Європейський Союз і Україна

Історія створення Європейського Союзу та його структур. Аналіз Лісабонського договору. Становлення незалежної України на міжнародній арені. Взаємовідносини України та ЄС в 2004-2010 роки. Єврoiнтeгрaцiйний курс країни пiд чaс прeзидeнтa В. Янукoвичa.

Рубрика Политология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 03.10.2014
Размер файла 103,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Створення ЄС та його структур. Лісабонський договір

1.1 Історія створення Європейського Союзу

1.2 Чинники та основні структури формування європейської єдності

1.3 Лісабонський договір

Розділ 2. Євроінтераційний курс України на 1991-2010 роки

2.1 Становлення незалежної України на міжнародній арені

2.2 Європейська політика сусідства

2.3 Взаємовідносини України та ЄС 2004-2010 рр.

Розділ 3. Європейський вектор інтеграції України

3.1 Єврoiнтeгрaцiйний курс Укрaїни пiд чaс прeзидeнтa В. Янукoвичa

3.2 Ситуaцiя в Укрaїнi - бaчeння мiжнaрoднoї спiльнoти

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Інтеграція України до нової Європи відбувається в процесі реорганізації ЄС і прийняття його спільної Стратегії щодо України. Нашу державу активно підтримують Німеччина, Франція, Італія, Іспанія та інші країни, допомагаючи економічно й політично. Формується нова цілісна Європа XXI століття для вирішення спільних завдань соціально-політичного, економічного і культурного розвитку. Геополітичне становище України зумовлює її активну участь в європейській політиці.

Українсько-російські відносини треба розглядати як складний багатовимірний процес, що має як сфери співробітництва, так і, водночас, сфери конкуренції чи навіть прямого протистояння. З посиленням тенденції до формування в Україні громадянського суспільства, сучасної української політичної нації значення етнічного фактору в соціальному, політичному і культурному житті дещо зменшується. Україна не може бути відстороненою від Росії. Ми зв'язані з нею економічно. Нова міжнародна реальність визнає наші сучасні геополітичні пріоритети і один з них - зміцнення довіри і співпраці з Росією. Для України стан її відносин з Росією ще тривалий час багато в чому визначатиме її майбуття, тобто самоутвердження як незалежної держави. європейський союз міжнародний лісабонський

Україна прагне в рамках СНД налагодити ефективне співробітництво з країнами цього об'єднання на двосторонній основі, реалізувати свої національні інтереси. Українська держава виступає за реформування СНД, створення ґрунтовної політико-правової бази Співдружності, ефективної системи економічного співробітництва. Україні доводиться взаємодіяти з країнами СНД на різних рівнях - в цілому в рамках Співдружності, в системі двосторонніх домовленостей і договорів та в межах регіональних об'єднань. На європейському континенті зараз відбувається встановлення та розвиток історично безпрецедентних явищ і процесів добровільної відмови національних держав від частини традиційних для них повноважень на користь наднаціональних органів у рамках політичної системи нового типу.

Розширення географічних кордонів ЄС перетворює його із об'єднання західно- та північноєвропейських держав на союз загально континентального масштабу, а водночас на могутню політичну систему, що спричиняє якісно нові виклики як внутрішнього, так і зовнішнього характеру.

Актуальність теми дослідження. Становлення України суб'єктом міжнародних відносин не лише поставило перед українським народом нагальну потребу закріплення цього статусу та наступної самореалізації у даній іпостасі, але й певним чином вплинуло на систему міжнародних відносин, особливо у європейському регіоні.

До актуальності теми також можна віднести той факт, що Україна, як європейська держава існує вже давно, бо від курсу долара та від євро курсу залежить її економічне становище, але офіційно вона суверенна та не належить до будь-якого економічного союзу, що створює певні економічні проблеми.

Міжнародні відносини великою мірою ґрунтуються на зовнішньополiтичних стратегіях держав. Незважаючи на те, що географічний фактор завжди був складовою частиною зовнішньої політики держав, геополітика, як наука, яка базується на принципах географічного детермінізму, виникла нещодавно - в кінці ХІХ століття. Тим не менш, характерною рисою міжнародних відносини ХХ століття є використання геополітики у двох її площинах - теоретичній (гносеологічній) та практичній (державотворчій). Інакше кажучи, геополітичні концепції та стратегії є важливою ланкою всієї зовнішньополітичної діяльності держави та її зусиль по утвердженню свого місця у світі.

Таким чином, актуальність даної теми випливає з потреби дослідження динаміки “об'єкт-суб'єктного" статусу і участі України в європейській політиці сусідства, що може стати основою для вдосконалення та ефективного втілення відповідної зовнішньополітичної стратегії України, спрямованої на задоволення національних інтересів.

Саме тому, практично усі науковці, що досліджують місце України в сучасних міжнародних відносинах, узагальнюють і концептуальні аспекти геополітики. До таких дослідників належать Д. Василенко, М. Верников, А. Стьопін, О. Гладенко, В. Копійка та інші.

Мета дослідження: довести, що євроінтеграція є актуальним питанням на сьогоднішній момент, а для цього було висунуто такі завдання:

- розглянути історію створення європейського союзу,

- визначити чинників та основні структури формування європейської єдності,

- проаналізувати лісабонський договір,

- визначити становлення незалежної України на міжнародній арені,

- дослідити європейську політику сусідства,

- охарактеризувати взаємовідносини України та ЄС 2004-2010 рр.,

- розтлумачити євроінтеграційний курс України під час президентства В. Януковича,

- встановити ситуацію в Україні з точки зору міжнародної спільноти.

Предмет дослідження: Україна, як незалежна та європейська держава.

Об'єкт дослідження: проблематика, що заважає та впливає на розвиток України, як незалежної та європейської держави, а також виявлення рішень на поставленні питання.

Методи дослідження:

- Порівняльний метод дозволяє виявити загальні та особливі риси політичного життя різних народів і країн, загальні та специфічні тенденції розвитку політичних процесів, визначити особливості політичних режимів, виявити фактори підвищення ефективності дії механізмів влади, розкрити зв'язки і взаємодії політичної системи з економічної та духовної сферами життя суспільства, використовувати вітчизняний і зарубіжний досвід для вирішення актуальних проблем сьогоднішнього політичного розвитку.

