"Мистецтво жити" як засада життєтворчості особистості

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Мистецтво жити» як засада життєтворчості особистості

Джура О. Д.

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю увиразнення і чіткого розуміння кожним індивідом життєвих пріоритетів у суспільстві, що трансформується. Як наголошують науковці, втративши успадковані від минулого, перевірені самим життям або ж репрезентовані попередньою тоталітарною системою цінності й орієнтири, сучасна людина опинилася в ситуації необхідності самостійного вибору, розв'язання різних, серед інших і постійних життєвих проблем [1-3]. Оволодіти «умінням жити» змушена, зрештою, кожна особистість. Але вміння жити і вміння влаштовуватися в житті - принципово різні речі. На місце вміння влаштовуватися в житті з усім комплексом його забезпечення за сучасних умов приходить потреба в умінні провадити осмислене життя. Осмислене не тільки в аспекті свідомого, але й у розумінні життя, сповненого сенсу.

Мистецтво жити людина опановує в процесі навчання та виховання, на основі накопичення життєвого досвіду упродовж свого життєвого існування. Як зазначав мислитель-гуманіст Г.С.Сковорода, «навчитися найвеличнішому мистецтву жити справа дуже важка». ХХ ст., крім успадкованого попереднього соціального типу людини, яка «загубилась у соціальному житті», породило новий тип, який «поступово перетворюється на пануючий, - людини, яка «загубилася у власному житті». Цей стан породжується «життєвою дезорганізацією, втратою уявлення про сенс власного життя, хибністю визначення життєвих пріоритетів» [1,222].

Розв'язання питання сенсу життя потребує розвиненого, самостійного, діалектичного мислення, здатного проникати в сутність явищ і процесів повсякдення, зосереджуватися на найістотнішому, інтегрувати його в цілісному, «завершеному» розумінні того, в чому полягає призначення життя. Це мислене впорядкування життєвого матеріалу, осмислення «таємниці» буття, визначення щонайважливішого для людини «вектора» його розгортання. Сенс життя людини - і його виправдальна істина, і життєва впевненість, життєва сила.

Сутність людини реалізується в єдності її існування з іншими людьми. Про сенс життя є резон вести мову, визначаючи, як є, «буває» особистість на широкому соціальному, культурному тлі, в єдності її різних «іпостасей», як вона проявляє, реалізує себе. Органічна єдність життя з родом людським, з історією, з культурою, природою є онтологічною підставою його сенсу. Як складовий «момент» цілісного людського існування впродовжісторії, кожна людина посідає певне місце, відіграє відповідну роль, хоча на перший погляд видається віддаленою від суспільства та зосереджується на особистому.

Але саме з особистісних дій-вчинків виростає загальнозначуще, що надає життю відповідного сенсу. Усвідомлюючи чи ні, бажаючи чи не бажаючи, людина у той чи інший спосіб виконує своєю життєдіяльністю свій обов'язок перед людським родом, іншими людьми - тими, хто жив до неї, та майбутніми. Її існування є живою реалізацією зв'язку минулого та майбутнього, переходом з минулого в майбутнє [2,152].

Вітчизняні дослідники проблеми життєтворчості цілком правомірно вказують, що сенс життя людини не є його наперед даність, яку залишається віднайти, він - у самій людині, у тому, як у першу чергу в її індивідуально-особистісних характеристиках розгортається її життя, якою вона постає крізь її життєдіяльність. Сенс буття при-відкривається в аспекті самотворної зорієнтованості людини на вищі цінності та ідеали. «Специфіка сучасно ситуації, - зазначає І.В.Степаненко, - полягає у тому, що на зміну традиційної ціннісно-смислової зумовленості людського життя прийшов ціннісно-смисловий плюралізм. За таких умов сенс уже не привноситься ззовні, а людина потребує вміння відшукувати, обирати та реалізовувати низку автентичних для неї смислів, тобто потребує вміння здійснювати процес життєтворчості, володіння мистецтвом жити» [1,222].

Потреба в оволодінні мистецтвом жити - це вимога не тільки сучасної цивілізації, а й сучасного українського суспільства. Реалізація цієї потреби має не тільки первинне особистісне значення, але є однією з необхідних умов виходу українського суспільства із шоку посттоталі- тарної аномалії, з властивими їй граничною життєвою дезорганізацією, ціннісно-нормативним вакуумом, розквітом егопраграматичних форм життя, почуттями соціальної зайвості, відчуженості.

