Політична система республіки Парагвай

Авторитарно-демократичний режим (м'який авторитаризм) характеризується передусім сильною президентською владою, де президент має право самостійно формувати уряд, розпускати парламент, зміщувати голів місцевих державних адміністрацій, ліквідовувати структури державного управління, мати перевагу над парламентом у формуванні судової влади. Однак при цьому режимі зберігаються всі демократичні інститути: парламент, виборча і партійна системи, опозиція, органи місцевого самоврядування, судовий захист прав людини.

Анархо-демократичний режим, охлократичний передбачає широкі прерогативи представницької влади й органів місцевого самоврядування над виконавчими органами, а також широке застосування прямої демократії. Для анархо-демократичного режиму характерні дефіцит влади, відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, низький рівень адміністративного управління, а також поширення охлократичних настроїв у політичній діяльності.

Олігархо-клановий режим ґрунтується на домінуванні у структурах політичної влади могутніх політико-бізнесових і мас-медіа угруповань, які, володіючи надприбутками, контролюють політичні структури -- парламентські фракції, парти, громадські організації, а також сегменти інформаційного простору (телеканали, радіомовлення, газети тощо). Вони домоглися свого становища не в умовах конкуренції, де треба було виявити талант, а в умовах свого монопольного становища у таких секторах економіки, як ПЕК, торгівля підакцизними товарами і природними ресурсами, а також державного протекціонізму і негрошових форм розрахунків (бартеру, взаємозаліків, векселів).

Ще один підхід до типологізації політичних режимів запропонував А. Лейпхарт, виходячи зі співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентсько-мажоритарний; парламентсько-мажоритарний; парламентсько-пропорційний; президентсько-пропорційний.

На думку А. Лейпхарта, найвищі показники демократичності (представництво жінок у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика у сфері підтримки сімей) й економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного зростання) виявлені у країнах з парламентсько-пропорційним режимом, а найнижчі -- при президентсько-пропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники залежать не тільки від співвідношення форми державного правління і виборчої системи, а швидше за все -- від ступеня цивілізованості всього суспільства.

Нині у Республіці Парагвай діє Конституція, яка прийнята Національною конституційною асамблеєю й вступила в силу 21 червня 1992 р. Вона проголошує Парагвай соціальною правовою державою. За формою правління Парагвай - президентська республіка. Політичний режим демократія в процесі становлення.

Інститути демократії та громадянського суспільства У Парагваї почали формуватися ще в середині ХХ ст., але нестабільна політична ситуація, гострі економічні, соціальні проблеми, дещо дезбалансували політичну систему країни.

Демократичні цінності почали закріплюватися в парагвайському суспільстві в 1992 році, коли був проголошений курс на багатопартійність і відмову від диктатури. З цього періоду в країні розпочався складний трансформаційний перехід від авторитарних та нестабільних політичних режимів до демократичного.

Режим Стресснера. У травні 1954 головнокомандуючий збройними силами Парагваю генерал Альфредо Стресснер скинув президента Федеріко Чавеса. У липні того ж року він був висунутий партією "Колорадо" кандидатом на пост президента країни й вибраний у результаті безальтернативних виборів. За допомогою митецького маневрування Стресснеру вдалося заручитися підтримкою армії й партії "Колорадо", створивши в такий спосіб надійну організаційну основу для свого 34-літнього правління. Його режим досяг стабільності ціною репресій. Більше того, корумпованість адміністрації залучала багатьох з тих, хто розраховував поживиться, одержуючи привілеї й вигідні контракти. Всім державним службовцям, учителям, армійським і поліцейським офіцерам ставилося в обов'язок бути членами партії "Колорадо" [7, 509].

Авторитарне правління Стресснера здійснювалося під прикриттям демократичних вивісок. Стресснер переобирався на пост президента 8 разів; щоб додати цьому видимість законності, він змінив конституцію в 1967 і додатково в 1977. Опозиція режиму була слабкою й неефективною, оскільки супротивники правлячої партії були вигнані із країни наприкінці 1940-х і в 1950-і роки. Між 1963 і 1967 три опозиційні партії (включаючи дві фракції лібералів) домоглися офіційного статусу й права на участь у наступних виборах. В 1979 всі основні опозиційні партії, включаючи дисидентів зі членів самої "Колорадо", утворили антистресснерівську коаліцію, яка одержала назву "Національна згода"; ця коаліція відмовилася брати участь у будь-яких виборах.

Фатальним для режиму Стресснера виявився розкол у партії "Колорадо" у серпні 1987, а також зростаюче невдоволення в середовищі молодих офіцерів, яких обурювало особисте втручання Стресснера в процес присвоєння військових звань. У лютому 1989 р. Стресснер був скинутий у результаті військового перевороту.

