Філософський смисл проблеми буття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософський смисл проблеми буття

1. Джерела та філософія проблеми буття

Поняття буття.

У філософському осмисленні світу вихідною категорією є буття. В понятті буття фіксується впевненість людини в існуванні навколишнього світу і самої людини з її свідомістю. Окремі речі, процеси, явища виникають і зникають, а світ існує і зберігається. Констатація буття є вихідною передумовою дальшого осмислення світу. Для філософського осмислення від зародження до сучасності проблема буття має великий інтерес. Пошуки філософського змісту буття - це не вузькопрофесійне заняття філософів, психологів та ін., а пошук людиною, за висловом німецького філософа - екзистенціаліста Мартіна Хайдеггера, свого дому, подолання бездомності та осиротілості. Пошук буття - це пошук коріння, доторкнувшись до якого людина може відчути силу для подолання безглуздості навколишнього світу, мужність жити, незважаючи ні на що, нарешті, відчути себе необхідною часткою буття. Ці пошуки і є невидимим фундаментом того, що людина називає наукою, мистецтвом, релігією, прагненням до щастя, коханням та ін.

Що таке буття? Уперше поняття буття у філософії введено ще в V-IV ст. до н. е. античним філософом Парменідом для визначення всього того, що є за світом чуттєвих речей. Буденне мислення сприймає поняття бути, існувати, перебувати в наявності як синоніми, тобто близькі за значенням. Філософія використала поняття буття для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Ще в сивій давнині люди почали втрачати віру в традиційних богів. Олімп, міфологія частіше стали розглядатися як вигадка. Руйнувались основи і норми світу, основною реальністю якого були боги і традиція. Всесвіт уже не здавався міцним, надійним: усе стало хитким, безформним, нестабільним. Людина втратила життєву опору. Тривоги і страх, що, напевне, відчували люди, які втратили опори життя, надійний світ традицій, віру в богів, стали безсумнівно жахливими. Людям потрібна віра в нову силу, потрібний спокій, а бунтівній неспокійній душі людей поставити на місце влади богів - владу розуму, владу думки.

І буття - це те, що є за світом чуттєвих речей. Це є думка. Буття єдине і незмінне абсолютне, не має всередині поділу на суб'єкт і об'єкт, буття є вся можлива повнота досконалості, серед яких - Істина, Добро, Благо, Світ Буття не виникло, не знищуване, єдине, непорушне, безкінечне, нічого не потребує, позбавлене почуттів і осягається думкою, розумом. Буття є сфера, що не має просторових меж. Буття є думка, розум людини, через який розкривається зміст світу для людини безпосередньо. Філософ Стародавньої Греції Сократ вважав, що буття - реальність, що не є ані природою, ані людиною, це така реальність, що існує у мисленні. Пізніше абстрактна думка, яка щойно народилася, злилася з предметно-образним зображенням буття. Такий підхід знаходимо у Демократа, який стверджує: буття - це атоми. Середньовічна філософія протиставляла істинне, божественне буття та неістинне, створене буття, розрізняючи дійсне буття і можливе буття. Фома Аквінський стверджує: Бог і тільки Бог один є буття справжнє, а все інше - матеріальне і навіть нематеріальне має обмежене несправжнє буття. У філософії епохи Відродження починається відхід від позиції середньовічної філософії. Тоді загальновизнаним стає культ матеріального буття. У трактуванні буття вихідним стає поняття тіла, що зв'язане з розвитком натуралістично об'єктивних концепцій буття, в яких природа розглядається поза ставленням до неї людини, як певний механізм, що діє сам по собі.

В XVII-XVIII ст. для вчення про буття характерний субстанціональний підхід, коли фіксуються субстанція та її властивості. Для європейської філософії буття - предметно існуюче, протистоїть та передує знанню. Буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статутом буття не володіє. Поряд з натуралістичною лінією, що ототожнює буття з фізичною реальністю та виключає свідомість з буття, формується інший спосіб його тлумачення. У вихідній тезі Рене Декарта, з якого веде відлік філософія XVIII-XIX ст., - «мислю, значить існую». За таким висловом простежується концепція суті буття, зв'язаного із свідомістю. Рене Декарт пояснював, що думка є буттям, а творцем думки є Людина. Це означає, що буття стало суб'єктом. У родоначальника німецької класичної філософії Іммануїла Канта буття не є загальнозначущий спосіб понять та суджень, а «буття не є реальний предикат, іншими словами, буття не є поняттям про щось таке, що могло б бути додане до поняття речі». В ідеалістичній системі Георга Гегеля буття розглядається як перша безпосередня сходинка у сходженні духу до самого себе. Отже, тоді у філософії сформувалося вчення про буття як таке, що отримало назву онтологія.

