Поява та розвиток філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Контрольна робота № 1

Філософія

Варіант 14

Варіант № 14

1. Визначте особливості філософії серед різних форм культури. Яким є співвідношення філософії та ідеології, філософії та науки, філософії та релігії, філософії та мистецтва

Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Перша частина цього терміна походить від слова "філо" - схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із двох слів і буквально означає - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любомудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".

Проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, що вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, ''відкритою системою знання".

Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, чим вже проявила себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постає перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона засвідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромоглося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "стартовий майданчик " для руху в майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії"людського універсуму, тобто допомагає людині зорієнтуватися у власній реальності та отримати певні інтелектуальні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:

· її предмет є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

· уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити "топографію " людськості;

· філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої само ідентифікації;

Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.

Саме тому Р. Декарт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілювати у реальність життя.

Через це філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, характерного для людини усвідомлення, а й в аспекті конкретних окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органічна частина давньої цивілізації.

Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, які дозволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснення. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення.

1. Має рівень гранично широкого узагальнення (категорії принципи), що виходить на межу буття і не буття.

2. Постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини. Її життєвого вибору.

3. Окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути.

4. Є більшою мірою мислення, ніж мисленням та думкою про якусь реальність.

5. Постає внутрішньозв?язним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим .

6. Прагне поставати і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття.

Зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона пройнялася рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, - саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

Філософію необхідно розглядати як феномен духовної культури не тільки людства в цілому (на всьому протязі й у всьому обширі його існування), а й як один із надто важливих виявів життєдіяльності тієї чи іншої соціально-історичної форми (нації, народу, культури, формації, суспільства, цивілізації тощо), сукупність котрих і становить людство. Кожен з цих конкретних соціально-історичних макроіндивідів, постаючи своєрідним соціальним організмом, має певний життєвий цикл з відповідними віковими етапами: народження, формування, розвиток, акме (пік розвитку), занепад і розклад зі зміною певного культурно-історичного організму іншим. Характерною особливістю філософії не у глобальному аспекті, тобто у масштабі всесвітньоісторичного поступу, а культурологічно, в рамках тієї чи іншої історичної локалізованої культури, цивілізації тощо, є те, що в її розвитку можна спостерігати певну закономірну зміну кількох послідовних стадій. Своєрідність філософії як конкретно-історичного (атрибутивного певному суспільству, певній цивілізації тощо) феномена виявляється, зокрема, в тому, що помітним і важливим явищем життєдіяльності соціокультурного утворення (суспільства, цивілізації, народу тощо) філософія стає лише на пізніх, завершальних етапах його існування. "Філософія, - меланхолійно зазначав Гегель, - завжди приходить занадто пізно. Як думка про світ вона з'являється лише після того, як дійсність завершила процес свого формування і досягла свого завершення. Те, чому нас вчить поняття, необхідно показує й історія - лише в пору зрілості дійсності ідеальне виступає поряд з реальним і будує для себе в образі інтелектуального царства той самий світ, осягнутий у своїй субстанції. Коли філософія розпочинає малювати своєю сірою фарбою по сірому, тоді певна форма життя стала старою, та сірим по сірому її омолодити не можна, можна тільки зрозуміти, слова Мінерви: «Символ мудрості у стародавніх греків - починає свій політ лише з настанням сутінок».

Особливість філософії полягає в тому, що вона з самого початку виступала як універсальне теоретичне пізнання, як пізнання загального, загальних принципів буття. Поряд з цим філософія покликана вирішувати питання, пов'язані з пізнанням світу: не тільки пізнати світ, але і засоби перевірки істинності наших знань і т.д. Філософствувати - значить вирішувати і проблеми цінності, практичного розуму, як сказав би Кант, перш за все проблеми моральності і серед них той самий найважливіше питання, яке вперше поставив Сократ: «Що є добро?». Суть філософствування, таким чином, не просто і не тільки в отриманні знань про світ в цілому, але й у тому, щоб формувати певні моральні цінності. Без цього саме життя людське позбавляється сенсу, а людина перестає бути людиною.

Філософії як особливого типу світогляду в культурі суспільства властиві функції, яких не мають ні міф, ні релігія.

По-перше, філософія проявляє найпоширеніші ідеї, уявлення, форми досвіду, на яких базується культура та суспільне життя в цілому. Ці загальні ідеї, які є граничними основами культури, називають універсалами культури. Вони виражені філософською мовою в категоріях - інтелектуальних або ціннісно-оцінних (морально-емоційних); в першому випадку, наприклад, категорії детермінізму - причини і наслідки, випадковість і необхідність; в іншому випадку, наприклад, категорії добра і зла, чесноти і вади. Отже, функція експлікації культури виконується саме філософією.

