Мюнхенська змова та її вплив на геополітичну ситуацію в Європі

Такі були обставини за яких вибухнула травнева криза. Цілком імовірно, що її викликало збудження напередодні муніципальних виборів, призначених на 22 травня. В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації військ не було. Навпаки в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначається, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня. Постає питання, чи не вдалися чехи до цього заходу на пораду СРСР, який нібито рекомендував навіть оголосити загальну мобілізацію. Одначе керівник французької військової місії генерал Фоше заявив, що військові заходи перестороги планувалися за узгодженням із французьким урядом. Кризу було швидко подолано. Англійський уряд звернувся з енергійним закликом до Німеччини Чехословаччини. Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі(результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи було скасовані 24 травня. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання плану “Grun” не пізніше 1 жовтня. Водночас гарячково проводилися роботи зі спорудження “Лінії Зігфрида”. В наступ ні місяці французький уряд не раз, зокрема 12 липня, перед візитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпня підтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.

Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках з Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лише одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти джентльменську “угоду”. Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4-8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Берлін-Рим, а 14 травня Муссоліні задоволено висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.

У вересні переговори не дали кращого результату. Коли Бонне зустрівся у Женеві з радянським(Литвинов) і румунським(Комнен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено - з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися - згідно з договором від 1935 р. - тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Адрієн Т'єрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10-15 вересня)., і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були у Чехословаччині. Але все це видається дуже сумнівним. Так були лише літаки, постачені чехословацькій армії. І все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польщею про ненапад від 25 липня 1932 р., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готуватися до можливої війни.

Посол США Вільям Булліт виступив 4 вересня з промовою на мисі Грав, де, зокрема, сказав: “Якщо в Європі спалахне війна ніхто не може заявити чи передректи, чи будуть у неї втягнені Сполучені Штати”. Але з огляду на американську політику нейтралітету ця позиція - попри всю її розпливчастість - видалася надто чіткою, і 9 вересня президент Рузвельт заявив журналістам: “промова посла Булліта не є моральним зобов'язанням Сполучених Штатів щодо демократичних держав… Включення Сполучених Штатів у фронт Великобританія Франція протии Гітлера - це на сто відсотків хибна фантазія газетярів”.

Отже, у випадку німецької агресії проти Чехословаччини Франції, можливо доведеться виступати самій. Та вже 19 липня, - як здається, без відома Даладьє, - Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слід розраховувати на втручання самої Франції.

Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.

Як тільки Рансімен прибув до Праги, його буквально закидала інформацією Судето-німецька партія. Ми не зупинятимемось тут на подробицях спроб провести переговори між празьким урядом і Судетами, оскільки це була внутрішня справа Чехословаччини. Такою ж, зрештою, була й вихідна теза уряду, який хотів би, щоб Судети вели переговори з іншими партіями на засадах рівноправності, а не так як цього вимагав Гейнлейн, - тобто з самим урядом, неначе ця партія становила державу в державі. Судети вимагали повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови Чехословацької держави на федеративній основі. Прага погоджувалася лише на те, щоб надати їм широку адміністративну автономію, та, зокрема, на те, щоб адміністративною мовою в цьому районі була німецька.

1 вересня напруження різко зросло, британський уряд доручив Неділові Гендерсонові зажадати від Ріббентроп пояснень щодо військових заходів, до яких вдалася Німеччина. Це доручення виконане не було. Того ж дня Гітлер прийняв у Берхтесгадені Гейнлейна й сказав йому про “цілковиту гармонію їхніх поглядів”. Так Гітлер виходив на сцену власною персоною.

Чехословацький уряд покірно згодився на великі поступки і 5 вересня подав Рансіменові проект документа, в якому задовольнялося сім із восьми карлсбадських пунктів. Цей текст передано Судетам 7 вересня. Того ж таки дня сталися бурхливі інциденти в Моравській Остраві - самісінькому осередку заворушень, явно спровокованих Судето-німецькою партією, яка діяла за німецькими вказівками. Судети твердили, що “празький уряд більше не контролює ситуації”, та переговори не припинено: пропозицію уряду прийняли за основу для них, після чого накреслилося деяке затишшя. Всі нетерпляче дожидали великої промови Гітлера, з якою той мав виступати 12 вересня на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

12 вересня Гітлер виголосив дуже різку промову перед величезним натовпом. Він заявив, що судетських німців “катують” за мовчазної згоди чехословацького уряду, і якщо вони самі не зможуть захистити себе, це зробить за них Німеччина. Крім того, додав він, військова міць Рейху зростає, його укріплення на Рейні майже завершені. Інакше кажучи, після того як пройшли основні дебати між партією Гейнлейна і чехословацьким урядом, Гітлер брав ситуацію в свої руки. Він поки що не оголошував виразно свого прагнення анексувати Судетську зону, але наголошував на праві народів на самовизначення, а це в даному випадку означало, що будь-яке надання автономії в межах чехословацької держави йому здавалося недостатнім. Наступного дня по всій Судетській області спалахнули нові заворушення. Можливо, це була організована спроба повстання. У всякому разі вона не вдалася, і 14 вересня чехословацький уряд відновив порядок і взяв становище під свій контроль. Ці події мали безпосередні наслідки:

· По-перше, Рансімен дійшов висновку, що його посередницька місія закінчилася.

· По-друге,13 вересня Чемберлен повідомив Гітлера листом, що може прилетіти до нього літаком наступного дня. Чемберлен боявся, що Судети можуть удатися до непоправних дій. Гітлер погодився й повідомив, що ладен зустрітися з Чемберленом 15 вересня. Та вже 14-го Гейнлейн урвав переговори з чехословацьким урядом, а 15-го, тобто в день, коли мала відбутись зустріч у Берхтесгадені, публічно зажадав від Рейху анексії Судетів.