- Системний метод, біля витоків якого стояли американські вчені Д. Істон і Т. Парсонс, застосовується в політології з 1950-1960-х років. Цей метод досліджує політичне життя суспільства як відкриту систему, піддану внутрішнім і зовнішнім впливам, але при цьому здатну зберігати своє існування. Системний метод зосереджений на цілісності політики і на її взаєминах із зовнішнім середовищем. Він дозволяє визначити найважливіші цілі функціонування держав та інших елементів політичної системи, оптимальні шляхи і способи досягнення цих цілей - за допомогою побудови моделі, що включає всі фактори взаємозв'язки реальної політичної ситуації.

- Структурно-функціональний метод в політології використовується з середини ХХ ст. Цей метод був розроблений американськими соціологами Р. Мертоном і Т. Парсонсом, а в політології - американськими політологами Г. Алмонд і Д. Истоном. Структурно-функціональний аналіз розчленовує складний об'єкт політики на складові частини, виявляє і вивчає зв'язки між ними, визначає їх роль у задоволенні потреб системи. Шляхом структурно-функціонального аналізу з'ясовується кількість соціальних змін, до яких може пристосуватися політична система, встановлюються способи збереження та регулювання політичної системи. Структурно-функціональний метод дозволяє відповісти на питання: які функції повинна виконувати політична система, за допомогою яких структур і з якою ефективністю вона їх виконує.

- Антропологічний метод допомагає виявленню в політиці об'єктивної ролі інстинктів, стійких рис інтелекту, психіки, національного характеру, тобто якостей людини як біосоціальної істоти. Таким чином, цей метод націлений на з'ясування людського фактора в політиці, ролі особистості в політичних подіях і процесах.

- Психологічний метод допомагає з'ясувати психологічні механізми політичної поведінки індивіда (спонукання, бажання, пристрасті та ін.) Метод сходить до основоположнику психоаналізу З. Фрейду, який вбачав головні мотиви політичної активності суб'єкта в незадоволеності його базових потреб. Застосовуючи психологічний метод, політологи аналізують індивідуальні якості особистості, риси характеру, несвідомі психічні процеси, що впливають на політичну поведінку індивіда.

- Соціологічний метод зосереджений на вивченні залежності політики від соціальних факторів (економіки, соціальної структури, ідеології, культури та ін.) Застосування соціологічного методу дозволяє аналізувати політику як сферу цілеспрямованих взаємодій різних соціальних груп, які переслідують свої інтереси, характер яких обумовлений соціальними факторами. Саме використання соціологічного методу дозволяє відповісти на питання про те, в інтересах яких соціальних груп здійснюється політика, виробляються політичні рішення, робляться ті чи інші політичні дії.

- Бихевиористский метод став формуватися ще на початку ХХ ст., Коли американський політолог Ч. Мерріам вказав на визначальну роль політичної поведінки людей в політичному житті суспільства. Надалі, завдяки дослідженням американського філософа Ч. Лассуела і англійського вченого Дж. Кетлина, бихевиористский (поведінковий) метод отримав визнання. У 1920-1930-х роках він був революційним методом впроваджений в політологію і став основою прикладних політологічних досліджень. Бихевиористский метод орієнтує дослідника на систематичне спостереження за поведінкою особистості, соціальних груп у політиці. Він акцентує увагу на діях людей по реалізації своїх цілей, на вивченні мотивації політичної поведінки.

- Бихевиористская концепція вимагає врахування ролі кількісних показань діяльності та поведінки людей (при прийнятті рішень, в ході виборчої кампанії та ін.) Моделюючи задану ситуацію з урахуванням впливу всіх можливих «силових векторів», можна достовірно прогнозувати розвиток майбутніх політичних подій. З середини ХХ в. в США наукові установи та університети, спостерігаючи поведінку різних суспільних груп та їх окремих представників, стали розробляти цільові програми, пов'язані із зовнішньою політикою США, системою оборони, боротьбою з бідністю, етнічними проблемами. Розробка таких програм зустріла серйозну підтримку з боку найбільших фондів.

Наукова складова роботи: в теоретичну базу складають наукові роботи видатних політологів (Н. Попадюк, В. Копійка та інші), але більшу увагу було приділено практичному дослідженню, а саме газетам та журналам, в яких висвітлювались новини або події, що пов'язані із становленням України, як європейської держави, адже саме висвітлення громадської думки є найефективнішим методом дослідження.

Розділ 1. Створення ЄС та його структур. Лісабонський договір

1.1 Історія створення Європейського Союзу

Європейський Союз, і тим більше, право в міжнародному співтоваристві, й особливо в міжнародному праві, як феномен є порівняно новим явищем. Однак його джерела мають дуже солідний, з погляду історії, вік.

Із розпадом Римської імперії, в 476 p., незважаючи на остаточну роздробленість, необтяженість народів, що населяють Європу, центр міжнародної активності, хоча й дуже повільно, але неухильно почав переміщатися в Європу. Цей процес у міжнародно-правовому аспекті розтягся на більш ніж тисячу років і в кінцевому рахунку дуже виразно проявився при укладенні Вестфальского трактату 1648 р. У ньому було вперше в міжнародному житті в масштабі величезного континенту визнане право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому та релігійному відношеннях, визначені колективні заходи, спрямовані проти можливих агресій, і затверджені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Трактату і мирного вирішення можливих суперечок у середовищі європейських держав.

У такий спосіб Вестфальский трактат заклав міжнародно-правові основи європейської солідарності держав, яка надалі поступово, хоча і з деякими відступами, розвивалася.[12]

Як визначені етапи цього розвитку можна назвати результати Віденського конгресу 1815 p.. Паризького конгресу 1856 p., Берлінського конгресу 1878 p., Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 р. та інших подій.

У 1922 році Річард Куденхоув-Калергі опублікував свій знаменитий твір Пан-Європа, проект. У ньому аристократ австрійсько-угорського походження аналізує ідеї високопоставленого французького чиновника Луї Лушер, констатуючи, що сучасні війни вимагають від учасників гігантського промислового потенціалу. Від противного, таким чином, існує можливість уникнути конфлікту між великими державами шляхом поміщення їх ресурсів під колективний контроль. Таким чином, є надія на запобігання нової війни між Німеччиною та Францією у випадку спільного контролю цими країнами німецького вугілля і французької сталі. Куденхоув-Калергі пропонує створити Сполучені Штати Європи з американської моделі. На його думку, це сприяло б створенню потужної Європи поряд з США, СРСР і Британською імперією. У його розумінні Європа простягалася від Польщі до Франції.

