Політична система республіки Парагвай

• Вступ 2
• Розділ 1. Теоретико-концептуальні та методологічні аспекти дослідження політичної системи Республіки Парагвай 5
• 1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Республіки Парагвай 5
• 1.2 Методологічні засади дослідження політичних систем та режимів 11
• Розділ 2. Особливості політичної системи Республіки Парагвай 13
• 2.1 Структура політичної системи Парагваю 13
• 2.2 Моделі політичної системи Республіки Парагвай 21
• 2.3 Класифікація політичної системи Парагваю 23
• Розділ 3. Політичний режим Республіки Парагвай 25
• 3.1 Особливості становлення політичного режиму Парагваю 25
• 3.2 Еволюція політичного режиму Республіки Парагвай у ХХІ ст. 34
• Висновки 35
• Список використаної літератури 38
• Додатки 41

Актуальність теми дослідження. Політична система - впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Вона визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою.

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

Сьогодні світ став набагато ближче до нас. Усього десять років тому Парагвай був загадковою, невідомою країною в центрі південноамериканського континенту. Тепер же ця держава «з'явилася» на міжнародній арені, зуміла ввімкнутися у світове співтовариство й побудувати свою політику відповідно до міжнародних зовнішньополітичних норм. На сьогоднішній день ця сучасна держава з ринковою економікою відома усьому світові.

Маленький шестиміліонний Парагвай - одна з порівняно бідних і "нестійких" країн Південної Америки, де дохід на душу населення становить 1,7 тис. дол., що свідчить про низький рівень економічного розвитку країни. У наш час економіка республіки Парагвай перебуває у важкому стані. Це можна простежити за основними макроекономічними показниками, які набагато перевищують світові норми. Дотепер хворобливими проблемами для країни залишаються величезна кількість безробітних, жахаючі темпи інфляції й хронічний бюджетний дефіцит. Обтяжуючі статистичні дані говорять про поганий стан економіки, її нерозвиненість. Це пов'язане з постійними військовими переворотами й зміною уряду в кінці ХХ століття, політичною нестабільністю, корупцією, постійним зовнішнім і внутрішнім боргом, нерозвиненою інфраструктурою. Парагвай тільки робить перші кроки убік ринкової економіки й платить за це високу ціну.

Як заявляють політичні діячі, країна переживає «один їз найгірших періодів у своєму житті». Країна перебуває на роздоріжжі, розвиток її економіки досить неоднозначний. Це підтверджує думку про те, що демократія - не закінчена форма, а процес, постійного реформування й удосконалювання, часом досить хворобливий. Однак великий, драматичний, насичений зльотами й падіннями історичний досвід дозволить парагвайцям вибрати найбільш підходящий для цієї нації економічний та політичний шлях. Тим більше що яким би не було важким сьогоднішнє життя, народ цієї країни в переважній більшості не відчуває ностальгії за часами диктатури.

Отже, з огляду на те, що у кінці ХХ століття у Парагваї відбулася зміна політичної системи та режиму - скинення диктатури і взяття курсу на демократію, обрана тема дослідження є достатньо актуальною.

Об'єктом дослідження є політична система і політичний режим Республіки Парагвай, а також їхні структурні одиниці та елементи.

Предметом дослідження є трансформаційний перехід парагвайського суспільства від авторитаризму та диктатури до демократії, та чинники які сприяли становленню демократичного суспільства.

Мета дослідження - полягає у вивченні всіх національних особливостей розвитку політичної системи і політичного режиму досліджуваної країни, чинників та факторів які впливають на швидке подолання трансформаційного переходу від довготривалої диктатури до демократії.

Завдання дослідження:

1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Республіки Парагвай

Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної влади в конкретному суспільстві. Політична система - це цілісна сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб'єктів, засобом яких здійснюється влада і управління суспільством.

Щодо поняття "політична система" більш широким виявляється поняття "політичне життя", яке охоплює всі політичні зв'язки, явища і процеси, що мають місце у суспільстві і на всіх його рівнях. Політична система - це лише частина політичного життя.

