Християнство як ціннісний чинник соціокультурного процесу доби Середньовіччя

Середньовічне бачення світу відображене у поєднанні уявлень про єдність і роздвоєння світу, розділеного на Небеса і Землю. Людина цієї доби наполегливо, деколи через муки шукає у речах, що її оточують символи, алегорії потойбічного, чудесного, але істинно реального. Тому в мистецтві фантазія переважає над спостереженням, загальне над частковим, вічне над тимчасовим. Середньовіччя прагнуло перенести універсальний порядок на Землю. Найбільш повне вираження універсалізм знайшов у культурі інтелектуальної еліти, найдосвідченішої частини середньовічного суспільства.

Освіта в середні віки безпосередньо пов'язана з античними зразками. Як і в пізньоримських школах, його основу складали сім „вільних мистецтв” (артес-лібералес) - ряд дисциплін, розбитих на дві сходини: трівіум (підготовча) та квадрівіум. До трівіуму входили граматика - вміння читати, розуміти прочитане і писати; діалектика - мистецтво вести дискусію; риторика - вміння говорити. Квадрівіум складали арифметика, геометрія, музика і астрономія. Ці науки мислились як вчення про числові відношення, що лежали в основі гармонії.

Освіта проводилась по латині. Тільки в XVI столітті з'явились школи з викладанням на національних мовах. До II століття школи знаходилися при дворах варварських королів, кафедрах єпископів, церквах і монастирях. У них готували в основному служителів церкві. З появою міст виникають світські, міські, приватні та муніципальні школи, де навчалися мандрівні школярі - ваганти або галіарди, що походили із міського лицарського середовища нищого стану. До ХІІ століття кафедральні школи у великих містах Європи - Болоні Монпельє, Парижі, Оксфорді, Салерно і ін. - перетворюються в університети.

Володіли вони юридичною, адміністративною та фінансовою автономією, яка дарувалась їм спеціальними указами пап. Відносна незалежність університету поєднувалась із чіткою регламентацією і дисципліною внутрішнього життя. Поділялись за звичай на чотири факультети: теологічний, юридичний, медичний та факультет семи вільних наук, серед яких популярністю користувався богословський факультет.

Спільним для всієї середньовічної культури було прагнення до універсалізму, цілісності, що відобразилося на формуванні схоластики, на яку мала великий вплив римська юридична спадщина, що і в середні віки стійко збереглася. Пошуки істини схоластики будували по типу судового процесу. Місце авторитету закону тут займав авторитет церковної догми чи людського розуму.

Норму першого складають тексти Біблії, які супроводжують коментарі отців церкви, норму другого - книги Платона та Аристотеля, з коментарями античних та арабських філософів. І в одних, і в других уже присутня “вічна істина”, треба лише вивести із текстів їх логічну послідовність за допомогою правильно побудованих символів.

На відміну від вчених Нового часу чи своїх сучасників-містиків, схоласти відводили досвіду та спостереженню над природою і внутрішнім світом людини менше часу, ніж логічному зв'язку понять. Найскладнішим питання було узгодити “істини віри” та “істини розуму”. Майже у всіх апостолів сходились погляди до формули Петра Даміані (ІХст.): “Філософія є служницею богослов'я”[33,123].

Однак уже в ХІІ столітті Абеляр показав, що на обраному схоластичному шляху богослов'я без філософії не обійтися. Книга Абеляра “Так і ні” включала багато протиріч у текстах із Біблії і Отців церкви. Рання схоластика представлена Ансельмом Кентербергійським та викладачами школи при соборі міста Шартра (Франція). У цей період виявлені перші розбіжності у дискусії про універсалії. Прихильники реалізму вважали, що загальне розуміння існує незалежно від свідомості людини та предметів, які вона позначає.

Представники номіналізму вважали, що у дійсності існують лише одиничні речі, а поняття - це імена речей, що з'являються тільки у звуках голосу. Творець концептуалізму Абеляр стверджував, що у одиничних речах існують загальні ознаки, на осонові чого і виникає концепт (поняття), яке виражається словом. Церква віддавала перевагу реалізму, а номіналісти і концептуалісти нерідко піддавались переслідуваню.

Зріла схоластика ХІІ-ХІІІ століть формується у боротьбі із послідовниками арабського філософа Аверроеса. Спираючись на Арістотеля, аверроїсти розробили вчення про єдину світову душу та відкидали вічність душі особистої, релігія - нища ступінь пізнання Бога, придатна для народу. Альберт Великий і Фома Аквінський поєднали вчення Аристотеля з християнськими уявленнями про Бога, душу, створення світу. Для даного періоду характерний жанр енциклопедичного твору. Раціоналістична теологія Фоми Аквінського- томізм, стала офіційним вченням католицької церкви, у якому він, на відміну від своїх попередників, не засуджував світської держави у противагу царству Божому. Останнє на його думку було просто більш досконалим, ніж світська держава.

Пізня схоластика ХІІІ-ХІV століття, її представив Дунс Скот, підкреслила роль людської волі, проявила інтерес до індивідуального буття. Оккам і Роджер Бекон відроджують номіналізм і ставлять акцент на досвідчене знання, експеримент, математику. Розпочинається криза схоластики і її виродження в несвідому псевдонауку (це і надало з часом слову “схоластика” негативний відтінок). Та це не затьмарює великих досягнень, зроблених схоластами, особливо в галузі логіки, створення наукової термінології. Утверджуючи гармонію розуму і віри, схоластика дала поштовх для європейської науки.

Прагнення до універсалізму відобразилось і на соціальній картині світу, на суспільних та моральних ідеалах. Саме тут середньовічна людина намагається створити на землі відображення небесного порядку і складну взаємодію різних традицій. Наприклад, правителі того часу були прямими послідовниками варварських вождів, а прикладом для них були біблійні царі, римські імператори, візантійські василевси.

Єдиним началом став принцип феодальної ієрархії. У одному з трактатів Ансельма Кентербергійського Бог зображується як феодальний сеньйор, керуючий трьома категоріями васалів: ангелами, які тримають феоди взамін на постійну службу; монахами, які служать у надії отримати безсмертя, і мирянами, заглибленими у рабство без будь-якої надії. Христос зображується в короні і мантії імператорів. Прагнення служби небесному царю втілилося перш за все у чернецтві та лицарстві[50,48].