Яку позицію займе чехословацький уряд? Він засідав увесь день 20 вересня. Спочатку уряд відповів протестом: пропоноване вирішення не передбачало плебісциту, а, отже, було недемократичним. Ідею плебісциту висунув Муссоліні 14 вересня в газеті “Пополо д'Італія”. Крім того Чехословаччину буде позбавлено системи оборони, і баланс сил в Центральній Європі буде порушено. Тому він пропонував вдатися до переговорів згідно з процедурою, передбаченою німецько-чеським договором 1925 року про арбітраж. О 2 годині 15 хвилин 21 вересня Франція та Англія надіслали чехам справжній ультиматум: якщо чехословацький уряд захоче чинити опір, його не підтримають. На думку П'єра Ренувена, не виключено, що президент Бенеш таємно попросив обидва згадані уряди надіслати йому цей ультиматум, щоб він міг виправдатися в очах громадськості. Цей факт заперечувано, але досить розпливчасто. За цих умов надвечір 21 вересня чехословацький уряд змушений був підкоритися. 22 в Празі пройшли демонстрації протесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх договірних зобов'язань. Голова кабінету Годжа пішов у відставку, і новий уряд формував уже головнокомандувач генерал Сировий, який ще за кілька днів до того оголосив мобілізацію резервістів.

Як було домовлено, 22 вересня Чемберлен виїхав у Годесберг. Після першої ж розмови з Гітлером, на превеликий подив, коли вже все, здалося, було вирішено, виникли серйозні ускладнення. Для Гітлера англо-французький план виявився неприйнятним. За його словами, треба було виправити двадцятирічну несправедливість, допущену не тільки щодо німців, але й щодо поляків району Тушина та угорців Південної Словаччини. Щодо німців, то питання мало бути вирішене не пізніше 1 жовтня. В разі проведення плебісциту там, де ситуація була непевною, суденці, що емігрували в Німеччину, а їх за оцінками налічувалося 580 тис. , мали одержати змогу голосувати. Наступного дня Чемберлен написав Гітлерові, що англійська, французька й світова громадськість не прийме такого рішення. Фюрер відповів йому, що не може відмовитися від жодної з своїх вимог. Увечері 23 вересня відбулася ще одна важлива зустріч, але й вона не дала результату. Під час цієї розмови о 22.30 Гітлерові доповіли, що по чеському радіо оголошено загальну мобілізацію в Чехословаччині(ця ухвала була узгоджена з англійським і французьким урядами). Отже, криза досягла надзвичайної гостроти, і Чемберлен поїхав з Годесберг 24 вересня, забравши з собою меморандум Гітлера. 26 вересня Гітлер виступив з дуже різкою промовою. Терпець його ось-ось урветься, говорив він, і його постанова буде однозначна. 27 вересня Гітлер повідомив Чемберлена, що 28-го о 14 годині Німеччина оголосить мобілізацію. Будь-який шанс зберегти здавався втраченим. Все свідчило про те, що, коли спалахне війна, Франція(яка тільки-но мобілізувала своїх резервістів) і Англія(яка привела свій флот у стан готовності) вступлять у нього на боці Чехословаччини. СРСР не підтримував демаршів Чемберлена і не переставав заявляти, що готовий виконати свої зобов'язання, якщо Франція зробить те саме. Проте СРСР досить прихильно ставився до скликання міжнародної конференції, в якій він сам би взяв участь. 26 вересня Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чемберлена і Даладьє, закликавши їх не припиняти переговорів і шукати політичного виходу з проблеми.

Вранці 28 вересня Чемберлен зробив ще одну - останню - спробу. Він надіслав листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією зібрати конференцію керівників урядів Франції, Англії, Італії та Німеччини і, якщо можна, Чехословаччини. Ідея такої конференції була висловлена 12 серпня одним із заступників Ран сімена. Бонне поставився до неї дуже схвальною. Зі свого боку, Рузвельт за рекомендацією Бонне 24 вересня запропонував провести в Гаазі зустріч французького, англійського, німецького, італійського, польського та чехословацького прем'єрів. Гітлер не попереджував Муссоліні про свої наміри. Муссоліні занепокоївся, оскільки Італія не була готова до війни. Звісно, він відхилив усі німецькі пропозиції щодо неприхованого альянсу, але заявляв, що він за Гітлера, за Угорщину, за Польщу й проти Бенеша. Тому він з радістю зустрів англійську пропозицію, яка відкривала йому можливість зіграти роль посередника і уникнути загрози конфлікту. Об 11.05 28 вересня дуче зателефонував своєму послові в Німеччині Аттоліко й доручив йому передати фюреру, що в будь-якому разі він залишиться на його боці, але пропонує відкласти операцію на добу і чекає його відповіді опівдні, тобто за дві години до оголошення Німеччиною загальної мобілізації. Аттоліко заквапився до рейхсканцелярії, куди він прибув об 11.30. Гітлер у цей час розмовляв із Франсуа-Понсе, але залишив його на хвильку, щоб порозмовляти з Аттоліко. Він вирішив пристати на пропозицію Муссоліні, а той порекомендував провести чотирьохсторонню зустріч, місцем якої Гітлер обрав Мюнхен. Усупереч побажанням Чемберлена, Чехословаччину на неї не запросили.

Зовнішня політика ЧСР, спрямована на зміцнення Версальської системи, ґрунтувалася на принципах, сформульованих у 1918 році Т.Г.Масариком. Перспективною метою його програми було об'єднання нових держав регіону в рамках широкої федерації за принципом американської. Однак ідею президента так і не удалося реалізувати, хоча вона продовжувала служити орієнтиром для чехословацької дипломатії. Найбільш тісні зв'язки підтримувалися з Францією як опорою Версальської системи. Розвивалися відносини з усіма ведучими державами Європи. У 1921 році був укладений договір з Австрією. Ще влітку 1920 року були підписані угоди між ЧСР, Королівством Сербів, Хорватів і Словенців і Румунією, спрямовані проти угорського ревізіонізму. Вони стали фундаментом для створення військово-політичного союзу цих країн, що одержав назву Мала Антанта. У своїй діяльності члени блоку виходили з програмних принципів Ліги Націй і сприяли проведенню в життя ідеї колективної безпеки в Європі. У 1922 р. Чехословаччина визнала Радянський уряд де-факто, юридичне визнання пішло лише в 1934 р.