По-друге, філософія є теоретичним виразом сумарних результатів людського досвіду на кінцевому рівні абстракції (що пов'язано з рівнем духовного освоєння світу), тобто виконує функцію раціоналізації та систематизації соціокультурного досвіду, який вона узагальнює. У філософії одержують теоретичне вираження соціальну самосвідомість людей, їх спільні ідеали та цінності. Філософія як «мисляче мислення» виступає самосвідомістю, духовною квінтесенцією свого часу.

По-третє, філософія виконує в культурі критичну функцію, піддаючи все сумніву, вимагаючи аргументації і «відсікаючи» ті положення, які не витримали перевірки критичною рефлексією.

По-четверте філософія виступає «акумулятором» світоглядного досвіду і формою його трансляції в культурі. Даючи людині цілісний погляд на світ, філософія дозволяє йому визначити своє місце і роль в цьому світі, формує його усвідомлену позицію, ціннісне ставлення до світу. Сучасній людині не обов'язково кожного разу знову «винаходити велосипед» в осмисленні світоглядних питань (хоча, дійсно, формування світоглядної картини світу - особливий індивідуальний творчий процес). Можна звернутися до історії духовної культури, перш за все - до історії філософії, щоб дізнатися, які способи вирішення проблем буття, свідомості, людського Я і т.д. пропонувалися в різні епохи різними мислителями, які варіанти рішень і чому були визнані «хибними», щоб у результаті сформувати сучасні уявлення про Істину, Добре, Краси.

По-п'яте філософії властива інтегративна функція, і, можливо, саме вона є найбільш значущою серед функцій в культурі, забезпечуючи збалансованість і цілісність суспільного життя, узгодженість всіх форм досвіду - практичного, пізнавального, ціннісного.

Таким чином, філософія є самосвідомістю культурної епохи, теоретичним рівнем світогляду, мисленням, спрямованим на самого себе.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності.

Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.

Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою не визначеним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.

Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.

Філософія, як наука, має всі структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об'єктивну дійсність.

Що є спільним для філософії і науки? Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука мають одно порядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження). Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.

Філософія та мистецтво схожі між собою в тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди й усюди знаходять предмет своєї уваги.

Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності.

Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також: претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.

До того ж релігія - це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світо-осмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим - не погодиться, та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання.

Взаємозв'язки філософії і релігії давні і різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення. Релігія - специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона представляє собою відповідні: поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія - це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що складає зміст релігії як форми суспільної свідомості. Що є спільним для філософії і релігії? Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; по-третє, філософія і релігія відображають світогляди людей безпосередньо. Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; по-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.

Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння; по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. Структура філософії складається з онтології (вчення про буття), логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входять: 1) релігійні ідеї, погляди та уявлення; 2) релігійні почуття; 3) релігійні культ і обрядність; по-третє, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі; по-четверте, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є - відповідних догм і постулатів; по-п'яте, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції (релігійні догми не можна збагнути розумом); по-шосте, у філософії, як правило, початком її є загальне, абстрактне начало (апейрон, субстанція, абсолютна ідея, матерія тощо). У релігії, як правило, основоположне начало - персоніфіковане (Яхве, Христос, Магомет, Будда і т.п.). І, нарешті, останнє. У порівнянні з філософією релігія представляє собою більш консервативну ідеологічну форму відображення дійсності, оскільки вона ґрунтується на незмінних традиційних догматах релігійного вчення.

У XX ст. актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Марксизм, наприклад, однозначно зводив філософію до ідеології, інші течії перебувають на протилежних позиціях. У вузькому розумінні ідеологія - сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соціальних спільнот -націй, класів, груп. За ідеологією приховані інтереси певних соціальних сил. Ідеологія в цьому розумінні є фактично світською релігією, де віра й відданість ідеалам домінують над розумом. Основні завдання такої ідеології полягають в об'єднанні соціальних спільнот і на ціленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Ціннісне відношення до світу споріднює філософію з релігією, про що вже йшлося, і мистецтвом. Мистецтво оперує художніми образами, які, як і поняття філософії, відтворюють дійсність. У художньому образі злилися сам предмет і спосіб його бачення митцем. Немає нічого суперечливого в тому, що один і той самий пейзаж різні художники можуть відтворити в однаково прекрасних картинах по-різному. Мистецтво оперує художніми, чуттєвими образами. Художній образ - це загальне в чуттєвій формі, це узагальнення на рівні відчуттів (типові образи з художньої літератури). У мистецтві ступінь свободи між загальним і чуттєвістю в художньому образі значно більший. Тут часто взагалі важко виявити загальне за чуттєвістю. Тому художні твори і мають такий широкий діапазон інтерпретацій. Отже, філософське мислення «вільніше» (від фактів, чуттєвості), ніж наукове, а художнє -«вільніше», ніж філософське. Це означає, що за характером відношення загального і сфери чуттєвості філософія посідає проміжне місце між наукою і мистецтвом. Філософське світобачення, на відміну від художнього, засноване на розумі, в ньому особа філософа все-таки перебуває на задньому плані порівняно з мистецтвом.

