Монархія як форма правління сучасного світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Монархія як форма правління

1.1 Поняття монархії

1.2 Види монархій та їх характеристика

Розділ 2. Монархічна форма правління в сучасному світі

2.1 Конституційна монархія як найбільш поширена

2.2 Сучасний ісламський абсолютизм

2.3 Нетипові форми монархій сучасності

Розділ 3. Перспективи розвитку монархії

3.1 Основні тенденції та перспективи розвитку монархій в світі

3.2 Течії українського монархізму

3.3 Конституційно-правові шляхи запровадження в Україні інституту одноосібного монарха

Висновки

Список використаної літератури

Додатки



ВСТУП

Монархія (від грец. monarchia -- єдиновладдя, єдинодержавність) -- форма управління державою, за якою найвища влада цілковито або частково зосереджена в руках єдиної особи монарха і є здебільшого спадковою.

В сучасному світі існує понад 230 держав і самокерованих територій, що мають міжнародний статус. Із них тільки 41 держава має монархічну форму правління. Не враховуючи декілька десятків територій, що знаходяться владою Британської корони.

Сьогодні монархія - це надзвичайно гнучка і багатолика система в діапазоні від родоплемінної форми до монархічного варіанту демократичної держави у багатьох європейських країнах.

Перше місце за кількістю країн з монархічною формою державності тримає Азія. Це прогресивна та динамічна Японія. Лідери мусульманського світу - Саудівська Аравія, Бруней, Кувейт, Катар, Йорданія. Бахрейн, Оман. Дві монархічні конфедерації - Малайзія і Об'єднані Арабські емірати. А ще - Таїланд, Камбоджа, Бутан.

Друге місце належить Європі. В основному усі монархії в даному регіоні є конституційними (Великобританія. Швеція, Норвегія, Іспанія, Данія та ін.). однак представлена і теократична монархія - Ватикан.

Третє і четверте місця займають Африка (Марокко, Лесото і Свазіленд) і Полінезія (Тонга).

Тим не менше, низка країн з республіканською формою правління вимушені миритись з наявністю на своїх територіях традиційних монархічних або родоплемінних утворень, і навіть закріплювати їх права в конституції. До таких можна віднести: Уганду. Нігерію, Індонезію, Чад та ін. Навіть такі країни як Пакистан та Індія, які ліквідували суверенні права монархів (ханів, султанів, раджів, магараджів) на початку 70-х рр. ХХ ст., часто вимушені приймати існування цих прав де-факто.

Як показує історичний досвід, в багатонаціональних державах цілісність країни перш за все пов'язана з монархією. Це можна прослідкувати в минулому, на прикладі Російської імперії, Австро-Угорщини, Югославії, Іраку. Режим, що приходить на зміну монархічному. Як це було, наприклад в Югославії та Іраку, вже не володіє тим авторитетом і вимушений застосовувати репресії, які не були притаманні монархічній системі управління.

Друга половина ХХ ст. дає декілька успішних прикладів повернення народів, що пережили епоху нестабільності, громадянських війн та інших конфліктів, до монархічної форми правління. Найвідоміший приклад - Іспанія. Іншим таким прикладом є Камбоджа. Так, 2007-й рік показав, що в умовах парламентської кризи, що виник через протиріччя фламандських і валлонських політиків, саме авторитет короля Альберта ІІ утримав Бельгію від розпаду на два самостійних державних утворення. Тоді я к відміна в 2008 р. в Непалі монархічного устрою, потягнула державу в цілу низку політичних криз і перманентного громадянського протистояння.

Дуже важлива при вивченні особливостей сучасних монархій є сама особа монарха. Адже главою держави не може стати звичайна людина. Для цього потрібна вольова, комунікабельна людина, здатна вести за собою народ.

Монархія сьогодні є черговою сходинкою в розвитку способів організації державної влади, але саме ця форма правління виявилась тією фазою в їх розвитку, яка, змінюючись і модифікуючись, змогла пройти довгий шлях від зародження державності до сьогодення.

Актуальність теми. Дана тема є актуальною тому, що значна частина суспільства вважає, що монархічна форма правління є пережитком минулих епох. У своїй роботі я хочу показати, що сучасна монархія пристосувалася до тих вимог, які ставить перед нею світ, і є прикладом стабільності і цілісності держави. Також при аналізі монархій на розгляд ученими виносяться частіше за все ознаки того чи іншого виду монархічній формі правління, а особливостям монархій приділяється мало уваги. Дана тема також дуже актуальна в сучасних політичних умовах, тому що сьогодні все гучніше звучать заклики прибічників монархії в Болгарії, Румунії, Португалії, Росії.

Об'єкт дослідження: монархічна форма правління в різних країнах світу на сучасному етапі їх розвитку.

Предмет дослідження: особливості розвитку монархій в сучасному світі, принципи їх державного устрою та функціонування вищих органів державної влади.

Мета дослідження: проаналізувати розвиток сучасних монархій та визначити перспективи їх розвитку; розглянути течії українського монархізму та можливість запровадження монархії в Україні.

У відповідності з метою, поставлено наступні завдання:

1. визначити поняття монархії та її характерні особливості, а також охарактеризувати види монархій в їх історичному розвитку;

2. проаналізувати особливості монархій сучасного світу, окремо конституційної монархії, абсолютних монархій ісламського світу, та нетипових форм монархічного правління (квазіпарламентська, патріархальна, виборна, теократична);

3. розглянути основні тенденції та перспективи розвитку монархічної форми правління в світі;

4. визначити течії українського монархізму та розглянути конституційно-правові шляхи запровадження в Україні інституту одноосібного монарха.

При дослідженні даної проблеми я використав наступні методи:

1. формально-юридичний, для розуміння роботи монархічного апарату саме з юридичної точки зору;

2. порівняльно-історичний, для проведення межі між сучасністю та історією і розуміння значимості вивчення монархій на сучасному етапі;

3. порівняльно-правовий, для виділення загальних закономірностей правового розвитку монархій;

4. метод системного аналізу, для вивчення монархії як системного елементу сучасного світового співтовариства.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблемі форми правління держави присвячено низку наукових видань різних за жанрами та формами. В більшості випадків монархія розглядається в контексті вивчення форм держави. Зокрема, Симонішвілі Л. [24] розглядає монархіє не окремо, а разом, і порівнюючи її, з республікою; Бостан Л. [4] окремо виділяє розділ східних монархій. Досить цікавою є монографія Сухоноса В. [15], де розкриваються основні риси розвитку монархій в сучасному світі. Також даній проблематиці присвячена низка статей в наукових юридичних та історичних виданнях.