ЧСР прагнула підтримувати нормальні взаємини з усіма сусідами, активно брала участь у роботі Ліги Націй.

Початок дестабілізації міжнародного становища Чехословаччини відноситься до часу приходу до влади в Німеччині Гітлера. Як свою першочергову задачу він поставив ліквідацію Версальської системи і підтримуваного нею територіального статус-кво. Для цього нацисти активно використовували німецьке населення суміжних держав, що мало там статус національних меншостей.

Внутрішній екстремізм наростав паралельно з загостренням міжнародних відносин. Криза 30-х років прискорила розкладання Версальської системи, від стабільності якої залежало становище республіки. Головною небезпекою ставала агресивна політика Німеччини. Дипломатія ЧСР продовжувала вважати найважливішою гарантією республіки союз із Францією. При цьому Бенеш все чіткіше усвідомлював невідкладну необхідність підвищення безпеки країни. Спроби усталити Малу Антанту виявилися не занадто успішними внаслідок розбіжності інтересів Югославії і Румунії. У цих умовах Бенеш схопився за концепцію колективної безпеки, що у Лізі Націй активно пропагував СРСР. У рамках зближення Франції і СРСР у травні 1935 р. був укладений союзницький договір, відповідно до якого СРСР зобов'язався надати військову допомогу ЧСР слідом за Францією.

Але зусилля керівників Чехословаччини не змогли уберегти її від усе зростаючої зовнішньополітичної ізоляції. Великі держави, що підтримували раніше стабільність у Центральній Європі, усе більш потурали експансіоністській політиці Німеччини, що прикривалася гаслом права націй на самовизначення. Це наочно проявилося в ході аншлюсу Австрії в березні 1938 р. на черзі була ЧСР.

Керівники ЧСР потішали себе надією, що союзники не кинуть її на сваволю долі перед Німеччиною ні в політичному, ні у військовому відношенні. Діяв чехословацько-французький договір, що уселяв впевненість у тому, що Франція заради збереження своїх позицій у Центральній Європі не принесе Чехословаччину в жертву нацистам. Розраховували також на Великобританію, реальний розуміння нею значення ЧСР для долі європейського миру і демократії в цілому. Республіка була єдиною з усіх держав Центральної Європи, що мала договірні союзницькі відносини із СРСР. Правда, угода 1935 р. зі СРСР розглядалося Прагою, насамперед як інструмент політичного впливу на потенційного агресора, а не як реальний військово-політичний союз. На характері зовнішньої політики ЧСР напередодні мюнхенської змови і її прогнозів багато в чому позначився необґрунтований політичний оптимізм президента Бенеша.

З травня 1938 р. почалася посилена кампанія Німеччини по дестабілізації ЧСР як ззовні, таки зсередини. Нацистська пропаганда розгорнула галас про переслідування нацменшин у Чехословаччині і небезпеки більшовизму. Це знаходило певний резонанс за рубежем, особливо серед прихильників умиротворення агресора, що виражали готовність удатися до політичного тиску на уряд ЧСР. Чехословаччина готувалася до відкидання погрози, у тому числі й у військовому відношенні. Це сприяло зімкненню чеського населення готового в будь-який момент виступити на захист територіальної цілісності країни. Більшість же німецьких, польських і угорських жителів прикордоння, підбурюваних з-за кордону, прагнули до відриву від Чехословаччини.

Складною була й обстановка на сході країни, у Словаччині і Підкарпатскій Русі. Незважаючи на всі зусилля правлячих кіл, процес формування єдиного політичного “чехословацького народу” так і не просунувся вперед. Навпроти, йшла інтенсивна консолідація словацької нації. Словацьке суспільство належним образом оцінювало загально чехословацькі цінності, однак існуючу погрозу з боку Німеччини сприймали менш гостро. Потай навіть виношувалася ідея словацької унії з Польщею у випадку поразки ЧСР у війні з Німеччиною, щоб протистояти територіальним домаганням Угорщини.

Чехословаччина програла в політичних баталіях 1938 р. Німеччина брякаючи зброєю, завдяки пропаганді і рядові міждержавних переговорів із країнами заходу, змогла нав'язати світовій громадськості своє бачення судетонімецької проблеми в ЧСР. Капітулянтська позиція країн заходу змушувала владу Чехословаччини йти на симптоматичні поступки судетонімецькому рухові. Президент Бенеш і уряд прийняли вимогу надати автономію судетським областям, хоча і побоювалися їхньої фашизації. За будь-яку ціну правлячі кола ЧСР прагнули зберегти свій союз із заходом, намагалися їм пояснити справжні причини німецько-чехословацької напруженості. ЧСР усіляко прагнула дати зрозуміти світові, що судетонімецьке питання для Німеччини - лише привід для ліквідації республіки.

Політика умиротворення агресора з боку Великобританії і Франції підвела їх до пошуків політичної угоди з Німеччиною, щоб запобігти війні. Вони вважали за можливе передати їй чехословацьке прикордоння, мотивуючи це інтересами загального миру в Європі. Однак, як показала історія, вони жорстоко помилялися. Чехословаччина в драматичні місяці 1938 р. продемонструвала завидну готовність протистояти нацистам і у військовому відношенні. Вона розраховувала на природну, здавалося б, допомогу дружньої Франції, а в перспективі і на більш широку антинацистську коаліцію при ініціативі Ліги Націй. Франція, однак, не виконала зобов'язань союзницького договору з ЧСР. У підсумку Чехословаччина була змушена 30 вересня 1938 р. прийняти тяжкі умови угоди, підписаної від імені Великобританії, Франції, Італії і Німеччині Н.Чемберленом, Е.Даладьє, Б.Муссоліні й А.Гітлером напередодні на міжнародній конференції в Мюнхені.

