Поширення християнства. Діяння апостолів

Виникнення християнства як релігійної системи і християнської церкви як специфічного релігійного й суспільного інституту. Джерела, що свідчать про Христа, діяння та послання апостолів, життя перших християнських громад. Поширення християнства у світі.

Рубрика Религия и мифология
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 08.10.2012
Размер файла 45,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поширення християнства. Діяння апостолів

ЗМІСТ

  • Вступ
  • 1. Джерела виникнення християнства
  • 2. Поширення християнства. Діяння апостолів
  • 3. Послання апостолів
  • Висновки
  • Використана література

Вступ

Перед тим, як Ісуса мали стратити, він зібрав своїх найближчих учнів на Тайну вечерю. Це тоді він залишив 12 апостолам заповіт: "Хто їсть моє тіло і п'є мою кров, той має життя вічне, і я воскрешу його останнього дня". Чи знали тоді апостоли, яка доля чекає їхнього вчителя, і що їм теж призначено мученицьку смерть? Апостол грецькою означає посланник. Так називали найближчих учнів Ісуса Христа, які чули його проповіді, а після його смерті проповідували його вчення. Їхні імена зберегло для нас святе Письмо, а обличчя намагалися зобразити художники, зокрема у відомому сюжеті "Тайна вечеря".

Яків Алфеїв проповідував у Сирії, Єгипті та інших країнах. В одній з них був розіп'ятий на хресті, прийнявши мученицьку смерть. Про нього у Святому Письмі йдеться найменше.

Варфоломій (Нафанаїл) проповідував спочатку разом з ап. Пилипом у Сирії й Азії, потім був в Індії і переклав Євангеліє від Матея на місцеву мову. Згодом проповідував у Вірменії, де його закатували: за одними даними, його розіп'яли вниз головою, за іншими - засікли до смерті.

Андрій Первозванний, брат Петра, встановив хрест на київських горах, провістив майбутнє просвічення Руси Христовою вірою. Проповідував на берегах Чорного моря, в багатьох країнах. У Візантії він висвятив у єпископи Стахія, одного з сімдесяти учнів. У місті Патрах, в Ахайї (Греція) язичники розіп'яли його на хресті особливої форми, подібним до літери Х, який через це почали називати Андріївським хрестом.

Петро (Симон) проповідував спочатку у Юдеї, потім в Антиохії, у Вифанії, в Асії, в Іліпіці, а також у всій нинішній Італії і в самому Римі. У Римі його розіп'яли вниз головою в часи імператора Нерона. Святий Петро разом з апостолом Павлом за найбільший внесок у проповідування віри Христової названі Церквою первоверховними.

Юда Іскаріот продав свого вчителя за 30 срібняків. Кажуть, потім він повісився. На його місце апостоли обрали Матея (Арістіона). Згодом Матея каменували, а потім обезголовили.

Іван Богослов, євангеліст. Був одним з улюблених учнів Христа, брат Якова старшого. Після катувань у Римі його заслали на о. Патмос. Св. Іван прожив більше від усіх апостолів і єдиний помер своєю смертю. Похований в Азії на горі Ефес.

Тома (Близнюк) єдиний з учнів не був свідком першої появи Христа після Воскресіння. Спочатку не повірив у це, за що його й назвали Томою Невірним. Проповідував у багатьох азійських країнах, дійшов до Індії, де прийняв мученицьку смерть. Його прокололи списами, а потім порубали мечем.

Яків Зеведеїв проповідував у Єрусалимі і першим з апостолів постраждав за Христа. За наказом юдейського царя Ірода Агрипи йому відтяли голову в Єрусалимі.

Пилип проповідував в Азійських країнах разом з апостолом Варфоломієм і сестрою своєю Маріам. У Фригії (провінція Малої Азії), в місті Ієраполі, його розіп'яли вниз головою.

Матей проповідував тривалий час в Юдеї, а потім у всій Ефіопії (нинішні Абіссинія, Нубія та інші країни). Убитий мечем в одному з міст Ефіопії.

Тадей (Юда, брат Якова-молодшого) проповідував у Юдеї, Галилеї, Самарії та Ідумеї, в Аравії, Сирії та Месопотамії. В Араратській країні його повісили на хресті і розстріляли стрілами.

Симон Зилот проповідував у Мавританії та в Африці. Бував також у нинішній Англії. За проповідь віри Христової його розіп'ято на хресті в Грузії, за іншими джерелами - у Персії.

1. Джерела виникнення християнства

Виникнення християнства як релігійної системи і християнської церкви як специфічного релігійного й суспільного інституту (форми організації та нормативної регуляції відносин між людьми і їхньої поведінки) звичайно пов'язується з початком нашої ери. Конкретніше можна говорити про широке і вузьке розуміння цього поняття.

У широкому розумінні йдеться про перші три століття існування нової релігії, її еволюції від общини сектантського типу, яка спочатку розглядалася владою як опозиційна сила, до єпископальної церкви, що згодом набула державного статусу.

Про виникнення християнства у вузькому розумінні говорять, маючи на увазі події, що відбувалися в Палестині та інших частинах Римської імперії на початку 30-х -- наприкінці 60-х років І ст. н. є. Ці події були зосередженням новозаповітних біблійних Писань і численних свідчень християнських та нехристиянських джерел. Це життя та проповідь засновника релігійної традиції Ісуса Христа, його жертовна смерть, чудесне воскресіння, вознесіння, зішесття Святого Духа на учнів Христа -- апостолів, початок апостольського служіння, виникнення Єрусалимської громади, апостольська проповідь серед іудеїв і язичників, виникнення церков у Передній та Малій Азії, Греції і Римі.

Серед нехристиянських джерел виділимо свідчення римських авторів. Тацит (56 p. н. є. -- початок II ст.), описуючи в "Анналах" (кн. XV, гл. XLIV) гоніння на християн за імператора Нерона (54--68 pp.), наголошує: "Той, хто спричинив цю назву (християни), Христос, був підданий смертному покаранню за часів правління Тіберія прокуратором Понтієм Пілатом". Светоній у життєписі "Життя Клавдія" зазначав, що імператор Клавдій "іудеїв, підбурених Христом, вигнав з Рима" -- йшлося про події початку 50-х років, підтверджені євангелістом Лукою

(Дії, 18.2--3). Пліній Молодший, проконсул (імператорський намісник) у малоазійській провінції Віфінія (111--112 pp.), згадував про християн у листах до імператора Траяна. Він звертав увагу на поширення християнської проповіді і просив докладніших інструкцій щодо ставлення до християн. Ім'я "Христос" зустрічається у Плінія тричі. Двічі, коли йшлося про "відступників від Христа". Третій раз Пліній згадував Христа, переповідаючи чутки про богослужіння християн: "перед сходом сонця співають гімни Христу як Богу".

