальній логіці, не задовольняється тим, щоб перерахувати і без будь-якого зв'язку поставити поряд одну біля одної форми руху мислення, тобто різні форми суджень і умовиводів. Вона, навпаки, виводить ці форми одну з іншої, встановлює між ними відношення субординації, а не координації, вона розвиває вищі форми з нижчих» .

В умовиводі найбільш чітко виявляється опосередкований характер раціонального пізнання. Умовивід -- це логічна операція (мислительна діяльність), внаслідок якої з кількох суджень, засновків (як мінімум двох) виводиться нове (знання), якого не було у попередніх судженнях). Свою останню основу умовивід має в об'єктивних зв'язках самої дійсності, в якій «все...опосередковане, пов'язане в єдине, зв'язане з переходами» . Саме цим обумовлена принципова можливість безмежного пізнання світу людиною.

Зв'язки й відношення дійсності осягаються в процесі практичної діяльності завдяки тому, що людина змушує взаємодіяти між собою різні предмети. На основі різних форм, схем практичної діяльності й виробились основні типи умовиводів.

Мислення здійснюється шляхом таких операцій, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення різних форм умовиводів -- індукції, дедукції, аналогії тощо. Всі вони генетично виникли з практичної діяльності. Це свідчить про те, що мислення за своєю суттю діяльне. Воно таке ж специфічне для людини, як і трудова діяльність та спілкування. Оскільки вихідні, елементарні структури трудової діяльності за своєю суттю однакові для всіх конкретних людських суспільств, то й самі вони зберігаються в усіх складних формах діяльності. Тому вони й обумовлюють форми та закони, притаманні мисленню всього людства. К. Маркс свого часу зазначав: «Оскільки процес мислення сам виростає з певних умов, сам є природним процесом, то дійсно осягаюче мислення може бути лише одним і тим самим, відрізняючись тільки ступенем, залежно від зрілості розвитку, отже також і від розвитку органа мислення» .

На основі елементарних форм і структур мислення формуються дедалі складніші категорії, що організовують та орієнтують пізнання, парадигми (положення, принципи, котрі визначають способи світорозуміння), типи мислення (міфологічний, релігійний, науковий). Більш конкретно-змістовний характер мають такі форми теоретичного пізнання, як ідеї, теорії, гіпотези, наукові концепції тощо[8,56].

Ці ідеальні структури обумовлені вже не загальними схемами практичної діяльності, а конкретно-історичними її особливостями, формами суспільних відносин, рівнем їх розвитку, типами соціальної регуляції тощо. Тому системи категорій, типи й парадигми мислення можуть якісно відрізнятися між собою. «...Люди, які виробляють суспільні відносини, відповідно до свого матеріального виробництва, -- зауважує Маркс, -- створюють так само й ідеї, і категорії, тобто абстрактні, ідеальні вирази цих самих суспільних відносин» . Ці якісні відмінності не повинні протиставлятися єдності основних, вихідних логічних структур, як це тлумачить Л. Леві - Брюль, який сформулював концепцію «паралогічного» мислення, яке нібито було притаманне первісним людям і радикально відрізняється від мислення цивілізованих людей.

Чуттєве й раціональне пізнання генетичне (в історії становлення людини і в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і є взаємопов'язаними сторонами пізнання. У цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак: як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне й дискусійне тощо, їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання -- необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується могутність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не потрібно розуміти лише як зовнішній. Насправді вони взаємопроникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною. Навіть на рівні відчуттів помітна ця властивість (точніше, сутність) людини. Оскільки в людське сприйняття вплітаються й інтелектуальні моменти, сприйняття будь-якого предмета одразу, часто несвідомо, не усвідомлено асоціюється з певними поняттями. Людина миттєво вирішує питання: що я бачу? Якого роду предмет, що мною сприймається? До кожного сприйняття застосовується набутий суб'єктом досвід, його знання. Предмет, який мислено сприймається, має назву, а слово узагальнює, в слові виражене поняття. Сформовані у свідомості схеми мисленої діяльності («схеми розуміння» ) організовують і процеси сприйняття та уявлення, надаючи їм активно спрямованого характеру.