У 1926 році Куденхоув-Калергі створює організацію під назвою Загальноєвропейський союз і скликає конгрес у Відні, що зібрав більше 2000 учасників. Куденхоув-Калергі пропонує проект мирної співпраці суверенних держав, виступаючи проти фашистського бачення насильно об'єднаної Європи, в якій національні держави були б знищені. Він завойовує підтримку безлічі інтелектуалів, серед яких Гійом Аполлінер, Альберт Ейнштейн, Зигмунд Фрейд, Томас Манн, Хосе Ортега-і-Гассет, Пабло Пікассо, Райнер Марія Рільке, Сен-Жон Перс та ін.

Головою Союзу обирають лауреата Нобелівської премії миру Арістіда Бріана. У 30-х роках проект отримує політичне втілення завдяки діяльності Арістіда Бріана та Едуарда Херріот. Вступити до Федерального європейського союзу пропонується двадцяти шести державам. Крім того, підприємець Жан Моне, бувший першим заступником генерального секретаря Ліги націй, констатує, що цей союз де-факто стає європейською міжурядовою організацією, і пропонує перетворити його в Європейський союз. До нещастя, ці заходи приймаються занадто пізно і не можуть перешкодити кризі на Уолл стріт і посиленню небезпеки. [3, c.57]

Наприкінці другої світової війни Куденхоув-Калергі переїжджає до США, де застосовує активну лобістську діяльність з метою переконати Вашингтон нав'язати Європі федеральну організацію відразу ж після встановлення миру.

Його зусилля приводять до успіху в 1946 році, коли ця ідея отримує схвалення Ради з міжнародних відносин, яка включає її в список рекомендацій Держдепартаменту. Зі свого боку в 1946 році колишній прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль виступає проти «залізної завіси, що впала на Європу». Він заявляє, що необхідно стабілізувати західну частину Європи і перешкодити комуністичній заразі.

8 травня 1946 року британська організація-близнюк Ради з міжнародних відносин, Королівський інститут міжнародних відносин, приурочують до першої річниці капітуляції Рейху презентацію спільного проекту Лондона і Вашингтона. Озвучує англо-американську позицію Йозеф Ретингер, колишній радник фашистського польського уряду, який перебуває у вигнанні в Лондоні і став агентом секретних служб Її величності. Цю позицію популяризує Уїнстон Черчілль, у свою чергу виступив на користь створення «Сполучених Штатів Європи».

Однак цей проект не має нічого спільного з проектом КуденхоуваКалергі і демократів міжвоєнного періоду. Лондон і Вашингтон мають намір створити спільне англо-американське громадянство, скріпивши, таким чином, велику імперію англофонов. У цьому контексті «Європа» розглядається як сузір'я держав, запрошених співпрацювати між собою і помістити частину своїх промислових ресурсів під контроль наднаціональної інстанції, більш-менш очевидно керованої англомовною імперією. Всі ці заходи повинні були привести до створення великої зони вільної торгівлі, недоступною для комуністичного впливу. [6, c.63]

Дві світові війни XX сторіччя, що потрясли Європу, так чи інакше спричинили два різні за своїм характером фактори:

1. Зростання політичної, економічної та військової могутності США і їхньої конкуруючої ролі.

2. Появу і розвиток могутнього табору соціалістичних держав на чолі з СРСР, і також їхньої конкуруючої ролі.

Така ситуація підштовхнула ряд європейських держав до рішучих дій у сфері організації та консолідації спільних зусиль.

Вже в 1949 р. у Лондоні з метою досягнення великого об'єднання, була створена європейська організація, що одержала назву «Рада Європи».

У 1951 році ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створили Європейське об'єднання вугілля і сталі (ECSC - European Coal and Steel Community), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі та вугілля, яке, на думку його творців, повинно було запобігти черговій війні в Європі.[5, c.16]

Великобританія відмовилася брати участь в цій організації з міркувань національного суверенітету. З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 році заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Загальний ринок) (EEC - European Economic Community) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Euratom - European Atomic Energy Community). ЄЕС було створено в першу чергу як митний союз шести держав, покликаний забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталів і людей. Євроатом повинен був сприяти об'єднанню мирних ядерних ресурсів цих держав. Найважливішим з цих трьох європейських співтовариств було Європейське економічне співтовариство, так що пізніше (у 1990-ті роки) воно стало іменуватися просто Європейським співтовариством (EC - European Community). ЄЕС було засновано Римським договором 1957 року народження, який набув чинності 1 січня 1958 року. У 1959 році членами ЄЕС був створений Європейський парламент - представницький консультативний, а пізніше і законодавчий орган. Процес розвитку і перетворення цих європейських співтовариств в сучасний Європейський союз відбувався шляхом одночасних структурної еволюції та інституційної трансформації в більш згуртований блок держав, з передачею все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень (так званий процес євроінтеграції, або поглиблення союзу держав), з одного боку, і збільшення числа учасників європейських співтовариств (і пізніше Європейського союзу) з 6 до 27 держав (розширення союзу держав).

Колись ідея об'єднаної Європи була мрією філософів та ясновидців. Віктор Гюго, наприклад, уявляв мирні «Об'єднані Країни Європи» пронизані ідеалами гуманізму. Мрія була зруйнована двома жахливими війнами, що спустошили материк впродовж першої половини ХХ ст.

Але з уламків Другої світової війни вийшла нова надія. Люди, що чинили опір тоталітаризму протягом війни, вирішили покласти край міжнародній ненависті та ворожнечі в Європі та побудувати тривалий мир між колишніми ворогами. Між 1945 та 1950 рр., група сміливих державних діячів, включаючи Конрада Аденауера, Вінстона Черчіля, Алцида де Гаспері та Роберта Шумена, почали переконувати свої народи вступити до нової ери. У Західній Європі був би новий порядок, що базувався на інтересах народів та об'єднаних націй, та засновувався на договорах, що гарантували верховенство закону та рівність між усіма державами.

Роберт Шумен (Міністр закордонних справ Франції) 9 травня 1950 року висунув ідею, первісно започатковану Жаном Моне, про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі. В країнах, які ворогували одна з одною, виробництво вугілля та сталі було б об'єднане в єдиний фонд спільної влади - «Вищої Інстанції». Практично, але досить символічним чином, заготовчі матеріали війни перетворилися в знаряддя відновлення дружніх відносин та миру.

Цей сміливий та благородний крок був великим успіхом. Це був початок мирного співробітництва між країнами-учасниками Європейського співтовариства довжиною в більш як півстоліття. [8, c.198]

7 лютого 1992 року в голландському місті Маастрихт міністри закордонних справ, економіки та фінансів країн - членів ЄЕС підписали «Договір про Європейський Союз», який передбачав трансформацію ЄЕС в новий економічний, валютний, а у перспективі і політичний Європейський Союз.