Середньовічному чернецтву сприяло вчення Августина про церкву, як єдиний осередок добра. Після перемоги ченців у ІV-V столітті, західні монастирі перетворюються Бенедиктом Нурсійським (VІст.) в організовані общини, члени яких проголошували клятви постійного перебування у монастирі. У VІІ-Х столітті християнство широко розповсюджується у Північній та Східній Європі монахами-місіонерами. Священик і монах того часу - проповідник, шкільний вчитель, лікар, економіст, адвокат, політик, хрестоносець і т.д.

Гуревич А.Я. дає таку оцінку тогочасного світогляду: “емоційне наповнення середньовічного життя при жорсткому обмеженні всіх форм раціональності, робило середньовічних людей надзвичайно легковірними. Віра у видіння, чудесні зцілення були невід'ємною частиною індивідуальної та суспільної свідомості. Люди жили в атмосфері дива, рахуючи її повсякденною реальністю” [20,182]. Заглиблений у містичне споглядання абат Бернард (1090-1153р.) активно втручається у справи чужих монастирів, єпископських дворів, бичує єретиків, організовує хрестовий похід.

Цей період сучасники називають кризою християнства. Шляхи виходу з неї у ХІІІ столітті знаходять Домінік та Франциск Ассизький, які створюють новий тип подорожуючого монаха - проповідника. Вони закликають, відмовившись від майна, вести життя Христа і апостолів. Це викликало незвичайний ентузіазм у всіх верствах суспільства. Але у ХІV-ХV столітті францисканські та домініканські ордена зраджують своїм ідеалам. Останнім значним напрямом чернецтва середніх віків, можна назвати “Товариство Ісуса”, створене в ХVІ століття для боротьби з Реформацією.

Єзуїти часто діяли в дусі принципу “Ціль виправдовує засоби” і ставили акцент на підкорення старшим та відмову людини від власної волі.

Не дивлячись на всі невдачі, розчарування, у людей середньовіччя не зникає почуття святості, бажання хоча б доторкнутись до неї. Навколо духовних осіб збиралися групи учнів та прихильників. Так, освічений домініканець Петро Датський входив до кола подвижниці Христини Штомляльнської і присвятив все життя запису її видінь та боротьби з демонами. Це для Петра - можливість через святу пізнати Христа і вступити у спілкування з ним, що є набагато важливішим, ніж церковна чи вчена кар'єра. Однак, в середні віки перевага надавалась більш активним формам служіння Богу і ближньому. Це було середньовічне лицарство.

“Образ лицаря вражає поєднанням найрізноманітніших елементів. З однієї сторони, той, хто бажає стати лицарем, зобов'язаний розпочати нове життя, молитись, уникати гріха, високомірності, гордості та низьких вчинків, повинен захищати церкву, вдів та сиріт, турбуватись про підлеглих, бути хоробрим, вірним, щедрим і справедливим, не лишати нікого майна, любити сюзерена та оберігати його надбання” [45,87].

Характерні риси лицаря: знатне походження, краса обличчя, одягу, обладунків, сила, устремління до слави. Він береже вірність слову і клятві, коли вони дані перед рівними за завданням. У бою лицар не відступає, не просить, виявляє неповагу до чужого життя. Сучасники постійно звинувачують лицарів у жадібності, нападах на подорожніх, обкраданні церков, порушенні клятв, знущанні над жінками, невиконанні правил поєдинку, перетворенні турнірів на змаганнях за обладунки, зброю, коня переможеного [19,96].

Зразковий лицар король Ричард Левове Серце довів до смерті свого батька, сприяв провалу хрестового походу, створив банди найманців, з якими вбивав і обкрадав чужих та своїх підданих [25,49]. Зворотній бік лицарства зображено і в піснях трубадура Бертрана де Борна: не благородна доблесть, а насолода всіма жорстокими проявами війни, ціллю якої відкрито оголошуються грабежі.

Коли мова йде про західноєвропейську середньовічну культуру, у більшості випадків мається на увазі офіційна “висока” культура, створена церквою. Неписьменна народна культура лише недавно привернула увагу істориків, які намагаються реконструювати її за письмовими джерелами.

Зробити це не легко з ряду причин. Загальне положення селян було принизливим, що відобразилось на їх назві “бідняки, мужлани”, а пізніше у Франції “виллани” (підлі). Даний факт свідчить і про те, що селяни були близькими до дохристиянської культури, яка зберегла багато язичницьких рис, успадкованих від варварів та Риму. У селах вірили в духів, домовиків, ельборів, русалок, поклонялися богам, іноді під виглядом католицьких святих. Сільські та міські свята, карнавали, обряди та звичаї пронизані духом язичництва. У свідомості і народній, і елітарній, важливе місце займала віра в магію, видіння. В ХІ-ХІІІ столітті магія відходить на другий план, поступившись місцем очікуванню приходу Царства Божого на землю. Новий розквіт демонології та окультизму припадає на ХV-ХVІІ століття.

Та це не означає, що народна культура - це пережитки язичництва та примітивні вірування. Створений нею світ образів дав багатий матеріал для мистецтва Середніх віків та Нового Часу, став невід'ємною частиною європейської культури.

Розвиток західноєвропейської культури пов'язаний з історією всього Середньовіччя. На ранньому етапі велике значення мало збереження античного спадку, особливо латинської мови. Це також праці Аврелія, Августина, Маріана Капелли, Северина Боеція. На початку VІІ століття в Іспанії Ісидор Севільський пише енциклопедію “Етимології”, де зібрано залишки античних знань. Друга тенденція раннього Середньовіччя - ріст самосвідомості варварських народів. З'являються історії готів, вандалів, франків, англів, лангобардів, записуються правові норми варварів, їх міфи, легенди, пісні.

Злиттю римських та варварських традицій в єдину європейську культуру сприяло „Каролінське Відродження” в імперії Карла Великого, що проходило під лозунгом християнського просвітництва.

