Куба, офіційно Республіка Куба - держава у Вест-Індії на найбільшому однойменному острові Куба (Cuba) в Карибському морі. Куба розташована в північній частині Карибського басейну на перехресті Карибського моря, Мексиканської затоки та Атлантичного океану. Куба знаходиться на півдні від американського півострова Флорида, на заході від Гаїті і на сході від Мексики. Куба - країна з найбільшою кількістю населення в Карибському басейні і має специфічну культуру, яка виникла в результаті злиття багатьох народів і цивілізацій. Республіка Куба - одна з небагатьох соціалістичних країн світу. Вона має однопартійну систему, де влада зосереджена в руках комуністичної партії на чолі з Фіделем Кастро.

Адміністративно-територіально Куба (з 1976) ділиться на 14 провінцій: Пінар-дель-Ріо, Гавана, Гавана місто, Матансас, Сьєнфуегос, Вілья-Клара, Санкті-Спірітус, Сьєго-де-Авіла, Камагуей, Лас-Тунас, Ольгін, Гранма, Сантьяго-де-Куба і Гуантанамо. Провінції діляться на муніципії. Особлива муніципія - о. Хувентуд, який підпорядковано безпосередньо центральному уряду.

Згідно конституції країни 1976 р. і її новій редакції 1992 р., Куба - "соціалістична держава". Найвищий орган влади - Національна асамблея народної влади (ісп. Asamblea Nacional de Poder Popular), яка обирає 609 депутатів загальним голосуванням на п'ятирічний термін. Асамблея обирає зі свого складу Державну раду, яка представляє її між її сесіями, виконує її ухвали і здійснює інші функції. Рада несе відповідальність перед асамблеєю і звітує перед нею [31].

Голова Державної ради наділений надзвичайно широкими повноваженнями. Він очолює уряд і одночасно є верховним головнокомандуючим збройними силами, скликає засідання Державної ради і Ради міністрів і керує ними, видає закони, інші ухвали і нормативні акти, схвалені Державною радою, Радою міністрів або його виконкомом. Фідель Кастро - голова Державної ради з 1976 р., він безперервно очолює кубинський уряд з 1959 р. В його руках зосереджена влада держави, уряду, правлячої партії і збройних сил. У 2003 р. був переобраний головою Державної ради.

Фідель Кастро - кубинський революційний і політичний діяч, команданте, керівник Куби з 1959 по 2008 рік.

Разом зі своїм братом Раулем Кастро й аргентинцем Ернесто Че Геварою очолив революційний рух на Кубі проти диктатора Батісти. Після перемоги революції 1 січня 1959 р. Фідель Кастро став прем'єр-міністром Республіки Куба, а з 1976 по 2008 рік - президентом [31].

Фідель Кастро народився в багатій родині й одержав юридичний ступінь. Під час навчання в Університеті Гавани, почав політичну кар'єру й став знаменною фігурою в політиці Куби. Його політична кар'єра продовжилася національною критикою президента Ф. Батісти, а також політичного й корпоративного впливу США на Кубу. Він завоював визнання, але обмежене, а також привернув увагу органів влади. Згодом очолював провальний напад 1953 року на Казарми Монкада, після чого був узятий у полон, але пізніше все-таки випущений на волю. Потім він відправився в Мексику, щоб підготуватися до вторгнення на Кубу для скинення режиму Батисти, що почалося в грудні 1956.

Кастро прийшов до влади в результаті Кубинської революції, що скинула диктатуру Батисти й незабаром після цього став прем'єр-міністром Куби. В 1965 році став Першим Секретарем Комуністичної Партії Куби й зробив трансформацію Куби в однопартійну соціалістичну республіку. В 1976 році став головою Державної Ради, а також головою Ради Міністрів. Він також носив верховний військовий ранг Головнокомандуючого кубинських збройних сил.

Кастро передав свої повноваження першому віце-президентові, своєму молодшому братові Раулю Кастро 31 липня 2006.19 лютого 2008 за п'ять днів до закінчення терміну повноважень оголосив, що не збирається вступати на новий строк ані в посаді президента, ані в посаді головнокомандуючого.24 лютого 2008 року Національна Асамблея обрала Рауля Кастро президентом Куби.

