Поміркованість конфліктного бачення соціальної дійсності, що була притаманна Л. Козеру, виявляється у підкресленні ним того, що конфлікти рідко торкаються ключових факторів, які підтримують цілісність системи, що різні моделі аналізу однаково важливі, що в плюралістичному суспільстві різноманітні конфлікти виникають та вщухають, не порушуючи в цілому підвалин системи.

Прийнявши організмічну модель соціальної організації Г. Зіммеля за основу, Л. Козер розвиває аналіз тих умов функціонування соціального організму, які б дозволяли враховувати конфліктні процеси. Його уявлення про соціальну реальність будуються на таких вихідних тезах:

§ соціальний світ можна розглядати як систему різноманітне взаємопов'язаних частин;

§ будь-якій соціальній системі, оскільки вона складається з різноманітне пов'язаних частин, притаманні дисбаланс, напруження, зіткнення інтересів;

§ процеси, що відбуваються у складових частинах системи та між ними, за певних умов сприяють збереженню, зміні, зростанню чи ослабленню інтеграції, її адаптивності;

§ багато процесів, що звичайно вважаються руйнівними для системи (наприклад, насильство, суперечки, відхилення і конфлікти), за певних умов можна розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи, підвищують потенціал її пристосовуваності до середовища.

На базі таких тез розгортається козерівське тлумачення позитивних функцій конфлікту в соціальних системах. Дослідницька увага загострюється на виявленні причинних зв'язків, які пояснюють: яким чином конфлікт зберігає або відтворює інтегративність системи, підсилює її адаптивність.

У цій площині конфліктолог здійснює всеоб'ємне дослідження змінних характеристик конфліктних явищ, зокрема: причини, гостроту, тривалість, функції конфлікту, - намагаючись зв'язати аналітичні поняття із специфікою та різноманітністю форм суперечливих громадських відносин, зробити свою схему такою, що перевіряється й емпірично уточнюється.

За висновками Л. Козера, причини конфлікту у кінцевому підсумку виникають тоді, коли існуючій соціальній нерівності, системі розподілу дефіцитних ресурсів відмовляють у правомірності. Втрата існуючою системою легітимності є наслідком дії таких соціальних структурних змінних, як, наприклад, можливість відкрито висловлювати невдоволення у рамках певної системи, як рівень мінімальної взаємної лояльності, необхідної для збереження цілісності системи, як допустимий у системі рівень мобільності, а також залежить від темпів зростання знедолення та різних структурних обмежень, в які потрапляють незаможні верстви. Особливо важливими є психологічні зміни, наприклад особисті утиски та пригноблення, які посилюють вірогідність виникнення відкритого конфлікту.

Гострота конфліктних відносин розкривається при дослідженні взаємозалежності таких змінних, як емоції, що їх породжує в учасників конфлікту, жорстка соціальна структура, рівень реалізму учасників, зв'язок конфлікту з основоположними цінностями і проблемами. Найбільше значення надається першим двом змінним, які визначатимуть об'єктивність і реалістичність конфлікту.

Тривалість конфлікту у свою чергу залежить від таких факторів, як чіткість цілей конфліктуючих груп, ступінь їх згоди відносно сенсу перемоги або поразки, від здатності лідерів тверезо оцінювати тої дії і можливі результати. Аналізові усіх цих змінних до Л. Козера не приділялося достатньої уваги.

І, врешті-решт, в дослідницькій стратегії Л. Козера акцент ставиться саме на позитивних функціях конфлікту (з врахуванням збереження інституціоналізованих зразків як в усій соціальній системі, гак і в її підсистемах). Конфліктолог підкреслює адаптивні функції конфлікту в соціальних системах. Це головний висновок його аналітичних розвідок. Як уже зазначалося, американський соціолог розвивав традицію організмічних аналогів у дусі Г. Спенсера і Г. Зіммеля. Тобто конфлікт розглядається ним як функціональний процес, що сприяє підтриманню життєво важливих умов функціонування "соціального організму". Отже, конфліктні процеси, що протікають в окремих частинах суспільства та між ними, за певних обставин сприяють збереженню, зміні та адаптивності системи, іншими словами, постійному пристосуванню її до умов, що змінюються, сприяють життєздатності й стійкості інституціоналізованих зразків соціальної організації. За аргументами Л. Козера, конфлікт може сприяти чіткішому розмежуванню групових інтересів, централізації прийняття рішень, зміцненню ідеологічної єдності, підсиленню соціального контролю.

