Розвиток політичної думки в Росії

Зміст

Вступ

1. Розвиток політичної думки в Росії О. Герцен

2. Політично-літературне життя Плеханова

3. Літературна діяльність Н. Бердяєва

4. Розвиток політичної думки в Росії С. Булгаков

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Герцен, А. І. - відомий російський письменник і революціонер. Почав свою революційну діяльність під впливом великих соціалістів-утопістів. Разом з Огарєвим і ін. засланий до Пермі, а потім до Вятку. Після повернення до Москви Герцен стає одним з вождів "західників" і веде боротьбу із слов'янофілами. Не дивлячись на розбіжності із слов'янофілами, Герцен, проте, і сам вважав, що соціалізм в Росії виросте з селянської общини. Ця помилка в значній мірі пояснювалася його розчаруванням в політичному устрої Західної Європи.

Бердяєв, Микола Олександрович - російський філософ-ідеаліст. У першій половині 90-х років примикав до марксистів, потім перейшов, за його власними словами, "від марксистської лже-соборності, від декадентсько-романтичного індивідуалізму до соборності містичного неохристианства". Бердяєв був одним з учасників "Проблем ідеалізму" і збірки "Віхи". Висланий з Росії. Видавав в Парижі журнал "Дорога", що іменувала себе "органом російської релігійної думки".

Булгаков Сергій Миколайович - російський економіст, філософ, теолог, один з авторів збірки "Віхи". Був приват-доцентом Московського Університету по кафедрі політичної економії і професором Московського Технічного училища. У 90-х рр. XIX ст було "легальним марксистом". Випустив відому книгу "Від марксизму до ідеалізму". Він вже покидає грунт філософського ідеалізму і стає на точку зору релігійного містицизму, називаючи себе спочатку "християнським соціалістом"

1. Розвиток політичної думки в Росії О. Герцен

Олександр Іванович Герцен (1812-1870) - російський мислитель, автор теорії "селянського соціалізму" ("російського соціалізму").

У 1826 році під час коронації Миколи I юний Герцен разом зі своїм другом Н. Огаревим дав на Воробйових горах клятву все життя боротися з царським режимом і помститися за страчених декабристів. Цю клятву Олександр Іванович пам'ятав все життя.

У 1830 році А.І. Герцен поступив в Московський Університет і закінчив його три роки опісля. З 1831 року хлопцеві захоплюють теорії західноєвропейського утопічного соціалізму, - учення Сіна-Симона, Фур'є, Ламенне. Поступово довкола нього складається невеликий дружній кружок, в який входять Н. Огарев, Н. Сатин, Н. Сазонов, Н. Кетчер і ін. Від інших багаточисельних дружніх об'єднань, що існували у той час, кружок відрізнявся вираженим переважанням політичних інтересів у більшості його членів. Проіснував він, проте, недовго. У 1834 році був розгромлений поліцією. Його учасники заслані. У засланні надовго виявилися і Герцен з Огаревим.

На дорозі здійснення соціалістичного ідеалу стояли, проте, дві серйозні перешкоди. Це, по-перше, "німецька" монархія в Росії і по-друге, патріархальних лад самої общини. А.І. Герцен розумів, що для подолання цих перешкод необхідна соціальна революція. І він починає боротися за її здійснення. На початку 50-х рр. Олександр Іванович створює "Вольну російську друкарню" в Лондоні і виступає з жорсткою критикою миколаївського режиму. Поступово у нього починають з'являтися співробітники матеріали, що присилають до Лондона, і що допомагають в написанні прокламацій. Одночасно Олександр Іванович активно публікується в західноєвропейській пресі. В кінці 40-х - початку 50-х гг з'являються його найбільші роботи присвячені обгрунтуванню теорії "селянського соціалізму": "Росія" (1849 р.), "Про розвиток революційних ідей в Росії", "Російський народ і соціалізм" (1851 р.), "Старий світ і Росія" (1854 р.). На початку 50-х рр. А.І. Герцен стає крупною, значимою ідейною силою, здатною робити істотний вплив не лише на круг російських емігрантів, що все більш збільшується, за кордоном, але і громадська думка в самій Росії. Разом із зростанням авторитету Герцена посилюється вплив ідей соціалізму, що проповідують ним.