Привертають увагу два види джерел. Це свідчення іудеїв-сучасників, щоправда нечисленні. Так, філософ-еллініст Філон Александрійський нічого не згадував про палестинські релігійні та народні рухи. Деякі відомості знаходимо в іудейського історика Іосифа Флавія (бл. 37 -- бл. 100 pp.). У його "Іудейських старожитностях" (XVIII,3,3) містяться перекази про "мудрого чоловіка" Ісуса, який "творив чудеса та навчав людей" і був згодом страчений Пілатом внаслідок доносу. Розповідається також про воскресіння Ісуса на третій день після страти, про існування "секти християн", які вірили, що Ісус є тим Месією, про якого провіщали іудейські пророки. Цю розповідь, щоправда, деякі дослідники вважають надто християнізованою і тому дещо пізнішою вставкою.

Ще один різновид свідчень про Христа та християн наводиться у Талмуді. Варто зауважити, що навіть найдавніші частини Талмуду, Мішна й Тосефта, а також т. зв. барайти, що увійшли до Гемари, були записані з усних оповідань не раніше III ст. н. є. Тому твердження Талмуда про раннє християнство та Ісуса є здебільшого легендарними і до того ж сповненими забобонів. Здебільшого подані у Талмуді свідчення, як правило, виражають ставлення до християнства з боку фарисеїв -- предтеч талмудичного іудаїзму. Саме тому вони спрямовані на розвінчання християнства як секти та особи Христа як ошуканця.

Серед християнських джерел називають насамперед писемні твори, що склалися в руслі біблійної, точніше -- новозаповітної традиції. Це як апокрифічні, так і канонічні писання -- Євангелія, Діяння, апостольські Послання та настанови. Найдавнішими писаннями новозаповітної писемності були аграфи -- записані висловлення самого Ісуса, т. зв. логії. Аграфи, власне, й були "першоджерелами" як для апокрифів, так і для тих писань, що набули загального поширення й авторитету і були включені до християнського канону.

З апокрифів можна згадати іудео-християнські Євангелія -- евіонітів та євреїв, Євангеліє від Петра, Протоєвангеліє Якова, Євангеліє дитинства. Дещо окремо серед апокрифів стоїть корпус гностичних Євангелій -- від Фони, від Філіппа, апокриф Іоанна. Ці писання містять не стільки історичні деталі, скільки своєрідні погляди на сутність та природу Ісуса Христа. Виникнувши під впливом іудейського сектантського месіанізму, гностицизму, різноманітних народних вірувань Близького Сходу та Середземномор'я, більшість із цих творів згодом була відкинута християнською церквою. Щоправда, серед апокрифів траплялися твори релігійного та церковно-повчального змісту --такі як "Дидахе" (Вчення дванадцяти апостолів). Цей твір II ст. слугував історичним джерелом про життя перших християнських громад. Він містив численні релігійно-моральні приписи, описи обрядів та молитов, рекомендації щодо впорядкування внутрішньоцерковного життя.

Окрім свідчень про устрій та вчення християн, що містилися в "Дидахе", найавтентичнішими з християнських джерел вважаються канонічні писання Нового Заповіту -- т. з. синоптичні Євангелія (від Матвія, Марка та Луки), де переважає наративний (оповідний) компонент, а також історична книга Діянь Апостолів та корпус апостольських Послань. У цих книгах відображений цілісний образ Ісуса Христа як засновника нової релігії і відтворені картина життя перших християнських громад, процес поширення християнства.

Це -- амбівалентний образ. Це образ релігійного реформатора, засновника нової релігійної традиції. Водночас цей образ є гранично сакралізованим -- Ісус є втіленим Богом. Народжений в чудесний спосіб, Він виступає і як Син Божий, і як Син Людський. Він є "помазаником" Господнім (єврейською -- Маиіїах (Месія); грецькою -- Христос), тобто уповноваженим на виконання вселенської рятівної місії. Месія-Христос прийшов на землю як посланець свого великого Отця, щоб виконати нарешті даний Богом Закон, урятувати людей від гріха, задовольнити їхню життєву потребу -- відновити зв'язок людини з Богом. Кульмінацією месіанської місії Ісуса були його проповідь у Палестині й особливо в Єрусалимі; арешт за доносом; страждання, безневинна (а тому жертовна) смерть на хресті; чудесні воскресіння й вознесіння на небо на третій день після смерті, обітниця повернення та встановлення Божественною волею оновленого, досконалого світового порядку. За канонічним переказом, Ісус сам передбачав свою земну долю, готував до цього своїх учнів (Мт., 16:21; 20:18--19; 26:28). Його страждання та смерть мали вселенське, універсальне значення -- вони були потрібні для жертовного спокутування гріхів людства -- "спокути багатьох (Мт., 20:28). Ісусова жертва була жертвою, принесеною самим Богом задля оновлення Заповіту з людством. Символіка та смисл цієї жертви органічно сприймалися в рамках старо-заповітної культурно-релігійної традиції -- образ Ісуса досить часто і зовсім не випадково заміщується образом жертовного Агнця (їв., 1:29; 1:36; Дії, 8:32).

У своїй людській природі (а синоптичні Євангелія змальовують передусім земну місію втіленого Христа) Ісус виступає насамперед як релігійно-моральний діяч, реформатор. Не пориваючи із біблійною старозаповітною традицією (Мт., 5:17), він вважає Старий Заповіт підготовкою до майбутнього месіанського царства -- царства, де пануватиме оновлений, Новий Заповіт із Богом.

Основою релігійної традиції, яку представляв Ісус і в локі якої він виконував свою місію, була віра в єдиного Бога -- Творця і Про-мислителя усього світу. Світ був створений Богом гармонійним і упорядкованим. Бог створив людей за власним образом і подобою, наділивши живою душею та вищими духовними здатностями -- проникати у сутність речей, давати їм імена, а також перебувати у спілкуванні з Богом. Проте в акті добровільного відходу людини від Божественних настанов {Гріхопадіння) лежить першопричина зла, несправедливості та дисгармонії у світі, ушкодженості, гріховності самої людської природи.