Структура курсової роботи:

Ш вступ,

Ш 3 розділи,

Ш висновки,

Ш список використаної літератури та джерел із 30 позицій.

Ш додатки.

Загальний обсяг роботи 41 сторінка.



РОЗДІЛ 1: МОНАРХІЯ ЯК ФОРМА ПРАВЛІННЯ

1.1 Поняття «монархії»

Монархія (від грец. мonarchia - єдиновладдя, єдинодержавність) - це форма правління, при якій найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі - спадкоємному монархові [27, с. 12].

Для того, щоб докладно розібратися в понятті «монархія», необхідно виділити її характерні ознаки:

1. Главою держави є монарх (імператор, король, султан, принц, шах, емір та ін..);

2. Статус монарха передається спадково. У відповідності з цією ознакою можна виділити такі способи престолонаслідування:

- Салічний, при якому жінки повністю виключаються з кола спадкоємців престолу (Норвегія, Японія, Бельгія);

- Кастильський, не виключає жінок з числа спадкоємців. Існує два різновиди цього способу престолонаслідування - традиційний і сучасний. Згідно з першим престол передається по старшинству, але діє принцип «молодший брат має перевагу над старшою сестрою» (Великобританія, Данія, Іспанія). Сучасний спосіб цього принципу не передбачає (Швеція);

- Австрійський, жінок з числа спадкоємців не виключає, але дає чоловікам перевагу в усіх ступенях спорідненості (Люксембург, Ліхтенштейн, Монако, Нідерланди);

- Клановий, характерний для арабських країн, при якому монарха вибирає правляча родина.

3. Юридична безвідповідальність монарха (юридичний імморалізм), тобто монарх не несе ніякої відповідальності за результати свого правління. Для даної ознаки характерний інститут контрасигнатури (контрасигнації) - скріплення акту глави держави підписом міністра, що означає, що юридичну і політичну відповідальність за даний акт несе скріпивший його міністр.

На сьогодні під монархією розуміють таку форму правління, за якої формально спадкоємний одноосібний глава держави здійснює свої повноваження безстроково і звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими. Утім таке визначення є також занадто широким, адже може існувати так звана «республіканська» чи «виборна» монархія, за якої монарх обирається на певний строк [26, с. 214].

Таким чином , під монархією слід розуміти таку форму правління, за якої глава держави звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими.

Глава держави в умовах монархії може мати різні назви: король, цар, шах, великий герцог, князь, султан. Проте у державознавстві ці титули практично не вживають (якщо не характеризують ту чи іншу країну) і об'єднують їх однією категорією - монарх [14, с. 216].

Здебільшого інститут монарха існує у формі одноосібного глави держави, для якого характерними є низка привілеїв-прерогатив. При цьому під прерогативою спочатку розумілася «влада діяти на власний розсуд заради суспільного блага, незважаючи на норми закону, а іноді навіть проти нього», а потім будь-яке виключне право монарха.

Означені привілеї-прерогативи визначаються насамперед відповідними конституційними нормами. Проте вже на поч. ХХ ст. відомий російський юрист професор О. Єлістратов доводив, що їхня кількість зводиться до п'яти:

1. Невідповідальність;

2. Недоторканість;

3. Утримання за рахунок державних коштів;

4. Почесні знаки та назви;

5. Служба Двору [10, с. 40].

Сучасне державознавство, в основному, розглядає монархію як форму правління, яка або притаманна малорозвиненим країнам, або є всього лише даниною традиціям тієї чи іншої країни. Утім, як зазначав доктор юридичних наук Е. Григоніс: «Монархія, без сумніву, ще не зжила себе. Усі її сучасні різновиди, за винятком абсолютної монархії, достатньо узгоджуються і з ідеєю правової держави, і з принципом розподілу влади» [9, с. 331].

Таким чином, монархія є однією з форм правління, яка була історично першою і не втратила свого звучання і до ХХІ ст. Як і республіка, монархія має характерні риси як для усіх видів, так і певні особливості, характерні для окремих підвидів.

1.2 Види монархій та їх характеристика

Протягом історії існували різні види монархій:

1. Східна деспотія;

2. Антична (рабовласницька);

3. Феодальна

А. ранньофеодальна;

Б. станово-представницька;

В. абсолютна;

4. конституційна.

В своєму розвитку монархії пройшли довгий історичний шлях від східної деспотії до парламентської монархії. Кожен тип монархій характеризувався об'ємом влади, що має монарх і тим, на що саме ця влада направила. Л.Р. Симонішвілі з історичної точки зору поділяє монархії на східно-деспотичні, феодальні, буржуазні. Феодальні поділяються на ранньофеодальні, станово-представницькі та абсолютні; буржуазні - на дуалістичні парламентські.

Східна деспотія виникає на Стародавньому Сході у зв'язку з необхідністю створення і підтримки іригаційних споруд. Укріпленню деспотичної влади служило те, що цар або фараон, що стояв на чолі війська нерідко обожествлявся або ставав верховним жерцем. Таким чином монарх у східній деспотії ставав верховним адміністратором і верховною духовною особою.

Ранньофеодальна монархія - відповідала періоду становлення і первинного розвитку феодального устрою. Серед характерних ознак ранньофеодальної монархії прийнято виділяти три: слабкість центральної королівської влади; наявність в кожній країні самостійних або напівсамостійних держав, князівств і герцогств; слабкий зв'язок і практична незалежність великих феодалів від центральних державних органів.

Станово-представницька монархія - це така форма феодальної монархії, при якій королівська влада опирається і отримує підтримку від феодальних станів, виражених у станово-представницьких органах, що в певній мірі обмежує її.

