Монархія як форма правління сучасного світу

Таким чином, у ХХІ столітті монархічна форма правління хоча й зазнає істотних змін, але залишиться як реальність.

3.2 Течії українського монархізму

В 1990-і роки в Україні знову виникли розмови про відновлення монархії. Зокрема, у Львові в 1993 році відбувся конгрес «Бог, король і Україна». Центром тяжіння для тих, хто симпатизував монархічній ідеї, тоді виступав львівський фонд «Корона», але до середини 90-х років він припинив своє існування. Ідеологію ж реставрації розробляла Українська національно-консервативна партія, утворена на основі декількох традиціоналістичних гуртків, що виникли ще наприкінці 80-х років.

У 2002 році маловідома компанія «ЕкоЗахист» розповсюдила інформацію про свій намір займатися відродженням Гетьманату (з точки зору деяких українських монархістів, гетьман є українським монархом). Відповідний лист було надіслано діючому тоді Президенту України Л. Кучмі. Зокрема, там зазначалося: «У 1999 році Британською Асоціацією Королівських Родин (BAKF) були розпочаті дослідження з відновлення гетьманського коріння в сучасній Україні. Виявлені три гілки гетьманської влади. У випадку можливого відновлення монархії на трон гетьмана можуть зійти нащадки трьох ліній. У 2001 році компанія «ЕкоЗахист» взялася за організацію роботи з відновлення гетьманства. Уже зібрана інформація про коріння інших знатних станів сучасної України». Утім далі цих ідей справа не зрушилась [23].

Утім на сьогодні існує три основні течії українського монархізму: давньоруська (орієнтується на призвання монарха з числа нащадків Рюрика чи Данила Галицького - старокиївський монархічний рух; чи на призвання монарха з числа нащадків тих руських князів, які породнилися із знатними литовським родами - литовсько-руський монархічний рух), гетьманська (існує у вигляді виборної гетьманської монархії чи у вигляді «дідичної» (спадкової) монархії нащадків гетьманів К. Розумовського чи П. Скоропадського) і зовнішня (орієнтується на монархічні традиції держав, до складу яких входили українські землі: Річ Посполита, Австро-Угорщина, Росія).

Зокрема, давньоруська течія на сьогодні представлена такими іменами, як Михайло Карачевський-Вовк, Орест Карелін-Ромашин (Орест І), Шарль-Філіп Орлеанський. Усі вони так чи інакше наголошують на своєму походженні від староруських династій. Так, М. Карачевський-Вовк позицінує себе за князя Київського, Чернігівського і Карачевського в силу того, що великі князі Карачевські ведуть свій рід від Рюрика (друга половина ХІ ст.) - князя Святослава (сина Ярослава Мудрого і суперника Володимира Мономаха) - князів Чернігівських, «які були чудом спасені». Князь займається активною пропагандистською роботою з відродження дворянства, а декілька років тому запропонував власний сценарій об'єднання українського православ'я, оголосив план запровадження в Україні конституційної монархії. Водночас запропонував крісло прем'єр-міністра Л. Кучмі, присвоїв титули графа - колишньому міністру закордонних справ Г. Удовенку та барона - керівникові Харківської єврейської спілки Е. Ходосу.

Інший представник цього напрямку - принц Ш.-Ф. Орлеанський (нащадок королеви Франції Анни Ярославни - дочки Ярослава Мудрого) активно займається благодійністю. Свого часу він неодноразово приїздив до Львова і допомагав львівським лікарням, а наприкінці 2004 року організував проведення у Львові щорічного королівського балу.

Ярими супротивниками давньоруського напряму українського монархізму виступають представники зовнішньої течії.

Так, О. Хавич, Ю. Топчій та деякі інші (саме вони свого часу утворили групу «Трон») виступають з ідеєю запропонувати трон глави майбутньої української держави представнику династії Габсбургів, адже нинішній її глава не зрікався титулів короля Галіції та Лодомерії (Волині) і герцога Буковини. Запрошення ж на трон представника поважної європейської імператорської династії, на їхню думку, зніме усі суперечності між українськими претендентами на престол. З іншого боку, Габсбурги тривалий час є депутатами Європарламенту, а їхній досвід роботи з євроструктурами та світовими лідерами дозволить Україні вирішити численні проблеми, які виникають перед новоутвореною державою.

Досить цікавим є той факт, що на початку ХХ століття, під час перших українських держав, Габсбурги начебто здійснили спробу реалізувати саме зовнішній варіант утворення української монархічної держави. Ця спроба була пов'язана з іменем Вільгельма Габсбурга, який більш відомий в українській історії під іменем Василя Вишиваного. На думку деяких дослідників, Вільгельма Габсбурга тривалий час розглядали як майбутнього монарха Галичини, а можливо - і всієї України, проте сам він офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом [5].

