На відміну від дільника Кельвіна, цей тип БОЦС не має унікальної назви, хоча обидва типи згадані як повнодекодуючі (fully decoded) БОЦС, БОЦС типу «стовпчик термометра» (thermometer) або строкові (string) БОЦС. Повнодекодуючі БОЦС часто використовуються як компоненти більше складних БОЦС. Найбільш популярними є сегментні БОЦС, де частина вихідного сигналу повнодекодуючого БОЦС знову надходить на дільник. Дана структура використовується тому, що повнодекодуючий БОЦС відразу монотонний, так що, якщо наступний дільник теж монотонний, у цілому є таким же й результуючий БОЦС.

У сегментні БОЦС з виходом по напрузі (рис.2.4) сигнал подається з одного з резисторів дільника Кельвіна на новий дільник Кельвіна (у цьому випадку

Рис. 2.4. Сегментні БОЦС з виходом напруги

повна структура відома як «дільник Кельвіна-Варлея») або на БОЦС якої-небудь іншої структури.

У всіх БОЦС вихідний сигнал являє собою результат комбінації опорної напруги й цифрового коду. У цьому розумінні всі БОЦС є множниками, але багато які з них добре працюють тільки в обмеженому діапазоні Vref. Дійсні ref-множники БОЦС (MDAC) орієнтовані на роботу в широкому діапазоні Vref

Строге визначення множника БОЦС вимагає, щоб його діапазон опорної напруги включав 0 В, і багато схем, особливо ступінчастого типу зі струмовим режимом і з перемикачами CMOS, допускають позитивне, негативне й змінне значення Vref БОЦС, які не працюють при значенні Vref = 0 В, теж корисні, і їхні типи, що допускають зміну значення V у пропорції 10:1 або наближено, часто відносять до множників БОЦС (MDAC), хоча більш точно їх можна було б назвати напівмножниками БОЦС.

2.3 Архітектури БОЦС з малими зміщеннями

цифровий телебачення кодер сигнал

Через акцент, що робиться у системах зв'язку на БОЦС прямого цифрового синтезу (DDS) з високим SFDR, було покладено багато сил на визначення оптимальної архітектури БОЦС. Фактично, всі високошвидкісні БОЦС з малими перекручуваннями використають деякий вид режиму струмової комутації без ненасичення. Прямий двійковий БОЦС з одним струмовим ключем на розряд дає шифрозалежні помилкові сигнали й, звичайно, не є найбільш оптимальною архітектурою (рис.2.5). БОЦС з одним струмовим джерелом на кодовий рівень не має шифрозалежних помилкових сигналів, але не практичний у реалізації, коли потрібне досягнення високої роздільної здатності.



Рис. 2.5. Архітектура 5-розрядних двійкових БОЦС

Проте ця характеристика може бути поліпшена, якщо декодувати трішки перших старших розрядів (MSB) у код «термометра» при одному струмовому ключі на рівень. Наприклад, 5-розрядний БОЦС-«термометр» мав би архітектуру, подібну представленої на рис.2.6

Рис. 2.6-розрядний БОЦС - «термометр» або повнодекодуючий БОЦС, мінімізуючий шифрозалежні імпульсні перешкоди

Тут вхідне двійкове слово фіксується тригером і потім декодується на один з 31 можливих виходів, які керують другим тригером. Вихід другого тригера керує 31 струмовим ключем з одинаковою вагою, вихідні сигнали яких складаються разом. Ця схема ефективно усуває майже всяку залежність вихідного коду від помилкового сигналу. Залишковий помилковий сигнал на виході однаковий і не залежить від зміни вхідного коду, тобто він шифрозалежний, і може підлягати фільтрації, оскільки з'являється на частоті перетворення БОЦС і її гармоніках.

Причинами перешкод, пов'язаних з повнодекодуючою архітектурою, є насамперед асиметричний вихідний поворот (slewing), кінцевий час включення й вимикання ключів і інтегральна нелінійність.

Очевидним недоліком цього типу БОЦС є велика кількість тригерів і ключів, необхідних для створення 14, 12, 10 або навіть 8-розрядного БОЦС. Але, якщо ця методика використається на п'яти старших бітах 8, 10, 12 або 14-розрядного БОЦС, можливо істотне скорочення шифрозалежного помилкового сигналу. Цей процес називається сегментацією й досить звичайний у БОЦС з низькими перешкодами.

Рис.2.7. Сегментований 10-розрядний БОЦС

На рис. 2.7 представлена схема, за допомогою якої перші п'ять розрядів 10-розрядного БОЦС декодуються, як описано вище, і керують 31 ключем з однаковою вагою. Останні п'ять розрядів отримані за допомогою використання двійково-врівноважених джерел струму. Сигнали від джерел струму з однаковою вагою, що подаються на сходову резисторную схему R/2R, могли б використатися для одержання молодших розрядів (LSB), але цей підхід вимагає наявності тонкоплівочних резисторів, у загальному випадку недоступних для дешевого CMOS-процесу. Крім того, використання R/2R схем знижує вихідний опір БОЦС, тому що вимагає більшого керуючого струму при тій же напрузі й фіксованому навантажувальному опорі.

В 14-розрядному БОЦС AD9772 (TxDAC™) зі швидкодією 150MSPS використається три секції сегментації, показані на рис.2.8. В інших представниках сімейства AD977x і AD985x використовується такий же принцип.

Рис. 2.8. Ядро 14-розрядного CMOS БОЦС AD9772 TxDACTM



Рис. 2.9. Струмові ключі на МОП-транзисторах (PMOS)

Перші п'ять розрядів (MSB) повністю декодуються й керують 31 струмовим ключем з однаковою вагою, кожний з яких є джерелом для 512 рівнів, що відповідають молодшим розрядам. Наступні чотири розряди декодуються в 15 сигналів. Вони керують 15 струмовими ключами, кожний з яких є джерелом для 32 рівнів, що відповідають наступним розрядам. П'ять молодших розрядів зберігаються тригером і керують традиційним двійковим БОЦС на виході з одним розрядом. Для реалізації цієї архітектури потрібно 51 струмовий ключ і 51 тригер.