Водночас у теоретичній конструкції американського конфліктолога залишилися відкритими ряд питань. Насамперед ідеться про саме визначення конфлікту. У Л. Козера конфлікт означає будь-яке зіткнення інтересів, де присутній елемент суперечності, - від родинних чвар до міждержавних протистоянь. Не встановлена міра, критерій конфліктності, немає повної ясності щодо причин та усіх функцій конфлікту. Не з'ясовані також рівень абстрактності понять теорії конфлікту, можливості формулювання загальних, універсальних закономірностей у конфліктних процесах, не розроблена методологія концептуалізації "середнього рівня" для специфічних типів конфлікту тощо. Все це завдання подальшого розвитку конфліктології, які лише поставлені в концепції Л. Козера. Зазначимо, й те, що американський теоретик висвічує ті сторони соціального світу, у яких конфлікт сприяє інституціоналізації й інтеграції, та обходить потенційні дисфункціональні наслідки конфлікту. Певною мірою йому притаманна така сама однобічність, у якій він звинувачував Парсонса, хоч не важко помітити, що конфліктна версія соціальної системи у козерівській інтерпретації за своїми висновками мало відрізняється від парсонсівської моделі. Вона базується на тому ж функціоналістському підході, запозичує нормативні елементи функціоналізму та, відштовхуючись "від супротивного", підводить до тих же висновків відносно механізмів саморегуляції "соціального організму".

Конструктивність критичного підходу до соціологічного відображення реальності була закладена Л. Козером у визначення ним своїх теоретичних завдань. Це зумовило його авторитет в усіх прибічників інших течій в соціології США. Як зазначав Л. Козер, він був "офіційною опозицією" академічної соціології.

Л. Козер займав у структурі соціології США 60 - 70-х років особливе місце. Він виступав представником двох супротивних тенденцій у соціологічному мисленні тих років: позитивістської, функціоналістсько-апологетичної, і гуманістичної, критичної. Він був свого роду містком між консерваторами і радикалами в соціології, які однаково могли б вважати його своїм прихильником.

Це добре видно на прикладі ставлення теоретика до відомої дилеми соціальної науки: чи є її метою опис механізмів соціального життя, які мають використовуватися "соціальними інженерами" задля закріплення і репродукції існуючих форм влади й домінації, існуючих моделей і зразків соціальних взаємин та інститутів тощо, чи її завдання - соціальний критицизм, критичний аналіз функціонуючої системи, виявлення її хиб, соціальне просвітництво, розуміння того, як соціальні взаємини і інститути утворюються, функціонують, та можуть бути змінені і т. ін., інакше кажучи, постійна критична перевірка відповідності суспільної практики тим ідеалам (насамперед, гуманістичним), досягнення яких ставиться як мета суспільного розвитку. Л. Козер як гуманістично мислячий соціолог, ймовірно, схиляється до другого варіанту, хоча за теоретико-методологічними засадами його концепції його можна віднести до позитивістського, ліберально-апологетичного напряму. Він водночас виступає у двох іпостасях: і як "позитивний функціоналіст","конструктивний конфліктолог", орієнтований на вдосконалення суспільних механізмів та підтримання "у робочому стані" суспільного організму, і як критично налаштований аналітик, котрий доводить незрілість соціальних змін, необхідність врахування протиріч і незгод серед суспільних груп і котрий націлений на розкриття діючих сил соціальної динаміки й громадського прогресу. Показовим у цьому плані є його тлумачення ролі й значення незгоди, "різнобачення", що виявляється у суспільній свідомості, й особливо в межах однієї наукової дисципліни - соціології.

3. Становлення конфліктології