Крім цього слід наголосити на «благодійність впливу української культури» (О.Ольжич) і на тому, що вміти правильно жити - це також зуміти збагнути, що культура завжди національна, що національна культура та національна свідомість - найважливіші чинники гуманізації умов існування; що національна культура - життєва основа збагачення особистості, її духовного світу; що водночас з утвердженням особистісного буття вона й існує в усьому історично визначеному багатоманітні її можливостей, форм, напрямків: національна культура та особистісне буття взаємно передбачають, потребують одне одного.

Українське суспільство ще значною мірою залишається маргіналізова- ним. Мається на увазі амбівалентність соціальних груп, їх існування на межі різних соціокультурних, соціально-політичних, соціально-економічних зломів. Це призводить до поширення таких форм маргінальності, як громадянська, політична, соціальна, економічна, духовна. За цих умов людина (зокрема молода) не почуває себе господарем свого власного життя, не має визначеної життєвої позиції, а суспільство позбавлене дієздатного, свідомого, відповідального суб'єкта власного розвитку.

Поширенню маргіналізації людини та суспільства в цілому сприяють такі фактори, як розбалансованість системи власності на знаряддя та засоби виробництва, відсутність привабливої соціальної перспективи, нерозвиненість демократії, підміна повноцінного життя боротьбою за виживання. Ці чинники, будучи взаємопов'язаними, формують механізм гальмування поступального розвитку життєдіяльності людини.

Розглядаючи ці чинники в контексті визначення детермінант опти- мізації процесу, що нас цікавить (тобто життєтворчість), безумовно, необхідно враховувати нагальну необхідність усунення негативних наслідків впливу згаданих факторів, що призводять до гальмування процесів життєздійснення сучасної людини (або ж, як мінімум, їх послаблення) [3;4;5].

Засоби виконання накреслених завдань передбачають розробку життєвої програми за багатьма параметрами, яка може бути ідентичною життєвому проекту.

Проект життя - це погляд у майбутнє крізь призму сподівань, намірів, цілей та думок. У ньому визначаються також тактика, техніка та способи розв'язання життєвих завдань, здійснення задуманого, бажаного. У цій якості життєвий проект, програма, план виступають як інструменти саморегулювання особистістю свого життєвого процесу, спрямовуючи його наперед визначеним шляхом.

Скептичне ставлення до життєвого проектування, та програмування, яке спостерігається і серед науковців, і на побутовому рівні, на тій підставі, що, мовляв, особистість, опинившись у «прокрустовому ложі» проекту чи програми свого життя, позбавляється свободи дій та вибору, є безпідставними. Навпаки, ці своєрідні документи організують, упорядкують індивідуальне життя людини, зовсім не звужуючи поля її свободи, а лише вкладаючи її вияви у цивілізовані рамки.

Коріння термінів «проект», «проектування» походить від латинського «projectys» - «кинутий уперед». До початку ХХ ст. це поняття вживалося переважно в техніці, будівництві та природознавчій науці, згодом воно поширюється й на інші сфери людської діяльності, зокрема соціальну. Перші спроби застосування понять «соціальний проект», «соціальне проектування» відносяться до 20-х років ХХ ст. і пов'язані, зокрема, з іменами першопрохідців соціальної інженерії - Р.Паунда, С.Веббів, Б.Веббів в США, А.К.Гастева та Н.А.Витке в СРСР.

Із 60-х років ХХ ст. радянські вчені починають особливо активно розробляти понятійний апарат соціальної проективно-конструктивної діяльності. У процесі цієї дослідницької роботи, що продовжується і нині вже пострадянськими суспільствознавцями, виділяють декілька позицій розуміння суті соціального проектування:

• об'єктивно-орієнтований підхід, у рамках якого соціальне проектування визначається як особлива планова діяльність із відтворення нових або реконструкції існуючих об'єктів, що виконують важливі соціокультурні функції;

• проблемно-орієнтований підхід, за яким соціальне проектування трактується як органічний та завершений етап соціально-діагностичної роботи;

• суб'єктивно-орієнтований (тезаурусний підхід), згідно якого соціальне проектування є багатоманітною, багаторівневою працею практиків, які озброєні простими алгоритмами дій з врахуванням наявних ресурсів і наслідків соціальних інновацій, що пропонуються [6,23-30].

Якщо спробувати провести узагальнення цих різних точок зору, то вони можуть бути кваліфіковані як такі, що позначають особливу форму соціально-пізнавальної діяльності, що орієнтована на відображення та створення бажаного та здійсненного соціального майбутнього.