В основі осередку струмового ключа лежить диференціальна МОП (PMOS) транзисторна пара, показана на рис.2.9. Диференціальні пари керуються низьковольтною логікою, мінімізуючою час перехідних процесів при комутації й часове зрушення. Виходи БОЦС є симетричними диференціальними струмовими виходами, які забезпечують мінімізацію перекручувань парного порядку (особливо у випадках, коли вихід БОЦС керує пристроєм з диференціальним входом, таким як трансформатор або операційний підсилювач - перетворювач струму в напругу).

Повна архітектура сімейств AD977x TxDAC™ і AD985x-DDS є чудовим компромісом у співвідношенні енергоспоживання/продуктивність і дозволяє реалізувати повну функцію БОЦС на базі стандартного CMOS-процесу без тонкоплівочних резисторів. Робота з однополярним джерелом живлення +3,3 В або +5 В робить пристрій надзвичайно привабливими для переносних і малопотужних пристроїв ТБ.



3. Економічна частина

3.1 Підприємство і його види

Основною виробничо-господарською ланкою національної економіки є підприємство. Поняття підприємство сформульовано у Законі України "Про підприємства в Україні".

Підприємство - самостійний господарюючий суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою отримання відповідного прибутку (доходу). Підприємство здійснює виробничу діяльність, тобто є товаровиробником. У практиці господарювання кожне підприємство становить складну виробничо-економічну систему, що здійснює багато видів діяльності.

Основним завданням діяльності підприємства є забезпечення потреб народного господарства товарами і послугами відповідного асортименту та якості. Виконання основного завдання підприємства вимагає вирішення часткових завдань, без чого неможливе виконання головного завдання. До часткових завдань підприємства належать:

- постійне підвищення ефективності виробництва;

- впровадження досягнень НТП у виробництво;

- постійне зростання культурно-технічного рівня працівників підприємства і залучення їх до творчої діяльності (винахідництво, раціоналізаторство, новаторство). Основними рисами промислового підприємства є:

- виробничо-технічна єдність;

- економічна єдність;

- організаційна єдність.

Виробничо-технічна єдність підприємства визначається спільністю призначення продукції або спільністю процесів її виробництва. Вона визначає єдину систему технічної документації, загальну технічну політику.

З розвитком виробничих сил і спеціалізації виробництва виробничо-технічна єдність поглиблюється, оскільки звужується номенклатура виробів.

Економічна єдність підприємства виявляється у єдності плану, обліку, спільності матеріальних, технічних і фінансових ресурсів, економічних результатів роботи та єдиної системи стимулювання.

Організаційна єдність підприємства передбачає наявність єдиного колективу, єдиної адміністрації і управління виробництвом, загального обслуговування колективу підприємства, що визначає спільну відповідальність за його діяльність. Як правило, організаційна єдність підкріплюється спільністю території.

За метою і характером діяльності підприємства поділяються на:

- комерційні, тобто підприємства мають комерційний характер з одержанням прибутку;

- некомерційні, до них належить доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

За формою власності майна:

- приватні, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили;

- колективні, що ґрунтуються на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариств або громадської організації;

- комунальне, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади;

- державні (в т.ч. казенні), засновані на державній власності.

Казенні підприємства це такі, як і не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов:

а) підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50%) є держава;

в) підприємство є суб'єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу:

- національні, капітал яких належить підприємцям своєї краси;

- закордонні, капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження;

- змішані (спільні) - капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

За правовим статусом і формою господарювання:

- одноосібні, є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов'язання всім майном (капіталом), Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми;

- кооперативні (кооперативи), добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності.

В економіці України функціонують два основі типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяльності - науковій, фінансовій, страховій тощо;

- орендні, полягають в тимчасовому (на договірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності;

- господарські товариства є об'єднаннями підприємців.

Такі товариства поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

За галузево-функціональним видом діяльності:

- промислові;

- сільськогосподарські;

- будівельні;

- транспортні;

- торгові;

- виробничо-торгові;

- торгово-посередницькі;

- інноваційно-впроваджувальні;

- лізингові;

- банківські;

- страхові;

- туристичні тощо.

За технологічною (територіальною) цілісністю і ступенем підпорядкування:

- головні (материнські), особливістю є те, що вони контролюють інші фірми;

- дочірні - юридично самостійне організаційне утворення. Що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій;

- асоційовані - є формально самостійними, але з різних причин вони залежать від головної фірми і мусять підпорядковуватися її стратегічним цілям;

- філії - на відміну від дочірніх та асоційованих підприємств не користуються юридичною й господарською самостійністю, не мають власного статуту та балансу, діють від імені і за дорученням головного підприємства, мають однакову з ним назву.

За розміром кількості працівників:

- великі (над великі);

- середні;

- малі (дрібні);

- мікропідприємства (до 10 осіб та обсягом виручки до 250 тис. грн. за рік від продажу продукції (надання послуг).

З-поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу.

До них належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників:

- у промисловості та будівництві - до 200 осіб;

- в інших галузях виробничої сфери - до 50 осіб;

- науці й науковому обслуговуванні - до 100 осіб;

- галузях невиробничої сфери - до 25 осіб;

- роздрібній торгівлі - до 145 осіб.

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і функціонувати 2 типи об'єднань підприємств та організацій:

1) добровільні;

2) інституціональні.

Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству.

Асоціації - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації господарської діяльності.

Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

Корпорації - договірні об'єднання суб'єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів. З делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників.