Пік популярності А.І. Герцена доводиться на другу половину 50-х рр. XIX століття. У роки підготовки селянської реформи в Росії заснований їм за кордоном журнал "Дзвін" читає не лише демократична інтелігенція, але і крупні державні чиновники. Його критики бояться, як вогню. Екземпляри "Дзвону" з'являються навіть на робочому столі імператора Олександра II. Проте на початку 60-х рр. популярність Герцена різко падає. Олександр Іванович підтримав польське повстання 1863 - 1864 рр. і російське суспільство йому цього не пробачило. Свій вплив Герцен поступово втрачає і в кругах російської еміграції. У другій половині 60-х рр. XIX століття він зближується з діячами I Інтернаціоналу, його публіцистика адресується в основному західноєвропейському читачеві.

У розвитку полытичних поглядів А.І. Герцена можна виділити декілька етапів. У юності (до 30-х рр. XIX вв.) він захоплювався ідеями створення справедливого суспільства, "вольтер'янством", соціалістичними теоріями Сіна-Симона, ідеями вільної особи, чималу роль грали і християнські ідеали. Власне, саме в цей період розвитку світогляду Герцена виявився закладений основний базис - сприйняття політології не лише як теоретичної науки, але і "політичної дії", бо саме політика повинна була стати науковою основою розробки ідеалів майбутнього справедливого суспільства.

У соціально-політичних переконаннях цього періоду в Герцена панує ідеалізація Заходу, як прикладу для Росії. Ідеї необхідності розвитку окремої особи, проповідь індивідуалізму, "безмежної свободи" особи, - характерна риса робіт Герцена, в яких можна зустріти справжнє оспівування людської особи: "Всі прагнення і зусилля природи завершуються людиною, до нього вони прагнуть, в нього впадають, як в океан". "Особа - вершина історичного світу, - писав Герцен, - до неї все примикає, нею все живе". Особливо ідеалізує Герцен демократичний пристрій. При цьому демократія, "республіка" для Герцена - це не просто ідеал політичного устрою, а саме етичний ідеал буття людства, адже при республіканських устроях, на думку російського мислителя, можуть розкритися всі здібності кожної людської особи.

Втім, безвір'я Герцена був своєрідним. Річ у тому, що Герцену була властива певна релігійність, бо віру в Бога Герцен замінив вірою в "світле майбутнє", в "соціальний ідеал", в мрію. Історичний алогізм і нігілізм Герцен доповнив категорією "можливості". Саме на цій алогічній вірі в "можливе", Герцен побудував свою знамениту теорію "російського (селянського) соціалізму". Ще в 1848 році Герцен писав про "потребу врятувати щось своє з вихору випадковостей". Розвертаючи цю думку на соціально-політичну проблематику, він і створив теорію "російського соціалізму". Якщо, на думку Герцена, Європа повністю вичерпала свій потенціал, то лідерство в перевлаштуванні світу "може" перейти до Росії, що зберегла ще багато незайманих, свіжих сил. Тоді як в Європі запанувала буржуазно-міщанська стихія, прагнення до збагачення, в Росії збереглася община, що забезпечує існування колективних форм життя і праці. Община, по думці А.І. Герцена, "може" стати тим вічком, на основі якого "могло бути" побудоване нове соціалістичне суспільство. Російський селянин не був заражений бацилою західноєвропейського індивідуалізму, був колективістом по інстинкту і це дозволяло розраховувати на те, що соціалістична ідея буде позитивна їм сприйнята і реалізована на практиці. По суті справи, одним з перших російських мислителів Герцен заявив про те, що в Росії "можна" побудувати справедливе соціалістичне суспільство, минувши стадію капіталізму. Таким чином, категорія "можливості" стала найважливішою не лише для Герцена, але і для всієї подальшій революційній думці в Росії.

2. Політично-літературне життя Плеханова

Його політична діяльність почалася з 1875 року, коли Г. В. Плеханов встановив зв'язки з революціонерами-народниками. Вихований в освіченій сім'ї з передовими поглядами на визвольних ідеях А. І. Герцен не міг залишитися в стороні від політичного життя того часу. У відомій революційній народницькій організації "Земля і воля" він грав крупну роль, вів пропаганду серед робітників Петербургу. Покинувши Петербурзький гірський інститут, Плеханов стає професійним революціонером, видним практиком і публіцистом революційного народництва. У 1879 році після розколу "Землі і волі" на "Народну волю" і "Чорний переділ" Плеханов очолив організацію "Чорний переділ". Він виступав проти тактики політичних змов і індивідуального терору як засобу скидання самодержавства. У січні 1880г., переслідуваний урядом, Плеханов емігрував за кордон і жив до 1917 року в Швейцарії, Франції і інших країнах.