Щодо гетьманського руху, то він поступово став згасати і до середини 1980-х років практично зійшов нанівець. На момент оголошення Україною незалежності сил для боротьби у нього практично не було, а його лідери відійшли від політичної боротьби, зосередившись більше на культурно-політичній діяльності і збереженні пам'яті (зокрема, саме вони організували видання «Спогадів» П. Скоропадського), а також на участі у формуванні нової української еліти. Щодо створення держави з гетьманською владою, то на сьогодні ця ідея практично втратила свою монархічну актуальність, адже навіть прихильники ідей «Третього гетьманату» сповідують його республіканські елементи: виборність та відповідальність.

Щодо гетьманського напрямку українського монархізму, то він здебільшого оперує досвідом Другого гетьманату, коли невдалі експерименти соціалістичної Центральної Ради у 1918 році привели до влади сили, що робили ставку на сильну централізовану владу. Будучи українськими за походженням, але виховані на російській культурі і традиціях, вони орієнтувалися на практику Російської імперії. За ініціативою так званих «хліборобів» гетьманом України став нащадок старовинного козацького роду Павло Скоропадський. Можна погодитись із думкою тих, хто вважає, що його семимісячне правління було набагато більш плідним, аніж робота органів УНР.

Інститут одноосібного монарха багато в чому залежить від існуючого в країні типу держави. Так, за формаційним підходом, одноосібний монарх як модель державного правителя виник в умовах рабовласницької держави, був абсолютно домінуючим в умовах феодальної держави, поступово втратив своє значення в умовах буржуазної держави і практично зник в соціалістичній державі.

В самій же державі православно-слов'янської цивілізації можна виділити два різновиди: державу православно-руської субцивілізації, представлену Російською Федерацією, та державу західно-православної субцивілізації, до якої, поряд з деякими іншими країнами, належить і сучасна Україна. І, незважаючи на певні спільні риси, пов'язані із спільним історичним корінням, держава західно-православної субцивілізації усе ж таки відрізняється від держави православно-руської субцивілізації. Ця відмінність, перш за все, полягає у ставленні до держави. Так, якщо в умовах православно-руської субцивілізації домінуючим явищем є патерналізм, що передбачає ставлення до держави, немов до батька, якого слід слухатися та поважати, то західно-православна субцивілізація характеризується певним анархізмом, який намагається взагалі усунути державу від суспільних справ та завжди розглядає державця як «першого серед рівних». Саме такою державою є й Україна.

Існує принаймні три варіанти встановлення української монархії. Перший з них - гетьманський. Суть цього варіанта полягає у встановленні в Україні Гетьманату, де гетьман стане монархом України. Такі ідеї опираються на досить істотний теоретичний і практичний фундамент (праці В. Липинського, Т. Осташко та ін.; діяльність гетьмана П. Скоропадського).

Перш за все, слід мати на увазі, що історія Гетьманату знає два втілення. Перший гетьманат припадає на епоху Революцій (XVI-XVIII ст.) і уособлюється такими відомими іменами, як Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Скоропадський, П. Орлик, П. Полуботок та інші. Другий гетьманат існував в 1918 році і пов'язаний з іменем П. Скоропадського. На теоретичному рівні зараз розробляється ідея Третього гетьманату [1, с. 7].

На сьогодні існує дві основні моделі відродження гетьманської влади. Перша з них пов'язана з вищезгаданим І. Каганцем. Другу ж обґрунтовує дійсний член Міжнародної Академії Інформатизації М. Малишко.

Порівнюючи означені проекти, ми бачимо, що вони істотно відрізняються. Так, І. Каганець вважає: «Гетьман концентрує у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і судової влади. Як наслідок, між трьома гілками влади зникає протистояння, здатне загальмувати або цілком зруйнувати будь-які перетворення у державі. Натомість Гетьман отримує всі необхідні повноваження для здійснення системних перетворень. Концентрація влади та її персоналізація позбавляє владу анонімності і колективної безвідповідальності. Гетьман особисто відповідає за стан справ у всій державі, подібно як голова людини відповідає за стан і поведінку керованого нею тіла. За результати своєї діяльності Гетьман відповідає власним майном, свободою і життям».

Щодо проекту М. Малишка, то його гетьман УНР як глава держави «...є вищою посадовою особою, яка представляє націю і державу у внутрішніх та зовнішніх міжнародних відносинах».

