Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціально-практична природа пізнання (гносеологія)

ЗМІСТ

• 1. Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості
• 2.Поняття істини
• 3. Поняття чуттєвого та раціонального пізнання
• 4.Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Основні форми і методи наукового пізнання
• 5. Поняття конкретного і абстрактного на рівнях емпірії і теорії
• Список використаної літератури

1. Сутність пізнавального процесу, його принципи та особливості

Пізнання - це процес активного, цілеспрямованого, понятійного відображення дійсності у свідомості людини. Теорія пізнання (або гносеологія) - розділ філософії, у якому з'ясовуються природа пізнання, його рівні, методи, форми, закономірності, можливості, трудності та суперечності.

У філософії мають місце два протилежних підходи до з'ясування сутності процесу пізнання, його джерела, здатності людського розуму відобразити істину.

Для ідеалістичної філософії пізнання - це процес діяльності самої людської свідомості, результат останньої. Зміст знання з точки зору такого підходу ми, нібито, отримуємо не з об'єктивної дійсності, а з самої свідомості, котра є джерелом пізнання. При чому є філософи цього напрямку, які взагалі вважають неможливим пізнання сутності речей, бо мовляв, людина здатна пізнавати лише явища. Наприклад І. Кант вважав, що сутність принципово пізнати неможливо. Єдине, що підлягає пізнанню - це те, що видиме, що «з'являється», що є явищем. Розірвавши необхідний зв'язок між сутністю і явищем, Кант фактично став на шлях заперечення пізнання (на шлях агностицизму. Від грецьк. - gnosis - знання, а - заперечення його). І, навпаки, є філософи цього ж напрямку, котрі вважають людське пізнання не лише можливим, але і нездоланним, всесильним. Такий підхід притаманний, скажімо, Гегелю. Філософ вважав, що у світі «немає сили», яка могла б «протистояти дерзанню пізнання».

Для матеріалістичної філософії пізнання є процесом виявлення самої сутності людини, її можливостей адекватно відобразити у свідомості те, що вона пізнає. Джерелом пізнання у такому розумінні є не свідомість людини сама по собі, а відображувана нею об'єктивна дійсність, яка незалежить від людини, її свідомості. Остання є лише засобом пізнання, а не джерелом його. Бо зміст знання знаходиться за межами свідомості.

Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється в процесі взаємодії суб'єкта і об'єкта. Ці поняття є визначальними у теорії пізнання.

Суб'єкт - це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об'єкт - це та частина об'єктивної дійсності, на що спрямована пізнавальна діяльність людини. Наслідком взаємодії суб'єкта і об'єкта є пізнавальний (гносеологічний) образ того, що пізнається. Образ цей суб'єктивний за формою і об'єктивний за змістом, джерелом.

Далі. В основі сучасної наукової гносеології лежать такі фундаментальні принципи:

Принцип об'єктивності - найважливіший імператив теорії пізнання. Він ґрунтується на визнанні будь-якого пізнавального об'єкту частиною об'єктивної реальності, незалежної від людини. Це вихідна вимога до дослідника - вивчати реальний об'єкт, як первинне начало, що знаходиться за межами людської свідомості і відображається нею.

Принцип пізнаванності - теж один з основоположних принципів наукової гносеології. Коротко його можна визначити так: світ пізнаванний, людина з допомогою мислення здатна розкривати сутність речей і явищ, з'ясовувати тенденції (закони) їх становлення і розвитку. Свідченням цього є досягнення в різних галузях науки і техніки.

Принцип відображення. Сутність його полягає в тому, що знання, їх зміст, є результатом рефлексії останніх у свідомості людини.

Принцип практики - це визнання за практикою ролі основного критерія істини, рушійної сили пізнання, його джерела. Про зміст, структуру поняття «практика» мова буде йти окремо.

Принцип конкретності істини. Цей принцип можна сформулювати так: істина завжди конкретна, її можна точно визначити. Вона повинна бути зрозумілою, логічною. Це - по-перше. По-друге, конкретність істини означає, що кожне наукове положення, об'єктивний закон, повинні розглядатися з урахуванням конкретних умов, в яких вони виявляються і діють. Наприклад, закон всесвітнього тяжіння в умовах Землі і Місяця діє неоднозначно. На Землі, оскільки маса її більша, то більшою є і сила притягання.

У філософії важливим принципом, що використовується в процесі пізнання є принцип історизму. Що він означає? Він означає не що інше, як розгляд предметів, явищ чи процесів в їх розвитку, змінах, саморусі: як те, чи інше явище виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і чим стало.

У зв'язку з цим принцип історизму ставить перед дослідником ряд імперативних, обов'язкових вимог, а саме:

1) висхідна вимога - це якісна, сутнісна ретроспективність, зворотний аналіз;

2) вимога розгляду передумов виникнення того, чи іншого явища;

3) розгляду явища з точки зору його розвитку як закономірного процесу;

4) виділення в розвитку явища певних етапів (стадій, фаз, періодів), з'ясування їх особливостей, відмінностей;

5) визначення напрямку розвитку явища, його характеру (який він: прогресивний, регресивний, гармонічний, дисгармонічний, динамічний, статичний і т.п.);

6) розкриття основної тенденції розвитку системи з метою передбачення її майбутнього;

7) вивчення історії понятійного апарату певного явища, чи системи стосовно зміни їх змісту, який вони мали колись, і який мають тепер;

Безумовно, дотримання цих вимог принципу історизму - це нелегке завдання. Але лише на цьому шляху можливе досягнення об'єктивної (неупередженої) істини. Іншого шляху до неї немає.