Іноді онтологія ототожнюється з метафізикою, але частіше розглядається як її основоположна частина, тобто як метафізика буття.

Проблеми буття.

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є «тут» і «тепер», є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Проблема - це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії «буття».

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним не знищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, само тотожне (Парменід), інші - як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, «світу істинного буття».

Аристотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма - невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протиставляла «істинне», божественне буття і «неістинне», створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття та можливе буття, сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII-XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій - монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття - це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально вільним буттям є у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

Філософська система Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні Духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння «буття», спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.

Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у «філософії життя» буття співпадає з цілісністю життя.

У час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог - не поза людиною, він - в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає «долженствованіє»).

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття - між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Перша тема - життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію «буття».

Так, «бути - означає жити», а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: «а що буде після смерті?». Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення «небуття» і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.

Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

Характерно, що семантика слова «бути» пов'язана зі словами «був», «буду». Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання актуальні і в наші дні.

Видатний філософ XX ст., що присвятив сорок років свого життя проблемі буття, Мартін Хайдеггер стверджував, що питання буття і його вирішення філософом античності Парменідом визначили долю західного світу, що народжувалася в поетичних висловлюваннях античного філософа. Що ж мав на увазі Мартін Хайдеггер? У чому зміст такої визначеності? З одного боку, в культуру і світогляд введено уявлення про існування за межами видимих речей невидимого світу, досконалішого і чудового, прекраснішого, гармонійно влаштованого, де все є Благо, Світло, Добро.

Таке уявлення західний світ сприйняв і став розвивати їх» трансцендентного справжнього буття. Та якщо існує справжнє, дійсне буття, то земне буття має істину не в самому собі, а в чомусь іншому. Невідомому. Тому-то протягом багатьох століть світ Європи формував мистецтво посягати інобуття думкою, вивчав його, тренував її здатність працювати, діяти в просторі, де немає чуттєвих образі і» і уявлень. Таку здатність піднесла до небувалих висот, як ніяка інша, європейська культура. З другого боку, якщо існує дійсне буття, то земне не є справжнє дійсне. Буття потребує перетворення, удосконалення, що наближує його до світу справжнього, дійсного, істинного і досконалішого. Адже історія Заходу, сповнена різноманітністю соціальних утопій, стала своєрідною, що прагне до дійсного, справжнього буття.

Історично бажання людей Заходу перемогти неправду земного буття реалізувалось двома шляхами.

Перший шлях з метою перебудувати земний світ: люди орієнтувалися на практичний, предметно-діяльний вплив на земний світ, а діяльність спрямовувалась на зовнішні речові обряди в релігії, державний устрій, спосіб економічного життя та ін. Це шлях бунтів та революцій, основним моментом яких є злам несправжнього, неістинного буття і створення на його руїнах справжнього світу - світу загальної рівності, свободи, братства. У сивій античності на шлях революційних перетворень стали кініки, висловлювали своє зневажливе ставлення до світу, де жили, не тільки на словах, але й на ділі. Кініки протиставляли себе стійким нормам і цінностям буття, розглядали їх як чуже істинності, а тому приречені на загибель і руйнування. Звідси дивовижність їх поведінки. Діоген жив в амфорі, хоча нормальні люди жили в будинках, ходив босий, не мився, нібито кидаючи виклик людям. Виявляючи зневажання і красивим і цінним речам та предметам, кініки прагнули зруйнувати їх: ходили брудними ногами по коштовних килима били фарфоровий красивий посуд, бажали їсти з собачої миски тощо. Кініки - філософи вчинку (до яких можна віднести і Рахметова, який спав на дошці з цвяхами), пробуджували людей, які прагнули їм наслідувати чисто зовнішньо. А відхилення у поведінці сучасної молоді - це сліпе наслідування античних зразків кініків тощо, не розуміючи часто духовного змісту самих вчинків.