На відміну від ідей І. Каганця, М. Малишко надає своєму гетьману чітко встановлені повноваження. Так, зокрема, він: представляє Україну в міжнародних відносинах; приймає рішення про визнання інших держав; укладає міжнародні договори й угоди, подає їх на ратифікацію Верховній Раді УНР; нагороджує державними нагородами УНР, присвоює почесні звання; промульгує та оприлюднює законодавчі акти парламенту; користується правом відкладального вето; здійснює інші повноваження, визначені цією конституцією УНР та окремим законом про главу держави [15, с. 12].

Інший варіант монархічної України можна визначити як спадковий. З цієї точки зору слід більш уважно розглянути постать «Ореста І». Той факт, що цю особу не можна визнавати узурпатором, не заперечує того факту, що й як запрошуваний український монарх він є неприйнятним. Річ у тім, що Орест І (він же Роман Карелін-Романишин) ніколи не належав до світових правлячих династій, а походить з роду графів Кареліних. Під час «правління» «короля України-Русі» Олелька ІІ (начебто нащадок династії Романових) він виконував обов'язки «королівського» представника. Після смерті у 1995 році Олелька ІІ Роман Карелін-Романишин проголошується королем України-Русі. Коронація відбулася у Краківському соборі, де «…вінчалися на царство всі польські та українські королі» [26, 241].

Таким чином, ми бачимо, що враховуючи монархічна традицію, як була в певний час на українських землях, у випадку встановлення в Україні монархії, трон зможуть зайняти представники щонайменше трьох течій українського монархізму (давньоруської, гетьманської та зовнішньої).

3.3 Конституційно-правові шляхи запровадження в Україні інституту одноосібного монарха

Хоча запровадження в Україні інституту одноосібного монарха практично є неможливим через певні соціокультурні та політичні уподобання українців, проте теоретично воно не може вважатися абсолютно неприпустимим. Саме це вимагає від нас правового аналізу передумов, можливостей реалізації та наслідків появи інституту одноосібного українського монарха.

Основною правовою передумовою запровадження в Україні монархічної форми правління є ч. ІІ статті 5 Конституції, що закріплює виключне право народу «змінювати конституційний лад в Україні». Згідно ж із ч. І статті 5 народ, поряд з державною владою та місцевим самоврядуванням, «здійснює владу безпосередньо». Найбільш же впливовою формою безпосереднього народовладдя є референдум.

Існує два варіанти легального запровадження монархічної форми правління в Україні. Перший передбачає ініціювання зміни форми правління Президентом України. Така ініціатива випливає із п. 6 статті 106 Конституції України, згідно з яким Президент України може призначити всеукраїнський референдум щодо змін Конституції.

Другий варіант акцентує увагу на всенародному русі за монархію, що знаходить своє вираження у всеукраїнському референдумі. Означену форму прямого народовладдя слід реалізувати у абсолютній відповідності українському законодавству, зокрема Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми».

Після схвалення питання на референдумі розпочинається другий етап легалізації монархічної форми правління: конституційно-правове закріплення правлячої династії. На сьогодні існує дві проблеми означеного кроку. Перша проблема пов'язана з визначенням суб'єкта формування династії, а друга - із встановленням способу формування.

У тому випадку, якщо буде обрано абсолютну систему монархічної форми правління, в руках монарха буде зосереджено практично уся повнота державної влади. При цьому існуючий в Україні поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову практично втрачає свій сенс, адже усі гілки влади концентруються в руках у монарха, як зроблено, наприклад, в Омані.

Якщо ж буде обрано дуалістичну монархію, то монарху належатимуть істотні повноваження, але він буде не всевладним - його влада обмежуватиметься парламентом. При цьому збережеться поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, за якого законодавча влада належатиме Верховній Раді України, а виконавча - українському монарху. Є також можливість існування незалежної судової влади. Ця ситуація, зокрема, запроваджується нині в Катарі.

Інший варіант дуалістичної монархії, що може бути запроваджено в Україні, пов'язаний із відповідальністю уряду як перед українським парламентом, так і перед українським монархом. Зокрема, подібна система діє нині в Марокко.

За умови ж обрання парламентарної монархії український народ взагалі позбавить главу держави самостійних владних повноважень і зосередить усю повноту вищої державної влади в руках Верховної Ради та уряду. При цьому законодавча влада зосереджується в руках Верховної Ради, а вища виконавча - в руках уряду. Щодо монарха, то він сконцентрує у собі вищі представницькі повноваження та забезпечить стабільний розвиток держави. Зокрема це реалізовано в нинішній Камбоджі.