Станово-представницька монархія має наступні ознаки: влада монарха заснована на підтримці феодальних станів; станово-представницький орган обмежує королівську владу.

Абсолютна монархія - це така монархія, при якій вища державна влада в повному об'ємі належить монарху, який концентрує в своїх руках всі важелі управління державою, роблячи народ безправним.

Абсолютна монархія має наступні характерні риси: виникає при переході від феодальної до капіталістичної формації; монарх є вищим органом законодавчої, виконавчої і судової влади; монарху належать усі важелі управління державою; весь бюрократичний апарат повністю підконтрольний монарху.

Парламентська монархія - це форма правління, при якій влада монарха є обмеженою в усіх сферах державного життя і діяльності, і обмеження це має не тільки юридичний, але й фактичний характер. Уряд формується партією, що отримала більшість при виборах в парламент, а лідер партії стає головою уряду.

Парламентська монархія має наступні ознаки: обмеження влади монарха у всіх сферах; формування уряду партією, що перемогла на виборах; існує в розвинутих капіталістичних країнах; монарх представляє собою символ держави, її обличчя, він «царствує, але не править» [24, с. 71].

На початку ІІІ тисячоліття продовжують існувати абсолютна і конституційна монархії:

1. Абсолютна (необмежена монархія) монархія - монарх необмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена у його руках. У первісному вигляді збереглася в окремих країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту виділяється роль консультативної ради при монархові (Кувейт, Саудівська Аравія), яка в будь-який час може бути розпущена.

В сучасних умовах абсолютна монархія - надзвичайна рідкість. Як приклад можна згадати Саудівську Аравію, Оман. Такі держави можуть сьогодні мати навіть символічні конституції, проте ці акти не є конституціями в повному розумінні слово, оскільки не обмежують владу монарха. Такою конституцією була, наприклад, Тимчасова конституція Катару 1970 р.

Монархи в Саудівській Аравії і Омані вважаються також вищими духовними особами, що ще більше посилює їхню владу. Проте все ж таки ця влада не безмежна: особлива роль належить правлячій сім'ї, яка на своїй раді вирішує, зокрема, питання престолонаслідування (успадковує не обов'язково син колишнього монарха), може примусити монарха відректися від престолу.

Для абсолютної монархії характерний авторитарний політичний режим, а державний режим іменується абсолютизмом [27, с. 14].

2. Конституційна (обмежена) монархія - влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому парламент здійснює законодавчу діяльність (Великобританія, Іспанія, Данія, Швеція, Голландія, Японію та ін.).

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною (практично себе віджила).

Дуалістична монархія - юридично і фактично влада поділена між монархом і парламентом. Парламент приймає закони, але в монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підпорядковується йому і відповідає тільки перед ним. Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, а в сучасних країнах вона збереглася в султанаті Бруней, Бутан, Тонга.

Парламентська (парламентарна) монархія - монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. Фактичним главою держави - прем'єр-міністром, стає лідер партії, яка володіє найбільшою кількістю депутатських місць в парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний. Сучасні монархії є здебільшого парламентськими - Великобританія, Японія, Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Таїланд, Швеція.

Низка монархій на даному етапі знаходиться між дуалістичною і парламентською (Йорданія, Марокко, Непал) [19, с. 32].

Таким чином, монархічна форма правління є історично першою формою державного правління. Вона пройшла довгий шлях еволюції від східних деспотій до сучасної парламентської монархії. Для певного виду монархії характерні певні особливі риси, які з часом змінювались разом з формою монархії.



РОЗДІЛ 2. МОНАРХІЧНА ФОРМА ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

2.1 Конституційна монархія як найбільш поширена

Конституційна монархія - це монархія, при якій влада монарха обмежена так, що в деяких, або у всіх сферах державної влади він не володіє верховними повноваженнями. Правові обмеження монарха можуть бути закріплені в найвищих законах, таких як конституція або статути, або в прецедентних рішеннях, винесених найвищою судовою інстанцією.

Перша конституційна монархія з'явилась в Новий час у Великобританії в результаті Англійської буржуазної революції XVII ст. (хоча формально у Великобританії конституції немає).

В сучасному світі конституційними монархіями є 21 держава: 11 в Європі (Андорра, Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція); 8 в Азії (Бахрейн, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Малайзія, Непал, Таїланд, Японія); 2 в Африці (Лесото, Марокко) [7, с. 211].

Наявнiсть у цих країнах такої форми державного правлiння пояснюється еволюцiйним характером суспiльно-полiтичного розвитку, гнучкiстю вiдповiдних державних iнститутiв. Не останню роль у збереженнi тут монархiчної форми вiдiграє й те, що сам монарх сприймається не тiльки як державний iнститут, а й як символ єдностi народу.

Своєрiднiстю вiдзначається парламентарно-монархiчна форма правлiння, прийнята в рядi країн - колишнiх колонiальних володiннях Великобританiї. Цi країни за традицiєю iнодi називають домiнiонами. Серед них насамперед слiд назвати Австралiю, Канаду i Нову Зеландiю. В останнi десятилiття внаслiдок проведених конституцiйних реформ кiлькiсть домiнiонiв серед країн, що розвиваються, помiтно зменшилася.

Домiнiони не тiльки сприйняли головнi засади британської конституцiйної моделi, а й зберегли певнi, що iснували ще за колонiальних часiв, державно-правовi зв'язки з колишньою метрополiєю. Зокрема, всi вони вважаються парламентарними монархiями, але власних монархiв не мають. Британський монарх є номiнальним главою держави, а його функцiї в кожному з домiнiонiв здiйснює генерал-губернатор. Генерал-губернатор формально призначається британським монархом за поданням уряду домiнiону, хоча такий порядок узвичаївся не вiдразу. Наприклад, у Канадi лише в другiй половинi 20-х рокiв XX ст. вiдповiднi призначення стали робити за попередньою згодою мiсцевого уряду, а з 50-х рокiв - тiльки за поданням останнього. Вирiшальну роль у процедурi призначення генерал-губернатора вiдiграє прем'єр-мiнiстр, який фактично i визначає її результати. Строк повноважень генерал-губернаторiв - 5-6 рокiв [29, с. 86].