Другий шлях - шлях перетворення не зовнішнього світу, а свого духовно-морального внутрішнього досвіду. Проблема неістинності буття залишається, але тепер переноситься з зовнішнього світу на внутрішній. Стаючи на шлях оновлення духовно-морального внутрішнього досвіду, люди прагнули переробити, перетворити не державний устрій, не економічне життя суспільства, а самих себе. Такий шлях відтворений в християнстві святими, монахами, описаний в житі святих, представлений в діяннях Сергія Радонежського, оптінських старців та ін.

Зрозуміло, проблема буття не придумана філософами античності, а мала реальні життєві коріння, відображала зовсім певні запити та потреби суспільства. Питання про буття і відповідь, дана філософами, в якійсь мірі визначили світоглядні і ціннісні настанови. Не можна ототожнювати буття (Абсолют, Благо, Добро та ін.) з християнським Богом. Буття - це безособова трансцендентна реальність, це Абсолют, до якого античний грек не міг звернутися за допомогою, не шукав спілкування з буттям, а йому досить було впевненості, що буття як абсолютна думка є гарантією стійкості людського існування. Вирішення в античності проблеми буття відкрило можливості для метафізики, тобто вчення, де люди намагаються говорити не тільки про матеріальне, але й нематеріальне буття, не залежне ні від людини, ні від людства, шукати ідеальних природних сутностей всього існуючого.

Проблема буття зазнала глибоких змін.

По-перше, однією з важливих змін є відмова від метафізики. Поняття метафізика - дослівно те, що після фізики, введене одним з коментаторів Аристотеля - Андроніком Родоським для визначення тієї частини вчення античного філософа, зміст якого не стосується пізнання природи, виходило за межі природничих пошуків. Методи метафізичного пізнання не включали чуттєвий досвід і предметно практичні дії і перевірки, обмежувались міркуваннями у просторі чистої думки. Починаючи з античності в мета фізиці головною стала тема буття. Розвиваючи проблему буття, філософи серйозно займалися з'ясуванням співвідносин буття реальності і світу чуттєвості. Створювались моделі упорядкованості речей, світу, ступені їх близькості до істинного, нематеріального буття. Аристотель вважав, що мертва матерія - це найнижча сходинка, а потім сходинки рослин, тварин, людини - вища з матеріальних істот, здатна до свободи від фізичної матеріальності, а далі йшли смертні духи і на вершині - Бог, абсолютно вільний від матерії, а тому найдосконаліший. Фома Аквінський теж будував ієрархічні сходинки, але уже як ієрархію причетностей буття. На думку Фоми Аквінського, Бог і тільки Бог один є буття істинне, справжнє, а все інше - неістинне буття. Чим вище стоїть річ на сходинці цінностей, тим самостійніша, незалежна від інших. І хоча Людина і має найбільшу самостійність в порівнянні з іншими, все ж не є абсолютно самостійне буття через причетність Богу.

Філософські джерела відходу від розуміння буття як абсолютної і обмеженої основи побудови світу. Відмова від метафізики лежить в Середньовічному номіналізмі, філософському вченні, що заперечує онтологічне значення універсалів. Виникнувши ще в V ст. н. е., номіналізм досягає розквіту в XIV ст. Номіналісти твердили, що Бог спочатку своєю волею створює речі, а потім уже в його розумі виникають ідеї речей. Тому і порядок пізнання має бути такий: пізнавати речі як окремі даності, а потім з'ясовувати відносини між поняттями, що їх визначають. Номіналізм мав величезний вплив на мислителів Заходу в XVII-XVIII ст. як емпіричний напрямок (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Леон Юм та ін.) і раціоналістичний (Бенедикт Спіноза, Готфрід Лейбніц). Номіналістичні традиції засвоєні протестантизмом (зокрема лютеранством). Номіналістичні традиції знайшли відображення у філософії Еммануїла Канта. Предмет філософії Еммануїла Канта - знання і суб'єкт знання, відкидає принцип тотожності мислення і буття, можливість інтелектуального споглядання. Стверджуючи існування апріорних форм чуттєвості і розуму, Еммануїл Кант надав їм функцію спрямовувати розум, але не осягаючи Бога, а пізнавати об'єкт, який не має автономного існування, але констатується у світі досвіду, тобто у світі відносин предметного світу і людини як суб'єкта пізнання. Отже, починаючи з середньовічного номіналізму на Заході наростає тенденція відмови від метафізики, утверджується, що безпосередньо людям дано лише зміст свідомості, мислення. Виникає, якщо можна так сказати, зовсім новий вид метафізики, де буття є свідомість. Філософ Мартін Хайдеггер вважав, що відмова від розуміння буття в його метафізичному розумінні - не результат якихось вчень. Навпаки, філософія відмовилась від теми буття тому, що в Європі сталися світоглядні зрушення. Формується учення про буття - яким буття є поза і незалежно від людини. Проявляється нігілізм - негативне ставлення до чого б то не було. А це означало відмову від визнання існування такого буття, а в межах - відмова від Бога. Така доля Європи. Філософи зв'язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об'єктивності. Філософія марксизму ототожнює буття з природою, стверджуючи, що буття взагалі є відкрите питання. Буття є те, що може бути визначено, бути раціональним знанням і практикою.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. формується філософський напрямок, що орієнтується на перегляд досягнень попередньої західноєвропейської філософії та повернення до онтологізму. Над проблемою буття трудяться видатні філософи Семен Франк, Едуард Гартман, Мартін Хайдергер, Карл Ясперс та ін. Так, Едуард Гартман у своїй концепції онтології намагається подолати традиційний розрив абстрактної сфери онтологічних суттєвостей та справжнього буття, розглядаючи різні світи - людський, речовий і духовний - як автономні реальності, до яких пізнання виступає не визначальним, а вторинним початком. Мартін Хайдеггер зв'язував долю західного світу з проблем от буття. У «Фундаментальній онтології» Мартін Хайдеггер виділяє з допомогою аналізу людського буття «чисту суб'єктивність» і прагне звільнити її від «неоригінальних» форм існування. Буття розуміється як трансценденція (що виходить за межі чуттєвого досвіду), не тотожна своїм опредмеченим виявам, тобто існуючому. «Буття існуючого стало суб'єктивністю. Тепер горизонт вже не світиться сам собою Тепер горизонт лише точка зору».