Ядро 240-сторінкового документу, схваленого представниками 12 західноєвропейських держав, склали економічний і валютний союзи. До 1999 року країни мали знизити рівень інфляції нижче 3% і ввести єдину валюту, за стабільністю якої мав наглядати незалежний Європейський банк.

До цього ж терміну має бути введене єдине громадянство, а жителі об'єднаної Європи отримають активне і пасивне виборче право на виборах до місцевих органів країни, в якій вони в даний момент проживають; право на перебування у будь-якій країні Європейського союзу буде необмеженим.

Із-за особливої позиції Великобританії поза Договором залишились питання соціального захисту населення і був виключений пункт про прийняття рішень з основних питань простою більшістю голосів. Учасники Маастріхтської зустрічі домовились про те, що більшістю голосів будуть прийматись рішення лише з деяких питань зовнішньої політики (Великобританія наполягала на принципі одностайності прийняття рішень в усіх сферах зовнішньої політики), а оборонна політика країн - учасниць Європейського союзу буде формуватись спільними зусиллями на основі воєнно-політичних принципів НАТО.

Маастріхтський договір набував чинності з 1993 року і до того часу був ратифікований у Великій Британії, Франції, Німеччині, Іраландії, Іспанії, Португалії, Італії, Греції, Данії, Люксембурзі, Бельгії та Нідерландах. [28]

Європейський Союз (ЄС) важко працював над тим, щоб допомогти об'єднати Німеччину після падіння Берлінської стіни в 1989 році. Коли розколовся Радянський Союз 1991 році, країни Центральної та Східної Європи, що жили десятиліттями під авторитарним ярмом Варшавського договору, легко вирішили, що їх майбутнє лежить в межах родини демократичних європейських націй.

ЄС було збудовано, щоб досягти політичних цілей, але його рушійні сили та успіх несподівано з'явилися з його економічної основи - «єдиного ринку», що був сформований усіма країнами-учасниками ЄС, 12 з них використовують єдину валюту (євро).

Країни ЄС нараховують найменший відсоток населення світу. Тому, вони мають продовжувати дружньо співпрацювати, якщо вони повинні забезпечувати економічне зростання та інші основні міри економії. Жодна окрема країна ЄС не є досить сильною, щоб вступати в світову торгівлю. Щоб досягти потрібного ефекту масштабу економії та знайти нових клієнтів, європейський бізнес повинен функціонувати на більшому ринку, ніж ринок своїх країн. Саме тому ЄС доклав багато зусиль, щоб зробити єдиний європейський ринок доступним - долаючи старі перешкоди на шляху до торгівлі та знищуючи бюрократизм, що включав в себе монополістів.

Але вільні змагання по всій Європі повинні бути урівноважені європейським єдинством, вираженим справжньою допомогою для звичайних людей. Коли жителі Європи стають жертвами повеней та інших природних лих, вони отримують підтримку з бюджету ЄС. Більше того, світовий ринок, що включає 380 мільйонів покупців, повинен надати допомогу стільком людям, скільком можливо. Структурний резерв зумів за допомогою Європейської Комісії, заохотити та підтримати спроби керівників національної та регіональної влади ЄС, закрити щілину між різними рівнями розвитку в різних частинах Європи.

Бюджет ЄС і гроші, отримані від Європейського Інвестиційного Банку, використовуються, щоб удосконалювати транспортну інфраструктуру Європи (наприклад, щоб розширити мережу автомагістралей та швидкісної залізниці), таким чином забезпечити кращий доступ до сусідніх районів та підтримати транс-європейську торгівлю.

Працювати разом, щоб просунути європейську модель суспільства Європейські постіндустріальні суспільства отримують все більш складну структуру. Рівень життя поступово піднімається, але все ще залишаються прогалини між багатими та бідними і вони можуть збільшуватись як колишні комуністичні країни, що приєднуються до ЄС. Саме тому для країн- учасників ЄС співпраця є дуже важливою в розв'язанні соціальних проблем.

В решті решт, кожна країна ЄС отримує допомогу від цього об'єднання. Півстоліття європейської інтеграції довело, що ціле - краще ніж сума з частин. ЄС, як союз, має більше економічних, соціальних, технологічних, комерційних та політичних частин, ніж окремих спроб країн учасників, навіть взятих разом. ЄС є провідною силою торгівлі у світі і, таким чином, відіграє ключову роль. Він активізує всю свою торгівельну і сільськогосподарську силу, щоб підтримувати Світову Організацію Торгівлі, та втілювати в життя Протокол Кіото, щоб зменшити забруднення повітря та запобігти змінам клімату. Це впровадило важливий початок в серпні 2002 року Йоганнесбурзьким саммітом про безперервний розвиток. Він зайняв чітку позицію щодо прецизійних проблем, які стосуються звичайних людей, таких як навколишнє середовище, поновлення енергетичних ресурсів, міри застереження в безпеці їжі, етичні аспекти біотехнології та потреби захищати види, що знаходяться під загрозою зникнення. [27, c.2]

Стара приказка «сила в єдності» стосуються сучасних європейців, як ніколи. Міць Європи зароджується з її можливості приймати об'єднані дії на базі рішень, зроблених демократичними організаціями - Радою Європи, Урядом Європи, Радою Міністрів, Європейською Комісією, Судом Справедливості та Судом Присяжних. ЄС хоче підвищити цінності людей та соціальний прогрес. Європейці бачать глобалізацію та технологічну зміну в перетворенні світу і вони хочуть, щоб люди повсюди були хазяїнами - а не жертвами цього процесу зміни. Потреби людей не можуть бути легко задоволені силами ринку або односторонніми діями країни.

Тож ЄС стоїть за думку людяності та модель суспільства, що підтримується значною більшістю його жителів. Європейці плекають свій спадок цінностей, що включає віру в людські права, соціальну солідарність, вільне підприємництво, чесний розподіл плодів економічного росту, право захищати навколишнє середовище, повагу до культурних, мовних, релігійних розбіжностей та гармонійного поєднання традиції та процвітання.

Хартія основних прав ЄС, проголошена в світі 7 грудня 2002 року, затверджує всі права, визнані на сьогодні країнами-учасниками ЄС та їх жителями. Європейці мають розмаїття національних та місцевих культур, що відрізняють їх одна від одної, але їх поєднує спільний спадок цінностей, що вирізняє Європейців від решти світу. Маастрихтська угода, на перший погляд, вміщає принцип делегування ініціативи нижчим підрозділом виконавчої влади, що є притаманним роботі ЄС. Це означає, що ЄС та його заклади діють тоді коли дії є більш ефективними на рівні ЄС, ніж на національному чи місцевому рівні. Цей принцип підтверджує, що ЄС не втручається в життя жителів, коли це є не потрібним. Європейська схожість - це цінна якість, яку потрібно берегти: вона не повинна бути присоромленою одноманітністю - те, що європейці точно відхиляють.