Г. В. Плеханов переклав російською мовою "Маніфест Комуністичної партії" Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Ця робота склала, як визнавав сам Плеханов, епоху в його житті, вона з'явилася переломним етапом в його ідейному розвитку.

До 1883 року Плеханов порвав з народництвом і став на позиції марксизму. Плеханов став першим російським марксистом, видним теоретиком, блискучим популяризатором і сміливим захисником наукового соціалізму. Після народницького почався другий - марксистський етап в житті і діяльності Плеханова.

Він засновує разом с В. Засуліч, Л. Дейчем, П. Аксельродом, В. Ігнатовим в Женеві першу російську марксистську організацію - групу "Звільнення праці". Ця група поклала початок поширенню марксизму в Росії. Вона перекладала російською мовою і поширювала на батьківщині найважливіші вигадування Маркса і Енгельса. Для того, щоб розчистити дорогу соціал-демократичному напряму в Росії, Плеханов і його група розвернули ідейну боротьбу з народництвом. Плеханов прагнув творчо застосувати основні положення марксизму до російської дійсності. Г. В. Плеханов опубліковує книги "Соціалізм і політична боротьба", "Наші розбіжності", в яких з позицій історичного матеріалізму піддав рішучій критиці всі напрями народництва і погляди його ідеологів П. Л. Лаврова, П. Н. Ткачева, М. А. Бакуніна. Він переконливо доводив неспроможність і помилковість народницької доктрини в цілому. Ці роботи стали першим випуском з серії "Бібліотека сучасного соціалізму", яку почали члени соціал-демократичної групи "Звільнення праці".

У роботі "Соціалізм і політична боротьба" Плеханов закликає народників стати під нові прапори - прапори наукового соціалізму. Передивлявшись народницьку точку зору про те, ніби в Росії селянство, а не пролетаріат з'явиться головною революційною силою, що майбутня революція з'явиться селянською соціалістичною революцією, Плеханов орієнтував російський революційний рух на роботу перш за все серед пролетаріату. Це не означало повної відмови від революційної боротьби серед селянства, Плеханов виражав надію на те, що російським революціонерам потрібно буде в майбутньому звертати велику увагу на пробудження революційного руху в селянстві. Плеханов показав помилковість народницьких теорій про те, ніби в Росії повинна статися відразу ж соціалістична селянська революція, минувши демократичний етап революції: "Зв'язувати в одне два таких істотно різних поділа, як повалення абсолютизму і соціалістична революція, вести революційну боротьбу з розрахунком на те, що ці моменти суспільного розвитку збіжаться в історії нашої вітчизни, - значить віддаляти настання і того і іншого".

Плеханов переконливо розкриває велику роль ідей, наукових знань в житті суспільства, особливо тоді, коли їм оволодіє робочий клас. ". . . настав час, - пише Плеханов, коли обділений історією робочий клас вийшов з дитячого віку і буржуазії довелося з ним ділитися. У неї залишилося золото, тоді як її молодший брат отримав "книгу", завдяки якій він, не дивлячись на морок і холод своїх підвалів, став тепер уже сильний і страшний. Мало-помалу науковий соціалізм витісняє буржуазні теорії із сторінок цієї магічної книги, і скоро пролетаріат прочитає в ній, як завоювати йому матеріальний достаток. Тоді він скине з себе ганебне іго капіталізму і покаже буржуазії "наскільки наука вища за багатство".

Ця робота Плеханова завдала лише першого удару по народницькій ідеології, та і написана вона була в той час, коли Плеханов сподівався переконати прибічники народництва стати на позиції марксизму.

У наступній роботі "Наші розбіжності" Плеханов доводить, що капіталізм в Росії розвивається швидкими темпами, що він проникає у всі сфери господарства, розкладаючи сільську громаду. В результаті його розвитку відбувається формування класу промислового пролетаріату, а в селі йде диференціація селянства, з якого виділяються сільська буржуазія, бідняки і батраки.

Критикуючи народницькі уявлення про марксизм як про якісь фатальні концепції, яка ніби-б "зобов'язала" Росію слідувати капіталізму, не зважаючи на особливості її історичного розвитку (переважання селянства, залишки сільської громади), Плеханов розкриває перед російськими революціонерами справжнє, революційне єство діалектичного і історичного матеріалізму, всій теорії марксизму. Він вказував соціалістичній молоді, що марксизм - це алгебра революції, яка учить своїх прибічників користуватися кожним кроком суспільного розвитку на користь робочого класу.

