Вплив мережі Інтернет на формування інформаційного суспільства

боротьба з правопорушеннями у сферах комп'ютерної інформації, електронних платежів і телекомунікацій, з незаконним обігом радіоелектронних і спеціальних технічних засобів;

запобігання легалізації ("відмиванню") грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, що здійснюються за допомогою високих інформаційних технологій.

Основними завданнями даного підрозділу є:

розробка та проведення конкретних заходів щодо запобігання та розкриття фактів незаконних дій з платіжними картками;

реалізація заходів із розшуку та затримання осіб, які займаються підробкою та незаконним використанням платіжних карток;

організація взаємодії з іншими оперативними підрозділами органів внутрішніх справ, СБУ, Департаменту виконання покарань у вирішенні питань боротьби з незаконними діями з платіжними картками, а також - з банківськими установами, державними та громадськими організаціями;

узагальнення відомостей про факти незаконного використання платіжних карток, інформування про це вищих і зацікавлених органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів, а також установ Національного банку України, комерційних банків;

використання наявних сил і засобів, а також залучення фахівців інших державних органів та підприємств, громадських організацій.

Що стосується законодавчої бази КНР, то китайські закони та нормативні акти, що регулюють розвиток Інтернет, стали набагато жорсткішими, і якщо раніше здійснювалося регулювання та ліцензування різних видів комерції в мережі, то зараз навіть для запуску сайту або ж чату потрібний державний дозвіл. Вжиті заходи регулювання дають уряду права нейтралізовувати практично будь-який неугодний ресурс. Наприклад, відповідальність передбачена за публікацію "матеріалів, що шкодять репутації Держави", але тим не менше користувач мережі Інтернет не має ніяких методів визначення, шкідливий матеріал чи ні (у зведеннях законів дане поняття ніяк не розшифровується).

У 1994 році, через рік після того, як мережа Інтернет стала доступна громадськості, Держрада видала "Правила регулювання, що забезпечують безпеку комп'ютерних та інформаційних систем" (24 лютого 1994 року, видані згідно з наказом Держради номер 147, підписані прем'єром Li Peng 18 лютого 1994), які дали Міністерству державної безпеки права та повноваження на управління мережею.

Згідно зі статтею 17, МДБ має право "контролювати, інспектувати і направляти діяльність по забезпеченню безпеки", "розслідувати і запобігати злочинам у галузі безпеки даних", і "виконувати іншу діяльність з контролю". Стаття 11 даного розпорядження говорить: "організації, що надають послуги доступу до міжнародних каналів, повинні створити центри управління мережею з метою посилення контролю над своїми клієнтами відповідно до законів та нормативних актів".

Стаття 13 свідчить, що "організації і громадяни, зайняті у сфері Інтернет-бізнесу, повинні впровадити системи контролю безпеки, згідно з державними законами і адміністративним регулюванням, і повинні запобігати активності, яка загрожує державним інтересам і витоку державних секретів".

Міністерство Державної Безпеки випустило розпорядження, згідно з яким всі користувачі Інтернет-мережі повинні зареєструватися в місцевому поліцейському управлінні протягом 30 днів для підписання контракту з ISP.

Крім того, при Міністерстві державної безпеки КНР створено "Центр контролю за шкідливою інформацією", який відповідає за контроль над Інтернетом у КНР. Даний державний орган презентував нове програмне забезпечення - Internet Police 110 - яке фільтрує контент в Інтернеті.

У грудні 1997 року був випущений головний регулюючий акт - "Безпека мережевої інфраструктури і мережі Інтернет", стаття 5 якого говорить, що забороняється використання мережі Інтернет для створення, розповсюдження, копіювання або ж передачі такої інформації:

заклики до невиконання або ж порушення державних законів, нормативних актів або ж Конституції;

заклики до повалення соціалізму або ж державної системи;

заклики до порушення цілісності країни;

інформація націоналістичного характеру;

поширення неправдивої інформації, чуток;

пропаганда феодального ладу, розповсюдження сексуально забарвлених матеріалів, пропаганда азартних ігор, насильства;

заклики до початку терористичної діяльності;

нанесення шкоди репутації державним органам.

Стаття 8 цього ж акту свідчить, що "організації та приватні особи, зайняті в сфері Інтернет-бізнесу повинні підкорятися регулюванню, перевіркам та керуючим директивам Міндержбезпеки. Це включає надання Міндержбезпеці всієї необхідної інформації, матеріалів і цифрових документів й у розслідуванні інцидентів, пов'язаних з порушеннями законів".

Стаття 57 першого документа говорить: "ніяка організація або приватна особа не може використовувати мережі для розповсюдження, передачі або ж копіювання інформації, яка містить матеріали, що:

суперечать основним принципам Конституції;

засуджують систему національної безпеки, містять державні секрети або ж загрожують національній єдності, шкодить державним інтересам;

розпалює етнічну ворожнечу;

мають порнографічний характеру;

пропагують азартні ігри, насильство, вбивство, тероризм, інші злочини;

суперечить законним інтересам громадян;

заборонений законом або самим адміністративним регулюванням".

Другий згаданий документ покладає всю відповідальність за розповсюдження подібних матеріалів на провайдерів. Статті 14-16 можуть бути легко використані для порушення свободи вираження особистості. Стаття 14 говорить, що провайдери повинні зберігати логіни доступу до Мережі, включаючи списки відвіданих сайтів і трафік, а так само телефонний номер клієнта протягом 60 днів. Стаття 16 говорить, що якщо виявлено матеріал, що входить до списку, зазначений вище, то провайдер "повинен негайно блокувати до нього доступ, і здати журнали доступу в локальне поліцейське управління".

Інші правила, які повинні виконувати контент-провайдери, включають "Захист державної таємниці в середовищі комп'ютерних інформаційних систем та Інтернет". Даний акт випустило Бюро захисту державної таємниці 25 січня. Стаття 8 цих правил свідчить: "управління інформацією, яка містить державну таємницю, має ґрунтуватися на принципі "відповідальність лежить на тому, хто публікує матеріали".

Стаття 10 говорить, що "організації і громадяни, які організовують дошки оголошень, чати або ж групи новин, повинні пройти перевірку відповідними організаціями на відповідність вимогам щодо захисту держтаємниці. Забороняється обговорення або ж опублікування інформації, що стосується держтаємниці".

Порушення даних правил тягне серйозне покарання. У провайдерів можуть відібрати ліцензію на надання послуг зв'язку, а приватні особи можуть бути засуджені до смертної кари за публікацію матеріалів, які небажані для уряду.