1.2 Чинники та основні структури формування європейської єдності

В сучасному житті України євразійський і південний вектор її геополітики займають надзвичайно важливе, особливе місце. Дійсно, український народ має багато спільного з російським в галузі культури, історії, світобачення і на протязі тривалого часу був невід'ємною складовою частиною спільного величезного державного утворення. Сучасна Російська Федерація з геополітичної точки зору є «серцем світу» і налагодження з нею рівноправних, дружніх стосунків і взаємовигідного співробітництва залишається стратегічним зовнішньополітичним завданням України.

Відзначається, що спільність політичної історії об'єднує наші народи, та водночас дає підстави для протистояння у вирішенні окремих проблем. Сучасна концепція, побудована на принципах рівноправності і цивілізованості, має допомогти на конструктивній основі вирішити всі спірні питання. Подальший розвиток і збагачення наших стосунків пролягає через успішне здійснення європейського геополітичного напряму. Більш того, через ці стосунки Україна може зробити внесок в європейський вектор Росії.

Після проголошення незалежності України в галузі українсько-російських відносин відбулися докорінні соціально-політичні зрушення, виникло дуже багато складних проблем, які вже вирішені чи мають бути вирішені.

Значно відрізнялися характер і спрямованість стратегії України та Росії, їх моделі національної безпеки. Якщо для розвитку незалежної України одним із нагальних питань постало практичне забезпечення принципу багатовекторності її геополітики, то Росія орієнтувалася насамперед на збереження статусу великої держави, реінтеграції країн СНД. На взаємовідносини України та Росії впливають не лише об'єктивні, а й суб'єктивні фактори і насамперед розстановка сил в еліті суспільства.

Інша проблема мала геоекономічний характер і полягала в тому, що Україна майже цілком залежала від Росії в забезпеченні паливно-енергетичними ресурсами. Російська монополія на енергоносії посилювала залежність Києва від Москви, оскільки остання отримувала можливість не тільки економічного, але й політичного тиску на Україну та її державне керівництво.

Таким чином, аналіз українсько-російських взаємин в новому геополітичному просторі, зроблений дисертантом, показує що існує багато об'єктивних чинників, які всупереч всім ідеологічним нашаруванням зумовлюють необхідність всебічної активної співпраці двох сусідніх країн, спрямовують їх до створення нового геополітичного середовища на цивілізованих принципах рівності та взаємодопомоги [9, c. 346].

По-перше, це наша традиційна близькість до Росії в територіальному, економічному та історико-культурному плані, значний відсоток етнічних росіян серед населення України.

По-друге, при розробці сучасної геостратегії українсько-російських відносин, треба враховувати, що в соціально-політичних процесах дуже часто після рішучого прояву однієї тенденції розвитку, наприклад, відцентрового руху, може за принципом маятника тою чи іншою мірою проявитися «відкатна хвиля», тобто протилежна, доцентрова тенденція.

По-третє, при визначенні сучасної геополітичної стратегії треба мати на увазі ще один об'єктивний чинник. Україна розташована на межі двох цивілізацій, між Сходом і Заходом, належить до них обох і ця обставина іноді буквально розриває наше суспільство, позбавляє його єдності та злагоди. [9, c.347]

На сучасному етапі розвитку Української держави важливе значення набуває її співробітництво з країнами Співдружності Незалежних Держав. У контексті європейського вибору України особливо значний інтерес являє співробітництво з країнами європейської частини Співдружності та закавказьких країн, які прагнуть інтегруватися до Європи. Певну роль має відігравати і розвиток взаємовідносин з азійськими країнами СНД, які прагнуть налагодити плідні контакти з країнами Європи та інших регіонів.

Розробка і узагальнення процесів взаємовідносин України з країнами СНД дає можливість чіткіше визначити геополітичний простір, у якому перебуває Україна, виділити пріоритети її геостратегії щодо колишніх союзних республік, визначити, яким чином забезпечити свої національні інтереси в СНД, інтенсифікувати процес входження в Європу країн європейської частини Співдружності, закавказьких держав, сприяти налагодженню контактів азійських країн з європейськими.

Правовий аналіз внутрішнього євроінтеграційного розвитку та участь в ній України має велике значення у зв'язку з підготовкою нашої держави до переговорів щодо нової угоди, яка визначить договірно-правові рамки подальших відносин з ЄС.

Водночас, слід наголосити, що прийняття Плану дій Україна - ЄС, який є важливим інструментом співробітництва між сторонами, зумовлене необхідністю поступової трансформації відносин між Україною та ЄС з «партнерства та співробітництва» на якісно новий, вищий рівень інтеграції. До того ж у самому Плані дій зазначається, що «розширення ЄС дає можливість для України та Європейського Союзу розвивати якомога тісніші відносини, що виходитимуть за рамки співробітництва до поступової економічної інтеграції та поглиблення політичного співробітництва». Інтеграційний досвід ЄС свідчить про те, що наступним етапом інтеграції, після «партнерства і співробітництва», є «асоціація». Однак, укладаючи угоди про асоціацію, ЄС застосовує диференційований підхід.

Зокрема, метою Угод про асоціацію ЄС з країнами Середземномор'я (Середземноморські угоди) є створення зони вільної торгівлі, економічна, соціальна і культурна співпраця. Виняток становить Туреччина, угода про асоціацію з якою засновує митний союз із ЄС та забезпечує доступ Туреччини до внутрішнього ринку ЄС протягом перехідного періоду. У свою чергу, для Західних Балкан (зокрема, Хорватії та Македонії) ЄС передбачено процес стабілізації та асоціації, що включає різні рівні: стратегічний та політичний; інституційний; економічний; фінансовий. До окремої групи слід віднести угоду про асоціацію з Чилі, метою якої є заснування політичної та економічної асоціації з ЄС. [4, c.49]

З державами Центральної та Східної Європи (новими державами-членами) ЄС у 90-ті роки укладав Європейські угоди, які засновували асоціацію між сторонами. Саме угоди про асоціацію європейського типу стали передумовою для набуття повноправного членства країнами Центральної та Східної Європи в ЄС.