І, насамкінець, останнє. Дуже важливою підвалиною наукової гносеології є принцип єдності теорії пізнання і діалектики, застосування в процесі пізнання законів, категорії і принципів останньої. Чому? Спробуємо дати відповідь на це запитання.

Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим. Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти:

1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людині на рівні відчуттів. Загальне ж - не рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв'язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з'ясовують їх різні філософи по-різному.

Згадаймо, як в середні віки у філософії точилася суперечка між так званими номіналістами та реалістами з приводу природи загальних понять (про це мова йшла раніше).

Номіналісти вважали, що реально існують лише окремі речі, а загальні поняття про них - тільки назви, імена, що породжені людським мисленням. Більше того, вони стверджували, що загальні поняття не лише не існують незалежно від речей, але навіть не відображають їх конкретних властивостей.

Реалісти ж виходили з того, що загальні поняття існують реально, незалежно від речей, передують їм, і є їх існуючими духовними сутностями.

Як бачимо, філософи давали різне тлумачення проблемі взаємозв'язку загального і конкретного. Вони не розуміли того, що загальні поняття відображають реальні ознаки речей, що об'єктивно існують, і що одиничні, конкретні речі не відокремлені від загального, а мають його у собі.

2. Образ предмета, будь-якої речі, є одночасно і об'єктивним, незалежним від людини, і суб'єктивним, залежним від неї, від її відчуттів. Бо за джерелом образ предмета - об'єктивний, а за формою - суб'єктивний, притаманний лише людині. Людина є суб'єктом пізнання, вона з'ясовує сутність речей, виділяє їх загальні ознаки і багато що залежить від її інтелекту. Тому суб'єктивний момент у пізнанні має, безумовно важливе значення.

3. Пізнання, з одного боку, як пізнання світу - безмежне. З іншого боку, воно має певні межі, оскільки такі межі мають конкретні речі.

Якщо ж в процесі пізнання цю складність і суперечливість не враховувати, перебільшувати або недооцінювати ту чи іншу його сторону, то неминучі заблудження, неадекватне відображення дійсності.

Це свідчить про те, що гносеологія за своєю сутністю і природою не може не бути діалектикою, не може не враховувати її вимоги, принципи, закони і категорії, котрі екстраполюються і на процес пізнання.

2. Поняття істини

Результатом пізнання, його метою, найважливішим здобутком є досягнення істини. Що таке істина?

Істина - адекватне відображення у свідомості людини, її поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.

Істина буває: об'єктивною, абсолютною і відносною.

Об'єктивна істина - це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Скажімо, І. Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII столітті. А що до цього часу дані закони не діяли? Вони діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з'ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.

Об'єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Що таке абсолютна істина?

Поняття «абсолютна істина» у філософії вживається в трьох значеннях:

1. Абсолютна істина - це повне, точне, вичерпне відображення об'єкта у мисленні людини. Це таке знання про речі, процеси і явища, котре не можна спростувати. Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця; що рух - спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію; що субстанціональна маса матерії і енергії залишається постійною, незважаючи на їх перетворення тощо.

2. Абсолютними істинами є так звані «вічні істини» - факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. Наприклад, Гегель народився 27 серпня 1770 року, Велика Вітчизняна війна почалася 22 червня 1941 року. Мова йде не про конкретну дату народження, початок війни (ці дати можуть не збігатися в різних календарях - юліанському, григоріанському, мусульманському і т.п.), а про факти,фактичні події, які були і є неспростовними, абсолютними, «вічними».

«Вічними істинами» є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні. Так, абсолютною істиною є твердження про те, що від перестановки складових їх сума не змінюється (10 + 5 = 15, або 5 + 10 = теж 15).

3. Абсолютна істина в третьому значенні - це уявлення про можливість пізнання світу людиною «в цілому». Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ «не стоїть» на місці, він «твориться», розвивається - властивості Всесвіту невичерпні. Отже, ніколи не буде такого стану, коли люди зможуть пізнати світ в цілому, повністю і остаточно. Але при цьому важливим є те, що людина, як мисляча істота, таку абсолютну істину може пізнати в принципі і вона демонструє це в процесі пізнання, хоча повністю цього ніколи не досягне. Тут визначальним є гносеологічний принцип - людина здатна, вона може пізнати все, для її мислення немає перешкод. Як би до цього ті чи інші філософи не ставилися, подібне уявлення про пізнавальні можливості людини розумної - гідне її.

Пізнання людиною абсолютної істини «в цілому» - суперечливий процес. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, заблудження, відносна істина.

Відносна істина - це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період. Скажімо, наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину, суспільство і т.д. Можемо ми стверджувати, що знаємо про ці явища і процеси все - повністю, остаточно? Очевидно, що цього ми не можемо стверджувати, якщо до цього підходити об'єктивно, неупереджено.

