Собор новомучеників полтавських

Особливо потрібно підкреслити також і його палку молитву. Під час богослужіння він повністю віддавався молитві, і цього ж навчив і свою паству. Це була дійсно одна загальна церковна молитва всіх, і всі в ній були єдині. Коли закінчувалося богослужіння, всі начебто прокидалися від блаженного сну і бажали його продовження. Весь так народ вивчив церковні пісне співи, що знав їх майже всі напам'ять. Щотижня в неділю ввечері, коли були духовні бесіди, і в малі церковні свята, коли не було хору, співав увесь народ під керівництвом диякона. Співали всі - і діти, і дорослі.

Любов до ближнього в о. Василія була на першому плані. Він пішки обходив далекі окраїни міста для допомоги бідним, не дивлячись на віру, національність чи політичні погляди. Він віддавав усе, що отримував від пастви, яка останнє віддавала йому, а він - ближнім. Крім постійної допомоги неімущим, батюшка ще виховував чотирьох сиріт - своїх племінників.

Всіх іновірців він врозумляв, вчив, наставляючи в істинах Православної Церкви. Проводив і диспути з баптистами та іншими сектантами і безбожниками і викривав чітко і ясно перед всіма брехню і лукавство всіх цих вчень. Для діяльної боротьби з безбожництвом о. Василій разом з іншими священиками організував, на противагу комсомольцям, Покровську Християнську Спілку Молоді, яка діяла при Свято-Троїцькому храмі міста Полтави.

В 1922 році, після впровадження в дію кампанії по вилученню церковних цінностей на допомогу голодуючим Поволжя, о. Василій, передбачивши брехливу сутність дій більшовиків, спрямовану на кощунства по відношенню до православних святинь, одразу ж виступив проти пограбування церков. Боротьба проти політики радянської влади стала першою скорботною сходинкою в багатостраждальному житті подвижника.

Він звернувся до прихожан свого та інших приходів із закликом жертвувати хліб для голодуючих, а до влади - з проханням повідомити, скільки потрібно хліба. Священик пропонував дати вдвічі, а то й втричі більше норми, лиш би храми залишилися цілими. Відкрито засуджуючи з амвону хитрі прагнення нової влади, о. Василій закликав народ допомогти своїм страждущим братам та сестрам, але при цьому захищати свої святині. Він указував на те, що з точки зору Церкви переплавлення священних предметів являється святотатством. Однак така позиція священика викликала невдоволення світської влади, яка в свою чергу не задовольнила прохання о. Василія про заміну богослужбових предметів на пожертвування, і почалося масове пограбування церков.

Перше ув'язнення і суд

В цей самий час до о. Василія потрапляє телеграма начальника Полтавського ДПУ Лінде, яка була адресована вищому начальству в Харків. Звітуючи перед харківським керівництвом про обсяги виконаної роботи по вилученню церковних цінносте, полтавський чекіст повідомляв, що має намір найближчим часом зайнятися арештами духовенства. Ознайомившись з цим секретним посланням, настоятель Свято-Троїцького храму поспішив попередити про неї всіх священнослужителів міста. Як наслідок, 30 травня 1922 року о. Василій був заарештований і поміщений у в'язницю міста Полтави.

Спочатку він знаходився в загальній камері і всі продукти, які йому передавали через інших людей, роздавав ув'язненим. Але навіть перебуваючи в камері о. Василій не припиняв проповідувати. Моральний вплив священика на інших арештантів був настільки великий, що керівництво в'язниці прийняло рішення перевести його в одиночну камеру, злякавшись ідейного розтління ув'язнених. Діти-сироти, яких він виховав, дізнавшись, куди виходить вікно «одиночки», часто приходили туди і отримували благословення батюшки і його ласкавий батьківський погляд.

Процес з приводу приховання церковних цінностей або, як говорили тоді в Полтаві «розправа», відбувся влітку 1922 року. Тривав він декілька днів з 9 по 12 серпня і проходив в приміщенні музичного училища по вулиці Пушкіна. Обвинувачувався священик Троїцької церкви міста Полтави Василь Іванович Зеленцов в «страшному» злочині - в протидії вилученню церковних цінностей і в агітації інших приходів наслідувати його приклад. Це був перший суд над лицем духовного стану, тому був «показовим». Пізніше, як вже зазначалося вище, ця справа стала українським політичним «бестселером» і хрестоматійною настільною книгою в боротьбі з «чорносотенним духовенством».