Незважаючи на це, Бог любить людей і піклується про них, як Батько. "Отець Небесний" -- таким було молитовне звертання до Бога за Ісусових часів. Господь посилає світло милості на праведних, випробування -- на непевних у вірі, карає грішників. Уклавши колись Старий Заповіт з обраним єврейським народом, Бог укладає Новий Заповіт через Ісуса -- Свого Сина -- з усім людством. Проте це Заповіт (Угода) на засадах, відмінних від попередніх. Це Заповіт з тими, хто почує, хто увірує, прийме Бога через Його Сина до свого серця ("серце" в біблійній традиції -- осередок вищих форм душевного життя людини та її духовності). Стрижнем нового релігійного вчення стало проголошення вищого блага і вищої мети для людини не в земному житті, не у світі чуттєвому, а за його межами. Людські прагнення мають спрямовуватися на пошуки Царства Божого, яке не є певним станом земного -- соціального або політичного буття (як на те протягом століть сподівалися віруючі іудеї). Царство Боже не є земним -- воно є Царством Небесним. Воно -- "не від світу цього" (їв., 18:36), воно є нечуттєвим й існує у нечуттєвому. Воно "не прийде помітно", воно є духовним, внутрішнім виміром світу та людського існування: "Боже Царство всередині вас" (Лк., 17:20--21). Ісус проголосив ідею повного свідомого зречення земних, матеріальних уподобань (Мк., 10:29--30). Таке зречення є необхідною умовою духовного очищення, оновлення й перетворення свідомості та самого життя: "Не складайте скарбів собі на землі... Складайте ж собі скарби на небі... Бо де скарб твій -- там буде й серце твоє!" (Мт., 6:19--21). Не можна сподіватися на спасіння й водночас служити "двом панам" -- "Богові й мамоні" (Лк., 16:13). З цього висновок: до Царства Небесного увійдуть прості люди, здатні духовно оновитися, а не багаті й могутні (Лк., 18:25). У Нагірній проповіді Ісус якраз і проголосив найвищу цінність означеної простоти. "Блаженними", тобто благословенними, є "убогі", "ниці" -- хто добровільно зрікся пристрастей, погорди та пихи, хто здатен на милість, чистоту серця, мир, хто прагне правди (Мт., 5:3--11). Покаяння та простота серця відчинять двері до Царства Небесного, тобто дозволять людині проникнути у невидимий світ абсолютного буття через заглиблення у власну душу, через власне духовне надзусилля.

Не пориваючи із біблійною старозаповітною традицією (Мт., 5:17), Ісус вважав Старий Заповіт підготовкою до майбутнього месіанського царства -- царства, де пануватимуть нові стосунки з Богом. Сама Нагірна проповідь побудована як переосмислення старозаповітних настанов, виявлення їхнього внутрішнього, духовного смислу, а не зовнішньої, ритуальної або ж демонстративної форми (Мт., 5:17--48).

Ісус учив, що правдиво служити Богові можна скрізь, аби це служіння було сповнене "Духом та Істиною". Центром духовного служіння є щира молитва, творена не напоказ, а "в таїні" (Мт., 6:6). Зразком такої молитви до "Отця Небесного" стала молитва "Отче наш", що й донині є центральною й головною молитвою християнської релігії. Обрядові ж Ісус надавав символічного характеру, найвище ставлячи саме духовний, внутрішній вимір релігійності. Він згадував Божественну вимогу, проголошену колись старозаповітним пророком Осією: "Милості хочу, а не жертви" (Мт., 12:7). Ритуал не має самостійного значення, він не повинен панувати над людиною: "Субота для людини, а не людина для суботи" (Мк., 2:27; Лк., 6:1--10). Виявом же правдивої моральності є милостиня, що не виставляється напоказ, "таємна", коли "не знає ліва рука, що робить правиця" (Мт., 6:3--4). А смислом усіх Божих заповідей є Любов до Бога та Любов до ближнього як вияв істинного Богопоклоніння та істинної моралі. Саме у "заповідях Любові" концентрується суть даного Богом Закону й усієї попередньої традиції -- "Закону і Пророків" (Мт., 22:37--40).

Духовне служіння Богові, прагнення Царства Божого можливе лише через зречення "злого" у житті, через покаяння (грец. метанойя -- "перемінення (оновлення) розуму"). Тут важливе значення має добра воля людини, проте вирішальною є все ж Божа допомога. Людині слід "перебувати" у Христі, щоб і Він перебував у ній. Лише тоді вона "рясно зароджує", бо "без Мене нічого чинити не можете ви" (їв., 15:5). Отже, запорукою духовного зростання, правдивої релігійної та моральної мотивації людини було проголошено щиру віру в Ісуса як помазаника -- Христа, а також як Бога, містичне поєднання з Христом.

Учням Ісуса Христа -- апостолам -- довелося розкривати перед віруючими суть і значення того, що відбулося, формулюючи основи релігійного поклоніння Ісусу Христу, основи християнської доктрини та віросповідання. Особлива роль тут належить апостолові Павлу. Суть євангелія (грец. "добра звістка"), за апостолом Павлом -- слово Божественної Любові, примирення та ирощешія, які Господь здійснив у Ісусі Христі (2 Кор., 5:19--21). Христос помер за людські гріхи і воскрес на третій день -- для виправдання людського (Рим., 4:25). Таким чином відбулося спокутування прадавнього Адамового переступу: "Як через непослух одного чоловіка багато хто стали грішними, так і через послух

Одного багато хто стануть праведними" (Рим., 5:14,19). Людина, грішна від початку за своєю природою, виправдовується та спасається через віру в Христа, в Його спокутну жертву та чудесне воскресіння (Рим., 4:13--22,5:1--2). "Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша!" (Кор., 15:14). Віруючі у Христа отримують доступ до благодаті -- особливого духовного дару (грец. харизма), особливого стану перебування у містичному єднанні з Богом через Сина Його, Ісуса Христа (Рим., 5:1--11). Саме апостол Павло фактично сформулював перший християнський "символ віри" -- головну віросповідну настанову християн. Там наголошувалося на істинності подій, що відбулися з Ісусом, й особливо -- на істинності його спокутної смерті та воскресіння з мертвих (1 Кор., 15:1--11). Віра у воскресіння Ісуса Христа з мертвих, яке доводило Його божественність, стала наріжним г.аменем християнської віри, своєрідним віросповідним "мінімумом", який і досі слугує для визначення власне християнських релігійних поглядів та переконань.