Покинута союзниками, ЧСР стала територіальним набутком Німеччини, а потім Польщі й Угорщини. Республіка втратила третину своєї території, близько 5 млн. населення, 40% промислового потенціалу. Наслідки мюнхенських домовленостей, однак, були більш глибокими для долі республіки, ніж утрата земель. Потерпіла крах демократична система, за якою існувало її внутрішнє становище. Уразливою стала вся система народного господарства, не могло бути і мови про самостійну зовнішню політику. Так що само заспокійлива фраза, що звучала після Мюнхена, про так звану другу республіку Чехо-Словаччину (“маленька, зате наша”) далеко не відповідала справжньому її положенню.

2. 3. Мюнхенська змова - вердикт для Чехословаччини.

Мюнхенська конференція відкрилася 29 вересня Муссоліні прибув з Італії залізницею, й Гітлер зустрічав його на вокзалі. Даладьє прилетів літаком разом з генеральним секретарем Міністерства Алексісом Леже. Їх зустрічали Ріббентроп і державний секретар фон Вайцзекер, потім під'їхав Геринг. Чемберлен також прилетів літаком. Франсуа-Понсе так змальовує зустріч: “Учасники конференції зібралися в салоні, де було сервіровано буфет. Вони обмінюються люб'язними/, але холодними рукостисканнями і вдивляються один в одного: Муссоліні - кремезний, стягнутий ременем військової форми, ступає, мов Цезар, з покровительським виглядом, почувається вільно і немов у себе вдома, а поруч з ним високий дужий молодик Чіано, готовий щомиті прислужитися своєму хазяїнові, більше схожий на ад'ютанта, ніж на міністра закордонних справ. Чемберлен - посивілий, згорблений, з густими бровами і випнутими вперед зубами, зі старечими червоними жилками на щоках і почервонілими від ревматизму руками - типовий британський законник, поруч з яким Вільсон і Стренг, одягнені, як і він, у чорне, так само стримані і непримітні. Гітлер - люб'язний, незважаючи на буркотливий хлопський голос, але збентежений, неспокійний, дуже блідий, до того ж нездатний розмовляти зі своїми гостями, бо не знає англійської, французької чи італійської, а вони не говорять німецькою, за винятком Муссоліні, який не залишає фюреру ні на крок”.

Засідання почалося о 12.45 без послів. Завдяки спритному маневру Муссоліні обговорювався документ, що його Ріббентроп передав іще раніше Італії і який трохи відступав від теперішніх німецьких вимог. Гітлер різко накинувся на чехів. Даладьє чітко поставив питання: чи не збираються розділити Чехословаччину з подальшою метою стерти її з карти Європи? В такому разі він відмовляється від будь-якої угоди. Чи буде забезпечене майбутнє Чехословаччини без судетських територій? Тоді він згоден вести переговори. Муссоліні заявив, що його мета така сама. О 15-годині було зроблено перерву на обід. Після перерви до Даладьє приєднався Франсуа-Понсе. Угоду чотирьох було підписано 30-вересня о 1-й годині ночі. Гітлер здобув велику перемогу. Було майже повністю використано Годесберзький меморандум, а єдина поступка Німеччини полягала в тому, що чехи повністю вийдуть із Судетської області не за один раз 1 жовтня, а поступово, зонами, до 10 жовтня, і зможуть забрати частину свого майна. Кордони й райони можливого плебісциту будуть визначені міжнародною комісією, до складу якої увійдуть представники чотирьох учасників зустрічі й Чехословаччини. Чехам буде надано право вибору на шість місяців. Крім того, Франція та Англія заявили в додатку до угоди, що готові гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія невиразно пообіцяли зробити те саме, коли будуть розв'язані проблеми польських і угорських меншин.

На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники “політики примирення” називали “справою миру”. Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким - не дуже впевнено - пішов Даладьє. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту - тільки подобою, бо всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону - Чехословаччину. Ця подоба розв'язання проблеми ґрунтується на ілюзії, що Гітлер дотримається підписаних договорів і що його претензії обмежиться анексією земель, заселених німцями. Навіть якщо була така думка французького та англійського керівництва, її поділяли далеко не всі. В психологічному та стратегічному плані Мюнхен завершував повне руйнування системи французьких альянсів. У малих держав дедалі більше складалося враження, що віднині над ними стоятиме така собі “директорія” чотирьох великих держав, які нав'язуватимуть їм несправедливі ухвали проти їхньої волі. В Німеччині успіх, здобутий Гітлером мирним шляхом, створив йому репутацію непогрішного політика. Нерішуче протиборство генералів зникло майже повністю. Протягом наступних місяців світ стане свідком подій трьох ступенів: підписання англо-німецького й франко-німецького договорів про ненапад, поступове руйнування чехословацької держави й кампанія італійських вимог.