Потрапити на процес було дуже важко. Великий зал був вщент набитий народом, декілька сотень людей знаходилися на вулиці. Публіку умовно можна було розділити на два табори: світський і духовний. Посередині високої естради стояв стіл, за яким розмістилися судді, зліва від них за окремим столиком розмістився прокурор, справа в стороні був поставлений стіл для о. Василія; поряд був невеликий столик захисника. На столі священика були розкладені папери і лежало Євангеліє, з яким батюшка не розлучався навіть в найтяжчу мить і з великим трепетом читав його під час перерв.

Ось як описує о. Василія один з очевидців процесу: «Отец Василий: довольно высокий, худой, бледный, длиннолиций, длинная полуседая борода и такие же волосы. Сколько запомнилась: грустная, кроткая, добрая и еще какая-то улыбка не сходила с его лица во время всего «процесса»: в ней что-то отражалось - то ли страдание, то ли жалость. Быть может жалость ко всем этим судьям, к толпе, ко всему этому земному…» Протопресвитер М. Польский. Новые мученики Российские. Т. 2. Джорданвилл, 1957. - С. 36

Державним обвинувателем був син священика із Західної України Бендеровський, який мав вищу юридичну освіту; протягом всього процесу він проклинав, лаявся, погрожував і вимагав найжорстокішого вироку для звинуваченого. В якості свідка виступив начальник Полтавського ДПУ Лінде.

Починаючи своє останнє слово, отець Василій осінив себе хресним знаменням і сказав наступне: «Много за эти дни говорили против меня, со многим я не согласен, и многие обвинения я мог бы опровергнуть. Я приготовил большую речь по пунктам, но я сейчас скажу немного. Я уже заявлял вам и еще раз заявляю, что я лоялен к советской власти как таковой, ибо она, как и все, послана нам свыше... Но где дело касается веры Христовой, касается храмов Божиих и человеческих душ, там я боролся, борюсь и буду бороться до последнего моего вздоха с представителями этой власти; позорно, грешно было бы мне, воину Христову, носящему этот святой крест на груди, защищать лично себя, в то время как враги ополчились и объявили войну Самому Христу. Я понимаю, что вы делаете мне идейный вызов, и я его принимаю <...> и какое бы наказание вы ни вынесли мне, я должен его перенести твердо, без страха, даже смерть готов принять, ибо нет награды выше, чем награда на небесах» Протопресвитер М. Польский. Новые мученики Российские. Т. 2. Джорданвилл, 1957. - С. 38-39

Останні слова мученика потонули в шумі. Зал неоднозначно сприйняв промову священика. Дехто намагався звинуватити його в антирадянській агітації, інші проклинали радянську владу, жінки плакали. Судді вийшли для прийняття рішення. Отець Василій заглибився у читання. Нарешті судді вийшли і почали читати вирок, який був досить довгим, але закінчувався страшними словами: «…священника Зеленцова Василия Ивановича приговорить к расстрелу». При останніх словах отець Василій лише посміхнувся, широко перехрестився і благословив свою паству. Його одразу ж оточили і вивели із зали засідань. На вулиці кінна міліція розганяла натовп. Арештованого повели по вулиці до в'язниці, яка знаходилася поряд і залишили дожидатися виконання вироку.

Сидів отець Василій в камері смертників. Всі були вражені, з якою радістю, з яким дивовижним захватом він готувався прийняти мученицьку смерть, але ще не прийшов його час. Захисник подав апеляцію і смертна кара була замінена на 5 років ув'язнення, що дуже засмутило батюшку.

Згодом його перевели в загальну камеру, де він і мав відбувати покарання. Не зважаючи на погрози, віруючі полтавчани не забували свого наставника. Майже щодня у в'язницю передавалися квіти, продукти і книги. Щоб хоч якось зменшити любов пастви до свого пастиря, в радянській пресі почалася агітаційна антицерковна пропаганда. Один з безбожників, в минулому семінарист Ф. О. Капельгородський, опублікував в газеті «Більшовик Полтавщини» сатиричний «акафист», в якому він висміював отця Василія як служителя Церкви, тим самим «напророчивши» йому майбутню славу.

Але всі спроби більшовиків опорочити ім'я святого мученика були невдалими. Він користувався любов'ю і повагою серед ув'язнених, особливо серед криміналу. Називали вони його «наш батюшка», «наш о. Василій», не дозволяли виконувати наряди, прибирати приміщення, не лихословили при ньому, захищали від грубості тюремщиків і різних мерзотників. Це, звісно, не могло подобатися керівництву і вони перевели його в Харківську в'язницю на Холодну гору, де він продовжував відбувати покарання.