Середньовічна культура набуває класичних форм в ІІ-ХІV століттях. У цю епоху розквіту у ній велику роль відіграє взаємодія, а іноді і боротьба загальноєвропейського та національного начал. Представники того та іншого переосмислюють етичні та естетичні цінності християнства, до них залучаються візантійські та ісламські впливи, вони постійно повертаються до античних зразків. У ХІV-ХVІ столітті, епоха Відродження та Реформація, не дивлячись на хронологічне співпадання із середньовіччям, генерує культурні явища, що виходять за його межі, і тому потребують окремого вивчення.

Як будь-який складний виріб, предмет мистецтва був унікальний, індивідуальний та цінний. Тому мистецтво прагне концентрації, зоровим втілення якої є книга та храм. Храм - не тільки місце поклоніння Богу, але і модель світу, створеного Богом. Ця модель прагне бути подібною до “оригіналу, для створення якого потрібні всі види мистецтва” [33,127]. Свята книга священика - Писання - заповіти Бога, записані на людській мові. Книги прикрашали та дуже цінували. Для вивозу їх з міста потрібен був спеціальний дозвіл влади.

Найбільшою повагою користувалась релігійна та наукова література. Їх зміст наповнювали догми католицизму. На форму цих творів вплинув середньовічний універсалізм. Енциклопедії, богословські суми прагнуть повністю охопити матеріал, історія розвивається у всесвітню хроніку, що йде від створення світу, житія святих, повчань, легенди об'єднуються у цикли.

Найдревнішим за своїм походженням жанром світської літератури є героїчний епос. Він тісно пов'язаний з життям варварської епохи, ранньофеодальної військової поезії, насичений язичницькими образами та уявленнями. Правда, записаний епос в пізніх варіантах, що підлягають впливу християнства та лицарської ідеології. Найбільше уваги тут приділяється казковим подіям та чудесам, оскільки епос був сховищем пам'яті народу та фольклорної творчості.

Лицарська література представлена лицарським романом, який виник у середині ХІІ столітті. Романи писалися національними мовами. Головним джерелом їх стали кельтські сказання про короля Артура та лицаря Круглого столу, про трагічне кохання Трістана та Ізольди, про подвиги Ланселота, Персеваля, Амадіса, популярні у всій Європі розповіді про пошуки Грааля - казкової чаші з кров'ю Христа. Великим представникам цього жанру був французький поет ХІІ століття Крет'єн де Труа. Хоча роман близький до епосу, його герої живуть уже в іншому середовищі - при дворах королів та великих феодалів зрілого середньовіччя. Тут складається особлива культура поведінки, спілкування, що стало зразком всьому лицарству. Для її характеристики використовується термін “куртуазність”, що визначає якості ідеального кавалера та походить від французького слова “куртуазі” (почтивість, люб'язність, ввічливість). Куртуазна культура та куртуазна література склали одне ціле. Історики відмічають, що в ХІ-ХV столітті такі важливі елементи життя феодалів, як лицарські ордени, турніри, орієнтуються на літературні образи, перетворюються у мистецьку гру [25,96].

Культ “красивої дами” - невід'ємна частина куртуазної культури. Любовне “служіння” стало релігією вищого кола. Невипадково у цей час посилено розвивається вшанування Діви Марії. Мадонна володарює на небесах і в серцях віруючих так, як дама серці закоханого неї лицаря. Ця тема розповсюджена і в поезії.

З кінця ХІ століття у Франції розквітає поезія трубадурів, що писали на провансальній мові. Нею захоплювались і в інших країнах: на півночі Франції з'являються трувери, в Германії - міннезінгери. Куртуазна поезія розвивається в Італії та Іспанії, сюжетами якої були любовні пригоди лицарів, їх військові подвиги, описання турнірів та свят, оспівування сеньйора. Часто організовувались змагання трубадурів з ціллю виявити сильнішого у своїй майстерності. Поетами були дрібні феодали. Так король Ричард Левове Серце писав оригінальні вірші, втім велика популярність Ричарда пояснюється скоріше тим, що він був товаришем і покровителем багатьох трубадурів, які прославляли його у своїх піснях

З ХІ століття центром культурного життя стають міста. Міська література з самого виникнення створювалась на народних мовах. ЇЇ улюбленими жанрами стають новели, байки, жарти, що висували нового героя - здібного, умілого типового міщанина. Складається міський сатиричний епос - французький “Роман про Лиса”, перекладений на всі європейські мови. У ХІІІ-ХІV столітті відбувається синтез вченої, лицарської та міської літератур. Посилюються релігійні та морально повчальні мотиви, збільшуються символи.

У такій атмосфері створюються літературні шедеври Середньовіччя: французький “Роман про Розу”, написаний Гільйомом де Лорісом і Жаном де Меном, і “Божественна комедія”, італійцем Данте Алігієрі (1265-1321).

Храми Середньовіччя також були своєрідними кам'яними енциклопедіями універсального знання - “Бібліями мирян”. Майстри, що зводили їх, намагались показати світ у його завершеному гармонійному поєднанні. Складна система архітектурних, скульптурних та живописних образів є свого роду шифром, за допомогою якого записано розповідь про незриму красу надприродного буття [27,459].

Як ми бачимо, складна взаємодія варварських і античних культурних шарів, найактивнішої участі потужної ідеологічної системи християнства, зумовила своєрідний характер середньовічної культури Західної Європи. Ментальність формувалася навколо центрального поняття буття та мислення тодішніх людей - Бога. Бог був вихідним постулатом, життєвою потребою світорозуміння, основою моральної свідомості й верховним гарантом справедливості й світового порядку. “Саме з Богом співвідносилися всі уявлення людей, усі їхні ідеї, культурні й суспільно-політичні цінності” [6, 74].

Панування церкви над світом у сфері практичної діяльності і духовних інтересів з одного боку, а з іншого - зречення життя плоттю і земними інтересами становили основні риси середньовічного світовідчуття. Теократизм і аскетизм, що знайшли своє втілення у папстві і чернецтві, стали визначальним ферментом духовного життя середньовічної Західної Європи.