Проповідь Ісуса Христа, що її маємо змогу реконструювати з Євангелій, була сповнена яскраво вираженими есхатологічними мотивами. Царство Боже є гранично наближеним; скоро настане кінець грішного світу, до якого треба готуватися, "шукаючи скарби не на землі, а на небі". Лише в такому контексті можна зрозуміти висловлювання Ісуса про те, що Царство Його -- не від світу Його, що не треба журитися про життя повсякденне (Мт., 6:19--34), а також про те, що вороги людини -- рідні її, що Бога слід любити понад усе (Мт., 10:35--39).

2. Поширення християнства. Діяння апостолів

Однак реальність існування нової релігії змусила трансформувати та скоригувати радикально есхатологічні настанови. Відбувалося поширення християнства між різними народами та різними суспільними верствами в межах Римської імперії. Це спонукало до пошуку конкретніших моделей стосунків християн із владою. Потребували також вирішення питання про ставлення до праці, сім'ї та громадянських обов'язків. Поставали проблеми й усередині християнських громад. Помітна еволюція від есхатологізму до історизму відбилася у висловлюваннях апостолів, особливо апостола Павла. У своїх посланнях він приділив багато уваги нагальним тоді питанням упорядкування внутрішнього життя християн та їхніх стосунків із зовнішнім оточенням. Відбулися зміни у ставленні до праці: "хто працювати не хоче, той нехай і не їсть" (2 Сол., ?:10). Християни мали суто практично ставитися до власного соціального статусу та громадянських обов'язків, коритися владі. "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади не від Бога"; "тож віддайте належне усім: кому податок -- податок, кому мито -- мито, кому страх -- страх, кому честь -- честь" (Рим., 13:1,7). Павлові послання повняться також численними настановами щодо сімейного та громадського життя, щодо внутрішньоцерковного впорядкування.

Чисто буквальне прочитання новозаповітних текстів, без урахування саме історичного контексту, часом призводило навіть до визнання існування іншого, крім Ісусового, вчення, яке, нібито, розвивав апостол Павло (опозиція "християнство -- паулінізм"). Проте такій точці зору бракує історизму, контекстуальності та уваги власне до віросповідних засад апостольських настанов. Заслугою апостолів, насамперед апостола Павла, було введення есхатологічних чекань перших християн до історичного контексту. Очікування кінця світу відкладалися, проте не скасовувалися. Оновлення настане, хоча час його відомий лише Богові. Таким чином, зберігався основний зміст учення. Зберігалася вимога до віруючих готуватися до пришестя Христа і Царства Божого -- через сповідання віри і Христову жертву та воскресіння, через збереження духовної і тілесної чистоти, через любов та єдність між собою, через сумлінну працю й доброчинне виконання громадянських обов'язків. Апостольські настанови були розраховані на тривалий час існування християнської спільноти.

Перша християнська громада виникла, очевидно, в Єрусалимі -- тут немає підстав заперечувати відомості, що містяться у новозаповітних канонічних Писаннях, головним чином у книзі Дій (Діянь) Святих Апостолів. Однак слід звернути увагу на складну смислову структуру цієї книги. Книга Дій -- через свою переважно наративну (оповідну) форму -- часто вважається т. зв. "історичною" книгою Нового Заповіту (за аналогією із старозаповітними "історичними" книгами). Проте вона несе в собі також потужний "містичний" компонент, який робить її джерелом не лише церковної історії, а й церковної еклезіології (вчення про містичну сутність церкви). Адже виникнення християнської церкви тут пов'язане не лише з виголошенням певної доктрини та згуртуванням групи її послідовників. Головний наголос зроблений саме на містичній події -- на безпосередньому контакті учнів Христа, апостолів, із Богом-Святим Духом (Дії, 2:1--12; 1 Кор., 12:4--11). Безпосередня дія (зішестя) Святого Духа, що відбулася на іудейське свято П'ятидесятниці (за новою символікою -- на п'ятдесятий день після Христового Воскресіння), надала послідовникам Христа містичних здібностей (грец. харизма -- "дари Святого Духа") та особливої наснаги у поширенні нової релігії. Саме з П'ятидесятниці починається зміцнення першої громади християн у Єрусалимі та поширення християнства серед інших народів -- "апостольське служіння", або апостолат.

Раніше згадувалася ціла низка соціальних, психологічних та духовних потреб людей тієї епохи, які задовольнялися у добровільно творених спільнотах -- колегіях, асоціаціях, гетеріях. Безперечно, християни у своїх громадах також знаходили відчуття причетності до суспільного цілого, до вищого смислу буття, долали самотність і розраховували на розуміння й взаємодопомогу. Але головним було сповідування нової релігії, забезпечення шляху до спасіння. Книга Дій (2:42--47; 4:32--37) змальовує докладно й точно картину життя перших християнських громад. Рівність та демократичність устрою, які нерідко спонукали деяких дослідників відшукувати там риси "комунізму", виявлялися у символічних спільних "трапезах братньої любові" -- агапе. Проте "комунізм" виявлявся хіба що у спільній турботі про немічних членів, у благодійництві та подекуди у спільному користуванні майном громади. Спільність майна у громаді, очевидно, мала місце -- особливо спочатку, коли основну масу її членів складали представники маргіналізованих верств. Цим забезпечувалося насамперед фізичне виживання. Напружено есхатологічні настанови про шкідливість для справи спасіння "складання скарбів на землі", про неможливість "багатому" ввійти в Боже Царство (Мт., 19:24) протягом певного часу визначали ставлення до проблеми власності. її приховування від громади витлумачувалося як гріховний вчинок, гідний найсуворішого покарання (Дії, 5:1--11). Однак сам факт такого приховування, а ще більше -- факт покарання смертю, що йшло від Бога, свідчить, що "продаж маєтків та добра" для задоволення спільних потреб був досить проблематичною справою, особливо тоді, коли соціальна база християнства поступово розширювалася за рахунок представників заможних верств. Згодом погляди на власність у рамках християнської спільноти ставали прагматичнішими; егалітаристські настрої згасали.

