Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

платон ідеальна держава тоталітарний

• ВСТУП
• 1. БІБЛІОГРАФІЯ ПЛАТОНА
• 2. ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ПОЛІС ЯК ТИП СУСПІЛЬНОГО І ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
• 3. ІДЕАЛЬНА ДЕРЖАВА ПЛАТОНА
• 4. ЧОМУ ДЕРЖАВА ПЛАТОНА Є ТОТАЛІТАРНОЮ
• 5. ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ІДЕАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ПЛАТОНА
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Платон (427-347 до н. е.) (справжнє ім'я Арістокл) - внучатий племінник Солона, учень Красіла і Сократа, філософ-ідеаліст. Розправа над його вчителем уразила Платона, викликала в нього відразу до демократії. Вона показала, що політична кар'єра, до якої він себе готував, стала неможливою. Аристократ за походженням і духом Платон не сприймав усі види тиранії, аристократичні в'язниці, кари демократії за інакомислення. Після страти Сократа покинув Афіни, багато мандрував. Через 12 років повернувся до Афін, де заснував знамениту Академію (проіснувала до 529 р. н. е.), яка стала центром еллініст філософії, правової і політичної думки. Автор знаменитих діалогів «Держава», «Закони», «Апологія Сократа», «Тімей» та ін. Під впливом Сократа він захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правовими проблемами. Платон у діалогах «Держава» розвиває ідею Сократа про взаємозв'язок особистості і суспільства і доходить висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавство. Його вчення про державу і сьогодні є взірцем суспільно-політичної думки, прикладом для наслідування, а наслідки, дало поштовх до більш активної правової діяльності багатьох плеяд давньогрецьких та давньоримських юристів.

Мета роботи. Метою даної роботи є аналіз концептуальних засад вчення Платона про ідеальну державу та визначення переваг й недоліків, запропонованої їм моделі.

Досягненню мети сприятиме вирішення наступних завдань:

- характеристика бібліографічного здобутку Платона;

- аналіз вчень про державу, які розвивалися до Патона та вплинули на його теоретичні обґрунтування ідеальної держави;

- аналіз моделі ідеальної держави, розробленої Платоном;

- характеристика тоталітарного стилю, притаманного ідеальній державі Платона;

- визначення переваг та недоліків розробленого Платоном вчення про ідеальну державу.

Об'єкт роботи. Об'єктом дослідження в даній роботі виступає вчення Платона про державу, його погляди та теорії стосовно типології держав та державного устрою.

Предмет дослідження. Предметом дослідження в даній роботі виступає концепція ідеальної держави, запропонована Платоном та механізм її функціонування.

Методами дослідження, використовуваними в даній роботі є аналіз та синтез, історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, системний, метод дедукції тощо.

1. БІБЛІОГРАФІЯ ПЛАТОНА

Платон - старогрецький філософ, класик філософської традиції. Вчення Платона пронизує не лише світову філософію, але і світову культуру. Одна з основних тем вчення Платона - справедлива (ідеальна) держава. Вона зазнавала зміни від моменту несправедливого засудження Сократа в Афінах і до кінця життя Платона. Теорія ідеальної держави якнайповніше представлена Платоном в праці "Держава" і розвинена в "Законах". Переконаний в тому, що гідне життя можна вести лише в досконалій державі, Платон створює в афінській школі для своїх учнів умови ідеальної держави. Праці Платона мають форму діалогів або листів. Значне місце в його діалогах посідає міф, або міфічна розповідь. Міфологія завжди мала для нього символічний сенс і використовувалася переважно для вираження філософських концепцій. Вчення Платона були впорядковані Трасилом; вони можуть бути згруповані по дев'яти тетралогіях [5].

1. Евтіфрон, Апологія Сократа, Крітон, Федон.

2. Кратіл, Теетет, Софіст, Політик.

3. Парменід, Філеб, Бенкет, Федр

4. Алкивіад I, Алкивіад II, Гіппарх, Суперники

5. Феаг, Хармід, Лахет, Лісид.

6. Евтідем, Протагор, Горгій, Менон.

7. Гіппій Молодший, Гіппій Старший, Іон, Мініксен.

8. Клітофонт, Держава, Тімей, Крітій.

9. Мінос, Закони, Епіномід, Листи.

Актуалізації проблематики вивчення філософії Платона полягає в тому, що філософія для Платона - це не лише пізнавальний процес, але і прагнення душі до надчуттєвого світу ідей, і тому вона тісно пов'язана з Любов'ю. На думку Платона, не займаються філософією лише Боги або ті, хто самовпевнено вважають, що знають все. І, навпаки, філософією займається лише той, хто відчуває потребу в знанні і охоплений бажанням пізнати мудрість. Цю напругу, породжену недоліком знання і величезним бажанням до нього, Платон визначає як Ерос, Любов, прагнення до Краси, що розумілася ним як порядок і гармонія.

2. ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ПОЛІС ЯК ТИП СУСПІЛЬНОГО І ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Література і мистецтво Давньої Греції донесли до нас релігійно-міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони.

Однією з головних ідей виховання молоді в полісі -- є слухняність владі і виконання законів. Громадянин належав не собі, а полісу. Благозаконня (евномія) вважалось умовою гідного полісного життя. Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво проявляється у творчості так званих «семи мудреців» (VII -- VI ст. до н. е.) -- Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їх мудрість -- сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких імперативних афоризмів і виразів («гномів»). Ідеї афоризмів мудреців пережили століття.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (прибл. 638-559 до н. е.) реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі -- поєднання права і сили [17].