Кантівська ідея трансценденталізму, що має номіналістично-протестантські джерела, одержала розвиток у філософії екзистенціалізму. На відміну від Канта, екзистенціалізм використовує поняття трансцендентальне не в гносеологічному розумінні (теоретико-пізнавальному), а в морально-етичному. Якщо Еммануїл Кант не бачив в трансцендентальній структурі людського Я нічого, крім апріорних, тобто початкових форм чуттєвості і розуму, які і робили можливим пізнання, то екзистенціоналізм вводить в таку структуру початкову, ні звідки не виводимо, дану для будь-якого досвіду внутрішню готовність бажати безумовного, визнавати його, прагнути до нього. Між тим екзистенціалізм визнає наявність у структурі людини внутрішнього «поклику» до вічного, абсолютного. Фундаментальна схильність людини прагнути до абсолютного і безумовного змушує переживати, бентежитись, сумувати і ніяковіти, якщо відсутня можливість реалізувати бажання і прагнення. Екзистенціалісти переконані, що прагнення до безумовного - це прагнення знайти трансцендентну опору, що допомагала б людині переносити всі житейські труднощі і незгоди. Такою опорою і є Бог. Але Бог, в інтерпретації екзистенціалістів, має специфічність, не поза людиною, а в людині. Ідея Бога нібито вторинна, бо вона виникає як відповідь на спроби людини заспокоїти свої прагнення до чогось вічного і надійно стійкого. У XX ст. процес перетворення об'єктивного буття в суб'єктивне поглибився і навіть Абсолют - Бог став залежати від початкової внутрішньої настанови людини на пошуки безумовного. І все ж у XIX-XX ст. не відмовились від античної традиції пошуку опори для існування людини. Місце Бога зайняв розум людини. Пустельність і не комфортність світу без Бога - опори була закамуфльована вірою в могутність Розуму. Розум є умовою єдності Я і світу. Розум виправдовує існування ідеалів суспільного розвитку і остаточно розумність історії. XX ст. ознаменувалось хрестовим походом проти розуму, а це означало розрив з античною традицією. Відомий філософ Хосе Ортега-і-Гассет на початку XX ст. говорив, що «наше учнівство у греків закінчилось: греки не класики, греки просто архаїчні і звичайно ж… завжди прекрасні. Цим греки особливо інтересні для нас. Греки перестають бути нашими педагогами і стають нашими друзями. Давайте станемо розмовляти з ними, станемо розходитися з ними в самому основному». Що ж саме основне? Основне грецьке розуміння буття як чогось суттєвого, незмінного, нерухомого, субстанціонального.

Філософія постмодерну - нова ідея буття. Філософія постмодерну.