Поряд із британською «домініонною» системою особливої уваги в Європі заслуговує шведська модель функціонування монархії. Дана модель з'явилась (в остаточному вигляді) в 1974 р. у зв'язку з прийняттям нової редакції Форми правління, шведська монархія була пристосована до нових економічних умов.

Нова Форма правління зробила все, щоб виключити монарха із сфери політики, однак залишила йому низку повноважень, які дозволяють королю мати вплив в державних інститутах і суспільстві. Представники Шведського королівського двору, спираючись на конституційні джерела, визначають їх як статус Короля як глави держави; верховного представника шведської системи захисту (тобто збройних сил), що має найвище звання в усіх видах Збройних сил Швеції; голови Консультативної ради із зовнішніх справ; голови Державної ради в тих випадках, «коли це необхідно», а також при зміні уряду; найвищого представника держави у зовнішніх справах (це, до речі здійснення монархічного принципу, що випливає із конституційного формулювання про те, що король є правитель держави по шведській термінології).

Однак шведська форма правління - це, безумовно, монархія. Власне, збереження монархії, було відправною точкою при розробці форми правління 1974 р. В заключних і перехідних положеннях Конституційний акт вказував, що Форма правління 1809 р. (що містила ознаки монархізму) збереже свою дію у відношенні до монарха, якщо інше не буде визнано Риксдагом, а також інших правових актів буде слідувати, що мається на увазі особисто Король. Форма правління Швеції 1974 р. не встановлювала перехід верховної влади народу: стаття 1 говорить тільки про наявність публічної влади (але не верховної) [11, с. 712]. А Акт про Риксдаг дозволяє монархові брати участь (правда, формально) в діяльності законодавчого органу: саме за представленням короля Тальман (голова парламенту) оголошує парламент відкритим. Шведська доктрина права і сам принцип монархії дозволяють стверджувати про обов'язковість указів короля для депутатів [16, с. 254].

Згідно з Конституцією, король Швеції виконує представницьку та церемоніальну функції, здійснює закордонні візити, приймає вірчі грамоти послів та бере участь у щорічній церемонії вручення Нобелівської премії. Швецію варто розглядати під кутом зору певних особливостей стосовно статусу монарха та його повноважень у сфері зовнішньої політики: у процесі конституційної реформи 1968-1973 рр. за монархом закріплювалися церемоніальні функції, але король продовжує зберігати за собою певну роль у сфері зовнішньої політики. Король головує на засіданнях Зовнішньополітичного комітету, з ним ведуться консультації стосовно найважливіших справ зовнішньої та внутрішньої політики під час засідання уряду, де також головує король [3, с. 46].

Отже, Швеція серед скандинавських монархій є найбільш обмеженою в контексті повноважень монарха, але король все ж зберігає за собою певні зовнішньополітичні функції.

Якщо ж говорити про азіатські конституційні монархії, то тут особливої уваги заслуговує Японська монархія.

Завершенням буржуазно-демократичних перетворень стало прийняття в жовтні 1946 р. нової Конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. Питання про майбутній державний устрій Японії було предметом гострої політичної боротьби між силами демократії та реакції.

Підготовлений у березні 1946 р. офіційний проект конституції був заснований на проекті окупаційної влади, але він враховував низку пропозицій із партійних проектів. Формально Конституція була прийнята японським парламентом і затверджена Тайною Радою як зміна Конституції 1889 р. (можливість цього була передбачена статтею 7 Конституції 1889 р.). Але це була цілковито нова Конституція. Уперше в історії розвитку держави вона була збудована на засадах парламентської демократії.

За змістом Конституції 1947 р., Японія стала державою з парламентсько-монархічною формою державного правління.

На це вказувало передусім те, що главою держави Конституція визначала Імператора, котрий, згідно зі ст. 1 Конституції, став «символом японської держави та єдності японського народу». Усі акти Імператора, пов'язані з реалізацією ним конституційних повноважень, потребували «поради й ухвали» (контрасигнації) уряду -- Кабінету Міністрів, який і мав нести відповідальність за ці акти. Перелік повноважень Імператора чітко визначався Конституцією: оприлюднення поправок до Конституції, законів, урядових указів і міжнародних договорів; скликання парламенту; розпуск Палати Представників; проголошення парламентських виборів; затвердження призначень і звільнень міністрів та інших урядовців; затвердження повноважень та вірчих грамот послів і посланників; затвердження рішень щодо амністій, пом'якшень або скасування покарань, а також поновлення у правах; присвоєння нагород і затвердження різного роду дипломатичних документів.

Конституція підривала політичні та економічні позиції імператорського дому. Згідно зі ст. 88, майно імператорської сім'ї було передане державі, націоналізована імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній. Було ліквідоване старе Міністерство імператорського двору. Замість нього створено Управління імператорського двору, що діяло при канцелярії Прем'єр-міністра і займалося рішенням питань, пов'язаних з повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому. Тобто влада монарха, порівняно з Конституцією 1889 р., була суттєво обмежена, і, як показав подальший досвід, Японія стала однією з тих країн, де монархічний елемент форми правління є найслабшим.

За Конституцією, «виконавча влада належить Кабінетові Міністрів» (ст. 65). Глава уряду -- Прем'єр-міністр -- призначався парламентом з числа членів парламенту.

За ст. 41 Конституції, парламент визначався як «вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган держави». Його побудова залишалася двопалатною, але з іншими назвами палат: нижня -- Палата Представників; верхня -- Палата Радників.

Обидві палати мали складатися з обраних членів, які представлятимуть увесь народ. Палата Представників могла бути розпущена Імператором, котрий приймав відповідне рішення «з поради і ухвали» уряду. У разі розпуску нижньої палати Палата Радників припиняла своє функціонування до початку роботи новообраної Палати Представників. Проте уряд за умов «надзвичайної необхідності» міг вимагати скликання верхньої палати на спеціальну сесію. У такому випадку Палата Радників вповноважувалася сама здійснювати основні парламентські функції. Рішення, прийняті верхньою палатою на її спеціальній сесії, вважалися тимчасовими й мали бути ухвалені новообраною Палатою Представників протягом десяти днів її першої сесії.