4.2 СТАНОВЛЕННЯ ХУДОЖНЬОГО СТИЛЮ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

На відміну від Візантії, яка протягом довгого часу зберігала від Давнього Риму державний апарат, Західноримська імперія була знищена ще у V столітті. Криза, яку з ІІІ століття н.е. переживав античний світ, і повстання рабів, що привели до падіння рабовласницького ладу, перебували в умовах сильного натиску на імперію з боку варварських племен. Це переважно племена германського походження. Всі ці прибульці і асимільоване з ними корінне населення - на північному Заході були переважно кельти, - мали свої довговічні художні традиції.

У порівнянні з класичним мистецтвом античності ці традиції не тільки не втратили свого значення, але поряд зі спадком греко-римської культури і деякими елементами, запозиченими зі Сходу, склали основу, на якій виросло все мистецтво Західного Середньовіччя. При цьому на перших порах, з кінця V - по кінець VІІІ століття, у більшій частині Західної Європи головну роль відігравали художні традиції варварських народів, мистецтво яких характеризується декоративністю і динамізмом форм, їх підвищеною експресивністю.

Ранню архітектуру представляли дерев'яні будівлі, які прикрашались декоративною різьбою. З розповсюдженням християнства розпочинається будівництво кам'яних храмів базилікального типу[Дод.7]. Майже всі ранні храми були перебудовані, багато зникли. До нашого часу збереглися лише окремі будівлі центричного типу (круглі, восьмигранні чи хрестоподібні у плані). Саме такий тип використовувався у невеликих будівлях-баптистеріях, меморіалах, капелах.

До числа самих ранніх пам'яток на території Італії, належить мавзолей остготського короля Теодоріха в Равені (526-530). Ця будівля відрізняється особливою лаконічністю зовнішнього вигляду. Зсередини мавзолей складається з двох приміщень - один над одним. Купол вироблений з великого моноліту. У цілому гробниця сувора і разом з тим величава.

Декілька невеликих церковних споруд збереглися на території сьогоднішньої Франції. Найбільш відомим є баптистерій в Пуатьє (VІІ-VІІІ ст.) і кріпта Сен-Лоран у Гріноблі (цього ж періоду). Обидві будівлі являють собою криті напівциліндричним склепінням прямокутні споруди з прилеглими до них невеликими апсидами. Розміщені повз стін грубі у деталях колони слугують не стільки конструктивним, скільки декоративним цілям.

Образотворче начало було мало розвинене в мистецтві V-VІІ століття. Однак орнаментально-декоративні форми відрізняються надзвичайною розкішшю. Серед творів мистецтва цієї доби найбільш чисельними були вироби художнього ремесла. Високо цінилась техніка виготовлення виробів із металу, прикрашених вставками дорогоцінних каменів, кольорового скла та емалі. Це витвори поліхромного стилю. Їх знаходять в похованнях та кладах на великій відстані від берегів Чорного моря до Британських островів. У цей період такі предмети відігравали важливу роль у житті європейця. З появою християнства вироби із дорогоцінних матеріалів стали широко використовувати для оформлення богослужіння: чаші, хрести, обкладанки церковних книг. Характерним для подібних виробів є поєднання золота і позолоченої міді з гранатами і рубіново-червоним склом[31,180].

Високої досконалості досягли майстри королівства франків. Виготовлення виробів із золота набуло найбільшої вишуканості у часи франкського короля Догоберта (629-639).

На чолі королівської майстерні стояв королівський казначей і управитель монетного двору - єпископ Елігій (583-665). Пізніше його зображення канонізовано і названо патроном золотих справ. Майстерня Елігія славилась виробами, прикрашеними емаллю і дорогоцінними каменями, шедевром яких є хрест вівтаря церкви монастиря Сен-Дені, відомий по зображенню на картині анонімного нідерландського живописця ХV століття “Месса святого Жіля” (Лондон, Національна галерея).

Щодо Скандинавії, то до кінця першого тисячоліття домінують декоративно-орнаментальні форми. І лише з проникненням християнства (кінець Х століття) починається розповсюдження нових сюжетів і форм.

Західноєвропейський живопис того часу представлений виключно книжковою мініатюрою. Книги виготовляли в монастирях. З поширенням християнства монастирі стали центрами церковної освіти і головними охоронцями бібліотек. Серед різноманітних галузей монастирського господарства, при великих абатствах, існували спеціальні майстерні-кіпторії, де переписували та прикрашали книги. Особливо розповсюдженим було Євангеліє, повчання отців церкви і богослужбові книги (лекціонарії, сакраментарії).

У кінці VІ-VІІ століття ірландські місіонери заснували ряд монастирів на континенті, сітка яких простягалася до Італії. Вони стали розповсюджувачами англо-ірландських форм декору рукописів, що зіграло не малу роль у подальшому розвитку книжкового мистецтва Європи.

У наступні віки мистецтво, не враховуючи виробів прикладного характеру, слугувало церкві. Із західноєвропейського мистецтва зникає статуарна скульптура на декілька століть.

У VІ - першій половині ІХ століття у країнах Західної Європи спостерігається розквіт релігійного мистецтва. Організація будівництва, монументальний живопис і створення розкішних рукописів займали помітне місце у прагненні державної влади до впорядкування внутрішнього життя імперії і всестороннього розвитку культури. Називають цей період каролінським відродженням, тривав він неповне століття. Найхарактернішою рисою цієї доби є свідоме звернення до спадку пізньої античності[38,46]. У становленні цього напрямку велике значення мали елементи меровінгського ірландського мистецтва, і вплив форм, вироблених народами Сходу, а саме Сірією, з якою країни, що входили до складу імперії Карла Великого, знаходились у тісних стосунках.

У архітектурі застосовують будівлі центричного типу. Яскравим прикладом є капела Карла Великого у Аахені, побудована біля 800р. за зразком церкви Сан Вітале у Равенні. У порівнянні з Сан Вітале форми відрізнялися великою тяжістю і простотою, надаючи їй суворого і величавого вигляду. Іншою пам'яткою центричного типу є церква у Жерміньї де Пре поблизу Орлеану, побудована тоді ж. Замальовки монастиря Сен- Рік'є (поч. ІХст., Північна Франція) свідчить, що каролінський період вже підготував тип романської базиліки з двома трансептами, подовженим хором і вежами.