Таким чином, започаткування монархії на теренах України багато у чому буде викликано соціокультурними особливостями цих країн. Щодо політико-правового контексту такого кроку, то єдиним легальним способом запровадження монархічної форми правління є лише референдум та політична воля національної еліти, але даний процес є малоймовірним, оскільки для України не притаманна міцна монархічна традиція.

ВИСНОВКИ

Таким чином, монархія є однією з форм державного правління поряд з республікою. Монархія - історично перша форма державності у світі. У своєму розвитку монархія пройшла декілька етапів: східна деспотія (Стародавній Єгипет, Вавилон, Урарту, Шумер), феодальна монархія (ранньофеодальна, станово-представницька та абсолютна), конституційна монархія (парламентська або дуалістична).

Що стосується сучасного світу, то з понад 200 держав, монархічна форма правління збереглась лише в 41 країні. Більшість з них є конституційними монархіями, державний устрій яких є приблизно однаковим як в Європі, так і в Азії. Однак, до нашого часу збереглось і декілька абсолютних монархій в регіоні Перської затоки (так звані «нафтові монархії»). У цих державах конституція є формальною, а вся повнота влади належить монархові.

Досліджуючи монархії сучасності, не можна не зазначити того, що кожна з них має свої, характерні тільки їй ознаки. Саме вони показують ті зміни, які відбулись з монархічною формою правління в результаті історичного розвитку.

Поряд з досить традиційними формами монархічного правління у сучасному світі є досить цікаві та нетрадиційні монархії, такі як: теократична (Ватикан), патріархальна (Свазіленд), дуалістична (Тонга), квазіпарламентська (Кувейт), виборна (ОАЕ, Малайзія). Розвиток таких монархій залежить від культурних особливостей народу, рівня розвитку країни, традицій королівської влади.

Багато хто вважає, що монархії є рудиментом минулих епох, і вони не мають перспектив свого розвитку в майбутньому. Сьогодні ж «королівське питання» обговорюється усюди в Європі та деінде в Азії. Країни зі сталими конституційними монархіями - Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція - міркують над тим, як «підігнати» корону до нових реалій. Країни, що свого часу втратили королівську владу - Італія, Німеччина, Франція - як зменшити ностальгічні заклики до повернення анахронічного, з їхньої точки зору, інституту влади. Країни, що зберегли пам'ять про царювання колишніх монархів - Австрія, Болгарія, Португалія, Румунія - як використати спадщину минулого у сучасних реаліях. Тому питання монархій є дуже дискусійним на даний час, тому що є прихильники монархізму, так і його противники.

Що стосується монархії в Україні то потрібно сказати наступне: досвід монархічного правління на українських землях є, це зокрема Київська Русь і Галицько-Волинське князівство, а також Другий Гетьманат 1918 р. Таким чином, існує три течії українського монархізму - давньоруська, гетьманська і зовнішня (пов'язана з династією Габсбургів). Питання про відновлення монархічної форми правління в Україні постало на початку 90-х рр. ХХ ст., після здобуття незалежності.

Основною правовою передумовою запровадження в Україні монархічної форми правління є ч. ІІ статті 5 Конституції, що закріплює виключне право народу «змінювати конституційний лад в Україні». Згідно ж із ч. І статті 5 народ, поряд з державною владою та місцевим самоврядуванням, «здійснює владу безпосередньо». Найбільш же впливовою формою безпосереднього народовладдя є референдум.

Існує два варіанти легального запровадження монархічної форми правління в Україні. Перший передбачає ініціювання зміни форми правління Президентом України. Така ініціатива випливає із п. 6 статті 106 Конституції України, згідно з яким Президент України може призначити всеукраїнський референдум щодо змін Конституції. Другий варіант акцентує увагу на всенародному русі за монархію, що знаходить своє вираження у всеукраїнському референдумі. Означену форму прямого народовладдя слід реалізувати у абсолютній відповідності українському законодавству, зокрема Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Абліцов В. Гетьманат/ В. Абліцов // Голос України. - 2002. - №48. - С. 7

2. Асанбаев М. Аравийские монархии: общество, власть и государство / М. Асанбаев. - Алматы: Казахстанский центр гуманитарно-политической коньюнктуры, 2009. - 208 с.

3. Беликов В., Николаев В. Тонга - последнее королевство в Океании / В. Беликов, В. Николаев - М.: «Знания», 1991. - 64 с.

4. Бостан Л., Бостан С. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч. посібник / Л. Бостан, С. Бостан. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 730с.

5. Василь Вишиваний [Електрон. ресурс] / Коломия ВЕБ Портал, Форум

6. Гамкрелидзе Д. Почему конституционная монархия?/ Д. Гамкрелидзе/ [Електронний ресурс]

7. География. Современная энциклопедия/ под ред. А.П. Горнина. - М., 2006. - 396с.