Важливу роль на місцях відіграють "Комітети захисту революції", створені після 1960 р. Вони здійснюють постійне спостереження за становищем в громадах і збереженням порядку, організовують вакцинацію населення, тощо.

Політичні партії

Після 1959 р. політичні партії, опозиційні уряду Фіделя Кастро, були заборонені. Офіційно продовжувалася діяльність тільки трьох проурядових організацій - "Руху 26 липня", очолюваного самим Кастро, народно-соціалістичної партії і "Революційного директората 13 березня". У 1961 р. вони злилися в "Об'єднані революційні організації", перетворені в 1962-1963 рр. в Єдину партію соціалістичної революції Куби (ЕПСРК). Це було початком однопартійної системи на Кубі.

Комуністична партія Куби (КПК) - створена в жовтні 1965 р. на основі ЕПСРК, проте її перший з'їзд був проведений тільки в 1975 р., другий - в 1980 р. Ідеологія КПК заснована на "ідеях Хосе Марті" і марксизму-ленінізму. Згідно конституції, компартія грає керівну роль в суспільстві і політичній системі. Під її контролем діють профспілки, молодіжні, жіночі і все інші громадські організації.

У 1985 р. на Кубі був прийнятий закон про асоціації. Відповідно до нього Соціал-демократична партія Куби, Кубинська партія за права людини та інші зробили спробу зареєструватися, але їм всім було відмовлено. Опозиція на Кубі (правозахисна, соціал-демократична, пацифістська, ліберальна, анархістська) діє нелегально [33].

Адміністративний поділ

До складу Куби входять 15 провінцій і один окремий муніципалітет - о. Хувентуд. До революції 1959 року існувало шість історичних провінцій, які було пізніше поділено на 15 менших провінцій. Сучасний поділ нагадує поділ країни за часів іспанського володіння та війни за незалежність. Існуючі провінції розділені на подальші 169 муніципалітетів (ісп. municipios) [31].

Конституція Республіки Куба

Діюча Конституція Республіки Куба була прийнята шляхом референдуму 7 лютого 1976 року і введена в дію 24 лютого 1976 року в день 81-ї річниці початку війни за незалежність 1895 року проти іспанських колонізаторів, перетворення Куби на демократичну республіку та повне відділення від Іспанської монархії.

На підставі одноразово діючого закону від 29 грудня 1975 року про референдум проект конституції був переданий на схвалення всього населення. У референдумі взяли участь понад 5 млн 600 тис. (95 відсотків всіх виборців). За схвалення конституції віддали свої голоси майже 5,5 млн виборців, тобто 97,7 відсотка. За роки існування Куби це була шоста Конституція. Політичній історії відомі тимчасові (1895, 1897 років) Конституції та прийнята під тиском іноземної держави Конституція 1901 року.

В умовах піднесення демократичного руху в країні була прийнята Конституція 1940 року. Це була типово буржуазно-демократична Конституція, яка проголошувала принцип народного суверенітету, закріплювала основні права та свободи громадян, рівноправність їх перед законом, забороняла всяку дискримінацію. Законодавча влада належала двопалатному парламенту, в якому сенат посідав провідне місце; виконавча влада була у Президента Республіки та Ради міністрів. Ця Конституція мала прогресивний характер. 1952 року внаслідок державного перевороту, вчиненого диктатором Президентом Ф. Батістою, вона була скасована і замінена Конституційним Статусом 1952 року, який наділив президента диктаторськими повноваженнями; права і свободи громадян були дуже обмежені. У політичному житті панувало свавілля.

Внаслідок демократичної, антиімперіалістичної революції, яка розпочалася наприкінці 1956 року, 1 січня 1959 року Повстанська армія повалила прогнилий режим Батісти і взяла владу в свої руки. Навіть у цей час представники буржуазії намагалися утримати владу. Посади Президента та Голови Ради міністрів деякий час були в їхніх руках. Але реальна влада зосереджувалася в центрі та на місцях у Повстанської армії. Було розпущено колишній конгрес, стару армію, поліцію, губернаторів провінцій, реорганізовано судовий апарат і т. ін.; частково проведена аграрна реформа. Посади Прем'єр-міністра перейшли до керівництва Повстанської армії.