Постійним і важливим елементом внутрішнього декору церков, монастирських приміщень були розписи у техніці мозаїки та фрески[57,39]. Від усіх розписів на основній території франської держави збереглися лише одиничні пам'ятки. Незвична своїм рідкісним сюжетом мозаїка апсиди у церкві Жерміньї де Пре (806). Зображений ковчег з ангелами по боках. Оригінальність форм та інтенсивність колориту свідчить про прямий вплив ранього християнського мистецтва Сходу.

Перше, що привертає увагу - багато золота і яскраве синє небо. У 30-х роках ХХ століття було віднайдено фрески з сценами із життя святого Стефана в Оксері (859). Природність пропорцій і руху фігур, а також живописна манера виконання де переважають коричневі тони на голубувато-сірому фоні свідчать про ремінісценції мистецтва пізньої античності. З іншого боку, схвильованість і драматизм дії, що складають характерні риси середньовічного мистецтва. Такі ж риси віднайдені у 1947 році у розписах біблейських і євангельських сюжетів у швейцарській церкві у Мюнстері (кінець ІХст.). Особлива цінність цієї пам'ятки у тому, що тут майже повністю зберігся ансамбль розписів, який дозволяє уявити розпис каролінського храму в цілому.

Стиль каролінського живопису проникає у Італію. У першій половині ІХ століття активізується художня діяльність у Римі. Поряд з виконаними у цей період мозаїками апсид церков Санта Марія ін Домініка, Санта Праседе (817-824), тут створюються пам'ятки обумовлені впливом художніх центрів до півдня від Альп. Композиція “Вознесіння Христа” у підземній церкві Сан Клементе (847-855), де експресивність персонажів повністю відповідають каролінському мистецтву.

Імперія Карла Великого була недовговічною. ІХ-Х століття - самий темний період у історії мистецтва західного середньовіччя. Лише у кінці першого тисячоліття нашої ери, коли минула загроза набігів, Західна Європа вступила знову у смугу більш нормального існування.

У 1000 році відкривається нова фаза мистецтва. У мистецтвознавчій літературі ця фаза отримала назву романського стилю. В основному це період ХІ-ХІІ століття. Єдність європейської культури цього часу обумовлена наявністю широких контактів між різними областями і країнами.

Зміни в господарському житті країн Західної Європи позначились на архітектурі і образотворчому мистецтві. Зростання економіки сприяло інтенсивному будівництву насамперед церковних соборів. Під впливом римських традицій і арабського мистецтва сусідньої Іспанії у Південній Франції на зламі Х-ХІ століття утворився новий стиль який дістав назву - романський. За своїм планом будівлі цього стилю відтворювали хрестоподібний тип римської базиліки з її поздовжніми і поперечними нефами, порталами у західному кінці.

Романське мистецтво поширилось у всіх країнах об'єднаних християнсько-латинською цивілізацією. Воно засвідчило зародження нової культури. Головна роль у їх існуванні випала на долю церкви. Вона досягає вершини могутності. Її вплив на життя того часу був необмежений. Тут зосередились великі матеріальні цінності, посилюється значення монастирів. Виникають загальноєвропейські монастирські угрупування, наймогутніше з яких було очолене бургунським абатством Клюні.

Основним замовником мистецьких творів була церква. Провідну роль займали монастирі. Їх активність була настільки великою, що романське мистецтво Франції, Англії, Іспанії, Германії можна назвати монастирським мистецтвом[3,140].

Важливим джерелом доходів монастирів і однією з основ їх впливу на народ були чудотворні мощі і реліквії святих. Це час найбільшого підйому культу святих.

Широкого розмаху набуло паломництво до святих місць і реліквій, головними з яких були Палестина, Рим, Північна Іспанія. Паломництво і хрестові походи відіграли велику роль у розвитку культури і мистецтва. Відбувався обмін досвідом, що сприяв збагаченню традицій, обумовив ту єдність стилю, яка характеризує європейську художню культуру ХІ-ХІІ століття.

Основним видом мистецтва є архітектура, головним завданням якої було створення кам'яного монастирського храму, який би відповідав вимогам церковної служби. Головний тип - базиліка, значно ускладнена у плані композиції. Новим є збільшення східної частини храму (хору), призначеного для духовенства. Стіни романських приміщень відрізняються великою товщиною і створюють враження міцності. Віконні і дверні прорізи дуже вузенькі.

Зовнішній вигляд романського храму чітко виражає особливості його плану і членування внутрішнього простору. Всі відмічені вище риси надають храму величі, строгості і в залежності від декоративних форм, більшу чи меншу суворість. Аналогічне враження створює і інтер'єр романського храму. Романські художники не прагнули відобразити реальний світ, не шукали правомірності фігур і достовірності їх оточення. Співвідношення компонентів, що зображували розраховане на створення враження реальної дії. Місце події зображувалось умовно. Для пояснення того, що воно здійснюється на лоні природи, художнику достатньо увести стилізоване зображення скали чи дерева. Схематична форма базиліки чи навіть одна аркада, розміщена поряд з персонажами, вказує, що подія відбувається у храмі.

Пануючим у композиції є площинне зображення. Фігури розміщенні у межах вертикальної поверхні, композиція не створює відчуття простору, глибини. Розміри фігур різного масштабу. Їх розмір залежить від ієрархічної значимості того, хто зображений. Зображення у середині тимпану більші ніж ті, що знаходяться по кутах; на фризах розміщені фігури приземистих пропорцій, на стовпах, колонах - переважають подовжені форми. Таке відношення до зображення складає одну з своєрідних і важливих рис романського стилю.

Об'ємність людської фігури мало виражена, пропорції вільні, одяг спадає складками, не узгодженими з формами і рухами тіла. Вони мало залежать від законів тяжіння [Дод.8].

Разом з тим виразність складає одну з важливих рис такого мистецтва. Любов до всього фантастичного і незвичайного притаманна мистецтву цього періоду. Щодо техніки, то в області монументального живопису, за виключенням Італії, де збереглися традиції мозаїк, звичною була фреска.

Як елементи декоративні в романському мистецтві переважали мотиви геометричних витків або стилізованої рослинності.