Загалом політична система -- це сукупність інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідної правової системи і політичної культури.

Структура політичної системи містить: 1) політичні інститути державної влади -- глава держави, парламент, уряд, представники держави на регіональному рівні; 2) політичні інститути регіональної влади -- політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб'єктів федерації, автономії та регіонального самоврядування; 3) політичні інститути місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самоврядування); 4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління -- виборча та партійна системи; б) політична культура (політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки); 6) суб'єкти політичного процесу -- громадяни, політичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб'єкти політики (мафії, клани, кліки); 7) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація).

Поняття "система" прийшло у суспільні науки з біології і кібернетики. У соціології і політології його вперше використав американський дослідник Т.Парсонс. Інший американський політолог Д.Істон у 1953 р. вводить у науку і саме поняття "політична система". Сутність системного опису суспільства найбільше вираження отримала в теоретичних побудовах Т.Парсонса. Він підійшов до розгляду суспільства як складної відкритої системи, яка складається з чотирьох підсистем, кожна з яких виконує певну функцію [20, 168].

Виконання кожною підсистемою своєї функції забезпечує стійкість і цілісність суспільства:

· економічна підсистема відіграє роль з'єднуючої ланки між суспільством і природою (функція адаптації);

· політична підсистема, яка включає в себе всі форми прийняття рішень, визначає колективні цілі і забезпечує мобілізацію ресурсів для їх досягнення (функція взаємозобов'язання);

· соцієнтальна підсистема підтримує спосіб життя, що утвердився, і включає в себе всі інститути соціального контролю - від законів до неформальних правил (функція інтеграції);

· підсистема соціалізації (культурна) дозволяє включити людину в існуючу культурну систему і містить у собі культуру, релігію, сім'ю і школу (функція стійкості і самозбереження).

Значення теорії Парсонса для розвитку політології полягає в тому, що він заклав основи системного і структурно-функціонального підходів до дослідження політичної системи. З позицій системного підходу, політична сфера суспільства може бути розглянута як система.

Як і будь-яка система, вона буде володіти такими ознаками:

· складатися з багатьох взаємопов'язаних структурних елементів; цей взаємозв'язок забезпечує властивість цілісності і єдність системи;

· існувати в межах зовнішнього оточення чи середовища;

· мати кордони поширення і виділеність стосовно зовнішнього середовища;

· мати відкритий характер (тобто вона піддається впливам, що йдуть із зовнішнього середовища);

· характеризуватися такими властивостями, як потяг до рівноваги і стійкості, до адаптації і інтеграції.

Що виступає зовнішнім середовищем політичної системи? Д.Істон виділив два середовища (оточення):

· інтрасоцієнтальне - інші підсистеми суспільства: економічна, соціальна, культурна;

· екстрасоцієнтальне - інші суспільства, міжнародні інститути і відносини.

Але будь-яке суспільство, в тому числі і його політична підсистема, відчувають вплив позасоціальної - природної - середовища. Перелічені фактори будуть детермінувати зміну політичної системи. Тільки реагуючи на імпульси, що йдуть з зовнішнього середовища, система зберігає здатність до стабільного функціонування і розвитку [19, 42].

У політології розроблено кілька теоретичних моделей функціонування політичних систем:

· системна;

· структурно-функціональна;

· інформаційно-кібернетична.

1. Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації ("вихід"). "Вхід" і "вихід" складають безперервний цикл, який називається "петлею зворотного зв'язку".

Якщо імпульси, що "виходять", відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.

Істон виділяє два види легітимності:

· дифузна (емоційна) легітимність є більш стійкою і може проявлятися у підтримці системи навіть в умовах криз;

· інструментальна (специфічна) легітимність більш короткочасна і орієнтована на результат і заохочення [19, 44].

І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.

2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність [19, 45].

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

· інституціональному (дослідження політичних інститутів);

· орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:

· всі політичні системи мають власну структуру;

· політична система багатофункціональна;

· всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою;

· всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;

· відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками [19, 45].

