Сьогодні іслам усе більше перетворюється у зручний засіб досягнення конкретних політичних цілей, обумовлених не релігійними цінностями, а інтересами політичної боротьби як усередині мусульманських країн, так і на регіональному й глобальному рівнях. Політичний іслам, будучи відображенням у політичній практиці ісламського фундаменталізму, може бути поміркованим і радикальним, тобто може виявляти себе цілком стримано і, навпаки, переходити у форми екстремізму й тероризму. У зв'язку с цим, принципово важливою є чітка диференціація між такими явищами як ісламський фундаменталізм та ісламський екстремізм.

Ісламський фундаменталізм - сукупність напрямків мусульманської громадської думки, спрямованих на зміцнення віри у фундаментальні основи ісламу, неухильне виконання норм Корана й шаріату, введення традиційних мусульманських постулатів у якості обов'язкових норм сучасного життя.

Переважно, фундаменталісти - це мирні люди, які поважають закон і порядок, відкидають насильство й терор, і є цілковито відданими захисту традицій ісламу. З позицій Корана і сунни, вони засуджують неприйнятні факти світського життя, а також офіційних служителів релігії як таких, що “відхилилися від праведного шляху”. Помірковані фундаменталісти відстоюють релігійну, етнонаціональну та соціокультурну ідентичність мусульман переважно мирними засобами, підключаючи до своєї діяльності державні механізми, уміло використовуючи масові політичні й громадські організації, а також активність мусульманських інтелектуалів і служителів культу.

Стосовно прихильників ісламського екстремізму (або ісламо-екстремізму), то їхньої основною метою є досягнення не релігійних, а політичних цілей. Вони виступають під прапором загальної радикальної ідеології, стрижневою установкою якої є боротьба за розповсюдження ісламу у їхньому власному розумінні та інтерпретації. На відміну від поміркованих фундаменталістів, екстремісти вибудовують лінію на насильницьку ісламізацію із застосуванням різноманітних проявів войовничого ісламу - від політичного екстремізму до озброєного насильства. Найрадикальнішою формою ісламо-екстремізму є ісламістський тероризм.

Найбільш поширеним проявом ісламо-екстремізму є застосування крайніх методів в ідеології, політичній і суспільній практиці ісламістських організацій, що виходять, як правило, за рамки існуючого в тих чи інших країнах законодавства і несуть в собі загрозу національній безпеці. Сьогодні особливу увагу світової громадськості привертає ціла низка екстремістських організацій ісламістського спрямування - “Аль-Каїда”, “ХАМАС”, “Хизбалла”, “Брати-мусульмани”, “Ісламський джихад” та інші.

На початку ХХІ ст. загострився конфлікт між глобалізацією та „геолокальностями”. Етноси, країни, регіони, підключаючись до процесу глобалізації, акцентують на власній ідентичності, пріоритеті власних інтересів у власних кордонах. Мусульманський світ не може бути ототожнений з такими локальностями, але й він, вписуючись у глобалізацію, опонує їй. Іслам вийшов за рамки Сходу не лише демографічно, але й геополітично - два члени ОІК, Гайана і Сурінам, знаходяться в Америці.

Ісламський чинник перетворився на визначальний фактор формування поліцентричної системи міжнародних відносин, вплив якого на світову політику простежується на кількох рівнях: у стосунках між мусульманськими державами; у відносинах між мусульманськими і немусульманськими країнами; у політиці немусульманських держав щодо поширення ісламу. Можна виокремити наступні функції ісламу: комунікативну (доведення змісту прийнятих рішень зрозумілою для більшості населення формою), інтегруючу (забезпечення консенсусу на підтримку зовнішньополітичних акцій), легітимізуючу (обґрунтування зовнішньополітичного курсу серед власного населення та мусульманського світу).

У політичній орієнтації еліти Близького Сходу вирізняються три типи: панісламський (і споріднений арабcько-ісламський), загальнонаціональний (панарабський чи паніранський) і локально-національний (партикулярний), однак орієнтація на ісламські установки притаманна для еліт усіх типів.