Вранці 30 вересня Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній зазначалося, що англо-німецька морська угода й Мюнхенська угода становлять найкращий доказ їхнього взаємного прагнення жити в мирі: “Ми рішуче прагнемо того, щоб консультації стали засобом розв'язання будь-якого іншого питання, яке може стосуватися обох наших країн, і далі докладатимемо зусиль, щоб усунути можливі джерела розбіжностей і сприяти в такий спосіб забезпеченню миру в Європі”. Ця угода була укладена без консультацій з французьким урядом. На Чемберлена чекала тріумфальна зустріч у Лондоні, де він виголосив такі пророчі слова: “Я гадаю, що це мир на всю нашу епоху”. І у Франції Даладьє не поділяв оптимізму Чемберлена. Він відчував, що Франція втратила багато з свого авторитету, покинувши напризволяще країну, з якою її зв'язував союзний договір. Сильна “анти мюнхенська” течія охопила всі французькі партії. І все ж таки Жорж Бонне виступав за підписання з Німеччиною договору про ненапад на зразок англо-німецького. 18 жовтня призначений послом у римі Франсуа-Понсе мав останню аудієнцію у Гітлера в Берхтесгадені. Він скористався з цієї нагоди, щоб розпочати переговори про укладення такого договору. Його наступник Кулондр продовжив їх, і 22 жовтня Бонне оголосив. Що угоду укладено. 6 грудня Ріббентроп приїхав до Парижу, щоб підписати її. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між двома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться методом консультацій.

Розділ ІІІ. Результати Мюнхенської конференції.

3.1. Анексія прикордонних територій країнами сусідами.

Підписуючи пакт про ненапад, французький уряд запевнив Польщу й СРСР, що це не зачепить інших угод Франції. Після Мюнхена ставлення СРСР до Франції різко погіршало: 1 жовтня, їдучи через Париж, Литвинов зустрівся з Бонне й висловлювався негативно щодо франко-радянської співпраці. Раніше пройшла чутка, що СРСР уповноважив Даладьє представляти його в Мюнхені. “Правда” за 2 жовтня різко спростувала ці інсинуації. Радянський уряд намагався створити враження, що він один ще вірить у колективну безпеку. Чехословацький уряд 21 жовтня повідомив СРСР, що його більше не цікавить пакт 1935 року.

Головний натиск на Чехословаччину робила Німеччина. Її армія вторглась у Чехословаччину, не маючи заздалегідь установленої лінії, на якій вона повинна була б зупиниться. Так називану п'яту зону повинна була визначити міжнародна комісія в Берліні, складена з посланників чотирьох держав. Уже 2 жовтня Гітлер прийняв членів цієї комісії й авторитетно заявив, що лінія п'ятої зони повинна збігтися з лінією кордону, зазначеної в його меморандумі. Було очевидно, що Німеччина просто диктує кордони, демонстративно ігноруючи існуючі національні відносини. Зрештою Німеччина за допомогою міжнародної комісії одержала набагато більше, ніж вимагав Гітлер у Годесберзі. До 10 жовтня була окупована територія площею 28679 кв. км., де проживало 3,59 млн. чоловік, з них 727 тис. чехів.

Точно так само як під час вересневої кризи, Н.Гендерсон і нині, у міжнародній комісії, був найкращим захисником вимог нацистів. Мюнхенська угода з першого дня свого існування систематично порушувалося, і такого роду порушеннями були ультиматум Ю.Бека від 30 вересня, диктат Гітлера по питанню п'ятої зони окупації і наступний віденський арбітраж, відмовлення Гітлера від гарантій і, нарешті, нацистська окупація залишків Чехословаччини в березні 1939 р. Жодна із держав, що підписали цю угоду, не протестувало проти його порушень. Навпаки, поводження А.Франсуа-Понсе і Н.Гендерсона в міжнародній комісії було настільки приголомшуючим, що створювалося враження, начебто для Франції й Англії, власне кажучи, мюнхенської угоди ніколи не існувало. Я. Масарик звернувся в британський Форін-Офіс із запитом, як варто витлумачувати положення мюнхенської угоди, що покладає на Чехословаччину обов'язок звільнити нацистів, що відбувають висновок. Чи означало це, що також будуть звільнені сотні чехів, що були повезені в Німеччину як заручників?

Час, що минув від Мюнхенської конференції до 15 березня 1939 року, став періодом розпаду Чехословаччини. Ми бачили вже, як Німеччина анексувала Судетську область і добилася ухвали щодо проведення плебісцитів в окремих районах. Коли дійшло до діла, міжнародна комісія для визначення кордонів прийняла мало не всі німецькі вимоги. Врешті, жоден із плебісцитів так і не відбувся через відмову чехів. Польща і Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися такою ситуацією, щоб анексувати Тушинську Сілезію. Денонсувавши в 1938 році договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв'язала собі руки (за договором денонсація набувала чинності в шестимісячний період). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Тушина. Незважаючи на тиск з боку СРСР(загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до “відвертої й дружньої розмови”. Він погоджувався з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: “Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв'язана у тримісячний період шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх керівників урядів чотирьох великих держав”. Ображений тим, що його не запросили до Мюнхена, Бек хотів вирішити питання Сілезії прямими договорами. 30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські військо перетнули кордон 2 жовтня і увійшли в Тушин. Кордон остаточно вирішено визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді.

Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм віденським арбітражем(2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.

А до того ж, Чехословаччина переживала справжній внутрішній розпад. Вже 7 жовтня, того ж дня, коли почалася демобілізація чехословацької армії, магістр Тісо утворив словацький автономний уряд. 11 жовтня дістала автономію підкарпатська Русь. Де прем'єр-міністром став Андрій Бродій. Якого 26 жовтня замінив підтримуваний німцями Волошин. 19 листопада чехословацька Палата депутатів законодавчо затвердила автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Після того як 5 жовтня Бенеш пішов у відставку, 30 листопада президентом республіки був обраний Еміль Гаха, а на чолі уряду замість генерала Сирового став Беран. Призначений ще 5 жовтня міністром закордонних справ германофіл Хвальковський зберіг свій портфель.