Разом з тим, це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. У цьому неповному, ще не завершеному знанні є такі його перлини, котрі не можуть бути спростовані в майбутньому. Бо вони представляють собою елементи, частинки, абсолютного, остаточного знання. Наприклад, знання про можливість космічних апаратів подолувати земне тяжіння, про можливість створення штучних супутників Землі, про космічні швидкості тощо. Про Космос ми, безумовно, всього не знаємо. Однак ми знаємо достовірно, що коли космічному апарату надати швидкість 7910 м/секунду, то він неминуче впаде на Землю. Коли ж збільшити швидкість цього апарату всього на 1 м/секунду, то останній стане штучним супутником Землі (7911 м/сек.).

Далі. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом заключає в собі колосальні енергетичні можливості.

Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає в тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання, тобто такого знання, яке не може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини - це процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

Істині у процесі пізнання протистоїть заблудження. Заблудження - це невідповідність нашого знання сутності речі, недостовірність суб'єктивного знання про предмет його об'єктивному змісту. Наприклад, в процесі пізнання можливе перебільшення моменту відносності істини, твердження про те, що всі істини відносні, що в процесі пізнання ми не зможемо досягнути ніякого абсолютного знання, його елементів, частинок тощо. Таке перебільшення моменту відносності істини характерне для релятивізму (від лат. relativus - відносний). Протилежний цьому напрямок у філософії має назву догматизму (від грец. - думка, положення). Догма - це поняття, ідея, вчення, котре вважається істинним за будь-яких умов. Сутністю догматизму є перебільшення моменту абсолютного в знаннях, коли те чи інше наукове положення сприймається як незмінна, вічна істина без урахування конкретних його розвитку і реалізації.

Заблудження в процесі пізнання відрізняється від помилки. Помилка - це невідповідність знання індивіда про об'єкт, що вивчається. Така невідповідність обумовлена особистими якостями людини, її компетентністю, фаховим рівнем.

Метою пізнання, як відомо, є досягнення об'єктивної істини. Це здійснюється з допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідне практичне підтвердження. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об'єктивні закони походження і формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?

Поняття «практика» (від грец. - діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика, це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття «практика» включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об'єктів. В цьому сенсі практика - це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.

В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій «світ речей»). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності - розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.

Людська практика складна за своєю структурою. До неї входять ряд елементів, які свідчать про це. Насамперед, основним елементом практики є праця як доцільна діяльність людини по перетворенню природи, пристосуванню її речей до своїх потреб; предмет пізнання - речі, явища, процеси, їх сторони, властивості, відношення, котрі включені в процес пізнавальної діяльності людини; мета - ідеальне передбачення результату пізнання, на досягнення якого спрямовані пізнавальні дії; мотив - усвідомлене спонукання, вольова дія, що спрямована на пізнання того чи іншого його об'єкту. Мотив - основа потреби; потреба - необхідність, що спонукає суб'єкт пізнання до активних дій щодо реалізації цієї необхідності;засоби пізнання - сукупність прийомів абстрактно-логічного мислення людини, котре здійснюється в багатоманітних формах і методах (поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, індукції, дедукції, ідеалізації, формалізації і т.д.), і технічного оснащення процесу пізнання (приладів, матеріалів, устаткування для здійснення експериментальної діяльності); і, насамкінець, результат пізнання - сума знань, котрі людина отримала в процесі пізнання.

Практика як критерій істини. Проблема критерія істини має виключно вагоме значення для теорії пізнання. Адже суть пізнання, його результативність, визначається не лише тим, як отримати знання, але й тим, як встановити його достовірність, істинність. Де знайти еталон, мірило, критерій цього? У мисленні людини, у її свідомості? Чи в її матеріально-предметній діяльності?

Поняття «критерій» (від грец. kriterion - засіб для суджень) - ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, розподіл чи класифікація чого-небудь; засіб перевірки на істинність чи хибність того чи іншого судження, умовиводу, концепції, гіпотези, теорії тощо.

Протягом тривалого часу проблема критерія істини у філософії залишалася відкритою. Одні філософи вважали, що критерія істини взагалі не існує; другі - намагалися звести цей критерій до спостереження, експерименту; треті - виходили з того, що критерієм, еталоном істини може бути лише людське мислення, духовне начало. Гегель вважав, наприклад, що еталоном достовірності є «вольова діяльність ідеї», тобто ідеї повинні перевірятися самими ідеями, судження - судженнями, теоретичні положення - теоретичними положеннями. Звідси і висновок, що критерій достовірності наших знань знаходиться не в площині матеріально-предметній діяльності людини, а в рамках її свідомості.

Більше того, деякі вчені, серед них є і наші співвітчизники, котрі вважають, що практика, матеріально-предметна діяльність людини - не єдиний критерій істини. Бо є й інші такі, які використовуються в точних науках, - формально-логічні, теоретичні, математичні тощо. Тобто мова йде про визнання ряду критеріїв істини, окрім практики.

Дійсно, в науці відомі факти, коли та чи інша теоретична концепція підтверджувалася формально-логічним доведенням, висновки якої не вимогалибезпосередньої практичної перевірки. Це відноситься передусім до математичних методів доведення.