Філософія не повинна залежати від політики, практичних цілей, а ідеологія, використовуючи філософські та інші знання, в тому числі й політичні, пов'язує свій зміст із певною групою заданих інтересів та ідей, що починають жити за своєю логікою. Тому в ідеології завжди наявні елементи абсолютизації, звеличування певних ідей, їхня орієнтація на обслуговування відповідних практичних, політичних цілей.

Водночас не можна забувати, що ідеологія посідає важливе місце в духовному житті суспільства, в її відносинах із практикою, з політикою. Поза певним ідеологічним підходом світоглядні концепції не можуть отримати достатнього суспільного визнання, а тим паче - належної практичної реалізації. Через це в практичному житті філософія та ідеологія знаходяться в тісному взаємозв'язку. Відмінність і рівночасно взаємний зв'язок філософських та ідеологічних засад, притаманні кожній гуманітарній науці, у сфері права мають істотні особливості. Право не можна відірвати від практичного життя людей, самих підвалин економічного, політичного, духовного панування в суспільстві, від політичної, державної влади. Тому проникнення ідеологічних засад у філософські (а також у соціологічні, загальнотеоретичні) розробки правових проблем можна виявити на всіх етапах розвитку правознавства, філософських досліджень, здійснюваних у його межах і на його основі. Можна, певне, без перебільшення констатувати, що правознавство в його теоретичних підрозділах - загальній теорії права і держави, соціології права, а також у філософських розробках - виявилось однією з найсильніше ідеологізованих галузей знання. Найближчим до ідеології є ті варіанти філософії права, які замикаються розробками, що не виходять за межі певної філософської системи (наприклад, гегелівської, марксистської). Для того щоб філософсько-правова теорія відповідала загальнолюдським цінностям, а не інтересам окремої спільноти, класу, вона повинна спиратися на найвищі досягнення філософської думки, наукового пізнання взагалі.

ВИСНОВОК

Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та залишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показником того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

2. «…народження - страждання, старість - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання, розлука з приємним - страждання, неотримання будь-чого страждання». З індійської філософії. В чому суть філософії буддизму? Що таке нірвана?

Зародки філософського мислення Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди - стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" - чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани - це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади - завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан-джалі, Джайміні Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких виставлено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) являють собою коментарі до Самхитів і мають в основному ритуальний характер. Вони спрямовані на зміцнення авторитету жреців і поглиблення кастового поділу суспільства, їхня поява пов'язана зі зміною умов життя суспільства, з посиленням соціальної нерівності, розвитком системи варн. Крім того, з часом деякі тексти стали незрозумілими, значно ускладнився і змінився релігійний культ. Виконання обов'язків жреця стало професією і виникла потреба у відповідній літературі.

На початку І тис. до н. е. у Стародавній Індії складається брахманізм: ведичні боги, які уособлювали природу, поступаються місцем кастовим богам. Існування каст (варн) поділяє людей на чотири групи: брахманів, тобто жрецтво; кшатріїв - воїнів; вайш'їв, до яких входило вільне населення, і шудрів - рабів. Кастова структура закріплялася законами Ману. Головним божеством стає Брахма. Поруч з ним існують верховні боги - Вішну, з дружиною Лакшмі, і Шіва, з богинею Парваті. Характерним для брахманізму в цей час було створення вчення про перевтілення душ, за яким характер переселення душі після смерті матеріального тіла залежить від того, як померлий виконував закони касти.

Ведична релігія і брахманізм дають змогу простежити, як поступово увага стародавнього індійця переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вони справили великий вплив на розвиток індуїзму, джайнізму і буддизму.

Сами буддисти ведуть відлік часу існування своєї релігії від смерті Будди, але серед себе не мають єдиної думки роки його життя. Відповідно до традиції найбільш старої буддійської школи - тхеравады, Будда жив з 624 по 544 р. е. Відповідно цією датою в 1956 р. зазначалося 2500-ліття буддизму. По наукової версії, приймаючої до уваги грецькі свідчення про дати коронації знаменитого індійського царя Ашоки, тривалість життя основоположника буддизму - з 566 по 486 р. е. У деяких напрямках буддизму дотримуються пізніших дат: 488 -368 рр. е. У цей час дослідники переглядають дати правління Ашоки й з цим дати життя Будди.

Родина буддизму - Індія (точніше, долина Гангі - одна із найбільш економічно розвинених частин країни). Самій впливової релігією Стародавньої Індії був брахманізм. Його культова практика полягало у основному з жертвопринесень численним богам і складних ритуалів, котрі супроводжували практично будь-яку несприятливу подію. Буддизм із часу виникнення заперечував дієвість жертвопринесення і приймав розподілу на варни, розглядаючи суспільство як що складається з двох категорій: вищої, куди входили брахмани, кшатрії і гахапати (домохазяїни - люди, які володіли земельної й іншим власністю), і нижчою - вона включала людей, що обслуговували панівні верстви.