3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань [20, 169].

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

· етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

· етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації;

· етап третій: прийняття рішень;

· етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:

тоталітарні;

авторитарні;

демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють:

відкриті системи;

закриті системи.

Традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і "культурою підпорядкування". Підкоряючись владі, людина очікує від неї благ, гарантій.

Сучасні системи є ще більш диференційованими в структурному плані, в них функціонує культура участі, коли людина орієнтована на активну участь у політиці. Такі системи можуть бути демократичними, в яких домінують автономні підсистеми і "культура участі", і авторитарними, в яких мають місце управління підсистемами і "культура підпорядкування участі". В свою чергу авторитарні системи можуть бути радикально-тоталітарними, консервативно-тоталітарними, консервативно-авторитарними і авторитарно-модернізованими.

Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі.

Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:

· англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;

· континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою;

· до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною культурою;

· тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу [20, 171].

політична система республіка парагвай

1.2 Методологічні засади дослідження політичних систем та режимів

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади:

- міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

- вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

- відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами) [15, 34].

Тепер конкретніше розглянемо політичні відносини Республіки Парагвай.

Парагвай перебував під владою Іспанії з 1537 року, і цей час наклав величезний відбиток - дотепер 75% населення Парагваю говорить іспанською мовою. Але вже в 1811 році країна здобула незалежність і стала самостійною державою. У середині ХІХ століття Парагвай був одним з найбільш розвинених держав регіону, де існували свої металообробні й збройові підприємства, діяли залізниці, телеграф, крім шкіл, було й кілька вищих навчальних закладів [35].

Самостійний внутрішній і зовнішній курс країни, її особлива позиція, опора на моральні цінності (ще із часів знаменитої держави єзуїтів) викликали роздратування не тільки світових колоніальних держав того часу, але й сусідніх держав, що встановили режим відкритої економіки. Створений в 1864 році «Потрійний союз» Аргентини, Бразилії й Уругваю, який підтримували Великобританія, США й Франція, розв'язав жорстоку війну проти Парагваю.

За мирним договором 1870 року переможці відібрали в Парагваю майже половину території й зобов'язали його виплатити величезну контрибуцію. У ході бойових і каральних дій 4/5 населення країни було винищено, економіка повністю зруйнована. Країна перестала відрізнятися від сусідів - відродилися латифундії, почався масштабний відтік коштів за кордон, почався етап найсильнішого обростання бюрократією й корупцією. Ця заздрість і ненависть сусідів повністю змінила розвиток країни. Із цього часу вона більше не змогла стати розвиненою державою, а тільки стала глибше йти в болото насущних проблем і стала залежною від іншого світу.

4 травня 1954 року до влади у Парагваї в ході державного перевороту приходить Альфредо Стресснер. Після цього він переобирався вісім разів -- у 1958, 1963, 1968, 1973, 1978, 1983 і 1988 роках. На всіх цих виборах, він або не мав ніяких альтернативних кандидатів, або мав таких, що спочатку не мали ніяких шансів. Загалом він займав президентську посаду протягом 35 років, другий найдовший термін серед латиноамериканських лідерів ХХ-го століття після Фіделя Кастро [39].

Скоро після вступу на посаду, Стресснер оголосив надзвичайний стан у державі та тимчасово припинив дію конституції. Цей надзвичайний стан відновлювався кожні 90 днів протягом його терміну, і припинявся тільки під час виборів. Переконаний антикомуніст, він виправдував ці дії як необхідний інструмент захисту країни.

Антикомуністичні переконання Стресснера зробили його другом США протягом більшої частини його правління. Протягом цього часу жодна соціалістична країна не мала посольств в Парагваї, за виключенням Югославії. Його поважали за своєчасне повернення позик, наданих парагвайському уряду Світовим Банком та іншими установами, та стабільною підтримкою валюти. Стресснер зробив багато державних візитів, зокрема до японського імператора Хірохіто, президента США Джонсона, президента Франції Чарльза де Голля, і кілька візитів до Західної Німеччини, хоча наприкінці його правління відносини із Західною Німеччиною були не найкращими. Тому що він завжди займав про-німецьку позицію, разом з погіршенням відносин із США, він сприймав це погіршення відносин як особистий удар.