За наявності природно захищених та добре укріплених кордонів, технологічно розвиненої промисловості озброєнь, дисциплінованої та освіченої людності потенційна військова позиція Чехословаччини у вересні 1938 року очевидно не була такою безнадійною, як у Польщі або навіть Фінляндії рік по тому. Отже, капітуляція Бенеша в Мюнхені (за що він ніколи не ніс відповідальності, але постійно зазнавав ганьби виключно з боку великих держав) не була раціональним підрахунком військових та політичних шансів, а глибокою поразкою психологічної та політичної мужності. Справді, у світлі того, що він остаточно зробив у вересні 1938 року, було б холоднокровніше і раціональніше для Бенеша дістати логічний висновок щодо французьких інтересів у березні1936 року і відмовитися від цього ненадійного союзника на користі німців, які тоді запрошували його, перш ніж відмовити. Цей курс, як згадувалося, був представлений неможливим внаслідок похвальної відрази Бенеша та чеських людей до нацизму, так само як впертих ілюзій щодо міжнародної системи. Остаточно аналізуючи наведене скажемо: існують певні кінцеві історичні рішення, які визначають моральну(навіть більше за матеріальну) долю майбутніх генерацій; такі рішення політичних лідерів навіть невеликого народу не можуть “раціонально” або “логічно” відмовити їхнім патронам з великих держав без одночасної відмови своїй недоторканості.

Матеріальні втрати, що їх зазнала Чехословаччина внаслідок Мюнхена і різних епізодів до того ж були жахливі. Країна позбулася трьох десятих своєї території, одну третину своєї людності і чотири десятих національного доходу, зокрема 66 % вугільних і 80 % лігнітових покладів, 80 %текстильної продукції, 70 % заліза і сталі, так само як і потужності електростанцій. Насправді країна перестала бути економічно або стратегічно життєздатною. Левова частка цієї здобичі, звичайно, пішла в Німеччину, але Польща та Угорщина також скористалися з приниження Чехословаччини в Мюнхені аби висунути свої територіальні вимоги. Перша тоді відплатила за шантаж 1920 року захопивши Тєшин (Цешин) після двадцятичотирьохгодинного ультиматуму 30 вересня 1938 року тимчасом як остання отримала в нагороду південні долини Словаччини та Карпатську Русь з рук Німеччини та Італії, які виступили в ролі арбітрів 2 листопада. Хоча приводом для розчленування Чехословаччини була “етнічна справедливість виявилося, що з майже п'яти мільйонів людей переданих під німецьку польську та угорську юрисдикцію понад один з чвертю мільйон складали чехи, словаки та карпатороси, тимчасом як півмільйона німців та угорців лишилися у поділеній країні. Ці факти є красномовним свідченням неможливості спланувати етнічні кордони у міжвоєнній Східно-Центральній Європі.

Гіршими за матеріальні втрати були психологічні. Довіра до держави у міжнародній системі і до її власних лідерів була підірвана; мораль еліти зруйнована. Навіть нищівна поразка у Білогір'ї(1620 рік), коли битву програли чехи, була менш деморалізуючою, ніж ця принизлива покірність в Мюнхені 1938 року. Останній, але навряд чи найменший, з багатьох тяжких уроків цього епізоду - те, що жертвопринесення Чехословаччини не врятувало миру.

Бенеш подав у відставку з поста президента 5 жовтня і полишив країну 22 жовтня 1938 року. Оскільки французький уряд, нездатний простити людину, яку він зрадив, відмовив йому в будь-яких контактах, Бенеш виїхав у вигнання до Британії, де уряд також тримав його на відстані протягом Другої світової війни. Його формальним наступником вдома був старий і аполітичний юрист д-р Еміл Хаша. Словаччині, де популісти примудрилися зробити себе єдиною легальною партією та сформувати клерикально-фашистський режим, 6 жовтня була надана широка автономія, а два дні по тому те саме отримала Карпатська Русь. Назва держави тепер стала писатися через дефіс Чехо-Словаччина. Політичні лідери які залишилися зробили логічний висновок з Мюнхена, що, коли їхня залишкова держава відтоді буде вкрай залежною від милосердя Гітлера, найкраще для них засвідчити йому своє добровільне співробітництво. Відповідно конституцію 1920 року було скасовано чеська партійна система звузилася до двох формально різних, але спільно консультуючих одне одного угрупувань (національного та трудового), комуністів заборонили решті німецької меншини надали привілейованого статусу, євреїв обмежили в просторі, поширили цензуру, демократію паплюжили в офіційній пропаганді. Міжтериторіальну залізницю, яка з'єднувала Сілезію з Австрією, передали під оруду Німеччині, а важке озброєння також передали їй. Нарешті новий чехословацький міністр закордонних справ Франтішек Хвалковський уклінно запропонував Йоахиму Ріббентропу 12 жовтня 1938 року цілковиту політичну згоду з Німеччиною і довіру до неї, “якщо Німеччина дозволить це”.

За короткий період з ясувалося що ця улесливість могла працювати. Наприклад восени під час арбітражного судочинства щодо нового кордону з Угорщиною Ріббентроп був менш мстиво ворожий до Чехо-Словацької справи ніж Чіано. Німці спочатку також підтримували те відносно помірковане крило словацької Народної партії яке було готове погодитися на автономію, коли лишалася б загальна держава (Йозеф Тісо, Кароль Сідор), радше ніж радикалів, які прагнули цілковитої незалежності (Войтех Тука, Фердинанд Дурчанський). Справді , з тих пір як Чехо-словацька залишкова держава(відома також, як “друга республіка”) була справжнім сателітом і вкрай залежала від Рейху, могло здатися, що в Берліні виникне інтерес до її стабілізації та підтримки.