Консорціуми - тимчасові статутні об'єднання промислового й банківського капітул для досягнення загальної мети. Учасниками консорціуму можуть бути державні та приватні фірми, а також окремі держави.

Концерни - форма статутних об'єднань підприємств (фірм), що характеризується єдністю власності й контролю. Після створення концерну суб'єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фінансовим структурам.

Картелі - договірне об'єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції;

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3.1. Форми добровільних об'єднань підприємств (фірм, компаній) та організацій.

Синдикати - організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об'єднання. Так само може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об'єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції.

Трести - монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємствам, в єдиний виробнично-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну й господарську самостійність оскільки інтегруються всі напрямки їхньої діяльності.

Холдинги (холдингові компанії) - специфічна організаційна форма об'єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств.

Об'єднувані у холдингу суб'єкти мають юридичну й господарську самостійність. Проте право вирішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

Фінансові групи - об'єднання юридично та економічно самостійних підприємств (фірм) різних галузей н/г. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стають й або кілька банків, які розпоряджаються капталом підприємства (фірм, компаній), що входять до складу фін. групи, координують усі сфери їхньої діяльності.

Нині основними формами добровільних об'єднань підприємств (фірм, компаній) дедалі більше стають концерни, корпорації, та фінансові (промислово-фінансові) групи.

3.2 Механізми ціноутворення

Найпростішим й історично першим визначенням ціни є: ціна - це грошове вираження вартості товару. Воно відображає період розвитку простого товарного виробництва, коли ціни коливалися навколо вартості товарів.

Нині найпростішим визначенням ціни є: ціна - це певна сума грошей, яка вилучається за товар.

За капіталістичного способу виробництва відбувається перетворення багатьох індивідуальних вартостей на єдину суспільну, або ринкову, вартість, а останньої - на ціну виробництва.

За простого товарного виробництва основою товарних цін були тільки суспільно необхідні витрати виробництва:

W = c + v + m,

де W - вартість товару; c - витрати товаровиробника на придбання засобів виробництва; v - витрати на відтворення робочої сили; m - додатковий продукт.

За капіталістичного товарного виробництва в основу товарних цін покладено не тільки суспільно необхідні витрати виробництва, а й величина середнього прибутку, співвідношення між попитом і пропозицією.

Цв = c + v + р,

де Цв - ціна виробництва; c - постійний капітал; v - змінний капітал; р - прибуток.

Середній прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції, з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, у яких виробництво товарів не задовольняє потреби споживачів, з відповідним коливанням цін. За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

Якщо за простого товарного виробництва ціни визначалися лише законом вартості, то за капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються дією закону попиту і пропозиції. На цій підставі можна дати визначення ціни.

Ціна - грошове вираження ціни виробництва, взаємодії закону вартості та законів попиту і пропозиції.

З виникненням монополій, олігополій процес ціноутворення значно ускладнюється, зокрема виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. Монопольна ціна виробництва виражається формулою:

Мцв = c + v + р + р1,

де Мцв - монопольна ціна виробництва; c - постійний капітал; v - змінний капітал; р - середній прибуток; р1 - монопольно високий прибуток.

Цей прибуток привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сферах виробництва та обігу. З урахуванням цього ціна за сучасних умов виступає грошовим вираженням монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту та пропозиції, панування олігополій.

Монопольні ціни - це насамперед ціни виробництва. Завдяки зосередженню найсучаснішої техніки, найкваліфікованішої робочої сили, впровадженню найпрогресивніших форм та методів організації виробництва і праці на підприємствах та філіях гігантських компаній формуються найнижчі витрати виробництва. Оскільки на таких підприємствах виробляють основну масу продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає виготовлення 93,7% загальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ цін на цей вид товарів є витрати виробництва на цих підприємствах. Але якби ціни на автомобілі встановлювали лише на основі витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими. Такими їх робить диктат монополій на ринку.

Тому монопольні ціни є й цінами обігу, які відображають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів.

Залежно від типів ринкової системи розрізняють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розвинутих країнах світу регулює держава. Так, у Швейцарії державний контроль над цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, у Франції держава регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспорт, деякі інші товари і послуги.

В період економічної кризи державний контроль над цінами посилюється. Наприклад, у Швейцарії на момент кризи держава контролює всі ціни. На відміну від цього в Україні відбувається надмірна лібералізація цін, що ще більше поглиблює кризу.

Механізм ціноутворення відбувається під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. До зовнішніх належать: 1) споживачі, 2) ринкове середовище (або конкуренти), 3) уряд, 4) учасники каналів збуту; до внутрішніх - витрати виробництва.

Вплив споживачів на механізм ціноутворення здійснюється передусім за умов перевищення пропозиції над попитом, зростаючого насичення їх потреб, конкуренції між споживачами, через впливову громадську організацію захисту прав споживачів та в інших випадках.

Участь уряду в процесі ціноутворення полягає передусім у встановленні фіксованих цін, у прямому та опосередкованому їх регулюванні.

Якщо держава запроваджує фіксовані ціни, то здійснює це шляхом встановлення прейскурантних цін, тобто затверджує ціни на тарифи та послуги відповідними організаціями. В колишньому СРСР 98% цін були прейскурантними, що разом з іншими чинниками породжувало постійні дефіцити. Раціональнішою є ситуація, коли держава встановлює ціни на стратегічні товари і послуги, електроенергію, газ, нафту, вугілля, послуги міського та залізничного транспорту, житлово-комунальні послуги.

На ціноутворення впливають також учасники каналів збуту. Перший варіант реалізації цього чинника - вплив на ціни з боку постачальників продукції, другий - з боку підприємств торгівлі.