З іншого боку, раціональне пізнання спирається на чуттєвий матеріал, відштовхуючись від нього. Мислення можливе лише в матеріальній чуттєво сприйнятій оболонці мови. Воно включає в себе деякі наочні компоненти, свого роду «схеми» . Це найбільш характерно для інженерно-конструкторського, «шахового» та іншого мислення. Воно ж властиве й іншим його видам, не виключаючи й філософського. Застосовуючи гегелівську термінологію, можна сказати, що чуттєві моменти бувають і в абстрактно-логічному мисленні як «зняті» , підпорядковані, тобто такі, що втратили живі та яскраві кольори безпосереднього враження, хоча й залишаються опорою для ідеальних розумових конструкцій, що відображають сутність речей.

Діалектико-матеріалістична філософія, вирішуючи проблему співвідношення чуттєвої й раціональної сторін пізнання, знімає однобічність сенсуалізму й раціоналізму, які різко відмежувались один від одного у філософії Нового часу. Сенсуалізм, відштовхуючись від факту, що відчуття створюють джерело й початок пізнання, визнає чуттєве пізнання його основною формою, а роль логічного мислення зводить до комбінування чуттєвих даних[5,78]. Типовою в цьому є концепція Дж. Локка, однобічність якої полягає в перебільшенні, абсолютизації якісної специфіки чуттєвих форм пізнання. Протилежністю сенсуалізму і пов'язаного з ним емпіризму є раціоналізм, що абсолютизує раціональне, логічне пізнання. Чуттєве знання розглядалося рядом раціоналістів як нечітке, розмите. На їх думку, тільки розум сягає ясності й чіткості знань. Характеристики істинного й достовірного знань -- всезагальність і необхідність -- з точки зору раціоналізму, досягаються засобами розуму незалежно від чуттєвого досвіду. Ці характеристики закладені в природі розуму як такого, обумовлені притаманними йому властивостями й іманентними законами його діяльності. Раціоналісти мають рацію, визнаючи якісну специфіку розумового пізнання, наголошуючи на тому, що пізнання об'єктивної закономірності можливе лише в логічній, понятійній формі. Класичний раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц, Гегель та інші) навіть у своїх ідеалістичних варіантах розвивав елементи теорії та методології наукового пізнання. Пізній раціоналізм, включаючи сучасну західну філософію, навпаки, заперечує наукове осягнення дійсності, веде до ірраціоналізму, нерідко поєднуючись з релігійною містикою.

Однобічність раціоналізму -- в тому, що він відриває логічне пізнання від чуттєвого, від матеріально-предметної практики людства. У класичній філософії нерідко він поєднувався з ідеалізмом у розумінні природи, самого розуму (вчення Декарта про «вроджені ідеї» , монадологія Лейбніца, трансценденталізм Канта тощо).

Подолати однобічність сенсуалізму й раціоналізму прагнув І. Кант. Особливо цікавими є його підходи до виявлення механізмів зв'язку між чуттєвістю й розсудком. Проте помилковість вихідних положень, агностицизм, спроба компромісу між матеріалізмом та ідеалізмом завадили Канту наблизитись до справжнього розв'язання цієї проблеми.

Діалектико-матеріалістична філософія засвоїла позитивні моменти сенсуалізму й раціоналізму, відкидаючи їх недоліки, обмеженість та однобічність. Вона пояснює діалектику чуттєвого й раціонального пізнання, визначає їх місце і роль у пізнавальному процесі, розкриває джерела цих рівнів та форм пізнання, що перебувають у площині практичної діяльності.

2.2 Поняття істини. Критерії істини

чуттєвий раціональний пізнання істина

Проблема відповідності знань об'єктивну реальність відома філософії як проблема істини. Питання, що таке істина є питання, що не відношенні перебуває знання до світу, як встановлюється та перевіряється відповідність знань і в об'єктивній реальності.

Істина є характеристикою заходи адекватності знання, розуміння суті об'єкта суб'єктом. Досвід свідчить, що рідко сягає істини інакше, ніби крізь крайності і помилки. Помилка - це зміст свідомості, яка відповідає реальності, але прийняте за справжнє. Історія пізнавальної діяльності людства показує, що помилки невідступно супроводжують історію пізнання. Людський розум, спрямований істини, неминуче занурюється у різноманітних помилки.

Хибні уявлення заважають мають гносеологічні, психологічні і соціальні підстави. Але сьогодні їхній слід відрізняти від брехні. Брехня - це спотворення дійсності, має метою запровадити когось у обман. Брехня може бути як вигадування у тому, чого був, і свідоме приховування те, що було. Джерелом брехні може також бути збільшена й логічно неправильне мислення. Хибні уявлення заважають у науці поступово долаються, а істина пробиває собі шлях до світла.

