Феномен юродства у Київській Русі

38

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Феномен юродства у Київській Русі

ВСТУП

юродство київський русь

Актуальність теми: Із запровадженням візантійської релігії, тобто прийняттям християнства у 988 році розпочався один із най триваліших періодів в icтopiї i України - починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої - філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» - ця формула визначала сутність вчинку індивіда.

Одне із найцікавіше явище давньоруського життя -- феномен юродства, юродивих. З особливою ніжністю і народ, і церква опікується саме ними. Більш того, явище «юродства» виявляється особливим соціально-духовним феноменом. Юродство тужить про правду і любов, і тому неминуче переходить на викриття всілякої неправди в людей. Треба помітити, що якщо в Західній Європі в період раннього і класичного середньовіччя особливе місце займали святі пустельники як богообранні люди, то на Русі їхнє місце зайняли юродиві -- безумці.

Чи доводилося комусь зустрічатися з тими, хто поводився не так, як всі інші, на яких чемний обиватель дивився з цікавим співчуттям? Важко сказати, як багато сучасників здатні відчитувати в діях таких людей якесь особливе послання та знаки, а скільки благопристойних громадян подумки ставить їм діагноз. Зрештою, справді невідомо, що штовхає людей на такий шлях дивних вчинків та відмови від пристойностей світу цього - хвороба, прагнення виділитися з натовпу, віра у власну місію чи бажання служити Богові саме у спосіб цілковитої самозневаги та відмови від суспільних благ. Часто такі особи ставали виразом протесту проти зловживань чи то світської, чи то духовної влади. Ким були ці люди - подвижниками, донкіхотами чи просто одержимими? Чи є вони сьогодні? В чому суть їхньої місії, якщо вона в них є?

Безперечно, людина має право по-різному виявляти свою побожність. І те, що для одного є екстремою, для іншого - звичайна річ. Так само й у випадку з юродивими. До цього явища ми не маємо права підходити лише з критеріями психології. Адже ціль, яку ставили перед собою наші брати-юродиві, було спасіння душі, а не психотренінг. Бог кличе по-різному, тому є різні способи Йому служити. Хоча, звичайно, в історії поряд із “свідомими” юродивими в народну пам'ять увійшли справді хворі люди, яким їхнє безумство додало ореолу “божественності”. Саме тому православна традиція забороняє самовільно вдаватися до такого способу життя. Благословити на юродство може лише досвідчений духівник.

Справді, юродиві стали викликом світові й гріхові в ньому. Їхнє безумство викриває нашу надмірну самовпевненість і надію на власний розум. Сократ колись твердив, що він знає те, що не знає нічого. Власне кажучи, у цьому й полягає мудрість, і це зрозуміли юродиві. Ні, тут не ідеться про те, щоби зовсім знецінити розум, як інколи цього прагнули деякі надміру ревні монахи. Розум - дар Божий, самовпевненість - ворожий підступ. Це й намагалися показати святі юродиві, які стали ними не просто, щоб зректися світу і його мудрості, а “Христа ради”.[23]

Об'єкт дослідження -юродстві в Київській Русі.

Мета проекту полягає в дослідженні феномена юродства в Київській Русі.

Для досягнення мети авторка поставила перед собою наступні дослідницькі завдання:

- Охарактеризувати головні поняття теми дослідження;

- Дослідити стан наукової роботи теми;

- Проаналізувати принципи та методи дослідження феномена юродства в Київській Русі.

- Охарактеризувати сутність особливості феномена юродства в Київській Русі.

- Розкрити питання класифікації напрямків діяльності юродства в Київській Русі.

- Проаналізувати етапи розвитку феномена юродства в Київській Русі.

- Зробити спосіб осмислення життя юродивого св. Симеон Емський та глуміння над світом.

Хронологічні межі дослідження: І Х ст. - ХІІІ ст.

Встановлення нижньої хронологічної межі обумовлено впровадженням християнства в Київській Русі.

Встановлення верхньої хронологічної межі обумовлено розпадом Київської Русі на самостійні князівства.

Територіальні межі дослідження - територія Київської Русі в період ІХ-ХІІІ ст.

Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури.

Таким чином автор дослідження вважає можливим перейти до викладання головних положень дослідження феномена юродства в Київській Русі.

РОЗДІЛ І. МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНА ЮРОДСТВА В КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1.1 Характеристика головних понять

Саме юродство стало, у представленні суспільної свідомості, одним з подвигів християнського благочестя: богослужіння тут -- юродство про Христю. Культ «блаженних і юродивих» -- невід'ємна приналежність і риса православ'я. Ця ідея співзвучна знаменитому виреченню Ісуса Христа з Нагорної проповіді (Євангеліє від Матфея): «Блаженні злиденні духом, тому що них є Царство Небесне».[12]

Хто ж такі ці «злиденні духом»? Як говорить проповідь Христа -- це зовсім не «злиденні», це саме сильні духом, сильні моральною чистотою. Вони уособлюють Правду, чим складають як «світло світу», так і «сіль землі». Це явище духовної культури, що мало велике соціально-викривальне значення. У юродстві варто бачити прояв знакової системи: аскетичне самознищення (пасивна сторона) і «ругание світові», тобто викриття його пороків (активна сторона). Це був діалог юродивого і юрби на рівних (лайка і кидання каменів). Правда -- нага, а нагота юродивого -- правда.

Юродиві були, по давньоруських поняттях, святі, хоча і займали положення меншої братії.[25]

Мета юродивого - долучатися до зла через страждання. Він робить це метою свого життя, тому що росіяни вважають, що добро і зло на землі нерозривно пов'язані. Це для нас є великою таємницею земного життя. Де найбільше зло - там найбільше добро. Це для нас навіть не гіпотеза, це - аксіома".