8. Государственное устройство города-государства Ватикан/ [електронний ресурс]

9. Григонис Э. Конституционное право зарубежных стран. Курс лекций/ Э. Григонис, В. Григонис. - СПб., 2002. - 392с.

10. Елистратов А. Очерки государственного право (конституционное право)/ А. Елистратов. - М., 1999. - 148с.

11. Конституции государств Европы в 3 т. - Т.2./ под ред. А. Окунькова. - М.: Изд-во «НОРМА», 2010. - 890с.

12. Конституція України. - Суми: ТОВ «ВВП Нотіс», 2011. - 48 с.

13. Королевство Саудовская Аравия на пути прогресса. - Эр-Рияд: Департамент информации для зарубежных стран М-ва информации, 2002. - 118 с.

14. Лок Дж. Два трактати про врядування: [переклад з англ. О. Терех, Р. Дмитрець]/ Джон Лок. - К.: Основа, 2001. - 286 с.

15. Малишко М.І. Конституція Української Народної Республіки (України - Українії-Русинії). Альтернативний і перспективний народний варіант. - К., 2003. - 24 с.

16. Монархии Европы: судьбы династий / под ред. А.Д. Александрова. - М.: Республика, 2008. - 304 с.

17. Общая теория государства и права / под ред. В.В. Лазарева. - М.: Юристъ, 2007. - 517 с.

18. Основной Низам (положение) королевства Саудовская Аравия / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://worldconstitutions.ru/archives/86

19. Правознавство: навчальний посібник / за ред. С.М. Тимченка, Т.О. Коломоєць. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2007. - 554 с.

20. Правовые системы современного мира. Энциклопедический справочник/ под ред. А.Я. Сухарева. - М., 2007. - 589 с.

21. Савельев А. Отношения к институту монархии в России и мире. - [Електронний ресурс]

22. Салдов А. Сравнительное правоведение. Основные правовые системы современности. Учебник. - М.: Юристъ, 2003. - 448 с.

23. Самарский П. Украинский монархизм / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://vybory.org/articles/810.html

24. Симонишвили Л.Р. Формы правления: история и современность: учеб. пособие. - М., 2007. - 280 с.

25. Сухонос В. Монархія як державна форма: історико-теоретичний та конституційно-правовий аспекти/ В. Сухонос. - Суми: видавничо-виробниче підприємство «Мрія- » ТОВ, 2010. - 368 с.

26. Сухонос В. Теорія держави і права: навч. посібник / В. Сухонос. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. - 326 с.

27. Сучасні монархії в світі - королі та королеви в ХХІ ст. // Альтер-ЕГО: політико-економічний веб-журнал. - 2011. - №16. - С. 11-19

28. Сюнияйнен Л. Мусульманское право. Вопросы теории и практики. - М.: Изд-во «Наука», 1986. - 241 с.

29. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн. - К.: «Вища школа», 1997. - 259 с.

30. Юрченко В. Саудовская Аравия: власть и оппозиция // Власть. - 2003. - № 1. - С. 67-73

ДОДАТОК 1

Монархії в сучасному світі:

Конституційні монархії

Домініони Британської співдружності

Конституційні і напівконституційні дуалістичні монархії

Абсолютні монархії

Монархії в певній частині, під-державі

ДОДАТОК 2

Претенденти на український престол

Ерцгерцог Вільгельм Габсбург (більш відомий як поет Василь Вишиваний) розглядався у якості претендента на український престол на початку ХХ століття

Орест Карелін-Ромашин

Депутат Європарламенту Отто фон Габсбург

Принц Шарль-Філіпп Орлеанський - нащадок дочки Ярослава Мудрого Анни Ярославни

Правителі сучасних монархій

Королева Великобританії Єлизавета ІІ

Король Швеції Карл XVI Густав

Королева Данії Маргарет ІІ

Король Іспанії Хуан Карлос І

Імператор Японії Акіхіто

Король Таїланду Пхуміпон Адульядет

Король Саудівської Аравії Абдалла ібн Абдель Азіз аль Сауд

Султан Оману Кабус бен Саїд

Король Марокко Мухаммед VI бен аль Хассан

Король Тонга Тупоу VI

Король Свазіленду Мсваті ІІІ

Король Малайзії Абдул Халім

Монарх Ватикану - Папа Римський Бенедикт XVI

Шейх Катару Хамад бін Халіфа Аль Тані

Емір Бахрейну Хамад ібн Іса аль-Халіфа

Король Йорданії Абдалла ібн Хуссейн

Размещено на Allbest.ru