Щоденна свідомість мислить істину як досягнутий результат пізнання. Але система наукових знань - не склад вичерпної інформації про бутті, а нескінченний процес, хіба що рух щодо драбині, висхідній від нижчих щаблів обмеженого, приблизного до дедалі більше усеосяжному і глибокому розуміння суті речей. Отже, істина - це єдність процесу результату.

Істина є історичною. І це сенсі вона - «дитя епохи» . Будь-який об'єкт пізнання невичерпний, він постійно змінюється, має безліччю властивостей пов'язаний незліченними нитками відносин із довкіллям. Кожен щабель пізнання обмежена рівнем розвитку науки, історичними рівнем життя суспільства. Наукові знання, зокрема і самі достовірні, точні, носять відносний характер.

Істина відносна, оскільки вона відбиває об'єкт в повному обсязі, не повністю, не вичерпним чином, а певних межах, умовах, відносинах, котрі змінюються і розвиваються. Відносна істина є правильне, але обмежено знання про щось.

Що ж до абсолютних істин, всі вони залишаються істинами цілком незалежно від цього, і коли це стверджує. Абсолютна істина - це таке зміст знання, яке спростовується наступного розвитку науки, а лише збагачується і підтверджується.

Процес розвитку науки можна у вигляді ряду послідовних наближень до цілковитої істині, кожна з яких точніше, ніж. Одне з основних принципів діалектичного підходи до пізнання - конкретність істини. Конкретність - це властивість істини, заснований на знанні реальних зв'язків, взаємодії усіх сторін об'єкта, головних, істотних властивостей, тенденцій його розвитку. Судження, вірно що відбиває об'єкт у цих умовах, стає хибним стосовно до того ж об'єкту у деяких обставин.

Що дає людям гарантію істинності їх знань, служить основою здобуття права відрізнити істину від промахи й помилок? Р. Декарт, Б. Спіноза, Р. Ляйбніц пропонували критерієм істини зрозумілість і виразність мислимого. Зрозуміло те, що відкрито для спостерігає розуму і вочевидь визнається таким, не порушуючи сумнівів. Приклад такий істини - «квадрат має чотирьох боках» . Видвигався і такий критерій істини: істинним є те, що він відповідає думці більшості. Зрозуміло, й у є свої резони: якщо багато переконані у достовірності тих чи інших принципів, це саме собою може бути важливою гарантією проти помилки. Проте ще Р. Декарт зауважив, що питання істинності не вирішується більшістю голосів.

У деяких філософських системах існує такий критерій істини, як основу прагматизму. Істиною прагматизм визнає те, що найкраще "працює на нас, що найкраще наближається до кожній частині життя і з'єднуємо з усією сукупністю нашого досвіду, причому щось має бути втрачено. Якщо релігійні ідеї виконують цих умов, якщо, зокрема, виявиться, що правове поняття Бога задовольняє їм, то, на якій підставі прагматизм заперечуватиме буття Боже?

Як критерію істини практика не тільки безпосередньо, а й у опосередкованої формі. Звісно, не слід забувати, що практику нанесення неспроможна повністю підтвердити чи спростувати хоч би яке не пішли уявлення, знання. Практика - "хитра особа": вона лише підтверджує істину і викриває оману, а й мовчить про те, що поза її історично обмежені можливості. Проте сама практика постійно вдосконалюється, розвивається і поглиблюється, причому з урахуванням розвитку саме наукового пізнання. Практика багатогранна - від емпіричного життєвого досвіду до якнайсуворішого наукового експерименту.

2.3 Проблема істини в пізнанні

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: «об'єктивна істина» , «абсолютна істина» , «відносна істина» , «конкретність істини» , «заблудження» .

Об'єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб'єкта пізнання. На всіх етапах свого розвитку людське пізнання та його результат -- знання, було і буде діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, оскільки на всіх етапах картина світу своїм джерелом має той чи інший рівень розвитку практики і створюється за образом і подобою засобів, форм та способів людського впливу на дійсність[25,45].

Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Істина -- це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в суб'єктивній формі, вона характеризує знання не з його суб'єктивного боку, а з точки зору його об'єктивного змісту.