Можна зробити висновок, що КНР успішно справляється із завданням забезпечення тотального державного контролю над IP-мережами і не збирається здавати позиції, а навпаки - методично посилює заходи контролю, періодично випускаючи все нові і нові накази і нормативні акти. Безсумнівно, це відлякує потенційних інвесторів і розробників передових технологій з-за кордону, і негативно позначається на темпах розвитку телекомунікаційної інфраструктури країни з найбільшим населенням у світі [11].

Таким чином, вплив управління суспільними відносинами, пов'язаними з Інтернетом, з боку державних органів у світі постійно зростає. Чим більше функцій звичайних суспільних відносин переноситься в мережу (електронна комерція, електронні розважальні заходи, ЗМІ тощо), тим сильніше відчувається необхідність правового регулювання цих відносин.

Висновки до розділу. На сьогоднішній день Інтернет - це практично нескінченний інформаційний ресурс, він є всесвітнім джерелом знань, глобальним і загальнодоступним по своїй суті. Дослідивши історію створення та розвитку Інтернет, яка бере початок з 1957 року та продовжується й на сучасному етапі, можна виділити наступні етапи: бурхливий розвиток систем обробки інформації; розвиток комунікації та електронної комерції; розвиток Інтернету як середовища спілкування (Vkontakte, Odnoclassniki, Blogger, Myspace, Youtube, Skype).

Доцільно також зазначити, що однозначного поняття Інтернет, загальноприйнятого в міжнародній правовій практиці, донині немає. Проте саме міжнародне поняття повинно визначити ті правові пріоритети, які дозволять національному законодавству чітко визначити коло питань, які необхідно врегулювати та законодавчо закріпити.

Сьогодні важливою є проблема розробки міжнародних законів, що дозволяють класифікувати і розслідувати злочини, що здійснюються з допомогою Інтернет, бо закони та правові норми реального світу не можна просто переносити у віртуальний світ. Необхідні міжнародні акти та адаптація національних законодавств, в тому числі українського та китайського, для ефективного використання ресурсів Інтернет.

Вивчення сучасного стану Інтернет України дало можливість визначити актуальні проблеми, що потребують найшвидшого їхнього правового регулювання:

визначення правового статусу та принципів діяльності Інтернет;

визначення прав, обов'язків, відповідальності провайдерів, адміністраторів, інших учасників інформаційних відносин в Інтернет;

недопустимість попередньої та постфактумної цензури Інтернет;

захист авторських, суміжних та інших виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, що розміщені в Інтернет;

забезпечення інформаційної безпеки в Інтернет;

запобігання розповсюдженню інформації, що створює загрозу для прав, законних інтересів, фізичних і юридичних осіб;

відвернення загрози для державної безпеки;

економічного й соціального розвитку країни;

психічного здоров'я фізичних осіб;

запобігання розповсюдженню інформації, що має кримінальний, аморальний зміст (порносайти, промислове шпигунство, сексуальні послуги).

Проаналізувавши нормативно-правову базу України та КНР, можна зробити висновок, що китайські нормативні акти, що регулюють розвиток Інтернет, набагато жорсткіші, ніж в Україні, де законодавча база носить більш рекомендований характер. А у КНР порушення правил тягне серйозне покарання. У провайдерів можуть відібрати ліцензію на надання послуг зв'язку, а приватні особи можуть бути засуджені до смертної кари за публікацію матеріалів, які небажані для уряду. Типові порушення в Інтернет притаманні обом країнам: порушення прав інтелектуальної власності, реклама порносайтів, наркоречовин, порушення нормальної роботи інформаційних систем, пересилання спаму і програм з вірусами, незаконне придбання реквізитів власників банківських платіжних карток та їхнє використання, підміна легально існуючих Інтернет-сайтів фальшивими.

Таким чином, надзвичайно важливо, щоб мета правового регулювання Інтернет-відносин була демократична, відповідала міжнародним нормам, ратифікованим Верховною Радою України та Закону України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки": "при створенні інформаційного законодавства слід керуватися загальними принципами Конституції України, а також базуватися на принципах свободи створення, отримання, використання та розповсюдження інформації; об'єктивності, достовірності, повноти і точності інформації; гармонізації інтересів людини, суспільства та держави в інформаційній діяльності; обов'язковості публікації інформації, яка має важливе суспільне значення; обмеження доступу до інформації виключно на підставі закону; мінімізації негативного інформаційного впливу та негативних наслідків функціонування ІКТ; недопущення незаконного розповсюдження, використання і порушення цілісності інформації; гармонізації інформаційного законодавства та всієї системи вітчизняного законодавства".

2.3 Історія становлення Інтернету

Історія створення мережі Інтернет почалась з 1957 року. 4 жовтня 1957 року пролунало повідомлення про запуск Радянським Союзом першого штучного супутника Землі, що показало наявність у Радянського Союзу ракетоносіїв, а також відставання США. Ця подія стала причиною підписання президентом США Д. Ейзенхауером документа про створення в рамках міністерства оборони Агентства по перспективних наукових проектах - DARPA (Defence Advanced Research Project Agency). У 1962 році Джозеф Ліклайдер, керівник Агентства передових оборонних дослідницьких проектів США висловив ідею Всесвітньої комп'ютерної мережі. У 1969 році Міністерство оборони США започаткувало розробку проекту, котрий мав на меті створення надійної системи передачі інформації на випадок війни. Агентство передових оборонних дослідницьких проектів США (DARPA) запропонувало розробити для цього комп'ютерну мережу. Розробка такої мережі була доручена Каліфорнійському університету в Лос-Анджелесі, Стенфордському дослідницькому центру, Університету штату Юта й Університету штату Каліфорнія у Санта-Барбарі. Комп'ютерна мережа отримала назву ARPANET (англ. Advanced Research Projects Agency Network), і в 1969 році в рамках проекту мережа об'єднала чотири зазначених наукові установи, всі роботи фінансувалися за рахунок Міністерства оборони США.

Перший сервер ARPANET - Центр випробовувань мережі (UCLA) було встановлено 1 вересня 1969 року в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Комп'ютер "Honeywell 516" мав 12 КБ оперативної па Центр випробовувань мережі мяті. У "AT&T Lab" була розроблена операційна система "UNIX". З 1970 року хости ARPANET почали використовувати для обміну NCP - Network Control Protocol.

На початку 1971 року в мережі було вже 15 вузлів: UCLA, SRI, UCSB, University of Utah, BBN, MIT, RAND, SDC, Harvard Lincoln Lab., Stanford, UIU(C), CWRI, CMU, NASA/A, що об'єднали 23 хости.