Тертуліан, відомий, зокрема, як християнський письменник-апологет ("захисник"), змальовував досить усталену та потужну релігійну спільноту, яка поступово інтегрувалася до сучасного їй суспільства і молилася навіть про "віддалення кінечного часу" (Ароі. XXXIX): "Я хочу тепер сказати, чим, власне, займається секта християн... З'єднуючися узами однієї й тієї ж віри, однієї й тієї ж моральності, ми складаємо ніби одне тіло. Ми збираємося, щоби молитися Богові вселюдно, догоджаючи Йому, молимося про імператорів, про їхніх міністрів, про усі власті, про мир, про добробут усього світу, про віддалення кінечного часу. Ми збираємося, щоб читати Священне Писання, з якого здобуваємо необхідні для нас свідчення й настанови відповідно до обставин...

Будучи упевненими, що перебуваємо завжди у присутності Бога, ми вершимо неначебто суд Божественний, і горе тому буде навіть на останньому Страшному Суді, хто заслужить відлучення від спільних молитов, від наших зібрань, від усякого священного спілкування з нами. Головують старійшини (пресвітери), які здобувають цей сан не через купівлю, а завдяки випробуваним своїм чеснотам. Діло Боже ціною золота не продається. Якщо ж маємо ми скарби, то здобуваємо ми їх не шляхом торгівлі вірою. Кожен щомісяця або в інший час, коли забажає, вносить певну помірну суму, скільки може і скільки хоче; збір цей залежить цілковито від доброї волі (надавців). Ця каса благочестя витрачається не на бенкети або розпусту, а вживається для харчування та поховання убогих, для підтримки незаможних сиріт, на утримання служителів, знесилених старістю, для полегшення долі нещасних, які потрапили у корабельну аварію. Якщо знайдуться християни, заслані до копалень, ув'язнені до темниць, виселені на острови за віру, що вони її сповідують, то і вони отримують від нас допомогу..."

Такий стан християнської спільноти був можливим завдяки досить динамічному поширенню нової релігії -- як територіально, так і серед різних суспільних верств. Поширення християнства серед різних станів актуалізувало питання про ставлення неофітів (новонавернених) до своїх попередніх занять та способу життя. Велику роль тут відіграла настанова апостола Павла про можливість та бажаність християнам залишатися у тому стані, в якому вони були покликані Христом (ІКор., 7:20). Християни, причому у значній кількості, були навіть у війську імператорів Марка Аврелія та Комода. Про вояків, прихильних до християнства, свідчив євангеліст Лука, описуючи діяльність Іоана Хрестителя (Лк., 3:14). Християнство поширювалося також і серед вищих верств. Окрім пошуків у новій релігії шляхів особистого спасіння та досягнення душевної рівноваги, багатих людей, очевидно, приваблювала ідея безконфліктного співіснування із підлеглими, служниками та рабами, упокореними християнськими настановами. Засвідчено, що чимало християн було при дворах римських імператорів-язичників, особливо за Комода (180--192 pp.). Навіть двір відомого в історії гонителя християн Діоклетіана був переповнений християнами. Поширення християнської релігії серед різних суспільних верств та серед представників різних культурно-релігіиних традицій вимагало вирішення питання про витоки та характер власне християнської релігійної ідентичності, про зв'язок християнства з попередньою, старозаповітною, традицією. У практичній площині ця проблема поставала як питання про можливість для неєвреів ("язичників", "поган") бути християнами.

Спочатку християнство поширювалося серед іудеїв, що відвідували синагоги у Палестині та в діаспорі. Багато іудеїв--прихильників християнства, сповідуючи розп'ятого та воскреслого Христа, залишалися "обрізаними", тобто не відмовлялися від стародавнього Мойсеевого Закону. Настанови самого Ісуса свідчили про безперечний зв'язок із давньоєврейською релігійною традицією: Закон мав бути виконаний до останньої літери (Мт., 5:17--19). Сильними були також впливи іудейських фундаменталістів-фарисеїв. Так сформувалося іудео-християнство як етнічно забарвлена (єврейська) течія у ранньому християнстві. Іудео-християнською була найперша Єрусалимська громада. Після зруйнування Єрусалима у 69--70 pp. та поразки антиримського повстання євреїв у 135 p., коли відбулося тотальне витіснення іудеїв із Палестини, іудео-християнство поступово зійшло нанівець. Частина християн із євреїв повернулася до іудейського сповідання у синагогах, решта відмовилася від обов'язкового виконання приписів Мойсеевого Закону.

Крім того, синагоги відвідувалися численними прихильниками іудаїзму неєврейського походження, "необрізаними", або "язичниками". Саме з цієї, досить численної спільноти віруючих, обізнаних із Біблією та монотеїстичною релігією спасіння, у першу чергу поповнювалися ранні християнські громади. Це були т. зв. "язико-християни". Першою відомою християнською громадою поза межами Єрусалима та Палестини стала громада в Антіохії (Сирія). За переказом, саме в Антіохійській церкві народилася назва "християни" (Дії, 11:19--26).

Між іудео-християнами та християнами з язичників протягом кількох десятиліть першої половини І ст. виникали релігійні суперечки. Виникали вони як у Єрусалимі, так і за його межами, наприклад у Римі (Дії, 18:2--3); саме цей інцидент згадував Светоній у "Житті Клавдія". фун-даменталістські вимоги іудео-християн об'єктивно ізолювали християнство і гальмували його поширення. Ситуація ускладнювалася й тим, що іудео-християнських позицій трималася найстаріша та найавторитетніша Єрусалимська церква. Полагодження суперечок було метою першого у християнстві загальноцерковного зібрання -- Єрусалимського (Апостольського) собору 49 р. На цьому соборі був прийнятий та затверджений своєрідний релігійно-культовий і моральний "мінімум" для християн з язичників. Від язико-християн вимагалося утримуватися "від занечйщення ідольського, та від блуду, і задушенини, і від крови" (Дії, 15:20--21). Це означало заборону вживати страви, приготовлені до жертвоприношень, нечистої їжі, а також заборону аморальної поведінки, зокрема перелюбу.