Його режим засуджують за тортури, похищення людей і корупцію, які були підтверджені «Архівами терору», знайденими в 1992 році у передмісті Асунсьйона Ламбаре; він і сам не заперечував високий рівень корупції у своєму уряді. Корупція була поширена навіть у найвищих ешелонах уряду, виключаючи і самого Стресснера: за оцінками, його родина отримала біля 300 млн. доларів США [35].

У лютому 1989 року військовий переворот поклав кінець правлінню генерала Альфредо Стресснера й істотно змінив напрямок парагвайської політики. Переворот очолив генерал Андрес Родригес, один з найближчих соратників Стресснера, який став його спадкоємцем. Родригес був обраний на пост президента в травні того ж року, причому вибори, хоча й вважалися вільними, були організовані таким чином, що давали явну перевагу Родригесу.

Тверде рішення глави держави вести країну до демократії здобуло йому підтримку широких верств суспільства, включаючи більшу частину опозиційних партій. Протягом чотирьох років його правління демократичні вимоги, що висувалися опозиційними групами, поступово виконувалися, хоча й під контролем "зверху". У серпні 1993 р. Родригес передав свої повноваження Хуану Карлосу Васмосі, що після 39 років влади військових став першою цивільною особою, яка зайняла пост президента.

Васмосі, інженер і багатий підприємець, що займався будівництвом, переміг на президентських виборах у травні 1993, переборовши всі перешкоди. Його головний суперник на первинних виборах Луїс Марія Арганья, кандидат від "Колорадо", висунув проти нього серйозні обвинувачення в підробці результатів виборів. У підтримку Васмосі виступив вищий офіцерський склад. Об'єднані сили опозиції завоювали більшість місць у законодавчих органах і 5 з 17 губернаторських постів, у тому числі пост губернатора Центрального департаменту, розташованого в безпосередній близькості від столиці [39].

В 1994-1995 рр. кількаразові переговори між лідерами "Колорадо" і опозиційних партій привели до повного відновлення судових органів, включаючи Верховний суд і системи виборчих комісій. Муніципальні вибори в листопаді 1996 р. проходили під керівництвом нових виборчих комісій і відповідно до нових реєстраційних списків виборців; ці нововведення викликали загальну довіру, що відбилося в участі у виборах 82% зареєстрованих виборців.

Президентське правління Васмосі зустрілося зі значними труднощами. У квітні 1996 р. генерал Лино Сесар Овьедо, що займав високий пост в армії, спровокував серйозну кризу тим, що не погодився з наказом президента про свою відставку й загрожував військовим переворотом. Однак сильний тиск із боку міжнародної громадськості, особливо США, Бразилії й Аргентини, у сполученні з нейтральною позицією, що зайняли парагвайські військові, допомогли впоратися із цією кризою.

В 1990-х роках у Парагваї вибухнув ряд скандалів, пов'язаних з корупцією. В 1995 р. центральний банк і кілька місцевих банків були обвинувачені в шахрайстві, що викликало тимчасову кризу фінансової системи країни [37].

Період після державного перевороту 1989 р. ознаменувався хвилюваннями в середовищі робітників і селян. Безземельні селяни прибігали до самовільного захоплення великих пустуючих ферм, намагаючись змусити уряд провести аграрні реформи. 80% землі в Парагваї належить землевласникам, чисельність яких становить усього 1% населення. Селян, що самовільно захоплювала землі, зазвичай видворяла поліція, що місцями викликало спалах насильства. Після скинення Стресснера в країні з'явилися нові професійні союзи й федерації. Як Родригес, так і Васмосі, хоча й підкреслювали свою готовність до діалогу із профспілками, займали в рішенні цих соціальних проблем тверду консервативну позицію.