Серед давньогрецьких мудреців виділявся і Піфагор (бл. 580-500 до н. е.), «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота. Сутність справедливості, за філософом, полягає у віддаванні рівним за рівне (добром -- за добро, злом -- за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорійців є загальним принципом справедливості, «мірою належного». Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців -- поліс із пануванням справедливих законів. У своїх бесідах Піфагор учив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність -- висока чеснота; закони -- велика цінність. Мета виховання й управління -- в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безлад й асиметрія ж потворні і шкідливі» [4].

Піфагорійці були прихильниками аристократії -- правління кращих, знаючих, тих, хто править на підставі законів. Їх аристократичні симпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». Значний вплив їх погляди справили на грецьких мислителів, у тому числі Сократа, Платона.

Філософи-досократики звернулись до людського розуму і досвіду, утвердили віру в раціоналізм, тобто в ідею, що світом управляють розумні закони, підвладні пізнанню людиною, у можливість встановити раціональні принципи управління поведінкою людини як члена суспільства.

Геракліт (бл. 530 -- бл. 470 до н. е.) -- знаменитий філософ-діалектик. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і закономірність -- світовий закон -- «логос», голос космічної справедливості. Світ -- ціле, що вічно змінюється і розумність людини полягає у свідомій підлеглості «логосу». І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей загальний закон -- джерело людського закону (номосу), його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність -- правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії [17].

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 -- бл. 370 до н. е.). Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить їх «опорою». Філософ був противником безправ'я і рабства людей. Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства. Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити упорядковане життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон -- тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, потяг до заподіяння шкоди іншому. Звідси -- необхідність покарань. Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай. Погляди Демокріта одержали широке поширення серед античних мислителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-правову думку [25].

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н. е., ускладнення суспільного життя обумовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів -- платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, учили вмінню керувати приватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Вже тоді розрізняли два покоління софістів: старших -- Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт й ін.; молодших -- Фрасімах, Каллікл, Лікофрон та ін.

Мислителі Давньої Греції й особливо софісти дали в принципі наукове пояснення походження суспільства, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон трактують походження «взаємного союзу» як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інтересів, сфера людських, а не божественних діянь. Він картав насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.

Таким чином, софісти, яким була притаманна незвичайна широта мислення, зробили істотний внесок у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів. Багато положень софістів про право, державу, політику розвив і переглянув Сократ (469-399 до н. е.), який дав моделі вирішення багатьох філософських і політико-правових проблем. Він не писав трактатів, формою пізнання, дослідження суспільних явищ і фактів були його міркування, бесіди, методом -- іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини.

У Сократа, як і в етиці, в політиці, знання є критерієм правління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа несуттєві: існуюча державно-правова практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. Її благополуччя прямо залежить від діяльності правителів і законодавців. З усіх достоїнств правителя головне -- робити щасливими тих, кого він веде. Некомпетентність, неуцтво афінської демократії викликали в нього саркастичні зауваження, їдку іронію [17].

Сократ першим запропонував критерії оцінки форм правління: царська влада -- влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія -- влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія -- де посадові особи обираються із «знаючих» і вони дотримуються законів. Плутократія (олігархія) -- правління на основі майнового цензу, багатих в угоду багатим. Демократія -- правління всіх громадян на основі законів.

Таким чином, критеріями тут є воля народу, компетентність правлячих, законність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулювати морально-розумну природу і сутність держави, її правову природу [19].

За Сократом, моральна організація полісного життя (політики) неможлива без законів. Закони -- устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон поліса, але на відміну від них вважав, що і те, й інше походить від розумного начала. Далось взнаки його прагнення відобразити і сформулювати саме цю розумну природу моральних, політичних і правових явищ. Право -- загальнообов'язковий мінімум моралі. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету -- справедливість.

Отже, Сократ був принциповим прихильником законослухняності. Його положення про збіг законного і справедливого, похвала законності, зрозуміло, мали на увазі ідеальне, а не реально існуюче. Основні пороки афінської демократії він бачив у схильності громадян до корисливості, у некомпетентності, корупції можновладців, що викликали в нього їдку іронію.

3. ІДЕАЛЬНА ДЕРЖАВА ПЛАТОНА

У світогляді Платона важливе місце належить його поглядам на суспільство і державу. Платон найменше схожий на аполітичного мислителя, байдужого до явищ суспільного життя і політичних установ. З філософським ідеалізмом в нього поєднується надзвичайний інтерес до суспільних відносин. Його надзвичайно займало питання про те, яким має бути досконала спільність людей і яким вихованням люди мають бути підготовлені до облаштування і збереження гармонійного співіснування.

Платона багато хто вважає грецьким романтиком, однак він був зовсім не такий, він не був мрійником, думав про землю, про людину. І перш за все, Платон думав про те, що людина має бути громадянином держави. Тому не дивно, що питанням суспільно-політичним Платон присвятив два найбільш ґрунтовних своїх твори: написаний в більшій своїй частині в епоху зрілості, трактат, що довго розроблявся, «Держава (Politeia)» і твір глибокої старості «Закони». Обидва вони далеко не рівноцінні. У «Державі» вчення про суспільство розроблене в тісному зв'язку з центральним вченням платонівського ідеалізму -- з теорією «ідей» -- і несе на собі вдбиток риторизму і непохитності: ідеальне він суворо протиставив як зразок і як норму належної емпіричної дійсності [13].