Сучасна матеріалістична гносеологія, розглядаючи пізнання як суспільно-історичний процес, наголошує, що істина також є історично зумовленим процесом. Тому аналіз істини вона не обмежує характеристикою її лише як об'єктивної за змістом, а доповнює аналізом діалектики абсолютної та відносної істини або, точніше, діалектикою абсолютного та відносного в істині.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Відносна істина -- це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною.

Для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між відносною та абсолютною істиною.

Абсолютна істина -- це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з й об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина -- об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне -- це два необхідних моменти об'єктивної істини. Відносна істина з необхідністю містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її. Абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку. Відносні істини -- це щаблі, певні етапи на шляху досягнення абсолютної істини. На кожному етапі пізнання ми маємо справу лише з відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про принципову можливість, рухаючись до об'єктивної істини, досягати одночасно і абсолютної істини[1,68].

Практична перевірка істинності пізнання є насамперед свідомою діяльністю людей, які застосовують і втілюють у життя результати пізнання, критично оцінюючи не лише відображення дійсності, а й саму практичну діяльність. Для правильного оцінювання теорії, її істинності практика як критерій істини функціонує в єдності з теорією, з уже накопиченими і перевіреними практикою науковими знаннями. Іншими словами, щоб стати критерієм істини, практика має освоїти усі наявні наукові досягнення тієї галузі, де вона виконує своє призначення. Єдність теорії і практики є необхідною умовою не лише плідного наукового дослідження, а й дійсного доведення істинності його результатів. Проте, як уже зазначалось, відносність істини не виключає її об'єктивності і абсолютності.

Розділ 3. Охорона праці при науково-дослідній роботі з філософії

Охорона праці -- це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності. Це діюча на підставі відповідних законодавчих та інших нормативних актів система соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що забезпечують збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Законодавство про працю містить норми і вимоги з техніки безпеки і виробничої санітарії, норми, що регулюють робочий час і час відпочинку, звільнення та переведення на іншу роботу, норми праці щодо жінок, молоді, гігієнічні норми і правила тощо. Загальний нагляд за додержанням норм охорони праці покладено на прокуратуру, спеціальний -- на професійні спілки. Контроль за безпекою праці здійснюють також державні й відомчі спеціалізовані інспекції.

Верховна Рада України 14 жовтня 1992 року прийняла Закон України „Про охорону праці» . Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян про охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Специфічною особливістю українського Закону, що регламентує правову основу охорони праці, є високий рівень прав і гарантій робітникам. Вперше в історії держави робітникам було надано право відмовитися від роботи у випадку існування на виробництві загрози для їхнього здоров'я і життя. Розширено права робітників у соціальних гарантіях відшкодування збитків у випадку пошкодження їх здоров'я на виробництві. Передбачається нова система фінансування охорони праці, формування системи страхування від нещасних випадків і профзахворювань, посилюється централізація планування. Договірне регулювання з питань охорони праці поставлено на високий рівень, передбачається значна участь громадських інституцій у цьому процесі. З позицій законодавчої регламентації прав і гарантій робітникам у сфері охорони праці та їх забезпечення Закон України „Про охорону праці» та нормативно-правові документи щодо його реалізації одержали високу оцінку експертів Міжнародної організації праці.

В навчальних закладах на самопочуття, стан здоров'я людини впливає мікроклімат робочих приміщень, який визначається дією на організм людини температури, вологості, рухомості повітря і теплового випромінювання. Робочий мікроклімат, як правило, відрізняється значною мінливістю, нерівномірністю по горизонталі та вертикалі, різноманітністю сполучень температури, вологості, рухомості повітря, інтенсивності випромінювання залежно від особливостей технології виробництва, кліматичних особливостей місцевості, конструкцій споруд, організації повітрообміну із зовнішнім середовищем.

Робоче місце - територія постійного або тимчасового знаходження людини у процесі праці.

В нормативах охорони праці встановлені оптимальні та допустимі параметри мікроклімату:

оптимальні - найбільш сприятливі (комфортні) забезпечують роботу системи терморегуляції без напруги;

допустимі - допускають напругу реакції терморегуляції організму у межах її пристосування без шкоди для здоров'я.

Мікрокліматичні умови, в яких виконується науково-дослідна робота, характеризуються такими показниками:

- температура повітря,

- відносна вологість повітря,

- швидкість руху повітря,

- інтенсивність теплового (інфрачервоного) опромінення,

- температура поверхні.

За ступенем впливу на тепловий стан людини мікрокліматичної

умови поділяють на оптимальні та допустимі.