На відміну від Заходу, релігійний фактор є визначальним для статусу країни у мусульманському світі. Ісламські святині розташовані у КСА (Мекка, Медина), Ірані (Кум, Мешхед) Іраку (Кербела, Ен-Наджаф), Палестині (Єрусалим), Тунісі (Кайруан), Пакистані (гробниця Бібі-Джавінді) та Йорданії, яка за мирною угодою з Ізраїлем отримала патронат над мусульманськими святинями Єрусалиму.

Слід враховувати, що засновник ісламської політології і геополітики К. Сіддікі у праці „По той бік ісламських держав-націй” (1977) розмежував мусульманські країни, тобто населені „етнічними мусульманами”, та ісламські держави, прикладу яких не існувало до 1979 р. Враховуючи факт, що поняття “ісламська країна” має вищий статус, ніж “мусульманська країна”, п'ять ісламських республік (Іран, Мавританія, Пакистан, Афганістан та Коморські острови) суттєво підвищили престиж в ісламському світі.

Багаті держави Затоки, прагнучи підвищити релігійний статус, вдаються до інноваційних заходів. У Катарі відкрито один з найбільших у світі музей ісламського мистецтва (2007), здійснено мікрофільмування усіх неопублікованих у світі ісламських рукописів. Дубай (ОАЕ) планує побудувати перший у світі музей Пророка, який інформуватиме про історію і практику ісламу.

Ісламський чинник найістотніше вплинув на формування основних принципів саудівської зовнішньої політики, яка передбачає створення сильного ісламського полюсу у багатополярному світі та підтримку мусульманських меншин. Підтримка мусульман активно здійснюється на Балканах, однак Косово до цього часу дипломатично не визнане не тільки КСА, але й жодною іншою арабською державою.

Іншою країною, де фіксується визначальна роль ісламського чинника, виступає шиїтський Іран. Країна прагне бути більш “палестинською”, ніж самі палестинці, пріоритет надається відносинам з мусульманськими країнами. Держави світу поділяються на “братерські, дружні, нейтральні і ворожі”, однак на практиці не всі мусульманські країни потрапляють до категорії хоча б дружніх (Афганістан за часів правління Талібану чи Ірак за часів С. Хусейна).

На думку ісламських політологів, відносини між мусульманськими країнами повинні будуватись на підставі положення про єдність мусульманської умми. Як стверджують автори концепції ісламської дипломатії (М. Хамідулла, А. аль-Маудуді, М. Зафарулла Хан, Х. Малік), оскільки поведінка умми у цілому та її частин зокрема заснована на єдиних джерелах, політика кожної мусульманської держави відзначається ісламським спрямуванням, сукупність яких можна розглядати як ісламську дипломатію, ісламську теорію і практику міжнародних відносин.

Підтвердженням цієї тези виступає протиставлення політики християнських і мусульманських народів. “Можна констатувати, - зауважує Х. Малік, - що християнські народи визнавали міжнародне право лише у власних взаєминах. До кінця другої світової війни Захід не поширював принципи міжнародного права на мусульманський світ. Іслам приписує дотримуватись окремих кодексів міжнародної поведінки для мусульман і немусульман”. Проте, на думку А. аль-Маудуді, “іслам ніколи не штовхав мусульманські держави на шлях віроломства, обману, агресії заради національних чи адміністративних інтересів. У сфері міжнародних відносин іслам демонстрував вірність і справедливість, відкидаючи корисливість, таємні наміри і мінливі капризи. Іслам заповідає ісламській державі дотримуватись зобов'язань, не допускати фальші, обіцяти можливе до виконання і в жодному випадку не утискати чиїхось прав”.

Ісламський чинник істотно вплинув на ґенезу близькосхідних конфліктів і тривалий час зумовлював зовнішньополітичні доктрини мусульманських країн стосовно близькосхідного врегулювання. Переосмислення його ролі відбулось щойно під час візиту до Ізраїлю делегації ЛАД, представленої міністрами закордонних справ Йорданії та Єгипту. Уперше в історії міжнародних відносин у близькосхідному регіоні панарабська організація не лише відвідала країну, яка у більшості арабських країн вважається супротивником, але й провела переговори з представниками політичної еліти єврейської держави.