Після ARPANET в США та інших країнах створювалися комп'ютерні мережі, що з'єднували комп'ютерні центри наукових та державних організацій. Багато мереж стали використовувати протокол ІР. Цей протокол був зручний тим, що можна легко нарощувати мережу, приєднуючи будь-яку кількість нових комп'ютерів.

У 1972 році була створена суспільна організація INWG (InterNet Working Group) - робоча група з міжнародних мереж, під керівництвом Вінтона Серфа. INWG координувала роботу зі створення можливості міжмережевого обміну. Для об'єднання мереж, що працюють з протоколом ІР і мереж, що працюють з іншими протоколами, необхідно було створити спеціальний міжмережевий протокол. Цей протокол був створений Вінтоном Серфом і Робертом Каном у 1974 році і отримав назву ТСР (Transmission Control Protocol).

Перші міжнародні підключення до ARPANET були здійснені в 1973 році, коли до мережі підключилися машини з Великобританії (University College of London) і Норвегії (Rogee Radar Establishment). У цьому ж році була запущена супутникова лінія зв'язку з Гавайським університетом.

У 1976 році Майк Ліск з "AT&T Bell Labs" розробив протокол UUCP (Unix-to-Unix Copy), і вже через рік цей протокол став поставлятися разом з ОС UNIX версії 7; версія UUCP Berkeley була реалізована трохи пізніше.

Слід зазначити, що у 1970-х роках мережа ARPANET загалом використовувалась для пересилки електронної пошти, тоді ж появились перші списки поштових розсилок, групи новин та дошки оголошень. Крім того для цього періоду характерно активний розвиток протоколів передачі даних, що були стандартизовані на початку 1980-х років.

У січні 1981 року з метою визначення ступеня придатності для міністерства оборони пропонованих різними розроблювачами комп'ютерних систем був створений Центр комп'ютерної безпеки міністерства оборони (DSC - Defence Security Center). Почалася експлуатація BITNET (Because Іt's Time NETwork) і CSNET.

В 1982 році сталося об'єднання протоколів ТСР і ІР в один, протокол ТСР/IP. В цьому ж році Серф і його колеги ввели термін "Інтернет". Сьогодні Вінтона Серфа називають "батьком Інтернета".

1 січня 1983 року Міністерство оборони США оголосило TCP/IP своїм стандартом. Було оголошено, що ARPANET закінчила дослідницьку стадію, але продовжує залишатися під керівництвом DARPA і DCA. У цьому ж році вся ARPANET була переведена з NCP на TCP/IP. Зі складу ARPANET виділилася мережа MILNET (Military Network), призначена тільки для обміну військовою інформацією. Був введений в експлуатацію шлюз між ARPANET і CSNET (Computer Science Research Network).

Швидкому розвитку ARPANET сприяло:

створення персональних комп'ютерів, їхнє масове виробництво, можливість підключення комп'ютера до телефонної лінії з метою одержання місцевої, регіональної, національної і міжнародної інформації й обміну нею;

прояв інтересу до послуг "Інтернету" багатьох компаній і фірм;

накопичений досвід населення у використанні національних інформаційних мереж.

В 1984 році була розроблена система доменних імен (англ. Domaіn Name System, DNS). Загальне число хостів у мережі перевищило 1 тис.

У вересні 1985 року DSC був перейменований у Національний центр комп'ютерної безпеки - NCSC (National Computer Security Center), що перейшов під керування Агентства національної безпеки - NSA (National Security Agency). Було створено NSF (National Science Foundation), мета якого складалася в побудові мережі CSNET (Computer Science Network) для об'єднання національних комп'ютерних центрів, багато хто з який не мали доступу до ARPANET.

Роботи з формування CSNET підсилилися в 1986 році, коли почалося створення центрів суперкомп'ютерів. Національний науковий фонд США (NSF) заснував велику міжуніверситетську мережу NSFNET (Natіonal Scіence Foundatіon Network) з магістральною швидкістю передачі даних - 56 Кбт/с. Мережа складалася з більш дрібних мереж (включаючи відомі тоді мережі USENET й BITNET) і мала набагато більшу пропускну здатність, ніж ARPANET. До цієї мережі за рік підключилися близько 10 тис. комп'ютерів, число хостів BITNET досягло однією тисячі. Звання "Інтернет" почало плавно переходити до NSFNET. Мережа ґрунтувалася на 5 суперкомп'ютерних центрах у Прінстоні, Пітсбургу, UCSD, NCSA і Корнельському університеті. Це дозволило істотно збільшити кількість переданих даних між університетами. Був розроблений і впроваджений NNTP (Network News Transfer Protocol) для підвищення продуктивності новин USENET. Побудовою NSFNET стали займатися консорціуми IBM, MCI і MERIT.

В 1988 році був винайдений протокол Іnternet Relay Chat (ІRC), завдяки чому в Інтернеті стало можливо спілкування в реальному часі (чат). В цьому році також до мережі підключилися Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Фінляндія, Франція і Швеція.

У 1989 році число хостів перевищило 100 тис. Під егідою IAB утворені IETF (Інтернет Engineering Task Force) і IRTF (Internet Research Task Force). До мережі підключилися Австралія, Великобританія, Німеччина, Ізраїль, Італія, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Пуерто Ріко і Японія. [14]

В 1990 році мережа ARPANET припинила своє існування, повністю програвши конкуренцію NSFNET. У тому ж році було зафіксовано перше підключення до Інтернету по телефонній лінії (т.зв. "дозвон" англ. Dіalup access). До мережі підключилися Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Греція, Індія, Ірландія, Іспанія, Чилі, Швейцарія і Південна Корея.

У 1991 році в Майнському університеті П. Лінднер і Марко Маккахіл розробили програму Gopher. У стінах Європейської ради з ядерних досліджень (CERN - фр. Centre European pour la Recherche Nucleare) британський учений Тім Бернес-Лі розробив World Wide Web (WWW - "Всесвітня павутина"), він же розробив протокол HTTP, мовою HTML й ідентифікатором URІ. Новий протокол передачі (технологія WWW) об'єднав інформаційні вузли (сервери) і канали зв'язку, дозволив погодити світову схему адресів і кодів для постачальників інформації і користувачів послугами мережі. Завдяки WWW, Інтернет був підключений до цілого ряду національних спеціалізованих і універсальних мереж. Стало швидко рости число користувачів не тільки в США, але і в усьому світі. До мережі підключилися Угорщина, Гонконг, Польща, Португалія, Сербія, Сінгапур, Тайвань, Туніс, Чехія і Південна Африка. [14]

Кількість хостів у 1992 році перевищило 1 млн. Служба IAB (Internet Activities Board) була реорганізована в Internet Architecture Board і стала частиною суспільства Інтернет (Internet Society). До мережі підключилися Венесуела, Камерун, Кіпр, Кувейт, Латвія, Люксембург, Малайзія, Словаччина, Словенія, Таїланд, Еквадор і Естонія.