Боротьба з розколом

12 червня 1925 року священик Василій Зеленцов був достроково звільнений і повернувся до своєї пастви. В той час на Полтавщині виникло складне і болісне для Церкви явище, яке згодом отримало назву «Лубенський розкол» або, як його називали в народі - «самосвятство». Головним ініціатором цієї течії виступив єпископ Феофіл (Булдовський), який активно співпрацював з ОДПУ. Почалися жахливі часи для Церкви. Однак завдяки отцю Василію розкол не набув широкого поширення в єпархії. Свою діяльність пастир направив на боротьбу з відступниками. З перших же днів перебування свого на приході він роз'ясняв сутність «самосвятства» не тільки як явища, яке порушує канони Церкви і спотворює сутність православ'я, але і явища, яке в руках більшовиків являлося одним із засобів знищення релігії.

Завдяки енергійній діяльності головним чином отця Василія, в Полтаві, раніше і рішучіше ніж будь-де, почався розпад «самосвятства». Особи, які зберегли істину віру і які увійшли в розкол по необачності, поверталися в лоно Православної Церкви, перебування в «самосвятстві» безбожників втратило зміст. Залишилися лише ті фанатики-самостійники, які тільки у вузькій сфері «самосвятства» могли проявити свою самостійну сутність.

Активна діяльність настоятеля Троїцької церкви проти розкольників швидко була помічена партійним керівництвом, і 13 серпня 1925 року отець Василій знову був викликаний на допит. Його обвинувачували в тому, що він влаштовує в храмі релігійні диспути і тим самим провокує населення міста. В той же день в нього була взята підписка про невиїзд з міста.

Однак після допиту він невдовзі був звільнений, і в скорому часі архієпископ Полтавський Григорій (Лисовський) постриг його в мантію, залишивши йому ім'я Василій, і возвів в сан архімандрита. А 25 серпня 1925 року архієпископ Полтавський Григорій і єпископ Глухівський Дамаскін (Цедрик), який в той час таємно прибув в Полтаву, хіротонісали архімандрита Василія в єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії. Спочатку всі віруючі полтавчани плакали, думаючи, що владика поїде в Прилуки, однак архієпископ Григорій залишив його в Полтаві.

Служити владика залишився в Троїцькому храмі, однак охоче служив і в інших храмах міста. З перших же днів він у своїх натхненних проповідях закликав народ до боротьби з ворогами церкви. «Бывало, - згадують очевидці, - после богослужений, остаются в церкви и говорят ему: “Владыка, ну зачем все это вы говорите? В церкви постоянно шпионы, следят за вами, слушают и доносят, мы их знаем, и мы боимся за вас”. А он отвечает с улыбкой: “Да что же особенного такого я сказал, я право не знаю, они не такого заслуживают. Ну, хорошо, больше не буду, успокойтесь, идите с миром по домам”. А на следующем богослужении говорил еще резче, еще бесстрашнее». Игумен Дамаскин (Орловский). «Жития новомучеников и исповедников Российских ХХ века. Составленные игуменом Дамаскиным (Орловским). Январь». Тверь. 2005. С. 324 Потрапити в храм, де служив владика було надзвичайно тяжко: не тільки храм, але і вся церковна огорожа були забиті віруючими, які прийшли помолитися і послухати архієрея. Група молоді оточувала єпископа і проводжала від церкви додому, таким чином як би охороняючи його. Зі всіма поводився ласкаво і привітно, всіх знав поіменно.

Крім служіння в єпархії, владика приймав активну участь у вирішенні всіх складних церковних питань того часу. Восени 1925 року виявилося, що представник радянської влади, уповноважений по церковних справах України, Карін ставив основною ціллю своєї діяльності відділення Української Православної Церкви від Патріаршої. Порадившись з архієреями сусідніх областей, єпископ Василій звернувся до Каріна з проханням про скликання Собору єпископів України, на якому мало бути підняте і розглянуте питання про відділення Української Православної Церкви від Патріаршої на правах автокефалії, але щоб неодмінною умовою скликання цього собору було благословення Місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Петра (Полянського), бо інакше Собор виявиться не православним, а розкольницьким і його рішення не будуть прийняті Православною Церквою. Карін дав дозвіл на проведення Собору за умови відсутності благословення митрополита Петра. На це владика Василій запропонував внести в соборні постанови пункти, які б засуджували політичну діяльність церковних осіб закордоном, а також їх прибічників в Росії, але вимагав благословення Місцеблюстителя. Карін відповів, що і в цьому випадку проведення Собору можливе лише тоді, якщо він буде скликаний без цього благословення.