У першому випадку автомобільному заводу, наприклад, підвищує ціну на комплектуючі вироби один або декілька постачальників (зокрема, на мотори і шини), у другому - ціни підвищує енергетична компанія для всіх учасників технологічного циклу, і кожен з них змушений також підвищувати ціни на всі деталі (у легковому автомобілі налічується до 1500 лише основних деталей).За цих умов завод може знайти іншого постачальника, підняти ціни на автомобілі залежно від зростання цін на комплектуючі або за рахунок раціоналізації власного виробництва, підвищення тривалості робочого дня тощо підняти ціни не такою мірою, як постачальники.

У другому випадку торгові підприємства можуть підняти постачальницько-збутову надбавку (ціна постачальницьких і збутових послуг та середній прибуток), що сприятиме зниженню споживчого попиту населення і негативно вплине (як і у першому випадку) на обсяги виробництва даного товару. В Україні негативний вплив на ціни, особливо на окремі види послуг, здійснює як сама держава, так і посередники. Так, собівартість 1 кВт/год електроенергії на Південноукраїнській АЕС становить приблизно 2 коп., а споживачі сплачують за неї у 8 разів більше.

Найпоширенішою формою ціноутворення на основі витрат є ціноутворення за принципом «витрати плюс». Це метод ціноутворення, за якого ціну визначають на підставі собівартості продукції шляхом додавання до неї певної частки прибутку (націнки). Відсоток націнки встановлюють на підставі практики галузі, оцінки менеджера (яку націнку може витримати ринок) або необхідної норми прибутковості. При встановленні ціни на товари вирішальну роль відіграють внутрішні чинники - витрати виробництва.

Отже, ціна - певна сума грошей, яку вилучає підприємство за виготовлений ним товар або надану послугу після її реалізації. В умовах панування монополій, в тому числі олігополій, а отже за умов недосконалої конкуренції, ціна є передусім грошовим вираженням монопольної ціни виробництва, яка формується на крупних підприємствах, що монополізували найпрогресивніші чинники виробництва. Цінова політика підприємств здійснюється шляхом «лідерства в цінах», «витрати плюс середній прибуток», на основі поточних цін конкурентів та ін.

3.3 Визначення кінцевої ціни

Таблиця 3.1

Вартість допоміжних матеріалів

Загальна вартість допоміжних матеріалів наведених у таблиці 3.1 буде

(грн./одн)

Таблиця 3.2

Вартість покупних матеріалів

Загальна вартість покупних виробів наведених у таблиці 3.2 буде

(грн/одн)

(грн/одн)

(грн/одн)

Вм = Вм • 900 = 181089 (грн.)

Гв = 30 грн/день • 20 днів = 600 (грн)

Вв = 100% • Мз / 45% = 1640000 (грн.)

Пв = Вв + Гв = 1640600 (грн.)

Ов = 900 (шт)

Інвестиції = 90000$ = 738 000 (грн)

(чол.)

Зп = 2200 (грн)

Зп = Зп • Прац = 3040,4 • 100 = 304040 (грн.)

Змв = Вм + Зп = 181089 + 304040 = 485129 (грн.)

Ц = Сб + П, де П - прибуток.



4. Охорона праці

4.1 Завдання державних органів

Відповідно до закону "Про охорону праці" управління охороною праці на державному рівні здійснює створена при Кабінеті Міністрів Національна Рада з питань безпеки життєдіяльності, що розробляє і проводить заходи зі створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві і профілактики побутового травматизму, організовує й забезпечує контроль за виконанням законодавчих актів, координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади у сфері охорони життя людей. Очолює Національну Раду з питань безпеки життєдіяльності перший віце-прем'єр-міністр України. Рішення Національної Ради та її бюро, прийняті в межах їхньої компетенції, обов'язкові для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, організацій та громадян.

Загальнодержавні завдання та функції управління охороною праці покладені на ряд структурних органів Кабінету Міністрів.

Державний комітет з нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці) є урядовим органом державного управління, що діє в складі Кабінету Міністрів.

Основними завданнями Держохоронпраці є:

* комплексне управління охороною праці на державному рівні;

* реалізація державної політики у сфері охорони праці та виробничої безпеки, державний нагляд за дотриманням вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів, що стосуються безпеки, гігієни праці виробничого середовища, а також за проведенням робіт, пов'язаних із геологічним вивченням надр, їх охороною, використанням і переробкою мінеральної сировини;

* проведення експертизи проектної документації та видача дозволів на введення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об'єктів і засобів виробництва підвищеної небезпеки.

Міністерство охорони здоров'я України - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, що здійснює управління, нагляд і контроль за дотриманням санітарного законодавства та забезпеченням охорони здоров'я працівників, санітарного й епідеміологічного благополуччя населення.

Міністерство праці та соціальної політики України виконує державну експертизу умов праці, контроль за якістю проведення атестації робочих місць, установлює їхню відповідність чинним нормативним актам з охорони праці.

Міністерство надзвичайних ситуацій України здійснює державне управління у сфері пожежної безпеки.

Міністерство екології та природних ресурсів є спеціально уповноваженим державним органом управління у сфері ядерної безпеки.

4.1.1 Структура органів управління охороною праці у галузях промисловості

Структура органів управління охороною праці в галузях промисловості встановлюється положенням про систему управління охороною праці міністерства, концерну, корпорації та іншого об'єднання підприємств, утвореного за галузевим принципом, що узгоджується з Держнаглядохоронпраці. Організаційна структура органів управління охороною праці залежить від специфіки галузей промисловості, структури галузевих органів управління, існуючих традицій, зв'язків, що складалися в роботі, та сформованих відносин між керівними структурами.

У центральному апараті міністерства створюється служба охорони праці, яка підпорядковується першому заступнику міністра, керівникові концерну, корпорації та інших об'єднань підприємств. Служба охорони праці виконує такі основні функції:

* розробляє ефективну цілісну систему управління охороною праці;

* проводить оперативно-методичне керівництво всією роботою з охорони праці в галузі;

* організовує забезпечення підприємств та об'єднань галузі правилами, стандартами, положеннями, інструкціями й іншими нормативними документами з охорони праці;

* організовує облік, аналіз нещасних випадків, професійних захворювань та аварій у галузі, а також збитку від цих подій.

