Філософія права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Історичні типи філософії права. Філософсько-правові вчення у Західній Європі у 15-18 ст.

Розгляд філософії права крізь призму її історії буде ефективним за умови сприйняття філософії права як реального явища людської культури, яке існує не лише в часі й просторі, а й поза часом. Такий підхід дозволяє об'єктивно проаналізувати кожну філософсько-правову концепцію, визначити її місце і соціальну цінність у системі знань того чи іншого етапу розвитку суспільства, визначити її практичне значення для сьогодення.

Розвиток філософсько-правових ідей - цілісний і послідовний процес, у якому кожний наступний період не заперечує абсолютним чином попередні, де змінюється коло дослідження правових ідеалів. Те що актуальне та характерне для одного періоду, розвивається в іншому, співіснує і взаємодіє з іншим, збагачується ним.

Філософсько-правовий підхід до історії права орієнтує і вимагає враховувати діалектику явища та сутності, їхню внутрішню логіку, що дозволяє вирізнити початок процесу становлення ідеальних першооснов права, умови його виникнення і можливий напрямок розвитку права. А тому необхідно правильно оцінювати минуле та його вплив на сьогодення, не драматизуючи їх, оскільки минуле - це живий елемент соціально-системного саморуху, який хоч і обмежений часовими рамками, але водночас невід'ємний від сучасності, історичний розвиток.

Філософія права - таким є її культурне призначення - мусить прийняти виклик з боку глибини світу права, перепрацювати з ним та винести певні висновки, які відкриють ще одну сторону вчення.

Сутність історичного аспекту філософії права є висвітленням того, як історично визначені правові ідеали виникали, розвивались і гинули на певному етапі становлення суспільства. Окрім урахування усієї повноти ознак і зв'язків правових ідеалів, дослідження закономірностей історичних типів філософії права вимагає дотримання принципу єдності історичного та логічного підходів, тобто відтворення дійсного розвитку правових і юридичних явищ та процесів у теоретичній формі. Відрив методології філософії права від реальних конкретно-історичних правових явищ та їх зовнішніх ознак призводить до підміни безпосереднього вивчення самого права та його юридичних форм розглядом структури знань про нього.

2. Філософсько-правові думки в період Відродження та Реформації. Н. Макіавеллі, М. Лютер, Ж. Боден

Початок революційної переоцінки релігійно-політичних цінностей, покликаний забезпечити буржуазії ідеологічне, політичне, правове й економічне панування в суспільстві, нові концепції держави і права - все це поява нової епохи Відродження та Реформації.

Починаючи з 13 ст. утворюються національні системи цивільного права, були зроблені записи німецького права в Саксонському і Швабському Зерцалах, у 15 ст. з'являється низка збірників французького права.

Визнання людини як індивідуальності зумовило нові пошуки обґрунтувань сутності суспільства й держави. Однією з перших філософсько-правових концепцій того періоду була концепція, запропонована італійським політичним діячем, письменником, істориком і воєнним теоретиком Нікколо Макіавеллі, який ставив собі за мету створення стабільної держави в умовах нестабільної суспільно-політичної ситуації того часу в Європі.

Макіавеллі виділяв три форми державного правління - монархію, аристократію та демократію. На його думку, всі вони є нестійкими і тільки змішана форма правління надає державі найбільшої стійкості. Макіавеллі - автор ідеї об'єктивної історичної необхідності й закономірності, яку називав долею «фортуною». Філософсько-правові погляди виклав у працях «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія».

Ці твори виражають один і той самий реально-політичний погляд на форми державного правління: важливі тільки політичні результати. Метою є прихід до влади, а потім її утримання, все інше є лише засобом, включаючи мораль і релігію.

Макіавеллі оспівував волю, силу, енергію людини. Ці якості повинні, передусім, належати правителю. Він не ідеалізував природу людини, а оцінював її сурово і прискіпливо. Мислитель виходив із того, що є, а не з того, що повинно бути, у цьому проявився реалізм Макіавеллі щодо оцінки поведінки людини, яку визначає не християнська мораль, а користь, сила, розрахунок, природний егоїзм. Держава базується на потребах індивіда у захисті від агресивності з боку інших. У разі відсутності сили, яка стоїть за законом, виникає анархія, тому необхідний сильний правитель для забезпечення безпеки людей.