7 лютого 1959 року Революційний уряд прийняв Основний закон Кубинської Республіки. Основний закон і закони, що істотно його доповнюють, значною мірою відтворили текст Конституції 1940 року, яка в період диктатури Батісти навіть формально не додержувалася, а незабаром була скасована.

Не всі положення Конституції 1940 року були відновлені. Це стосувалося конгресу, власності на великі латифундії та інших положень, які суперечили демократичним перетворенням Революційного уряду та перспективам подальшого розвитку країни.

Важливі зміни були внесені в частину їх Конституції 1940 року. Основний закон передбачав утворення Ради Міністрів, яка здійснювала законодавчу владу. Президент - голова держави - представляв націю. Він здійснював виконавчу владу спільно з Радою Міністрів.

Основний закон Кубинської республіки діяв майже 20 років. У цей час до нього були внесені численні доповнення, зумовлені проведенням суспільно-економічних перетворювань, які вже не відповідали змінам у класовій структурі суспільства, формах власності та у політичному житті країни. Настала потреба нової Конституції, і вона, про що вже йшлося, була прийнята референдумом 15 лютого 1976 року [32].

За останні п'ять десятиліть на Кубі сформувалася нова, чітко структурована політична система однопартійного типу, побудована на принципах "демократії участі", зорієнтована на побудову соціалізму й володіюча специфічними національними особливостями.

Формування й розвиток нової політичної системи на Кубі дозволило створити діючий механізм взаємозв'язку народу й влади, розбудило й направило у творче русло суспільну енергію.

Постійна погроза революційним завоюванням з боку США наклала свій відбиток на функціонування інститутів політичної системи.

На Кубі при наявності "захисної" твердої авторитарної оболонки політичного режиму одержали широкий розвиток різні форми демократичної участі мас у керуванні державою й суспільством. Це знаходить своє реальне втілення в суспільно-політичної діяльності рядових громадян на рівні місцевого самоврядування, трудових колективів, у здійсненні контролю знизу за роботою виборних органів влади на всіх рівнях, а також за призначуваною ними адміністрацією.

Органічною частиною функціонування суспільної життя країни стали виробнича й низова демократія, пряма демократія. Одночасно слід зазначити, що для нової політичної системи Куби характерна висока цивільна активність значної частини населення, відкриті дискусії по наболілим питанням, їх вільне обговорення в рамках конституційного поля.

У країні затвердилися широка релігійна свобода й невтручання в особисте життя. На Кубі ніколи не було масових репресій проти політичних супротивників режиму.

В основу ряду базових форм демократичної участі мас в керуванні суспільством на Кубі був закладений позитивний історичний досвід традиційної для країн іберо-романської культури "квартальної демократії" (сусідської громади). Особливо яскраво це виявилося при формуванні первинних організацій Комітетів захисту революції, виборчих округів, системи висування кандидатів у делегати й депутати органів народної влади. Сучасна інтерпретація "квартальної демократії" була використана при формуванні суспільного місцевого самоврядування.

У ході революційного процесу на Кубі сформувався інститут політичного лідерства. З моменту перемоги Кубинської революції в січні 1959 р. він став найважливішим скрепом нового суспільного ладу країни, гарантом його успішного розвитку в рамках вибраної більшістю народів парадигми розвитку. Політичне лідерство - це складний інструмент влади, яким віртуозно протягом п'яти останніх десятиліть управляв Фидель Кастро. На нинішньому етапі соціалістичної модернізації оновлений інститут лідерства забезпечує наступність революційного курсу й стабільність в суспільстві.

Куба змогла відстояти завойовані в ході революції суверенітет і більш високу якість життя більшості населення багато в чому завдяки новій політичній системі. Вона стала "щитом" однієї з реальних моделей суспільства соціальної справедливості, у якій багато народів Латинської Америки й інших країн, що розвиваються, знаходять для себе надихаючий приклад.