Вже в середині XVI в. «Стоглав» давав такий опис юродивим: «По цвинтарях і селам ходять помилкові пророки, мужики і жонки, і дівки, і старі баби, наги і босы, і волосс відростивши і распустя, трясуться й убиваються, а кажуть, що їм є святі П'ятниця і Настасія, і велять їм заповедывать християнам канон завечивати, вони ж заповідають селянам у середовище і п'ятницю ручної справи неделати, і дружинам не прясти, і плаття не мыти, і камені не разжигати, і інші заповідають богомерзкие справи діяти...». Такі юродиві, пророки обох статей, у яких нібито поселялося божество, були бажаними гістьми і чудесними людьми не для одного тільки простолюду, але для всього тодішнього суспільства, кінчаючи його духовними і світськими главами. [23]

Юродиві - люди, котрі приймають на себе із любові до Бога і близьким один із подвигів християнського благочестя - юродство о Христі. Вони не тільки добровільно відмовлялись від зручностей і благ життя на землі, від користі життя суспільного, від споріднення най близького і кровного, але приймали на себе від божевільної людини, котра не знає ні пристойності ні почуття сорому, людина, котра дозволяє собі інколи спокусливі дії. Ці подвижники не соромились говорити правду в очі сильним мира сього, викриваючи людей несправедливу і не пам'ятаючи правду Божу, радували і втішали людей благочестивих і богобоязно. Юродиві нерідко обертались серед самих порочних членів суспільства, серед людей, котрі загинули в суспільній думці, і багато із таких відвернених повертались на шлях істини і добра. Майже всі юродиві Сходу і деякі із на Русі були інокі. Вислів Апостола „ми юроди Христа раді” (1 Кор. IV, 10) послужило основою і виправданням подвигу юродства. Загальна назва цих подвижників - юродиві. В давній мові часто використовувалось слово оурод, юрод, а перекладаось грецькою мовою mwrov. В житті блаженного Симеона він постійно називається оуродом - юродом; в Печерськом Патерику упоминався Исаакий, котрий "почав по Mиpy ходити оуродом ся творя". В Общій Минії 1685р. тропар юродивим читається так: "глас апостола твого Павла почув глаголющього: мы оуроди Христа ради, раб твій Христе Боже - оурод бути на землі... ", а в Общей Минії 1860р. : "глас апостола твого Павла почув - ми юроди Христа ради... юрод бысть". Разом с тем слово це іздревна вживали і для перекладу грецького salov - прості, глупі; звідси прозваніє юродивого Миколи Новгородського Салос (Карамзін IX, 297р.). Е.Е. Голубинский це прізвище дає Миколі Клопскому. Першу за часом Христа ради юродивого була св. Ісидора (біля 365р.), підв'язавшаяся в Тавенськом жіночому монастирі Мєн або Мін. Життя її описав св. Єфрем Сирин, котрий навідав пустині Єгипту в 371р. Із других юродивих східної (грецької) церкви відомий викладач Серапіон Синдоніт, викладач Віссаріон Чудотворець, св. Симєон, викладач Фома, св. Андрей. Разом із християнством руська займали от східної церкви и подвижничество, в його різноманітних видах. На Русі першими юродивими були Києво-Печерський чернець Исаакий, загинувши в 1090р. Історичні долі і склад життя давньоруського суспільства багато сприяло процвітання на Русі юродства. Ні одні країна не може представить такої кількості юродивих і прикладів такого незвичайної поваги до них, як давня Русь. В продовженні лише 3-х століть (XIV - XVI) на Русі нараховується не менше 10 юродивих святих, тоді як в загальному місяціслові православної церкви на протязі 5-х століть (VІ - X) не більше 4 юродивих святих, які належали різним країнам. Не говорячи вже про юродивих не канонізованих, котрих було дуже багато в стародавньої Русі (багато із них зазначаються в "Святої Русі", арх. Леоніда) і котрі народом більшою частиною також вважались святими.[20], [19]

Феноменологія юродства:

1. Аскетичне попрання марнославство, завжди небезпечного для чернецької аскези. В цьому розумінні юродство є притвором безуми або аморальність з метою поношення від людей.

2. Виявлення протиріччя між глибокою християнською правдою і здоровим розумом моральним законом з метою осміювання миру.

3. Служіння миру в своєрідній проповіді, котра діється не словом и не ділом, а силою Духа, духовною владою власною, нерідко обліченої пророцтвом.

Розкриття теми неможливо без наступних понять. Таким чином ключовими з них є культ „блаженних і юродивих”, „нищі духом”, і поняття юродство як таке. [21]

1.2 Стан наукової розробки теми

Інколи знаходимо для юродивих житійні біографії, ще ріже - біографії сучасні. Майже всюди невміла, звична до літературних шаблонів рука стерла своєобразіє особи. За видимом, і релігійне благоговіння заважало агіографам зобразити парадоксію подвигу. Багато юродивих на Русі ходили нагіє, але агіографи намагались накинути на їх наготу покров церковного благолєпія. Читаючи життя грецького юродивого Симєона, можна побачити, що парадоксія юродства охоплює не тільки розумну, але і моральну сферу особи. Тут християнська святість прикривається викриттям не тільки безумію але і аморальність. Святий здійснює весь час негожі поступки: створює безчинно в храмі, їсти ковбасу в страсною п'ятницю, танцює с публічними жінками, руйнує товар на базарі і т. п. Агіографи віддають перевагу займати з життя св. Андрія, в якому елемент імморалізму був відсутнім. Лише народні придання о Василі Блаженному, та скудно поминання літописі показує, що і юродивим на Русі не чужа була афектація імморалізму. Життя їх цнотливо покриваю всю цю сторону їх подвигу стереотипної фразою: "похаб ся творя". "Юрод" и "похаб" - епітети, однаково використовуються в древній Русі - по-видимому, виражають дві сторони наруги над "нормальною" людською природою: раціональної і моральної. Можна було б легко послатися на доказ на сучасне юродство, але це було б методологічно неправильно. Залишений церковного признання і благословення с XVIII ст, юродство не могло не виродитися.[1], [2]

