Філософія, її проблематика та функції

1. Загальна характеристика античної філософії.

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н. е. у Греції і проіснувала до VI н. е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття "логос" як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

присутність елементів антропоморфізму;

наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи;

пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" і т. п.

в цій філософії основна увага звертається на пошуки першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як досократівський (УІІ-УІ ст. до н. е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого.

Другий період (У-ІУ ст. до н. е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період ь вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва.

Третій період (кін. IV ст. до н. е. - УІ ст. - н. е) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в - філософії проявляється до проблем морально-етичного плану.

2. Досократична філософія.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст.д.од. е), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначене начало, яке він назвав "апейрон", Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям "буття".

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н. е) і Зеконом (V ст. до н. е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як "Ахіл і черепаха", "Стадіон", "Стріла", "Дихотомія" та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н. е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало - атоми - тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів - множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

3. Класичний період розвитку античної філософії.

Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини.1 вся післясократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки.

Сократ (У-ІУ ст. до н. е.) висуває думку про те, що істинним світам людини Б її внутрішній світ. Пізнання цього світу. здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. "Людино, пізнай саму себе, ти пізнаєш увесь світ" - таке філософське кредо Сократа.

Сократ не залишив після себе філософських трактатів, бо принципово нічого не писав, вважаючи своїм головним завданням - навчити людей мислити за допомогою дискусій і бесід. Про його погляди ми знаємо з праць його учнів, зокрема Платона.

Сократ доводив, що в людській свідомості є і суб'єктивний, і Об'єктивний зміст, тобто, не просто індивідуальні думки, а всезагальне, всеобов'язкове звання. Але це знання індивід може набути лише власними зусиллями, а не одержати зовні. Звідси - прагнення шукати істину в діалозі, критично оцінювати загальноприйняті думки.

У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа. Його суть полягала в наступному: істина не знаходиться і не виникає у гоові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, в процесі стикання протилежних думок та точок зору. Саме мистецтво вести суперечку він називав діалектикою.

Сократ ніколи не вважав себе "мудрим" ("софос"), а лише "філософом", тобто таким, 'що любить мудрість. Тому-то він полюбляв говорити: "Я знаю, що я нічого не знаю". Легенда свідчить, що він твердив своїм учням: "Чим більше я знаю, тим більше не знаю". При цьому він пояснював це таким чином. Сократ креслив перед учнями два кола: велике та маленьке. Велике коло - це те, що він знає, Маленьке - це те, що знають учні. Але, міркував він, поза колом перебуває галузь невідомого, і коло стикання з невідомим для нього набагато більше, ніж у них. Тому-то, чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше у неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості.

Сократ вважав, що філософія є розумінням того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей він пояснював як результат незнання істини. Зло - це результат незнання доброго. Якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не вчинить зла. Знання є джерелом морального вдосконалення людини. Тільки високоморальна людина може бути щасливою.

Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н. е) - творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчен. ія про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства.

Головне місце в філософи Платона посідає вчення про ідеї Сприйнявши висновок Парменіда про існування чистого буття субстанційної основи конкретних матеріальних утворень, Платон пробує вирішити проблему, яка постала в філософії елеатів, але так і не була розв'язана, а саме: як, чином із єдиного, невизначеного і незмінного буття виникають конкретні, одиничні утворення? 1 чому, коли предмети одного класу зникають, то на зміну їм виникають в сутності тотожні з ними предмети цього ж самого класу. Після тривалого дослідження цього питання Платон, зрештою, приходить до висновку, що крім світу речей існує світ ідей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей. Речей і предметів кожного класу існує велика кількість, тоді як ідея всіх речей класу всього одна. Ідея, у Платона, виступає в якості ідеального зразка та ідеальної схеми творення речі. В даному випадку Платон відобразив у специфічній формі дійсний процес людської діяльності: в людській свідомості є одне поняття якогось класу предметів (наприклад, "книга"), яке включає в себе технологію створення, вироблення цього предмету. Ідеї - вічні, незмінні, досконалі й тому являють собою повноту буття; саме вони є тими зразками, за якими створюються речі. Отже, в філософії Платона ідеальне єдине буття Парменіда набуває статусу ідеального буття конкретний ідей, за якими витворюється світ.

На ідеалістичній онтології грунтується вчення про людину, пізнання і про державу. Варто пам'ятати, що Платон вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон прагне показати яким має бути досконалий устрій суспільства, як повинні бути виховані люди у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до сучасного йому періоду, Платон приходить до думки про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Всі існуючі на основі цього держави є державами негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.

Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом устрою такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання. Взявши за основу відмінності між окремими групами людей і властиві їм моральні якості, Платон розглядає цю відмінність за аналогією з розподілом господарської праці. Всім громадянам держави мають бути властиві не лише справедливість, а й стримуюча міра, яка б приводила до гармонійного узгодження як позитивні, так і негативні сторони.

В структурі людської душі, за Платоном, є три начала: розумне, афективне (емоційне) і чуттєве. Якщо в людей переважає розумне начало - вони є прибічниками правди і справедливості. Завдяки своїй мудрості вони зможуть добре управляти державою. Якщо переважаючою в душі є емоційність, то такі люди мужні, хоробрі, з розвинутим почуттям обов'язку. З таких людей вийдуть прекрасні воїни - оборонці держави. Люди, в яких переважає чуттєва сторона душі, добре працюють фізично, вони зможуть забезпечити матеріальне благополуччя держави. Якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Метою ідеальної держави є не матеріальне забезпечення і не завоювання, а моральна досконалість, яка досягається розвитком науки і особливо філософи.