В той же час, не дивлячись на всю різкість цього зіставлення, в «Державі» збережено дивне знання і розуміння настільки різко критикованої і заперечуваної Платоном емпіричної дійсності. Порівняно з «Державою» «Закони» -- твір набагато більш «компромісний», в ньому пом'якшений колишній, характерний для «Держави», ідеалістичний ригоризм, зроблений ряд поступок, що далеко йдуть, вимогам емпіричної реальності [27].

Проте узяти цю будову за зразок можливого найкращого порядку неможливо -- цього не дозволяють матеріальні умови існування: необхідність самозбереження, боротьба проти природи і проти ворожих народів. Втім, недосяжний зразок минулого золотого століття проливає світло на умови, в яких доводиться жити сучасній людині: вдивляючись в устрій, що минув і став неповоротний, ми бачимо, в чому полягає зло, що перешкоджає правильному облаштуванню суспільства, зло, яке породжуване потребами, родинними стосунками, боротьбою між народами. Первинний тип співіснування як тип ідеальний, намальований Платоном не лише в «Державі», але і в «Законах», де він змалював вже не настільки ідилічні, як в еру Хроноса, умови життя людей, що врятувалися на вершинах гір під час потопу. Ідеальному типові Платон протиставив негативний тип суспільного устрою. У ньому головним двигуном поведінки людей виявляються матеріальні турботи і стимул-реакції.

На думку Платона, всі існуючі держави належать до цього, негативного типу: «Яка б не була держава, в ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна -- держава багатих, інша -- бідних» [28]. Всім поганим формам держави Платон протиставляє утопію, або проект найкращої держави і правління. Цією державою управляють, як і в олігархії, небагато осіб. Але, на відміну від олігархії, цими небагатьма можуть стати лише особи, дійсно здатні добре управляти державою: по-перше, через природні до того завдатки і обдарованість; по-друге, внаслідок довголітньої попередньої підготовки. Основним принципом ідеального державного устрою Платон вважає справедливість. Кожному громадянинові держави справедливість відводить особливе заняття і особливе положення. Панування справедливості об'єднує різнорідні частини держави в ціле, збережене єдністю і гармонією [21]. Ця найкраща державна система повинна, за Платоном, володіти низкою рис етичної і політичної організації, які були б здатні забезпечити державі вирішення найважливіших завдань. Така держава, по-перше, повинна володіти власною організацією і засобами її захисту, достатніми для заборони і відвернення ворожого оточення; по-друге, вона повинна здійснювати систематичне постачання всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє, вона повинна управляти і направляти високий розвиток духовної діяльності і творчості. Виконання всіх цих завдань означало б здійснення ідеї блага як вищої «ідеї», правлячої світом. У державі Платона необхідні для суспільства в цілому функції і види роботи розділені між спеціальними розрядами його громадян, але в цілому утворюють гармонійне поєднання.

За основу для розподілу громадян по розрядах Платон узяв відмінність між окремими групами людей по їх етичних характеристиках і властивостях, але розглядає він цю відмінність по аналогії з розподілом господарської праці. У розподілі праці Платон бачить фундамент всього сучасного йому суспільного і державного устрою.

Основна думка Платона в твердженні, що потреби громадян, які складають суспільство, різноманітні, але здібності кожної окремої особи до задоволення цих потреб обмежені. Звідси необхідність виникнення гуртожитку, або «міста», «коли один з нас залучає інших або для тієї, або для іншої потреби; коли, маючи потребу багато в чому, ми залучаємо до спільного життя багато спільників і помічників: тоді це співіснування отримує у нас назву міста» [28]. Значення розподілу праці для суспільства Платон розглядає не з точки зору працівника, що виробляє продукт, а виключно з точки зору інтересів споживачів. Розумний устрій досконалої держави, за Платоном, повинен ґрунтуватися перш за все на потребах належним чином облаштувати життя у місті-полісі.

Перерахування потреб доводить, що в місті-державі повинні існувати багаточисельні галузі суспільного розподілу праці -- не лише працівники, що добувають засоби харчування, будівельники житла, фахівці з одягу, але також і працівники, що виготовляють для всіх цих спеціалістів необхідні для них інструменти і знаряддя їх праці. Окрім них, необхідні спеціалізовані допоміжні робітники, наприклад скотарі, що доставляють засоби перевезення людей і вантажів, добувають вовну та шкіру. Потреба у ввезенні необхідних продуктів і товарів з інших країн і держав вимагає виробництва надлишку товарів для торгівлі ними, збільшення кількості працівників, що виготовляють ці товари. У свою чергу, розвинена торгівля вимагає спеціальності і діяльності посередників з купівлі і продажу, з імпорту і експорту. Так, до вже розглянутих розрядів розподілу праці приєднується розряд торговців [9].

Торгівля, обмін товарами і продуктами необхідні державі не лише для зовнішніх стосунків, але і унаслідок того ж розподілу праці між громадянами держави. Звідси Платон виводить необхідність ринку, а виникнення ринку породжує розряд фахівців ринкових операцій -- дрібних торговців і посередників і перепродавців. Для повного здійснення господарського життя держави Платон вважає за необхідне також спеціальний розряд обслуговуючих найнятих робітників, що продають свою робочу силу за плату [22]. Вказаними розрядами спеціалізованої суспільної праці вичерпуються працівники, що виробляють необхідні для держави продукти або так чи інакше сприяють цьому виробництву і створенню породжуваних ним споживних цінностей. Це нижчий клас або розряд громадян в ієрархії держави. Над ним у Платона постають вищі класи: воїнів-вартових і правителів. Важливу для суспільства потребу утворює необхідність у фахівцях військової справи.