У 1993 році з'явився знаменитий веб-браузер NCSA Mosaіc. Всесвітнє павутиння набирало популярності. До NSFNET підключилися Вірджинські острови, Болгарія, Гана, Єгипет, Індонезія, Казахстан, Кенія, Коста-Ріка, Ліхтенштейн, Об'єднані Арабські Емірати, Перу, Румунія, Туреччина і, нарешті, Україна. Слід зауважити, що Росія підключилася до Інтернету пізніше України. [14]

Починаючи з 1994 року почалася торгова діяльність через мережу. Трафік NSFNET перевищив 10 трильйонів байт/місяць. По популярності серед користувачів WWW обійшла Telnet. До мережі підключилися Алжир, Вірменія, Бермудські острови, Ямайка, Ліван, Литва, КНР, Колумбія, Марокко, Масау, Нігер, Нікарагуа, Нова Каледонія, Панама, Свазіленд, Сенегал, Узбекистан, Уругвай, Філіппіни, Шрі-Ланка і Французька Полінезія.

У 1995 році Всесвітнє павутиння стало основним постачальником інформації в Інтернеті, обігнавши по трафіку протокол пересилання файлів FTP, був утворений Консорціум всесвітнього павутиння (W3C). Можна сказати, що Всесвітнє павутиння перетворило Інтернет і створило його сучасний вигляд. З 1996 року Всесвітнє павутиння майже повністю підмінює собою поняття "Інтернет". На 1 січня 1996 року мережа поєднувала 9 472 000 хостів. [14]

В 1990-ті роки Інтернет об'єднав у собі більшість існуючих тоді мереж (хоча деякі, як Фідонет, залишилися відособленими). До 1997 року в Інтернеті налічувалося вже близько 10 млн. комп'ютерів, було зареєстровано більше 1 млн. доменних імен. Інтернет став дуже популярним засобом для обміну інформацією. В 1998 році Папа Римський Іоанн Павло ІІ заснував всесвітній День Інтернету (30 вересня). [22]

У 1999 році вперше зроблена спроба цензури Інтернету (популярний принцип: "Інтернет нікому не належить"). У ряді країн (Китай, Саудівська Аравія, Іран, Єгипет, країни колишнього СРСР) державними органами зроблені серйозні зусилля, щоб технічно блокувати доступ користувачів до певних серверів і сайтів політичного, релігійного чи порнографічного характеру.

У 2002 році мережа Інтернет пов'язує 689 млн. осіб та 172 млн. хостів. Розробляються нові технології Інтернету, які повинні замінити "старий Інтернет", розширити його функції або створити національні комп'ютерні мережі [14].

У 2004 році Інтернет нараховував 700 млн. користувачів; кількість сайтів перевищило 5млн.

На 5 січня 2011 року кількість Інтернет користувачів у світі досягла 2-х мільярдів.

Таким чином, у розвитку Інтернету можна виділити три етапи:

бурхливий розвиток систем обробки інформації;

розвиток комунікації та електронної комерції;

розвиток Інтернету як середовища спілкування (Vkontakte, Odnoclassniki, Blogger, Myspace, Youtube, Skype).

Сучасний Інтернет немає ні президента, ні головного інженера, але вони є у мереж, що входять до Інтернет. Основні напрямки розвитку визначає "Спільнота Internet" (ISOC - Internet Society). ISOC - це організація на громадських засадах, яка за мету має співдію глобальному інформаційному обміну через Інтернет. ISOC - призначає раду старійшин, яка відповідає за технічне керівництво і орієнтацію Internet.

Рада старійшин за архітектурою Інтернет (IAB - Internet Architecture Board) являє собою групу запрошених осіб, які добровільно виявили бажання прийняти участь в її роботі. IAB регулярно збирається, аби затверджувати стандарти і розподіляти ресурси (наприклад, адреси). Інтернет працює завдяки наявності стандартних засобів взаємодії комп'ютерів і прикладних програм. Наявність таких стандартів дозволяє без проблем зв'язувати між собою комп'ютери виробництва різних платформ і фірм. IAB - несе відповідальність за ці стандарти, а також слідкує за різного роду номерами, які повинні залишатись унікальними (наприклад, адреса комп'ютера).

Інженерна комісія Інтернет (IETF - Internet Ingineering Task Force) - ще один громадський орган, де користувачі Інтернет можуть висловити свої погляди відносно того, як повинна функціонувати мережа. IETF - регулярно збирається для вирішення поточних технічних та організаційних проблем Internet і може формувати різні робочі групи з добровольців для вирішення виникаючих важливих проблем [14].

InterNIC - державна служба реєстрації в Інтернет.

WWWC - WWW Cnsortium - комітет по стандартизації в Інтернет.

Програмне забезпечення Інтернету умовно розбито на кілька великих груп:

браузери (browsers) - дослідники Всесвітньої павутини (WWW); програми, що дозволяють знаходити і переглядати гіпертекстові документи, опубліковані в мережі, на комп'ютері (Microsoft Internet Explorer, Opera, Mjzilla);

поштові програми (e-mail programmes) - спеціальні програми для прийняття, відправлення, сортування та перегляду електронної пошти (Mail.ru; Ukr.net);

програми спілкування (chat programmes) - програми, що надають можливість вести переговори в мережі, як у текстовому режимі, так і в режимі аудіо і відео обміну (ICQ, IPhone, EasyTalk, CU see Me, Odigo);

програми для роботи з файлами - FTP клієнти: CuteFTP і WS_FTP, "менеджери закачувань": GetRight, Go! Zilla, Net Vampire, ReGet.

Цим переліком список програмного забезпечення Інтернету не обмежується. Кожна з груп може бути значно поповнена прикладами [14].

Оплата за послуги Інтернет здійснюється наступним чином. В зв'язку з тим, що єдиного постачальника мережевих послуг не існує, організації самі фінансують свої мережі, кожна з яких вважається частиною загальної мережі Інтернет. Також існують приватні опорні мережі, які часто на комерційній основі пропонують доступ до Інтернет компаніям та окремим особам.