Св. Васильєв, "Історик канонізації руських святах" (М., 1893); Яхонтов, "Жития св. Північно-руських подвижників" (Казань, 1882); В.О. Ключевский, "Давньоруське життя святих, як історичне джерело" (М., 1871, 4 приложение). Давньоруське суспільство багато страдало от неправди, користолюбія, егоїзму, власного свавілля, від притиснень бідних и слабих багатими и сильними. При таких обставинах сумниками руського народу являлись іноді Христа ради юродиві. Василик Блаженний нерідко обличал Грозного Іоанна; блаженний Іоанн Московський безпощадно звинувачував Бориса Годунова в участі в убивстві царевича Димитра. Художній тип юродивого давньоруського життя створені Пушкіним в "Борисе Годунові". Л. Н. Толстой, в своїм "Дитинстві", симпатизує, очевидно, юродивому и матери Иртеньева, вважаючи юродивого "Божим чоловіком". - В другій половині XVI в. у Руської землі було уже багато храмів, у яких спочивали мощі юродивих або які були побудовані во ім'я їх. Новгород славив Миколая Кочанова, Михайла Клопского, Иакова Боровицкого, Устюг - Прокопия і Іоанна, Ростов - Ісидора, Москва - Максима и Василя Блаженного, Калуга - Лаврентія, Псков - Миколу Салоса. С конці ХVI в. число юродиві в Русі значно зменшилось; тільки небагато із них достигли прославлення. Неможна сказати з визначенням, як рано на Сході з'явились лже-юродиві; по всій вірогідності, коли східне іночество стало втрачати дух дравньо-християнского подвижничества, замість істинно-юродивими стали з'являтися и мнимо-юродиві. Як рано на Русі заявились мнимо-юродиві - на це є прямі зазначення лише починаючи з XVI ст. Іоанн Грозний в другом посланні до собору жалувався, що "лживі пророки, мужики и жінки, и дівки, и старі баби бігають із села в село, нагиє и босі, з розпущеним волоссям, трясуться и б'ються, і кричать: св. Анаcтacія и св. П'ятниця велять їм". В наступне за тим століття о таких лже-юродивих зазначають патріарх Иоасаф 1-й (в укази 1636р.) і собор 1666 - 1667рр. Церковна влада часів Петра I прослідувала лже-юродивих (ханжей), котрих предписувалося розміщати в монастирях "з використанням іх в труд до кінця життя"; указом 1732 року заборонялось "впускати юродивих в кощунних одежах в церкви", де вони кричали, співали і робили різні безчинства під час богослужіння, лише із корисного бажання звернути на себе увагу богомольців. І в теперішній час іноді з'являються лже-юродиві і знаходять немало прихильників. [11]

Якщо розум представити тут конкретною наукою, то нею стане психіатрія. Адже саме до її арсеналу звертається нині багато істориків, психологів чи навіть богословів, оцінюючи явище юродства. Психіатрія дозволяє точно описати “історію хвороби” та її симптоми. Який діагноз можна поставити дорослому чоловікові, який обвішується похоронними вінками та зодягає шубу навиворіт або натягує на себе жіночі сукні, голову обв'язує хусткою і при цьому подає іншим дивні знаки? Таких прикладів багато, а для психіатра-позитивіста це - лише симптоми чи то шизофренії, чи слабоумства.[5]

З погляду ratio здорові люди взагалі не повинні себе так поводити. Адже це виглядає як приниження гідності, як втрата волі до життя. Інакше кажучи, можна ставити діагноз і лікувати. Сьогодні навіть богослови, виховані в умовах раціоналізації віри, якось скептично ставляться до цього явища. Здається, що, намагаючись уникнути абсолютизації способу служіння Богові, в даному випадку юродства, ми попадаємо в іншу крайність - підміну духовного пере життя психоаналізом.[6]

1.3 Принципи та методи дослідження феномена юродства в Київській Русі

Важним засобом організації знань являє собою принципи дослідження - основні вихідні ідеї, положення, котрі визначають правила діяльності. Принципи являють собою результат логічних умовиводів, які виробляються в процесі пізнання й перетворення навколишньої нас дійсності. Принципи могуть бути суб'єктивним висновком людини.[23]

Можна виділити декілька груп принципів:

- Організаційні: контроль і перевірка виконання, єдність повноважень і відповідальності, прав і зобов'язання кадрів, загальність, комплексність, посередництво та ін.

- психологіко-педагогічні: комплексний і диференційований підходи, технологічна компетентність, цілеспрямованість, співчування, довіра, послідовність, безперервність та ін.

- Змістові: гуманізм, демократизм, законність, зв'язок з конкретними умовами життєдіяльності людей, стимулювання соціальної активності, соціальна справедливість, альтруїзм та ін.

Методи - це ряд прийомів, операцій і най коротший шлях досягнення даної цілі. В соціальної роботі - це шляхи досягнення якоїсь цілі, рішення конкретного завдання (науково - дослідницької або практичної)

Для кращого розуміння умовно розділимо методи на дві групи: науково-дослідницькі і перетворювальні методи.[21]

Науково-дослідницькі, або точніше методи наукових досліджень - це ті прийомі і засоби, завдяки котрим вченні отримують достовірну інформацію, яка використовується в далі в наукових теоріях і виробці практичних рекомендацій.

Перетворювальні методи або, точніше, методи перетворення соціальної діяльності - це засіб професійного впливу соціального робітника на клієнта або соціального оточення з цілю вирішення певних задач.

В соціальній роботі використовується комплекс науково-дослідницьких методів і методик. Можна виділити наступні підгрупи:

- Загальнонаукові методи: аналіз літературних джерел, теоретичний аналіз і синтез соціально-педагогічних досліджень, спостереження, вивчення і узагальнення опиту, експеримент, метод експериментних оцінок.

- Соціологічні методи: анкетування й інтерв'ю, соціометрія, моніторинг.

- Загально-логічні методи: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, модулювання, проектування.

- Методи математичної статистики.

- Психологічні методи.

- Історичні методи: порівняльно-історичний метод, генетичний метод, структурний метод та ін.

Якщо основою для класифікації перетворювальних методів соціальної роботи взяти характеристику засобів впливання на стан і поведінку особи або соціальної спільноти, то можна виділити три їх основних групи:

- Організаційно-розпорядницькі - орієнтовані на такі мотиви поведінки людей, як освідомлення необхідності суспільної і трудової дисципліни, почуття обов'язку та відповідальності.

- Соціально-економічні методи - це ті методи завдяки котрих спеціалісти соціальної роботи оказують вплив на матеріальні та моральні, національні, сімейні та інші інтереси і потреби клієнтів .

- Психологічно-педагогічні.

В соціальної роботі використовується методи, характерні лише для даного виду професійної діяльності. До них відносяться перш за все: метод соціального діагностування, метод втручання в критичних випадках, метод роботи в спілкуванні, метод роботи на вулицях.

Таким чином цілеспрямованість, з'єднання всіх принципів соціальної роботи в одно ціле, придає їй науковий характер при виборі форм і методів.

В роботі були використані джерела дослідження документи, книги, журнали.

В роботи більшим чином були застосовані науково-дослідницькі методи. [4]

РОЗДІЛ ІІ. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФЕНОМЕНА ЮРОДСТВА В КИЇВСЬКОЇ РУСІ

2.1 Сутність та особливості феномена юродства в Київській Русі

Юродивий - психічно неповноцінна людина, фанатично віруюча в свої провідні можливості (а в окремих випадках навіть може знаходити їх), профетичний дар ясновидиці, пророка.