Однак можливість чисто формально-логічного, математичного доведення того чи іншого положення зовсім не означає, що тут «діє» інший критерій істини - «логічний». Справа в тому, що будь-яке теоретичне положення, котре доведене формально-логічним шляхом, в кінцевому рахунку перевіряється («верифікується») практикою. Логічне доведення, скажімо, математичної теореми являє собою низку доведень, котрі у своїй основі мають інші математичні теореми, аксіоми, визначення, очевидні факти і т.п., тобто мають те, що вже перевірено, підтверджено, доведено практично. А це означає, що в опосередкованій формі критерієм істини в кінцевому рахунку є практика. Бо якою б та чи інша теорема, математична ідея, аксіома і т.п. не була б за своїм змістом, як би їх не обґрунтовували формально-логічними методами, вони лише тоді стануть достовірними, коли знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини.

Пояснимо це ще на такому прикладі. У XVІІІ столітті відомий німецький математик Е. Галлей здійснив розрахунок, згідно з яким величезна комета з Сонячної галактики, котра пройшла неподалік від Землі і викликала колосальне занепокоєння людей, повернеться через певний час знову. Однак це було лише передбачення, формально-логічний розрахунок. Воно не сприймалося як достовірне знання, як істина. Коли ж у 1758 комета таки знову з'явилася на горизонті Землі, передбачення вченого знайшло своє практичне підтвердження. Цю комету на честь вченого і назвали «кометою Галлея». До речі, в наш час «комета Галлея» вже вкотре пройшла неподалік Землі (у 2000 році).

Таким чином, розрахунки, завбачення Галлея знайшли своє підтвердження. Але коли? Тоді, коли це було підтверджене не теоретично, не логічно, а реально, практично. Поки «комета Галлея» не з'явилася поспіль, її поява була теоретичним, формально-логічним припущенням. Коли ж її осягли практично - це стало реальним фактом, достовірним знанням.

Це свідчить про те, що які б логічні, теоретичні, математичні, кібернетичні і т.п. розрахунки не були здійснені, вони лише тоді будуть мати статус істини, достовірного знання, коли так чи інакше знайдуть своє підтвердження у практичній діяльності людини. Засоби перевірки на істинність того чи іншого наукового положення можуть бути різними, однак основним, фундаментальним критерієм істини, мірилом достовірності знань, їх відповідності об'єктивній дійсності в кінцевому рахунку є практика як сукупна людська предметна діяльність.

3. Поняття чуттєвого та раціонального пізнання

істина науковий пізнання

Пізнання як процес складається з двох нерозривних моментів - чуттєвого та раціонального. Чуттєве пізнання - основа чуттєвого досвіду. Воно ґрунтується на відчуттях, котрі є необхідним джерелом пізнання. Це - слух, дотик, зір, смак, нюх. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття,коли суб'єктом сприймаються окремі сторони, властивості речі; сприйняття, коли відбувається цілісне відображення предмета і уявлення, коли подумки людина відтворює те, що вона бачила раніше, що колись сприймала безпосередньо. Фактично, чуттєве пізнання - це активне, живе споглядання, «мислення» образами.

Раціональне пізнання (від латин. - rationalis - розумний) здійснюється на рівні мислення. Останнє є процесом узагальненого, суттєвого відображення дійсності в таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Поняття - логічна форма, в якій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи предметів. Наприклад, «сніг», «стіл», «держава» тощо. В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки (який «сніг» - пороша, брудний, чистий; який «стіл» - письмовий, столовий, сосновий; яка «держава» - демократична, тоталітарна, правова і т.п.), думка ж концентрується на загальному, що притаманне цим речам і явищам. Судження - раціональна форма мислення, в якій щось стверджується або заперечується. Наприклад, «Україна - європейська держава»; «Штучний супутник Землі не є планетою». Речення, котре не є заперечувальним чи стверджувальним, не виражає судження. Наприклад, окличні, питальні речення на зразок: «Принеси книжку!», «Хто хоче дати відповідь на запитання?»Умовивід - форма раціонального пізнання, з допомогою якої отримують нове знання на основі, принаймні, двох суджень. Наприклад,

1) В усіх вузах України вивчають філософію.

2) Славістичний університет - вищий навчальний заклад республіки.

Висновок: в Славістичному університеті вивчають філософію.

Універсальною формою мислення є, безумовно, категорії, в яких, як було показано вище, відображаються найбільш загальні ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, явищ чи процесів, що мають місце в об'єктивній дійсності.

Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, взаємодії. Не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і, навпаки, чуттєвого пізнання поза раціональним. Свідченням їх нерозривної єдності є хоча б те, що вже в уявленні (основній формі чуттєвого пізнання) є елементи раціонального, абстрактного, узагальнюючого. Бо уявлення - це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Уявлення - це згадування того, що найбільш запам'яталося, що є для суб'єкта важливим. При цьому втрачається безпосередність того, що уявляється, тому, не всі ознаки баченого відтворюються.