Термін постмодерн - дослівно «після модерну». Слово модерн - сучасний, уперше вжито ще в V ст. и. е., щоб відрізняти християнство, що набрало офіційного статусу, від язичництва римського минулого. Відтоді модерність як належність до сучасності завжди передбачала необхідність для свідомості епохи співвідносити з античністю.

Нова постановка питання про буття зумовила перегляд стилю та інтелектуальної діяльності. Виникла філософія постмодерну. Постмодерн у філософії - це відмова від парменідівського розуміння буття (як чогось стійкого, непорушного, вічного, що перебуває за світом кінцевих явищ) Постмодерн затребував гераклітівську версію буття (буття як вічна зміна, розвиток, рух), що одразу ж вплинуло на традиційні для Європи форми філософського мислення. До середини XX ст. стало зрозуміло, що філософи, які розвивають ідею буття як становлення, спробували обґрунтувати ідею буття і показати, що справжня природа думки не передається повністю за допомогою логіки. Зовсім навпаки: логіко - категоріальне аранжування приводить до ладу думки, обов'язково вносить зміну до їх змісту, позбавляє пер винної емоційної наповненості, перетворює їх на «вижимки» з повноцінної розумової діяльності. Звичайно, ніхто не заперечує, на думку філософів, що розвивають цю ідею (Фрідріх Ніцше, Мішель Фуко, Моріс Мерло-Понті, Теодор Адорно, Жак Дерріда та ін.), що викладання думок мовою логіки полегшує не тільки виклад думок, але й розуміння іншими, адже категорії та закони логіки універсальні. Але трансформує її, нав'язує їй порядок, не властивий перебуванню її у безформеному стані. Філософи для того, щоб висловити у слові - тексті стан думки, пропонують знайти відмінні від класичних правил інтелектуальної діяльності, новий стиль мислення, тобто потрібна нова категоріальна мова. Буття - це філософська категорія, що визначає реальність, тобто те, що існує об'єктивно, або все існуюче. ?

2. Структура буття

Світ-єдність об'єктивної дійсності і сил людини.

Складовою частиною філософського знання є вчення про світ. Тільки через пізнання світу, його сутність, структуру, рівні організації, закони розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і суть, зв'язок з іншими людьми. Поняття світ має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи. Ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, якщо розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства. Світ сприяє розвитку людини, а сама людина опредмечується результатами своєї праці. Тому-то світ - це єдність об'єктивної дійсності і дійсності людських суспільних сил, які мають конкретно-історичний характер. У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, наповнюється конкретно-історичним та чуттєво сприйнятим змістом. Із розкриттям суттєвих сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її суттєвих сил. Тому світ - це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю.

Навколишній для людини світ - це загальна єдність, що містить в собі неоглядну множину існуючих у їх конкретності та цілісності речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. За існуючою філософською традицією, їх можна назвати існуючими, а світ - таким, що існує насправді. Визначеність існуючого характеризує місце його індивідуального буття і його місце у цілісному бутті. Але якими б унікальними не були окремі вияви буття і як би не зважали люди на цю їх унікальність, все-таки практика і пізнання потребують, щоб одиничне узагальнювалося, об'єднувалося у групи, а також у досить великі цілісності. Уловлюючи певну схожість умов, способів існування одиничних (окремих) існуючих проявів буття, філософія об'єднує їх у різні групи, яким притаманна певна спільність.

Поняття буття у філософії вживається давно. А проте до проблеми класифікації буття існують різні підходи, вживаються різні поняття: форми буття та рівні буття. Рівневий підхід до класифікації буття визначає: по-перше, матеріально-предметну реальність; по-друге, об'єктивно-ідеальне буття (цінності культури, принципи і категорії наукового знання, що мають загальне значення, та ін.) по-третє, буття особистості. Позитивний підхід до визначення рівнів буття, разом з тим, не позбавлений суттєвих недоліків. По-перше, не зовсім чітко визначено основи виділення рівнів буття. Якщо вживається такий рівень буття, як об'єктівно-ідеальне буття, то, мабуть, такою основою повинен стати ступінь об'єктивності буття. Відповідно мали б отримати визначення інші рівні буття: об'єктивно-матеріальне буття, об'єктивно-ідеальне буття; суб'єктивно-ідеальне буття. По-друге, запропоновані рівні буття відривають буття особистості від буття соціального, з одного боку, і не відображають таку специфічну сферу буття як суб'єктивно-ідеальне буття, з другого боку, недоліки рівневого підходу до класифікації буття зумовили пошуки його удосконалення. Такою спробою стала класифікацій буття за формами.