При переході від класу працівників продуктивної праці до класу воїнів-вартових кидається, в очі те, що Платон порушує принцип поділу. Відмінності між окремими розрядами класу працівників він характеризує за рахунок відмінностей їх професійних функцій. Передбачається, що відносно етичних меж всі ці розряди стоять на одному і тому ж рівні: і землероби, і ремісники, і купці.

Інша справа -- воїни-вартові і правителі-філософи. Для них необхідність відособлення від груп робітників, обслуговуючих господарство, ґрунтується вже не на їх професійних особливостях, а на відмінності їх етичних якостей від етичних властивостей працівників. А саме: етичні межі працівників Платон ставить нижче за етичні чесноти воїнів-вартових і особливо нижче -- правителів держави [5].

Етична дискримінація трудящих дещо обмежується у Платона обмовкою, згідно якої всі три розряди громадян держави в рівній мірі необхідні державі і, узяті всі разом, виявляють велике і прекрасне. Інша обмовка Платона, що пом'якшує непривабливу різкість і норовливість з якою він захищає аристократичну точку зору, полягає у визнанні, що між походженням з тієї або іншої верстви і етичними властивостями немає необхідного зв'язку: люди, наділені вищими етичними чеснотами, можуть народитися в нижчому суспільному розряді, і навпаки: народжені від громадян обох вищих розрядів можуть народитися з низькими душами [16]. Оскільки можливість подібної невідповідності загрожує гармонії державного ладу, то до числа обов'язків класу правителів входить, по Платону, обов'язок досліджувати етичні завдатки дітей і розділяти їх відповідно до цих завдатків між трьома основними класами держави.

Якщо в душі новонародженого виявиться «мідь» або «залізо», то, в якому б розряді він не народився, його слід без жодного жалю прогнати до землеробів і ремісників. Але якщо у ремісників народиться немовля з домішкою в душі «золота» або «срібла», то новонароджений має бути зарахований до розряду правителів або ж воїнів-вартових. Для Платона, як для вченого рабовласницького суспільства, характерний суто споживчий погляд на продуктивну працю. Цей погляд має результатом вражаючу прогалину в подальших аналізах Платона. Для нього важливо було начисто відокремити вищі класи -- воїнів і правителів -- від нижчого класу працівників продуктивної праці. У питання про те, яким чином працівники спеціалізованої праці повинні готуватися до правильного виконання своїх обов'язків, Платон не входить. Вся його увага зосереджена на вихованні воїнів-вартових і на визначенні умов їх діяльності, які закріплювали б властивості, що породжені в них вихованням. Проте відсутність інтересу до дослідження спеціалізованої праці не перешкодила Платону надзвичайно повно характеризувати його структуру.

Головне завдання трактату Платона про державу -- проблема благого і досконалого життя всього суспільства в цілому і його членів. Найдосконаліша за своїм устроєм і тому благословенна держава володіє чотирма головними чеснотами: 1) мудрістю, 2) мужністю, 3) стримуючою мірою і 4) справедливістю.

Під «мудрістю» Платон розуміє не яке-небудь технічне знання або уміння, а вище знання або здатність дати добру раду про державу в цілому -- про напрямок її внутрішніх справ і про керівництво нею в її зовнішніх стосунках. Таке знання «охоронне», а те, що володіють цим знанням правителі -- «досконала варта». «Мудрість» -- чеснота, що належить не безлічі ремісників, а малому колу осіб -- філософам, -- і є, найближчим чином не стільки навіть спеціальністю по управлінню державою, скільки спогляданням надприродної області вічних і досконалих «ідей» -- доблесть, в основі своїй етична [28]. Лише філософи мають бути правителями, і лише, при правителях-філософах держава благоденствуватиме і не знатиме що існує в даний час зла. «Поки в містах, -- говорить Платон, -- не будуть або царювати філософи або щиро і задовільно філософствувати нинішні царі і володарі, поки державна сила і філософія не зіллються в одне ціле доти ні для держав, ні навіть, для людського роду немає кінця злу» [28]. Але для досягнення благоденства правителі мають бути не уявними, лише подібними до філософів, а справжніми філософами; під ними Платон розуміє лише тих, які «люблять споглядати істину». Друга чеснота, якою володіє найкраща за своїм устроєм держава, -- «мужність». Вона, так само як і «мудрість», властива невеликому колу осіб, хоча порівняно з мудрими таких осіб більше. Класова точка зору Платона, його соціальний і політичний аристократизм, заломлений крізь призму уявлень про єгипетську кастову побудову суспільства з характерною для нього забороною переходу з однієї касти в іншу, отримали надзвичайно яскраве вираження в платонівському розумінні «справедливості». Всіма силами Платон хоче захистити свою ідеальну державу від змішування класів його громадян, від виконання громадянами одного класу обов'язків і функцій громадян іншого класу.

Він прямо характеризує «справедливість» як умову, що не допускає можливості подібного змішування. Найменшою бідою було б змішування функцій різних спеціальностей всередині класу працівників продуктивної праці: якщо, наприклад, тесляр стане робити роботу чоботаря, а чоботар -- роботу тесляра або, якщо хто-небудь з них захоче робити разом і те і інше. Але «багатопрофільність» була б вже, по Платону, згубною для держави: якщо який-небудь ремісник або людина, за природою своєю промисловець, надмірно пишатиметься своїм багатством, або мужністю, або могутністю, та побажає займатися військовою справою, а воїн, не здатний бути радником і керівником держави, зазіхне на функцію управління, або якщо хто-небудь захоче одночасно здійснювати всі ці справи. Навіть за наявності перших трьох видів чеснот бгатопрофільність і взаємний обмін заняттями заподіюють державі найбільшої шкоди і тому «добрі справи можуть бути названі злочином», «найбільшою несправедливістю проти свого міста». І навпаки, «коли в кожного своя робота» у всіх трьох видах діяльності, необхідних для держави, «буде протилежна до тієї несправедливості, -- буде справедливістю і зробить місто справедливим» [17].