Юродивий - незбагненний, багатозначний знак питання, що завжди тривожить. Юродство у Христі - це покликання, але як відрізнити істину від фальсифікації, святу невинність від брехні та облудності, людину Божу від асоціальної чи від когось на кшталт хіппі? Немає чіткої межі між розладом і проривом людини.

Юродивий є чужинцем. Він вільний від звичних родинних зв'язків - "нічий син, нічий брат, нічий батько" - безпритульний, власне, вигнанець. Звичайно він не відлюдник, постійно живе серед людей. Але при цьому він якось залишається для всіх чужим, вигнанцем на межі цивілізованого суспільства, живучи в якомусь іншому, потойбічному світі. Юродивий є вільним чужинцем, і відповідно здатний до пророчого служіння.

Юродиві ходять зовсім голі, лише зі шматтям на стегнах, їхнє довге волосся звисає на плечі, як у дикунів, багато з них носять залізні нашийники або ланцюги на поясі - і так навіть у найлютішу зиму.

Нагота юродивого особлива: вона не просто вирізняє його з-поміж інших, а має теологічне значення. Певною мірою юродивий повертається до status ante peccatum, до невинності Адама в раю перед гріхопадінням, до наготи без сорому. Цим юродиві нагадують boskoi - аскетів раннього християнства, які споживали траву і, не прикриваючи своєї наготи, жили на відкритому повітрі серед антилоп у гармонії з усім живим. Нагі аскети й донині живуть на Святій горі. Зокрема, одного з них описав французький дослідник Жак Валентин у своїй книзі "Ченці гори Афон". Коли Валентин запитав одного ченця про нагого аскета, той відповів: "Ми вільні, і це його власний шлях любові до Бога".

Юродивий вільний саме тому, що йому "нема чого втрачати", і не тому, що у нього все відібрали, а тому, що він усе те відкинув за власним вибором. Так само, як Бобинін, він не має власності, сім'ї, становища в суспільстві, і тому може говорити правду з безстрашністю пророка. Його нічим не впіймати на гачок, тому що він ні до чого не прагне, а боїться тільки Бога.

Юродиві жили на вулиці при будь-якій погоді, умерщляя плоть, і за ними тому визнавався особливий дарунок серцевого бачення і здатність до одкровень. Англійський дипломат Флетчер, що приїхав у Москву в 1588 р., згодом дивувався величезній кількості юродивих у столиці і їх «грубій волі». Причому безумці не тільки облачали гріхи пануючи і влада що притримають, але насамперед звертали свій гнів на пороки взагалі. Той же Флетчер зауважував, що юродиві підходили на вулицях до простолюдинів і вказували їм на їхні провини; обвинувачувані звичайно усі приймали і говорили, що заслужили це по гріхах своїм. Саме тоді, на думку сучасних дослідників, практика викриття і самовикривання стає рисою національного характеру. Навіть після офіційної заборони юродства в 1731 р. багато юродивих вели підпільне існування і були феноменально популярні в народі.

Чи завжди божевілля юродивих у Христі вдаване й навмисне, чи це може бути й справжня психічна хвороба? Таке питання припускає, що є розрізнення психічно здорових і психічно хворих, але чи завжди ми можемо з точністю їх розрізнити? Визнаючи одних людей "нормальними", а інших "ненормальними", ми безпідставно впевнені, ніби й справді точно знаємо, що таке "нормальність". Але з іншого боку, нам необхідно зробити таке розрізнення: божевілля юродивого мусить бути вдаваним, бо інакше це не вільно обраний шлях юродства у Христі, а просто нещастя, що не залежить від людини. На практиці ж нелегко провести чітку розмежувальну лінію психічного здоров'я. Симеонове божевілля, безсумнівно, було вдаваним, хоча психіатр, який досліджував його житіє, написане Леонтієм, дійшов такого висновку: якщо Симеон дійсно прикидався, то він з надзвичайною винахідливістю і точністю імітував симптоми справжньої манії. Божевілля Андрія Никифор також описав як вдаване. Але в інших випадках взагалі немає доказів на користь вдаваного божевілля: схоже, що Ісаак з Києва, принаймні частину свого життя, справді був божевільним, і деякі інші російські юродиві теж. А втім, поряд з тими, хто свідомо грає роль, дійсно є й такі святі юродиві, що стали жертвами нервової хвороби. Та чи позбавлені вони милості Христової? Чоловік або жінка можуть бути психічно хворими, але духовно здоровими, недосконалими розумово, проте досконалими морально. Ясна річ, таких людей слід вважати святими юродивими і натхненними Богом пророками.

Першим дійсним юродивим на Русі був Прокопій Устюжський. Нажаль, його життя склало (XVI ст.) багато поколінь після його смерті, котру воно само відносить до 1302 р., розміщуючи окремі події його то в ХII-е, то в ХV-е ст. житіє його приводить Прокопія в Устюг із Новгорода и, що саме вражаюче, робить його німцем. Був він змолоду багатим купцем "от західних країн, от латинської мови, от німецької землі". В Новгороді він пізнав істину віру в "церковному прикрашенні", іконах, дзвоне и співання. Хрестившись у святого Варлама Хутинського (анахронізм) и роздав своє іменне, он "приємно юродствинне Христа заради життя и в буйство приложися", по апостолу. В чому полягало його буйство, не вказується. Коли його почали "блажити" в Новгороді він відпрашивається у Варлама в "східні країни", и йде по градам и висям, непроходячим лесам и болотам, "взискуя древньої погиблої вітчизни". Його юродство викликає на нього от людей "досаду и укоріння і биття і пхання", але він молиться за своїх кривдників. Город Устюг, "великий и славний", он вибрав для життя також за "церковну прикрасу". Житіє он веде жорстке, с яким не могли зрівнятися саме сурове чинські подвиги: не має крівлі над головою, спить "на гноїще" нагой, потім - на паперті соборний церкви. Молиться тайна, по ночам, проси "корисних граду і людей". Приймає у богобоязних людей по малу пищи, але ніколи нічого у багатих.[7]

Першому юродивому удалось, по-видимому, ввести в заблудження устюжан. Мнимий "юрод" не користувався авторитетом. Одного дня Прокопій, увійшов в церков, повертається Божий гнів на град Устюг "за беззаконне неподобне діла зле погибнути огнем и водою". Ніхто не слухає його призивав к покаянню, і він один плаче всі дні на паперті. Тільки коли страшна туча нашли на город, и земля затряслась, все біжать в церков. Молитви перед іконою Богородиці отвратили Божий гнів, и каменій град розразився в 20 верстах от Устюга, де століття потому можна було ще побачити поваляний лес.