Після того, як в грудні 1925 року влада арештувала Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Петра, було створено за підтримки радянської влади ВВЦР. Єпископ Василій виїхав в Москву для вияснення обставин. Він двічі спілкувався з членом ВВЦР єпископом Можайським Борисом (Рукіним), а також мав досить довгу бесіду на квартирі єпископа Бориса з єпископами Вассіаном (Пятницьким) та Інокентієм (Бусигіним). Єпископ Василій також був присутнім під час переговорів головуючого ВВЦР архієпископа Єкатеринбургського Григорія (Яцковського) з екзархом України митрополитом Михайлом (Єрмаковим). В результаті цих зустрічей єпископ Василій отримав досить хороше уявлення про події, які відбувалися. ВВЦР могла стати канонічною установою за умови, якщо б її очолив митрополит Сергій (Страгородський), але це було неможливо у зв'язку з рядом причин: начальник 6-го відділення секретного відділу ОДПУ Тучков поставив перед ВВЦР умову, що Руська Православна Церква повинна відмовитися від патріаршого управління, а крім того, в складі ВВЦР виявилися особи, які піклувалися про задоволення свого гонору і особистих інтересів. Залишалося тільки закликати єпископів, які входили у склад ВВЦР, до покаяння і паралізувати ту шкоду, яку приносила Церкві ВВЦР.

З'їздивши до митрополита Сергія в Нижній Новгород, єпископ Василій висказав йому свої судження щодо новоствореної церковної організації і 1 березня 1926 року направив листа архієпископу Григорію (Яцковському) з вимогою припинити розкольницьку діяльність.

В квітні 1926 року виникла нова смута - митрополит Ярославський Агафангел (Преображенський) заявив, що вступає в права Місцеблюстителя, хоча і не мав на це канонічних прав. Єпископ Василій підтримав замісника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія і 6 травня 1926 року направив митрополиту Агафангелу листа з проханням відмовитися від неканонічних дій.

Друге ув'язнення і заслання

Однак вирішити до кінця всі питання йому не вдалося. Безбожна влада вирішила врешті-решт поквитатися з владикою, адже він заважав не тільки українському керівництву - його остерігалися навіть у Москві. Згідно постанови Секретного Відділу ОДПУ УРСР і усного розпорядження начальника 6-го відділу СВ ОДПУ тов. Тучкова єпископ Василій підлягав арешту. Але зробити це відкрито органи не наважувалися. Остерігаючись чергового протесту віруючих полтавчан, цього разу вони вирішили вчинити хитріше, але, тим не менше, досить оперативно. 27 серпня 1926 року влада викликала єпископа Василія в Харків, і тут, вдалині від своєї пастви, його було заарештовано прямо в приміщенні комендатури Державного Політичного управління УРСР. Звідси «депеушники» супроводили владику в Полтаву, де взяли з нього підписку про невиїзд. Закриту справу Василя Зеленцова знову було відкрито.

30 серпня 1926 року співробітники Полтавського ОДПУ склали звинувачувальний вирок, приписуючи йому скликання нелегальних диспутів з «булдовцями», під час яких святитель намагається довести, що істинна Церква - «тихоновская». Також його звинувачували в підбуренні народних мас і закликах до рішучого виступу проти радянської влади. 24 серпня 1926 року Особливою Нарадою при Колегії ОДПУ було винесено вирок - три роки ув'язнення в концентраційному таборі, і єпископа було заслано на Соловки.

16 (29) липня 1927 року вийшла декларація митрополита Сергія (Страгородського). До владики, як і до інших засланих єпископів, зверталися із закликом прийняти декларацію. Однак, ознайомившись з нею, єпископ Василій виразив протест проти змісту цього документу. Він направив митрополиту спочатку листа, а згодом і ціле послання під назвою: «Необходимые канонические поправки к Посланию Заместителя Патриаршего Местоблюстителя митрополита Сергия и Временного при нем Патриаршего Священного Синода от 16 (29) июля 1927 г.», в якому виражав головну свою ідею про незалежність Церкви від держави.

22 жовтня 1928 року єпископ був достроково звільнений із Соловецького табору і засланий на три роки в Сибір. Він поселився в селі Пяново Братського району Іркутського округу. Спочатку владика відпочивав від тяжкого етапу, але невдовзі прийнявся за богословські роботи. Але тут йому довелося прожити недовго.

1 грудня 1929 року вийшло розпорядження ОДПУ про арешт єпископа. Село, в якому проживав владика, знаходилося в глухому місці, тому тільки 9 грудня співробітники ОДПУ дісталися до неї, провели обшук, вилучивши всі рукописи і листи, і заарештували святителя.