Яскравим прикладом єдності чуттєвого і раціонального у пізнанні може бути така його форма, як інтуїція (від латин. - уважно дивлюся). Інтуїція -це здатність людини осягнути істину, передбачити ситуацію через безпосереднє чуттєве споглядання, без логічного, раціонального доведення. Це, так би мовити, пряме «бачення» сутності явища чи процесу. Звичайно, такою формою відображення дійсності володіє не кожна людина. Основними рисами такої інтуїції є: безпосередність (відсутні перехідні логічні ланки доведення). Несподіваність (раптовість) спалаху думки, неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося.

4. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Основні форми і методи наукового пізнання

У філософії розрізняють рівні наукового пізнання - емпіричний та теоретичний. Вони мають свої особливості, які необхідно враховувати.

Емпіричний рівень (від грец. - емпірія - досвід) - це наукове пізнання, котре ґрунтується на експерименті, на основних формах чуттєвого пізнання (на відчутті, сприйнятті і уявленні); включає в себе специфічні методи пізнання: спостереження, порівняння, вимірювання, опис, експеримент, аналогію(правдоподібний умовивід про схожість двох предметів). Тому чуттєвий етап пізнання і емпіричний рівень - це не тотожні поняття.

Теоретичний рівень наукового пізнання - не тотожній поняттю «раціональний етап пізнання». Раціональний етап пізнання ґрунтується на таких його основних формах, як поняття, судження, умовивід. Теоретичний рівень пізнання, окрім цих раціональних форм, включає такі його форми як ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія.

Ідея (від грец. - образ, начало) - логічна форма відображення певних зв'язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Ідея є такою формою мислення, зміст якої поєднує у собі знання про реальну дійсність, суб'єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея, таким чином, поєднує у собі і об'єктивні моменти, і суб'єктивні. Специфічним видам діяльності людини відповідають і своєрідні за змістом ідеї - наукові, економічні, політичні, філософські, релігійні, мистецькі тощо. Ідея як форма знання включає в себе структурно: мету, пошук шляхів її втілення і прагнення (бажання) людини. Наприклад, ідея відкрити свій бізнес, написати дисертацію, реформувати відносини власності і т.п. вимагає всього цього.

Проблема - це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема - це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Наприклад, проблема реформування нашої економіки, політичної системи, її правового забезпечення тощо. Типологія проблем різноманітна, як різноманітне саме життя. Це проблеми економічні, політичні, духовні, управлінські, наукові, міжнародні, національні, класові, демографічні, партійні, групові, сімейні, особисті і т.д. Структура пізнавальної (наукової) проблеми включає в себе: необхідність здійснення певної дії; інтерес; суперечність; умови розв'язання. «Таємницею» проблеми, її найважливішим компонентом є, безумовно, суперечність. Там де її немає - немає проблеми.

Концепція - форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об'єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція - це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Якщо є концепція, то це означає, що в ній знайшла відображення особистісна думка, авторське розуміння. Концепція, як наукове знання, має складну структуру. До неї входять: теоретико-пізнавальні передумови (які джерела для обґрунтування своєї концепції використовує автор, яка методологія дослідження); соціокультурні смисли розуміння досліджуваної проблеми; понятійний апарат, котрий використовує автор і створює заново для пояснення своєї концепції.

Гіпотеза (від грец. - здогадка) - здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Але щоб це знання було науковим, а не свавільним, гіпотеза повинна відповідати ряду вимог:

1) вона повинна пояснювати все коло явищ, для аналізу яких вона висувається;

2) вона повинна бути простою, зрозумілою, логічною;

3) вона повинна бути зорієнтована на застосування до більш широкого кола явищ і процесів, враховуючи, принцип їхнього загального зв'язку;

4) вона повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Серед сучасних наукових гіпотез відомі такі: про походження життя на Землі, про походження людини, про походження планет тощо.

Наукова теорія - відносно замкнута, змістовна система знань, котра об'єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів. Безпосередня мета наукової теорії - пояснення і передбачення цих процесів і явищ, які складають предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, в широкому розумінні - теоретичне відображення дійсності. Наукова теорія має, принаймні, дві основні функції: а) систематизації знань; б) відкриття шляхів для пошуку нових знань.

Теоретичний рівень наукового пізнання, окрім вищезгаданих форм пізнання, має свої методи досягнення істини. Це - аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, історичний та логічний методи, ідеалізація, формалізація, моделювання, математизація тощо. Розглянемо ці методи більш детально.

Аналіз і синтез - основні методи наукового пізнання, котрі входять як складова частина у будь-яке наукове дослідження. Аналіз (від грец. - розкладання, розчленування) - прийом уявного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом, який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності, з'єднані, є синтез. Синтез (від грец. - з'єднання, складання, сполучення) - з'єднування різних елементів в єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності. Аналіз і синтез (розчленування та складання) у своїй елементарній формі притаманні також вищим тваринам.

Індукція і дедукція - важливі методи наукового дослідження і типи умовиводів. Індукція (лат. inductio - наведення) - логічний прийом, коли на основі вивчення окремих фактів здійснюють узагальнення, тобто загальний висновок «наводиться» завдяки знанню окремого, конкретного. Індукція - метод узагальнення експериментів на основі даних досвіду. Як тип умовиводу, індуктивне мислення забезпечує можливість переходу від знання окремих посилок до загальних висновків.