Призначення будь-якого соціального проекту - зміна соціального середовища, здійснення інновації. Інновація - не просто відновлення (а саме таке значення цього латинського слова), це свідома діяльність по конструюванню нового та його впровадження в життя на основі переосмислення попереднього досвіду.

Соціальні інновації можуть мати різні форми, вибір яких звичайно не випадковий. Він диктується часом, установками даної історичної епохи і даного співтовариства людей.

Соціальне проектування у своїй основі передбачає певні соціальні зміни. Ці зміни задумуються, отримують обґрунтування, плануються. Інакше кажучи, соціальне проектування являє собою різновид інноваційної діяльності. У великих соціальних проектах багато чого спільного із соціальними реформами - і вони теж піддані небезпеці перегляду, чи скасування, ревізії в силу обставин, що зв'язані з особливостями функціонування вищих рівнів влади. Але є і такі проекти, що зачіпають інтереси невеликих груп людей і навіть окремих індивідів.

Тезаурусний підхід дозволяє обґрунтувати різноманіття та багаторів- невість соціально-проективної діяльності, зрозуміти причини розбіжності задуму і виконання, провалу «сильних» та успіху «слабких» проектів. Якщо визнати справедливість цієї позиції, то для соціального проектування випливає, що:

У наш час прийнятні такі плановані соціальні зміни, що: а)обмежені в масштабі, б)обмежені в ресурсах, в)обмежені в часі, г)відповідають прийнятим у співтоваристві ціннісно-нормативним вимогам. Прагнення проекту до всеосяжних результатів (загальне щастя та інші) суперечить особливостям сучасного світу.

Проектування в соціальній сфері не повинне надавати значення тільки досягненню деякого результату. Цінним є і сам процес розробки проекту (від його задуму, від народження ідеї) і його реалізації. Процесуальна сторона проектування в багатьох випадках виходить на перше місце.

У фрагментарному та хаотичному соціальному світі цілісність суспільно значимих дій забезпечується тезаурусами активної частини суспільства (у нашому випадку - тезаурусами, що належать ініціаторам соціальних проектів).

Соціальний проект як тип організації життєвого простору щонайкраще відповідає обмеженням та вимогам нашого часу. Виходячи із тезаурусного підходу, соціальне проектування - не вузькоспеціалізована діяльність учених-теоретиків, а різноманітна, з різним рівнем робота практиків, озброєних простими алгоритмами дій з урахуванням наявних ресурсів та наслідків пропонованих соціальних інновацій. У цій роботі, зрозуміло, є місце і для теоретиків, але в конкретних проектах вимагаються головним чином їхні прикладні знання.

Технологічним розробкам в галузі соціального проектування повинне передувати філософське осмислення його основ, цілей і меж застосування. Але воно не обов'язково повинно носити занадто загальний характер. У менеджменті є і більш прикладне використання терміна «філософія»: говорять про «філософію фірми», «філософії маркетингу» і т.д.

У рамках тезаурусного підходу філософію соціального проектування виражають кілька кардинальних ідей і положень:

1. Треба експериментувати. Людина відкрита соціальним змінам, вона по своїй природі соціальний експериментатор - така установка ініціатора соціального проекту. Звичайно, усім відома і консервативність людей, небажання змін. Але ініціатор соціального проекту не може не ставити на перше місце ті риси самоорганізації людей, що дозволяють задумувати, планувати та здійснювати соціальні нововведення. Нам варто пам'ятати слова Бенедикта із шекспірівської комедії «Багато шуму з нічого»: людина - істота не постійна.

Відкритість до нововведень - попередня умова їхньої розробки і здійснення. Соціальні зміни бажані, але міра бажання істотно розрізняється і по типах суспільства, і по ситуації, що склалася в даному місці і тепер, і по особливостях світосприймання окремих людей та їхніх співтовариств. Особливе прагнення до змін властиво перехідним епохам, у найбільшій мірі стимулюючим соціально-проективну діяльність.

Але відкритість нововведенням зовсім не означає можливості безмежного соціального експерименту. Це відкритість у рамках соціально прийнятих рішень, що відповідають прийнятій ціннісно-нормативній системі. Суспільство парадоксальним чином виходячи з цінностей та установок свого часу нерідко приймає слабкі проекти та противиться сильним.

2. Проект цікавий не для усіх - але для багатьох. Людина як ціле унікальне, в окремих же властивостях і відносинах вона типова. Невизначеність та мозаїчність життєвого простору переборюється в галузі соціального проектування введенням параметра типовості:

а) потреби людей типові ( що підходить для одного, то підходить для багатьох);

б) життєві траєкторії людей типові (форми життєдіяльності одного є форми життєдіяльності багатьох);

в) поведінкові реакції людей типові (подібні стимули народжують у визначеному соціальному середовищі подібні реакції);

г) завжди знайдеться визначений тип, а виходить, і група людей, що підтримуючи пропонований проект мають потребу в його здійсненні.