Головне виведення книги Плеханова "Наші розбіжності" - ідея про необхідність створення партії робочого класу: ". . . можливо швидше утворення робочої партії є єдиний засіб вирішення всіх економічних і політичних протиріч сучасній Росії. На цій дорозі нас чекають успіх і перемога, все ж інші дороги ведуть лише до поразки і безсилля".

Г. В. Плеханов першим в Росії розглянув питання про характер майбутньої в Росії революції, про історичну місію пролетаріату в російському революційному русі, висунувши перед російськими революціонерами завдання утворення робочої соціалістичної партії. Не дивлячись на всі труднощі, настрій в Плеханова в перші роки діяльності групи був підведений, бадьорий. Після багатьох років ідейних шукань, як йому здавалося, дорога була знайдена. У 1884-1888 р. р. Плеханов опублікував два проекти програми російського соціал-демократизму. Перша "Програма соціал-демократичної групи "Звільнення праці" вийшла в 1884 р. і частину її накладу попала до Росії. В цей час в Плеханова і його прибічників встановлюється зв'язок з революційною організацією в Петербурзі "Партією російських соціал-демократів". Плеханов, отримавши зауваження на проект програми від цієї групи і інших соціал-демократів Росії, доопрацював його в 1885 р. Тепер він називався "Проект програми російських соціал-демократів".

У проекті програми групи "Звільнення праці", яка розглядалася Плехановим не лише як виклад поглядів групи, але і як програма дій всієї російської соціал-демократії, ставляться найважливіші питання теорії, стратегії і тактики партії пролетаріату, дається визначення найближчих завдань російських соціал-демократів.

У проекті говорилося про своєрідність економічного розвитку Росії, де маси "трудящих знаходяться під подвійним ігом - капіталізму, що розвивається, і відживаючого патріархального господарства".

У цьому документі було проголошено, що кінцевою метою соціал-демократів є комуністична революція, повне звільнення праці від гніту капіталу, яке "може бути досягнуте шляхом переходу в суспільну власність всіх засобів і предметів виробництва". Плеханов заявляв: ". . . російські соціал-демократи вважають першими і найголовнішими своїм обов'язком утворення революційної робочої партії. . . Метою боротьби робочої партії з абсолютизмом є завоювання демократичної конституції".

Проект викладає програму-мінімум російської соціал-демократії, тобто вимоги, які мають бути висунуті і здійснені в ході буржуазної революції, що насувалася в Росії.

Кажучи в проекті програми про вимоги робочого класу, який повинен стати вирішальною силою російської революції, Плеханов відзначає, що "ці вимоги настільки ж відносні інтересам селянства, як і інтересам промислових робітників, тому, добиваючись їх здійснення, робоча партія прокладе собі широку дорогу для зближення із населенням".

На початку 90-х років активізувалася ідейна боротьба марксизму проти ідеології і тактики російських народників. Але тепер це вже були не революційні народники, а ліберальні. Вони, відмовившись від традицій революційного народництва, але прикриваючись його авторитетом, намагалися пристосуватися до умов життя в царській Росії.

У 1892 р. Плеханов спробував виступити проти ліберального народництва в легальному друці. У статті " Дивне непорозуміння" він затверджував, що лише спотворення поглядів Маркса і плутаниною в поглядах народників можна пояснити таке " дивне непорозуміння". Плеханов викладає теорію історичного матеріалізму і показує, що знаменитий лист Маркса (про роль общини в економічному і політичному розвитку Росії) зовсім не виводить Росію за рамки законів, властивих розвитку суспільства. "Аби судити про те, застосовні або непридатні до Росії погляди Маркса, потрібно перш за все дати собі працю зрозуміти ці погляди і не змішувати "формулу капіталістичного процесу" із загальною теорією, що пояснює всю історію людства". Але ця стаття не попала в друк, і тоді Плеханов вирішив виступити проти ліберальних народників в нелегальному друці. Він передбачав видати книгу, яку вирішив назвати " Наші розбіжності. Частина П. ". Вирішивши зробити історичний екскурс і показати, з яких джерел виріс марксизм, Плеханов захопився цією темою і працював над нею протягом двох років.

На початку 90-х років розширилися революційні зв'язки Плеханова і його групи з діячами європейського робочого руху. Він бере участь в Цюріхському (1893г.), Амстердамському (1904г.), Копенгагенському (1910г.) конгресах.