Зважаючи на те, що Україна - європейська країна, яка поділяє європейські цінності, укладення між Україною та ЄС угоди про асоціацію європейського типу є закономірним етапом інтеграції України до ЄС. Саме така угода закріпить правові основи визнання державами-членами ЄС нового статусу України, що не пов'язаний з приналежністю ані до пострадянського простору, ані до європейського сусідства.

Водночас, укладення між Україною та ЄС угоди про асоціацію європейського типу відповідає інтересам ЄС. Така угода сприятиме зміцненню стабільності на Європейському континенті, свідчитиме про поширення євроінтеграційних процесів на Східну Європу, посилить вплив ЄС у регіоні. Принциповим моментом майбутньої угоди між Україною та ЄС має стати забезпечення на її основі сприятливих умов для внутрішнього євроінтеграційного розвитку України. Адже інтеграційна підготовка держави, її економічні, правові та інституційні реформи є закономірним шляхом до набуття повноправного членства в ЄС.

Тому в нову угоду між Україною та ЄС має бути закладений «еволюційний потенціал, а саме: принцип поступової, послідовної та поступальної інтеграції України в політичний, економічний та правовий простір ЄС. «Еволюційний потенціал» нової угоди дасть змогу закріпити перспективи послідовного поглиблення економічної інтеграції України від зони вільної торгівлі до зростаючої участі у внутрішньому ринку ЄС (що охоплює свободу руху товарів, осіб, послуг та капіталу) [5, c. 12].

Поглиблення економічної інтеграції має доповнюватися посиленим співробітництвом між Україною та ЄС у соціально-економічній, правовій, гуманітарній та інших сферах, що становлять їх спільний інтерес.

Логічним кроком, який знаходить підтримку ЄС та його держав-членів, є включення до нової угоди між Україною та ЄС кількох нових блоків, які частково вже реалізуються у наших відносинах з ЄС. Це - співробітництво у галузі зовнішньої і безпекової політики, а також у сфері свободи, безпеки і правосуддя (сфера юстиції та внутрішніх справ).

Інтенсифікація інтеграційних процесів потребує правового забезпечення належної інституційної координації політики європейської інтеграції.

Оцінка інституційної та адміністративної спроможності в Україні дає підстави стверджувати про необхідність підвищення ефективності координаційної структури та забезпечення її політичною підтримкою найвищого рівня. Потребують удосконалення процедури та інституційний механізм адаптації українського законодавства до законодавства ЄС. Адаптація законодавства України до acquis communautaire має розглядатися не лише як виконання відповідного міжнародного зобов'язання, але й як невід'ємна складова правової реформи, що відбувається в процесі глобальної економічної та політичної трансформації українського суспільства.

Досвід нових держав-членів ЄС свідчить, що успішність адаптації національного законодавства до acquis communautaire зумовлена застосуванням процедури «скринінгу», що включає в себе взаємний експертний аналіз права ЄС, наслідком чого є глибокий аналіз схожостей та розбіжностей між національним законодавством та законодавством ЄС.

Процедура «скринінгу» застосовується у країнах-кандидатах на вступ до ЄС, які користуються можливостями технічної підтримки, що здійснюється «Бюром технічної допомоги та обміну інформацією(TAIEX)». Зазначена інституція є спеціалізованою структурою Єврокомісії, яка фінансується за рахунок коштів програми PHARE. Вона забезпечує надання технічної допомоги з широкого кола питань законодавчої бази ЄС для державних структур всіх рівнів, а також представникам неурядових та бізнесових структур.

Впровадження процедури «скринінгу» у процес адаптації українського законодавства до основних елементів acquis внутрішнього ринку ЄС дозволить розраховувати на більш глибоку економічну інтеграцію до ЄС, зокрема, одержання частки на внутрішньому ринку ЄС та є необхідним інструментом набуття повноправного членства України в ЄС [4, c. 47].

Не менш важливий аспект процесу адаптації - її інституційний механізм. На сьогодні практично весь комплекс питань, пов'язаних з адаптацією законодавства, покладено на Міністерство юстиції України.

На сучасному етапі процес інтеграції України в ЄС потребує широкого залучення підприємницьких та профспілкових організацій, соціальних груп та інших неурядових організацій у процес реалізації євроінтеграційної стратегії. Адже консультації із зацікавленими сторонами суспільства є невід'ємною частиною європейської інтеграції. Слід звернути увагу на практику запозичення держав-членів та інституцій ЄС, які використовували білі та зелені книги для врахування позицій представницьких організацій та уникнення критики і занепокоєння щодо прийняття того чи іншого рішення. Для широкого залучення громадськості та організацій у процес реалізації євроінтеграційної стратегії України необхідно забезпечити правові основи заснування (як на державному, так і на місцевому рівнях) форумів з питань європейської інтеграції [7, c. 29].

П'ятдесят років розвитку економічної системи післявоєнної Західної Європи доводить, що Спільний ринок вибудувався не зверху. Організація експортерів сталі виникла на етапі, коли пов'язані спільними комерційними інтересами приватні компанії демократичних країн Європи зрозуміли, що отримувати збитки від мита, податків, акцизів, інших трансакцій пов'язаних з перетином кордонів зовсім необов'язково. Керівники цих компаній зуміли про лобіювати відповідні рішення національних урядів про спрощену процедуру зовнішньоекономічної діяльності в межах Західної Європи, що і стало основою для подальшого поглиблення такої «спорідненості». Таким чином комерційний інтерес національних компаній, які є платниками податків до держбюджету, за великим рахунком і стали каталізатором нинішнього квазідержавного об'єднання європейських країн.

Участь держави полягала у спрощенні економічних стосунків, гармонізації законодавства, послаблення внутрішньоєвропейської конкуренції з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку. Слід зауважити, що структура спільного європейського ринку складалась з галузей, що виробляє продукцію кінцевого призначення насамперед для власне європейського споживача. Такі галузі загальнонаціонального значення як енергетика, транспорт, оборонно-промисловий комплекс, зв'язок переважною більшістю знаходяться у державній власності й не підлягають приватизації.

Таким чином, на відміну від українського, ринок товарів та послуг ЄС є майже повністю самодостатнім. Принаймні ключові галузі народногосподарського комплексу Євросоюзу діють так би мовити за «замкненим циклом» й за темпами зростання у сфері виробництва більшості високотехнологічних продуктів передбачених для кінцевого споживання на середину 90-х років обігнали США. При цьому 62% зовнішньої торгівлі є внутрішньо європейською. Європейські країни забезпечили оптимальний розподіл товарних потоків, що забезпечує незалежність від стану фінансово-економічної кон'юнктури в США, Латинській Америці, Південно-Східній Азії та Японії. Європейський ринок послідовно «закривається».

