Феномен юродства у Київській Русі

З Леонтієвої розповіді цілком зрозуміло, що Симеон протягом усього свого життя в Емесі лише навмисно й продумано вдавав божевілля. Насправді ж він жодної миті не був божевільним - це була суцільна вистава. Плетучи усім нісенітниці, наодинці з Іоанном Дияконом він говорив цілком серйозно й розважливо. Увесь день на людях він удавав божевільного, але вночі ходив до потаємних місць, про які знав тільки Іоанн, і годинами молився в темряві. Обурливі вчинки юродивого мають певні межі й виправдання. Привселюдно Симеон ігнорував правила посту, але поза людські очі він постився значно суворіше, ніж цього вимагали правила. Юродивий - це не схизматик чи єретик, він вірний син Церкви: він може шпурляти горіхи під час божественної літургії, але він отримує святе причастя, він не заперечує народження Христа від Пресвятої Діви і щиро вірить у Його воскресіння. Він ексцентричний, але не аморальний. Хоча Симеон і просиджував днями й ночами в тавернах та борделях, він лишався доброчесним і чистим, зберігаючи справжню невинність духу.

Безперервна молитва, дарована йому в самотності пустелі, залишалась з ним, куди б він не пішов у місті, йому була притаманна apatheia, чи безпристрасність, тобто чистота почуттів, внутрішня свобода, єдність і цілісність душі й тіла.

Симеон обрав для себе шлях самоприниження і пройшов ним до кінця. Він помер у своїй хижі на самоті, лежачи на гілках, бо не мав ні ліжка, ні ковдри. Через два дні друзі знайшли його, поховали без церемоній - "без псалмів, свічок і ладану" - на цвинтарі для іноземців. Навіть у своїй смерті юродивий лишається чужинцем.

Почнемо з найголовнішого в Симеоновім покликанні до юродства. Він був, як пам'ятаємо, ченцем, самітником, який після довгого життя в пустелі відчув, що Господь велить йому повернутись до міста. Після "польоту одного до Єдиного" він повернувся, щоб прожити свої останні роки серед багатолюдних вулиць і будинків, метушні й шуму. В інших випадках (як, приміром, черниця, яку описав Палладій) юродивий живе в монастирській общині. Усі ситуації об'єднує спільна риса: юродивий здійснює своє покликання, живучи серед людей, у безпосередньому спілкуванні з ними. Є, звичайно, окремі приклади юродивих, які все життя проводять усамітнено, але це винятки. Юродивий може мати внутрішнє молитовне життя, про яке дуже мало хто знає або взагалі ніхто не знає, але покликання його щоденного життя - бути серед людей, постійно зустрічаючись з ними і віддаючи їм себе. Його покликання є публічним, він живе серед ближніх і для ближніх.

Це публічне покликання, крім того, є дуже незвичним. Що ж таки спонукало Симеона повернутися з пустелі до міста й удавати там божевільного?

Можна навести три причини. Першу причину Симеон назвав своєму другові-самітнику Іоанну: "Я йду глумитися над світом". Про дві наступні оповів Леонтій: "Одні його вчинки були заради спасіння людства і зі співчуття (sympathea), інші задля того, щоб приховати свої духовні досягнення".

Отже, ось що привело Симеона на шлях вдаваного божевілля: юродивий глумиться над світом, юродивий шукає смирення і приниження, юродивий прагне спасти інших через своє співчуття. У цьому й полягає мета "глумління над світом" юродивого. Усим своїм життям він засвідчує "непримиренність", фундаментальну невідповідність двох устроїв або вимірів буття: між існуючим і прийдешнім, між царством людським і Царством Небесним, між - користуючись термінологією св. Августина - "градом земним" і "градом Божим". Юродивий відстоює "повну протилежність цінностей": у Божім Царстві перспектива зворотна - піраміда стоїть на вершині. Це, без сумніву, є справжнім значенням покаяння: metanoia, "зміна розуму" - не почуття провини, а повне зміщення пріоритетів, кардинально нове розуміння. Юродивий в цьому сенсі і є par excellence, тим, хто покаявся.

