Особливості функціонування партійних систем

І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками і противниками нинішнього Президента.

Розділ ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства

3.1 Становлення партійної системи в Україні

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загально-реформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, c. 63].

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства [3, c. 111].

3.2 Етапи розвитку Української багатопартійності

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

Етап передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

Етап політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою [5, c. 56].

Етап реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу [6, c. 96].

Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ. Політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1999 р. - 50, 2002 - 70, 2003 - 90, 2005 - 110, на початку 2006 р. - 126, у жовтні 2007 р. - 147. На сьогодні налічується близько 160 зареєстрованих політичних партій [10, c. 115].

Висновок

Взагалі у становищі українських партій чимало спільного:

у багатьох з них відсутній свій електорат;

спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

вкрай слабкі ідеологічні засади;

переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України [11, c. 182].

Висновки

Отже здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [22, c. 69].

Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Додатки

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на 14 січня 2009 року в Україні офіціально зареєстровані 162 політичні партії.

Список використаної літератури

1. А. Лейпхард про протиріччя та конфлікти партійних систем // Укр. варіанти. - 1998. - №2(4).

2. Базовкін В.Г., Кремень В.Г. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів- К., 1994.

3. Базовкін С, Кремень В. Партії та громадські об'єднання України - К., 1994.

4. Білоус А.О. Політичні об'єднання України.- К., 1993.

5. Ворошилов О., Костильова С. Нові тенденції у розвитку політичних партій України // Нова політика- 1996.-№ 6.

6. Гарань О.В. Убити дракона / 3 історії Руху та нових партій України.- К.: Либідь, 1993.

7. Коломейцев В.Ф. Партии в зеркале западной политологии // Государство и право- 1995-№ 10.

8. Костицький В. Політичні партії в політичній системі "Громадянське суспільство і держава // Право України.- 1995.-№12.

9. Кочетков А.П. Политические партии и партийные системы // Вест. Моск. ун-та-Серия 12- 1999.-№ 6.

10. Кузьо Т. Багатопартійна система в Україні: проблеми і конфлікти// Політологічні читання.- 1993.- № 3.

11. Литвин В. Центризм. Місце злагоди змінити не можна // Віче.-1994.-№1.

12. Литвин В.М. Політична арена України: дійові особи та виконавці.-К.: Абрис, 1994.-495 с.

13. Малярчук В. Партії та електорат в Україні і західних демократіях // Нова політика.- 1996.- № 6.

14. Мартинюк Р.С. Конституційне право зарубіжних країн - особлива частина // Острог, «Національний університет «Острозька академія», 2008, с. 404.

15. Мельниченко В. Політичні партії на правовій орбіті // Віче.-1996.-№ 12.

16. Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии //Диалог.- 1990.- №№3,5,7,9, 11, 13, 15, 18.

17. Міщенко М. "Партійна держава" чи "державна партія"? (З практики політичних партій ФРН) // Голос України- 1997-10 черв.-С. 4.

18. Назаренко Б. Сучасні політичні партії України: деякі проблеми та перспективи розвитку // Нова політика.- 1996.- №.4.- С 4.

19. Оксак О. Платформи політичних партій: зміст та критерії порівняльного аналізу //Нова політика.- 2000-№ 2.

20. Острогородський М.Я. Демократия и политические партии.- М., 1997.

21. Піча В. М., Стеблич Б.А. Політичні партії у політичні системі суспільства.- Л., 1994.

22. Політичні партії України / За ред. В.М. Якушика.- К., 1996.

23. Право вибору: політичні партії та виборчі блоки.- К.: Преса України, 1998.- 128 с.

24. Примут М. Політичні партії: взаємодія з інститутами політичної системи //Віче-2000-№ 4.

25. Прозорова Ю. Партии в переходных обществах (латиноамериканский опыт) // Полис- 1994.- № 4.

26. Розумний М. Партійний вибір України //Сучасність.- 1998.-№ 6.

27. Рябов С. Багатопартійність // Політика і час- 1991.- № 8.

28. Стегній О. Українські "зелені" на тлі сучасних реалій // Віче.-1996.-№10.

29. Суфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування, тенденції подальшої трансформації // Нова політика.- 1997.-№ 1.

30. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії- К., 1995.

31. Шведа Ю. Соціологія партійних систем Моріса Дюварже / Нова політика.- 1996.-№ 4.

32. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник.- Л.: Тріада плюс, 2004.- 528 с.

33. ШмачковаТ. Мир политических партий //Полис- 1992-№ 1-2.

34. Політичні партії та блоки України http://uk.wikipedia.org/wiki.