Уже через три тижні після підписання угоди, 21 жовтня 1938 року Гітлер видав директиву про готовність вермахту до розгрому й окупації Чехословаччини. Фюрер і його оточення не переставали повторювати, що домовленості, досягнуті в баварській столиці, не сприяють стабільності кордонів третього рейху в Європі. Нацистська пропаганда доводила, що від угоди виграли чехи, домігшись від уряду Англії, Франції, Італії і Німеччині гарантій збереження своєї території. Тим часом гітлерівці почали пред'являти додаткові домагання “другій республіці”, як тепер називалася Чехословаччина, що виходять за рамки угоди. У листопаду 1938 року, нібито для поліпшення транспортного зв'язку з уже захопленим районом, вони від її керівництва приєднання до Німеччини нових ділянок, населених чехами. У цьому ж місяці, відповідно до підписаного у Відні арбітражу, Угорщина одержала південну частину Словаччини і Закарпатську Україну. У грудні 1938 року знадобилося створити екстериторіальну зону в Богемії для побудови автостради Бреславль- Відень. Особливими правами повинні користуватися райони, де проживали німці, утворити в такий спосіб “державу в державі”.

Усім галузям народного господарства Чехословаччини стояло працювати на зміцнення економічних позицій Німеччини. Її фахівці скрупульозно підраховували, скільки продукції можуть дати третьому рейхові машинобудівні, металургійні, текстильні, видобувні підприємства сусідньої держави. В угоду німецьким промисловцям між обома країнами і відбувались інтенсивні переговори про грошовий пріоритет, за яким передбачалося підписати німецько-чехословацький економічний і фінансовий союз.

Піврічне існування пост-мюнхенської, так називаної другої, республіки було лише короткою паузою перед остаточним знищенням Чехословаччини, її агонією. Політичні авантюристи, що прийшли до влади, належали найбільш реакційних угрупувань фінансового капіталу постаралися за цей час зробити максимум можливого для пристосування її економіки і політичного режиму до фашистського Німеччини, сподіваючись, що Гітлер погодиться з існуванням, нехай лише фіктивно, самостійної Чехословацької держави, “уніфікованої” по нацистському зразку. Е. Бенеш заявив, що не бажає бути на перешкоді “курсові, до якого держава нині повинна пристосовуватися”, 5 жовтня він пішов у відставку з поста президента і незабаром залишив країну.

У середині листопаду 1938 р. усі чеські буржуазні і дрібнобуржуазні партії оголосили про свій саморозпуск і створення Партії національної єдності, головою якої став лідер аграріїв Рудольф Беран. Вожді соціал-демократії ще раніш заявили про саморозпуск партії і вихід її їх Соціалістичного Робочого інтернаціоналу, але, боячись остаточно утратити вплив на робітничий клас, за домовленістю з Бераном вони створили формально самостійну Національну партію праці як лояльну опозицію буржуазної правлячої Партії національної єдності.

Агресивні дії не залишалися без уваги міжнародної комісії з представників держав - учасників мюнхенських переговорів, що повинна була контролювати параграфи угоди. Але вона не реагувала на їхні порушення, тим самим заохочуючи Німеччину до подібної поведінки. Періодично на сторінках західної преси публікувалися повідомлення, що “мюнхенська угода представляє собою не тільки пакт чотирьох”, що в ньому якоюсь мірою зацікавлений Радянський союз, і що начебто - би “його уряд уповноважив Даладье виступати на конференції чотирьох держав у Мюнхені від імені СРСР”. Радянський уряд спростовував ці вигадки, заявляючи про їх “безглуздістьвід початку до кінця”.

Обстановка навколо Чехословаччини нагніталася, вона була загнана в глухий кут, з якого тоді їй не призначене було вийти. У бесіді повноважного представника СРСР в Англії І. Майського з головним дипломатичним радником міністерства закордонних справ Англії, Р. Вансіттером, що відбулася в грудні 1938 року, підкреслювалося, що “Гітлер у найближчі місяці почне яку-небудь нову кампанію”. Посол Франції в Німеччині Р. Кулондр доповідав у Париж, що “підпорядкування Чехословаччини Німеччини, на жаль, уже є фактом”. И. Ріббентроп доводив своєму французькому колезі Ж. Бонне, що єдиним порятунком для цієї країни може бути дружба з Німеччиною, з чим той цілком погодився.

Втім, Гітлер, який діяв з причин та мотивів, що лишаються дещо неясними, обрав інше. 12 лютого 1939 року він поскаржився словацькому радикальному лідерові Туці, що можливість домовитися про цілковиту словацьку незалежність має бути вирішена з плином часу після мюнхенської кризи. А місяць по тому Гітлер скористався з внутрішньої кризи між празьким центральним урядом та словацьким автономним, аби нав'язати радикалів поміркованим і, отже запровадити декларацію про цілковиту словацьку незалежність під німецьким протекторатом (де-факто візаві Угорщини). Водночас він скористався з уклінною візиту Хаші до Берліна, аби залякати ту стару людину запровадженням німецької військової окупації Богемії та Моравії і політико-адміністративного протекторату над ними. Дійсно, підсумкова військова окупація була просто політичною акцією, всі чеські укріплення капітулювали після Мюнхена, і будь-яке (маловірогідне) і спонукання запропонувати “донкіхотський опір в цьому місці було вже заспокоєне капітуляцією Хаші Тим часом Угорщина, попри заперечення Словаччини, втішилася новою анексією Карпатської Русі.

На противагу, ці шалені дії 13-16 березня 1939 року були грубою помилкою з боку Гіглера Політично він не набув більшого контролю над територіями, які тепер потрапили під його формальний захист, ніж це було дійсно після Мюнхена, тимчасом, як на міжнародному рівні він остаточно звільнив досі благодушний британський уряд від його ілюзій умиротворення. Німецька окупація чеської залишкової держави 15 березня 1939 року в такий спосіб привела до безпосередніх британських гарантій 31 березня Польщі з наслідками згубними для світу і фатальними для Гітлера та його Третього Рейху.