В історії Русі відомі імена не менш п'ятдесятьох юродивих, що жили в XI --XVII ст., з них десять згодом були канонізовані, тобто прилічені до лику святих. Перший за часом юродивий -- Києво-Печерський чернець Исаакий (розум. 1090).[12]

Сам Іван IV Грозний упокорювався перед такими святими пророками. Коли в Пскові під час Ливонской війни один з таких пророків, Микола святий (Микола Салос), обізвав правителя царем-кровопийцем і пожирателем християнських сіл і клявся ангелом, що, якщо хоч один воїн з царського війська торкнеться хоч одного волоска останнього псковського дитяти, царя осягне смерть від блискавки -- цар просив молитися, щоб Господь позбавив його від такої долі. Іншим знаменитим юродивим при Івані IV був Василь, що ходив узимку і влітку зовсім нагим і оголошений після смерті святим; його моці були поставлені в Покровськ соборі на Червоній площі, що получили в зв'язку з цим і назва Василя Блаженного. Житіє святого оповідає про те, що він пропонував цареві покуштувати сирого м'яса під час посади, тим самим обвинувачуючи його в несправедливому кривавому терорі. До образа юродивого нерідко прибігав і сам цар Іван IV, виступаючи під псевдонімом Парфенія Уродивого, називає себе «псом смердящим», «убогим духом і жебраком».[9]

Юродивий Іоанн Московський пізніше обвинувачував царя Бориса Годунова в убивстві царевича Дмитра Иоанновича (1591). Яскраве представлення про цьому, а також про місце і роль юродивих у давньоруському суспільстві, дає трагедія А.К. Толстого «Цар Борис». І пізніше, вже в середині XVII в., сам патріарх Никін саджав із собою юродивого по імені Киприян, що ходило нагим: патріарх же власними руками пригощав його і напував зі срібних судин, а залишки допивав сам.

Юродиві жили на вулиці при будь-якій погоді, умерщляя плоть, і за ними тому визнавався особливий дарунок серцевого бачення і здатність до одкровень. Англійський дипломат Флетчер, що приїхав у Москву в 1588 р., згодом дивувався величезній кількості юродивих у столиці і їх «грубій волі». Причому безумці не тільки облачали гріхи пануючи і влада що притримають, але насамперед звертали свій гнів на пороки взагалі. Той же Флетчер зауважував, що юродиві підходили на вулицях до простолюдинів і вказували їм на їхні провини; обвинувачувані звичайно усі приймали і говорили, що заслужили це по гріхах своїм. Саме тоді, на думку сучасних дослідників, практика викриття і самовикривання стає рисою національного характеру. Навіть після офіційної заборони юродства в 1731 р. багато юродивих вели підпільне існування і були феноменально популярні в народі.

Другою ступеню відмовлення від самого себе являється личина юродивого - безумної, глупої людини, що викликає насмішки. Людина дуже підпорядковується гордині, он завжди намагається бути краще, ніж він є на справді, і, звичайно, людина майже не може заставить бути в очах суспільства, ніж вона є. При цьому підході і поведінки тих святих, хто віддалятися від мира в пустині так же можна розглядати як гординю: бо вони вважають недостойним себе життя в мирі гріха. Їх самолюбство не стерпіло сусідства с грішними і суєтними людьми. Ці аскети ніби то говорили своїм виходом: “Я занадто чистий, занадто свят для вашого, загрузнути в гріху і развраті мира. Я не можу жити рядом с такими недостойними мого суспільства людьми, тому я ухожу” . Юродиві намагались побороти в себе гордість як життям “в миру” , так и своєю епатирующєю поведінкою: представлення себе безумцем в очах середовища, дурнем, який може визвати лише насмішки - це и є смиренне гордині. Взагалі, у личини юродивого було ще одно перевага: через неї людина могла слідувати словам Евангелія “блаженні жебрацькі духом” . [10]

Відрікались юродиві і от своїх бажань: в житіях святих юродивих, а так же в багатьох свідчив о житті юродивих не канонизування можна зустріти згадування про те, що люди ці використовують най простую пищу, одягались, як уже було сказано в рубище. Таким образом, вони просто не позволяли своєму тілу померти раніше строку, відведеного їм Господом, але ні в якому разі не потворствовали, а, навпаки, переборювали свої бажання. [14]

2.2 Класифікація напрямків діяльності юродивих в Київській Русі

Юродивих було на Русі багато, вони створювали особливий клас. Навіть церква канонізувала із них вісім юродивих. (Взагалі то, в виду народного більшого прочитання блаженних, установлений точного списку канонізованих святих цього чина зустрічається набагато складніше).

По-друге, загальна повага до них, не виключала, звичайно, окремих випадків посмішок із сторони дітей або бешкетників, самі вериги, носимо на показ, зовсім змінювали на Русі розуміння древнє-християнського юродства. Менш за все це подвиг смиренності. В цю епоху юродство є форма пророчого, в древнє єврейському розумінні, служіння, з'єднання с крайній аскезой. Специфічний юродственний висновок лише в посмішках над світом. Уже не мир лається над блаженними, а вони лаються над миром. [16]

Не случаймо, що пророче служіння юродивих отримує в XVI ст. соціальний и навіть політичний смисл. В цю епоху осифлянська ієрархія слабшає в своїм борзі печалованія за опальних и облишених неправді. Юродиві приймають на себе служіння древніх святителів и подвижників. З іншої сторони, це мирянський чин святості займає в Церкви місто, що стало пустим з часів святих князів. Різноманітні умови державного життя викликає зовсім протилежні форми національного служіння. Зняття князя коштувало державі і йшли до створення в ній правди. Московські князі побудували цю державу куріпко і порочно. Воно існує силою примушення, обов'язком служби і не потребує святої жертовності. Церков передає державне будівництво все царю. Але неправда, котра торжествує в мирі і в державі, потребує корективу християнської совісти. И ця совість виносить свій суд тем вільніше і авторитетне, чим менше вона зв'язана с миром, чим радикальне відштовхує мир. Юродивий разом с князем ввійшли в Церков, як поборники Христової правди в соціальному житі. [15]

Дар пророчого приписується почти всім юродивим. Прозріння духовних очей, виший розум і смисл являються нагородою за попрання людського розуму подібно тому, як дар виліковує майже завжди пов'язан з аскезой тіла, з владою над матерю власної плоті.