На території Індії VI-III ст. е. існувало багато невеличких держав. У Північно-Східній Індії, де проходила діяльність Будди, їх було 16. З власного суспільно-політичним влаштуванню що це або племінні республіки, або монархії. Вони ворогували між собою, захоплювали території одне одного, й до кінця життя Будди чимало їх були поглинені набиравшими міць державами Магадха і Кошала.

Проповідь свого вчення Будда почав з «чотирьох благородних істин»:
про страждання і причини страждання, про усунення причини страждання і про шлях до припинення страждань. Звертаючись до учнів (бхікшу), він говорив: «А ось, послушник, благая істина про те, що існує страждання. Народження - страждання, старість - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання; з'єднання з тим, що неприємно, - страждання; роз'єднання з тим, що приємно, - страждання; коли немає можливості досягти бажаного - це теж страждання».

А ось, послушник, благая істина про те, що страждання має свою причину. Це жага, яка веде до переродження, пов'язана з насолодою і пристрастю, що знаходить задоволення то в одному, то в іншому. Жага буває трьох видів: жадоба чуттєвих задоволень, жага перероджень, спрага існування.

А ось, послушник, благая істина про те, що страждання може бути знищено. Це знищення спраги і повне знищення пристрасті, відмова від них, зречення від них, звільнення від них, відраза від них.

А ось, послушник, благая істина про те, що існує шлях, що веде до знищення страждання.

Згідно з першою істиною, все існування людини є страждання, незадоволеність, розчарування. Навіть щасливі моменти його життя в кінцевому підсумку призводять до страждання, оскільки вони пов'язані з «роз'єднанням з приємним». Хоча страждання універсально, воно не є початковим і неминучим станом людини, оскільки має свою причину - бажання чи спрагу задоволень, - яка лежить в основі прихильності людей до існування в цьому світі. Така друга благородна істина.

Песимізм перших двох благородних істин долається завдяки наступним двом. Третя істина говорить, що причина страждання, оскільки вона породжена самою людиною, підвладна його волі і може бути нею же і усунуто - щоб покласти край стражданням і розчаруванням, треба припинити відчувати бажання.

Проте, як досягти цього, каже четверта істина, яка вказує восьмирічний благородний шлях:

"Цей благої вісімковій шлях такий: правильні погляди, правильні наміри, правильна мова, правильні дії, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильне усвідомлення і правильне зосередження».

Таким чином, вісімковій шлях включає три основні вправи в моральності, спогляданні і мудрості: культуру поведінки (правильні думка, слово, дія), культуру медитації (правильні усвідомлення і зосередження) і культуру мудрості (правильні погляди).

Культура поведінки - це п'ять (чи десять) основних заповідей (панчашила); не вбий, не бери чужого, не бреши, не пянствуй, не чини перелюбу, а також чесноти щедрості, доброзичливості, смирення, очищення і т. д. Культура медитації - це система вправ, що ведуть до досягнення внутрішнього умиротворення, відстороненості від світу і приборкання пристрастей. Культура мудрості - знання чотирьох благородних істин.

Світ наче існує одвічно. Він зосередився на рухові душі в матеріальному світі. Онтологічна проблема (проблема світу - його одвічність чи створення) у Будди не має філософського вирішення. Він і не ставив такої мети, в центрі його вчення -душа людини.

І гносеологічні проблеми (вчення про пізнання світу) у буддизмі пов'язані з буддійським ученням про душу. Душа - не якась нематеріальна окрема сутність, як в іудеїв, християн і мусульман, а психологічна єдність, що складається з дхарм. Вона творить особистість людини, пізнає світ, передусім людину, через саму себе. Тому процес пізнання -споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І в цьому буддизм не виявляє ні матеріалістичних, ні ідеалістичних рис.

Ці філософські положення буддизму з часом були детальніше розроблені, але філософської єдності так і не досягли. З одного боку, Будда - Сіддхартха Гаутама -не Бог. Він не творив світ і не керує ним, а є одним із будд, які засновували, розвивали вчення і згодом зникали. Приходив новий будда і "рухав колесо закону". Так буде й надалі. Будда вважав, що власне його вчення через 500 років зникне і прийде новий будда. Навіть називають ім'я наступника - Майтрея. Будда прагне змінювати світ, хоч і бачить його вади. Він не може скасувати покарання за гріхи (карму), а може лише посприяти людям уникнути жорстокої карми облагородженням їх поведінки. До того ж Будда -смертний. Але він - сутність надприродна, нікому не підлегла, значущіша, ніж будь-які інші боги.