Держава Платона -- не єдина сфера прояву «справедливості». Для Платона держава -- макросвіт, якому відповідає мікросвіт в кожній окремій людині, зокрема в його душі. Згідно з Платоном, в душі існують і вимагають гармонійного поєднання три елементи, або три початки: 1) розумне, 2) афектне і 3) безрозсудне, або те що жадає задоволень і насолод. У державі три розряди його громадян -- правителі, воїни і працівники продуктивної праці -- складають гармонійне ціле під керівництвом найбільш розумного класу. Але те ж відбувається і в душі окремої людини. Якщо кожна з трьох складових частин душі здійснюватиме свою справу під управлінням, то гармонія душі не порушиться. При такій побудові душі розумний початок буде панувати, афектне -- виконувати обов'язок захисту, а елемент що відповідає за жаданість -- покорятися і приборкувати свої погані прагнення. Від поганих вчинків і від несправедливості людину захищає саме те, що в його душі кожна її частина виконує призначену нею функцію -- як в управлінн, так і в підпорядкуванні. Означений проект найкращої організації суспільства і держави Платон вважає здійсненним лише для греків.

Для народів, що оточують Елладу, він не застосовний через повну ніби то їх нездатності до устрою громадського ладу, заснованого на раціональному. Це «варварський» світ у відвічному сенсі цього слова, що позначає всі негрецькі народи незалежно від міри їх цивілізації і політичного розвитку. Відмінність між еллінами і варварами настільки істотна, що навіть норми ведення війни будуть іншими -- залежно від того, чи ведеться війна між грецькими племенами і державами або між греками і варварами. У першому випадку необхідно дотримуватися принципів людинолюбства (продаж полонених в рабство не допускається); в іншому - війна ведеться зі всією нещадністю, а переможені перетворюються в рабів. Для першого випадку озброєної боротьби підходить термін «домашня суперечка» (stasiv), для іншого -- «війна» (polemov). Отже, зазначає Платон, коли елліни б'ються з варварами і варвари з еллінами таку ворожнечу слід іменувати війною; коли ж елліни роблять що-небудь подібне проти еллінів, за природою вони -- друзі, лише в цьому випадку Еллада хвора і знаходиться у розладі, що слід називати «домашньою суперечкою» [21].

4. ЧОМУ ДЕРЖАВА ПЛАТОНА Є ТОТАЛІТАРНОЮ

У розробленому платонівському проекті -- утопії -- на перший - план висувається етичний принцип. У теорії держави Платона моральність не лише відповідає філософському ідеалізму системи Платона. Будучи ідеалістичною, вона стає аскетичною. З дослідження негативних типів держави Платон зробив висновок, ніби основна причина псування людських суспільств і державних систем -- в пануванні матеріальних інтересів, в їх впливі на поведінку людей. Тому влаштовувачі найкращої держави (тобто правителі-філософи) повинні не лише поклопотатися про правильне виховання воїнів-вартових. Вони, крім того, повинні встановити порядок, при якому саме устрій житла і саме права на майнові блага не могли б стати перешкодою ні для високого етичного життя воїнів, ні для виконання ними служби, ні для належного відношення їх до людей свого і інших класів суспільства. Основні межі цього порядку -- позбавлення воїнів права на власне майно. Воїни можуть користуватися лише тим, що мінімально необхідне для життя, для здоров'я і для виконання своїх функцій в державі. У них не може бути ні житла, що особисто належить ним, ні місць для зберігання майна, ні коштовностей. Все, що необхідне воїнам для виконання їх обов'язків, вони повинні отримувати від тих, хто виготовляє продукти, речі і знаряддя працівників продуктивної праці і притому в кількості не надто малій і не надто великій. Годування воїнів відбувається виключно в загальних їдальнях. Весь розпорядок і рамки життя вартових направлений на відмежування їх від згубного впливу особистої власності і в першу чергу від поганого, згубного впливу грошей, золота і інших дорогоцінних металів. Якби воїни-вартові пустилися в користолюбство, в придбання грошей і коштовностей, вони не могли б вже виконувати свій обов'язок захисту членів суспільства: вони перетворилися б на господарів і землеробів, ворожих іншим громадянам [23]. Спільність надбання, відсутність особистої власності, неможливість її виникнення, збереження і примноження робить неможливою і виникнення судових майнових суперечок і взаємних звинувачень, тоді як в існуючому грецькому суспільстві всі суперечки породжуються спорами через майно, через дітей і через родичів.

Відсутність суперечок всередині класу воїнів-вартових робить, в свою чергу, неможливими ні розбрат всередині нижчого класу працівників, ні повстання їх проти обох вищих класів. У утопії Платона є низка меж, які, на перший погляд, здаються надзвичайно сучасними. Це заперечення особистої власності для класу воїнів-вартових, організація їх постачання і утримання, різка критика до того, що тягнеться до грошей, золота і взагалі цінностей, критика торгівлі і торгівельних спекуляцій, думка про необхідність непорушної єдності суспільства і повної однодумності всіх його членів, думка про необхідність виховання в громадянах етичних якостей, здатних привести їх до єдності і однодумності. Деякі буржуазні історики античного суспільства і суспільної думки стверджують, ніби запропонований Платоном проект досконалого суспільства є своєрідна антична теорія, що в багатьох межах своїх вражаюче співпадає із вченнями і тенденціями сучасного соціалізму і комунізму.