Таке рішення об'єктивно відкривало шлях до християнської спільноти широким масам неєврейського населення, нищило певну етно-релігійну ізоляцію первісного християнства. Воно стало можливим завдяки наполегливій позиції апостола Павла та його прихильників. Іудей Савл, із коліна Веніамінового, народжений у м. Таре (Кілікія), здобув іудейську релігійну та елліністичну освіту. Будучи до того ж повноправним римським громадянином, він міг стати книжником або ж римським чиновником. Спочатку він навіть очолював гоніння на християн у Єрусалимі. Проте, як свідчить біблійний переказ, Савл був навернений самим Христом, чудесне явлення якого сталося по дорозі до Дамаска (Дії, 9). Основною справою Павла (християнське, або ж скоріше, римське ім'я Савла) стала проповідь християнства серед неіудеїв -- "язичників", "поган". Саме Павло, наголосивши на духовному значенні біблійного "обрізання " та на рятівній силі віри у спокутну смерть та чудесне воскресіння Ісуса, обгрунтував можливість для неєвреїв бути істинними християнами. Закон Мойсея, за Павлом, не має абсолютного значення для спасіння. Він потрібен, щоб виявити гріх та означити межі аморальної поведінки. Проте справжнє виправдання мають від Бога лише ті, хто щиро вірує у Нього. Це було доведено ще у найдавніші часи -- прикладом праотця Авраама. Христова ж спокутна смерть скасовує первородний Адамів гріх і таким чином сама є повним виконанням Закону. "Звільнені від Закону", від самостійних намагань скасувати власну гріховність, істинно віруючі у Христа отримують спасіння у "дусі життя з Христом Ісусом". Життя Духу Божого, яке оновлює, перетворює кожного віруючого, і є тією благодаттю, що приходить на зміну Законові (Рим., 2--8,11; ІКор., 1:4--7; Гал., 2:16--20).

Павло проповідував на сході Римської імперії, в Малій Азії, Македонії та Греції, Італії, Іспанії. Двічі був ув'язнений. Страчений у Римі 67 р. н. є.

Як свідчать ті ж християнські джерела, діяльність Павла часто не знаходила підтримки у керівництва іудео-християнської, Єрусалимської громади. Найбільша опозиція Павловій відкритості до поганського світу була вчинена одним із т. зв. "первозваних" апостолів Петром, а також першим керівником Єрусалимської церкви, "братом Господнім" Яковом. Очевидно, дискусія між Павлом і Петром точилася і на Єрусалимському Апостольському соборі, і в інших випадках, зокрема в Антіохії, коли Павло звинуватив Петра у лицемірстві (Гал., 2:11--14). Петро говорив про "дещо тяжко зрозуміле" в писаннях Павла (2Петр., 3:16), а Яків відкрито полемізував з Павловою ідеєю спасіння вірою (Як., 2:14--26).

Проте християнська церковна традиція міцно поєднала імена Петра й Павла -- обидва вони вважаються засновниками Римської церкви. Про це писали давні християнські письменники Тертуліан, Пати Гієропольський, Климент Александрійський, Блаженний Єронім. За свідченням останнього, діяльність Петра у Римі припадала на середину першого століття (43--49 або 44--50 pp.). Проте зіставлення таких свідчень з тими ж новозаповітними джерелами спонукають до обережних висновків. Так, події, описані у книзі Дій Апостольських, свідчать, що Петро тоді перебував на Сході: в Єрусалимі, Антіохії, в Ефесі. Малоймовірно, щоб у цей час він подорожував до далекого Рима, перебував там кілька років, і це не було належним чином висвітлено. Потужної церковної роботи, яку приписують Петрові, не було помітно в Римі і на початку 60-х pp. Коли наприкінці 62 -- на початку 63 pp. Павло прибув до Рима на суд імператора (як римський громадянин), тамтешні іудеї демонстрували йому свою необізнаність "про секту, що їй скрізь спротивляються" (Дії, 28:22). Павло також зовсім не випадково говорив про те, що "пильнував звіщати Євангелію не там, де Христове Ім'я було знане, щоб не будувати на основі чужій" (Рим., 15:20). Найімовірніше, що ядро римської християнської громади складали римські іудеї, навернені раніше, у Палестині та Сирії. Тобто християнство знайшло грунт у римському іудействі, можливо, поза спеціальною місією апостолів. Можливо також, що Павло був-таки першим апостолом для римлян. Відомо, що вже після 64 р. римська християнська церква повністю відокремилася від іудейської синагоги. Тацит ("Аннали") знає у цей час їх як окремих.

Єрусалимською громадою, заснованою апостолами, спочатку керував апостол Яків, "брат Господень", який очолював колегію пресвітерів (грец. "старійшин"). Християн із язичників також очолювали пресвітери, потім -- єпископи з дияконами. Перших дияконів призначено було в Єрусалимській церкві (Дії, 6:2); вони забезпечували усе належне для богослужінь та проведення братських трапез -- агапе. Єпископи -- (грец. "наглядачі") спочатку вели усі господарські та грошові справи у громадах, завідували спільним майном. Згодом завдяки впливовості цієї посади для життя церков єпископи почали перебирати на себе керівні повноваження, що традиційно належали старійшинам.

Уже в першому столітті починається виділення кліру (грец. клірос -- "доля", "місце", "служіння"). Спочатку це означало будь-яке служіння; у II ст. цей термін вживається для позначення священицького служіння. Поява священицької ієрархії була певним чином успадкована від іудейської традиції, освяченої Святим Письмом. Проте для молодої християнської церкви було властиве співіснування протягом деякого часу двох видів священицького служіння -- харизматичного та ієрархічного. Єрусалимська й інші перші християнські церкви знали служителів харизматичного типу. Серед них найпершими були апостоли та євангелісти (грец. "благовісники"). Служили в церквах також і пророки -- що було органічним для традиції, яка апелювала до біблійних зразків. Проте поступово, разом із зміцненням церковної організації та системи управління, харизматичні служіння заступалися ієрархічними, посадовими. Тенденції до обмеження пророчого служіння в церкві (яке, очевидно, було шанованим і популярним) знаходимо вже у посланнях Павла (ІКор., 14:22--40).

Щоправда, аж до початку IV ст. термінологія для позначення церковних посад не була усталеною: пресвітери

3. Послання апостолів

Повло, щоб підтримати засновані Церкви у вірі, погодити деякі непорозуміння, порадити, розв'язати сумніви, заохотити до доброго, -- написав 14 послань-листів дo окремих громад -- Церков і до поодиноких осіб. Листи назнаменовані глибиною богословської науки, в них чимало моральних вказівок. Однак, вони не викладені систематичним порядком і не подають суцільного навчання. Лише уривками, в окремих листаж віддзеркалено об'явлену правду, якої в цілості він навчав усно. В листах автор тільки натякає на ті правди, які треба було пригадати, щоб викласти ту чи ту справу, яка і спонукала писати даного листа. До того, спосіб викладу його писань, хоч піднеслий і зв'язкий, проте спрямований повністю на одне питання і не бере до уваги інших питань, що з ним пов'язані. Звідси уривчастість, а тези не мало антитез, принагідні семітські звороти, що утруднюють зрозуміння.