Він не мав вчителя, за своєю волею зазнав перевтілень, народився і вмер. Коли він виголосив першу проповідь у Бенаресі, а його перші п'ять учнів звернулися до нього: "Друже Гаутама", - він звелів, щоб його звали Татхататою ("тим, хто вірно йде"). Отже, Будда ставив себе найвищим серед богів. А його послідовники -перші п'ять учнів, які пішли за ним одразу, визнали його Богом.

У твердженні, що ранній буддизм був релігією без Бога, можна визнати лише те, що він не сповідував єдиного Бога-творця. Та й це твердження спірне, адже буддизм сприйняв брахманістський пантеон богів. Він тільки закликав утриматися від жертвопринесень цим богам, проголошував зверхність Будди над ними. Визнаючи богів, не заперечував їх творчих можливостей.

Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущого, він перебуває у стані абсолютного спокою - нірвані (угасанні, зникненні). Поруч з ним існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви -святі, які керують світом і допомагають людям досягти нірвани. Такою є загальна схема буддійського анімізму.

Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не набуло в теології раннього буддизму достатнього обґрунтування. Цим зумовлене твердження про "велике мовчання" Будди, що дало привід навіть оголосити буддизм "атеїстичною релігією". Насправді це не так, оскільки буддизм не уникає віри у надприродне, має своє уявлення про Бога.

Недосконалість буддійського вчення про Бога компенсується вченням про людину:- всі аспекти його віровчення звернуті до людини, її особи, душі, присвячені її спасінню.

Буддизм запозичив з брахманізму концепцію переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. В цьому розумінні душа - безсмертна. Але він істотно уточнив цю концепцію. Згідно з буддійським ученням, душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а лише втрачають місце в композиції, що існувала, бо вона теж зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, що зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, як виконувала карму, дхарму, джамму (в даному разі вони - синоніми терміну "закон", правила високоморального способу життя), буде здійснюватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм».

Якщо людина не виконувала вимог закону, то її душа вселиться у тіло людини, яка матиме гірше життя, ніж попередня, а то і в тіло нижчої істоти - тварини. Якщо виконувала, - в тіло людини вищого суспільного рангу - монаха, архата (святого).

Так відбувається ціла система перетворень. Але вони не виводять людину із сансари. Лише в останній їх ланці (існуванні душі в тілі архата) душа готується до виходу із сансари, а після смерті архата припиняє перевтілення. Звичайні люди не знають про перевтілення своєї душі в минулому. Про це знав тільки Будда. Але Далай-лама XIV, викладаючи основи буддійського вчення, припускає, що люди можуть зберігати пам'ять про попередні переродження.

Буддійська інтерпретація перевтілення душ не відводить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законами карми, і ніхто, навіть Будда, не може вплинути на нього. Очевидно, цим зумовлена нерозвиненість у буддизмі вчення про Бога, який виявився непотрібним Будді для побудови його системи.

ВИСНОВОК

Отже, успадкувавши від брахманізму й індуїзму віру в перевтілення, буддизм відрізняється від цих індійських релігій відсутністю посилань на якого-небудь бога. Будда не є ні пророком, ні месією. Це людина, яка змогла самостійно пояснити життя і знайти спосіб досягти нірвани - мети кожного буддиста. Нірвана - звільнення від страждань, бажань та смертної оболонки.

Нірвана - психологічний стан завершеності внутрішнього буття перед лицем буття зовнішнього, абсолютна відсутність бажань.

Буддизм суттєво відрізняється від брахманізму також своїм пантеоном богів, обрядовістю та засобами впливу на віруючих.

філософія культура мистецтво релігійний

3. Якими Ви бачите можливості арістотелівського способу філософування? Які основні групи наук виділяє Арістотель

У класичну добу еллінської філософії виразно окреслюються два істотно відмінні способи філософування. Перший постає в прагненні до мудрості. Така «націленість» на постійний пошук (а не на якийсь певний, «завершений» у своїй принциповій «конечності» результат) ставить людину в ситуацію постійного перебування віч-на-віч із кількома варіантами відповіді (а не з однією, «єдино можливою»); в цьому - головна сутнісна риса зазначеного способу, що виражає специфічно людську «відкритість» множинному світу можливостей. Сократівський мудрець, подібно до героїв народного фольклору, шукає не істину, а правду. Адже істина «єдина для всіх» і тому однаковою мірою байдужа до унікальної неповторності кожного. Правда ж «потрібна кожному» внаслідок саме «небайдужості до кожного». Правда несе щастя як гармонійне переживання «повноти» (множинності) життя, істина ж - лише знання наявного, даного, сущого («єдиного» у своїй завершеності й тому «вже без варіантного»).

Другий (арістотелівський) спосіб філософування тлумачить філософію вже як науку про суще і тому, зрозуміло, вбачає головне її завдання в осягненні істини. Отут і корениться догматичний, антидіалектичний спосіб філософування.