Інтернет - це великий комплекс, що включає локальні мережі й автономні комп'ютери, з'єднані між собою будь-якими засобами зв'язку, а також програмне забезпечення, що забезпечує взаємодію всіх цих засобів на основі єдиного транспортного протоколу ТСР і адресного протоколу ІР.

Опорну мережу Інтернету представляють вузлові комп'ютери і канали зв'язку, що сполучають їх між собою. Вузлові комп'ютери також називають серверами або хостами.

На кожному з вузлів працюють так звані маршрутизатори, здатні за ІР-адресою прийнятого ТСР-пакета автоматично визначити, на який із сусідніх вузлів пакет треба переправити. Маршрутизатором може бути програма, але може бути й окремий, спеціально виділений для цієї мети комп'ютер. Маршрутизатор безупинно сканує простір сусідніх серверів, спілкується з їхніми маршрутизаторами і тому знає стан свого оточення. Він знає, коли якийсь із сусідів "закритий" на технічне обслуговування або просто перевантажений. Приймаючи рішення про переправляння отриманого ТСР-пакета, маршрутизатор ураховує стан своїх сусідів і динамічно перерозподіляє потоки так, щоб пакет пішов у тому напрямку, який у цей момент є найбільш оптимальним.

Локальні мережі, що працюють на основі своїх протоколів (не ТСР\ІР, а інших), підключаються до вузлових комп'ютерів Інтернету за допомогою так званих шлюзів. Знову ж таки, шлюзом може бути і спеціальна програма. Шлюзи виконують перетворення даних із форматів, прийнятих у локальній мережі, у формат, прийнятий в Інтернеті, і навпаки.

Слід зауважити, що організація взаємодії між елементами мережі є складним завданням, тому її розбивають на декілька простіших завдань.

Міжнародною організацією по стандартизації (ISO) був запропонований стандарт, який покриває всі аспекти мережевого зв'язку, -- це модель взаємодії відкритих систем (OSI). Він був введений в кінці 1970-х років.

Модель OSI складена з 7 впорядкованих рівнів, кожному з яких відповідає набір протоколів (тобто правил взаємодії):

рівень користувача (прикладний) - сукупність файлів з документами, програм й інших ресурсів, установлених на комп'ютері користувача (чим ширші можливості цих програм, тим ширші й можливості користувача, наприклад, є програми для прослуховування музики та радіотрансляцій, програми для перегляду відео, поштовий клієнт тощо);

представницький рівень - операційна система, що виступає посередником між людиною, комп'ютером і програмами (протоколи представницького рівня займаються обслуговуванням прикладних програм; до програм представницького рівня належать програми, що запускаються, наприклад, на сервері, для надання різних послуг абонентам: Web-сервер, FTP-сервер, NNTP (Net News Transfer Protocol), SMTP (Simple Mail Transfer Protocol), POP3 (Post Office Protocol);

рівень сеансів зв'язку - для кожного сеансу зв'язку створюється свій канал, усередині якого відбувається обмін інформацією, а протоколи цього рівня відповідають за встановлення, підтримку і знищення відповідних каналів;

транспортний рівень - протоколи транспортного рівня керують передачею даних з однієї програми в іншу (до таких протоколів належать ТСР (Transmission Control Protocol) і UDP (User Datagram Protocol);

мережний рівень - всесвітнє об'єднання комп'ютерів, кожен з яких має унікальну ІР-адресу (передача даних, нарізаних на пакети за протоколом ТСР, між сполученими комп'ютерами - локальні (корпоративні) мережі);

рівень з'єднання (канальний або логічний рівень) - фізична передача сигналу з одного комп'ютера на інший, наприклад за допомогою модему (до протоколів логічного рівня для телефонних ліній належать протоколи SLIP (Serial Line Interface Protocol) і РРР (Point to Point Protocol);

фізичний рівень - сигнал від одного модему відправляється через канал зв'язку до іншого пристрою (фізично цей сигнал може бути пучком світла, потоком радіохвиль, пакетом звукових імпульсів тощо; протоколи фізичного рівня визначають вид і характеристики ліній зв'язку між комп'ютерами).

Стек протоколів мережі Інтернет був розроблений до моделі OSI. Тому рівні в стеку протоколів Інтернету не відповідають аналогічним рівням в моделі OSI. Стек протоколів Інтернету складається з п'яти рівнів: фізичного, канального (ланки передачі даних), мережевого, транспортного, забезпечують фізичні стандарти, мережене проходження даних , міжмережеву взаємодію і транспортні функції, які відповідають однойменним рівням моделі OSI, і прикладного, який об'єднує функції рівня користувача, представницького та рівня сеансів зв'язку.

Таким чином, Інтернет у дійсності перетворився у багатопротокольну мережу, що інтегрує інші стандарти. Основні серед них - стандарти взаємодії відкритих систем (OSI). Запропоновані Міжнародною організацією по стандартизації (OSI) протоколи OSI отримали велике розповсюдження у Європі, де вплив ТСP/IP не був таким великим, як у США. Системи, які засновані на інших протоколах, також підключаються до Інтернет через шлюзи [14].

3. ВПЛИВ МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ НА РОЗВИТОК СУЧАССНОГО ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

3.1 Досвід України у формуванні інформаційно - комунікативного суспільства

Перші користувачі мережі Інтернет з'явились на території України ще за радянських часів. У 1990 році було створено перші три вузли доступу до мережі. У тому ж році було розпочато деяку підтримку української частини доменного простору мережі Інтернет - домену ua. Спочатку домен підтримувався неформально при маршрутизації пошти співробітниками московського АТ "Ревком", на той час відомого як Інтернет-вузол Інституту атомної енергії ім. Курчатова.

1 грудня 1992 року домен .ua було офіційно делеговано Україні. З цього часу і прийнято відліковувати історію української мережі Інтернет.

Наведемо основні події цієї історії з розбивкою по рокам:

1992 рік - делегування домену .ua Україні: адміністрування домену доручено співробітникам Київського ТОВ "Комунікаційні Системи";

2000 рік - у квітні кількість хостів у домені .ua перевищила 30 тисяч;

2002 рік - у січні кількість хостів у домені .ua перевищила 60 тисяч;

2003 рік - Базовою мережею передачі даних для побудови Національної мережі (Backbone) обміну інтернет-трафіком (НМОІТ) була обрана мережа передачі даних ВАТ "Укртелеком".