У 1895 р. Плеханов знайомиться в Швейцарії з Леніном і встановлює зв'язки з Петербурзьким "Союзом боротьби за звільнення робочого класу". До цього часу в Росії завдяки поширенню в ній багаточисельних і всіляких творів Плеханова і його товаришів, посилена проповідь учення Маркса і Енгельса зважаючи на промисловий розвиток країни, що здійснювався швидко, дала величезні результати. Серед робітників ці погляди знайшли відгук ще в 80-х роках, а до середини 90-х вони до того поширилися, що це було офіційно визнано самим урядом. Чого не могли досягти "народовольці", що зосередили всю свою увагу на царевбивстві, того добилася проповідь марксизму: у Росії з'явився значний контингент робітників, що узяли в свої руки справу завоювання політичних прав для всього без відмінності населення. Таким чином, сповна виправдовувалося передбачення Плеханова, зроблене ще в 1889 р., що "російська революція переможе як робоча революція або її зовсім не буде". Для цього він вважав за необхідне ще в перших своїх творах, окрім розвитку класової свідомості пролетаріату також об'єднання всіх демократичних сил країни, а не ізольована діяльність одних лише робочих" - так писав про Плеханова Л. Р. Дейч, видний народник, діяч російської соціал-демократії, один з творців групи "Звільнення праці".

Коли зимою 1905-06 р. р. більшовики висловилися за повний бойкот Державної Думи, а меншовики, як завжди, визнавали неповну від неї стриманість, Плеханов енергійно наполягав на необхідності найактивнішим чином брати участь у всіх фазисах вибіркової кампанії, а також і в законодавчій діяльності Державної Думи, що може з'явитися вільною трибуною для проповіді соціалізму широким масам населення. Як ми знаємо, правим виявився Плеханов, з чим незабаром погодилися і " бойкотисти" "всіх рівнів". Знаходячись в еміграції, далеко від безпосередньої боротьби, Плеханов застерігав революціонерів від таких експериментів, яким було відоме озброєне повстання, викликане в Москві в грудні 1905 р. більшовицькими агітаторами. " Якщо хто може ще врятувати самодержавие", писав він з Женеви, -так це самі ж революціонери невчасними збудженнями до озброєних спалахів".

Основи політичних, історичних і естетичних поглядів Плеханова є глибоким науковим викладом, подальшою розробкою низки найважливіших запитань діалектичного і історичного матеріалізму. Його філософські праці носять творчий характер і складають цілий етап в розвитку суспільної думки Росії. Плеханов першим у філософській літературі визначив створення Марксом і Енгельсом діалектичного і історичного матеріалізму як найбільший революційний переворот у політиці. Він довів, що народження і становлення марксизму є неминучим і закономірним результатом всієї історії розвитку світової суспільної думки, що марксизм сприйняв і критично переробив все найбільш коштовне.

Плеханов вніс коштовний вклад до марксистської науки в питаннях про роль особи в історії, про співвідношення економіки і ідеології, про взаємовідношення різних форм суспільної свідомості. У роботі "До питання про особу в історії" Плеханов збагачує марксистську аргументацію, робить крок вперед в розробці одній з центральних проблем історичного матеріалізму - про роль виробників матеріальних благ, народних мас і особи в історії, особливо робочого класу в класовій боротьбі. Плеханов виступав проти волюнтаризму і фаталізму в історії. Він показав роль суб'єктивного чинника в історії, тобто свідомій діяльності народних мас, класів, політичних партій, видатних особистостей. Плеханов був першим марксистським істориком російського визвольного і революційного руху. Плеханов вказав на дворянський і різночинця періоди в російському визвольному русі, новий, третій період характеризувався, на його думку, взаємними класовими стосунками пролетаріату з буржуазією".

Соціалістичний уряд в Росії, вважав Плеханов, виявилося б дуже неміцним, проіснувало б недовго, а його падіння обернулося б перемогою контрреволюції і принесло б найбільшу шкоду самому пролетаріату. Не приймав Плеханов і варіанту, обгрунтованого пізніше в статті Леніна "Про нашу революцію": сначала узяти владу, а потім, використовуючи її як своєрідний архімедів важіль, компенсувати недолік цивілізованості і культури і наздогнати передові країни.

Як і багато інших лідерів П Інтернаціоналу, Плеханов вважав, що диктатура пролетаріату стане можлива лише тоді, коли наймані робітники складатимуть більшість населення країни. Інакше вона "недоречна і небезпечна", а диктатура декількох десятків осіб, "диктатура Смільного інституту" - тим більше.