Політична нестабільність у Парагваї стала хронічним явищем з моменту скинення диктатури в 1989 році. По-перше, це пов'язане з постійною боротьбою різних партій за владу й зміною уряду; по-друге, з економічним положенням людей, що погіршується, тим самим підриваючи їхню довіру до ще не зміцнілої демократії і змушуючи їх улаштовувати демонстрації. Всі ці фактори в сукупності й приведуть до нестабільності й напруженості в Парагваї [38].

Парагвай - унітарна, конституційна республіка. Форма правління - президентська республіка. Глава держави й уряду - президент, що обирається загальним прямим голосуванням строком на п'ять років, але він не може переобиратися на наступний строк. Президент є головнокомандуючим збройними силами, призначає кабінет міністрів і керівників цивільної адміністрації; у його обов'язки входить також складання щорічного державного бюджету. Хоча конституція 1992 року розширила повноваження законодавчої й судової галузей влади, за президентом зберігається значна влада, чому сприяють давні традиції президентського правління в Парагваї.

В 2008 році на президентських виборах переміг Фернандо Луго, глава Патріотичного Альянсу за Зміни, що набрала 41 % голосів виборців.

Віце-президент обирається тим же шляхом на той же строк, що й президент. Віце-президент Федеріко Франко Гомес(Federico Franco Gomez).

Виконавча влада здійснюється президентом, який формує очолюваний ним уряд. Глава уряду -- Президент Республіки Парагвай.

Законодавча влада здійснюється Національним конгресом (інакше, двопалатним парламентом), який складається із двох палат: Сенату (45 сенаторів) і палати депутатів (80 депутатів). Обидві палати обираються строком на 5 років на основі пропорційного представництва. Сенатори обираються по загальнонаціональних партійних списках, а члени Палати депутатів - від департаментів і столичного округу. Кожний департамент може обрати, щонайменше, одного депутата. Додаткові місця в палаті розподіляються відповідно до числа зареєстрованих виборців. Конгрес має право виступати із законодавчою ініціативою й переборювати президентське вето. Сенат повинен затверджувати призначення всіх керівників Верховного суду, збройних сил, національної поліції й центрального банку. Усяке втручання виконавчої влади в діяльність органів місцевого самоврядування повинно одержувати схвалення Палати депутатів [37].

Головою сенату в цей час є Мігель Абдон Сагієр. Партійний склад сенату наступний: Національно-республіканська асоціація (партія «Колорадо») - шістнадцять місць, Справжня ліберально-радикальна партія - 12 місць, рух «Улюблена батьківщина» - 8 місць, Національний союз етичних громадян - 7 місць і партія «Солідарна країна» - 2 місця.

Головою палати депутатів у цей час є Оскар Рубен Саломон. Партійний состав палати депутатів наступний: Національно-республіканська асоціація (партія «Колорадо») - 37 місць, Справжня ліберально-радикальна партія - 21 місце, рух «Улюблена батьківщина» - 10 місць, Національний союз етичних громадян - 10 місць і партія «Солідарна країна» - 2 місця.

За результатами виборів квітня 2008 у палаті депутатів представлені 5 партій:

· Національна Республіканська Асоціація (Колорадо) ANR -- 30 депутатів (права)

· Справжня Ліберально-Радикальна партія PLRA -- 27 (лівоцентристська)

· Національний Союз Етичних Громадян UNACE -- 15 (права)

· Улюблена Батьківщина PPQ -- 3 (правоцентристська)

· Патріотичний Альянс за Зміни APC -- 2 (ліва)

· інші -- 3 [37]

Політичні партії Парагваю

Національний союз порядних громадян -- НСПГ (Union Nacional de Ciudadanos Eticos-UNACE). Консервативна партія. Заснована в 2002 р. Голова - Ліно Ов'єдо(Lino Oviedo).

Національно-республіканська асоціація (НРА) -- партія «Колорадо» (Asociacion Nacional Republicana (ANR) - Partido Colorado).