Виходячи з того, що матеріальні інтереси негативно впливають на поведінку людей і є основною причиною занепаду суспільства, Платон запропонував як ідеальний спосіб життя людей в ідеальній державі певний уклад життя воїнів-стражів, зумовлений позбавленням їх прав мати власне майно. Спільні здобутки, відсутність приватної власності, а також умов для її виникнення, збереження та примноження - ось чинники, які, за Платоном, сприяють створенню такого ідеалу.

За вченням Платона, людина існує заради держави, а не держава існує для людини. Людина, її воля та щастя, морально-етична досконалість віддаються в жертву держав. Мета держави - сприяти розквіту держави, її могутності.

Арістотель (384-322 рр. до н. е) - найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці "Метафізика". Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.

На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний, світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять - ідей. За Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,. особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.

Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ - це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті - кінцевій причині, яку Арістотель назвав "формою усіх форм", першопричиною і першодвигуном всього - * це Світовий Розум.

Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання "матері" та "форми". "Матерія" людини - це її тіло, "форма" - її душа. Як "матерія" тіло - це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі - розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.

У "Метафізиці" Арістотель виклав найвагоміші - питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії - це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.

Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на - той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це - наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.

Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають "батьком логіки".

Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.

Душа - причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність".

У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.

Невеликий, стисло написаний трактат "Про душу" - класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.

Варто також звернути увагу на працю Арістотеля "Нікомахова етика", в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність - це є всього лише дотримання "золотої середини", міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.

У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема - або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно - менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості "при владі". Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'.

4. Філософія елліністичного періоду.

У ІІІ ст. до н. е. античний світ вступає в період поступово наростаючої кризи рабовласницького суспільства. Настрої відчаю і песимізму стають пануючими у світосприйнятті епохи еллінізму. На передній план елліністичної філософії виходить особистість. Переважаючою проблематикою є морально-етична. Якщо раніше вищим благом для людини вважалось знання, то тепер - щастя. У чому полягає сутність щастя? Як нього досягти? Відповідь на ці питання шукали три провідні філософські напрямки: стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н. е. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (ІІ ст. до н. е.), найбільш відомими представниками

Сенека (І ст. н. е) Марк. Аврелій. (ст. н. е). С-кади вважала", що у світі панує невблаганна необхідність " немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Але слід уважно вивчати природу і Ті необхідність. Хоча це і не завадить діянню необхідності, але дозволить, знаючи необхідність, добровільно підкорятися їй. Під природою стоїки розуміють як зовнішню природу, так і природу самої людини.

Звичайно, твердять стоїки, і мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але "мудрого необхідність веде, дурного волочить". Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність.

Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Мудрець повинен їх повністю подолати. Ідеальний стан полягає у безпристрасності, апатії (від грец. "апатейя" - байдужість, безчуттєвість). Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі - байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, навіть здоров'я. Досягнути внутрішнього спокою і безпристрасності - значить навчитись повністю володіти собою, визначати свої вчинки не обставинами, а тільки розумом, який є частиною Світового Розуму, природи. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть смерть не може знищити її як особистість.

Наприкінці IV ст. до н. е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини - атараксія (від грец. - незворушність), яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. "Насолода, - зазначав він, - є початком і кінцем щасливого життя". .,.

Філософія, як розумів Епікур, повинна бути практичною системою і забезпечувати щасливе життя. "Головне - живіть так, щоб уникнути страху", - писав він. Якраз осмислення проблеми страху привело Епікура до теоретичної філософії. Він вважав, що два джерела страху - релігія і страх смерті - пов'язані одне з одним. Тому він. шукав таку філософію, котра б довела, що боги не втручаються у життя людей і що душа гине разом з тілом.

Епікур був матеріалістом, послідовником вчення Демокріта. Але, на відміну від нього, вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законом природи. Вони можуть відхилятися від першопочаткового прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можливою для людини, потрібно, вважав Епікур, щоб передумови цієї свободи існували уже в фізичному світі, частинкою якого є людина. Люди мають свободу волі і можуть розпоряджатися своєю долею. Наприклад, ми не можемо уникнути смерті, але смерть, якщо її правильно зрозуміти, не стане для нас злом, "Людина ніколи не зустрічається зі смертю. Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас вже немає". Тому смерті не існує ні для живих, ні для мертвих. І боятись її не варто.

Отже, благом для епікурейців є все те, що породжує задоволення, злом - все те, що породжує страждання. Щастя - в почутті задоволення, в розумній насолоді радощами життя, в душевному спокої. Спокій досягається не відходом від життя, а вивченням природи, проникнення у її таємниці, а отже, уникненням страху.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н. е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі - абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати - ні істинного, ні хибного.

Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. "На кожне слово є зворотнє слово" - улюблене прислів'я скептиків. Отже, філософський спосіб відношення до речей повинен проявлятись в стримуванні від будь-яких суджень про них. Користю від стримування від будь-яких суджень буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.

Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи. Матеріальні блага" - нестійкі. Лише духовні блага доброчинність, розумність - міцні і мають цінність для мудреця.