Кубинські революціонери зробили свій ідеологічний вибір в користь соціалізму в ході творчого пошуку адекватного конкретно-історичній реальності інструменту боротьби за поставлені більшістю народів цілі - досягнення національного й соціального звільнення, збереження національної ідентичності. Ними був здійснених синтез марксизму з ідеями Х. Марти й новими революційно-визвольними концепціями, висунутими в другий половині XX і початку XXI століття, збагаченими власним досвідом, теоретично осмисленим Фіделем Кастро, Ернесто Че Геварою і іншими революційними лідерами [6, 24].

Кубинська революція протягом половини століття продовжувала залишатися важливим фактором соціально-політичного життя Латинської Америки. Вона ознаменувала собою історичне зрушення в житті регіону, означала серйозний прорив у боротьбі латиноамериканських народів проти безроздільного панування США, зруйнувала міф про "географічний фаталізм", що служив інструментом психологічного придушення прагнення латиноамериканських народів до національного й соціального звільнення.

Затвердження нового суспільства на кубинській землі здійснювалося в творчому пошуку, через подолання труднощів, помилок, шляхом постійного вдосконалювання основних елементів політичної системи в інтересах трудової більшості народів.

Події останніх років показали здатність сучасної політичної системи Куби до самовдосконалення, творчого розвитку принципів соціалістичної демократії на національному ґрунті, відторгненню несумісних з нею запозичень "бюрократичного соціалізму", відтворенню споконвічної революційної ідентичності.

Нинішня політична система країни при її модернізації на принципах соціалістичного плюралізму при одночасному збереженні ролі інституту політичного лідерства як гарант конституційного ладу може виявитися досить життєздатною й ефективною. Саме вона здатна забезпечити стабільність і господарський ріст в умовах соціально орієнтованої змішаної ринкової економіки.

Вищі органи державної влади

Глава сьома Конституції Республіки Куба закріпила принципи організації та діяльності державних органів, що утворюються і розвивають свою діяльність на основі принципів соціалістичної демократії, єдності влади (тобто Конституція 1976 року відмовилася від принципу розділення влади, який був передбачений Основним законом 1959 року і який на думку колишніх державознавців був притаманний для буржуазної держави), демократичного централізму. Ці принципи виявляються у виборності всіх органів державної влади, контролі народних мас за діяльністю державних органів, депутатів і посадових осіб; обрані особи повинні звітувати про свою діяльність перед виборцями, а останні мають право відкликати їх, якщо вони не виправдовують їх довіру [6, 29].

Конституція 1976 року внесла істотні зміни у систему вищих державних органів. Рада Міністрів, яка до прийняття тепер діючої Конституції виконувала разом з Президентом виконавчу владу, перетворилася на вищий орган державної адміністрації. Інститут Президента був скасований, була утворена Державна Рада. Була утворена також Національна Асамблея народної влади, яка є верховним органом державної влади. Вона репрезентує і виражає волю всього трудового народу, є єдиним органом, якому належить установча та законодавча влада Республіки (статті 67, 68 Конституції).

Правове становище Національної Асамблеї народної влади регулюється Конституцією, Регламентом Національної Асамблеї народної влади від 18 липня 1977 року і частково Виборчим законом від 7 липня 1977 року.

Національна Асамблея народної влади складається з депутатів, які обираються загальними виборами. Право голосу мають усі кубинські громадяни, які досягли 16 років, а бути обраним - 18 років; вибори є рівними - кожний громадянин має один голос; виборці беруть участь у виборах на рівних засадах; голосування на виборах депутатів є таємним. Вибори депутатів є прямими. Депутати Національної Асамблеї народної влади обираються громадянами безпосередньо. Депутати Національної Асамблеї народної влади обираються по одному від кожних 20 тисяч мешканців або від залишку, який перевищує 10 тисяч мешканців, тобто кількісний склад не є постійним. Він збільшується під час нових виборів у зв'язку зі зростанням населення країни.