Однак, для Іркутського ОДПУ єпископ Василій виявився дуже значимою і важливою церковною персоною, тому в Іркутську не наважилися приймати щодо нього остаточне рішення. В січні 1930 року його було відправлено в Москву і поміщено в Бутирську в'язницю. З ним вступили в переговори Тучков і його замісник Казанський. На всі обвинувачення єпископ відповів: «Что касается моего отношения к советской власти, то с церковно-религиозной точки зрения я не согласен с мнением митрополита Сергия, что советская власть является властью “богоустановленной”; в остальном же мое отношение можно определить так: пока эта власть являлась властью группы (части населения), я мог с ней не мириться, и потому я и призывал к поддержке Деникина, за что в свое время был приговорен Ревтрибуналом к расстрелу. По кассации приговор мне заменен пятью годами тюрьмы. В Деникине я видел только защитника православия и только потому поддерживал его. В настоящее время в политическом отношении я признаю советскую власть признанной всем народом, и потому политически законной, и поэтому считал и считаю себя нравственно обязанным искать мира с советской властью, хотя она нам его и не дает» Игумен Дамаскин (Орловский). «Жития новомучеников и исповедников Российских ХХ века. Составленные игуменом Дамаскиным (Орловским). Январь». Тверь. 2005. С. 329

За матеріалами допитів було складено обвинувачення проти святителя, в якому йому ставилася за вину його минула діяльність, а також його вимога безкомпромісного відношення Церкви до безбожної влади. 3 лютого 1930 року Колегія ОДПУ винесла вердикт - Зеленцова Василя Івановича розстріляти. Згідно офіційних даних вирок було виконано 7 лютого цього ж року. Святого мученика було поховано в безіменній могилі на Ваганківському кладовищі в Москві.

15 березня 1994 року, згідно ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року, репресованого Василя Івановича Зеленцова (єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії), було реабілітовано.

ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИЦЯ ОЛІМІАДА КОЗЕЛЬЩАНСЬКА

Нова хвиля війни проти церкви

Новою хвилею війни проти релігії, церкви та віруючих, розв'язаної радянською владою, став період кінця 20-их - початку 30-их рр. Оскільки головним центром духовного життя на селі була церква, безбожне керівництво країни пов'язувало духовенство з «куркулями» - найбільш заможними селянами, які не сприймали нові соціальні та економічні нововведення. Влада постійно намагалася звинуватити священство у зв'язках з «куркульськими організаціями».

Так, наприклад, у травні 1929 року був заарештований 48-річний священик села Великий Кобелячок Новосанжарського району П. О. Бази-левський. Свідки стверджували, що у нього «місцева куркульня радилася, як зірвати хлібозаготівлю, агітували проти самооподаткування. Сам же Базилевський начебто заявив: «не давайте хліба радянській владі, бо вона вивезе його за кордон, щоб увесь люд був панський». Ці слова підтверджували декілька свідків. Проте сам П. О. Базилевський категорично відкинув обвинувачення». Архів Управління Служби безпеки України по Полтавській області. - Спр. 4909. - Арк. 1-5, 18-22, 31-37

Прокуратура вважала недостатніми докази слідства і на початку червня слідство припинила. Однак справу не було закрито. ДПУ звинуватило священика в антирадянській агітації, яка нібито зірвала хлібозаготівлю в Новосанжарському районі і вимагало санкцію на адміністративне заслання Базилевського. Особливою Нарадою при Колегії ДПУ УРСР 28 жовтня 1929 року було винесено вирок священику - 3 роки концтабору. Пащенко В. О. Політика більшовицької партії з релігійного питання і її наслідки. - Електронний ресурс: poltava-repres.narod.ru/cerkva/polityka.htm

Невдовзі газети замаячіли різноманітними повідомленнями про викриття «попівських контрреволюційних зграй». Одна з них була викрита за допомогою активу с. Петрівки Красноградського району. Священик Раковський, організувавши із числа «релігійних фанатичних осіб» та куркулів «братство і сестринство», вів активну агітацію проти хлібозаготівель та інших державних кампаній. Полтавський окружний суд звинуватив Д. Раковського навіть у тому, що він, нібито, проводив по деяких хатах читання релігійних книг, організовував церковні служби, під час яких тлумачив релігійні тексти. Суд позбавив священика волі на три роки без конфіскації майна, оскільки майна, як такого, виявлено не було.