Головною функцією парламенту Конституція визначала законотворчість. Законопроект, ухвалений Палатою Представників, однак відхилений Палатою Радників, ставав законом після повторного ухвалення нижньою палатою за рішенням двох третин присутніх її членів. У разі, коли Палата Радників ухвалила інше рішення щодо проекту бюджету, останнє слово належало нижній палаті, яка простою більшістю голосів її членів могла прийняти державний бюджет власним рішенням, ухваленим протягом тридцяти днів [4, с. 608].

Отже, конституційна монархія є найбільш розповсюдженою з монархічних форм правління. Це пояснюється тим, що вона найкраще пристосувались до сучасних економічних реалій, монархи стали символами єдності держави на народу, які майже не мають впливу на політичне життя держав.

2.1 Сучасний ісламський абсолютизм

Сучасні абсолютні монархії збереглись на Сході: в чистому вигляді в султанаті Оман, в пристосованому до сучасних умов в більшості країн Перської затоки - Бахрейні, Катарі, Кувейті і Саудівській Аравії. Всі вони відрізняються від середньовічних, за винятком султанату Оман, наявністю окремих елементів конституційної форми правління, які, однак, не змінили абсолютного характеру влади монарха, а лише пристосували її до вимог часу. Так, деякі з них прийняли конституції, створили представницькі органи - парламенти. Але частіше всього даровані главою держави народу конституції тепер юридично закріплювали монополію монарха на верховну владу, а парламенти згідно з конституцією наділялися лише консультативними функціями [17, с. 285].

Сучасні абсолютні монархії володіють низкою позитивних особливостей, які проявляються:

- в здатності верховної влади концентрувати ресурси на вирішенні актуальних завдань;

- в єдності державної влади в об'єднанні владних повноважень в одному центрі, що забезпечує високий ступінь взаємодії законодавчої, виконавчої та судової влади, попереджає конфлікти між ними;

- у здатності проводити ефективну внутрішню та зовнішню політику, яка гарантує політичну стабільність і єдність нації;

- в організації єдиного механізму, який виключає дублювання управлінських функцій і як наслідок існування відносно дешевого чиновницького апарату.

Однак весь цей позитив виявляється тільки в тому випадку, якщо монархом стає сильна і розумна особистість, а правляча родина орієнтована на відстоювання національних інтересів.

Монархічні держави цього регіону прийнято називати «нафтовими монархіями».

Однією з особливостей держави цього регіону є високий рівень її соціального складника; інша особливість полягає в тому, що все це досягнуто в межах архаїчних державних форм. Район Перської затоки -- це регіон, де досі існують такі характерні для середньовіччя форми державного правління, як абсолютні або дуалістичні монархії.

Загальні риси «нафтових» монархій

Серед загальних рис, що характеризують форми правління держав цього регіону, можна відзначити те, що головою держави в цих країнах є монарх (король, емір, шейх). Монарх очолює всю урядову адміністрацію, призначає на важливі державні посади, нагороджує, приймає рішення про страту й помилування, активно втручається у правосуддя. Уряд (рада міністрів) призначається монархом і проводить засідання під його головуванням (прем'єр-міністр головує тільки за відсутності монарха).

У той же час абсолютна влада монарха певною мірою може бути обмежена деякими іншими органами. Наприклад, особливу та важливу роль при монархові відіграє т.зв. сімейна рада, котра обговорює всі найважливіші питання державної політики. Іноді може створюватися парламент, який однак, відіграє дуже незначну роль у системі державних органів. Його можна розглянути як особливу форму мусульманського інституту аш-шура -- наради володаря з авторитетними чоловіками, де проводяться консультації та приймаються рішення шляхом консенсусу, тобто незаперечення того, що запропоновано монархом. Якщо парламентом все ж таки прийнято якесь рішення, то монарх має право абсолютного вето стосовно до прийнятих актів.

Монарх у цих країнах -- це також вища духовна особа країни (імам). Поєднуючи світську владу з релігійною, монарх обмежений у владі тільки приписами шаріату. Хоч у цих країнах можуть існувати документи під назвою конституція, вони не є основним законом держави. Справжньою ж конституцією вважають Коран. Норми священної книги мусульман є незмінними, вони мають вищу силу. Будь-яке конституційне положення, що суперечить Корану, є недійсним. Конституція, незалежно від того, прийнята вона парламентом чи іншим органом, лише зовні розглядається як створена людьми, оскільки з точки зору мусульманської концепції права, вона повинна являти собою вираження волі Аллаха; а призначення людей, законодавства полягає насамперед у тому, щоб виявити цю волю і представити її у вигляді глав, параграфів, статей. Тому те, що зазвичай зветься конституцією, -- це лише королівський нізам, дарований монархом. З огляду на це більшість монархій Перської затоки за ідеологічною спрямованістю характеризуються також як теократичні монархії, тобто держави, де повнота світської та релігійної влади зосереджені в руках однієї особи [4, с. 621].

Особливості сучасної абсолютної монархії я розкрию на прикладі Саудівської Аравії, як однієї з найбільших і найбагатших монархій.

В Саудівській Аравії іслам має найбільший вплив на різні сфери суспільно-політичного життя країни. В країні формально відсутній основний документ - конституція, так як, згідно з класичним трактуванням мусульманських теологів, конституційна база ісламського суспільства закладена в самому Корані і окреслюється системою шаріату. Прийнятий в 1992 р. королівський закон конституційного характеру «Основний нізам про владу» так і говорить: «Королівство Саудівська Аравія - суверенна арабська ісламська держава. Її релігія - іслам, Конституція - Книга Аллаха Всевишнього і сунна Його Пророка, хай благословить його Аллах, мова - арабська, столиця - м. Ер-ріяд» [26, с. 284]. Ця концепція гармонійно доповнюється ваххабітською версією мусульманського права, згідно з якою релігійна і світська влада суміщається в одній особі імама і правителя. Іншими словами, глава держави є правителем (королем) і релігійним лідером ісламської умми (імамом) одночасно. Відповідно, виконавчі, законодавчі і судові прерогативи зосереджені в руках правителя. Звідси витікає концептуальна і юридична основа принципів організації державної влади в Саудівській Аравії, яка відносить її до абсолютної теократичної держави [2, с. 102].