При класифікації виділяються чотири відмінні, але взаємозв'язані основні форми буття: по-перше, буття речей, процесів, що поділяється на буття речей, процесів природи, буття природи як цілого, буття речей і процесів, створених людиною; по-друге, буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і суто людське буття; по-третє, буття духовного (ідеального), де розрізняються індивідуалізоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне; по-четверте, буття соціального, яке містить індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Такий підхід до визначення форм буття дає можливість усунути недоліки рівневого підходу і більш рельєфно відобразити різноманітність буття. Разом з тим прагнення до деталізації та конкретизації привело до протилежності, пов'язаної з тим, що буття подвоюється. Спочатку розглядається буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і суто людське буття, а потім у бутті соціального розглядається індивідуальне буття окремої людини в суспільстві і процесі історії. Крім того, якщо у бутті духовного (ідеального) мова йде, поруч з об'єктивним духовним, про індивідуалізоване духовне, то вже відбувається не подвоєння, а потроєння буття людини. Така деталізація людини та її буття суперечить філософській методології розгляду людини як цілісної системи - мікрокосму.

Відродження рівневого підходу до класифікації буття здійснене рядом філософів України. Визначаються такі рівні буття: буття світу; буття світу людини; буття самої людини. Здається повністю виправданим цілісний підхід до буття людини і відмова від розгляду буття людини у двох окремих формах: формі буття людини (яке поділяється на буття людини у світі речей: суто людське буття) і формі буття соціального (індивідуальне буття і буття суспільства). Позитивним є виділення окремого рівня - рівня буття світу як цілісного утворення. Проте рівневий підхід не дав можливість розмістити в класифікації соціальне буття. Виділення окремого рівня буття - буття людини не дозволяє повністю вирішити проблему. Суспільство як цілісна система і його життєдіяльність не може зводитись до буття окремо взятих людей. І якщо виникають властивості, які не зводяться до сукупності властивостей частин, то в цілісному утворенні частини набувають властивості, що притаманні цілісному утворенню. Тому буття людини розглядається як форма єдиного рівня - буття соціального.

Аналіз підходів до класифікації буття дозволяє зробити висновки: по-перше, у визначених підходах нагромаджений великий фактичний матеріал, який активно використовується у дальшому вирішенні проблеми; по-друге, дальша розробка з'ясування проблеми класифікації буття спирається не на абсолютизацію рівнів буття, а на забезпечення їх поєднання.

Рівні буття

Форми буття

Буття світу

Буття світу, яке охоплює собою людину Буття соціального

Буття духовного

Буття світу, яке охоплює собою людину

Буття речей і процесів природи (буття «першої природи»)

Буття речей і процесів, створених людиною (буття «другої природи»)

Буття соціального

Буття суспільства

Буття людини (індивідуальне буття окремої людини)

Буття духовного (ідеального)

Буття об'єктивного духовного

(позаіндивідуального)

Буття індивідуалізованого духовного.

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Проблема буття закономірно відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.

Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба прийняти, а щось інше - відкинути? Тут недостатньо традиційного питання: «Що правомірніше - знання чи віра?» Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення, друге - в царині емоційного переживання.

Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є «далі?

Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:

- світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування - передумова єдності світу;

- світ, що розвивається, є сукупною реальністю яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

Буття світу.

Поняття світ формувалось ще в дофілософський період розвитку людства. Виникнення і розвиток поняття світ зв'язані з практичним виділенням людини з природи. Поняття світ разом з іншими поняттями філософії створює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах, увібрало уявлення людини про основи існуючого. Понятійна визначеність світу полягає, насамперед, у фундаментальних властивостях: цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності. Світоглядні відмінності у з'ясуванні фундаментальних характеристик світу відображаються у способах реалізації кардинальних проблем світорозуміння та наукового пізнання. Так, цілісність світу знайшла відбиття у проблемі єдності світу, ґрунтуючись на моністичних, дуалістичних, плюралістичних поглядах, а характеристика саморозвитку світу зв'язана з питанням виникнення і становлення, пізнанням світу, природи, людини, їх причинності та доцільності. Категорія світ має конкретно-історичний зміст, що визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва, суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачить світ людина.