Дедукція (лат. deductio - виведення) - метод наукового дослідження і тип умовиводу, коли в результаті знання загального «виводиться» знання про окреме (конкретне). Логічною основою дедукції є аксіома: «Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу якихось предметів, явищ чи процесів, те стверджується або заперечується відносно всіх окремих предметів, явищ чи процесів цього класу». В пізнанні індукція і дедукція взаємозв'язані. Вони доповнюють одна одну. Заслуга в розробці теоретичних аспектів індукції і дедукції належить, насамперед, таким філософам, як Арістотель, ФренсісБекон, Рене Декарт.

Метод абстрагування. Абстрагування (лат. abstractio - відхиляння) - логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях. Наприклад, коли нам необхідно підняти якийсь предмет, то ми не звертаємо увагу на те, якого він кольору, пофарбований він чи ні, яка його структура і т.п. Ми подумки відхиляємося від цих ознак і концентруємо думку на тому, яка його вага, розміри, бо предмет, насамперед, потрібно підняти, винести. Це і є простим актом абстрагування. Результатом абстрагування є різні поняття і категорії, наприклад, рух, розвиток, матерія, суперечність, вартість і т.п. Бо що таке поняття як форма пізнання? Як про це вже мовилося вище, поняття - це така логічна форма, в котрій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи процесів, тобто подумки людина концентрує увагу на загальному і відхиляється від конкретного, того, що дається у відчуттях. Будь-яке пізнання необхідним чином зв'язане з абстрагуванням. Без нього неможливе розкриття сутності речей, проникнення в їх «глибину». Розчленування предмета на складові частини, виділення суттєвих його сторін і їх всебічний аналіз - все це результат абстрагуючої діяльності людського мислення.

Історичний і логічний методи пізнання. Процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється з точки зору науки, знаходиться у нерозривному зв'язку з процесом його історичного розвитку, бо відобразити реальність необхідно такою, якою вона є насправді, а для цього необхідно виходити з того, щоб логічний хід пізнання в цілому збігався з історичним ходом розвитку явища, що вивчається. Логіка пізнання лише в тому разі може відобразити сутність і закономірності розвитку того чи іншого явища, коли останнє розглядається з точки зору того, як воно виникло, які етапи у своєму розвитку пройшло і в що перетворилося в результаті. Логіка пізнання повинна відтворювати об'єктивну логіку руху, розвитку історичного процесу, оскільки пізнання явища чи процесу - це, насамперед, розкриття їх історії, закономірностей розвитку, а звідси і самої їхньої сутності.

Історичний метод - це дослідження процесу становлення і розвитку певного об'єкту, його періодів, - конкретних різноманітних проявів. Логічний метод є теоретичним, узагальненим відтворенням у мисленні розвинутого об'єкту в його суттєвих, необхідних і закономірних зв'язках і відношеннях. Логічний метод - це той же історичний, але «рафінований», позбавлений «домішок» історії, бо розкриває історичне не в усій його багатоманітності, а з'ясовує напрямки, тенденції розвитку і функціонування історичного, тобто логічне дослідження є «виправленим» історичним, але «виправленим» не довільно, а у відповідності з історичним процесом. В логічному дослідженні думка концентрується на суттєвому, необхідному; вона не відображає всізігзаги і випадковості, котрі неминучі для історичного процесу.

Історичний метод відноситься до логічного методу як процес розвитку якого-небудь явища до його результату. Їх єдність виражається в тому, що історичний метод включає в себе логічний метод в тому сенсі, що має історичну спрямованість, загальну тенденцію розвитку, що призводить до певного результату. Результат же містить у собі у «знятому» вигляді процес історичного розвитку цього явища. Логічне заключає в собі історичне.

Логічний і історичний методи пізнання, безумовно, не збігаються повністю, цілком. Їхня нетотожність, відмінність має об'єктивну основу. Бо у самій дійсності процес і його результат не співпадають. Тому історичний і логічний методи пізнання відмінні за своїм змістом. Метою історичного методу пізнання є розкриття конкретних умов розвитку і функціонування певних явищ чи процесів в їх історичній послідовності, проходженні певних стадій, фаз, періодів тощо. Мета логічного методу - розкриття сутності тих чи інших явищ, подій, процесів, з'ясування їхньої ролі у подальшому розвитку історичного процесу в цілому, в загальному. Оскільки ж ціле, загальне, «зберігає» в собі всі суттєві ознаки, властивості свого історичного розвитку, остільки логічне відтворення у мисленні розвитку цілого, стає ключем до розкриття його дійсної історії.

Ідеалізація (франц. ideal - зразок, щось найдосконаліше, вища мета прагнень) - спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються теоретичні (ідеалізовані) об'єкти, котрі не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Процес ідеалізації - це конструювання в думках понять про речі, які не існують в дійсності. Неможливо, скажімо, знайти у світі об'єкт, котрий представляв би собою «точку», тобто такий об'єкт, який не має ніяких вимірів. Ідеалізованими об'єктами є «абсолютно тверде тіло», «ідеальний розчин», «ідеальне суспільство» тощо. Поняття про ідеалізовані об'єкти служать важливим засобом наукового аналізу, основою розкриття сутності реальних (дійсних) об'єктів пізнання.