Національна Асамблея народної влади обирається строком на п'ять років; вона ж має право продовжувати цей строк у зв'язку з іншими винятковими обставинами, які перешкоджають нормальному проведенню виборів до того часу, поки не зникли такі умови. Конституція не передбачає дострокового припинення строку повноважень Національної асамблеї народної влади. Національна Асамблея народної влади працює у сесійному порядку. На 30-й день після виборів усіх депутатів Національна Асамблея народної влади збирається на сесію за власним правом. На цій сесії підтверджується дійсність обрання депутатів, які приносять присягу; обираються керівні та допоміжні органи: Голова, Заступники Голови та Секретар Національної Асамблеї народної влади [16, 104].

Національна Асамблея народної влади скликається Головою на дві чергові сесії щорічно; позачергові сесії - на вимогу однієї третини депутатів Асамблеї; вони можуть скликатися Державною Радою.

Національна Асамблея народної влади обирає з числа своїх депутатів Державну Раду, яка складається з Голови, Першого заступника Голови, п'ятьох заступників Голови; призначає за пропозицією Голови Державної Ради Першого заступника Голови, заступників Голови та інших членів Ради Міністрів; обирає Голову та інших суддів Народного Верховного суду; Генерального прокурора і його заступників.

Основні повноваження Національної Асамблеї народної влади передбачає стаття 73 Конституції. Перелік повноважень свідчить про те, що Національна Асамблея народної влади є дійсно найвищим органом, яка володіє установчою та законодавчою владою.

Головною, але не єдиною рисою діяльності Національної Асамблеї народної влади є прийняття законів: вона схвалює, скасовує або змінює їх, внесе їх на попереднє обговорення, коли вона це доцільним.

Специфічною формою законодавства Національної Асамблеї народної влади є відкликання цілком або частково декретів-законів, які приймаються Державною Радою, що свідчить про верховенство її в законодавчій сфері.

Право законодавчої ініціативи, тобто право на внесення пропозиції про прийняття нового закону або внесення змін у старий закон, яку обов'язково повинна розглянути Національна Асамблея народної влади, мають: депутати Національної Асамблеї народної влади; Державна Рада; Рада Міністрів; Комісії Національної Асамблеї народної влади; Національний Комітет Профцентру трудящих Куби і національні керівні органи інших масових громадських організацій; Народний Верховний Суд з питань, що відносяться до здійснення правосуддя; Генеральна прокуратура республіки з питань, що відносяться до її відання, і не менш як десять тисяч громадян, які користуються правом голосу.

Проекти законів передаються в письмовому вигляді Голові Асамблеї, а останній - відповідній постійній комісії. У розгляді проектів законів бере участь Комісія з конституційних та юридичних питань, яка перевіряє їх з точки зору відповідності Конституції та вимогам законодавчої техніки.

Закони та рішення приймаються звичайною більшістю голосів депутатів Національної Асамблеї народної влади; закони про реформу Конституції приймаються не менш як двома третинами всіх голосів депутатів. Закони підписуються Головою Національної Асамблеї народної влади і набувають чинності в день, зазначений у кожному випадку в самому тексті.

За Конституцією, Голова Державної Ради не має права підписувати закони, а тим більше права вето.

Конституція надала Національній Асамблеї народної влади ряд повноважень по здійсненню контролю за виконанням прийнятих нею рішень. Вона приймає рішення про конституційність законів, декретів-законів, декретів, може повністю або частково скасувати декрети-закони, прийняті Державною Радою.

Вищий представницький орган державної влади здійснює також контроль за діяльністю Державної Ради, Ради Міністрів, Верховного Народного Суду, Генеральної прокуратури республіки безпосередньо або через постійні комісії, депутатські запитання на адресу Державної Ради, Ради Міністрів; скасовує або вносить зміни в рішення або в розпорядження місцевих органів народної влади, які суперечать Конституції, законам, декретам-законам, декретам та іншим актам або які торкаються інтересів інших територій чи спільних інтересів країни [33].

Національна Асамблея народної влади обговорює та схвалює національні плани економічного та суспільного розвитку; державний бюджет; схвалює принципи планування і управління народним господарством; вирішує питання політико-адміністративного поділу країни.

Крім цих повноважень Національна Асамблея народної влади проголошує стан війни у разі воєнної агресії і схвалює договори.