Сім минулих десятиліть показали, що попередження Плеханова про небезпеки на шляху соціалістичного творення зовсім не було безпідставне. Збулося і його передбачення про виникнення "соціалістичної касти", яка все далі і далі відривалася від народу, завершивши цю свою еволюцію зрадою національних і соціальних інтересів суспільства.

3. Літературна діяльність Н. Бєрдяєва

При своєму виникненні в середині минулого століття учення К. Маркса володіло великою привабливою силою. Воно увібрало в себе багато справедливого в оцінках суспільного устрою своєї епохи, піддало критиці пороки капіталізму і недоладності індустріального суспільства, що зароджується. Проте марксизм як цілісна теорія суспільно-історичного процесу і революційної дії на Заході зазнав істотну ревізію і вилився в XX ст в різного роду соціал-демократичні доктрини реформістів.

Спеціально питанню про причини поширення марксизму в Росії присвятив свої роботи Н.А. Бердяєв, який вважав, що "спочатку марксизм на російському грунті був крайньою формою російського західництва", що розглядало соціалізм як результат економічної необхідності. У цьому сенсі виникнення російського марксизму було серйозною кризою російської інтелігенції, перш за все її народницького світобачення.

Н.А. Бердяєв вважав, що "душа" марксизму не в економічному детермінізмі, а у вченні про месіанське покликання пролетаріату, про грядуще досконале суспільство, в якому людина вже не залежатиме від економіки, про потужність і перемогу людини над ірраціональними силами природи і суспільства. У зв'язку з цим "науковий соціалізм", з одного боку, став предметом віри російських марксистів, а з іншою, - наклався на месіанські ідеї, що містяться в православ'ї.

У роботі "Витоки і сенс російського комунізму" Бердяєв зв'язує поширення марксизму в Росії з менталітетом російського народу, з російською ідеєю, "з пейзажем російської душі". Месіанська ідея російського народу, по Бердяєву, готова була набути форми революції. Сталося те, - пише Бердяєв, - чого Маркс і західні марксисти не могли передбачати, сталося як би ототожнення два месіанізмом, месіанізму російського народу і месіанізму пролетаріату".

В даний час вчені намагаються осмислити російську історію як безперервний соціокультурний процес. Тому при поясненні феномену поширення марксизму на російському грунті можна виходити і із специфіки цивілізаційного розвитку. Росії, яка визначається державністю як домінантною формою соціальної інтеграції, мобілізаційним типом розвитку і особливостями російського культурного архетипа.

Специфіка історичного розвитку Росії була в значній мірі обумовлена своєрідністю "вотчинної держави, що склалася в ній". Московські князі, росіяни царі, а потім і радянські правителі, що володіли величезною владою і престижем, були переконані, що країна є їх "власністю", бо будується вона і створюється по їх велінню. Таке переконання передбачало також, що що всі живуть в Росії - піддані, слуги, що знаходяться в прямій і безумовній залежності від держави, і тому що не мають права претендувати ні на власність в європейському сенсі слова, ні на які-небудь невід'ємні особисті "права".

Так в Московському царстві склався особливий погляд на відношення влади і власності, який, пронизавши всі інститути політичної влади, додав їм характер "вотчинної держави", подібності якої було не знайти в Європі, але яке біліше чим яке б то не було личило для реалізації комуністичного проекту, заснованого на тотальному запереченні приватної власності і економічних класів.

Для Росії характерна була мобілізаційна дорога розвитку, яка здійснюється за рахунок свідомого і "насильницького" втручання держави в механізми функціонування суспільства і систематичного звернення до надзвичайних заходів для досягнення екстраординарних цілей, що є вираженими в крайніх формах умови виживаннями суспільства і його інститутів.

Тому однією з особливостей мобілізаційного розвитку Росії було домінування політичних чинників і, як наслідок, гіпертрофована роль держави в особі центральної влади. Це знайшло вираження в тому, що уряд, ставлячи певну мету і вирішуючи проблеми розвитку, постійно брав ініціативу на себе; систематично використовуючи при цьому різні заходи примусу, опіку, контролю і інших регламентації.