Для робочої зони виробничих приміщень встановлюються

оптимальні та допустимі мікрокліматичні умови з урахуванням

важкості виконуваної роботи та періоду року. При одночасному

виконанні в робочій зоні робіт різної категорії важкості рівні

показників мікроклімату повинні встановлюватись з урахуванням

найбільш чисельної групи працівників.

Значні коливання параметром мікроклімату можуть привести до порушення терморегуляції організму (здатність організму утримувати постійну температуру), що приводить до порушення системи кровообіг, загальної слабкості і т.п.

Визначальним метеорологічним елементом є температура повітря, дія якої може посилюватися або послаблюватися іншими факторами. Посилення несприятливого впливу одного фактора дією інших факторів характеризується як їхня синергічна взаємодія. При антагоністичній взаємодії несприятливий вплив одного фактора послаблюється іншим, що діє в цей час.

Для оцінки комфортності умов праці залежно від температури і вологості повітря використовується показник ефективних температур. Ефективною вважається температура, яку відчуває людина при певній вологості повітря і відсутності його руху.

Санітарними нормами передбачені допустимі мікрокліматичні умови, за яких зміни функціонального стану організму і напруження реакцій терморегуляції не виходять за межі фізіологічних пристосованих можливостей. Дискомфортні тепловідчуття, погіршення самопочуття і зниження працездатності повинні швидко нормалізуватися і не призводити до погіршення здоров'я працівників.

Оптимальні норми температури, відносної вологості і швидкості руху повітря при науково-дослідній роботі

Науково-дослідна робота є розумовою працею і входить в легку категорію роботи.

Вимоги до місця науково-дослідної праці філософії.

Основним місцем науково-дослідної роботи є бібліотека.

Основними джерелами небезпеки в бібліотеці є: електричні розетки; офісна техніка (комп'ютер, принтер, монітор), стелажі для книг, вертикальні підставки для виставок, дверцята стінної шафи, вікна тощо.

Основними видами небезпеки можуть бути: враження електричним струмом, травми та поранення внаслідок необережності чи падіння предметів, порізи внаслідок розбиття скла, травми внаслідок поранення письмовими та канцелярськими приладами через необережність чи недбалість користувачів тощо.

Вимоги безпеки перед початком роботи в бібліотеці:

- ознайомитись з правилами поведінки в бібліотеці;

- чітко визначити порядок і правила безпечного здійснення діяльності в бібліотеці;

- перевірити наявність і надійність необхідних для діяльності в бібліотеці обладнання, предметів та засобів;

- забороняється приносити до навчального закладу та бібліотеки будь-які пристрої, речовини та предмети, які можуть становити небезпеку для оточуючих;

- при виявленні на робочому місці невідомих предметів, несправного обладнання, пошкоджень будь-якого роду негайно повідомте бібліотекаря.

Вимоги безпеки під час роботи в бібліотеці:

- користуватися приладами, які не є джерелом небезпеки як для власного життя та здоров'я, так і життя та здоров'я інших учасників навчально-виховного процесу;

- користуючись приладами з загостреними чи різальними частинами не спрямовуйте ці частини на себе чи на своїх товаришів, щоб уникнути поранень;

- виконувати тільки ту роботу, яка передбачена завданням або дорученням бібліотекаря;

- не відволікатися від виконання завдання та не відволікайте інших сторонніми розмовами чи діями;

- до роботи з комп'ютерною технікою допускаються користувачі бібліотеки, які можуть самостійно працювати в операційній системі «WINDOWS» та мережі Інтернет;

- для ввімкнення комп'ютера використовувати стабілізатор напруги. При виявленні пошкоджень електропроводу, несправної виделки чи розетки користуватися електроприладами забороняється;

- не торкатися оголених проводів та не користуватись незнайомими приладами;

- забороняється самостійно здійснювати будь-які заходи щодо ліквідації несправності;

- під час перебування в бібліотеці дотримуватись правил безпеки щодо користування електрообладнанням, технічними засобами, які знаходяться в бібліотеці. Забороняється самостійно без дозволу та нагляду бібліотекаря користуватися технічними засобами;

- згідно з правилами пожежної безпеки в бібліотеці не можуть знаходитися та використовуватися легкозаймисті та пожежонебезпечні предмети чи речовини; забороняється використовувати джерела відкритого вогню, обігрівачі, електричні чайники, кип'ятильники та подібні пристрої;