Інколи, розглядаючи проблеми буття, крім поняття світ, вживається поняття Всесвіт, що охоплює зміст поняття світ (єдність природної та суспільної діяльності, зумовленої практичною діяльністю) та те, що виходить за межі. Визначення світу як усього існуючого, Всесвіту взагалі, ставить питання про його зміст. Як найзагальніша категорія, поняття світ охоплює змістом усе, що існує в усіх вимірах: мікро-, макро- та мегасвіту, природного та суспільного, матеріального та ідеального. Таке розуміння світу зумовлює необхідність визначення основних форм його буття. Основними формами буття світу виступають: по-перше, буття світу, який має в собі людину; по-друге, буття соціального; по-третє, буття духовного.

Буття світу людини.

Основою людського буття є природа. В широкому розумінні під природою розуміють увесь навколишній світ, увесь Всесвіт у нескінченному багатоманітні властивостей і форм прояву. У такому розумінні природи її складовою часткою є людина, суспільство і результати їх життєдіяльності. Але таке розширене пояснення природи, ототожнення її зі світом взагалі, Всесвітом не завжди є доцільним, бо таке тлумачення тільки ускладнює аналіз взаємозв'язків різних рівнів буття та їх форм, сутності та змісту природи. Основними формами буття, яке містить в собі людину, є буття речей і процесів природи (першої природи) і буття речей і процесів, створених людиною (буття другої природи). Проблеми буття першої та другої природи, так само як і буття природи взагалі, розглядаються окремо. Тому доцільним є розгляд особливостей буття та відмінностей першої та другої природи. При порівнянні першої та другої природи стає очевидним не тільки їх єдність, взаємозв'язок, але й відмінності.

Перша природа - безмежне, довічне буття, де існування окремих предметів і процесів є тимчасовим моментом. Друга природа - буття, що тісно зв'язане з часом і простором людського існування, з буттям соціальним. Перша природа - світ, який не має кінця і який освоюється людиною лише у невеликій його частині. Друга природа та її речі - світ, де не перестають діяти закони природи. Разом з тим ці закони своєрідно, іноді конфліктно сплітаються з перетворюючими діями, свідомістю індивідів, спільностей людей, людства.

Друга природа дана кожній окремій людині, поколінням і людей об'єктивно, реально, існує поза і незалежно від свідомості, але на відміну від природи вже втілює у собі мету, ідеї людини. У такому розумінні друга природа не може вважатися зовсім незалежною від свідомості людний Речі і процеси другої природи перетворені, вироблені люді ми, і буття речей стоїть ніби на межі існування першої природи і світу людини. Але все ж це самостійне буття особлива реальність у взаємодії з першою природою і без посередністю життєво конкретного буття людей. ?

Буття соціальне.

Виникнення суспільства стало закономірним результатом і вищим станом розвитку природи. Разом з тим життєдіяльність суспільства, що вийшло з природи і діалектично з нею зв'язане, докорінно відрізняється від природи та її процесів, виступає як особливий рівень буття - буття соціального. Основними формами буття соціального є буття суспільства і буття людини.

Особливості буття суспільства мають свій прояв, насамперед, у характері дії законів суспільного розвитку. Закони суспільного розвитку діалектично зв'язані між собою; реалізуються в результаті діяльності людей і мають свій прояв як історичні тенденції; менш - довговічні, тобто є історичними законами, хоча і виступають об'єктивними законами суспільного розвитку. Особливістю буття соціального є і те, що життєдіяльність суспільства має цілеспрямований характер. Розвиток суспільства - закономірний історичний процес, зумовлений дією об'єктивних законів. Разом з тим закони реалізуються через діяльність людей. Люди і суспільство взагалі свідомо визначають мету свого розвитку і відповідно до неї шляхи практичної діяльності з її досягнення.

Особливістю буття людини є те, що людина є біопсихосоціальною істотою. Тому, з одного боку, буття людини може розглядатися як буття будь-якої іншої речі природи та істоти, з другого боку, як буття клітини соціального організму, з третього боку, як буття духовної істоти, яка має свій власний духовний світ. Людина - це справжній мікрокосм, що не тільки зв'язаний зі світом, що її оточує, але й є повністю окремим світом. Цілісність та унікальність людини зумовлює і різні аспекти (форми) її буття. Серед них виділяються: предметно-практична діяльність; практика соціальних, перетворень; самотворення; самодіяльність людини.

Буття духовного (ідеального).