Але типове не є характерне для всього суспільства. Ідея ощасливити усіх залишається утопією.

3. «Ми» завжди кращі, ніж «вони». Розподіл на «ми» і «вони», «свої» і «чужі» - природний для людини спосіб суб'єктивного переструктурування суспільства, подолання соціальних розходжень, з одного боку, і встановлення соціальних дистанцій, з іншого. Соціальні проекти активно беруть участь у такім переструктуруванні, зближаючи учасників проекту, перетворити хаотичну масу в щось визначене, стійке та зв'язане внутрішніми значеннями (ціннісно-нормативною системою).

Серед соціальних цінностей людей солідарність - одна з вищих. Явною чи латентною (схованою, прихованою) метою соціального проекту завжди є досягнення солідарності людей, включаючи і групову солідарність безпосередніх учасників проекту. Поділ на «ми» і «вони» та зміцнення почуття відданості та довіри «своїм» властиві навіть тим хто прагне до соціальної єдності та загального взаєморозуміння: у кінцевому рахунку це шлях до розширення «ми», а не до подолання дистанції між «ми» та «вони».

4. Треба створювати можливе. Границі проектування соціальних змін визначаються «інтересом епохи». У творчому плані цим не скасовується розробка позамежних ідей, і на попередніх етапах роботи, включаючи концептуальний етап, можна «вимагати неможливого», що лише відтіняє устремління до створення можливого.

5. Треба шукати союзників. Ініціатор соціального проекту досягає успіху там. Де його проект не нав'язується людям, а вибирається ними. Ініціатор проекту прагне до кращого майбутнього, але він повинен переконати інших у тому, що це і для них краще майбутнє.

Тезаурусний підхід до соціального проектування ефективний в умовах ринкової економіки. Суб'єктна орієнтація проекту, його зв'язок з тезаурусом ініціатора - не єдина характеристика творчої волі, реалізованої в проекті: у виборі чи відкиданні даного проекту виявляється творча воля інших суб'єктів життєдіяльності.

Відомий український філософ С.Б.Кримський, відзначаючи роль та значення соціального проектування, зауважує: «Актуалізація завдань проектування дійсно пов'язана зі станом сучасної цивілізації, яка маніфестує зростання соціальної небезпеки, помилки і тому затверджує необхідність проектного випробування всього нового» [7,62].

Ядро (оцінка результативності) соціально-проективної діяльності усе більше зміщається у ціннісну сферу. Саме в силу цієї обставини виникає можливість подивитися з нової точки зору на підходи, що затвердилися у нас в країні, до соціального проектування.

У сучасній Україні найбільш розповсюджений об'єктивно- орієнтований підхід до соціального проектування. Цей термін запропонований відомою дослідницею проблем соціального проектування Т.М. Дридзе для позначення концепцій, розроблених Г.А.Антонюком, Н.А.Аітовим, Н.И.Лапиним, Ж.Т.Тощенко та ін. Соціальний проект із позицій такого підходу має на меті створення нового чи реконструкцію наявного об'єкта, що виконує важливу соціокультурну функцію. Це може бути школа, лікарня, спортивний комплекс, але як об'єкт проектування можуть виступати також соціальні зв'язки та відносини, а також життєт- ворення людини.

Людина, соціальна група, як уже зазначалось, виступають як активний діяч, творець соціальної діяльності. Ця активність (соціальна суб'єктність) виявляється у відтворенні та відновленні суспільних відносин, у соціальному конструюванні та проектуванні реальності, у різних формах життєтворення, життєдіяльності.

Соціальна суб'єктність перетворюєтьсяу форми життєдіяльності відповідно до суспільних умов і несе на собі відбиток прийнятих у суспільстві моделей поведінки. Соціальна поведінка людей надзвичайно різноманітна, якщо дивитись на неї як на серію подій. Але за цією розмаїтістю стоїть досить обмежене число життєвих концепцій - найбільш загальних ліній соціальної поведінки, ставлення до життя.

Можливі різні класифікації життєвих концепцій. Проте можна об'єднати різні лінії соціальної поведінки у три життєві концепції людей (як індивідів, так і співтовариств).

Перша життєва концепція: рухатися з волі життєвих хвиль. Ця концепція знайшла своє теоретичне обґрунтування у скептицизмі - філософському вченні, що йде з глибини віків.