Інша особливість полягала, в тому, що особлива роль зовнішніх чинників вимушувала уряд вибирати такі цілі розвитку, які постійно випереджали соціально-економічні можливості країни. Оскільки ці цілі не зростали органічним чином з внутрішніх тенденцій її розвитку" та держава, діючи в рамках старих суспільно-економічних устроїв, для досягнення "прогресивних" результатів прибігало в інституційній сфері до політики "насадження зверху" і до методів форсованого розвитку економічного і військового потенціалу.

Все це також сповна узгоджувалося з марксистською доктриною, що передбачала можливість будівництва нового суспільства по заздалегідь розроблених проектах і соціальних технологіях.

Марксизм органічно вписувався в "горизонт" культурних чекань російської людини, основу культурного архетипа якого складало православ'я.

У православ'ї дуже сильно виражена есхатологічна сторона християнства. Тому російська людина, чітко розрізняючи добро і зло, ніколи не задовольняючись справжнім і не припиняючись шукати досконале добро, хоче діяти завжди в ім'я чогось абсолютного. Спрямованість в майбутнє, постійний пошук кращого суспільного пристрою як спосіб соціального прогресу, неприборкна віра в можливість його досягнення постійно домінують в культурі російської людини. В той же час вічний пошук ідеального суспільного пристрою, постійне конструювання ідеальної суспільної людини є благодатною основою виникнення різного роду соціальних утопій.

Обширність територій вимагала величезного державного апарату влади і активного контролю ним всіх сфер життя суспільства, і перш за все в області господарських стосунків, при мінімальній ефективності зворотного зв'язку з боку суспільства. Величезна роль держави, його постійне втручання в приватну сферу соціальних стосунків стримувало формування в Росії цивільного суспільства і формувало особливого типа авторитарно-этатистского свідомості.

Авторитарний суспільний початок завжди, навіть в найм'якших його формах, пригнічував, підпорядковував собі особу, підривало її здібність до самостійності, привчало до духовного і практичного утриманства. Схильність сприймати на віру найпростіші рішення, звичка до догми для такої свідомості прийнятніші, ніж розрахунок і докази.

Давно відмічено, що суспільна думка, менталітет тієї або іншої соціальної спільності запозичує лише ті елементи чужих ідей, до сприйняття яких ця спільність вже підготовлена власним ходом розвитку. Крім того, існує деякий горизонт культурних чекань, завдяки яким людина з радістю відкриває в чужих ідеях ті сторони, які відповідають його сподіванням, ігноруючи при цьому інші, не менш важливі для самих ідей.

Марксизм "прижився" в Росії ще і тому, що вже за радянських часів він в процесі економічної модернізації функціонально виконував ту роль, яку на Заході, грала, свого часу протестантська етика.

Комуністична Росія була першою незахідною країною, що визнала можливість повного відділення сфери промислового виробництва від західної культури, замінюючи її ефективною соціальною ідеологією. Російський націонал-більшовизм, оголосивши себе єдиною марксистською ортодоксією, передбачав, що теорія і практика марксизму можуть бути виражена в поняттях лише російського досвіду.

Таким чином, марксизм, що зумовив пріоритет Росії в соціальній революції, знов дав їй можливість заявити про свою унікальну долю, відродивши ідею, яка корінням вирушає в російську культурну традицію. Післяреволюційна Росія в цьому плані була парадоксальною картиною суспільства, яке отримало іноземну ідеологію, аби використовувати її як рушійну силу в проведенні політики культурної самодостатності.

4. Розвиток політичної думки в Росії С. Булгаков

Сергій Миколайович Булгаков (1871-1944) прийшов до християнської віри і богословських занять після занять правознавством і політичною економією. Будучи студентом юридичного факультету Московського університету і декілька пізніше, у зв'язку з інтересом до політичної економії, він захоплюється марксизмом. Темою магістерської дисертації стало застосування виводів марксизму до області землеробського господарювання. Стажувався в Берліні, Парижі і Лондоні. Вступив в соціал-демократичну партію, багато друкувався, але, по пізнішому визнанню, знаходився весь цей час «в полоні науковості».

Після успішного захисту магістерської дисертації Булгаков був вибраний професором по кафедрі політичної економії

Соціалізм Маркса, згідно Булгакову, є раціоналістичне (перекладене з мови космології і теології на мову політичної економії) перекладення іудейського хіліазму, і тому всі дійові особи цієї есхатологічної драми отримали економічне тлумачення. Вибраний народ, носій месіанської ідеї (або пізніше - народ «святих» у деяких християнських сектантів) замінився «пролетаріатом». Вибрана пролетаріату, його особлива революційна місія породжувалися вже не внутрішнім самовизначенням, як необхідною умовою месіанського обрання, але зовнішнім фактом приналежності до пролетаріату, положенням у виробничому процесі і ознакою станової.