Прийняття в 1992р. «Основного нізаму про владу» окреслило на законодавчому рівні принципи і механізми функціонування політичної системи саудівського суспільства, а також дозволило прийняти цілий пакет законів - «Про створення системи місцевого державного управління», «Про статус Ради міністрів», «Про створення Консультативної ради», «Про статус консультативної ради» [30, с. 68].

Найзначнішим з них є закон «Про створення консультативної ради», що відновив розпущену в 1932 р. Консультативно-нарадчу раду. Оновлена рада (Маджліс аш-шура ал-амм), згідно з новим законом, складається з голови, заступника голови, генерального секретаря і 60 членів, що призначаються королем терміном на 4 роки. В 2001 р. король прийняв рішення про збільшення кількості членів Консультативної ради до 120 осіб.

В структурі Консультативної ради запроваджені 8 спеціалізованих комітетів: у справах ісламу, взаємовідносин з іноземними державами, фінансових і економічних питань, соціальних проблем, в питаннях охорони здоров'я, з проблем обслуговування, по адміністративних питаннях, по освіті, по культурних та інформаційних питаннях [13, с. 19].

Згідно з «Основним нізамом про владу», главою держави є Його Величність Король Саудівської Аравії. В періоди відсутності короля його замінює спадковий принц Королівства. Король, згідно з нормами ісламу здійснює національну політику, контролює застосування норм шаріату і законодавчих актів, керує обороною Королівства, оголошує надзвичайний стан, війну і загальну мобілізацію.

Виконавча влада в Королівстві здійснюється Радою міністрів, головою якого є Його Величність Король Саудівської Аравії. Саме король приймає рішення про формування і реорганізацію Ради міністрів. Члени Ради міністрів відповідають за очолювані ними міністерства перед головою Ради міністрів, тобто перед Королем.

Законодавча влада в Королівстві здійснюється королем разом з Консультативною радою. Король має право розпуску і реорганізації Консультативної ради, а також проводить спільні засідання Консультативної ради і Ради міністрів.

Здійснення судової влади повинно бути засноване на Корані і сунні, суди діють у відповідності з ісламським шаріатом, Кораном і сунною. На чолі судової влади стоїть Вища судова Рада. Судді призначаються і зміщуються з посади указом по представленню Вищої судової ради.

«Основний нізам про владу» проголошує в якості основ саудівського суспільства сім'ю та іслам. При цьому декларується, що держава всяко сприяє зміцненню сімей в збереженню арабських та ісламських сімейних цінностей, а також забороняє будь-які дії, що призводять до розколу і смути в саудівському суспільстві [18].

Роблячи аналіз вищесказаному. Можна дійти до висновку, що поряд з достоїнствами абсолютна монархія має також суттєві недоліки. Такі як: політична безправність народу, що не бере участь у формування інститутів верховної влади і проведення державної політики, юридичну безвідповідальність монарха за рішення, що ним приймаються, монополію монарха на владу, здатну призвести до встановлення режиму особистої диктатури, зловживання владою.

2.1 Нетипові форми монархій сучасності

До нетипових форм монархій відносяться: виборча, колективна, теократична, квазіпарламентська, патріархальна.

При виборчій монархії главою держави є монарх, який отримав право на трон не в результаті престолонаслідування, а в результаті обрання.

Яскравим прикладом виборної монархії є Малайзія. Правове положення штатів-членів Федерації - визначається федеральною конституцією і конституціями окремих штатів. На чолі 9 малайзійських штатів стоять спадкові монархи (в штатах Кедах, Джохор, Келантан, Паханг, Перак, Селангор і Тренгану - султани, в штаті Негрі-Сембілан - великий правитель, в штаті Перліс - раджа). Штати Малака, Пінанг, Саравак і Сабах очолюються губернаторами, що призначаються Верховним главою (правителем) Малайзії. Спадкові правителі штатів утворюють Раду правителів і обирають із свого складу терміном на 5 років верховного правителя, тобто конституційного монарха, що виконує головним чином представницькі функції глави держави. Губернатори входять до Ради правителів без права брати участь в голосуванні. Окрім обрання верховного правителя держави Рада правителів «дає поради» при призначенні суддів, генерального прокурора, членів виборчої комісії і комітету державної служби, яка займається призначенням на адміністративні посади і переміщенням державних службовців. Рада приймає або відкидає закони, що стосуються питань, пов'язаних із зміною кордонів князівств. Згідно Конституції, будь-яке рішення уряду виноситься від імені і з згодою Верховного правителя. На практиці він приймає виходячи із рекомендацій уряду і парламенту, хоча може мати і власну позицію.

Верховний правитель затверджує, прийняті парламентом закони, кандидатуру прем'єр-міністра і склад Верховного суду, має право помилування і є головнокомандувачем збройними силами країни.

Виконавчу владу здійснює Кабінет міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Ним призначається лідер партії, яка має більшість місць в Палаті представників. Прем'єр-міністр головує на засіданнях Кабінету міністрів, координує політику уряду і адміністративну діяльність міністерств і відомств. Він «дає поради» монарху при призначенні суддів, членів Виборчої комісії, Комітету державної служби [20, с. 141].

До виборних монархій належать також і ОАЕ, але їх одночасно можна вважати і колегіальною монархією. Говорячи про Об'єднані Арабські Емірати, ми маємо справу із двома главами держави: колегіальний (Вища Рада Федерації) та одноосібний (раїс).

Щодо Вищої Ради Федерації, то вона повністю формується за рахунок салічної системи престолонаслідування: правитель (емір чи шейх) кожного емірату одержує своє місце в ВРФ автоматично як монарх відповідного суб'єкта федерації (на сьогодні їх сім: Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Рас-ель-Хайма, Аджман, Фуджейра та Умм-ель-Кайвайн).

Виборний же характер влади притаманний голові федерації - раїсу. Останній, згідно зі статтями 51 і 52 Конституції ОАЕ, обирається вказаною Вищою Радою семи правителів з числа своїх членів строком на п'ять років.