Скульптурі були притаманні умовність зображень людських фігур. Інтер'єри сакральних будівель дуже часто прикрашалися плоским настінним живописом, позбавленим тримірності фігур і перспективи. Кольоровість інтер'єрів посилювали різнобарвні вітражі, які саме в цей час почали застосовуватись у церковному мистецтві.

У ХІІ-ХІV столітті у більшості європейських країн розцвітає готика. Творча діяльність переходить від монастирів у руки світських майстрів, що об'єднуються у цехові організації. Посилення раціоналістичних моментів, реалістичні тенденції - ті риси, що відрізняють готику від романського стилю.

У Франції, де оформився цей стиль у першій половині ХІІ століття, собори були гордістю міст і крім релігійного призначення використовувались у світських цілях, для суспільних зібрань громадян. Використовуючи досягнення романського мистецтва у будуванні церков, дозволило звести великі кам'яні храми стрільчастої форми.

Тип базиліки зберігається, але спрощується у плані порівняно з романським. До найбільш розповсюджених зовнішніх декоративних форм належать невеликі вежі з гостроконечними шпилями на контрфорсах, високі фронтони над вікнами і дверима. Розповсюдженими є двобанні фасади, поділені на три яруси. Вони мають багато прикрашені портали, над якими розміщене велике кругле вікно (роза)[]. Над ярусом аркад - невисока декоративна галерея (тріфорій), над якою розташовані дуже великі вікна, що дають пряме світло головній частині собору. Вікна і рози заповнені легким кам'яним переплетенням, в інтер'єр якого вставлене кольорове скло. Динамічність внутрішнього простору посилюється химерною грою світла, що проникає через кольорове скло вітражів.

В усіх видах образотворчого мистецтва періоду готики провідне місце посідає скульптура. Складена на основі досягнень пізньороманської пластики, готична скульптура розвивалась у тісному зв'язку з архітектурою. Це дозволяє говорити про синтез мистецтв в період готики, що включала в себе і монументальний живопис у формі вітражу.

На зміну пануючого у художній концепції абстрактного начала приходить інтерес до явищ реального світу. Релігійна тематика продовжує домінувати, однак змінюються її образи, які наділяються рисами глибокої людяності. Одночасно посилюється роль світських сюжетів і важливе місце посідає портрет.

Портал залишається головним зосередженням скульптурного вбрання храму. Готична скульптура розвивається у тісному зв'язку з будівництвом великих соборів. Особливо важливими в цьому відношенні є французькі собори в Шартрі, Ам'єні, Реймсі [Дод.10], кожен з яких нараховує не менш двох тисяч скульптурних зображень. Відносно вибору сюжетів, а також розміщення зображень такий комплекс підкорений чітким правилам, встановленим церквою. Сукупність зображень на фасадах соборів виражає систему релігійного світовідчуття епохи.

У цей час ідеї богослов'я і уявлення про світ, напрацьовані у надрах церкви протягом ряду століть, досягли свого завершення і були зведені у чітку систему. Собор повинен служити втіленню зібраної у фокусі структури Всесвіту. Відносно символіки, закладеної в основі загального задуму храму, основний західний фасад звернений в сторону сонячного заходу, присвячений темі Страшного суду. Зображення його займало поле центрального тимпану, повторювало в основних рисах сформовану до цього часу іконографічну редакцію: зверху Христос, який сидить і показує на свої рани; по боках Марія і євангеліст Іоан (іноді Іван Хреститель); навколо ангели і апостоли; під ними звішуючий добрі і погані людські справи архангел Михаїл; зліва праведники, що ідуть в рай; справа демони і сцени мук у пеклі; ще нижче - воскресіння мертвих. Під тимпаном, по боках входу, відвідувачів зустрічали статуї Христа і апостолів. Бокові портали присвячувались Марії і особливо шанованому святому. У порталі Марії тимпан заповнювався сценами “Успіння”, “Вознесіння Марії”, “Коронування”. У порталах, присвячених святим, на тому ж місці розгортаються епізоди легенд. Задуманий як втілення загального уявлення про світотворення, готичний собор втілював зображення не тільки релігійних персонажів, але і реального світу.

Поширена у Франції і ряду інших країн середньої і північної Європи каркасна конструкція готичного собору, дозволила витіснити плоскі стіни великими вікнами, не залишила місця для монументального фрескового живопису. Відтепер фреску замінює вітраж, у якому зображення складаються з частин кольорового скла, поєднаних між собою вузькими перетинками [Дод.11]. Окремі деталі зображення - риси обличчя, волосся, складки одягу - наносяться особливими фарбами, які після опалення скла зливаються з його поверхнею і набувають прозорості. Тримався вітраж на залізній арматурі в свою чергу укріпленій у камінних амбразурах і переплетеннях віконних прорізів.

Отже, у ХІІ-ХІІІ столітті народились нові форми архітектури і образотворчого мистецтва, що репрезентували наступний стиль середньовічного мистецтва - готичний.

Архітектурне обличчя західноєвропейських вільних міст визначалося надовго готичними спорудами [Дод.12]. Готичній архітектурі властива спрямованість угору, яка була породжена ідеалістичним “прагненням душ до неба” [19,208], новим імпульсом пробудження розуму і почуттів, пристрасним пориванням до прекрасного. Головна риса стилю - стійка каркасна система. Храми стали менш масивні ніж романські. У них з'явились величезні вікна, прикрашені вітражами. Ще більшої динамічності додали їм численні скульптури, кам'яна різьба й орнаменти з рослинними мотивами. У XIII-XV столітті готика досягла найбільшого розквіту, цей період дістав назву “полум'яної готики”.

Середньовічна культура Західної Європи пройшла тривалий шлях еволюційного розвитку і не була чимось цілісним у часі. Від виникнення "варварських" королівств і до утворення монархії каролінгів відбувся процес становлення головних католицько-феодальних форм середньовічного культурного життя, які знайшли своє продовження й утвердження у наступні століття.

ВИСНОВОК

Релігія у середні віки набуває всеохоплюючого характеру. Вона стає не лише філософією, а й системою права, політичною доктриною, моральним вченням. У цей час візантійська культура жила такими ж ідеалами, що і західноєвропейська. Спільна релігія - християнство - об'єднувала Західну і Східну Європу.