Служба охорони праці комплектується, як правило, фахівцями наступного профілю:

- інженерами відповідної спеціальності;

- фахівцями з питань гігієни праці;

- юристами, що спеціалізуються на питаннях законодавства про охорону праці.

При службах охорони праці можуть створюватися лабораторії, які контролюють наявність на робочих місцях шкідливих виробничих факторів.

4.2 Система пожежної безпеки

Основними чинниками пожеж на виробництві є: порушення технологічного режиму роботи обладнання; несправність електроустаткування; погана підготовка обладнання до ремонту; самозаймання деяких матеріалів і речовин тощо.

Згідно з нормативними документами ймовірність виникнення пожежі або вибуху протягом року не має перевищувати 10-6.

З метою досягнення нормативного рівня безпеки в Україні створено систему пожежної безпеки, яка включає:

* систему протипожежного захисту;

* систему передбачення пожежі;

* систему організаційно-технічних заходів.

Основним завданням системи пожежної безпеки є вирішення таких основних задач:

* попередження пожеж, вибухів, загорянь;

* локалізація осередків пожеж та вибухів;

* гасіння пожеж.

При цьому досягається захист людей та матеріальних цінностей, мінімізація збитків.

4.2.1 Система протипожежного захисту

Протипожежний захист промислових об'єктів забезпечується:

* правильним вибором необхідного ступеня вогнестійкості будівельних конструкцій; правильним об'ємно-планувальним рішенням будівель і споруд; розташуванням приміщень та виробництв з урахуванням вимог пожежної безпеки;

* улаштуванням протипожежних перепон у будівлях, системах вентиляції, опалювальних та кабельних комунікаціях;

* обмеженням витікання та розтікання горючої рідини під час пожежі;

* спорудженням протидимного захисту;

* забезпеченням евакуації людей;

* використанням засобів пожежної сигналізації, сповіщування та пожежогасіння;

* організацією пожежної охорони об'єкта;

* засобами, що забезпечують успішне розгортання тактичних дій гасіння пожежі.

1) Пожежна безпека будівель і приміщень. Вимоги щодо конструкційних та планувальних рішень промислових об'єктів, а також інші питання забезпечення їх вибухової та пожежної безпеки суттєво залежать від категорій приміщень і будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою.

Оцінка вибухо- та пожежонебезпеки приміщень і будівель виробничого та складського призначення проводиться залежно від кількості та властивостей речовин і матеріалів, що там містяться (використовуються), та з урахуванням особливостей технологічних процесів, розміщених у них виробництв.

Відомо два підходи до оцінки вибухо- та пожежонебезпеки приміщень і будівель: детермінаційний та ймовірнісний.

В основу детермінаційного підходу покладено категоріювання приміщень за вибухопожежною небезпекою, а ймовірнісний полягає у розрахунку імовірності досягнення певного рівня вибухо- та пожежонебезпеки. Перший підхід базується на таких нормативних документах: НАПБ Б.07.005-86 (ОНТП 24-86); ДБН В.1.1-7-02; НПАОП 40.1-1.32-01; другий - на ГОСТі 12.1.004-91 та НАПБ А.01.101-95; ДСТУ 2272-93 та ДСТУ 2273-93.

4.2.2 Система попередження пожежі

Система попередження пожежі - це комплекс організаційних заходів та технічних засобів, спрямованих на усунення умов виникнення пожежі (ДСТУ 2272-93).

Основним принципом цієї системи є положення про те, що горіння (пожежа) можливе тільки за певних умов. Такою умовою є наявність трьох факторів: горючої речовини, окислювача та джерела займання. Крім того, необхідно, щоб горюча речовина була нагріта до певної температури і перебувала у відповідному співвідношенні з окислювачем, а джерело займання мало необхідну енергію для початкового імпульсу (займання).

До окислювачів належать хлор, окисли азоту та інші речовини. Однак з практичної точки зору найбільший інтерес становить вивчення процесу горіння, що виникає при окисленні горючої речовини киснем повітря. Зі зменшенням вмісту кисню в повітрі гальмується швидкість горіння, а при вмісті кисню менше 14% (норма 21%) горіння більшості речовин стає неможливим. Окислювач разом з горючою речовиною утворює так зване горюче середовище.

Система попередження пожежі включає, перш за все, два основних напрямки: 1) попередження формування горючого середовища; 2) запобігання виникненню в цьому середовищі (або привнесення в нього) джерела займання.

4.3 Засоби і способи пожежогасіння

В комплексі заходів, що використовуються в системі протипожежного захисту, важливе значення має вибір найбільш раціональних способів та засобів гасіння різних горючих речовин та матеріалів.

Горіння припиняється:

· при охолодженні горючої речовини до температури нижчої, ніж температура її займання;

· при зниженні концентрації кисню в повітрі в зоні горіння;

· при припиненні надходження пари, газів горючої речовини в зону горіння.

Припинення горіння досягається за допомогою вогнегасних засобів:

· води (у вигляді струменя або розпиленому вигляді);

· інертних газів (вуглекислота та ін.);

· хімічних засобів (у вигляді піни або рідини);

· порошкоподібних сухих сумішей (суміші піску з флюсом);

· пожежних покривал з брезенту та азбесту.

Вибір тих чи інших способів та засобів гасіння пожеж та вогнегасних речовин і їх носіїв (протипожежної техніки) визначається в кожному конкретному випадку залежно від стадії розвитку пожежі, масштабів загорань, особливостей горіння речовин та матеріалів (мал. 4.1).

Успіх швидкої локалізації та ліквідації пожежі на її початку залежить від наявних вогнегасних засобів, вміння користуватися ними всіма працівниками, а також від засобів пожежного зв'язку та сигналізації для виклику пожежної допомоги та введення в дію автоматичних та первинних вогнегасних засобів.