Зокрема лист до Римлян звисочений, пориваючий у викладі, не легкий для розуміння. Про те свідчать і слова самого апостола Петра: "Як і любий наги брат Павло з даної йому мудрости писав був ... Є дещо в його листах трудне до зрозуміння, що люди без освіти й не утверджені в вірі перекручують, як і інші писання, на свою власну погибель" (2 Пт. 3,15-16).

Послання до Римлян своєю глибиною посідає перше місце між Павловими листами. В ньому апостол висвітлює взаємини між вірою та законон, між природою та благодаттю, викладає конечність віри для оправдання перед Богом. У листі автор згадує і про інші основні істини Христової віри. Говорить теж про пожадливість, яка тягне до гріха, про відкинення Ізраєля, його навернення та спасіння поган. Автор має постійно наочу двоякісних читачів: християн з обрізання (тодеїв) і тих, що навернулися з поган. їх він об'єднує в одне містичне тіло, голова якого -- Христос.

Св. Павло вже давно мав намір прийти до Риму, але, як сам він каже, йому все щось ставало на перешкоді. Нарешті, під кінець третьої апостольської подорожі, у 57-58 р., задумав нести світло Христової науки на Захід, де про Христа ще не чували. Тож мав на думці з Риму продістатись аж до Еспанії, несучи Христову проповідь і вченим, і невченим. Його апостольська ревність не знала інших меж, хіба що границі тодішнього світу.

Та поки подорож до Риму йому пощастить, Апостол задумує приготувати собі ґрунт у столиці світу саме написанням цього листа, щоб себе пред'явити римській християнській громаді.

Написаний лист до Римлян був у Корінті, зимою у 57-58 p., коли то Апостол провів три місяці в тім місті.

Корінт, космополітичне місто давньої Греції, було вельми розвинене вже у VI ст. до Хр. І передше і згодом, за римського панування, воно славилося на всю імперію завдяки своєму щасливому розташуванню, бо сполучало два моря і тим сприяло торгівлі, тож і розбагатіло: тут плекали філософію, тут процвітало мистецтво, красномовство. Корінт славився і своєю архітектурою. Але в Корінті панувала й небувала розпуста, розгнузданість. "Жити по-корінтському" означало синонім найбільшої розбещености.

Проте, апостол Павло, розуміючи осереднє становище Корінту, не завагався піти туди апостолом і проповідувати там розп'ятого Христа. На цій "єдиній основі" вік закладав протягом вісімнадцяти місяців підвалини корінтскої Церкви, живучи скромно, в нестачі, з праці рук свого;. Не зважаючи на важкі моральні обставини й переслідування з боку юдеїв, корінтська Церква була сильна. Це подиву гідне тим більше, що вона складалася не з учених, а з бідаків, здебільшого рабів, людей покинутих долею.

Мирним перебіг життя цієї християнської спільноти був не довгий. Незабаран їхня віра була виставлена на пробу. Різні "юдействуючі" проповідники, "архиапостоли" викликали внутрішні свари, вводили партійність. Павло, дізнавшися про це, написав, як добрий пастир, з Ефесу першого листа. Його метою було викорінити ті надужиття і відповісти на різні запитання, усунути труднощі корінтян. Це свідчить про настирливе пастирське піклування апостола тією Церквою, яка йому коштувала найбільш трудів та зусиль. Як батъко, уловляє, картає, а й відповідає на запитання: про шлюб і неодруженістъ, ідолопоклонство, порядок на сходинах, про різні дари Божі, воскресіння мертвих тощо. Усе це він розглядає з надприродної точки бачення християнських засад. Тим то його повчання лають значення вказівки для всіх християн.

Після першого послання апостол вислав Тита, щоб він особисто розглянув становище корінтян. Той повернувся і оповів Павлові про ті спасенні наслідки, те добро, що його принесло 1-е послання. Від нього дізнався про закиди деяких зарозумілих юдеїв, мовляв, він -- Павло незрівноважений, амбітний, "апостол-самозванець". Це апостола спонукало написати 2-е послання в обороні свого діяння та науки. Цей факт, до речі, злусив апостола, проти власного наставления, виказуватися своїми чеснотами-даруванняжи Божими. Тим він обороняв свій апостольський авторитет перед зарозумілих юдеїв. Зазначивши дещо про заплановану збірку для вбогих єрусалилілян (8-9), він далі обороняє своє покликання в апостоли.

Завдяки цьому маємо найбільш, особистий лист Павла й довідуємося з нього про його характер, про різнородні почуття, які ворушилися в його душі; як казке Прат: "Павло не написав нічого більш зворушливого, виновного і спочутливого, де б радість і смуток, побоювання і надія, виступали з такою силою", як ось у цьому листі.

Галати -- мешканці північної Галатії, нащадки античних галів, які виеміґрували у III ст. до Хр. у Малу Азію й оселилися в околицях між Кападокією та Понтом.

Павло, подорожувавши, зупинився був між ними на довший час із-за недуги (Ді. 13-16).

Ті галати, що з таким запалом були увірували в Євангелію, згодом, під натиском юдеїв, схилилися до юдаїзму, думали бо, що для спасіння конче зберігати й приписи старого закону, святкувати суботи тощо.

Павло, щоб напоумити збаламучених галатів, написав цього глибоко богословського листа, в якому, поперше, зганив їх за те, що вони наважилися "нове вино вливати в старі бурдюки", тобто хотіли пережитки старого закону змішувати з чистотою євангельської науки.

Увесь лист, за змістом, ділять на три окремі частини:

1. Апологетична -- (1-2). Апостол захищається від наклепів, доводячи, що він такий самий апостол, як і ті дванадцять, які бачили Христа; що він прийняв свою Євангелію безпосередньо від Христа, а не завчив у людей, і що юдеї, відводячи галатів від віри в Христа, позбавляють їх спасіння.

2. Догматична (3-4). Апостол викладає своє вчення, що для оправданна конечна чинна віра у Христа, а зберігання закону, тобто святкування су. бот, зайве, ба й шкідливе.

3. Моральна (5-6). Апостол попереджує вірних, справляючи помилку і скріпляючи їх у правдивій вірі.

Цей лист прекрасно змальовує величну поставу апостола народів: його запал, ревність і розум зливаються з теплим почуттям батьківського серед.