У постановці «Государ» питання про співвідношення політики, права і моралі принесло мислителеві світову славу. Саме вирішення цього питання отримало назву макіавеллізму. Макіавеллі став символом аморалізму. Його найбільш лаконічний вираз виражає формула: «Мета виправдовує засоби». Він уважав, що правитель повинен, коли обставини не дають йому іншого вибору, вживати аморальних засобів, і при цьому намагався довести, що його поведінка - бездоганна і добродійна. На його думку у людини існують різні ступені зіпсованості, у своїй аргументації Макіавеллі використовував поняття доброї і поганої держави, а також добрих і поганих громадян. Він цікавився саме умовами, які б зробили можливими добру державу і добрих громадян. Держава, за Макіавеллі, буде доброю, якщо вона підтримує баланс і є стабільною. У поганій державі відкрито конфліктують різноманітні інтереси, а добрий громадянин є патріотичним і войовничим суб'єктом.

На думку мислителя, матеріальний інтерес є рушійною силою суспільного прогресу, характерна особливість якого - постійна «битва» матеріальних інтересів різних людей. Саме тому й потрібна держава як механізм «примирення» й регуляції інтересів і майнових суперечок людей.

Німецький реформатор, основоположник німецького протестантизму, не був філософом і мислителем, але незважаючи на це один з найяскравіших представників реформаторського руху - Мартін Лютер, імпульсивна релігійність його теології містила в собі деякі філософські елементи та ідеї.

Лютер виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною, перший його публічний виступ стосувався саме цієї проблеми і був спрямований проти торгівлі відпущенням гріхів. Своєю критикою церкви Лютер відображав погляд, згідно з яким справа визволення знаходиться в руках кожної людини.

В особистій вірі він бачив дещо абсолютно протилежне вірі в авторитети. Особиста віра - це особисті морально-релігійні прагнення християнина, з чого випливає, що людина причетна Богу в першу чергу наявністю своєї совісті. Відповідно до цього текст Євангелія Лютер оцінював як низку моральних повчань, необхідних для повноцінної життєдіяльності людини в суспільстві.

Ставлення Лютера до філософії: слово і розум, теологія і філософія повинні не змішуватися, а ясно розрізнятися. В трактаті «До християнського дворянства німецької нації» він відкинув учення Аристотеля, оскільки воно відвертає від істинної християнської віри, без якої неможливі щасливе суспільне життя, нормальне функціонування держави її законів.

На думку Лютера, держава - знаряддя земного світу і тому вона позначена гріхом. Мирську несправедливість неможливо викоренити, її можна тільки терпіти, визнавати і підкорятися їй. Християни повинні підкорятися владі, не бунтувати проти неї.

Поява нового вчення про державу, автором якого став французький юрист і публіцист Жан Боден істотно вплинула на опрацювання нових ідеологічних і політичних доктрин, котрі він виклав у «Методі легкого вивчення Історії» та «Шести книгах про державу» - де проводить ідею про суверенну державу, яка спроможна захищати права автономної особи і рішуче утверджувати принципи мирного співіснування різних соціально-політичних сил усередині країни. Йому належить обґрунтування державного пріоритету над усіма іншими соціальними інститутами, включаючи церкву.

Державу Боден визначав - як правове управління багатьма господарствами або сімействами, ідеалом була держава, здатна забезпечити право і свободу для всіх, а найкращим засобом для підтримання правопорядку він вважав сильну монархію.

Під суверенною державою Боден розумів верховну і необмежену державну владу. Вважав, що основними ознаками суверенної держави повинні бути: постійність верховної влади, її необмеженість і абсолютність, єдність і неподільність. Тільки така влада може забезпечити єдине і рівне для всіх право. Суверенітет для Бодена не означав суверенітету самої держави, для нього суб'єктом суверенітету є не держава, а конкретні властителі, тобто державні органи. Залежно від того, хто є носієм суверенітету, Боден виділяв і форми держави: монархію, аристократію, демократію.

Виходячи з його ідеї, найкращим засобом правління є абсолютна монархія, яка використовує «право сильного» для припинення громадянських чвар і утвердження соціального миру.

3. Філософсько-правові ідеї Нового Часу та епохи Просвітництва. Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, К. Гельвецій

Ідейний та інтелектуальний настрій епохи Нового Часу та Просвітництва концентрувався навколо ідеї універсального права. Це епоха видатних досягнень філософії, науки і культури в Західній Європі. Універсальне право визнавало своєю основою не римське право, а філософію, тому терміни універсальної та філософської юриспруденції були синонімами. Виникає нагальна потреба в територіально масштабних державах, спроможних забезпечити функціонування не тільки внутрішніх, а й міжнародних зв'язків.