Мал. 4.1. Способи гасіння пожеж

Вода - найбільш дешева і поширена вогнегасна речовина. Вода порівняно з іншими вогнегасними речовинами має найбільшу теплоємність і придатна для гасіння більшості горючих речовин. Вода застосовується у вигляді компактних і розпилених струменів і як пара. Вогнегасний ефект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та охолодженні твердих горючих матеріалів. Подача води до місця пожежі здійснюється пожежними рукавами. Відкидний рукав від пожежного крана або насоса закінчується металевим соплом, обладнаним розбризкувачем. Розбризкувач дозволяє отримувати компактний або розсіяний струмінь води. Струменем води гасять тверді горючі речовини; дощем і водяним пилом - тверді, волокнисті, сипучі речовини, а також спирти, трансформаторне і солярове мастила.

Водою не можна гасити легкозаймисті рідини (бензин, гас), оскільки, маючи велику густину, вода накопичується внизу цих речовин і збільшує площу горючої поверхні. Не можна гасити водою такі речовини, як карбіди та селітру, які виділяють при контакті з водою горючі речовини, а також металевий калій, натрій, магній та його сплави, електрообладнання, що знаходиться під напругою, цінні папери та устаткування.

Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об'ємом до 500 м3 і невеликих загорань на відкритих установках. Вогнегасна концентрація пари у повітрі становить 35%.

Водні розчини солей застосовуються для гасіння речовин, які погано змочуються водою (бавовна, деревина, торф). У воду додають поверхнево-активні речовини: піноутворювач ПО-1, сульфаноли НП-16, сульфонати, змочувач ДП.

Промислові приміщення мають зовнішнє і внутрішнє протипожежне водопостачання, запроектоване згідно з вимогами СНиП 2 04.02-84 та СНиП 2.04.01-85. Необхідний тиск води створюється стаціонарними пожежними насосами, котрі забезпечують подавання компактних струменів на висоту не менше

10 м або рухомими пожежними автонасосами і мотопомпами, що забирають воду із гідрантів (мал. 4.2). Гідранти (зовнішнє протипожежне водопостачання) розташовуються на території підприємств на віддалі не більше 100 м по периметру будівель вздовж доріг і не ближче 5 м від стін.



Мал. 4.2. Мотопомпи

Внутрішнє протипожежне водопостачання здійснюється пожежними кранами, які встановлюються на висоті 1,35 м від підлоги всередині приміщень біля виходів, у коридорах, на сходових клітках. Кожний пожежний кран споряджається прогумованим рукавом та пожежним стволом. Довжина рукава -- 10 або 20 м. Продуктивність кожного крана повинна бути не меншою, ніж 2,5 л/с. Витрати води на зовнішнє пожежогасіння беруться в залежності від ступеня вогнестійкості будівель, їх об'єму, категорії пожежо- і вибухонебезпеки виробництва у межах від 10 до 40 л/с.

В будівлях і спорудах з пожежонебезпечним виробництвом встановлюються автоматично діючі спринклерні або дренчерні системи для гасіння пожеж.

Спринклерні установки можуть бути водяні, повітряні і змішані. Це система труб, прокладених по стелі (мал. 4.3). Вода в труби потрапляє із водогінної мережі. Спринклерні головки закриті легкоплавкими замками, що розраховані на спрацювання при температурі 72, 93, 141 та 182 °С. Площа змочування одним спринклером становить від 9 до 12 м2, а інтенсивність подачі води -- 0,1 л/с м2.

Важлива частина установки -- контрольно- сигнальний клапан, котрий пропускає воду в спринклерну мережу, при цьому одночасно подає звуковий сигнал, контролює тиск води до і після клапана.

Мал. 4.3. Схема спринклерної водяної установки 1 -- автоматичний водоживильник (пневматичний бак); 2 -- водонапірний бак; З -- другорядна магістраль; 4 -- розподільний ряд; 5 -- головна живильна магістраль; 6 -- сигнальна турбіна; 7 -- резервуар; 8 -- основний водоживильник (насос).

Повітряна система спринклерної установки застосовується в неопалюваних приміщеннях. Трубопроводи в таких системах заповнені не водою, а стисненим повітрям. Вода в них лише досягає клапана, а у випадку зривання головки спочатку виходить повітря, а потім вода. Змішані системи влітку заповнюються водою, а взимку -- повітрям.

Дренчерні установки обладнуються розбризкувальними головками, які постійно відкриті (мал. 4.4). Вода подається в дренчерну систему вручну або автоматично при спрацюванні пожежних датчиків, котрі відкривають клапан групової дії.

Мал. 4.4. Дренчерна установка групової дії



Вогнегасники вуглекислотні. Ручні вуглекислотні вогнегасники призначені для гасіння невеликих пожеж, всіх видів загорання (рис. 4.5). Вони приводяться в дію вручну. Через вентиль стиснена рідка вуглекислота прямує у патрубок, де вона розширюється і за рахунок цього її температура знижується до -- 70 °С. При переході рідкої вуглекислоти в газ її об'єм збільшується в 500 разів. Утворюється снігоподібна вуглекислота, котра при випаровуванні охолоджує горючу речовину та ізолює її від кисню повітря. Корисна довжина струменя вогнегасника приблизно 4 м, час дії -- 30-60 с. Вогнегасник слід тримати за ручку, для уникнення обмороження рук; зберігати подалі від тепла, для запобігання саморозряджання. Вуглекислотою можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою, а також горючі рідини і тверді речовини. Не можна гасити спирт і ацетон, котрі розчиняють вуглекислоту, а також терміт, фотоплівку, целулоїд, котрі горять без доступу повітря.