Формалізація (від лат. forma - зразок, зовнішнє окреслення, контур предмета) - метод відображення результатів мислення з допомогою системи символів, формул, знаків. Завдяки цьому складні змістовні відношення, процеси і структури певних речей і явищ виражаються в компактній і узагальненій формі. Наприклад, змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна формалізувати таким чином: E = mc2, де «Е» - енергія, «m» - маса, «с» - швидкість тіла. Саме судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається, прямо пропорційна масі тіла і квадратові його швидкості.

Формалізація як метод наукового пізнання широко використовується в математиці, кібернетиці, формальній логіці, - там, де зміст знань в інтересах пізнання замінюють знаками, символами, формулами - формалізованою мовою. В цьому сенсі формалізація протиставляється змістовному мисленню. В процесі формалізації думка концентрується на формі предмета і відхиляється від його змісту.

Моделювання (від лат. modelus - зразок, еталон, стандарт) - метод дослідження предметів, яких-небудь явищ, процесів чи предметів шляхом побудови і вивчення їх моделей, використання останніх для уточнення і раціоналізації способів побудови заново конструйованих об'єктів. Метод моделювання - це відтворення властивостей об'єкту, що вивчається, на його побудованій моделі (аналогові). Є речі в природі, які важко вивчати безпосередньо, навіть недоцільно або і просто неможливо. Тому такі речі (об'єкти) замінюють аналогами (моделями), які експериментально досліджуються. Наприклад, непросто вивчати таким чином проблему мислення людини, її свідомості, інтелекту, функціонування мозку тощо. Це здійснюється на їхніх аналогах (моделях). Отже, моделювання - це непрямий, опосередкований метод наукового пізнання таких об'єктів, безпосереднє вивчення яких з певних причин неможливе, ускладнене або недоцільне.

Моделювання має свою структуру, до якої входять такі її елементи:

а) постановка самої проблеми вивчення; б) побудова відповідної моделі, її дослідження; в) екстраполяція одержаних результатів з аналога на оригінал.

Моделювання широко використовується в сучасній науці, особливо в техніці при створенні електростанцій, кораблів, літаків, мостів, а також в дослідженні біологічних об'єктів, розумової, психічної діяльності людини, проведенні соціальних експериментів. Принцип моделювання є однією з важливих основ кібернетики.

Математизація - це застосування математичних методів дослідження в науковому пізнанні.

Колись математичні методи застосовувалися, насамперед, у механіці, фізиці, астрономії, хімії - у природничих науках. Тепер ці методи стали широко використовуватися в суспільних, гуманітарних науках, зокрема в соціології, психології, при прийнятті управлінських рішень тощо. Це стало можливим у зв'язку з розвитком кібернетики, створенням комп'ютерної техніки для розв'язання господарських, нематематичних завдань.

Математика, безумовно, необхідна всім не лише для проведення різних обчислень і розрахунків, але і для розвитку мислення самої людини, його строгої логічності і доказовості. Однак при цьому не варто перебільшувати, абсолютизувати математичні методи дослідження, бо є певна межа, обмеженість застосування математичних методів дослідження. Німецький фізик Макс Борн (1882-1970) зазначав, що «математичний формалізм надає дивовижну послугу в справі описання складних речей. Однак він ніскільки не допомагає у розумінні реальних процесів» (Див. М.Борн. Физика в жизни моего поколения. М., 1963, стор. 87). Бо він їх «збіднює», має справу з символами, знаками, формулами, а не змістом.

5. Поняття конкретного і абстрактного на рівнях емпірії і теорії

Конкретне на емпіричному рівні і конкретне на теоретичному рівні - це не одне і теж. Конкретне на рівні емпірії - це те, що дано нам у відчуттях, сприйнятті, що є осяжним, безпосереднім, баченим, чуттєво відтвореним. Це - одиничне, окрема річ, факт, подія, явище. Конкретне ж на рівні теорії - цепізнавальний об'єкт, котрий з'ясовується з допомогою мислення, коли розкривається зміст цього об'єкту, його багатоманітні сторони, особливості - те, що приховано від чуттєвого пізнання, що є суттєвим, необхідним, закономірним. Тому в науковому пізнанні і розрізняють конкретне як висхідний пункт пізнання (чуттєво сприйняте конкретне) і конкретне як досліджене, з'ясоване, як підсумок пізнання.