У березні 2009 року українська аудиторія користувачів Інтернету (користувачі, які зробили більше одного перегляду сторінки за березень 2009 року, й користувачі, які переглядали сторінки в березні й у попередньому місяці) становила 11,96 млн. осіб, що на 9,4% більше, ніж у лютому 2009 року.

Останні дослідження в області Телекому в Україні та за кордоном, проведені InMind та міжнародною мережею Factum-Group, показують, що загальна чисельність осіб, які мають доступ до Інтернету в Україні (від 15 до 75 років) - 27 % (10,4 млн.чол. ), а регулярно заходять в Мережу (хоча б раз на місяць) 8 000 000 (21 % населення). Тобто в наявності стабільне зростання проникнення Інтернету в країні. Також характерною тенденцією стало збільшення частоти використання мережі Інтернет. Поглянемо на статистику використання Інтернет з 2005 по 2010 роки, що зображено на рисунку 3.1.

Рисунок 3.1 - Статистика Інтернет-користувачів в Україні (2005-2010 рр.)

Рисунок 3.1 складено самостійно на основі електронних джерел.

За результатами міжнародного дослідження InMind і Factum-Group у 8 країнах Центральної та Східної Європи, Україна істотно відстає від країн ЦЄ (51 % користувачів в Словаччині, 56 % - у Литві, 70 % - в Угорщині і Німеччині). При високій частці проникнення мобільного зв'язку в Україні (77 %) даний показник нижче, ніж у Словаччині (80 %), Угорщини (85 %), Литві (90 %) і Латвії (95 %). Найбільш активні у використанні телеком-технологій та Інтернету - жителі великих міст, молодь, особи з високим доходом.

Серед найбільш відомих українським користувачам Інтернет-ресурсів виділяється група лідерів. У неї входять пошуковики google.com (70 %) і yandex.ua (24,6 %) і український портал UKR.NET (2,2 %). Якщо говорити про відвідування вітчизняних сайтів, то 35% всіх українських користувачів за минулий місяць відвідали хоча б раз портал UKR.NET, 24 % - bigmir.net, 16 % - meta.ua. Розвиток українського Інтернету визначає актуальність точної професійної оцінки соціально-демографічного та психографічним профілю відвідувачів ресурсів UA-net. Отриману інформацію видно з рисунку 3.4.

Точності такої оцінки сприяє перша в Україні система медіа вимірювання аудиторії Інтернету, заснована на постійно діючій Панелі респондентів (5000 осіб), які репрезентують всіх українських Інтернет-юзерів. Унікальність Панелі в тому, що вона була створена методом персонального рекрутингу, що виключає анонімність участі (при збереженні конфіденційності), а, отже, робить неможливим спотворення учасниками відомостей про своє соціально-демографічний профіль.

За підсумками березня місяця 2010 року, аудиторія українського інтернету склала 24 852 611 Cookies. Це унікальні Браузери, які зробили більше одного перегляду сторінки (хіта) за поточний місяць + Браузери, які переглядали сторінки в цьому і в минулого місяця. У порівнянні з лютим зростання аудиторії склав 34,75 %.

Таке зростання обумовлений використанням нової географічної бази IP-адрес, яка дозволила більш точно визначити кількість користувачів УАнету.

Рисунок 3.2. складено самостійно на основі електронних джерел.

Географія українського Інтернету. Географічно, як і попередньо лідирує київський регіон. Його доля склала 50,02 % від спільної аудиторії, у той час, як у житомирського та івано-франківського регіонів найменша активність - всього 0,17 % та 0,22 % відповідно, у черновицького регіона - 0,33 %. Далі, у порядку спаду, слідують такі великі регіони, як: Донецьк, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Крим, Луганськ. Їх сумарна доля складає 29,64 %. На останні регіони прийшлося 11,62 %. Потрібно відмітити, що користувачі, провайдером яких є Укртелеком, відносяться до київського регіону.

Нижче, на рисунку 3.3 наведено географічний розподіл українських відвідувачів, з якого видно, що в Києві найбільша кількість людей використовує Інтернет.

Рисунок 3.3 - Аудиторія за регіонами України (травень 2010 року).

Київ - безперечний лідер з усіх регіонів України з кількості Інтернет-коритувачів, Донецьк - на другому місті, а Харків зайняв третє. Таблицю складено за джерелом № 11.

Найбільшою популярністю серед операційних систем здобула система Windows XP, однак для забезпечення більшої безпеки інформації використовують Windows VISTA.

Обов'язково потрібно згадати про браузери, які зображені на рисунку 3.4, за їх допомогою ми отримуємо доступ до великих масивів інформації, схованої у всесвітньому павутинні. Бо без них Інтернет так і залишився б грандіозною ідеєю, яка не має реальної користі.

Рисунок 3.4 - Використання програмного забезпечення для перегляду веб-сайтів.

Що стосується суспільно-політичного впливу Інтернет, він став невід'ємною частиною політичної діяльності. Без власного сайту деякі політики вже навіть і не мислять про більш-менш публічну діяльність. Але в епоху web 2.0 одного сайту замало. Все більше державних діячів використовують нові медіа, блоги, Twitter, відеотрансляції і пряме спілкування з виборцями онлайн. Наприклад, 2009 рік для України став роком президентських виборів. Цей факт пояснює особливу активність українських політиків в Мережі і в сучасних веб-сервісах зокрема. Ще навесні президент України відкрив "особисте Інтернет-представництво" в "Твіттер". Спочатку в цьому мікроблозі публікувалися посилання на прес-матеріали, що розміщуються на сайті глави держави, потім стали з'являтися більш осмислені "твіти" по поточних подіях. Активізувалася в Мережі кандидат у президенти - прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко, запустивши новий сайт, на якому є блог. Ще один блог прем'єр веде в "Живому журналі". Використання Інтернету в політиці - звичне явище і на Заході, і в країнах колишнього СРСР. Проте до теперішнього діалогу політики поки ще не готові і використовують Мережу як представницький інструмент або як засіб чорного піару. Перетворення Інтернету в інструмент спілкування зі звичайними людьми, на засіб діалогу та обміну думками поки ще справа не близького майбутнього для України [29].

Поки ще Україна знаходиться на низькій стадії розвитку і кількості Інтернет-користувачів порівняно із КНР та країнами Європи, але, зазираючи у майбутнє, світовий інформаційно-комунікаційний простір, що розширюється з кожним роком, готовий прийняти Україну, як повноправного учасника процесів економічної інтеграції регіонів, країн і народів.