Ефес, столичне місто в Малій Азії, розгортало широку торгівлю і чимало розбагатіло зо часів процвітання культу Артеміди (її храм був одним із сімох чуд старовини). Воно славилося ще it за римських часів на всю імперію.

Павло вперше завітав у Ефес під час другої подорожі. Збагнувши його стратегічне становите й значення, за третьої об'їздки затримався повних три роки в ньому і "кров'ю", придбав Ефес для Церкви. Зібрав, отже, обильні плоди, заснувавши квітучу Церкву, якою згодом керував св.

Йоан Євангелист.

Коли ж золотар Димитрій побачив, що його зиск із храмів Артеміди увірвався, то підбурив народ проти Павла, і той з Ефесу подався у Грецію. Згодом, переїзджаючи повз Ефес, він викликав з листа пресвітерів і, попереджаючи їх, передсказав, що прийдуть хижі вовки -- єресі гностиків, які нещадно шматуватимуть єдність стада (Ді. 18-39).

У той час, коли Павло був в'язнем у Римі, Епафр, єпископ колосян, повідомив його про єресі, що їх уводять юдействуючі між ефесянами та колосянами. Тож він негайно з римської в'язниці (62 р.) написав чотири т. зв. "в'язничні листи": до ефесян, филип'яп, колосян та Филимона. Тим то листи до ефесян і колосян дуже між собою подібні. В них апостол у звисоченому стилі, викладає про невідомий людству план спасіння і відкуплення всіх людей у Христі. Зокрема лист до ефесян треба назвати не тільки листом Церкви, а й послання єдності та братерства всіх людей. У ньому бо найбільше говориться про єдність і любов.

В його догматичній частині (1-3) автор пише про здійснення в Ісусі споконвічного задуму Божого спасти людей і, водночас, призначити їх на обраних синів Божих в улюбленім своїм Сині, який, вмираючи, об'єднав увесь світ і розвалив "мур роз'єднання" -- старий закон. Завдяки тому нині всі народи покликані створити один Божий народ -- вселенську Церкву, голова якої Христос, а душа -- сам Св. Дух. Усі вірні це взаємно допоміжні члени позапросторового й позачасового Містичного Тіла Христового, яке на землі продовжує Христове діло спасіння.

Висновки

християнство церква апостол релігійний

Учням Ісуса Христа -- апостолам -- довелося розкривати перед віруючими суть і значення того, що відбулося, формулюючи основи релігійного поклоніння Ісусу Христу, основи християнської доктрини та віросповідання. Особлива роль тут належить апостолові Павлу.

Павло проповідував на сході Римської імперії, в Малій Азії, Македонії та Греції, Італії, Іспанії. Двічі був ув'язнений. Страчений у Римі 67 р. н. є.

Єрусалимською громадою, заснованою апостолами, спочатку керував апостол Яків, "брат Господень", який очолював колегію пресвітерів (грец. "старійшин"). Християн із язичників також очолювали пресвітери, потім -- єпископи з дияконами. Перших дияконів призначено було в Єрусалимській церкві.

Проте для молодої християнської церкви було властиве співіснування протягом деякого часу двох видів священицького служіння -- харизматичного та ієрархічного.

Використана література

1. Дулуман Є. К. Релігія як соціально-історичний феномен. -- К., 1974.

2. Косуха П. І. Наука про походження релігії. -- К., 1976.

3. Лобовик Б. А. Религия как социальное явление. -- К., 1982.

4. Скибицкий М. М. Мировоззрение, естествознание, теология. -- М., 1986.

5. Сухов А. Д. Религия как общественный феномен. -- М., 1973.

6. Танчер В. К. Проблемы теории научного атеизма. -- К., 1985.

7. Угринович Д. М. Введите в религиеведение. -- М., 1985.

8. Новий заповіт і книга псалмів / За ред. І.Огієнка . - 1998 . - 461 с.

9. Словник біблійного бологслов'я / за ред.. Ксав'є Леон Дюфуа та ін. пер. З 2-го фран.вид. та заг. Ред.: додкт. С. Мудрого. ЧСВВ. - Рим-Львів: Місіонер, 1992, 1996. - 934 с.

10. Костів Костянтин Словник - довідник біблійних осіб, племен і народів . - К.: Україна, 1995. - 429 с.

11. Гелей Біблійний довідник. Короткий біблійний коментар. - Торонто, Всесвітня християнська місія 1995. - 1995 . - 856 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Джерела з історії християнства. Соціально-економічні та релігійно-філософські передумови виникнення християнства. Взаємовідносини християн з державною владою. Християнсько-язичницька полеміка. Особливості проголошення християнства державною релігією Риму.

    дипломная работа [2,0 M], добавлен 05.07.2012

  • Дослідження історичних і соціальних умов виникнення християнства як найбільшій світовій релігії за чисельністю прибічників і географічним положенням. Основні етапи розвитку віровчення християнства з моменту зародження в Римській імперії до сучасності.

    реферат [20,1 K], добавлен 14.10.2010

  • Причини запровадження християнства як державної релігії Київської Русі. Спільні та відмінні риси язичницької та християнської ідеологій. Пристосування християнства до традиційного язичницького світогляду. Боротьба поганської та християнської віри.

    реферат [22,4 K], добавлен 29.09.2009

  • Причини та умови виникнення християнства. Джерела політичних, правових ідей раннього християнств. Основи християнського віровчення. Державно-правові інститути крізь призму ранньохристиянської ідеології. Особистість Ісуса Христа та основи його філософії.

    курсовая работа [88,0 K], добавлен 13.08.2012

  • Мораль - одна із форм духовного життя. Етика як філософська наука про мораль. Християнська мораль. Проблеми християнської етики. Етика християнства на прикладі нагорної проповіді. Духовный, моральный розвиток людського роду.

    курсовая работа [14,5 K], добавлен 03.04.2004

  • Християнство як велика світова релігія, його напрямки: православ'я, католицтво, протестантизм. Роль християнства у суспільному, державному і культурному житті. Історичне тло виникнення нової релігії, основи християнського віровчення, фігура Ісуса Христа.

    реферат [30,2 K], добавлен 10.10.2010

  • Розвиток духовності у давньоруському суспільстві. Вплив християнських цінностей на формування й розвиток української культури, політики, освіти та інших сфер суспільного та духовного життя. Трансформація християнських цінностей у сучасному суспільстві.

    контрольная работа [21,5 K], добавлен 26.05.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.