Посткомуністичний вакуум влади у Середній Азії спричинив саудівський інституційний і фінансовий прозелітизм за межами арабського світу. Хоча саудівські трудові мігранти в Європі відсутні, уряд КСА прагнув розширити релігійний вплив через Всесвітню лігу мусульман (ВЛМ). Король Фейсал ініціював здійснення незалежної ісламської дипломатії через представників саудівських посольств, які одночасно належали до ВЛМ - наприклад, керівник паризького бюро ВЛМ виконував обов'язки посла КСА в ЮНЕСКО. ВЛМ фінансувала будівництво мечетей у Європі, поширення Корану та скерування імамів. Конкурентами КСА виступили Алжир, як претендент на покровительство над магрібінцями під проводом Великої мечеті у Парижі, і Марокко, уряд якого підтримав “Національну федерацію мусульман Франції”. Міністерство марокканців за кордоном запровадило Національний день мігранта і Міжнародний день мігрантів, консульські служби Марокко і Алжиру здійснювали державну ісламську пропаганду, або “посольський іслам”.

Ситуація спонукала європейські уряди переглянути відносини з арабськими державами та транснаціональними мусульманськими меншинами. Фаза інкорпорації мусульман в європейське суспільство передбачала усунення КСА та інших держав-донорів від вирішення релігійних питань в Європі та деномінацію впливу нерегульованих об'єднань транснаціонального політичного ісламу на національній території. КСА значно скоротило обсяги фінансування міжнародних благодійних фондів, керівництво європейських філій ВІЛ, МІОП та ВЛМ суттєво змінилось, основними партнерами у роботі організацій стали офіційні мусульманські установи європейських і пострадянських країн.

Суфійський вплив, що поєднує благодійність з прозелітизмом, найсильніший у регіонах, де іслам відчуває зовнішню загрозу. У міжнародній політиці важливу роль відіграють п'ять суфійських орденів: Кадірійя, Накшбандійя, Даркавійя, Тіджанійя, Халватійя. Найстаріший і найбільший сунітський орден Кадірійя (ХІІ ст.) превалює в Африці, де кадірійські тарикати стали радниками монархів у Магрібі. Турецький орден Халватійя здійснює діяльність за межами країни - у Північній Америці, Єгипті і Індонезії. Марокканський малікітський орден Даркавійя особливо впливовий у субсахарській Африці завдяки боротьбі проти анімізму і європейського модернізму. Орден Тіджанійя - менш ортодоксальний, ніж Даркавійя, контакти з французькою владою забезпечили йому поширення у Магрібі і Центральній Африці. На даному етапі орден тісно співпрацює з “Братами-мусульманами”.

3.1 Ісламські організації та лідери

Активізації діяльності Конгресу ісламського світу (КІС) сприяли багатомовні радіотелетрансляції. КІС активно протидіють неосалафіти, особливо “Брати-мусульмани”, для яких Конгрес уособлює інтереси націоналістичних режимів Пакистану і Єгипту, які узурпували ідеали ісламської умми.

Народна ісламська конференція (НІК), створена в Хартумі (1991) протиставляє себе авторитетним арабським та ісламським міжнародним організаціям. Ідеологічною базою НІК стала іранська концепція конвергенції різноманітних ісламських течій. Принципи зовнішньополітичної доктрини сформульовані у рамках глобального плану протистояння Заходу - повне визволення окупованих Ізраїлем територій, підтримка визвольних рухів мусульман у Боснії, Косово, Кашмірі і Чечні.

Міжнародна неурядова організація “Хізб ут-Тахрір”, проголошуючи ідею світового халіфату, будує зовнішньополітичну програму на підставі універсалістського спрямування ісламу, тому полем діяльності оголошено весь світ. Особливо сприятливими для поширення ідей організації завдяки мові Пророка визнаються арабські країни.