Розглядаючи історію православ'я в його взаєминах з державою, партіями і політичними режимами, Булгаков приходить до висновку, що, «взагалі, зв'язувати православ'я, яке є релігія свободи, з реакційними політичними прагненнями є волаючим протиріччям», яке знаходить для себе пояснення в історії, але не в догматизмі християнства. Той факт, що протягом довгих століть православ'я було пов'язане з монархією (як політичним режимом), яка «надавала незамінні послуги церкви, хоча і наносила їй важкі рани», обернувся зрештою історичною трагедією православ'я, що втілилася як в падінні Візантії, так і в сучасній Росії. І пояснюється це саме «порушенням рівноваги в стосунках церкви і держави». Православ'я володіє рядом властивостей, які мають важливість для його відношення до соціальної проблеми. Соборний дух його, який на мові мирському зветься демократизмом, не є демократія. Проте відсутність тут «князів церкви» (не дивлячись на наявність ієрархизма) з церковним монархом - папою на чолі робить його «більш народним, більш сприяючим духу економічної демократії».

Православ'ю не властиві ті завдання (функції) клерикалізму, які неминуче виявляються властивими «войовничому імперіалізму католицтва». Так званий католицький соціалізм неминуче є засобом для збереження і розширення впливу церковної організації з папою на чолі. Цей мотив майже відсутній в православ'ї, яке прагне розширити свій вплив лише на душі.

Питання соціального християнства, по тлумаченню Булгакова, повинні існувати для православ'я в деякому відособленому вигляді - «самі по собі, як справа його власного самовизначення і його проповіді в світі». Ще пророки Ізраїлю мали у складі своєї проповіді соціальні мотиви, ось чому в них не без підстав бачать ранніх провісників соціального християнства на старозавітній основі. Але дух пророкування не загаснув в християнській церкві.

Правові погляди С. Булгакова найкомпактніше викладені у статті «Про соціальний ідеал» (Від марксизму до ідеалізму. 1903). Він відкидає в корені як фальшивий світогляд ту позицію, яка заперечує роль правових гарантій і яка настільки характерна для «старих слов'янофілів». У марксизмі він бачить «спробу відривати мораль від соціальної політики, принісши першу в жертву останньою». Його засудженню піддалося також візантійсько-чернече розуміння співвідношення політики і моралі в ученні Льва Толстого. У останньому Булгаков угледів тенденцію обмежуватися лише «негативними заповідями неучасті в злі, без позитивного вимоги боротьби із злом», що природно зближує це учення з таким же «соціально-політичним нігілізмом» візантійсько-чернечої доктрини.

Висновки

Оцінюючи Герцена через досвід російської революції і большевицкого тоталітарного богоборчества Василь Зеньковський пише - «Невдача Герцена, його душевна драма, його трагічне відчуття безвиході - все це більше, ніж факти його особистого життя, - в них є пророче передування трагічного бездоріжжя, яке чекало надалі російську думку, що порвала з Церквою, але не могшую відректися від тем, заповіданих християнством.»

У нездатності сприйняти якнайглибший і універсальний трагізм християнства Бердяєв був схильний убачати корінний недолік традиційних теологічних систем, постійно вказуючи на їх надмірний раціоналізм і оптимізм. Найбільш близькими собі релігійними мислителями минулого

Булгаков Сергій Миколайович (1871-1944) - філософ, геолог, економіст; прибічник релігійно-ідеалістичної метафізики всеединства. За порівняно нетривалий відрізок часу прошел дорога від атеїста до священнослужителя, від ліберального економіста до православного теолога. У юності - "легальний марксист".

Список використаної літератури

1. Русские писатели и поэты. Краткий биографический словарь. Москва, 2000.

2. Шикман А.П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. Москва, 1997 г.

3. Ермичев А.А. Три свободы Николая Бердяева. М., 1990.

4. Гулыга А. В. Русская идея и ее творцы. М., 1995;

5. Зандер Л., Бог и мир. Миросозерцание о. С. Булгакова, т. 1-2, Париж, 1948;

6. Зандер Л. Отец Сергий Булгаков. Предисловие к сб.: «Булгаков С. Н. Православие». М., 1991.

7. Профессор протоиерей С. Булгаков, в кн.: Богословские труды, сб. 27, М., 1986.