На теоретичному рівні пізнання починається з нерозвиненого, нез'ясованого, ще недостатньо вивченого, однобічного - абстрактного, котре не сприймається на рівні відчуттів. Абстрактне тоді стане конкретним, коли буде з'ясоване, вивчене. Наприклад, на початковій стадії наукового дослідження будь-яка його тема є абстрактною, оскільки є ще нерозкритою, невивченою. Щоб мати про таку тему конкретну уяву, необхідно її вивчити, розкрити на фактичному матеріалі, наситити фактами, своїми оцінками, судженнями, висновками і т.п., тобто зробити її конкретною. Доки цього не буде зроблено, тема залишиться нез'ясованою, нерозкритою - абстрактною. Абстрактне є відображенням неповноти, нерозгорнутості, нерозвиненості предмета, оскільки він розглядається в загальному, в цілому. Абстрактне знання протистоїть конкретному знанню як неповне, однобічне, нерозвинене, загальне. Тому конкретне знання на рівні теорії є не висхідним моментом пізнання, а його результатом, підсумком наукового дослідження. «В мисленні, - писав К. Маркс, воно (конкретне -В.Б.) виступає як процес синтезу, як результат, а не як висхідних пункт... (Див. К. Маркс и Ф. Энгельс. Соч., т. 12, стор. 727).

Гегелівська філософська система, як відомо, починається з абстрактної, не з`ясованої, не розкритої, «бідної» змістом, - «абсолютної ідеї». Остання у своєму первісному вигляді є за висловом Гегеля, «ніщо», оскільки про неї не можна сказати нічого конкретного. Але, розвиваючись, вона перетворюється в «щось» - наповнюється конкретним змістом створює своє власне понятійне багатство («Наука логіки»), розкривається у своєму іншому бутті - у природі («Філософія природи») і завершує свій розвиток у конкретній багатоманітності - у філософії («Філософія духу»). Лише через філософію, її понятійний апарат, «абсолютна ідея» пізнає свій власний рух, набуває всебічності, розкритості, конкретності. Вся філософія Гегеля є ілюстрацією наукового методу сходження від абстрактного до конкретного.

Таким чином, процес наукового пізнання проходить як би два етапи. Перший - це перехід від чуттєво-споглядального, конкретного пізнання до абстрактного. І другий етап - перехід від абстрактного (нез'ясованого) до конкретного (розкритого, вивченого) і об'єктивованого у відповідних поняттях і категоріях.

Дійсне наукове пізнання не може обмежуватися лише чуттєво сприйнятими його об`єктами. Воно повинно йти далі - від чуттєво сприйнятого об`єкту до його відтворення у мисленні в усій його складності, розвиненості, багатоманітності - конкретності. Тому методом теоретичного пізнання є процес цілісного відтворення у мисленні пізнавального об`єкту шляхом сходження від абстрактного до конкретного, різноманітні сторони якого відображаються в логічних поняттях і категоріях.

Список використаної літератури

1. Алексеев Н.Н. Основы философии права. - СПб: Лань, 2010. - 256 с.

2. Бичко І.В., Бойченко І.В., Бойченко М.І., Бузький М.П., Табачковський В.Г. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти.-Київ: Либідь, 2012.- 406 с.

3. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.-Київ: Либідь, 2012.

4. Бичко І.В., Бичко А.К., Бузький М.П. та ін. Філософія: Курс лекцій.- 2-е вид.- Київ: Либідь, 2012.- 574 с.

5. Володимир Кондзьолка. Історія середньовічної філософії. - Львів: Світ, 2012.

6. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій.- Київ: Наукова думка, 2013.- 286 с.

7. Гегель Г.В.Ф. Философия права: Пер. с нем. - М.: Мысль, 2012. - 524 с.

8. Гоббс Т. Левиафан. Соч. В 2 т. - Т. 2. - М.: Мысль, 2012. - 678 с.

9. Заїченко Г.А. та ін. Філософія.- Київ: Вища школа, 2012.- 455 с.

10. Данильян О.Г., Тараненко В.М. Основи філософії: На вч. посіб. - Х.: Право, 2003. - 352 с.

11. Історія філософії на Україні.- У 3 т.- Т. 1// В.М. Нічик, В.С. Горський, М.В.Попович, Б.О.Лобовик, В.О. Зоц.- Київ: Наукова думка, 2012.- 399 с.

12. Історія філософії: Підручник. // А.К. Бичко, І.В. Бичко, В.Г. Табачковський. - Київ: Либідь, 2012.

13. Філософія: Підручник. // Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В., Єфімець О.П., Кремінь В.Г. Підберезський М.К., Рибалко В.К. / За ред. проф. М.І. Горлача, проф. В.Г. Кременя, проф. В.К. Рибалка. - Харків: Консум, 2011. - 671 с.

14. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: Онтологія людини.- Київ: Абрис, 2012.- 335 с.

15. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник.- Київ: Либідь, 2012.- 327 с.

16. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посіб. 2-е вид., виправл. і доопр. - К.: Каравела, 2012. - 544 с.

17. Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI- першій третині XVII ст.-Київ: Наукова думка, 2012.- 128 с.

18. Скирбек К.Г., Гилье Н. История философии: Учеб. пособие / Под. ред. С.Б. Крымского: Пер. с англ. - М.: ВЛАДОС, 2011. - 800 с

19. Тарасенко М.Ф., Русин М.Ю., Бичко І.В. та ін. Історія Філософії України: Підручник.- Київ: Либідь, 2012.- 413 с.

20. Федів Ю.А., Мозкова Н.Г. Історія Української філософії.-Київ: Україна, 2011.- 510 с.

21. Філософія: Навчальний посібник. - Київ: Каравела, 2002 - Львів: "Новий світ-2012.

Размещено на Allbest.ru