Безперечно на сьогодні КНР є лідером у світі з використання Інтернету і його чекає блискуче майбутнє, так як держава не скупиться на розвиток наукомістких галузей і, особливо, електроніки. У найближчому майбутньому попит на програмне забезпечення у КНР буде різко зростати.

Після аналізу Мережі Інтернет у КНР з суспільно-політичної точки зору, зазначимо, що доступ до іноземних сайтів зсередини материкової КНР обмежується урядом КНР з метою цензури. Веб-сторінки фільтруються за ключовими словами, пов'язані з державною безпекою, а також по "чорному списку" адреси сайтів. Спроби зберегти свою владу в епоху інформаційних технологій шляхом створення інформаційних кордонів між суспільством і "глобальним світом без кордонів", при цьому залишаючи за собою виключне право доступу в заборонену зону для решти громадян держави (Всесвітню мережу), являють собою одну з "екстравагантних" форм пристосування до нових умов і політичних ризиків. КНР розглядає комп'ютерні війни як дуже важливий інструмент захоплення ініціативи на ранніх етапах конфлікту. Метою є досягнення "електромагнітного домінування". Цей факт є невипадковим. Як уже зазначалося, в інформаційну епоху хто слабший за традиційними параметрами, розвиває ту сферу, в якій він може обійти передбачуваного супротивника.

Надалі, Інтернет буде грати усе більш значиму роль, у формуванні нових поколінь світового співтовариства. Українська громадська думка поки що байдуже реагує на постійно зростаючу роль Інтернет у сучасному світі. Наприкінці першого півріччя 1999 року близько третини українців знали, що таке Інтернет, а ще 25% чули про його існування. Цей факт багато в чому пояснюється слабкою поінформованістю українців про те, що таке Інтернет і яка його роль у розвитку суспільства.

Для входження України у світове інформаційне співтовариство, перш за все, необхідні формування і розвиток домашньої комп'ютеризації. Рішення цього завдання забезпечить адекватне розуміння суті Інтернет, зацікавленість людей у використанні інформації як ресурсу громадського та індивідуального розвитку, участь особистості в процесі переходу до інформаційного суспільства. У результаті з'явиться можливість більш ефективного вирішення ряду складних проблем соціального характер - зайнятості, медичної допомоги на дому, організації дозвілля, електронної торгівлі, інформаційно-культурного обслуговування. Велика частина людей досягне більш високого рівня інформаційної культури та комп'ютерної грамотності.

Розвиваючи по всьому світу Інтернет, можливо створити нові види діяльності і нові способи побудови соціальних відносин, що сприяють збільшенню інтелектуального, творчого потенціалу людини, так як, буде реалізовано найважливіша умова демократичного розвитку - створення ефективної системи забезпечення прав громадян і соціальних інститутів на вільне одержання, поширення і використання інформації.

Інтернет - це життєва неминучість, так само як і книгодрукування, телефон і телебачення. Коли знадобитися підняти маси людей на відкритість і розвиток, тоді і доступ до Інтернет з'явиться у всіх. Інтернет надає свободу вибору, але тільки для тих, хто здатний зробити вибір, хто готовий зберігати за собою право на вибір. Завдяки Інтернету відбувається перехід до зв'язків від кожного до кожного, формуються різні інтернет-спільноти: об'єднані спільним проектом, спільною метою, спільним захопленням. Глобальність, універсальність, мінливість - ось основні ознаки Інформаційної ери. Інтерактивність і горизонтальність зв'язків - це особливості соціальної взаємодії в еру Інформації. Інтернет дає нам новий спосіб культурного бачення, переходу до нових способів взаємодії та освоєння прогресивних досягнень усього людства.

3.2 Особливості Інтернет у КНР

Історія відкриття китайського Інтернет (Сінет) починається з 20 вересня 1987 року, коли професор Цянь Тяньбай відправив перше електронне повідомлення з текстом "Долаючи Велику китайську стіну, щоб з'єднатися зі світом". Проект Інтернет CANET (Chinese Academic Network), за який відповідав професор Цянь Тяньбай, був науково-дослідницьким проектом, здійснюваним Пекінським науково-дослідним інститутом обчислювальних машин в 1986 році. Його партнером в цьому проекті був Університет "Karlsruhe" колишньої Західної Німеччини. У електронному повідомленні, відправленому професором Цянь Тяньбаєм дійсно була реалізована функція запам'ятовування і трансляції. Швидкість зв'язку в початковому етапі був 300 bps. У грудні 1988 року Університетська мережа Цинхуа стала використовувати програмний пакет E-Mail, за угодою X400, імпортований професором Ху Даоюань з канадського Університету UBC (University of British Columbia) і за допомогою мережі Х.25, з'єднувалася з канадським Університетом UBC (University of British Columbia) і відкрила застосування E-Mail.

У 1988 році Дослідницький інститут фізики високої енергії при Академії Наук КНР на основі підключення до мережі Х.25 зробив DECnet цього інституту, продовженням центрального DECnet Західної Європи, здійснив міжнародне дистанційне з'єднання мереж ВМ, а також зв'язок з E-Mail з Європи і Північної Америки.

У травні 1989 року китайська дослідницька мережа (CRN), за допомогою досвідченої мережі Х.25 колишнього Міністерства зв'язку КНР, реалізувала контакт з дослідницькою мережею ФРН. CRN надала сервіс E-Mail в передачі документів і за допомогою німецької мережі DECnet зв'язалася з Інтернетом.

У жовтні 1990 року професор Цянь Тяньбай як представник КНР офіційно зареєстрував ім'я топ домена КНР (.cn) в DDN-NIC, колишньому інформаційному центрі Інтернету, і тим самим почався сервіс міжнародної комунікації електронної пошти (E-Mail) з використанням імені топ домена КНР (.cn), що заповнило пропуск КНР в Інтернеті.

У 1993 році Інститут фізики високих енергій орендував супутник AT & T для з'єднання з Stanford Linear Accelerator Center на швидкості 64 КБ / с. Після відкриття виділеної лінії Комісія державного фонду всіма силами сприяла і інвестувала 300 тис. юанів для надання можливості керівникам важливих науково-дослідних проектів різних галузей наук приєднати свій комп'ютер до цієї виділеної лінії, і сотні учених змогли б використовувати E-Mail в КНР.

20 квітня 1994 року була відкрита міжнародна лінія 64 КБ / с проекту NCFC, яка була включена в Інтернет через американську компанію Sprint, тим самим було реалізоване всебічне з'єднання з мережею Інтернет. З тих пір, КНР офіційно визнано міжнародним співтовариством Інтернет-країною. Ця новина була внесена в державний статистичний вісник, як одне з важливих науково-технічних досягнень.