Засновник скептицизму давньогрецький філософ Пірон сформулював вихідну тезу цієї життєвої концепції в словах: «Ніщо не є в більшому ступені одне, чим інше» [8,14]. Зміст цієї формули такий: людина має справу з формами речей, але їй не відомі властивості речей; тому варто утримуватися від рішень і виявляти апатію. Атараксія (бездіяльність) - найкраща позиція для людини, що у реальності повинна слідувати правдоподібності, традиціям та природі.

Ця життєва концепція досить поширена в деяких країнах (зокрема, у країнах, де сповідується буддизм) і менш поширена в інших (наприклад, у протестантських).

Друга життєва концепція: активно захищати традиції. Деяка частина людей дуже жорстко дотримується цієї позиції. Це характерно для патріархальної родини, для деяких закритих співтовариств, нерідко консервативна тенденція виявляється серед політиків та діячів мистецтва, скрізь, де новаторські віяння небезпечні для традицій.

Третя життєва концепція: змінювати світ. Тут є два різновиди, точніше - дві різні лінії соціальної поведінки. Одна з цих ліній веде людину чи співтовариство до зміни світу шляхом особистого самовдосконалення, критики недосконалості суспільного устрою.

Інша лінія - дії щодо зміни суспільства шляхом інновацій. Іноді інновації стають всеохоплюючими та потрясають основи соціального устрою. Це завжди характерно для соціальних революцій, а іноді - і для реформ.

У реальному житті з причини його суперечливості та парадоксальності мають місце ситуації, коли проектування та планування підпорядковуються не творчим, а руйнівним цілям. Ясна річ, що це так, коли складені проект та програма адекватні справжнім особистісним намірам, сподіванням, цілям та життєвим обставинам, в яких відбувається життєдіяльність особистості, коли вона спрямована на її саморозвиток, а не на саморуйнування, і не використовуються на шкоду іншим. Лише в цьому випадку життєвий проект, план, програма відповідатимуть своєму сутнісному призначенню - сприяти розвитку особистості та повноті її життєздійснення.

Життєвий проект - особистий документ, який певною мірою розкриває таємницю особистості, а «таємниці людської душі великі» (І.С.Тургенєв). Автор проекту зацікавлений у розкритті цієї таємниці, бо лише у такому випадку він може стати творцем своєї долі. Однак він може і не бажати відкрити свою таємницю іншим. Саме автор визначає ступінь відкритості проекту, його гласності, публічності. Щоб поєднати ці дві площини - «закритості» та «відкритості» - можна скласти два варіанти: розгорнутий, з тим ступенем відкритості проекту, його гласності, які визначить сама особистість, і проект, до якого перейде лише те, що особистість вважатиме можливим відкрити іншим: рідним, наставникам, друзям. Оскільки процес життєвого проектування має індивідуальний характер, то, природно, він може мати різний ступінь повноти, різну форму, структуру, включаючи ті чи ті моменти життєвого процесу особистості. Отже, вже на цій стадії є можливість виявляти творчість, робити корекції у своє життєздійснення. Готовність до життєтворчості визначається не тільки наявністю відповідних знань та потреб, а й здатністю їх реалізувати та застосовувати у реальному (власному) практичному житті. На помилках вчаться ( переважно на власних) і щоб запобігти цьому можна вже у межах навчально-виховного процесу застосовувати попередню апробацію різних життєвих стратегій, моделювання складних життєвих ситуацій: здійснити попередню перевірку ефективності життєвих планів та їх відповідності схильностям (нахилам) особистості.

Література

1. Степаненко І.В. Метаморфози духовності в ландшафтах буття. - Харків, ОВС. - 2002.

2. Максюта М. Становлення духовності: сучасні аспекти проблеми // Філософська думка. - 2003. - № 6.

3. Власик О.С., Пирожков С.І. Індекс людського розвитку: досвід України. - К.: НІСД, 1995.

4. Давидов А.А. Індекс соціального неблагополуччя // СОЦИС, 1995 - № 10. - С.118-128.

5. Левцун О., Лисак Н. Показники соціального неблагополуччя українських регіонів // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2000. - №1. - С.99-107.

6. Луков В.А. Социальное проектирование. 4-е издание испр. - М.: Флінта, 2003. - С.23-30.

7. Кримський С.Б. Стратегія проектування та феномен проекту в сучасній цивілізації // Наука та наукознавство. - 1997. - № 3-4.

8. Богусловський В.М. Скептицизм в философии. - М.: Наука. - 1990.

Размещено на Allbest.ru