Духовне - це єдність багатоманітного, що охоплює процеси свідомого і несвідомого, містить знання, що втілюється у формах природних мов і штучних знаково-символічних систем. До духовних продуктів і процесів належать також норми, принципи людського спілкування, у тому числі норми і критерії моральності, права, художньої творчості.

Однією з форм буття духовного є буття індивідуалізованого духовного. Буття індивідуалізованого духовного - це буття духовного світу людини, важлива сторона буття індивіда. Змістом буття індивідуалізованого духовного виступає органічна єдність свідомого і несвідомого. Свідомість існує як незворотний потік спонукань, вражень, почуттів, переживань, думок, що швидко змінюються, а також як сукупність більш сталих ідей, переконань, цінностей, настанов, стереотипів та ін.

Специфіка існування свідомості полягає у винятковій рухомості її процесів, а також у тому, що їх безпосереднє буття приховане від будь-якого зовнішнього спостереження Єдиним засобом прямого і безпосереднього охоплення (на сучасному етапі розвитку людства) є самозвіт індивіда про те, що відбувається в його свідомості. Специфіка індивідуалізованих форм буття духовного полягає у тому, що конкретні процеси свідомості виникають та вмирають разом з народженням та смертю окремих людей. Але це не вимагає обов'язкової смерті усіх результатів діяльності свідомості: зберігаються ті з них, що перетворюються на другу, позаіндивідуальну духовну форму, а також ті, які безпосередньо передаються іншим людям під час їх спілкування. У свідомості людини завжди існує тільки її сучасність: минуле свідомості вже кануло у потік переживань і частково не зворотно зникло. Деякі ж минулі переживання у трансформованому вигляді зберігаються у психіці людини (часто за порогом свідомості). Іноді минуле свідомості актуалізується, знову стає її сучасним.

Особливістю буття індивідуалізованого духовного є і те, що індивідуалізоване духовне в широкому розумінні має в собі і несвідоме. Особливостями буття несвідомого є те, що несвідоме має декілька рівнів. Перший рівень несвідомого - неусвідомлений психічний контроль людини за життям свого тіла, координацією функцій, задоволенням деяких найбільш простих потреб тіла. Другий рівень - це процеси і стани, що тотожні зі свідомістю людини в період, коли людина не спить, але до пори залишаються неусвідомленими, хоча в принципі можуть переміщуватися в поле свідомості. Третій рівень несвідомого знаходить прояв у деяких процесах художньої, наукової, філософської та іншої інтуїції, у вищих спонуканнях, що формуються у душі людини.

Буття індивідуалізованого духовного (свідомого і несвідомого) - лише відносно самостійна форма буття. Індивідуалізоване духовне не відірване від еволюції буття як цілого, зв'язане з усіма його рівнями та формами. Найбезпосередніші зв'язки існують з духовним другого типу - об'єктивованим (позаіндивідуальним) духовним.

Буття об'єктивованого духовного є другою формою буття духовного (ідеального). Буття об'єктивного духовного характеризується кількома особливостями. По-перше, як і індивідуалізоване духовне, обов'язково матеріалізується у словах, звуках, знаках природної мови та штучних мов. Матеріальні носії духовного - це матеріальні предмети і процеси (книги, формули, малюнки, проекти, будівлі та ін.). Функції зберігання та використання соціальної пам'яті дедалі частіше передаються сучасним машинам, що значно підвищує їх використання суспільством. По-друге, специфіка буття об'єктивованого духовного полягає в тому, що елементи та фрагменти (ідеї, ідеали, норми, цінності, різні природні та штучні мови) здатні зберігатися, удосконалюватися і вільно пересуватися у соціальному просторі та історичному часі. Духовне життя людства, духовне багатство цивілізації та культури, соціальне життя - це специфічне місце буття об'єктивованого духовного, чим і визначається його місце у цілісному бутті.

Філософське вчення про буття має не тільки теоретичне, але й практичне значення для діяльності у різних сферах суспільного життя.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття - це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

Список літератури

буття гегель філософський постмодерн

1. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. - М.: изд-во МГУ, 1986.

2. Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. - М.: Наука, 1987.

3. Хайдеггер М. Время и бытие /пер. с нем. - М.: Мысль, 1993.

4. Філософія: Підручник для вищої школи /за ред. В.Г. Кременя і М.І. Горлача. - 3-є вид., перероб. та доп. - Харків:» Прапор», 2004. - с. 278-288.

5.ФІЛОСОФІЯ: Підручник для вищої школи. - К.:Либідь, 2001. - 406 с.

Размещено на Allbest.ru