15 травня 1994 року Дослідницький інститут фізики високої енергії при Академії наук створив перший сервер WEB КНР. Перший комплект сторінок WEB містив інформацію про розвиток КНР та рубрику "Tour in China" (Подорож до КНР). Надалі в цій рубриці почалася передача текстової інформації з картинками, і вона була перейменована в "Вікно до КНР".

21 травня 1994 року за сприяння професора Цянь Тяньбай і німецького Університету Карслує мережевий інформаційний центр обчислювальних машин при Академії наук КНР завершив установку сервера домена КНР (.cn) і тим самим закінчилася історія того, що домен .cn раніше весь час знаходився за кордоном.

У вересні 1994 року керівник китайської телекомпанії і міністр комерційного департаменту США Бран підписали китайсько-американську угоду по Інтернету, в якому передбачено, що китайська телекомпанія відкриє дві виділені лінії 64 КБ / с через американську компанію Sprint (одна лінія в Пекіні, інша в Шанхаї). В результаті почалося будівництво Китайського Інтернету комп'ютерів (CHINANET) загального використання.

У КНР існує кілька спеціалізованих мереж:

науково-дослідна CSTNet, що об'єднує науково-дослідні інститути, державні науково-технічні органи і деякі академічні установи (у тому числі й Інститут фізики високих енергій), знаменита тим, що саме там був проведений перший вихід в Інтернет в травні 1994 року через 64-кілобітную лінію Sprint;

освітня мережа CERNET, що об'єднує освітні установи КНР, починаючи з середніх шкіл і закінчуючи університетами у великих містах країни;

дві інші мережі - China Net і Golden Bridge Network (GBNet) - є двома найбільшими комерційними мережами КНР. Крім того, ChinaNet - це державна мережа, яка охоплює більше 50% ринку Інтернет-послуг у країні і надає Інтернет-сервіс державним організаціям. На сьогоднішній день в КНР, включаючи Гонконг (Сянган), понад 100 тис. провайдерів.

У 1995 році компанія China Telecom через два канали пропускною спроможністю 64 КБ / с в Пекіні та Шанхаї, орендовані в Sprint і з'єднують КНР з США, почала надання послуг Інтернет через телефонні лінії, DDN та мережа X.25. Компанія також почала будувати державну мережу (backbone) China Net.

Сьогодні клієнти Сhina Net входять в мережу через єдиний для всієї країни телефонний код 163. З 2010 року China Net ввела в дію новий проект: доступ в мережу можна отримати з будь-якого зареєстрованого в КНР телефону, набравши номер 169 і ввівши такий самий пароль. Вартість послуг Інтернету враховується в телефонному рахунку. Доступ за кодом 169 дозволяє працювати тільки в китайській частині Інтернету.

Відповідно до першого статистичного дослідження китайського сегменту Інтернет, проведеного в 1997 році CNNIC, у КНР було 290 тисяч комп'ютерів, підключених до Інтернет, 620 тисяч користувачів, 4066 зареєстрованих доменних імен, 1500 веб-сайтів. А з 2005 року до сьогодні кількість Інтернет-користувачів збільшилася аж у сорок разів, що видно з рисунку 3.5, який складено самостійно на основі електронних джерел.

Про популярність мобільного Інтернету в КНР свідчать плани найбільших світових виробників стільникових телефонів, що працюють на ринку КНР: Nokia (China) Investment Co., Ltd., Моtоrоlа China Electronic Ltd. і Sony-Ericsson (China).

Рисунок 3.5 - Статистика Інтернет-користувачів у КНР (2005-2010 рр.)

Історія розвитку Інтернет в КНР налічує трохи більше двох десятиліть, але сьогодні країна за кількістю користувачів вже вийшла на перше місце в світі (2011 рік) - 457 млн. користувачів (більше, ніж усе населення США), а 233 млн. осіб користується мобільним Інтернетом.

На сьогоднішній день в країні 99,1% волостей і селищ і 92% адміністративних сіл охоплено Інтернет, а охоплення волостей і селищ системою широкосмугового доступу до Інтернет становить 95,6%. Мережею мобільного зв'язку третього покоління покрита майже вся країна.

Найпопулярніший китайський пошукач "Байду", відомий всім. Правда це не тільки пошукач по сайтах, зображеннях, відео і музиці. Це також окремий пошук для інвалідів, дітей, пошук по документах, книгах, блогам, новинам, географічний пошук (адрес), пошук на жорсткому диску, на урядових сайтах. Крім того, "Байду" -- це велика соціальна платформа (web 2.0). Під одним акаунтом об'єднані різноманітні сервіси (Байду.Новини, Байду.Фінанси, Байду.Гроші, Байду.Знайомства тощо).

Лідер серед Інтернет-месенджерів -- QQ, який займає більше 70% китайського ринку з 783,4 млн. зареєстрованих користувачів, з яких 317,9 млн. -- активних користувачів на кінець березня 2010 року. У MSN Live приблизно 19 мільйонів активних користувачів, це 4,9% ринку, далі слідують Sina UC (4,1%) Fetion (3,7%) і Aliwangwang (3,1%). Популярність Fetion падає (він призначений для обміну sms між користувачами комп'ютерів і телефонів, що обмежує число його користувачів), а Aliwangwang, навпаки, набирає популярність завдяки спільним зусиллям Alibaba і Taobao -- його частка виросла з 2,5% до 3,1% тільки за останню чверть 2010 року згідно з результатами Analysys International. Замикає шестірку интернет-мессенджеров Baidu Hi, що схожий на GTalk - 1 млн. користувачів.

Серед китайських соціальних мереж найбільш популярні "Сяоней" (http://xiaonei.com) і "Хайней (http://hainei.com). Обидві належать одному господарю, обидві схожі на Facebook і один на одного. Відрізняє їх всього лише назва: перший переводиться, як "в школі", другий - "в морі" (під морем мається на увазі життя). Проте вони поки не мають такого успіху, як Facebook.

Слід зауважити, що головний прихильник і рушій китайського Інтернету - це держава, яка зацікавлена в тому, щоб суспільство не виходило з-під контролю політичної системи. Органи держави, що управляють, сподіваються використовувати Інтернет-додатки для вивчення настроїв окремих верств населення і проведення обширних опитів, а також для організації ефективного зворотного зв'язку з держапаратом і підвищення участі громадян у формуванні соціальної політики держави.