Політичне життя та смерть міжвоєнної Чехословаччини приводить до таких висновків. Це була найбільш процвітаюча прогресивна і демократична держава Східно-Центральної Європи, і тут містився її фатальний недолік. Масарик і Бенеш звели її політичну систему до двох ідеологічних проектів які були несумісні: (а) там мала бути демократія, де для усіх громадян незалежно від етнічної громади забезпечуються рівні політичні і громадянські права, проте (б) держава повинна була мати і виражати специфічно чехословацьку національну культуру. Але абсолютні кількості, культурний рівень й економічна потуга не чехословацьких етнічних меншин спричиняли давнє напруження і крайню суперечність між цими двома проектами. Міжвоєнні десятиріччя були просто надто пізніми (а можливо надто ранніми) для багатонаціональних держав Східно-Центральної Європи. “Активізм” був ілюзією яка відтворювалася пристойно лише Ітимчасовим європейським процвітанням в середині 1920-х років. Непереконливо твердти, що “активізм” і, отже, чехословацька політична система могли бути квітучими, якби не випадковий поганий вплив депресії з її катаклізмічними результатами в Рейху і в Судетському краї. Зрештою, саме під впливом лиха перевіряється життєздатність політичної системи. До того ж економічні депресії не можуть розглядатися як сторонні вторгнення в політичне життя. Отже, в першій половині двадцятого сторіччя лише два вирішення етнічних напружень в Чехословаччині були реалістичними територіальне скорочення держави або вигнання нелояльних меншин. 3 часом якщо злоба націоналізму стає меншою в Східно-Центральній Європі багатонаціональні політичні сутності можуть знову стати вірогідними.

Чеська політична еліта загострила такі неминуче історично визначені складності з допущеними політичними помилками. Ускладнювати свою суперечку з етнічними меншинами відчуженням, так само, як з важкими, на загальну думку, словаками, було фатальною помилкою, після чого чехи самі розрахувалися заледве не більшою половиною населення держави. Політична структура, хоч і справді демократична, була застійною: партії схопили свої адміністративні вотчини і влаштовували свої коаліції, але вони не приймали динамічний момент між “урядом” та “опозицією”. Хоч електорат чотири рази відмовляв коаліції, що йшла в більшості, політичні наслідки були відносно дріб'язковими, хронічні урядові партії вважали себе більш-менш імунними до ефективної виборчої відплати. Ще серйознішим недоліком була олігархічна та патерналістська жорсткість системи. Риторику вбік, але жоден партійний лідер, жоден з трьох президентів серйозно не прагнув включити молодші генерації в політичну відповідальність.

Жодна з цих слабкостей, втім, не заперечують конституційної сили та сили громадянських свобод міжвоєнної Чехословаччини. вони не виправдовували, хоч і могли б полегшити, її брутальну руйнацію руками безжальних сусідів та віроломних друзів.

Німеччині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Гітлер, очевидно, прийшов до цієї ухвали ще в грудні, лишалося знайти привід.10 березня. Якраз коли британський уряд урочисто заявив, що на європейській сцені все тихо, Гаха розпустив словацький уряд Тісо, поставивши йому на провину те, що він руйнує чехословацьку єдність, і запровадив надзвичайний стан. Одразу ж Тісо звернувся до Гітлера і 13 березня виїхав у Берлін. Гітлер примусив Гаху скликати словацький Сейм, а той 40 голосами з 63 зажадав повної незалежності Словаччини. Гітлер викликав президента Гаху в Берлін, де, після вкрай драматичної ночі, вислухавши погрози, що Прагу буде розбомблено, він змушений був підписати, документ. Яким ставив свою країну під захист Німеччини. Німецькі війська на той час уже вступили в Богемію та Моравію, а о 9-й годині ранку 15 березня зайняли Прагу.

Гітлер пробув у ній наступну ніч і видав прокламацію. В якій заявляв, що Богемія і Моравія протягом тисячоліть були частиною німецького життєвого простору і віднині будуть належати Рейху. Він надав їм статус протекторату.

Того ж дня Словаччина проголосила свою незалежність, а 16-го увійшла під протекторат Німеччини. Угорські війська захопили Підкарпатську Русь, утворивши відтак спільний кордон з Польщею. Угорські прикордонники вдерлися до Словаччини, щоб захопити головну Південно-Північну залізницю, яка з'єднувала Угорщину і Польщу через словацьку територію недалеко від Карпатської Русі.

Дедалі більше сила сприймалась як ефективний засіб розв'язання міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив ненімецьку територію. Кілька днів потому, 22 березня пред'явлено ультиматум Литві, і вона віддала Мемель з прилеглим районом.

3.2. Протекторат Богемії та Моравії.

16 березня 1939р. Гітлер як хазяїн, що розташувався в празькому Граді, підписав указ, відповідно до якого окуповані чеські землі включалися до складу Німеччини в якості “Протекторату Богемії і Моравії”. Це нібито автономне державне утворення, однак, повинне було керуватися “імперським протектором”, наділеним фактично необмеженими повноваженнями. Першим протектором Гітлер призначив барона К.фон Нейрата. Під контролем його апарату діяли і наділений титулом “державного президента” Е.Гаха, і “автономний” уряд, голову якого, Р.Берана, незабаром замінив генерал А.Еліаш.

Для чеського населення були створені місцеві адміністративні органи цього маріонеткового уряду, якому було дозволено також мати невелике так називане урядове військо (близько 8 тис.) і свої поліцейські жандармські формування. Що стосується привілейованого німецького населення, що одержало німецьке громадянство, то воно підкорялося особливим адміністративним органам - оберландратам, що одночасно здійснювали контроль за чеською адміністрацією. Надалі в руках німецьких чиновників були зосереджені всі основні функції місцевого управління і, таким чином, воно було “спрощене”. Усі ланки адміністративного апарату протекторату від верху до низу були активними виконавцями і провідниками політики окупаційної влади.