Глумлячись над світом, юродивий зриває маски лицемірства, викриває ролі, й показує глибинну сутність людини за фасадом гонору і слави. Він - той, хто наважується сказати правду про те, що "король - голий". Щоб пробудити інших від їхнього "благочестивого" самовдоволення, він застосовує шоковий ефект. Саме для цього він може "припинити" піст або перервати святу літургію, але в жодному разі не для того, щоб похитнути чиюсь віру або затьмарити правду Церкви. Юродивий, як зазначалось про Симеона, не єретик і не схизматик. Він не висміює Святе Письмо, символ віри, таїнства або ікони. Він висміює тільки пихатих, самовдоволених людей, що посідають високі посади в Церкві, та бездумних ритуалістів, які не відрізняють зовнішні форми від внутрішнього життя.

"Глумлячись над світом", юродивий, як слушно оповідано у вірменській версії житія Симеона, "приносить мир" у світ.

У цьому викритті грішного світу юродивий виявляє себе есхатологічною постаттю, свідченням і провісником Прийдешнього. Він - "знак" того, що Царства Христового немає в цьому світі. Цим можна пояснити, чому юродиві є ознакою переважно тих часів, коли християнство вже міцно було "утверджене" соціальними механізмами і коли майже зникли розбіжності між кесаревим і Божим. У перші три століття нашої ери, коли християн пригноблювали й переслідували, не було особливої потреби в служінні юродивих: усі християни в ті часи були юродивими для панівних класів суспільства. Але починаючи з IV ст. у християнізованій Східній Римській імперії чи за сакралізованої автократії в Росії XVI ст. виникає небезпека, що люди перестають розрізняти земне царство і Царство Боже, і щоб допомогти їм прозріти, юродивий глумиться над світом. Як і чернець, юродивий протистоїть тому "християнству", яке поквапилось укласти з мирським світом двосторонню угоду.

Як знак і свідок прийдешнього Царства, юродивий схожий на дитину. Особливий зв'язок між ними виражає грецьке прислів'я: "Якщо хочеш знати правду, спитай дитину або дурня". В Росії є звичай приносити дітей до юродивого, щоб він їх благословив. Київський юродивий св. Ісаак любив збирати довкола себе дітей і гратися з ними, і наш сучасник св. Іоанн Максимович, у якого багато ознак юродивого у Христі, теж виявляє свою любов до дітей. У своїй свободі, невинності й непорочності духу, юродивий й справді "як дитина", і отже, йому відомі таємниці, які Бог "затаїв від мудрих та розумних" і "відкрив це немовлятам". "Перед тим, як стати святою, людина є дитиною", - так стверджував Геракліт, юродивий має серце, як у дитини, і будучи дитиною перед святістю, він грається. Юродивий виражає те, що живе в кожному з нас, доки ми є дітьми, те, що надто часто гине, коли ми дорослішаємо - і з часом відчуваємо потребу це все згадати і повернути у своє життя. Але й граючись, юродивий водночас є серйозним: його сміх близький до плачу, тому що він відчуває трагедію цього світу так само, як і його комедію. Він втілює і радість, і смуток життя.

Юродивого часом люблять за оцю його дитинність і грайливість, як любили Симеона. В інших випадках його бояться й ненавидять. Боляче читати з життєписів багатьох юродивих, з якою садистською жорстокістю до них ставилися. Чому світ так боїться й ненавидить юродивого? Тому що він вільний, і він розворушує світ, тривожить, завдає клопоту, йому нічого не потрібно і над ним немає влади. Будучи "знаком" Небесного Царства, образом Того, Хто був "зневаженим, останнім між людьми", юродивий, крім того, є пророком і апостолом. "Пророк - дурний", - стверджує Осія , але це визначення можна прочитати і в зворотному напрямі - юродивий є пророком. Його божевілля - це засіб пробудження свідомісті інших. Незважаючи на своє вдаване божевілля, юродивий є місіонером, оскільки він приносить Благу Вість спасіння тим, до кого в інший спосіб неможливо достукатись.

Юродство для Симеона було засобом виявлення любові до інших. Симеон, свідомий свого апостольського покликання, покинув пустелю з любові до людей, адже самітник, по суті, байдужий до долі світу. В пролозі до житія Леонтій наголошує на цій самопожертві з любові: "Після того, як Господь відзначив і підніс його до Себе" в самотності пустелі, Симеон "подумав, що було б неправильно знехтувати спасінням своїх ближніх, адже він пам'ятав Христову заповідь: "Люби ближнього свого, як самого себе", - і пам'ятав також, що Христос не відмовився вбратися як слуга заради спасіння слуг, не змінюючи при цьому Свого єства, тобто залишаючись Собою. Симеон наслідував свого Вчителя, віддавши тіло й душу задля спасіння інших".