Християнство, визнане імператором Костантином як офіційна релігія всієї Римської імперії, викликало нове за своєю темою і художніми принципами мистецтво. Його розвитку сприяло і перенесення столиці із Риму у місто Візантій. Та з розпадом імперії на Східну і Західну її мистецтво у кожній з частин стало набувати самостійного характеру.

Слід зазначити, що інтенсивне вивчення візантійського мистецтва як послідовника античності підготувало Захід до утвердження власного. Ще на початку ХХ століття відмічали таку особливість Візантії як спадкоємниці античності, водночас еліністичне мистецтво мало цікаву долю - ним протягом багатьох століть корисувався Захід.

У той час, як східні області процвітали, західні прийшли до занепаду і згодом надовго були завойовані варварськими - язичницькими племенами. Мистецтво, створене цими кочівниками, було в основному прикладним, орнаментальним за своїм характером. Тільки в 756р. Пипин Короткий, обмежив Рим від лангобардів, призупинив переселення варварських народів.

З утворенням у Західній Європі нових держав і з розповсюдженням у них християнства стала розвиватися монументальна архітектура, з'явились храмові розписи, розцвіло мистецтво книжної мініатюри. При цьому за зразками художники зверталися до візантійського мистецтва.

В обох традиціях як Східній так і Західній, використовується образотворче мистецтво -- живопис. Щоправда, історично склалися естетичні відмінності між православною та католицькою іконографією. У православ'ї набув поширення іконопис, де ікона не є картиною-ілюстрацією, виражає не естетичний, а релігійно-догматичний зміст зображеного об'єкта. Звідси нереалістичність зображення, зворотна перспектива ікони, яка зображує не навколишній, т. зв. «реальний», спотворений гріхом світ, а світ “перетворений”, “переображений”. За православною традицією, ікона є втіленим в образі догматом віри.

На християнському Заході ікона не набула такого релігійно-догматичного значення, там вона головним чином виступає як прикладний жанр релігійного мистецтва. Тому католицька іконографія була спрямована скоріше на суто естетичне пробудження релігійно-моральних почуттів віруючих -- співчуття хресним стражданням Христа, страху перед пекельними муками грішників, благоговіння перед красою та величчю Діви Марії, ангелів, святих або досконалістю створеного Богом світу. Таке спрямування католицького релігійного живопису зумовило в перспективі домінування у ньому реалістичних тенденцій, переваги естетичного над догматичним.

У архітектурі східного типу християнські храми увібрали досвід будівничої техніки античного Риму. Центричний тип храму, де головною частиною є середня, увінчана куполом - місце перебування імператора під час богослужіння. Найвідомішими типами візантійської архітектури були купольна базиліка, церкви, перекриті куполом на вісьми опорах, та хрестовокупольні будівлі. В усіх цих архітектурних типах панував купол над амвоном.

У західному ж типі складається традиційна схема трьохнефної базиліки з планом у вигляді латинського хреста з трансептом і трьома апсидами, де центральна видовжена, а бокові відділяються аркадами. Такий тип слугував вихідною точкою для подальшого розвитку архітектурної конструкції і повторювався до кінця першого тисячоліття нашої ери по всій Західній Європі. У ХІ-ХІІ столітті формується новий тип - романський храм. А в ХІІ-ХV cтоліття -готичний.

Серед інших образотворчих, так званих пластичних мистецтв, у католицизмі активно використовується скульптура. У православному мистецтві скульптура застосовується фрагментарно, внаслідок місцевих культурних традицій.

Підсумовуючи аналіз духовної культури Візантії і країн Західної Європи доби середньовіччя, хочеться передусім вказати на те, що будь-яка світова релігія, а християнство особливо, - це дуже гнучка система світоглядних уявлень, яка пристосовується до зміни як індивідуальної, так і суспільної свідомості.

Релігія немов би набуває форми “збану”, в який вона вміщена кожної фіксованої миті і часу. У світлі цього ми можемо дійти висновку, що релігійне мислення в якомусь розумінні незнищене, оскільки будь-який постулат від генерації до генерації переосмислюється й має водночас два змістові навантаження - конкретне та універсальне.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аверинцев С.С. Золото в системе символов ранневизантийской культуры // Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа. - М.: Наука, 1973. - С. 85-112.

2. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. - М.: Наука, 1977.

3. Алпатов М.В. Этюды по истории западноевропейского искусства. -М.: Изд-во Акад. художеств СССР, 1963.

4. Алпатов М.В. Образ Георгия-воина в искусстве Византии и древней Руси. - М.: Политиздат, 1967.

5. Алпатов М.В. Русская историографическая мысль и Западная Эвропа ХII-XVIII веков .- М.: Наука, 1973.

6. Античность как тип культуры / Отв. ред. А.Ф. Лосев - М.: Наука, 1988.

7. Антонова О.А. Католицизм и искусство: XX век. - М.: Мысль, 1985.

8. Бадак А.Н., Войныч И.С., Волчэк Н.М. Всемирная история. - М.: Харвэст, 2001.

9. Бычков В.В. Византийская эстетика. - М.: Мысль, 1977.

10. Бычков В.В. Смысл искусства у византийской культуре. - М.: Знание, 1991.

11.Блаженний Августин Сповідь // Джерела. - 2002. - №3. - С. 87-93.

12.Вайнтруб І.В. Священні лики цивілізацій. - К.: Техніка. - 2001.

13. Вайнтруб І.В. Семантика християнських храмів Середньовіччя //Людина і світ. - 1996. - №8. - С. 28-32.

14.Византийский временник Т. 54 / ред. Г.Г.Литаврина. - М.: Наука, 1993.

15.Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа. - М.: Наука, 1973.

16. Генон Рене. Влияние исламской цивилизации на Европу // Вопросы философии. - 1991 . - №4. - С. 54-57.

17. Головащенко С.І. Історія християнства : курс лекцій : Навч. посібник. -К.: Либідь, 1999.

18.Горичева Т. И. Христианство и современный мир. - С. - П.: "Алтэйя" Т. О. "Ступени", 1973.

19.Гоф Ж Ле. Цивилизация средневекового Запада. - М.: Наука, 1992.