1.3 Лісабонський договір

Лісабонський договір (Договір реформування) - це нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно вона іменується «Лісабонська угода про внесення змін в Угоду про Європейський Союз й Угоду про заснування Європейської Спільноти».

З моменту провалу ратифікації Договору, що засновував Конституцію для Європи, Європейський Союз зіткнувся з необхідністю вибору нового підходу в справі реформування своїх засновницьких документів. Почалася робота над новим договором. Офіційне підписання Лісабонського договору відбулося 13 грудня 2007 року, після чого документ підлягав ратифікації національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Станом на 13 листопада 2009 року його затвердили всі 27 країн ЄС. Договір набув чинності 1 грудня 2009 року.

Основною метою створення Лісабонського договору була заміна конституції Євросоюзу, що так і не вступила в чинність. Формально новий договір не є конституцією - у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі - євроконституції.

Лісабонський договір став правовою основою діяльності та розвитку Європейського Союзу. Цей акт складається з преамбули, 7-ми розділів, 13-ти протоколів та 59 декларацій. Зазначений документ диференціював рівні компетенції у різних сферах політики між державами-членами та Євросоюзом за трьома категоріями: виключна, спільна та допоміжна. Водночас Договір визнає Європейський Союз юридичною особою, суб'єктом міжнародного права. Основними положеннями договору можна також назвати:

– передбачений перехід з 2014 року на нову систему голосування кваліфікованою більшістю в Раді міністрів ЄС (55 відсотків членів Ради (мінімум - 15 держав), в яких проживає не менше 65 відсотків населення ЄС);

– з 2014 року передбачено зменшення кількості єврокомісарів до двох третин від кількості держав-членів (з відмовою від принципу «одна держава-член - один комісар»), а також посилена роль Європарламенту, склад якого обмежений 750 депутатами, і національних парламентів у функціонуванні Союзу;

– Лісабонський договір зміцнює організацію дипломатичної служби Євросоюзу. Впроваджується посада Високого представника ЄС у зовнішніх справах і з політики безпеки. Ним є бельгієць Херман Ван Ромпей. Ця посада об'єднала функції Високого представника ЄС з питань загальної зовнішньої політики і політики безпеки (Х. Солани) і Європейського Комісара у справах зовнішніх відносин (Беніти Ферреро-Вальднер);

– створено посаду Президента Європейської Ради. Європейська Рада обирає свого Президента на термін до 5 років. Мета створення нової посади полягає в забезпеченні постійності та узгодженості у здійсненні Європейською Радою своїх функцій. Це робить також більш прозорою та послідовною діяльність усього ЄС. Президента

Європейської Комісії обирає Європейський Парламент за пропозицією Європейської Ради.

Розглядаючи детальніше нововведення договору то, починаючи з 1 листопада 2014 р., голосування з питань, які не є пропозиціями Європейської комісії або Верховного представника Євросоюзу із закордонних справ та політики безпеки, потребуватиме більшості в 72% голосів членів Європейської Ради, котрі мають представляти 65% населення ЄС. Блокувальна меншість становитиме 35% населення держав-членів ЄС. Утримання під час голосування не перешкоджатиме прийняттю рішення, яке потребує одностайності. Правом вето володітимуть не одна, а не менше чотирьох країн-членів. [10, c.73]

Лісабонський договір збільшує коло галузей, у яких Європейський парламент матиме вирішальне слово, зокрема, аграрний сектор, юстиція та координація роботи служб безпеки.

Лісабонський договір чіткіше визначає роль ЄС у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики. Рішення з питань оборони потребують одностайного схвалення всіма 27 державами-членами ЄС. Ті місії, які ЄС виконував за його межами, мали на меті підтримку миру, попередження конфліктів та зміцнення міжнародної безпеки у контексті Хартії ООН. Договір розширює відповідні повноваження Європейського Союзу. Тепер до них входять операції з роззброєння, консультації та допомога з військових питань, а також допомога у відновленні стабільності після конфліктів. Також Договір надає можливість тіснішої співпраці у сфері оборони між тими державами-членами ЄС, які цього забажають. Крім цього, Лісабонський договір передбачає надання державами-членами цивільних та військових сил, потрібних для імплементації спільної оборонної та безпекової політики. Договір визначає роль Європейської оборонної агенції. Лісабонський договір містить підпункт про солідарність (на добровільній основі) у разі, якщо держава-член стає жертвою терористичної атаки, природної або техногенної катастрофи.

Щодо економічної політики, то Договір закріплює зобов'язання досягти економічного та валютного союзу - із євро як валютою ЄС. Економічний та валютний союз є основною метою ЄС. Європейський Союз разом з державами-членами виділили 200 мільярдів євро для стимулювання економіки ЄС в умовах нинішньої фінансової кризи. Договір формалізує позицію Європейського центрального банку, перетворюючи його на інституцію ЄС.

Договір зміцнює голос громадянина в процесі ухвалення рішень. Новий інструмент залучення громадян до ухвалення рішень - так звана «Ініціатива громадян» - означає, що один мільйон осіб (ЄС загалом налічує 500 мільйонів) з декількох держав-членів може подати петицію до Європейської Комісії для внесення пропозицій щодо тих чи інших законопроектів. Таким чином, громадяни вперше отримують можливість прямо висловлюватися щодо законотворчого процесу в Європейському Союзі. Задля покращення поінформованості про те, як ЄС досягає своїх рішень, Рада Міністрів, розглядаючи законопроекти та голосуючи щодо них, має проводити зустрічі з громадськістю. Договір збільшує кількість сфер діяльності ЄС, щодо яких Європейський Парламент та Рада Міністрів діятимуть за процедурою «спільного ухвалення рішень». Це означає, що депутати Європараменту, обрані напряму громадянами ЄС, мають більший вплив на законодавство та бюджет Союзу. Крім того, національні парламенти країн-членів отримали більше можливостей безпосередньо впливати на процес ухвалення рішень в ЄС. Нова система так званого завчасного попередження надає їм право вносити коментарі до законопроектів. Це гарантуватиме, що Європейський Союз не перебирає на себе вирішення питань, які краще розв'язувати на національному або місцевому рівнях.