Нові часи дають нам три системи природного права - деонтологічну, логічну та онтологічну. У ньому починають вбачати сукупність тих ідеальних норм, які повинні служити прообразом для будь-якого законодавства. Родоначальником її був голландський юрист, політик і дипломат Гуго Гроцій - деонтологічна система, яка ототожнює право і справедливість, визначаючи останню як відсутність несправедливості. Найбільш відома праця Гроція - «Про право війни і миру», в якій він розробляє ідею права, котре може бути застосоване у будь-яких умовах, включаючи й війну. Завдання філософії права Нового часу Гроцій і його прибічники вбачали в розкритті раціоналістичними засобами абсолютного, незмінного, рівного для всіх народів і часів права, даного самою природою, а тому такого, що стоїть вище позитивного права.

Гроцій вважав, що закони природного права беруть початок у самій природі розуму, а тому є такими ж вічними, як і сам розум. Державу Гроцій визначав як вічне, повне і верховне суспільство, утворене для охорони людського права і загальної користі.

Гроцій створив основи міжнародного права, яким керуються у відносинах між собою окремі держави, його доробки у цьому напрямі у подальшому справили вплив на ідею міжнародного права, яка втілилася в життя при створенні Ліги націй, організації Нюрнбергського процесу і формуванні ООН. Він вказував на умови, які повинні бути виконані для того, аби держава була рівноправним членом світової спільноти. Розміри держави тут не мають значення, важливо лише те, щоб вона була стабільною і спроможною додержуватись укладених угод.

Данний час також відомий завдяки внеску видатного англійського і європейського філософа 17 ст. Томаса Гоббса, який зробив суттєвий внесок у філософію права Нового часу. Свою теорію Гоббс виклав у творі «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної й світської».

Наслідуючи Макіавеллі, Гоббс підкреслював егоїстичну і агресивну природу людини. Згідно з цим у природному стані кожна людина має на будь-яку річ таке саме право, як і будь-яка інша людина, тобто в природному стані ніхто не має виключного права ні на що. В прагненні здійснити свої егоїстичні задуми і бажання люди вступають у боротьбу між собою - війна усіх проти усіх, яка загрожує кожному. Самозбереження на ґрунті миру, за Гоббсом, передбачає наступне: для мирного співіснування необхідно, аби кожний відмовився від права на все і поступився іншим частиною своїх прав. Така поступливість здійснюється за допомогою взаємної угоди, яку Гоббс називав договором. Сферою дії права він вважав державне життя.

Для мира і злагоди потрібна єдина сильна воля, яку має держава як єдина юридична особа, де держава - об'єднання людей, встановлене їх загальним договором, згідно з яким вони зобов'язуються підкорятися єдиній волі і не чинити їй опору. Властитель держави, чиїй волі люди зобов'язалися підкорятися, сам не підкоряється законам держави і громадяни не можуть протиставити йому ніяких прав.

Також у цей час видатний англійський філософ і політичний діяч Джон Локк запропонував свою теорію пізнання, істотним є його внесок і в розвиток політичної теорії. Він вважається творцем політичної доктрини лібералізму.

Відкидаючи концепцію абсолютизму в сфері суспільно-наукових уявлень, Локк виходив із природного стану суспільства. Це стан рівності, стан свободи, в якому вся влада і правомірність є взаємними. Обмежує свободу людини природний закон, який полягає в тому, що ніхто не має права обмежувати іншого в його житті, свободі, майні тощо, вона є абсолютною.

Значною складовою роздумів Локка про впорядкування суспільства є ідеї про поділ влади, в його праці «Два трактати про правління», де він розрізняв владу «законодавчу», «виконавчу» і «федеративну». Законодавча влада, за Локком є верховною. Розмежовуючи ці види влади, Локк не вважав необхідним їх реальний поділ. Навпаки, він називав навіть нормальним поєднання виконавчої і федеративної гілок влади в одних руках - в руках монарха.

Істотний внесок у розвиток ідей філософії права зробив ровесник голландський філософ Бенедикт Спіноза - один із основних представників раціоналізму 17 ст. и базувався на тезі, згідно з якою все сутнє пов'язане логічною необхідністю, де дійсність у всіх формах її проявів є розумною і невипадковою.

Він по-новому тлумачив людську свободу, на передній план висував свободу від пристрастей, оскільки, в міру поглиблення пізнання речей пристрасті втрачає силу.