Перший, сократо-платонівський, спосіб філософування виражає людську відкритість світові можливостей і тим самим орієнтує на діалог, а не на монолог з реальністю (моністичною є лише наявна, дійсна реальність; реальність же можливостей принципово плюралістична і тому не допускає монологічного до себе відношення). Проте саме до діалогічного відношення, до діалогу семантично тяжіє сам термін «діалектика». І це цілком природно, оскільки «мудрість», що на неї орієнтує себе цей спосіб філософування, є не просто «відбитком» у голові наявно сущого, того, що просто є.

Окрім сущого, мудрість знає ще й можливе, належне, доброчесне. Тому мудрість не просто знає, а й оцінює. Орієнтоване на мудрість «софійне» знання виявляє себе в діалектиці; тому і «софійний» спосіб філософування реалізує себе в діалектичному методі.

Альтернативне «софійному» - «епістемне» (від грец. «епістеме» - знання, наука) знання наголошує на «збігові», тотожності свого змісту зі змістом сущого і тим самим спрямоване на отримання істини. Істина ж, як відомо, максимально елімінує зі свого змісту все, що виходить за межі сущого (можливе, належне, доброчесне тощо). Звідси, можливо, й народився стародавній анекдот, який приписує Арістотелю, цьому фундаторові «епістемного» способу філософування, слова: «Платон мені друг, та істина -дорожча». Епістемний спосіб філософування реалізує себе в догматичному («метафізичному») методі.

«Софійний» спосіб філософування приймає нормальним станом людської думки плюралізм, «поліфонію», творче розмаїття людської думки, а не єдність і «одностайність» останньої, що тиражуються від індивіда до індивіда. Що ж до «епістемного» способу філософування, то його орієнтації збігаються з процедурами догматичного методу, які зводять діалог до монологу, поліфонію до монофонії.

Слід, одначе, відразу застерегти від спрощеного (вульгарного по суті) уявлення про «софійний» спосіб філософування (і діалектичний метод) як про «правильний» (тим більше «єдино» правильний) спосіб мислення всупереч «неправильності» епістемного способу філософування (і догматичного, «метафізичного» методу). Коли говорять про «однобічність», «обмеженість» «епістемного» мислення та догматичного методу, то це зовсім не означає відсутності в них певної філософської цінності.

Не тільки «софійність» і діалектика, а й «епістемність» і догматизм виконують важливі й потрібні для нормального перебігу філософського процесу функції. Функції ці хоч і різні, але взаємодоповнюючі. Діалектика активізується щоразу, коли перед філософією постають проблеми, що потребують вибору напрямів філософського пошуку, потребують нових, нестандартних творчих ідей. Діалектика працює в ситуаціях неусталеності, плинності та мінливості. Догматичний же метод, як і «епістемність», активізується всякий раз, коли перед філософією постають проблеми необхідності систематизації, упорядкування, зрештою - гармонізації наявного (здобутого в широкому творчо-діалектичному пошуку) матеріалу.

У подальшому розвитку філософії її методологічне розмаїття зростає, кожний новий період історії філософії збагачує та урізноманітнює методологічні підходи пізнавального осягнення людини і світу у їх органічній взаємодії.

Філософія, як ми вже знаємо, не є ровесницею людського суспільства. Останнє існувало задовго до виникнення перших філософських уявлень про світ і людину, що в ньому живе. Сама ж суспільна починається з роду, становлення якого знаменувало виникнення якісно нового рівня буттєвості світу - суспільного буття. Власне, першою формою суспільності був не окремий рід (ізольований, так званий «ендогамний» рід, був нежиттєвостійким утворенням), а кілька взаємопов'язаних (насамперед шлюбними стосунками) між собою «екзогамних» родів - плем'я. Саме воно являло собою людську спільноту з притаманною їй формою комунікації - мовою, спільною територією проживання, певним господарським способом забезпечення життєдіяльності своїх членів, спільними традиціями і звичаями. Легко помітити, що названі ознаки, будучи рисами соціальної структурної одиниці первісного суспільства, водночас характеризують плем'я і як етнічну спільноту; тільки в цьому разі на перший план висуваються духовно-психологічні характеристики усвідомлення себе само ідентичною спільнотою, відмінною від інших аналогічних спільнот. «Етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом «ми - не ми», «свої - чужі», «ми такі, а решта - інші»... Визнання етнічним колективом своєї єдності є головною ознакою етносу як системи».

І отже, етнічність є однією з первісних ознак, притаманних суспільній спільноті вже на перших стадіях людської історії. В історично пізніших спільнотах, що розвиваються з племені (в націях, наприклад), на перший план висуваються вже такі суто соціальні їх складові, як економіка, політика тощо, і все ж етнічна складова, пов'язана з національною мовою, територією, самосвідомістю, культурою, історичністю та ін., є тим чинником нації, який надає їй індивідуальної неповторності, унікальності, не дає їй втратити своє власне обличчя, загубитися в однаковості й монотонній повторюваності деперсо-налізованої людської «маси», знеособленого загалу.