Лісабонський договір містить нові важливі положення, які зміцнюють ЄС у боротьбі з міжнародною транскордонною злочинністю, нелегальною міграцією, торгівлею людьми, зброєю та наркотиками. Лісабонський договір робить сферу правосуддя більш прозорою, зміцнює роль Європейського Парламенту та Європейського Суду. Крім того, він прискорює процес ухвалення рішень, збільшуючи кількість сфер, рішення у яких ухвалюють кваліфікованою більшістю. Крім цього, при внесені Лісабонським договором нові елементи допомагають Союзу та державам-членам забезпечити ефективніший захист фінансових інтересів та боротьбу з транскордонною злочинністю. Водночас ці нові положення враховують розмаїття правових систем та традицій держав-членів ЄС. Зокрема, передбачено право держави-члена не брати участі у нових заходах, якщо вона вважає, що ті впливатимуть на засадничі аспекти її системи правосуддя.

Окремий виняток у Лісабонському договорі зроблено для Ірландії та Сполученого Королівства. Вони мають спільну правову систему та не є членами Шенгенської системи прикордонного контролю. Згідно зі спеціальними домовленостями, цим країнам дозволено вирішувати в кожній окремій ситуації, чи бути стороною законодавства ЄС у цій сфері. [11]

Більш амбітними робить Лісабонський договір соціальні цілі ЄС. Йдеться про те, що Союз при виробленні своїх політик та в усіх своїх діях братиме до уваги потребу досягнення високого рівня зайнятості. Визнаною є ключова роль сфер економічних послуг - громадського транспорту, телекомунікацій, поштової служби, газо- та електропостачання. Роль ЄС тут обмежена, держави-члени мають більше свободи й гнучкості у постачанні та організації цих послуг і керуванні ними задля ефективної відповіді на потреби всередині країни. ЄС має утримуватися від будь-яких дій, що можуть послабити роль держави-члена у забезпеченні охорони здоров'я, діяльності соціальних служб, поліції та служб безпеки. Також це стосується державних шкіл. Оплата праці, право на об'єднання та правила з організації страйків так само залишаються компетенцією держав-членів ЄС.

Особливо актуальними в сучасному світі є зміни клімату та енергетика. Договір надає пріоритетності меті ЄС щодо просування стабільного та збалансованого розвитку в Європі на основі високого рівня захисту та поліпшення довкілля. Він містить зобов'язання ЄС щодо просування на міжнародному рівні заходів, покликаних подолати регіональні та глобальні екологічні проблеми, зокрема у контексті боротьби проти змін клімату. За умови зміцнення ролі ЄС щодо протидії змінам клімату він залишатиметься світовим лідером у боротьбі з глобальним потеплінням.

Також, Лісабонський договір містить нові положення, які забезпечують належне функціонування енергетичного ринку. Зокрема йдеться про положення, які стосуються енергопостачання та досягнення ефективності та економії енергії, а також розвитку нових та відновлюваних джерел. Договір підтверджує відданість ЄС ідеї спільної європейської політики у сфері стабільної та збалансованої енергетики. Також Лісабонський договір забезпечує нові засади для співпраці держав-членів ЄС у спорті, сферах гуманітарної допомоги, цивільного захисту, туризму та дослідження космосу.

У Лісабонському договорі нарешті знайшлося місце для закріплення положень європейської політики сусідства, в якій сьогодні бере участь і Україна.

Поки що невідомо, наскільки послідовно країни Євросоюзу дотримуватимуться положень Лісабонського договору. Запровадження норм Лісабонського договору в повсякденне життя європейців буде ще більш складною справою, ніж ратифікація цього договору. [18]

Набуття чинності Лісабонським договором матиме суттєвий вплив на відносини Європейського Союзу з Україною. Точніше, на спосіб реалізації цих відносин: змінюється сам порядок організації двостороннього діалогу. Він стає зручнішим та ефективнішим і для ЄС, і для українських партнерів.


Подобные документы

  • Історична ретроспектива становлення відносин України та Європейського Союзу. Угода про партнерство та співробітництво як перший крок до зближення. Політика сусідства й політика східного партнерства: додаткові можливості для євроінтеграції України.

    дипломная работа [121,3 K], добавлен 08.10.2014

  • Дослідження й аналіз особливостей австрійської діяльності в складі Євросоюзу з часу входження Австрії в Європейський Союз і по сьогоднішній день. Характеристика проблеми австрійського євроскептицизму. Ознайомлення з поглядами політолога Антона Пелінкі.

    статья [23,5 K], добавлен 11.09.2017

  • Дослідження особливостей створення та діяльності політичних партій Європейського Союзу. Структура партійної системи європейського парламенту. Шляхи розвитку Європейської народної партій та рухів ЄС, їх ідеологічні засади. Місце молодіжних організацій.

    дипломная работа [1,1 M], добавлен 20.07.2014

  • Історія розвитку ідей про об'єднання Європи та будівництво європейського співтовариства. Особливості політики, структурний склад, цілі Євросоюзу. Склад, привілеї, основні питання Європарламенту. Критерії асоційованого членства в ЄС для інших держав.

    научная работа [35,2 K], добавлен 17.01.2010

  • Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом як важливий крок на шляху української інтеграції до європейської спільноти. Проблеми сприяння торгівлі у світовому досвіді та послуги транспорту на етапі формування ЗВТ Україна-Європейський Союз.

    реферат [52,1 K], добавлен 30.03.2014

  • Формування європейської ідентичності. Логіка розвитку наднаціональної ідентичності, форматування європейської ідентичності в умовах кардинального перевлаштування геополітичного порядку. Створення наднаціонального символічного простору Європейського Союзу.

    статья [49,1 K], добавлен 11.09.2017

  • Аналіз утворення Єдиного ринку як важливого поворотного пункту у європейській політиці гармонізації 1970-1980-х років. Виникнення Єдиного ринку і його ініціативи: створення Економічного й валютного союзу та ліквідація внутрішніх кордонів для громадян.

    реферат [57,5 K], добавлен 23.10.2011

  • Поняття "політичний простір" і його застосування в сучасній політичній науці. Тенденції та зв’язки, які безпосередньо впливають на процес інтеграції політичної системи України у політичний простір ЄС. Міжпартійне співробітництво у процесі євроінтеграції.

    статья [27,5 K], добавлен 11.09.2017

  • Студіювання передвиборчих програм кандидатів у Президенти України, які брали участь у виборах 2004 року відносно ставлення до європейського та євроатлантичного вибору. Зовнішньополітичні настанови кандидатів у президенти, їх погляди щодо вступу у НАТО.

    статья [29,4 K], добавлен 20.09.2010

  • Національна символіка України в контексті становлення етносу і нації, історія походження державного гербу та прапору. "Ще не вмерла Україна": шлях від вірша до національного гімну. Зміна ролі релігії на різних стадіях виникнення та формування етносу.

    курсовая работа [56,5 K], добавлен 14.09.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.