“Брати-мусульмани" здійснюють значний вплив на регіональну політику, оскільки виступають неофіційним посередником між саудівським і єгипетським урядами. Організація бере активну участь у політичній діяльності Магрібу, зокрема, сприяла отриманню Мавританією статусу ісламської республіки. На сайті IslamOnline.com з'явилась програма “Братів-мусульман" (2007), згідно з постулатами якої основним принципом зовнішньої політики є “невтручання в її справи зовнішніх сил, які загрожують національній безпеці держави і її ідентичності, і які здійснюються під приводом реалізації національних інтересів”. У програмі наведені основні зовнішні виклики:

· “кийан сигйуні" (сіоністське утворення - традиційний термін для Ізраїлю),

· американський проект “Розширеного Близького Сходу”,

· присутність іноземних сил у районі Перської затоки, Червоного моря, в Іраку, Лівані,

· внутрішні конфлікти в Африці і, зокрема, у Судані, на “двох великих морях" (Середземне і Червоне) та втручання у конфлікти зовнішніх сил.

Опанувати ці виклики “Брати-мусульмани" пропонують наступними методами: створення палестинської держави на всіх історичних палестинських землях з столицею Aль-Кодс Аш-Шариф; зміцнення регіональних і міжнародних зв'язків; активізація ролі ЛАД, ОІК, Африканського союзу та реформація структури ООН.

Варто зазначити, що принципи зовнішньополітичної діяльності ісламістських угрупувань трансформуються швидше і ефективніше, ніж у близькосхідних державах. У “старої хвилі" “Аль-Каїди" (бін Ладен, аз-Завахірі) сформульована чітка і популярна у мусульманському світі зовнішня політика:

· знищення Ізраїлю внаслідок припинення американської допомоги,

· усунення американської військової присутності з Близького Сходу,

· ліквідація прозахідних режимів у Саудівській Аравії, Кувейті, Йорданії;

· консервація енергетичних ресурсів мусульманського світу і продаж їх за найвищими цінами.

Низка дослідників вважають, що Інтернет розтиражував образ першого ворога Заходу, поширивши у неоднорідній уммі героїчний ореол її захисника. Однак бін Ладен найбільше виступає проти “нікчемних умов існування мусульманської цивілізації”, у чому винні самі мусульмани. Він звинувачує “хрестоносців" у нападі на Дар-аль-Іслам, але більше таврує мусульман, які “зійшли з стежки Пророка і не зуміли знайти єднання у джихаді… Біда не у зовнішніх ворогах, а у незначній кількості захисників ісламу”. Парадоксально, але подібні погляди висловлює католицький єпископ Базеля К. Кох, який вважає причиною страху перед ісламом втрату європейської культурної ідентичності. “Проблема полягає не у силі ісламу, а у слабкості християнства”.

За словами редактора збірника “Послання світові. Заяви Усами бін Ладена” (2005) професора Д.Б. Лоуренса, твори Усами бін Ладена порівнянні з кращими пропагандистськими зразками Г.А. Насера. На закиди, що “Аль-Каїда” здійснює теракти, оскільки “ненавидить свободу”, бін Ладен ставить риторичне запитання: “то чому ми тоді не нападаємо на Швецію? ” Він постійно запрошував США прийняти іслам: “Ми кличемо вас в іслам; мир прийде до тих, хто ступить на правильну дорогу. Я пропоную вам побачити радість життя і позбавитись сухого, нікчемного, бездуховного матеріалістичного існування”. Варто зазначити, що надрадикальна салафітська група “Ат-Такфір ва-ль-хіджра” засудила бін Ладена за підтримку Талібану, який став ”безбожним”, вимагаючи членства в ”організації кафірів" - ООН.

Друга за ієрархією людина в організації аз-Завахірі протягом 2007 р. озвучив 16 відео - і аудіо звернень, тобто вчетверо більше, ніж бін Ладен. У травні 2007 р. аз-Завахірі використав Інтернет як дискусійну платформу, заявивши, що ісламський рух є частиною світової кампанії по знищенню американського імперіалізму - “найпотужнішої тиранічної сили в історії людства”, а також надає підтримку усім “слабким та гнобленим у Північній і Південній Америці, Африці, Азії, у всьому світі”. “Аль-Каїда” прагне донести інформацію про те, що джихад ведеться не тільки заради мусульман, а глобально заради усього людства.