Але виносилися вироки набагато страшніші. Наприклад, нібито за зв'язок з куркульством, зрив хлібозаготівель священика Вишняківської церкви Хорольського району Я. Худака засудили до смерті. Пащенко В. О. Політика більшовицької партії з релігійного питання і її наслідки. - Електронний ресурс: poltava-repres.narod.ru/cerkva/polityka.htm

Не допомогла віруючим і березнева постанова ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленням в партлінії в колгоспному русі». У ній зазначалося, що ЦК вважає за потрібне відмінити недопустимі викривлення політики партії з приводу боротьби з релігією. Звісно, що це були лише пусті слова. Насправді ж почав формуватися новий політичний рух систематичного терору проти народних мас, який досяг свого апогею у 1937-38 рр.

І знову першою постраждала Церква, яку, як не намагалися, не могли знищити ні масові закриття храмів, ні звинувачення у контрреволюційному русі, ні судові підставні процеси над духовенством. Населення, не зважаючи на утиски влади, здебільшого, залишалося віруючим. Це не могло влаштувати радянську владу і тому ще у вересні 1932 року ЦК ВКП(б) оголошує «безбожну п'ятирічку». Каральна машина комунізму запрацювала повним ходом. Адже до 1937 року повинні були бути знищені будь-які прояви релігійності.

В цілому, на території України в добу «Великого терору», як називають цей період історики, було засуджено 198918 осіб, з них до розстрілу - 123421. Нажаль, на сьогоднішній день не відома точна кількість репресованих серед духовенства і віруючих в межах Полтавської області. Відомо лише, що на той час було зачинено більшість храмів і репресовано майже всіх священиків. Але тоталітарній системі і цього було замало. Полтавські «енкавеесівці» сфабрикували групову справу проти останніх в місті та деяких районах священиків та церковнослужителів.

Як пише Олександр Єрмак у своїй статті «Реабілітовані посмертно»: «Справа йменувалася зловісно. У звинувачувальному висновку дослівно вказувалося: «Полтавським облуправлінням НКВС викрито і ліквідовано фашистсько-повстанську організацію церковників, що є відгалуженням повстанської організації у Москві, очолюваної митрополитом Сергієм (Страгородським)». Єрмак О. Реабілітовані посмертно//Реабілітовані історією. Полтавська область. Науково-документальна серія книг. - Кн. 1/ Упоряд. О. А. Білоусько, Т. П. Пустовіт. - Київ - Полтава: АСМІ, 2009 Центральною фігурою так званої організації на Полтавщині співробітники НКВС обрали єпископа Полтавського і Кременчуцького Митрофана.

У березні-квітні 1938 року в області було заарештовано 37 священиків та церковнослужителів, у тому числі і колишніх, серед них пастирі Макарівського собору в Полтаві Андрій Іванович Щетинський та Іван Митрофанович Костецький. Були заарештовані і миряни - сестри Варвара Всеволодівна та Наталія Василівна Остроградські, дворянки за походженням. За постановою трійки від 23 квітня 1938 року усіх, причетних до справи (37 осіб) було засуджено до розстрілу з конфіскацією особисто належного їм майна. Серед розстріляних слід відмітити двох людей, які своїм праведним життям сподобилися бути примисленими до лику святих. Це колишня ігуменя Козельщанського монастиря Олімпіада (Вербецька) та клірик Миколаївської церкви протоієрей Георгій Коваленко.

Початок монашеського подвигу

Майбутня ігуменя і преподобномучениця Олімпіада народилася в 1875 році в с. Вербецьки Кобеляцького району Полтавської області. Батьки настоятельниці були глибоко віруючими людьми. Її мати - Марія Федорівна (проста селянка, без освіти) в 1917 році прийняла монашество з іменем Афанасія в Козельщанському монастирі. Чин постригу звершив архімандрит Олександр (Петровський), який в той час займав посаду благочинного Козельщанського округу і був духівником обителі. Батько матушки закінчив життя в ангельській схимі в одному з київських монастирів. Нажаль, невідомі ні монашеське, ні схимницьке ім'я цього набожного чоловіка, як, власне, і те, де він ніс свій подвиг.

Майбутня свята було відносно ранньою дитиною у своєї матері - вона народила її в 15 років. Хрестили дівчинку в Свято-Вознесенській церкві села Горішні Млини Кобеляцького повіту і нарекли їй ім'я Олена. Освіту отроковиця отримала в Кобеляцькій гімназії. Досить грамотною вона не вважалася, однак від природи була наділена світлим розумом і прекрасною пам'яттю. До того ж, серед ровесників по навчанню вирізнялася терпінням і старанністю. Після закінчення гімназії в 1889 році, випускниця Вербецька півроку працювала помічником учителя підготовчих класів цього навчального закладу.