Мал. 4.5.Вуглекислотні вогнегасники

Вогнегасники пінні. Ручні хімічні пінні вогнегасники (мал. 4.6) використовуються для гасіння твердих речовин, що горять, та горючих легкозаймистих рідин з відкритою поверхнею, що горить.

Слід мати на увазі, що піна електропровідна -- нею не можна гасити електрообладнання, що знаходиться під напругою, вона псує цінне обладнання та папери. Нею не можна також гасити калій, натрій, магній та його сплави, оскільки внаслідок їх взаємодії з водою, наявною в піні, виділяється водень, котрий посилює горіння. В промислових приміщеннях засоби пожежогасіння розташовують згідно з вимогами „Правил пожежної безпеки в Україні". В коридорах, проходах, проїздах або інших місцях, крім вогнегасників, розташовують пожежні щити з набором засобів пожежогасіння.

Мал. 4.6. Ручні пінні вогнегасники

4.4 Виробничий травматизм і методи зниження виробничого травматизму

4.4.1 Причини виробничого травматизму

Для аналізу і профілактики травматизму важливе значення має класифікація причин. При цьому необхідно враховувати комплекс факторів, що визначають безпечні та нешкідливі умови праці на виробництві.

При встановленні причин нещасного випадку зазначаються і кодуються три групи причин відповідно до класифікатора:

I - технічні:

конструктивні недоліки, недосконалість, недостатня надійність засобів виробництва;

конструктивні недоліки, недосконалість, недостатня надійність транспортних засобів;

неякісна розробка або відсутність проектної документації на будівництво, реконструкцію виробничих об'єктів, будівель, споруд, обладнання тощо;

неякісне виконання будівельних робіт;

недосконалість, невідповідність вимогам безпеки технологічного процесу;

незадовільний технічний стан:

виробничих об'єктів, будинків, споруд, території;

засобів виробництва;

- транспортних засобів;

* незадовільний стан виробничого середовища (несприятливі метеорологічні умови, підвищена концентрація шкідливих речовин у повітрі робочої зони; наявність шкідливих опромінень (випромінювань); незадовільна освітленість, підвищений рівень шуму і вібрації та ін,);

II - організаційні (що залежать від рівня організації праці на виробництві та діяльності самої людини):

незадовільне функціонування, недосконалість або відсутність системи управління охороною праці;

недоліки під час навчання безпечним прийомам праці, у тому числі:

відсутність або неякісне проведення інструктажу;

допуск до роботи без навчання та перевірки знань з охорони праці;

неякісна розробка, недосконалість інструкцій з охорони праці або їх відсутність;

відсутність у посадових інструкціях функціональних обов'язків з питань охорони праці;

порушення режиму праці та відпочинку;

відсутність або неякісне проведення медичного обстеження (професійного відбору);

невикористання засобів індивідуального захисту через незабезпеченість ними;

виконання робіт із відключеними, несправними засобами колективного захисту, системами сигналізації, вентиляції, освітлення тощо;

залучення до роботи працівників не за спеціальністю (професією);

порушення технологічного процесу;

порушення вимог безпеки під час експлуатації транспортних засобів;

порушення правил дорожнього руху;

незастосування засобів колективного захисту (за їх наявності);

незастосування засобів індивідуального захисту (за їх наявності);

порушення трудової і виробничої дисципліни, в тому числі:

невиконання посадових обов'язків;

невиконання вимог інструкцій з охорони праці;

III - психофізіологічні (пов'язані з несприятливою особливістю людського фактора; невідповідність анатомо-фізіологічних і психологічних особливостей організму людини умовам праці):

алкогольне, наркотичне сп'яніння, токсикологічне отруєння;

незадовільні фізичні дані або стан здоров'я;

незадовільний психологічний клімат у колективі;

* травмування внаслідок протиправних дій інших осіб, інші причини.

Серед причин, не внесених у класифікатор, слід також враховувати соціальні причини, зумовлені станом особистості в певний момент, якостями особистості:

недостатня ефективність норм трудового права;

побутові умови;

рівень доходу в родині;

рівень освіти;

належність до тих чи інших соціальних верств тощо.

При розгляді нещасного випадку зазначається основна причина і супутня. Як свідчать статистичні дані, психофізіологічним (людським) факторам приділяється другорядна (супутня) роль, незважаючи на те, що, як свідчить міжнародна статистика, через вину людини відбувається близько 90% нещасних випадків. Це пояснюється недосконалістю об'єктивних методів оцінки впливу цих причин на виникнення нещасного випадку.

При з'ясуванні причин професійного захворювання зазначаються виробничі фактори, які призвели до захворювання:

запиленість повітря робочої зони (концентрація пилу);

загазованість повітря робочої зони шкідливими речовинами (концентрація речовин та їхня гранично допустима концентрація);

підвищені та знижені температури, температура поверхні устаткування, матеріалів, повітря робочої зони;

рівень шуму, загальної та локальної вібрації;

рівень інфразвукового коливання, ультразвуку;

рівень електромагнітного випромінювання;

рівень вологості та швидкості руху повітря;

рівень іонізуючого випромінювання;

рівень фізичного перевантаження (параметри, ступінь, важкість роботи),%;

інші виробничі фактори за гігієнічною класифікацією праці.

Аналіз виробничого травматизму за запропонованою класифікацією дає змогу вирішувати задачі профілактики нещасних випадків і професійних захворювань у тісному взаємозв'язку з іншими задачами управління і виробництва.

4.5 Техніка безпеки при створенні блоку обробки цифрового сигналу

Розробку блоку обробки цифрового сигналу - виконують при напрузі та струмі, який може завдати шкоди здоров'ю або навіть життю людини. Перетворювачі напруги відносяться до електричного обладнання.

У кожному приміщенні (на видному місці) повинен знаходитись загальний вимикач напруги. Який при необхідності знеструмлює всі електроприлади.

На початку робочого дня обов'язково потрібно провести інструктаж з техніки безпеки.