Спіноза протиставляв свободу не необхідності, яка заперечує свободу людської волі, а примушуванню і насильству. Етико-правове вчення Спінози є досить близьким вченню Гоббса. Природне право у Спінози тотожне законам природи і тому кожна істота має стільки ж прав, скільки сили, необхідної для самозбереження - це сила праці, трудової діяльності. Процес переходу від природного стану до соціального, а надалі і до стану державного співжиття Спіноза пов'язував не стільки з укладанням суспільного договору, як Гоббс, наскільки з розподілом праці. Спіноза був переконаний в тому, що правління багатьох краще, ніж правління одного. На його думку, монархічна форма правління призводить до рабства і для поліпшення системи монархічного правління необхідно залучати до здійснення влади народ, принаймні у формі функціонування при монархові численної ради, яка б обиралася монархом з громадського середовища.

Кращою формою державного правління Спіноза вважав республіканську, яку він розділяв на аристократичну - правителями є певна кількість громадян, що обрані народом і демократичну - правителями стають унаслідок випадкових причин.

Творчость ще одного видатного європейця того часу - Готфріда Вільгельма Лейбніца - видатного математика і автора низки оригінальних праць з юриспруденції не можливо не зазначити. Лейбніц вважав, що свобода дана людині в єдності з необхідністю, яка, в свою чергу, має власні градації і різновиди, що і позначається на свободі людини. Градації необхідності він намагався проаналізувати засобами логіки, завдяки чому зробив істотний внесок у розвиток модальної логіки і поняття модальності права.

Модальність права - співвідношення категорій «обов'язково», «дозволено», «заборонено» та «байдуже». Його доробки лягли в основу сучасної модальної логіки, одним із найважливіших розділів якої є деонтична логіка, яка досить широко застосовується у сучасному правознавстві. Логічна модель природного права, заснована на принципах модальної логіки, підривала попередні методологічні основи природного права, пов'язані з раціоналістичною дедукцією реальних правових норм та ідеальних принципів бажаної поведінки людей.

Для логіко-юридичної деонтології Лейбніц розробив особливу, відмінну від природного права науку - номотетику, твердження закону - прототип сучасної законодавчої політики. Лейбніц підкреслював, що логіка вчить не стільки вірно мислити, скільки правильно ставити і вирішувати певний тип завдань, у тому числі юридичного характеру.

Одним із основоположників французького Просвітництва і найвидатніших політичних теоретиків 18 ст. був Шарль Луї Монтеск'є, його відомі два внески у соціально-філософську та правову теорії: розроблення принципу поділу влади як умови свободи і теорії впливу оточуючого середовища на політику.

Двоєдине положення про закони він сформулював у трактаті «Про дух законів». Він пов'язував концепцію природного права, із соціологічною концепцією про те, що формулювання визначаються історичними і природними умовами. Дух законів згідно з Монтеск'є полягає у взаємозв'язку різних видів оточуючого соціального і природного середовища і відповідних їм особливих формулювань універсального закону.

Він вважав, що сукупність юридично оформлених законів відіграє важливу роль у житті суспільства як інструмент управління людьми і для розуміння форм державного життя він пропонував передусім дослідити законодавчий механізм того чи іншого суспільства. При аналізі законів життя людей Монтеск'є виділяв два їх види: природні, ті, що випливають з біологічної природи людини, і власне соціальні закони.

У правовому житті суспільства Монтеск'є виділяв три види права: 1) міжнародне; 2) політичне; 3) цивільне. Розвиваючи свою правову теорію, Монтеск'є дав класифікаційний опис трьох форм державного правління (республіка, монархія, деспотія) і трьох відповідних їм принципів (гідність, честь, страх). Монтеск'є симпатизував республіканському устрою, який, на його думку, найбільшою мірою гарантує політичну свободу. А політична свобода полягає не в тому, щоб робити все, що заманеться, а в тому, щоб робити все, що дозволяють закони.

Французький філософ і просвітник Жан-Жак Руссо відкрито заговорив про суверенітет народу, верховенство влади народу. Розвиток суспільного договору, як напряму соціальної науки знаходить свій вираз у праці Ж.-Ж. Руссо «Про суспільний договір». Руссо вважав, що інститут приватної власності як результат розвитку землеробства призвів до поділу суспільства на бідних і багатих, на підставі цього виникає держава як інструмент зміцнення панівного становища багатих. Узаконюючи економічну нерівність, держава доповнює її нерівністю політичною завдяки розподілу суспільства на тих, хто управляє, і на тих, ким управляють.

Він вважав, що люди утворюють державу за допомогою договору, але не добровільно, а вимушено, оскільки цей договір нав'язується бідній меншості багатою більшістю. Внаслідок цього багата більшість може нав'язувати усьому суспільству своє розуміння правди і прав.