Юродивий здійснює своїй подвиг один, он навіть “умирає невідомо де и коли. Он або замерзає в стужу, як святий Прокопій Устюжский, або просто скривається с очей людських”.[22]

Юродивці, як і монахи, добровільно відмовляються от всіх благ життя “мирського” (майна, положення в суспільстві і т.д.) и навіть от кровного родства. Але, на відмінно від прийнявши постриг, ці люди не шукали самоти, навпаки, вони жили середи людей, і най більше їх було в городах. Юродиві своїм приміром, словом и ділом намагались відвертати людей от гріха. Майже завжди ці “безумці” знаходились середи най більш падких в суспільстві людей, и бувало, що їм дійсно удавалось вернуть їх на путь християнства.

Нерідко юродивим приписували володіння даром пророцтва. Це було основана на дійсних пророкувань, зроблених деякими із них. Наприклад, у В. О. Ключевського описувався такий случай: “Посадник Немир, який належав до литовської партії (в Новгороді), приїхав в Клопский монастир к блаженному Михайлу. Михаїл запитав посадника, звідки він. “Бил, отче, у своїй протещи (тещиної матери) ” . - “Що у тебе, синок, за дума, про що це ти все їздиш думати с жінками?” - “Слушно, - повідомив посадник, - летом збирається йти на нас князь московський, а у нас є свій князь Михаїл” . - “То, синок, не князь, а грязь, - заперечив блаженний, - посилай - ка скоріше послів в Москву, добивайте чолом московському князю за свою вину, а не то прийде он на Новгород зі всіма силами своїми, вийдете ви против нього, і не буде вам Божої допомоги, и переб'є він багатьох з вас, а ще більш того в Москву зведе, а князь Михаїл от вас в Литву уїде и ні в чім вам не поможе” . Всё так и случилось, як пророчив блаженний” .

Однак поведінка юродивих було далеко не завжди пристойним. Людина, прийнявши юродство, відбракувала при цьому всякі норми пристойності і почуття сорому: “Він ходить голий (або одягнуть у грязьке лахміття), носить вериги (різноманітні залізні цепи, смуги, кільця та інші. предмети на голом тілі заради “смирення плоти” ), молиться звичайно тільки вночі, як би соромиться того, валяється в грязі, золі, не миється, не чеше волосся, публічно випорожняється, порушує порядок в церкви и на вулиці, всім своїм видом вказує на прилучення к низинному, грізному, шокуючому”. Юродивий міг навіть “дозволить себе звабливі дії”. [19]

Юродиві могли парадувати те, що трапляється навколо них, аби таким способом навернути на праведний шлях людей. Наприклад, в Новгороді в XIV ст. двоє юродивих - Микола Качанов и Федір - влаштовували бійки між собою, насміхаюсь над кривавими сутичками новгородських партій. Поводом для цих бияк було то, що юродиві жили на різних сторонах Волхва и не пускали “суперника” через міст на свою сторону. Однак нерідко поступки юродивих були и зовсім дуже дивні, наприклад Василій Блаженний цілував стіни домов грішників, а в дома праведників кидав гамни и куски землі. Така його поведінка було пояснена людьми так: “Над домами грішників ангели плачуть, и він (юродивий) прагне поклониться їм; а ззовні домов праведників біси висять, тому, що в дім пробратися не могуть, це в них божа людина камці кидає” .

При цьому юродиві були одними із небагатьох, хто відважився говорити сильним мира цього (князям і боярам, царям и вельможам) правду. При цьому юродиві до деяких пор користувались недоторканністю, іноді їх поради приймалися до речі. Але коли терпець знатної людини уривався, або якщо він з самого початку був гордовитий, щоб терпіти подібне ставлення, юродивого могли об'явити “лже-юродивим”, або безумцем (ще одне свідоцтво на користь того, що юродиві не були простими безумцями), тоді це людина позбавлялась своєї недоторканності і його могли покарати и навіть стратити. [17]

Якщо офіційна церков не може вплинути на людей, то це повинні робити деякі її подвижники, роль яких і взяли на себе юродиві. Святість - цього, звісно, добре, але вона сама по себе накладає деякі обов'язки, одним із яких і являється допомога іншим людям на їх шляху к спасінню - саме це і намагається робити юродиві своїми певно своє образними “проповідями”.

Ще одним зобов'язанням, котре взяли на себе юродиві, являється повне самовідречення, тобто відречення від себе, от своїх бажань і навіть от свого тіла, дещо символічне принесення його в жертву Христу. Поводом для цього можна вважати відповідальне всім християнським подвижникам бажання йти поступками самого Христа, - в даному випадку це його принесення себе в жертву ради рятування всіх людей. [18]

Отже, дикі, неприпустимі вчинки юродивих слід розглядати саме в межах цієї традиції: вони попереджають про майбутню небезпеку або викривають таємний гріх. Божевілля юродивого мусить бути вдаваним, бо інакше це не вільно обраний шлях юродства у Христі, а просто нещастя, що не залежить від людини. Абсурдність дій юродивого є свідомою і навмисною: під маскою ідіотії криється інтуїція і прозорливість. Багато історій з життя Симеона свідчать про його diakrisis, тобто дар проникливості чи священного ясновидіння. Він розбив пляшку вина, яку непомітно для всіх отруїла змія, він читав таємні думки в серцях людей, він знав, що люди роблять або кажуть, перебуваючи на великій відстані від них. Тобто юродивий є живим сумлінням суспільства. Він - дзеркало, яке показує людям їхнє справжнє обличчя, роблячи таємне явним, змушуючи неусвідомлене спливати на поверхню. Він - каталізатор: лишаючись сам незміненим, впливає на інших.