Задля інших Симеон віддав своє життя. Бо юродивий, як і чернець, є мучеником: не мучеником плоті, а мучеником серця й духу.

Таким чином, спасіння, яке несе людям юродивий, не в тому, що він говорить, а в тому, ким він є, у способі його житті. Він - жива притча. Він проповідує віру не красномовством чи хитромудрими доказами, а своїм співчуттям. Як пише про Симеона Леонтій: "Він повернувся у світ, щоб виявити своє співчуття до всіх упосліджених і спасти їх". Юродивий не повчає, не докоряє людям, а виявляє солідарність з ними. Ось чому Симеон спілкується з повіями й тими, кого фарисеї називають "покидьками". Він зближується зі зневаженими, обійденими в любові, убогими, скривдженими: "мої браття й товариші - злидарі", за словами, які Нікіфор вклав у вуста Андрія. Своїм щирим співчуттям він приносить цим людям надію і зцілення. Як Христос, юродивий шукає заблудлу вівцю і приносить її назад на своїх раменах. Він сходить у прірву, щоб витягти звідти інших.

ВИСНОВКИ

Юродиві - люди, прийнявші на себе із любові до Богу и ближнього один із подвигів християнського благочестя - юродство о Христє. Вони не тільки добровільно відмовлялися від благ життя земного, від благ життя суспільного, від родства самого близького и кровного, але й приймали на себе вид безумної людина, не знаючій ні пристайностей, ні почуття сорому, дозволявшего собі інколи спокусливі дії. Ці подвижники не соромились говорить правду в очі сильним мира сього, облачали людей несправедливих и забуваючих правду Божью, втішали людей благочестивих і богобоязних. Юродиві нерідко знаходились серед найпорочніших членів суспільства, серед людей загинувши в суспільних думках, і багатьох із таких повертали на путь істини и добра.

Юродивий - психічно неповноцінна людина, фанатично віруюча в свої провідні можливості (а в окремих випадках навіть може знаходити їх), профетичний дар ясновидиця, пророка.

Юродивий вільний саме тому, що йому "нема чого втрачати", і не тому, що у нього все відібрали, а тому, що він усе те відкинув за власним вибором. Так само, як Бобинін, він не має власності, сім'ї, становища в суспільстві, і тому може говорити правду з безстрашністю пророка. Його нічим не впіймати на гачок, тому що він ні до чого не прагне, а боїться тільки Бога.

Особливість покликання юродивого - це бажання зберегти смиренність, добровільне прийняття приниження. Свідоме уникання слави й пошани після повернення з усамітнення до суспільства можна розцінювати як аскетизм юродивого. Божевілля ж викликає презирство і цим самим забезпечує збереження смиренності.

Мета юродивого - долучатися до зла через страждання. Він робить це метою свого життя, тому що росіяни вважають, що добро і зло на землі нерозривно пов'язані. Це для нас є великою таємницею земного життя. Де найбільше зло - там найбільше добро. Це для нас навіть не гіпотеза, це - аксіома".

Також, божевілля юродивого мусить бути вдаваним, бо інакше це не вільно обраний шлях юродства у Христі, а просто нещастя, що не залежить від людини.

Юродиві відігравали велику роль. До них прислухались. Вони повертали людей на путь істини..

В наш час намагаються воскресити феномен юродства.

Таким чинам, в своїй роботе я прослідила історію розвитку юродства, як на території Київської Русі. Результатом цього дослідження явились такі висновки:

По-перше, зародилось юродство ще до розділення християнської церкви на католицьку і православну, але воно ніколи не було расповсюдженно на западе. Це явище було характерно спочатку для візантійської, а потім - для Київської Русі.

По-друге, релігійної основою юродства являє ідея об відреченні от всього матеріального, в том числі и от власного тіла, і, най головне, відчуження від гордині для досягнення більш близького духовного контакту с Богом.

По-третє, юродство оказало значний вплив на соціальної роботи, а особливо на психологію народу: воно сприяло виникненню і укріплення у людей тяги до мук, що виявило значний вплив на історичний розвиток аж до сьогодення.