До повноважень Національної Асамблеї народної влади належить прийняття рішення про референдум. Останній проводиться у двох випадках:

а) обов'язково, коли йдеться про реформу всієї Конституції, або про склад і повноваження Національної Асамблеї народної влади, або її Державної Ради, або прав і обов'язків Державної Ради. Як вже було зазначено, Конституція закріпила новий для Республіки Інститут - Державну Раду. Утворення Державної Ради зумовлено сесійним порядком діяльності Національної Асамблеї народної влади та необхідністю постійного виконання функцій вищої державної влади.

Принципи утворення, склад, повноваження та деякі інші питання діяльності передбачені Конституцією, Виборчим законом від 7 липня 1976 року та Регламентом Національної Асамблеї народної влади від 17 липня 1977 року. Національна Асамблея народної влади обирає з числа своїх депутатів Державну Раду. Остання складається з Голови, Першого заступника Голови, п'яти заступників Голови, Секретаря та ще 23 членів (ст.72 Конституції). Вибори Державної Ради відбуваються засобом, який визначено Національною Асамблеєю народної влади. Згідно з її Регламентом для обрання Державної Ради утворюється комісія, яка пропонує список кандидатів на посади у Державну Раду. Депутати мають право цілком або частково вносити зміни до запропонованого списку, заміняти окремих кандидатів [31].

Обрання складу Державної Ради відбувається таємним голосуванням депутатів Національної Асамблеї народної влади, але вона продовжує діяти до обрання новим складом Національної Асамблеї народної влади своєї Державної Ради.

Функції членів Державної Ради припиняються внаслідок відставки, хвороби, яка не дозволяє виконувати їм свої обов'язки, відкликання, закінчення строку, на який вони були обрані, смерті або за будь-яких інших обґрунтованих обставин.

Державна Рада є органом Національної Асамблеї народної влади, яка представляє її в період між сесіями, виконує її рішення і здійснює інші функції, надані їй Конституцією. Вона має колегіальний характер діяльності і здійснює верховне представництво кубинської держави у внутрішніх справах і зовнішніх відношеннях.

Компетенцію Державної Ради закріплюють Конституція та інші закони.

Як орган Національної Асамблеї народної влади Державна Рада призначає чергові вибори до Національної Асамблеї, видає розпорядження, які необхідні для проведення референдуму, якщо Національна Асамблея народної влади прийняла про це рішення; утворює Національну виборчу комісію; приймає рішення щодо проведення позачергових сесій Національної Асамблеї народної влади; дає в необхідних випадках тлумачення діючих законів; в період між сесіями Національна Асамблея народної влади приймає декрети-закони. Ці декрети-закони займають щабель, нижчий від законів Національної Асамблеї народної влади, і вони повинні відповідати Конституції та законам.

До речі, тільки в деяких випадках Державна Рада повідомляє Національну Асамблею народної влади про прийняті нею рішення. Конституція передбачає відкликання Національною Асамблеєю народної влади повністю або частково декретів-законів, але не вимагає, щоб вони обов'язково передавалися на її затвердження.

Державна Рада оголошує загальну мобілізацію, коли цього вимагають інтереси оборони країни, оголошує війну в разі воєнної агресії та укладає мир, коли Національна Асамблея народної влади не може бути терміново скликана на засідання.

Рада Міністрів є вищим виконавчим та адміністративним органом. її повноваження регулюються ст.96 Конституції та Законом "Про організацію центральної державної адміністрації" від 30 листопада 1976 року.

До складу Ради Міністрів входять Голова держави, який, як вже зазначалося, є й Головою Ради Міністрів, Перший заступник Голови, заступники, Голова Центральної Ради планування, голови державних комітетів, Голова Національного банку, міністри і Секретар Ради. Членами Ради Міністрів можуть бути особи, старші від 18 років, яким належать політичні права в повному обсязі. Членами Уряду можуть бути як депутати Національної Асамблеї народної влади, так і особи, які не є депутатами. Згідно з Конституцією, Голова, Перший заступник Голови і заступники Голови Ради Міністрів утворюють його Виконавчий комітет, який, якщо цього вимагають невідкладні обставини, може виконувати питання, які належать до відання Ради Міністрів.

У міжсесійний період Державна Рада може призначати та звільняти від посади членів Уряду. Це рішення передається на затвердження Національній Асамблеї народної влади [20, 94].