2.3 Етапи розвитку Феномен юродства в Київській Русі

Разом с юродивими новий чин мирянской святості входить в церков, приблизно, с начала XIV ст. Його розквіт падає на XVI ст., трохи запізнюється по відношенню до чернечої святості: XVII ст. ще вписує в історію юродства нові сторінки. З'явлення святого юродивого співпадає за часом с погашенням князької святості. И це співпадає не випадково. Новий вік вимагав от християнського мирянства нового підвижничества. Юродивий стає прийємником святого князя в соціальному служінні. З іншого боку, чи випадково святе попрання бита в юродстві співпадає с торжеством побутового православ'я. Юродивці відновлюють порушення духовної рівноваги. [6]

Прийнято думати, що подвиг юродства являється виключно призваним руської церкви. Така думка заключає в собі перебльшення істини. Грецька церков почитає 6 юродивих (saloi). Із них двоє, св. Симеон (VI в.) и св. Андрій (м. б. IX в.), отримали обширно в дуже цікаве життя, відомо і в древній Русі. Наші предки особливо любили життя св. Андрія, вбачавшего у нас слов'янином, за це есхатологічна відвертість, котра в ньому тримається. Та і улюблене свято Покрова робив близьким для всіх на Русі цареградського святого. Саме грецьке життя дає в своєму багатому матеріалі ключ к розумінню юродства. И це ставить перед дослідником юродства важку проблему. [2]

Тобто ще в давній Греції після занепаду античних полісів деякі філософи на знак зневаги до тогочасних звичаїв віддавали перевагу самітницькому життю та аскезі. Так постала школа киніків з її ідеєю апатії - зневаги до всіх проявів світу. Як тут не згадати киніка Діогена, який зневажав світське життя у той спосіб, що сам жив у бочці. Згодом такі оригінальні способи самовираження стали найхарактернішими рисами юродства. Його представники були і в конфуціанстві, і в ісламі, зокрема, в його містичній течії - суфізмі. [13]

Християнське юродство походить з Єгипту і вже в IV-V ст. поширилося у Візантії. Євстафій Солунський, перераховуючи види подвижництва у Візантії, вказує на таких подвижників, риси яких у зовнішньому прояві поєднали юродиві: ті, що ходили нагі; нечесані, кошлаті; ті, що спали на землі; брудноногі; з брудом по всьому тілу.

Період церковної благодійності, що розпочався з прийняттям християнства у 988 році, - один із най триваліших в історії України.

Із запровадженням візантійської релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої - філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» - ця формула визначала сутність вчинку індивіда.[8]

Період суспільного (общинного, або мирського і церковного) піклування тісно зв'язаний із процесом становлення давньоруської державності і з проникненням на Русь християнства.

Виникнення держави -- закономірний етап у розвитку суспільства. Державність виростає з природного прагнення суспільства до самоорганізації, до упорядкування відносин, що ускладнюються, між людьми. Громади східних слов'ян до VIII --IX ст. складалися не тільки з родичів, але і зі стороннього, далеких роду людей. Подібні сусідські громади вже не могли керуватися на основі старих племінних звичаїв; виникнення сімейної власності (іноді заміняла родову, що іноді співіснувала з нею) вимагало нових правил, форм гуртожитку. У той же час сусідські громади були занадто слабкі, щоб самостійно забезпечити собі безпека.[7]

Природним гарантом безпеки в цих умовах ставав князь, що розташовував укріпленим оборонним пунктом (містом) і військом (дружиною). Треба помітити, що двоїстий склад князівської дружини, що складалася з двох основних шарів -- старшої дружини («чоловіки») і молодшої дружини («отроки»),-- надалі, можливо, визначив виникнення і протиборство двох станів усередині пануючого класу феодалів (боярства і військового служивого стану).

У IX в. спостерігалося поступове оформлення князівської влади, чому сприяли і зовнішні фактори; на півночі Східноєвропейської рівнини постійним явищем стали набіги скандинавів (варягів), а на півдні загострилася ворожнеча слов'янських і тюркських племен. Виникла нагальна потреба в створенні великих оборонних союзів, що розташовували великими людськими ресурсами і діяли не час від часу, а постійно. Відповідно до літописної традиції, найбільшими територіально-політичними утвореннями в IX в. стали Київ, що об'єднав племінні союзи південних слов'ян, і Новгород, що згуртував союзи північних слов'ян.[1]

У найдавнішої, що дійшла до наших днів, росіянці .літопису «Повість тимчасового років» викладаються дві версії народження Русі. Відповідно до першої легенди (про князя Кия, братах його Щеку і Хориву і сестрі їхньої Либіді) Кий заснував Київ, об'єднавши в середнє Подніпров'я галявин, що прийняли самоназву «Русь». У даному випадку зазначено на наявність ендогенного (внутрішнього) джерела давньоруської державності. Друга легенда (про покликання новгородцями варязького князя Рюрика і братів його Синеуса і Трувора) відбиває ідею екзогенного (зовнішнього) джерела державності. «Русь» тут виступає в якості етносоціальної групи, що включила у свій склад і сторонніх скандинавів, і слов'янську родоплемінну знати. Причиною «покликання» варягів (норманів) найдавніший літопис називає усобиці серед різноетничних племен Приільменья, необхідність мати князя, щоб «він володів і судив по праву».[14]

І хоча легендарний автор «Повести тимчасовий років» літописець Нестор, як видно, не бачив якого-небудь протиріччя, розповідаючи про два джерела російської державності, проте, починаючи з 1730-х рр., у вітчизняній історичній науці відзначається протиборство двох позицій: «норманністів», що доводили, що давньоруська держава була створена варягами, тобто абсолютизивавших зовнішнє джерело (Н.М. Карамзин, М.П. Погодин, СМ. Соловйов), і «антинорманістів», що відстоювали власне слов'янське походження Київської Русі (М.В. Ломоносов, Д.И. Іловайський, В.Г. Василевський).

У сучасній літературі поступово затвердилася концепція «слов'яно-варязького» синтезу, з'єднавши в собі елементи теорій і ендогенного, і екзогенного джерела. Зокрема, затверджується, що виникнення Давньоруської держави стало результатом внутрішнього саморозвитку східнослов'янських племен, зовнішній же фактор (варязькі дружини) з'явився необхідним консолідуючим елементом, що прискорив процеси слов'янського об'єднання. Таким чином, давньоруська держава склалася як економічне, політичне і культурне об'єднання (синтез) слов'янських і неслов'янських компонентів, а давньоруський народ сформувався як зі слов'ян, так і з финнов, балтов, варягів і інших народів.[21]

Заключним етапом в утворенні Київської Русі вважається політичне об'єднання північноросійських і північноруских земель. По літописі, у 882 р. спадкоємець Рюрика, князь Олег, із дружиною спустився по Дніпру, захопив Київ, убивши князів, що там правили, Аскольда і Діра, і зробив Київ центром своєї держави. Отже, об'єднання східнослов'янських земель у цілому зайняло більш сторіччя, хоча цілий ряд дослідників (зокрема, такої думки дотримував К. Маркс) схильні бачити в захопленні Києва князем Олегом новий етап навали варягів, що просувалися в напрямку Балкан і Візантії. Однак цей шлях був «заблокований» хазарами і болгарами, тому і навала не одержала свого продовження.[11]

У той же час положення Київської Русі на границі між «цивілізованим» Заходом і «варварським» Сходом визначило і її специфіку.