Руссо вважав, що суверенітет може бути здійснений тільки усім народом як єдиним цілим, що якщо влада в державі належить не всім, а тільки якійсь частині суспільства, котрій делеговано відповідні соціальні функції, то безвладні люди автоматично перетворюються із вільних громадян на залежних підданих, оскільки вони не можуть самі відстоювати власні інтереси.

Істотний внесок у філософію права зробив ще один представник французького Просвітництва - Клод Адріан Гельвецій. Свої філософські ідеї він прагнув наповнити конкретним соціальним змістом, зіставляючи інтереси особи громадянина з основами суспільної моралі, права і політики. В центрі філософських доробок Гельвеція знаходяться соціально-етичні та політико-правові проблеми. На його думку, етика є пустою наукою, якщо вона не пов'язана з політикою і законодавством.

Він вважав, що феодально-абсолютистський устрій давно вичерпав свої можливості і тепер гальмує соціальний розвиток суспільства. Головне гальмо - феодальна власність, яка підкорює собі правову систему і політику причетних до влади. Наявність такої нерівності зводить нанівець усі ідеї здорового глузду і справедливості.

Принципово новою формою державного правління, за Гельвецієм, є така, при якій закони мають на меті забезпечення загального блага і є достатньо справедливими для того, аби кожний член суспільства вважав для себе вигідним їх додержання, а данний принцип необхідно поширити на міжнародному рівні.

Важливе місце у трактатах Гельвеція посідає ідея поєднання особистих інтересів із суспільними з метою оптимізації суспільних відносин у державі. Гельвецій підкреслював, що мудрий законодавець має у першу чергу потурбуватися про населення, яке працює, безпосередньо виробляє матеріальні блага, що утворюють підґрунтя соціального життя. Потім той самий мудрий законодавець повинен потурбуватися про те, аби загальнонародне багатство розподілялося пропорційно внеску кожного в загальну сукупність суспільних благ і відносно рівномірно серед усього населення країни.

Гельвецій рекомендував законодавцям створювати такі закони і норми суспільного життя, які утверджували б у суспільстві престижність інтересів людей до соціальних почестей, а не інтересів до багатства і розкоші. Під почестями Гельвецій розумів престижні прояви суспільного схвалення і визнання заслуг особистості з боку суспільства.

Висновки

Філософи у Західній Європі у 15-18 ст. зробили значний внесок у філософію права. Філософсько-правових ідеї - цілісний і послідовний процес, у якому кожний наступний період розвитку не заперечує попередні, де вони змінюється, ще й доповнюються наступними.

Розглянувши різні погляди філософів, можна сказати, що у різні часи думки та погляди також різні, але у багатьох філософів є послідовники, які ще більш розвивають загальні теорії.

До розвитку права, держави, його структури та можливостей населення розглядаються три системи: демократія, республіка, монархія і для кожного представника тих часів своя, з чіткою ясністю чому.

Значення філософії права епохи Відродження полягає в тому, що вона, створила підґрунтя для філософії Нового часу. Період філософії Ренесансу являє собою необхідний і закономірний перехід від середньовічних філософських традицій до філософії Нового часу. Реформація виходить за межі проблем, відбувається перетворення моральних, соціальних і правових орієнтацій, започатковуються проблеми політичної свободи, свободи совісті, прав людини і громадянина.

Для філософії права Нового часу характерним є висунення на передній план прикладної, практичної цінності наукового юридичного знання. У цю епоху історична і правова наука перетворилася на практично значущу політичну і суспільну дисципліну. А просвітителі 18 ст. своїми науковими працями створили теоретичне підґрунтя, на основі якого сьогодні розвиваються соціальні науки, включаючи філософію права. Головним інструментом політичних і суспільних доктрин Просвітництва була правова наука. Саме на цей історичний період припадає значне підвищення інтересу до філософії політики і права.

Література

філософія відродження реформація просвітництво

1. Бачінін В.А., Панов М.І. Філософія права: Підручник для юрид. Спеціальностей вищих навч. Закладів освіти. - К.:Вид. дім «Ін Юре», 2002.

2. Коркунов М.М. Історія філософії права. - СПб, 1908.

3. Костицький М.В., Чміль Б.Ф. Філософія права. Навч. Посібник - К.: Юрінком Інтер, 2000.

4. Сутність, проблеми та призначення філософського знання: уч. пособник /Кузнецова І.В., Доннікова І.А., Дорошенко П.Ф. - Одеса: ОНМА, 2008.

5. Філософія права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл./ О.Г. Данильяк, О.П. Дзьобань, С.І. Максимов та ін. /за ред. д-ра філос. наук, проф. О.Г. Данильяна. - Харків: Право, 2009.

Размещено на Allbest.ru