Уряд функціонує протягом п'яти років. Він продовжує свою діяльність до часу, коли знову обрана Національна Асамблея народної влади не утворить новий склад уряду.

Рада міністрів є відповідальною перед Національною Асамблеєю народної влади і їй підзвітною. Один раз на рік Уряд звітує про свою діяльність перед Національною Асамблеєю (ст.112 Регламенту Національної Асамблеї народної влади).

Рада Міністрів має широку компетенцію, що закріплена ст.96 Конституції: вона організовує діяльність у політичній, економічній, культурній, науковій, соціальній і оборонній сферах; розробляє проекти загального плану соціально-політичного розвитку країни, державного бюджету і вносить їх на розгляд Національної Асамблеї народної влади; забезпечує національну оборону; підтримує внутрішній порядок; і внутрішню безпеку; охороняє права громадян; користується правом законодавчої ініціативи; виконує закони і рішення Національної Асамблеї, а також декрети-закони і розпорядження Державної Ради; приймає декрети і розпорядження на основі діючих законів; організовує і перевіряє їх виконання; вносить пропозицію до Національної Асамблеї народної влади про відкликання або Державної Ради про припинення рішень і розпоряджень асамблей місцевих органів народної влади, які суперечать законам та іншим діючим актам; скасовує або проголошує недійсними акти міністерств і адміністративних управлінь місцевих органів влади.

Рада Міністрів керує зовнішньою політикою та відносинами з урядами інших держав; керує зовнішньою торгівлею та контролює її.

Рада Міністрів виконує також інші повноваження, передбачені Конституцією та законами [20, 97].

Судові органи

Судову систему очолює Верховний Суд, що складається з 9 суддів, які обираються Радою Міністрів за рекомендацією президента. У кожній провінції є провінційний суд (аудіенсіа), суди першої інстанції, муніципальні суди й інші суди, що обираються Верховним судом.

Місцеві органи народної влади

Основні засади, на яких ґрунтуються місцеві органи народної влади, закріплені Конституцією, Виборчим законом від 7 липня 1976 року, Законом від 3 липня 1976 року "Про політико-адміністративний поділ", Регламентними нормами провінціальних Асамблей народної влади від 19 липня 1977 року та Регламентними нормами муніципальних Асамблей народної влади від 22 липня 1977 року.

Національна територія поділяється на провінції і муніципії, як закріплює ст.100 Конституції, а Закон "Про політико-адміністративний поділ" деталізує: утворення 14 провінцій, які поділяються на таке число муніципій, яке залежить від кількості населення тієї чи іншої провінції.

Асамблеї народної влади, утворення яких передбачено Конституцією та Законом "Про політико-адміністративний поділ", є вищими органами державної влади на місцях. Це муніципальні та провінціальні Асамблеї народної влади.

Муніципальні та провінціальні Асамблеї народної влади обираються на засадах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Місцеві органи народної влади мають широку і різноманітну компетенцію. Вони керують на своїй території планомірним розвитком економічного, соціально-культурного та іншими сферами життя суспільства.

Повноваження провінціальних та муніципальних Асамблей народної влади закріплюються 105 та іншими статтями Конституції. Вони виконують закони й акти загального характеру, втілюють у життя рішення вищестоящих державних органів; приймають рішення і розпорядження; мають право скасовувати, припиняти або змінювати постанови та розпорядження підлеглих їм органів, що порушують Конституцію, закони, декрети-закони, декрети або резолюції, прийняті вищестоящими органами державної влади, або порушують інтереси інших територій, або інтереси країни; обирають свої виконавчі органи; утворюють робочі комісії з різноманітних галузей промисловості та послуг або сферах діяльності, в обов'язки яких входять проведення контролю за діяльністю адміністративних управлінь та підприємств місцевого підпорядкування і т. ін.

Провінціальні і муніципальні Асамблеї обирають та відкликають суддів народних судів; розглядають звітні доповіді виконавчих комітетів і судових органів; охороняють права громадян.

Вони здійснюють інші повноваження, передбачені Конституцією та законами.

2.2 Моделі політичної системи Республіки Куба