Приписування Платону теорії соціалізму і комунізму, схоже не лише з теорією марксизму, але навіть із вченнями утопічного соціалізму, абсолютно помилкове, а в своїй тенденції абсолютно реакційне. Воно помилкове, оскільки теорія наукового соціалізму і комунізму виводить необхідність настання ери соціалізму і комунізму лише з точних, певних історичних умов в розвитку способів виробництва і обумовлених ним суспільних стосунків. Теорія ця вказує, що соціалістичний устрій і соціалістична організація суспільства виникають із стосунків, в яких знаходяться між собою самі працівники продуктивної праці. Суспільна основа соціалізму -- виробляючий клас високорозвиненого промислового суспільства. Нічого подібного немає (і, звичайно, не могло бути) в платонівській теорії «комунізму». Платонівський «комунізм» -- зовсім не комунізм, обумовлений стосунками виробництва в суспільстві. Те, що Пельман і його однодумці називають платонівським комунізмом, є «комунізм» вжитку, а не виробництва: вищі класи -- правителі і варта -- живуть загальним життям, спільно харчуються і т. д., але нічого не виробляють; вони лише споживають те, що виробляють люди іншого класу -- працівники, в руках яких зосереджені знаряддя виробництва [17].

У зв'язку з цим Платона абсолютно не займають питання устрою життя і праці виробляючого класу, питання організації його продуктивної діяльності, нарешті, питання його побуту. морального стану. Платон залишає за «робітниками» майно, що належить ним, і лише обумовлює користування цим майном. Він обмежує його умовами, які продиктовані зовсім не турботою про життя і благополуччя «робітників», а лише міркуваннями про те, що потрібно для того, щоб вони добре і в достатній кількості виробляли все необхідне для двох вищих класів.

Умови ці сформульовані лише в загальній формі, без їх деталізації, без розробки. Перше з них полягає в усуненні з життя «робітників» головного джерела негараздів -- багатства і бідності. Багаті ремісники перестають дбати про свою справу, бідні самі не в змозі, через відсутність знарядь, добре працювати і не можуть добре навчати роботі своїх учнів [29].

Друга умова полягає в обмеженні функцій «робітника» одним-єдиним виглядом праці. Це той його вигляд, до якого він найбільш здатний по своїх природних завдатках і який не визначається ним самим, а вказується йому правителями держави. Третя умова -- досконала покора. Вона обумовлена усім устроєм переконання «робітника» і прямо виходить з основної для нього доблесті -- «стримуючої міри». До самої праці, як такої, відношення Платона не лише байдуже, але навіть зверхнє. Неминучість продуктивної праці для добробуту суспільства в цілому не робить, в очах Платона, цю працю привабливою або шанобливою. На душу вона діє принижуючим чином. Врешті-решт, продуктивна праця -- доля тих, у кого здібності мізерні і для кого немає кращого вибору. У третій книзі «Держави» є місце, де Платон поміщає ковалів, ремісників, перевізників на веслових судах і їх начальників поряд з «худими людьми» -- п'яницями, що скажено і непристойно поводять себе. Всіх таких людей, по Платону, не лише не слід наслідувати, але і увагу звертати на них не слід [27].

Нехтуючи цими найважливішими межами утопії Платона, Пельман доходить до абсурдного твердження, ніби Платон прагнув розповсюдити принципи комуністичного устрою також на продуктивний -- нижчий -- клас своєї держави. З того, що правителі керують усім в державі і направляють все на благо цілого, Пельман робить нічим не обґрунтований висновок, ніби діяльність правителів поширюється і на весь трудовий розпорядок суспільства. Але це абсолютно не так. Керівництво платонівських правителів обмежується вимогою, щоб кожен працівник виконував лише одну, призначену йому зверху, галузь роботи. Ні про яке узагальнення засобів виробництва у Платона немає й мови. І якщо в «Державі» продуктивним класом є не раби (як в «Законах»), то пояснюється це лише тим, що правителі не повинні мати власності, а зовсім не турботою Платона про те, щоб людина не могла стати чужою власністю. «Комунізм» платонівської утопії -- міф антиісторично мислячого історика.

5. ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ІДЕАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ ПЛАТОНА

В утопії Платона відбиваються також важливі межі дійсного, реального античного поліса, далекі від наміченого філософом ідеалу. Крізь контури намальованої Платоном гармонії між господарськими роботами і виконанням вищих обов'язків -- урядових і військових, -- що передбачають вищий інтелектуальний розвиток, ясно проступає протилежність вищих і нижчих класів, різко відособлених один від одного. Тим самим «ідеальна» держава збивається на засуджений самим Платоном негативний тип суспільства, рухомого матеріальними інтересами і розділеного на ворожо налаштовані один до одного класи. Сутність справи не міняється через те, що Платон постулював для своєї утопічної держави повну однодумність його класів і громадян. Постулат цей обґрунтовується походженням всіх від загальної матері -- землі. Саме тому воїни повинні вважати всіх останніх громадян своїми братами. Проте іменовані «братами» працівники господарської праці принижуються як люди нижчої породи. Саме для того, щоб вони могли без перешкод виконувати свою безпосередню роботу і обов'язки, необхідні для держави, але зовсім не ради них самих, вони мають бути під охороною. Верстви воїнів і філософів не лише виконують свої функції, що відрізняють їх від працівників господарства. Як зайняті управлінням і військовою справою, вони володарюють, вимагають покори і не змішуються з керованими. Вони домагаються від воїнів-вартових, щоб ті допомагали їм, як собаки допомагають пастухам, пасти «стадо» працівників господарства. На правителях лежить невсипуща турбота -- досягти, щоб воїни не перетворилися на вовків, які нападають на овець. Важлива відмінність «Законів» від «Держави» («Політії») -- в трактуванні питання про рабів. Проектом «Держави» клас рабів, як один з основних класів ідеального суспільства, не передбачається.