Ілюстрацією цього можуть служити події, що розпочалися 2 листопада 2004 року, коли на 87-му році життя помер раїс ОАЕ шейх Зеїд Бен Султан аль-Нахайян. Його обов'язки наслідував емір Дубай Мактум аль-Мактум. А 3 листопада новим раїсом ОАЕ було обрано шейха Халіфу Бен Зеїд аль-Нахайяна [25, с. 56].

В квазіпарламентській монархії глава держави, обмежений у здійсненні своєї влади представницьким органом, виконує функції глави уряду. Наприклад, в Кувейті законодавча влада належить еміру (главі держави) і Національним зборам. Однопалатні Національні збори (парламент) по конституції складається з 75 депутатів (50 членів обираються прямим таємним голосуванням терміном на 4 роки і 25 призначаються еміром). Виборчим правом користуються тільки чоловіки, грамотні, вроджені кувейтці. монархія конституційний правовий україна

Глава держави - спадковий емір, який фактично володіє всією повнотою влади в країні. Емір сам призначає спадкоємця трону. Це призначення затверджується парламентом. В період між сесіями Національних зборів він може видавати декрети, що мають силу закону, які потім мають бути внесені до парламенту на затвердження.

Виконавча влада належить еміру і Раді міністрів. Згідно Конституції, емір після традиційних консультацій призначає прем'єр-міністра і звільняє його з посади. Емір також призначає і звільняє міністрів за рекомендацією прем'єр-міністра [28, с. 182].

Особливим різновидом монархії в сучасному світі є теократична монархія - особлива форма організації державної влади, при якій влада належить церковній ієрархії. Найбільш розповсюджений шлях набуття верховної влади - це вибори.

Прикладом такої монархії є Ватикан, де законодавча, виконавча і судова влада належать Папі Римському, пожиттєво обраному колегією кардиналів. Функції прем'єр-міністра виконує державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, що призначається Папою Римським. Вищі консультативні органи - Вселенський собор римо-католицької церкви, колегія кардиналів і єпископський собор. Практичне керівництво релігійною, політичною і економічною діяльністю здійснює римська курія. До її складу входять: секретаріат, рада з державних питань, 10 конгрегацій (духовних відомств) та інші служби. Охорону резиденції несе швейцарська папська гвардія [8].

В одиничних випадках, країнах Африки існує патріархальна монархія. У Свазіленді король - це, по суті, вождь племені. При ньому створено племінну раду лікоко у складі 17 інших вождів, яка очолюється королевою-матір'ю (в цьому є пережитки матріархату). Після смерті монарха лікоко обирають іншого короля із числа синів покійного (останній раз такий вибір здійснювався із 120 синів короля від 80 дружин).

У відповідності з Основним законом Свазіленду, монарх (титул «нгвеньяма» - лев) має вищу виконавчу, законодавчу і судову владу. Королева-мати (титул «індловуказі» - слониха) відповідає за національні ритуали, і виступає в якості регента, якщо її син помер, а спадкоємець не досяг повноліття, або не виконав ритуали ініціації.

Король, у відповідності з Конституцією, є головнокомандувачем Збройних сил. Також монарх має юридичну недоторканість.

Цікавою для розгляду є система престолонаслідування. Спадкування здійснюється в залежності від стану матері потенційного короля. В аристократії перша дружина ніколи не головніша другої дружини, якщо в неї більший родовід. Королівська лінія Дламіні ніколи не шлюбна, король завжди Дламіні, а королева-мати ніколи не Дламіні.

Перші дві дружини для короля обираються національними радниками. Ці дві дружини мають ритуальні функції, а їхні сини ніколи не можуть претендувати на престол. Перша дружина має бути обов'язково з клану Матсебула, а друга з клану Мотса. Згідно з традицією король може одружитись після того як наречена завагітніла, довівши цим самим те, що може давати нащадків [22, с. 343].

Ще одним різновидом нетипових форм монархій сучасного світу є дуалістична монархія, у якій влада поділена між монархом і парламентом. До дуалістичних монархій відноситься Тонга - острівна держава в Океанії. Деякі вчені за певними ознаками відносять до дуалістичних монархій, Велике герцогство Люксембург, Королівство Норвегію, Королівство Марокко, Королівство Швецію та інші країни.

Тонга - спадкова конституційна монархія. Діюча Конституція країни була дарована королем Джорджем Тупоу І 4.11.1875р. Конституція Тонга складається з 3 розділів і 115 статей і відноситься до числа «жорстких» конституцій, тобто для її зміни потрібно виконати низку умов. Правом внесення змін в основний закон країни наділена Законодавча Асамблея. Для цього поправка повинна пройти 3 читання в асамблеї, а потім передана на розгляд королю.

Главою держави є король. Принцип престолонаслідування закріплений в статті 32 діючої Конституції. Спадкоємець трону повинен бути народженим в шлюбі. Престол передається старшому сину, а у випадку його смерті - його спадкоємцям.

Законодавчим органом є Законодавча Асамблея, яка складається із членів Таємної ради і Кабінету міністрів. Спікер асамблеї призначається королем із складу перів, обраних в законодавчий орган.

В Тонга діє Кабінет міністрів, що складається з прем'єр-міністра, міністра закордонних справ, міністра землекористування, міністра охорони порядку, яких призначає король. Міністри займають свої посади стільки, скільки забажає король, при цьому міністр може суміщати декілька посад. Король за згодою кабінету міністрів призначає губернаторів островів Хаапай і Вавау, які одночасно є членами Законодавчої Асамблеї і Таємної ради.

Система судових органів включає в себе Таємну раду, апеляційний суд, Верховний суд, магістратські суди і земельні суди. Апеляційний суд складається з верховного судді королівства і суддів, які призначені королем за згодою Таємної ради. Апеляційний суд володіє виключним правом і юрисдикцією слухати справи і виносити рішення по апеляціях, поданих на рішення Верховного або земельного суду [3, с. 37].