Консервативна партія Створена у 1887 р. Налічує 1,6 млн. членів. Голова -Ліліан Саманьєго(жін.)(Lilian Samaniego). Друкований орган - газета «Патріа» (Patria).

Парагвайська комуністична партія -- ПКП (Partido Comunista Paraguaya - PCP).Заснована 19 лютого 1928 р. Генеральний секретар ЦК ПКП - Наджиб Амадо (Najeeb Amado). Друковані органи - газета «Аделанте!» (Adelante!) і політико-теоретичний журнал «Перспективас» (Perspectivas).

Партія «Улюблена батьківщина» (Partido Patria Querida) Заснована в 2002 р. Голова -- Педро Фадуль(Pedro Fadul).

Патріотичний альянс за зміни (Alianza Patriotica para el Cambio). Передвиборний блок. Створений в 2007 р. Істинною ліберально - радикальною партією та іншими лівоцентристськими партіями і організаціями. Лідер -- Фернандо Луго(Fernando Lugo).

Істинна ліберально-радикальна партія -- ІЛРП (Partido Liberal Radical Autentico - PLRA). Правоцентристська партія. Заснована у 1978 р. Голова - Луіс Федеріко Франко Гомес(Luis Federico Franco Gomes).

Революційна фебреристська партія -- РФП (Partido Revolucionario Febrerista - PRF). Партія. Створена у лютому 1951 р. під назвою Фебреристська партія. Голова - Нільс Кандіа-Хіні (Nils Candia-Gini). Друковані органи - тижневик "Пуебло" (El Pueblo) і "Прогресо" (El Progreso).

Християнсько-демократична партія -- ХДП (Partido Democrato Cristiano). Партія. Створена у 1960 р. Налічує 20,5 тис чол. Голова - Херардо Ролон Посе(Gerardo Rolon Pose) [37].

Судова система в Парагваї включає Верховний суд і апеляційну палату, що контролює рішення судів першої інстанції. Далі судова система ділиться на п'ять відомств, які займаються кримінальними справами, питаннями цивільного й комерційного права, розбором трудових конфліктів, адміністративними порушеннями й справами неповнолітніх.

Кандидати на всі пости в судовій системі відбираються радою суддів (магістратів). Усі судді Верховного суду повинні затверджуватися президентом і Сенатом. Всі інші призначення провадяться Верховним судом.

Після детального розгляду державного устрою країни, варто проаналізувати політичну обстановку, а саме які політичні партії представлені в Парагваї, які з них відіграють роль основної й другорядної чинності і яким образом розподіляється влада в країні.

У результаті виборів 27 квітня 2003 року на президентський пост був вибраний кандидат від Національної республіканської асоціації, більш відомої за назвою партії «Колорадо», Никанор Дуарте Фрутос. На той час дана партія відігравала роль основної політичної сили в країні. Основною опозиційною партією в Парагваї є «Права радикальна ліберальна партія» (ПЛРП), лідер якої Джуліо Сесар Франко. На виборах в 2003 році вона завоювала 23.9% голосів, ледве менше ніж правляча партія «Колорадо» [38].

Іншими другорядними партіями є Партія національної згоди Карлоса Альберта Філіцола, Рух за національний союз генерала Ліно Сесара Овьедо, Рух за Батьківщину Педро Ніколаса Фадула й інші. Вони також відіграють немало важливу роль у формуванні політичного курсу країни.

В адміністративному відношенні країна ділиться на сімнадцять департаментів і один особливий столичний округ - Асунсьйон. Дванадцять департаментів розташовані до сходу від ріки Парагвай, п'ять - на захід від неї, в області Чако. Департаменти діляться на райони. Райони діляться на муніципалітети. Усього в Парагваї налічується 220 муніципалітетів. На чолі департаменту стоїть губернатор і Рада департаменту. Вибори губернатора й Ради департаменту проводяться раз у п'ять років, у ті ж строки, що й вибори президента. Керування муніципалітетом здійснюють мер і муніципальна рада. Вони обираються строком на п'ять років прямим голосуванням, причому рік даних виборів не повинен збігатися з роком виборів президента [35].