Початок демократизації. Військовий переворот у Парагваї й демократичні реформи, які пішли за ним, очолив один з найближчих сподвижників Стресснера, генерал Андрес Родригес. Переворот поклав початок ери політичної свободи. У травні 1989 р. були проведені вільні, хоча й нерівні вибори, у яких опозиційні партії зволіли не брати участь, з огляду на величезну популярність нового президента і його демократичні обіцянки, і Родригес був вибраний президентом від партії "Колорадо". Родригес обіцяв передати в 1993 р. свою владу в руки нового цивільного президента, і зробив своє перебування у влади свого роду перехідним періодом. За цей час у Парагваї були проведені перші муніципальні вибори за участю декількох кандидатів, а також вибори в конституційну асамблею (1991 р.) [14, 61].

Основні демократичні норми були закріплені конституцією 1992 р. і положенням про вибори 1990 р., однак їхньому здійсненню на практиці перешкоджали глибоко вкорінені антидемократичні настрої, успадковані від стресснерівського режиму й особливо широко розповсюджені серед військових і в партії "Колорадо". Більше того, урядовий апарат перебував під сильним впливом цієї партії, тому що більшість державних службовців, включаючи суддів, поліцейських офіцерів, адміністраторів різного рангу й учителів, зберегли положення, що займали до перевороту.

Це спадщина епохи авторитарного правління виявилася під час виборів 1993 р., у результаті яких пост президента зайняв цивільний інженер Хуан Карлос Васмосі. Хоча ці вибори стали самими вільними за всю історію Парагваю, ситуація виявилася більше сприятливою для Васмосі, який користувався відкритою підтримкою з боку Родригеса й військових. Існують вагомі свідчення того, що результати перших виборів, які вивели Васмосі в число кандидатів на президентський пост, були підтасовані. Опозиційним партіям, навпроти, створювалися усілякі перешкоди, часто з порушеннями законів, причому активну роль у цьому грав один з вищих армійських чинів, генерал Ліно Сесар Овьедо, який виступав у підтримку партії "Колорадо". За кілька днів до виборів Овьедо заявив, що армія має намір і надалі "брати участь у керівництві країною" разом з партією "Колорадо". Проте дві опозиційні партії, об'єднавшись, забезпечили собі більшість місць у Конгресі, що значно поліпшило їхні можливості відстоювати свої позиції в процесі демократичних реформ [14, 62].

Після 1993 р. у Парагваї були проведені перетворення, які дозволяють сподіватися на успішне завершення процесу демократизації. У результаті серії переговорів в 1994-1996 рр., партія "Колорадо" і опозиційні партії прийшли до угоди про корінний перегляд судових структур і системи організації й проведення виборів. Муніципальні вибори, які відбулися у 1996 р., за загальною думкою, були вільними й чесними. Звільнення з армії генерала Овьєдо після розпочатої ним у квітні 1996 р. спроби військового перевороту привело до ряду структурних змін у керівництві парагвайських збройних сил і посилення контролю над армією з боку цивільної адміністрації.

Вибори 1998 р. принесли перемогу Раулю Кубасу Грау, який балотувався від коаліції НРА - партія "Колорадо" і одержав 55% голосів. Ця ж коаліція перемогла й на виборах у Конгрес, завоювавши 54% місць у палаті депутатів і 57% - у сенаті.

Однак уже на початку 1999 р. у країні назріла нова політична криза. Загальне обурення викликало розпорядження президента про звільнення з в'язниці генерала Овьєдо, засудженого до 10-річного ув'язнення за спробу насильницького скинення в 1996 р. президента Васмосі. Профспілки оголосили загальний страйк, а сенат почав підготовку процедури імпічменту. Кубас зволів піти у відставку, і в березні 1999 р. верховна влада перейшла, відповідно до конституції, до голови сенату Луїсу Гонсалесу Макчи (оскільки віце-президент Арганья незадовго до цього став жертвою політичного вбивства). Екс-президент Кубас вилетів у Бразилію, де з 1989 р. живе й колишній парагвайський диктатор Стресснер [13, 9].

3.2 Еволюція політичного режиму Республіки Парагвай у ХХІ ст.

У 2003 році президентом Республіки Парагвай був обраний Омскар Ніканор Дуарте Фрутос, який став одинадцятим президентом від партії Колорадо, змінивши Луїса Ангеля Ґонсалеса Маччі.

Дуарте проводив лівішу політику, ніж попередні уряди Парагваю протягом 60 років, зокрема, виступаючи проти вільного торгового ринку і налагоджуючи контакти з лівими урядами в Латинській Америці. Під час його правління велася боротьба з корупцією в ешелонах влади, проводилося їх чищення, зокрема був арештований і засуджений екс-президент Маччі [37].

Наступним, і нині діючим президентом Республіки Парагвай став Фернандо Арминдо Луго Мендес. Вступивши в 2007 р. у Християнсько-демократичну партію, що входить у коаліцію Патріотичний альянс за зміни, він став кандидатом від лівих на пост президента Парагваю. 20 квітня 2008 р. переміг простою більшістю голосів кандидата правлячої партії Колорадо Бланку Овелар, ставши другим лівим президентом Парагваю (першим був Рафаель Франко в 1936-1937 рр.) і покінчивши із 61-літнім правлінням партії "Колорадо" [38].

15 серпня 2008 р. змінив Луго на посту президента країни лідера партії "Колорадо" Никанора Дуарте Фрутоса.

Висновки