У Королівстві Тонга відповідальність уряду перед королем та Законодавчими зборами (парламентом) витікає зі статті 51 Конституційного Акта Тонга. На відміну від Ліхтенштейну, Бутану та Марокко, в Королівстві Тонга відповідальність уряду означає його звітування перед королем та подання відповідей на запити членів Законодавчих зборів [26, с. 48].

Отже, виникнення нетипових форм правління є закономірним процесом, обумовленим різноманітністю традицій і культур різних країн, особливостями менталітету народів. Також значний вплив на розвиток форми державності у різних країнах світу справляє їх історичне минуле, і те яка саме форма правління притаманна для деяких держав була в історії.



РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МОНАРХІЙ

3.1 Основні тенденції та перспективи розвитку монархій в світі

Влітку 2001 року в Болгарії, в результаті парламентських виборів, переконливу перемогу одержав «Рух Симеона ІІ», і ця ситуація в черговий раз порушила питання про монархію в Європі. І хоча на сьогодні ніхто не сумнівається, що якщо Європа доживе до єдиної держави, вона стане республіканською, а правлячі європейські монархії просто зникнуть - вони будуть поглинені європейською інтеграцією. Утім монархія ще не зазнала поразки, про що, зокрема, й свідчить ситуація в Болгарії 2001 року, де «народ наситився і демократами, і комуністами», а тому там «країна повернулася до добільшовицьких часів».

Сьогодні ж «королівське питання» обговорюється усюди в Європі та деінде в Азії. Країни зі сталими конституційними монархіями - Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція - міркують над тим, як «підігнати» корону до нових реалій. Країни, що свого часу втратили королівську владу - Італія, Німеччина, Франція - як зменшити ностальгічні заклики до повернення анахронічного, з їхньої точки зору, інституту влади. Країни, що зберегли пам'ять про царювання колишніх монархів - Австрія, Болгарія, Португалія, Румунія - як використати спадщину минулого у сучасних реаліях.

Для країн, що «втратили» монархів декілька десятиліть тому, колишній король не завжди є лише історичним символом нації. В умовах різкої трансформації суспільства та відсутності у ньому стабільності, для багатьох людей королівський титул обіцяє консолідацію нації та громадянський мир. Можливо, саме тому болгарський, румунський та сербський королі з тріумфом повертаються на батьківщину, в Австрії йдуть серйозні дискусії щодо можливості повернення вигнаних Габсбургів, а в Португалії - Браганс-Кобургів. І, скоріше за все, саме тому афганського короля Захір Шаха «колишні співвітчизники, змучені хаосом та нескінченною війною, слізно просили долучитися до процесу національної злагоди». При цьому монархічні тенденції відмічаються й на пострадянському просторі (Вірменія, Грузія, Росія, Україна, Казахстан). Зокрема, в останньому 1% населення підтримує встановлення в республіці монархічної форми правління. У Вірменії національно-визвольний рух «Батьківщина» ініціює проведення всенародного референдуму з приводу відродження в країні монархії, а у Грузії відомий політик Давид Гамкрелідзе включив необхідність запровадження в державі конституційної монархії до своєї передвиборної програми [6].

Зрозуміло, що еталоном справжньої конституційної монархії є Великобританія, правляча династія якої (Віндзори) останнім часом знаходиться у центрі уваги громадськості. Британські гострослови навіть називають світську хроніку з життя королівської родини «мильною оперою» з її розлученнями, позашлюбними зв'язками і навіть наркотиками. При цьому противники монархії називають Відзорів найбільш «зіпсованою» родиною у світі. Прихильники ж (їх 52%) наголошують на тому, що це - веління часу.

Королівська родина й насправді живе за законами ХХІ століття. Розсунувши рамки дозволеної королівським особам комерційної діяльності, принц Ендрю, наприклад, займається сільським господарством, а спадкоємець престолу принц Чарльз - виробництвом екологічно чистих гігієнічних засобів.

Фактично на сьогодні єдиною, хто дотримується правил, є сама королева - Її Величність Єлизавета ІІ. Ось уже п'ятдесят два роки вона виконує роль національного символу і громадського діяча. І згідно з опитуванням, 71% британців вважає, що королева дійсно наполегливо працює, а 81% впевнені, що вона - найкращий посланець Британії в інших країнах світу.

Щоправда, супротивники монархії (44%) останнім часом стали вважати, що утримувати монархію занадто дорого. У відповідь на це «хранитель особистого гаманця» королеви сер Майкл Піт заперечує це, наголошуючи, що кожен підданий Сполученого Королівства щорічно сплачує на утримування монарха лише шість пенсів (вартість однієї хлібини).

В Данії, де королівській дім утримується державою, абсолютна більшість підданих (93%) висловлюються за збереження монархії. Утім вони погоджуються з необхідністю того, щоб члени королівської родини щорічно публікували доповідь, у якій звітували про усі свої витрати, як це робиться в деяких інших королівствах.

В іншій монархічній країні - Іспанії, ситуація є не такою втішною. Так, за результатами опитування громадської думки, проведеного державним Центром соціологічних досліджень, авторитет монархії в країні істотно знизився [21].

Досить цікаву точку зору висловив норвезький автор Ґісле Холлекім. Зокрема, він висловив надію, що діти усіх семи королівських домів Європи будуть в змозі створити нову, сучасну монархію, адже виклик, який кидає сучасність королівським домам, говорить про те, що необхідно модернізувати монархічний лад як інститут держави. Модернізацію ж слід проводити так, щоб задовольнити обидві сторони - і систему, і народ.

У Великобританії також багато говорять про необхідність реформувати інститут монархії. Так, зокрема, представники авторитетної «Фабіанської спілки» пропонують:

1) Розділити пости монарха та голови англіканської церкви (щоб, вступивши на престол, вдовець Чарльз зміг врешті-решт одружитися з Камілою Паркер Боулз).

2) Відмінити необхідність дозволу королеви на одруження членів королівської родини.

3) Відпускати монархів на заслужений відпочинок без принизливої процедури зречення.

4) Змінити систему престолонаслідування, яка, на думку, фабіанців, дискримінує права жінок (на сьогодні трон одержує старший син), тобто фактично перейти до скандинавської системи престолонаслідування.