СПИСОК ВИКОРИСТОВАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Академічне Релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А. Колодного. - К.: Світ знань, 2000. - 862с.

2. Александров Г.Ф. История социологии как наука: стенограммы лекций. - Минск.: Издательство БТУ. 1981. - 79 с.

3. Анурин В.Ф. Динамическая социология: учеб пособие для высшей школы. - М.: Академический проект, 2003. 560 с.

4. Афонин Э.А , Бандурка А.М., Мартынова А.Ю. Великая коэволюция: глобальные проблемы современности: историко-социологический анализ/ укр. Общество содействования соц. Инновациям опр. Информ-библиотека обеспечения информ Упр Аппарата Верховной Рады Украины; Пер с укр Ж.Н Маркус. - 2-е изд-е, перераб. И доп. - К.: Парламентское издательство, 2003 - 384с.

5. Бачинин В.А., Садулов Ю.А. История Западной социологии:Учебник. - СПб.: Лань, 2002. - 383 с.

6. Веремчук В.И. Социология религии: Учеб. Пособие для студ вуза:-М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. - 254 с.

7. Донини А. У истоков христианства. -М.:, 1989.

8. Дотряньков В.И Фундаментальная социология: в пятнадцати томах/ В.И. Добриньков, А.И. Кравченко. - М.:ИНФРА-М, 2003. - 905с.

9. Зборовский Г.Е. История социологии. Учебник для вузов.-М.: гардарики, 2004. - 608с.

10. З історії філософії соціології на Україні: Респ. Межвідомчий збірник. - К.: Наукова думка. - 1968 - 184с.

11. История социологии: Учеб пособие/ под общ ред А.Н.Емукова, Т.Г Сапоговой, А.А. Грицанова, Г.Г. Румянцева. - 2-е изд перераб и доп. - Минск: Вышейшая школа, 1997. - 223 с.

12. Кузмин К.В. , Сутирин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности и до начала ХХ века) : Учебное пособие. - М.: Академический проект, Трикста, 2006. - 4 изд., доп. И испр. - 624 с.

13. Краткий словарь современных понятий и терминов. - 2-е изд. // Н.Т. Гунимович, Г.Г. Жаркова, Т.М. Карнилова и др.; сост. И рбщ. Ред. В.А. Макаренко.- М.: Республика, 1995. - 510 с.

14. Мосс М. Социальные функции священного. - СПб.:Евразия.2000.-44с.

15. Немировский В.Г. История социологии: Учебное пособие для студентов. - М.: ВЛАДОС, 2005 - 320 с.

16. Социальная сфера: политическое и духовное развитие общества/В.Т. Бритвин, С.Н. Былов, В.Д. Войнова и др. - Ин-т социологии - Мю: Наука. 1991. - 2004

17. Павленок П.Д. Теория, история и методика социальной работы: избранные работы 1991-2004гг: Учебное пособие - 3-е изд доп. - М.:Дашков и К.2005.-474с

18. Ручка А.О., Ганчар В.В Курс истории теоретической социологии. -К.: Наукова думка, 1995.- 223с

19. Социология: словарь-справочник: (В 2-х томах) / АН СССР Ин-т социологии. Отв-й ред Г.В. Осипов. - М.: Наука, 1990

20. Социология в странах Центральной и Восточной Европы: Хрестоматия / Авт. - сост. З.Т. Голенкова, Н.П Нарбут. - М. : изд-во Рос. Унив-т дружбы народов, 2005. - 720 с.

21. Соціальна робота в Україні: навч. Посіб/ І.Д.Звєрова, О.В Безпалько, С.Я. Харченко та шн.; За заг. Редак.: І.Д. Звєрєвої, Г.М. Лактіонової. - К.: Центр навчальної літератури, 2004 . - 256с.

22. Савельев И.М. Социология знания о прошлом: учебное пособие для студентов/ И.М.Савельева, А.В. Политаева. - М.:ИДГУВШЭ, 2005 - 344с.

23. Тетерский Е.В. Введение в социальную работу. - М.: Академический Проект, 2003. - 494с.

24. Холостова Е.И. Социальная работа: Учебное пособие. - М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К.», 2004. - 632с.

25. Ю.А. Калінін,Є.А. Харьковщенко. Релігієзнавство. Підручник. - К.: Наукова Думка, 1998. - 335с.

Размещено на Allbest.ru