Повне заперечення особистої власності для правителів і вартових унеможливлює володіння рабами. Проте і в «Державі» подекуди говориться про право перетворення переможених на війні полонених на рабів. У «Законах», на відміну від «Держави», необхідна для існування поліса господарська діяльність покладається на рабів або на іноземців. Неістотність рабовласництва в утопії «Держави». підкреслюється ще однією обставиною. Оскільки єдине, згідно з «Державою», джерело рабовласництва -- перетворення на рабів військовополонених, то чисельність кадрів рабів, очевидно, повинна залежати від інтенсивності і частоти війн, які веде держава. Але, по Платону, війна -- зло, якого в добре влаштованій державі повинні уникати. «Всі війни, -- стверджує Платон в «Федоні», -- влаштовуються заради придбання майна» [28].

Лише суспільству, що бажає жити в розкоші, стає незабаром тісно на своїй землі, і воно вимушене прагнути до насильницького захвату землі у сусідів. І лише для охорони держави від агресії людей, захоплених пристрастю до матеріальних придбань, йому доводиться тримати багаточисельне і професійне у військовій справі військо. Далі необхідно відзначити в деяких місцях "Законів" проповідь гуманного відношення до рабів. Поводження з рабами не повинно порушувати правил благочестя. По відношенню до рабів можна судити про вдачу рабовласника, тому що раб не дорівнює вільному. Відомо, що багато рабів виявлялися по чеснотам вище за вільних, що вони рятували своїх панів, житла і майно цих останніх. Раби, як і всі вільні, якщо вони добродійні, не повинні знаходитися в нещасті або в жебрацтві. Особливо різко засуджується війна в «Законах». Тут війна як мета держави відкидається. Платон не лише не згоден з тим, що «у всіх, протягом життя, йде безперервна війна між всіма державами» [29]. Він стверджує крім того, що влаштовувач досконалої держави і її законодавець повинні встановлювати не закони, що стосуються світу, «ради військових дій», а, навпроти, «закони, що стосуються війни, ради світу». Закон абсолютно добродійний і передбачає існування добродійних людей. Необхідність законів визначається глибокою недосконалістю людського життя, залежить від всякого роду історичних явищ і в цьому сенсі є чимось випадковим, як випадкове і все людське життя.

Бог не бореться з необхідністю, але лише з необхідністю божественною; що ж до всякої людської необхідності, то бог з нею бореться, і людина, щоб бути божественною, обов'язково повинна залучитися до божественної необхідності. Тому по своїй красі і глибині закони перевершують будь-яких поетів, і взагалі немає нічого прекраснішого за текст божественних законів, які є і найвищою поезією, і найвищою наукою. На цій підставі всі шлюби декретуються урядом згідно з точними законами. Детально розподіляються праця і відпочинок протягом дня і ночі, причому особливо строго говориться про нічну поведінку [2].

Необхідно відмітити, що, не дивлячись на весь свій абсолютистський режим, Платон постійно підкреслює той свій основний принцип, який вимагає повного звеличення загальної правди серед богів і людей. Справедливість для нього взагалі є найвищою красою, не порівнянною ні з якими витворами мистецтва, найвищою мораллю, найвищим задоволенням і радістю, коли перемагає повне злиття розуму в людині з його природними схильностями. Інколи Платон висловлюється взагалі проти абсолютизму, гаряче критикує владу тиранів, проповідує поєднання помірної влади і помірної свободи, захищає "середню міру" в людських відносинах. Основою законодавства він раптом починає називати не систему абсолютистських заходів, а шанування рідних і близьких, любов до батьків і взагалі предків. Про ідилію століття Кроноса, або золотого століття, Платон теж говорить не раз, визнаючи неможливість абсолютного усуспільнення для даного покоління. Існуючі форми олігархії, демократії і тиранії Платон взагалі розцінює як повне насильство. Ратуючи за свої абсолютні закони і за абсолютну їм покору, Платон багато раз говорить про необхідність терплячого роз'яснення цих законів людям, про, впливу на розум і розуміння всіх підлеглих законів, і навіть перед стратою він все ще знаходить необхідним перестерігати, переконувати і морально виправляти злочинця з надією на його повернення до нормального життя [11].

Таким чином, сумніватися в благих намірах Платона ні в якому випадку не доводиться. Проте пропоновані ним способи реалізації цих благих намірів приголомшують своєю жорстокістю. Особливо важкі покарання за злочини проти батьків і богів. Платон стверджує, що за образу богів, батьків і держави однієї смерті навіть мало, а потрібні якісь вічні муки, на зразок тих, що в Аїді. За неповагу до батьків можливі всякі інші покарання, як, наприклад, биття [24].