Арістотелівська доктрина єдності етики і політики визначала політичну діяльність в Європі до епохи Відродження, доки італійський мислитель Нікколо Макіавеллі не відокремив політику від моралі, довівши, що політика має свої специфічні закони і правила і що їй властивий особливий тип відносин з мораллю. Відомий трактат Н.Макіавеллі «Державець» демонструє нам зовсім інший тип теоретичного осмислення політики і етики, що передбачає їх граничне розмежування. Сама назва цієї праці в руслі цього розгляду є показовою, особливо якщо врахувати, що визначальний для попередньої концепції арістотелівський твір має назву «Політика». В Арістотеля «політика» постає як теоретична модель громадянського життя полісу. Тим часом флорентійський мислитель окреслює саме постать індивідуального політичного діяча, що живе в атмосфері не спілкування, а інтриг, воєн і виходить у своїх вчинках з власних переконань.

Аристотель - найбільший з давньогрецьких філософів, основоположник дуалізму, «батько логіки», учень і рішучий супротивник Платона. Він народився в 384 році до нашої ери в Стагирі - місті на північно - західному узбережжі Егейського моря. Його батько - Никомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III. Але син не успадкував посаду батька. У сімнадцятирічному віці Аристотель приїжджає в Афіни, де стає учнем Платона. У його академії він пробув до смерті вчителя. Після десяти років після смерті Платона Аристотель залишає Афіни. Він багато подорожує. Філіп Македонський запрошує філософа для навчання Александра - свого сина. Александр Македонський любив Аристотеля і називав його своїм «другим батьком». Аристотель був не згідний з політикою Македонського і після закінчення деякого часу залишив його і повернувся в Афіни. Тут він створює свою школу, що одержала назву Лікей, по імені храму Аполлона Лікейского, поблизу якого і знаходилася ця школа. При школі був сад з галереями для прогулянок і оскільки заняття проходили там, школа одержала назву «перипатетичної», а приналежні до неї стали називатися «перипатетиками». Другий афінський період був часом остаточного оформлення системи поглядів Аристотеля і підведення підсумків. Не менше значення мало викладання в Ликеї, що залучало численних учнів. Смерть Александра Македонського викликала антимакедонське повстання в Афінах. Аристотель, відомий своїми македонськими симпатіями, був обвинувачений у «безбожництві» і вигнаний. Філософ змушений був бігти в Халкіду на острів Евбея, де в нього був маєток. Улітку 322 року він помер.

Питання про хронологічну послідовність творів Аристотеля надзвичайно важке, оскільки вони несуть відбиток різночасності. Однак, безсумнівно, що його більш ранні роботи перейняті платонізмом. Діалог «Эвдем» чи «Про душу» містить докази безсмертя душі, подібні з аргументами Платона. Заперечуючи Платонові, він «проголошує душу формою, і тому хвалить тут тих, хто розглядає її як джерело ідей».

Інший великий твір, що дійшов до нас у значному числі фрагментів -«Протрептик» Аристотель, розділяючи ще платонівську теорію ідей, вищим благом проголошував «мислення». Це слово він вживає в значенні проникнення філософського розуму у вищу реальність - світ ідей.

Лише у творі «Про філософію», який деякі дослідники відносять до другого періоду творчості Аристотеля, виявляються істотні відхилення від платонізму. Так, він критикує теорію ідей, зводячи ідеї до математичних чисел. У цьому ж творі він писав про подвійне походження віри в богів через натхнення, що спадає на душу уві сні, і через спостереження упорядкованого руху світил. У своєму творі «Держава» Платон уподібнив наш світ печері, у якій сидять прикуті в'язні, що бачать перед собою лише тіні речей, що існують у «справжньому» світі, тобто у світі ідей. В'язні нічого не знають про справжній світ. Аристотель же говорить, що мешканці самої прекрасної й упорядженої печери, що тільки чули про богів, лише вийшовши на поверхню землі і побачивши красу земного світу, «дійсно повірять у те, що є боги, і, що все це - творення богів». Таким чином, не споглядання потойбічного світу ідей, а спостереження і дослідження нашого, земного світу веде до вищої істини. Це розходження теоретичних установок Платона й Аристотеля склало головну основу їх розбіжності.

Зрілі твори Аристотеля поділяються традиційно на вісім груп:

1. Логічні праці: «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики» перша і друга, «Топіка», «Про софістичні спростування».

2. Філософія природи: "Фізика” у 8-ми книгах, "Про небо” у 4-х книгах, "Про виникнення і знищення” у 2-х книгах,” "Про небесні явища” у 4-х книгах.