Для “нової хвилі" “Аль-Каїди" притаманні більш експансіоністські засади зовнішньої політики. На відміну від бін Ладена, нове покоління звернуло увагу на Магріб, закликавши до усунення лідерів Лівії, Тунісу, Алжиру і Марокко. Зміна політичних пріоритетів “Аль-Каїди” не випадкова - Алжир та Лівія є найбільш динамічними країнами ОПЕК, Алжир веде переговори щодо зон вільної торгівлі з Ісландією, Ліхтенштейном, Норвегією, Швейцарією. У лютому 2007 р. на ісламістських форумах розміщена стаття “Аль-Каїда” і африканський континент.

Інший визначний ідеолог “нової хвилі" Абу Мусаб ас-Сурі в е-книзі “Мусульмани Центральної Азії і майбутні війни ісламу” стверджує, що необхідні безпечні плацдарми для руху джихаду до “серця мусульманського світу”. Формування “ісламського поясу" повинно розпочатись з Бангладеш, Північної Індії, Пакистану, Афганістану, Центральної Азії, далі - з Кавказу і Уралу. Встановлення ісламської держави в Індії необхідне в якості першої ланки емірату Південної Азії.

Кувейтський ісламський ідеолог нового покоління Хамад аль-Алі, покинувши професорську кафедру у Кувейтському університеті (1999), на власному сайті опублікував ряд геополітичних творів. У фетві “Чому суніти і рафідити не допомагають один одному у Лівані” аль-Алі стверджує, що “це сефевідський заколот, схожий на той, який виношують хрестоносці і іудеї. Іран розширює свій вплив, поширюючи шиїзм”. У січні 2007 р. шейх аль-Алі опублікував “Пакт верховної ради груп джихаду”, який вважають найважливішим з часу публікації фетви бін Ладена (1998). “Пакт" закликає вести паралельну боротьбу проти Ірану, шиїзму і “альянсу іудеїв та хрестоносців”, оскільки “Іран і хрестоносці ведуть війну проти істинних мусульман”.

Лівієць Абу Ях'я аль-Лібі - один з чільників оновленої “Аль-Каїди” і розробник веб-сайту Талібану, пропагує жорстокі заходи не тільки проти “кафірів” (США, Ізраїль), але й арабських режимів, особливо КСА. Його перша публікація на радикальних форумах (2005) присвячена американським методам інформаційно-психологічної війни, “Монотеїзм Саудівської Аравії і істинний монотеїзм" - критиці саудівського режиму за допуск “кафірів”, “Розкидання перлів у суперечці з тими, хто проти вибухів в Алжирі” і “Наша війна: між вчорашньою жорстокістю і завтрашніми досягненнями” - африканській стратегії. У статті “Вогонь мага на Аравійському півострові” аль-Лібі зазначає, що сунітські лідери повинні об'єднаними зусиллями протистояти посиленню впливу Ірану у мусульманському світі. В останній праці “Що буде після майбутньої війни”, присвяченій Іраку, автор виступає за об'єднання сунітів проти розділу Іраку.

На противагу усталеним антиіранським поглядам Абу Абд аль-Рахман Аттіят Аллах опублікував працю “Ru'ya kashifa" з метою обгрунтування тези, що Іран і “Хизбалла" не співпрацюють з Заходом з метою підпорядкування сунітів. Він вважає, що, претендуючи на гегемонію у регіоні, Іран укладатиме тимчасові альянси з ідеологічними ворогами, навіть вакхабітами. Проте руками США іранське керівництво ліквідувало конкурентів в Іраку та Афганістані. На його думку, для арабської сунітської спільноти іранська шиїтська гегемонія так само небажана, як і сунітська індонезійська.

Відомий ідеолог ісламізму Юсуф аль-Аїрі в е-книзі “Джихад в Іраку: надії і загрози" (2004) проаналізувавши політичну ситуацію і ймовірність її зміни в Європі, дійшов висновку, що “альянс таких країн, як Великобританія, Іспанія, Італія із США - це особисті позиції їх керівників. Виходячи з цього, потрібно будувати стратегічну лінію сучасного руху джихаду”. У формулу глобальної боротьби з Заходом аль-Аїрі заклав різні змінні величини - громадську думку, зростання військових видатків окупантів, підвищення світових цін на нафту.