ВИСНОВКИ

На думку Платона, всі існуючі держави належать до негативного типу: «Яка б не була держава, в ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна -- держава багатих, інша -- бідних». Всім поганим формам держави Платон протиставляє утопію, або проект найкращої держави і найкращої форми правління. Цією державою управляють, як і в олігархії, небагато осіб. Але, на відміну від олігархії, цими небагатьма можуть стати лише особи, дійсно здатні добре управляти державою: по-перше, через природні до того завдатки і обдарованість; по-друге, внаслідок довголітньої попередньої підготовки. Основним принципом ідеального державного устрою Платон вважає справедливість. Кожному громадянинові держави справедливість відводить особливе заняття і особливе положення. Панування справедливості об'єднує різнорідні частини держави в ціле, збережене єдністю і гармонією.

Свої ідеї про державу Платон викладає у формі діалогів, учасниками яких є Сократ із друзями, учнями та ін. Характерні особливості Платонового вчення про державу групуються навколо таких основних переконань:

- Платон визнавав неписані божественні закони рівними людським писаним законам. Звідси випливає, що цінність писаного закону не можна вимірювати тим приємним чи неприємним враженням, яке закон справляє на інших громадян;

- становище громадянина в суспільстві визначається не його особистим егоїстичним розрахунком, а справедливістю;

- найвище звання царя або правителя може належати тільки тому, хто піднісся до досконалого пізнання ідеї гаразду;

- досконала ідеальна держава повинна бути організована для доброчесности і через доброчесність;

- людські держави повинні бути влаштовані так, щоб їм відкривалася можливість наближатися до цієї ідеальної, досконалої держави.

У цих п'яти принципах Платон розкрив увесь свій погляд на державу і закони. Кожне з них викладено у відповідних їм діалогах, яких у Платона п'ять: «Крітон», «Горгій», «Політик», «Республіка» і «Закони».

У іншій своїй труді - «Державі» - Платон також дає нам вчення про основні частини людської душі, кожна з яких має свої чесноти: розумна частина душі має як чесноту мудрість, жадаючий початок (пристрасний початок душі) -- помірність і стриманість, а лютий дух (який може бути спільником як першого, так і другого) -- мужність і здатність підкорятися розуму. Всі разом ці чесноти складають справедливість.

Платон проводить паралелі між частинами душі і типами людей в державі і називає справедливістю в державі, коли кожна людина знаходиться на своєму місці і робить те, до чого понад усе здібна. Особливе місце в «Державі» Платон приділяє воїнам і їх вихованню, яке повинне поєднувати в собі дві частини: духовну і гімнастичну.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Античная демократия в свидетельствах современников. М., 1996.

2. Асмус В.Ф. Античная философия. - М.: ЭКСМО. - 2002..

3. Асмус В.Ф. Историко-философские этюды античной философии. М., 1984.

4. Асмус В.Ф. История античной философии. М., 1965.

5. Асмус В.Ф. Платон. М., 1969.

6. Боннар А. Греческая цивилизация // Сочинения в трех томах. М., 1991. Т.3.

7. Бузескул В.П. Современные темы в античной Греции // Вестник Европы. СПб., 1911. Август, сентябрь.

8. Волгин В.П. Очерки истории социалистических идей. М., 1975.

9. Глускиной Л.М.: Проблемы кризиса полиса // Античная Греция. М., 1983, Т.2.

10. Грот Н.Я. Очерк философии Платона. М., 1896.

11. Губар О.М. Філософія - К.: Основи. - 2007.

12. Гуторов В.А. Античная социальная утопия. Л., 1989.

13. Гуторов В.А. Политическая теория и политическая практика эпохи кризиса греческого полиса (о платоновском государственном деятеле). // Политическиедеятели античности средневековья и нового времени. Межвузовский сборник. Л., 1983.

14. Евдокимов Р.Б. Должностные лица в идеальном государстве платоновских «Законов» // Платон и его эпоха. М., 1979.

15. Исаева В.И. Принципы межполисных отношений в конце V- середины IV в. до н. э.// Античная Греция. М., 1983, Т.2.

16. История политических и правовых учений // под общей редакцией Нерсесянца В.С. М., 1996.

17. Історія вчень про державу і право : підручник / за ред. проф. Г. Г. Демиденка, проф. О. В. Петришина. -- Х. : Право, 2009. -- 256 с.

18. Касьян В.І. Філософія: навч. посіб. - К.: ЦНЛ. - 2007.

19. Кошеленко Г.А. Греческий полис и проблемы развития экономики. // Античная Греция. М., 1983. Т.1.

20. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Софисты. Сократ. Платон. М., 1969.

21. Лосев А.Ф. Комментарии к диалогам Платона - М.: "Мысль". - 1990-1999.

22. Лосев А.Ф. Платон // Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель.М., 1993.

23. Мишулин А.В. Утопический план аграрной магнезии (по «Законам» Платона). // ВДИ. 1938.№3(4).

24. Нерсесянц В.С. Платон. М., 1984.

25. Нерсесянц В.С. Политические учения древней Греции. М., 1979.

26. Новосадский Н.И. Педагогические идеалы Платона // Варшавские университетские известия 1904. №1.

27. Петрушенко В.Л. Історія світової філософії. фундаментальні проблеми філософії. навчальний посібник. - Львів:НУ"ЛП”, 2002.

28. Платон. Государство. Перевод Егунова А.И. // Собрание сочинений в четырех томах. М., 1994. Т.3.

29. Платон. Законы. Перевод Егунова А.И. // Собрание сочинений в четырех томах. М., 1994. Т.4.

30. Філософія: навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. -- Вид. 2-ге, перероб. і доп. / В. X. Арутюнов, М. М. Демченко, С. Л. Йосипенко та ін. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 224 с.

Размещено на Allbest.ru