3. Психологія: "Про душу” у 3-х книгах, а також "Малі праці з природознавства”, що включають трактати: "Про сприйняття і сприймане”, "Про пам'ять і спогад”, "Про сон”, "Про безсоння”, "Про натхнення в сні”, "Про тривалість і стислість життя”, "Про життя і смерть”, "Про подих”.

4. Біологічні праці: "Про частини тварин”, "Про рух тварин”, "Про пересування тварин”, "Про походження тварин”. Також є ряд трактатів, написаних у школі Аристотеля, автори яких не встановлені. Найважливіший з них - "Проблеми”, де розглядаються питання фізіології і медицини, а також математики, оптики, музики.

5. Перша філософія: твір у 14-ти книгах, що одержала назву "Метафізика”.

6. Етика: "Никомахова етика” у 10-ти книгах, "Велика етика” у 2-х книгах, "Евдемова етика”, з якої друкуються окремі книги.

7. Політика й економіка: "Політика” у 8-ми книгах, " Економіка” у 3-х книгах. У школі Аристотеля був описаний державний устрій 158 грецьких міст-держав. У 1890р. був знайдений папірус з текстом "Афінської політики” Аристотеля.

Твори Аристотеля збереглися, можна сказати, чудом. До I ст. н.е. вони пролежали в підземному книгосховищі, а потім потрапили в бібліотеку Апеллікона Теоського в Афінах. Потім вони виявилися в Римі, де і були видані Андроником Родоським, який стояв на чолі тодішніх перипатетиків.

Уже перелік творів Аристотеля показує енциклопедичність його вчення. У ньому не тільки охоплені всі області тодішнього знання, але і зроблена його первинна класифікація, так що вперше з філософії виділені спеціальні науки.

Перша філософія, що «має своїм предметом перші початки і причини» , викладена у творі, що одержав назву «Метафізика». Слово це виникло випадково - з того, що в зборах Андроника Родоського цей твір знаходився «за фізикою» (meta ta physika). Однак з часом за цим словом закріпився особливий зміст: вчення про «заприродні», надчуттєві принципи буття, що розкривається не «фізикою», що має справу з цими принципами в тій формі, як вони виявляються в чуттєвих речах, і їхньому русі. Зіставляючи першу філософію з іншими дисциплінами, Аристотель писав, що «натураліст займається всім тим, що складає діяльності і стани такого-то тіла і такої-то матерії... Властивості ж, невіддільні від тіла. З іншого боку, оскільки вони не є станами визначеного тіла і беруться в абстракції - їх вивчає математик; оскільки ж вони відділені від усього тілесного - їх вивчає метафізик.

«Метафізика» у традиційній формі починається з визначення першої філософії («мудрості») і далі розгортається в ході критики попередніх філософів. Дослідження і критика вчень минулого має для нього службове призначення, підводячи до власної його концепції, попередньо її обґрунтовуючи. Так, Аристотель пише, що якщо «перші філософи» вважали початком усіх речей матерію, то Анаксагор вводить розум як причину «благоустрою світу і усього світового порядку».

А отже, Анаксагор і Эмпедокл із його Любов'ю і Ворожнечею вводять у філософію «діючу причину». Піфагорійці додають до цього твердження, що обмежене, необмежене і єдине, тобто компоненти числа, є не властивостями фізичних реальностей, але їх сутністю, «унаслідок чого число і складало у них сутність усіх речей» . Таким чином, виникає поняття такого початку (причини), як «сутність і суть буття». Нарешті, Платон визнав, що «не можна дати загального визначення для якої-небудь з почуттєвих речей, оскільки речі ці постійно міняються. Йдучи зазначеним шляхом, він подібні реальності (що виражають загальне.) назвав ідеями, а що стосується чуттєвих речей, то про них мова завжди йде окремо від ідей, але відповідно до них, тому що вся безліч речей існує в силу прилучення до однойменних сутностям». Тим самим остаточно формується розуміння формальної і цільової причин. Але саме тут Аристотель радикально розійшовся з Платоном. Його критика теорії ідей - утім, це якоюсь мірою і самокритика колишнього платоніста - сумарно викладена в 4 і.5 главах XIII книги «Метафізики», хоча зачіпається й в інших місцях цієї праці.

Аристотелеві заперечення Платонові такі:

1. Приписуючи всім речам однойменні ідеї, Платон подвоює світ, начебто думаючи, ніби-то більше число сутностей легше пізнати, ніж менше.

2. Жоден зі способів доказу існування ідей не досягає своєї мети.

3. «Третя людина»: зв'язок предмета й ідеї вимагає «посередника». Так, між людиною взагалі й окремою людиною, Платоном, повинен існувати ще одна «людина», скажемо, «грек». Але в такому випадку між людиною взагалі і "греком” повинна існувати ще одна "людина”, припустимо, «біла людина», і т.д. до нескінченності.