Олена росла досить релігійною. Підтвердженням цьому являється той факт, що в свої 18 років (30 жовтня 1893 року) дівчина поступила в Козельщанський монастир. Указом консисторії за №18320 від 13 липня 1904 року вона була зачислена в число послушниць цієї обителі. А 17 травня 1915 року владика Феофан (Бистров) звершив чернецький постриг послушниці Єлени з нареченням їй імені Олімпіада. З 1913 по 1919 рік цей святитель очолював Полтавську кафедру, а до цього служив Санкт-Петербурзі і був духівником останньої царської сімї Романових.

В той час обитель очолювала ігуменя Олімпіада І (також Єлена). Благородна, інтелігентна і високоосвічена настоятелька (з багатого купецького роду Дмитрієвих) була взірцем для молодої інокині і її прекрасною наставницею. З часом обидві Божі тружениці стали дуже близькими в своїх сестринських відносинах і досить узгоджено звершували великі діла Господні. Олімпіада-старша забудовувала і облаштовувала монастир, а Олімпіада молодша була її правою рукою - вона вела складне діловодство і бухгалтерські справи обителі. Пройде час і останню призначать приємницею своєї попередниці. Мирські і чернецькі імена цих матерів обителі будуть однаковими, але чернецькі долі - абсолютно різними. Ігуменство Олімпіади І припаде на час щасливого злету і успішного розквіту Козельщанського монастиря, а Олімпіади ІІ - на період його болісного падіння і страшного занепаду.

Нова ігуменя

2 березня 1916 року, відповідно до розпорядження Священного Синоду №644, владика Феофан возвів монахиню Вербецьку в сан ігумені. Жезл настоятельства єпископ вручив матушці безпосередньо в соборі Різдва Богородиці Козельщанської обителі (цей храм мав придєл, освячений в честь святої мучениці Олімпіади - небесної покровительки обох монастирських керівничих). Відбулася ця подія під час Великого Посту. Почате в такий час настоятельство Олімпіади ІІ з часом відобразило на собі великий подвиг Спасителя. Лише трохи більше року втішалася матушка мирним молитовно-господарським життям обителі. А з початком «нових часів» материнське серце її не знало спокою: воно розривалося від болю за рідну обитель, безмежно страждало за вручених їй Богом сестер, не могло змиритися з розгулом неправди і беззаконня.

Після 1917 року земля і частина монастирського майна були націоналізовані.

Перед закриттям монастиря надбрамна ікона Богородиці, яка знаходилася при центральному вході в Козельщанську обитель, раптом заплакала кривавими сльозами. Багряні краплі з'являлися на лику Пречистої щоденно. Багато богомольців стікалося до святині, проливаючи покаянні сльози перед нею. Радянська влада, щоб не розповсюджувалися слухи про чудо Божої матері, практично взяли її в полон: вони не підпускали до неї людей, які приходили до неї на поклоніння. Сльози, які проступали на образі, безбожники густо замальовували фарбами, але через деякий час лик знову орошався червоними краплями. Сльози текли по ланітах Богоматері і навіть капали з ікони на землю. Їх сліди на землі буквально «вигризалися» працівниками охорони.

Для повної перемоги над чудотворною святинею невіруючі «дослідники» віддали її на експертизу. В результаті такого «наукового підходу» було складено документ - «о лжечудесах от иконы, выдуманных мракобесами». Щоб засвідчити і підтвердити, як вони вважали, «доведений факт», комуністи змушували церковників підписати дані папери. За відмову це здійснити монастирського священика Іліодора (Данилевського), монахиню Феофанію (Зонову, згодом - ігуменя обителі) і рабу Божу Анну Миколаївну Богаєвську було заслано на Урал. Саме цим і почалися відкриті і офіційні репресії проти обителі і її мешканців.

Восени 1929 року монастир юридично закривають. Серед білого дня групи комсомольців на підводах підїхали до обителі і, з величезним ентузіазмом, повністю пограбували монашеські келії і поспіхом захопили монастирське майно. Монахинь зібрали всіх разом і вивезли, а потім частково розпустили. В соборі було влаштовано театр. Мармур з іконостасу було використано в господарських цілях. На іконних дошках зі зворотного боку писали портрети передовиків виробництва.

Після закриття монастиря сестри перейшли жити в скит, духівником якого був архімандрит Олександр (Петровський), нині канонізований священномученик Олександр, архієпископ Харківський.