Перед початком роботи потрібно:

- привести в порядок спецодяг,

- оглянути і привести в порядок робоче місце,

- прибрати предмети, що заважають роботі;

- перевірити наявність захисного заземлення виробів, приладів устаткування;

- перевірити справність робочого інструменту (регламентується ДНАОП 1.1.10-1.04-01) і розташувати його в зручному і безпечному для користування порядку;

Фахівець, що здійснює обслуговування і ремонт технічних засобів системи, повинен пройти спеціальне навчання, інструктаж по техніці безпеки при роботі з радіоелектронною апаратурою, мати кваліфікаційну групу по техніці електробезпеки.

Паяльник для пайки виробів перед початком робіт необхідно:

- Перевірити на відповідність його класу захисту від ураження електричним струмом;

- перевірити зовнішнім оглядом на справний стан кабелю і штепсельної вилки, цілісність захисного кожуха та ізоляції рукоятки;

- Перевірити на працездатність вбудованих в його конструкцію відсмоктувачів;

- Перевірити на працездатність механізовану подачу припою у випадках її встановлення в паяльнику.

Пайка - нероз'ємне з'єднання деталей за допомогою припою. Найбільш часто вживані припої - олов'яно-свинцеві (ПОС-18, ПОС-30, ПОС-40, ПОС-61) іПОСК-50, що містить 32% свинцю. Процес пайки супроводжується забрудненням повітряного середовища, робочих поверхонь, одягу і шкіри рук працюючих свинцем, це може призвести до свинцевим отруєнням організму і викликати зміни крові, нервової системи і судин. З метою попередження отруєнь свинцем ділянки пайки обладнуються відповідно до вимог санітарних правил. У приміщеннях, де проводиться паяння припоєм, що містить свинець, щоб уникнути попадання свинцю в організм не дозволяється зберігати особисті речі, приймати їжу і курити, а також прати робочий одяг будинку. Робоче місце пайки обладнується місцевою витяжною вентиляцією, що забезпечує концентрацію свинцю в робочій зоні не більше гранично допустимої - 0,01 мг/м3. Для запобігання опіків і забруднення свинцем шкіри рук працюючих повинні бути видані серветки для видалення зайвого припою з жала паяльника, а також пінцети для підтримки припаюємо дроти і для подачі припою до місця пайки, якщо відсутня автоматична подача. При монтажних роботах, пов'язаних з небезпекою засмічення або опіку очей, передбачена видача працюючим захисних окулярів. Для захисту від окислення місць пайки застосовують флюси: каніфольно-спиртової при пайку припоями ПОС-40, ПОС-61 і поско-50, хлористий цинк при пайці і лудінні припоями ПОС-18 і ПОС-30. Каніфоль подразнює шкіру, може викликати висипання, а хлористий цинк може викликати сильне роздратування, пропалювати шкіру і слизові оболонки. Найбільш ефективними заходами, попереджувальними професійні захворювання при пайку, є механізація і автоматизація паяльних робіт, впровадження нових технологічних процесів: облуживание методом занурення, виборча пайка і пайка хвилею припою (із застосуванням друкованого монтажу), що дозволяє повністю виключити зіткнення шкіри працюють зі свинцем і флюсами. Необхідно відзначити, що при об'ємному монтажі все частіше застосовують метод накрутки проводу на висновок з гострими кромками без подальшої пайки. Накрутка проводиться спеціальним пістолетом, що створює десятикратну надійність з'єднання, і продуктивність такого монтажу в два з половиною рази вище, ніж при пайку. Цей метод виключає шкідливі для здоров'я випари свинцю, припою, флюсу та розчинників при промиванні місця пайки. Значна кількість паяльних робіт виконується вручну - паяльником, і дляпопередження професійних захворювань необхідно після закінчення роботисполіскувати руки однопроцентним розчином оцтової кислоти, мити їх гарячоюводою з милом, прополіскувати рот, чистити зуби і приймати теплий душ.



ВИСНОВОК

Отже, цифрові сигнали, впроваджуються сьогодні в усьому світі, і це є великим кроком в інформаційне середовище, цифрове. Принципи застосування БОЦЗ в кольорових телевізорах є досить ефективним і має ряд над аналоговими:

1) нечуттєвість характеристик фільтра до розкидування параметрів елементів, що у нього входять, їх часових та температурних дрейфів;

2) малі розміри і висока надійність фільтрів, пов'язані з використанням ВІС;

3) легкість зміни параметрів і характеристик цифрового фільтру через модифікацію програми і коефіцієнтів;

4) можливість реалізації фільтрів із змінними в процесі роботи параметрами.

Були розглянуті характеристики мікросхем, розглянуті принцип роботи та складові структурної схеми мікросхеми, типова схема включення. За допомогою програмного продукту було спроектовано БОЦС перетворювач, побудована принципова схема перетворювача та обраховані номінали елементів схеми з указанням їх рекомендованного виробника.

Крім того, недоліком БОЦС є те, що кінцевий час перетворення сигналу за допомогою АЦП і ЦАП і особливо час, який необхідний для програми обчислення , обмежують знизу період між сусідніми замірами вхідного сигналу і значеннями вихідного. Це в свою чергу обмежує верхню граничну частоту сигналу , фільтрація якого може бути проведена.

Стаціонарні кольорові телевізори, виконані з урахуванням цифрових мікросхем і мікропроцесорів проти аналоговими телевізійними приёмниками відрізняються вищими технічними і споживчими параметрами, меншою кількістю дискретних елементів, меншою масою, і навіть високої надійності. Всі ці факти дозволяють дійти невтішного висновку у тому, майбутнє за цифровими телевизорами.

Таким чином, розробка БОЦС дозволяє вирішити ряд актуальних завдань, рішення яких потрібно для розвитку цього перспективного наукового напрямку й актуально для розробки високоточних систем.