20.Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. - М.: 1984.

21.Данилова И. Е. Искусство средних веков и Возрождения : М.: Сов, Художник, 1984.

22.Даркевич В.П. Аргонавты средневековья. - М.: Наука, 1976.

23.Даркевич В.П. Светское искусство Византии. Производство византийского художественного ремесла у Восточной Европе Х-ХІІІ столетий. - М.: Искусство. - 1975.

24.Даркевич В.П. Народная культура Средневековья: IX-XVI веков. - М.: Наука, 1988.

25.Добиаш- Рождественская О.А. Крестом и мечом. Приключение Ричарда Львиное Сердце. - М.: 1991. 26.Добиаш-Рождественская О.А. Культура западноевропейского Средневековья. - М.: Наука, 1987.

27.Донини Амбоджо.У истоков христианства. - М.: Политиздат, 1989.

28.Еленский В.П. Християнство і XX століття // Людина і світ. - 2000. -№1.-С. 2-12.

29.Європейський альманах: История. Традиции. Культура. / Отв. ред. А.О. Чубарьян. - М.: Наука, 1990.

30. Ерасов Б.С. О задачах изучения духовного наследия восточных цивилизаций. - М.: Наука, 1983.

31.Искусство Запада. Живопись. Скульптура. Театр. Музыка. - М.: Наука, 1971.

32. Искусство Западной Европы и Византии. - М.: Наука, 1978.

33. История и культура: Учебное пособие для студентов вузов / Н.В. Шишова, М.И. Бойко и др. / Под ред. Н.В. Шишовой, - М.: Издательская корпорация "Логос", 1999.

34.Капустин Н.С. Особенности эволюции религии: [ на материалах древних верований христианства] - М.: Мысль, 1984.

35. Карпушин В.Н. Искусство и религия: Истоки и грани воздействия. - М.: Педагогика, 1991.

36.Керне З. Дорогами христианства. История церкви. - М.: Протестант, 1992.

37.Ковальський Н. В. Европа, культура, христианство // Свободная мысль. - 1995. - №6. - С. 77-83.

38.Комеч А.И. Искусство Западной Европы и Византии. - М.: Искусство, 1978. 39.Культурология: История мировой культуры: Учебное пособие для вузов / Под ред. проф. А.Н. Марковой. - М.: Юнити, 2000.

40.Лазарев В.Н. История византийской живописи. - М.: Искусство,1986.

41.Лінч Джозеф Г. Середньовічна церква: коротка історія. - К.: Основи.- 1994.

42. Лихачева В.Д. Искусство Византии IV-XV cтoлетий- - М.: Искусство, 1981.

43.Лобкович И.Е Христианство и культура // Вопросы философии.- 1993.- №3.-С. 71-81.

44.Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство . - М.: Искусство, 1995.

45.Мень А. История религии: Византия в поисках Пути, Истины жизни. - М.: Слово, 1991.

46.Оссовская М. В. Рыцарь и буржуа. Исследование по истории морали. - М.: Искусство . - 1987.

47.Острогорський Г. В. " Історія Візантії». - Львів, 2000.

48. Павленко Ю.В. Східнохристиянська цивілізаційна система та її місце у всесвітньо-історичному процесі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2001. - №4. - С. 46-67.

49.Пигалев А.И. Культурология: Учебное пособие. - Волгоград: Издательство Волгоградского государственного университета, 1999.

50.Пучков П.И. Современная география религий. - М.: Наука, 1975.

51.Ранович А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. - М.: Политиздат, 1991.

52.Религия в истории и культуре: Учебник / Под. ред. М.Г. Писманника. - М.: Культура и спорт, 1998.

53.Религия и свободомыслие в культурно-историческом процесе; междувуз. сб. / С.- Петербург, гос. у-т; Под ред. С.Н. Савельева. - Изд-во С . - Петербург, ун-та, 1991.

54.Ротмозер Г. Л. Ситуация христианства в эпоху " постмодернизма" // Вопросы философии. - 1991. - №5. - С. 75-81.

55.Свенцицкая И.С. Тайные писания первых христиан. - М.: Политиздат, 1981.

56.Сліпушко О.М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 1999.

57.Соловйов B.C. Еволюція світогляду в західноєвропейському християнстві // Філософська думка. - 1998.- №2.- С. 67-82.

58.Сто великих чудес света / Автор-составитель Н.А.Ионина. - М.: Вече, 2002.

59.Терещенко ЮЛ. Україна і європейський світ: Навч. Посібник.- К.: Перун, 1996.

60.Титус Бурхард Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы / Пер. с англ. Н.П.Локман. - М.: Алтейа, 1999.

61.Токарев С.А. Религия в истории народов мира. - М.: Наука, 1986.

62.Угринович Д.М. Искусство и религия. - М.: Наука, 1982.

63.Удальцова З.В. Византийская культура / Отв. ред. Е.В.Гутнова. - М.: Наука, 1978.

64.Хвосткова К.В. Византийская цивилизация // Вопросы философии. - 1995. - №9.- С. 36-51.

65.Хейзинга Йохан. Осень Средневековья. - М.: Наука,1988.

66.Християнство на межі тисячоліть [економіко-правові, історичні, культурологічні аспекти]: Матеріали міжнародної молодіжної науково-практичної конференції [ 15-16. 03. 01] / Відп. ред. Л.І. Буряк. - К.: Б. М., 2001. - С. 320-439.

67.Християнство як світова релігія / Людина і світ. - 1993. - № 2-3. - С. 48-59.

68.Художественный язык Средневековья: [сб. ст. ] /Отв. ред. В.А. Карпушин. - М.: Наука, 1982.

69.Шейко В.Н. История художественной культуры: Средние века. Возрождение. - Харьков: Государственная академия культуры , 1999.

70.Штейнер Р. Мистерии древности и христианство .- М.: "Духовнознание", 1999.

71.Юдін О. Католицтво і православ'я: знаки часу // Людина і світ. - 2000. - С. 13-21.

72.Яковлев В. Г. Мистецтво і світові релігії: [навч. Посібник для філософських фак. ун-тів і вузів мистецтва]. - К.: Вища школа, 1989.