Мученицький подвиг

Доля ігумені Олімпіади ІІ після знищення останнього монастирського притулку була дуже складною і обірвалася трагічно. Очевидно, що літня, втомлена роками і великими трудами настоятелька могла в той час вибрати для себе тихий спосіб життя: піти на покій і прожити залишок своїх днів в одному з найближчих невеликих поселень або на батьківщині, заробляючи на хліб насущний, однак невтомна сповідниця Христової віри взяла в свої руки тяжкий хрест мучеництва.

Спочатку їй довелося витерпіти страшний голод 1933 року, потім - перенести проживання по людях. Нарешті, вона перебралася в Полтаву, де таємно проживала на квартирі, - тих, хто знав і поважав матушку, було немало. Потрапивши в обласне місто, вона почала збирати навколо себе православних жінок, опікати монахинь з розорених монастирів, об'єднуючи їх в невеликий підпільний монастир. Про це розповідали полтавські старожили і згадували козельщанські насельниці.

27 лютого 1938 року влада видала ордер на її арешт, але одразу здійснити це їм не вдалося - вірні люди матушку ретельно переховували. Однак, донос зрадниці зробив свою справу, і 18 березня матушку все таки відправили у в'язницю. Слід зауважити, що в той час був Великий Піст. Шістдесятитрьохлітня ігуменя трималася у в'язниці з глибокою людською порядністю і високим християнським достоїнством. Її відповіді на допитах були чіткими і безкомпромісними. Старожили згадували, що матушку Олімпіаду надзвичайно жорстоко катували - їй навіть вирізали на грудях хрест.

Взагалі, Козельщанська подвижниця протягом всього радянського часу відрізнялася надзвичайною стійкістю у вірі. Її політичним кредо була тоді заповідь Христа: «Кесарю - кесарево, а Божие - Богу»(Мф. 22, 21).

На початку червня 1938 року матушку Олімпіаду викликали в зал суду і зачитали страшний вирок: «Вербецьку Олімпіаду Костянтинівну розстріляти. Майно, яке належить особисто Вербецькій конфіскувати». Другого червня 1938 року відбувся масовий груповий розстріл. Серед розстріляних значилося і прізвище Вербецька.

СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ГАВРИЇЛ КОВАЛЕНКО

Значилося там і ще одне ім'я - Гавриїл Коваленко. Ім'я цього полтавського новомученика мало відоме віруючим полтавчанам. Однак, його багаточисленні пастирські труди і сповідницький подвиг заслуговують вдячної пам'яті.

Протоієрей Гавриїл Петрович Коваленко народився в 1867 році на свято Благовіщеня 7 квітня в селі Білоцерківка нинішнього Великобагачанського району Полтавської області. Духовну освіту отримав в Полтавській духовній семінарії. У 1890 році Преосвященним Іларіоном (Юшеновим) був рукоположений в священицький сан. В різні роки ніс пастирське служіння в містечку Варва Лохвицького повіту, селі Пилиповичі і містечку Яблуневе Лубенського повіту, займав посаду благочинного Яблунівського округу. В 1910 році отець Гавриїл переміщений в Полтаву і призначений кліриком Миколаївської церкви. Тут він і служив до своєї мученицької кончини.

На початку 1920-их років, після указу патріарха Тихона єпархіальним архієреям висунути з числа місцевого духовенства найбільш достойних для посвячення в єпископський сан осіб, отцю Гавриїлу було першому запропоновано цю честь, але він рахував себе недостойним і відмовився.

27 березня 1938 року протоієрея Гавриїла було заарештовано і він утримувався в полтавських застінках НКВС, а 2 червня того ж року священика було розстріляно в урочищі Триби недалеко від Полтави.

У 1981 році Архієрейський Собор Руської Православної Церкви Закордоном, який проходив в Нью-Йорку (США), прийняв рішення про прославлення в лику святих Собору новомучеників і сповідників Російських, серед них - і полтавський протоієрей Гавриїл Коваленко. На іконі Собору новомучеників, яку було написано в той час в Америці у зв'язку з торжествами прославлення, можна відшукати ик і священномученик Гавриїла.

У 2011 році рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви ім'я священномученика Гавриїла Коваленка внесено в Собор Полтавських святих. Так, Божим Промислом, Полтава отримала ще одного небесного покровителя і молитвеника.

5 січня 2013 року Священний Синод під головуванням Блаженнішого митрополита Володимира прийняв рішення внести ім'я священномученика Гавриїла Полтавського в місяцеслов Української Православної Церкви зі встановленням ще одного дня пам'яті в день його мученицької кончини 20 травня/2 червня.

Размещено на Allbest.ru