1. Характерною рисою відносин васалітету, що склалися усередині пануючого класу, стала наявність тісних близькородинних зв'язків, а великий князь визнавався «першим серед рівних» по праву старшого в роді.

2. Проводиться чітке розходження між вотчинним і помісним землеволодінням. Хоча і те, і інше було умовним, проте вотчина переходила в спадщину до старшого сина, а маєток спадкоємним володінням не було.

3. Хоча в Київській Русі, як і в Західній Європі, велику роль грали міста (у середині XIII в. їхній нараховувалося близько 150), проте, на відміну від західноєвропейського міста, що виникло в противагу феодальній вотчині і розгорнутися в боротьбі із сеньйорами, місто Київської Русі зберегло тісний зв'язок з феодалами і з їхніми сільськими володіннями. Деякі ж елементи самоврядування («віче», народні збори) були покірними знаряддями в руках князів і боярства.

4. Небезінтересними представляються тенденції в розвитку холопства на Русі. З одного боку, спостерігається розширення даної категорії населення за рахунок покріпачення людин, смердів і ізгоїв, з іншого боку - холопи, займаючи в княжеському і боярському господарстві нижчі посади (ключники і т.п.), надалі склали живильне для середовище формування військового служивого стану.

Проте, незважаючи на названі вище особливості давньоруської держави, Київська Русь у IX -- XIII ст. розвивалася в загальному з західноєвропейськими країнами руслі еволюції феодальних відносин, вступивши в середині XII ст. в етап феодальної роздробленості. Важливим фактом, що свідчив про прагнення Русі виявитися в ряді цивілізованих держав Європи і відгородитися від варварського Сходу, варто визнати прийняття християнства.

Як зазнають дослідники, впровадження християнства в Київській Русі не становило одномоментного акту. Це був тривалий процес, що зазнав впливи різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних.

Вже „Повість врем'яних літ”, де описано прийняття Руссю християнства, вводила історію „народу слов'янського” в контекст біблійної й християнської історії. Першим християнським учителем слов'ян проголошувався апостол Павло, потім - просвітителі Кирило і Мефодій. Виразно виявлялося орієнтація ні на Візантію, а на Кирило-Мефодіївську традицію слов'янського християнства. [3]

С часом правління Петра I на юродивих начинаються гоніння: церковна влада предписує допомогу цих людей в монастирі “с вживанням їх в труд до кінця життя” . А Указом 1732 р. “впускати юродивих в кошунних одежах в церкви” забороняється. Таким чином, юродство на Русі втрачає заступництво державою, а, звідси витікає, що і церковної (к тому часу уже поставленні в залежність от правіших кіл положення) властей.

С кінця XVI ст. кількість канонізованих юродивих різко уменшається, як і згадування про них в різноманітних історичних джерел. Останнє, що взагалі то нормально: якщо юродиві офіціально не вважались більш “божими людьми”, то просвящєнні люди, (а саме вони і займались створенням того, що ми зараз називаємо “письменними джерелами”) на них просто перестали зважати. [7]

В новій час була канонізована лише одна юродивця - Ксенія Петербургськая. “Двадцяти шести лет вона втратила чоловіка і стала “юродивою Христа ради” (увіряла, взагалі, що вона зійшла с ума дійсно) : роздала майно, ходила в одежі мужа, ночувала де прийдеться. “Часто бачили, як вона уходила за город и молилась в поле, повертаючись поперемінно на чотири сторони світа. Бачили також, як вона тишком працювала по ночам, приносячи цеглу на будівництва великої церкви, яка будувалась в її районі. Населення пригорода, де вона жила, її обожало. Матери давали їй покачати своїх дітей або поцілувати їх, и це вважалось благословенням. Візники прохали її сісти к ним на декілька хвилин, і після цього були впевненні, що добре зароблять за день. Продавці силою совали їй в руки своїй товар, - якщо вона до них доторкалась, покупці обов'язково повинні були прийти. Ксенія при житті стала знаменитою чудотворцем”. В частості, вона передрекла кончину імператриці Єлизавети Петрівни (5 січня 1761р.) . Після смерті її почитання розповсюджувалось не тільки в народе, але й в вищих верствах суспільства. Наприклад, відома, що майбутній імператор Олександр III був вилікуваний від вікового тифу за допомогою піску з могили блаженної і молитві їй”.

Однак в народе юродство все також оставалось популярно. Про це можна судить хоча б по тому, що цей феномен далі існував в плоть до Жовтневої революції 1917р. Доказом цього являються образи юродивих в літературі кінця XIX - начала XX ст.

Таким образом, можна сказати, що феномен юродство був викоренена тільки при радянської владі в силу того, що за ці 70 років було зроблено майже неможливе: українська духовність и релігійність були знищенні майже повністю. [23]

2.4 Юродивий св. Симеон Емський та глуміння над світом

Чого може навчити нас це покликання, настільки дивне, наскільки ж і глибоко християнське? За приклад візьмемо житіє юродивого св. Симеона Емеського, написане св. Леонтієм, оскільки ця книга є найдавнішим життєписом юродивого і грунтується на історичній основі. Інша її перевага полягає в тому, що в ній описано юродство в найбільш шоковій і провокативній формі. Крайнощі, змальовані з гострою ясністю, часто є найбільш повчальними для нас.

Симеон простує обраним шляхом юродивого зі світлим і радісним серцем: "Часом він прикидався кульгавим, часом підстрибував, часом ковзав на сідницях". Знову і знову в житії трапляються слова "гра" і "вистава", Симеон "грає" юродивого в повному й справжньому значенні слова. У цьому - у грайливості юродивого у Христі, в його чистому сміху - ми бачимо істинну християнізацію іронії, основу богослівського гумору.

Симеон найчастіше спілкувався з найупослідженішими, знедоленими, зганьбленими суспільством. Він товаришував з акторами й актрисами, професія яких не була почесною у давні часи. Він відвідував повій, зав'язуючи особливі стосунки з окремими жінками, яких називав "подругами". "Респектабельні" й пихаті особи, звісно, були обурені такою поведінкою незвичайного ченця. Але вбогі й знедолені вважали його своїм добрим другом, і якщо спочатку вони зневажливо сміялися з нього, то потім виявляли справжню любов, Симеон подобався їм, і вони приязно ставились до нього. Він жив у злиднях, ночував у крихітній покинутій хижі.