Історія проведення Вселенських Соборів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Історія проведення Вселенських Соборів

Зміст

Вступ

І розділ. Тринітарні дискусії і перші три Вселенські Собори

ІІ розділ. Халкідонський Собор в історії Церкви

ІІІ розділ. Догматичні та канонічні рішення останніх трьох соборів

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

вселенський собор християнська церков

Доба Вселенських Соборів знаменує переломний момент як в історії християнства, так і встановленні тих цивілізацій, колискою яких було Середземномор'я. З одного боку, в ці неповні п'ять сторіч у цілому завершується оформлення християнської догматики, класичні обриси набувають церковні традиції. З іншого боку, на цей же час припадає і трансформація пізньоантичного суспільства в середньовічне. «У смути і в боріннях перероджується і приводить до Церкви стародавній світ», - писав про цей час один з найбільших православних богословів ХХ століття протоієрей Г. Фроловський Фроловский Г.В. Византийские Отцы в V-VІІІ веков. Из чтений в Православном богословском институте в Париже. - М., 1992 .

Хвилююча, драматична і безмежна складна історія Вселенських соборів, як, втім, і вся двохтисячолітня історія Церкви, показує скільки творчих зусиль, пошуків, розважливості і мудрості вимагає універсальність церкви.

Сьогодні по всьому світу, на всіх континентах, і самих різноманітних і екзотичних регіонах можна знайти християн; часом віра наших ново звернених братів здається більш свіжішою, більш живою, ніж у одновірців в старій Європі. Так, християни є повсюди - але по великій частині на правах меншості; досить часто - загрозливої меншості, підставленої під удар - зазначає С.С. Аверинцев Аверинцев С.С. София-Логос. Словарь. Второе, испавленое издание. - К.: Дух і Літера. - С. 399-407..

Із самого початку середніх віків склалися два християнсько-церковні центри: Візантія і Рим. Інші патріархи - Єрусалимський, Антіохійський і Александрійський - невдовзі втратили самостійне значення і опинилися кожна в сфері впливу одного із вказаних центрів.

Становище Константинопольського патріарха і римського папи були неоднаковими. Східна Римська імперія, як відомо, зберігала свою незалежність і деяку цілісність ще протягом тисячоліття, а Західна перестала існувати вже на кінець V ст. патріарх здійснював церковну юрисдикцію в державі з централізованим управлінням, а на великій території, де свою владу здійснював римський папа, як правило, був ряд дрібних держав, світським керівникам яких папа формально не корився, але мав з ними лагодити.

Патріарший престол був надійно захищений імператорською владою від зовнішніх ворогів, але це означало повну залежність церкви від імператора. Папи були порівняно вільні від прямого впливу зі сторони світської влади. Проте їм приходилося лавірувати між правителями варварських держав, що заснувалися на території колишньої Західної Римської імперії.

За легітимізацію влади Каролінгів через помазання на королівський престол Піпіна Короткого, привела до утворення світської держави папи - Патримонії Св. Петра.

З часом візантійські імператори передали папству ряд своїх безпосередніх повноважень на півострові, і перш за все, збирання податків з населення в грошовому і натуральному виді, а також найм військових загонів для допомоги імператорській владі у відбитті зовнішніх нападів на Італію і таке інше. Таким чином, Римська церква, до часу, що розглядається, вже перетворилася в деяку подобу держави, яку їй приписувала свідомість віруючих мас як спеціально релігійної організації, хранителю божественної істини, посереднику між людьми і Богом.

Для написання курсової роботи автор використав літературу і світську і церковну. Із світської літератури велику увагу даному питанню приділяв Карташев А.В. Карташев А.В. Вселенские Соборы. - М.: Библиополис, 2002 . , де докладно подано причини скликання Соборів, їх діяльність, кількість учасників, головні догмати і канони, що були прийняті. Автор детально зупинився на відносинах між Східною і Західною церквами, а особливо між їх патріархами.

Також було використано дослідження Керова В.Л. Керов В.Л. Вселенские Соборы и разделение церквей: Лекции. - М.: Изд-во РУДН, 1998., який подає коротко, але дуже змістовно всю історію Вселенських Соборів, а також передумови і хід подій церковного розколу 1054 року.

Дослідження Бедуела Г. Бедуел Г. Історія Церкви / пер. З франц. Г.Григоровича. - Львів: Свічадо, 2000., де він подає уявлення про історію Римської церкви протягом двадцяти століть її існування.

Церковна література відрізняється одна від одної. Праці священиків відрізняються своєю за ангажованістю. Проблеми історії церкви розглядаються під призмами або православ'я або католицизму, і через це, питання які там розглядаються, мають суб'єктивну оцінку. Із церковної літератури використана праця богослова ХХ ст. Болотова В.В. Болотов В.В. Лекции по истории церквы. Т. І-ІV. Ренпринтное издание. Издание Свято-Преображенского Валаамского Ставропигиального Монастыря. Под ред.. проф. А. Бриллиантова. - М., 1994. На його думку, історія вселенських соборів християнської церкви, починаючи зі знаменитого Нікейського (325 г)., що прийняв загально християнський Символ віри, і закінчуючи Нікейським (787 р.), - це одна з найцікавіших і в той же час найскладніших тем для дослідження.

Також використано роботу богослова ХІХ ст.. Булгакова С.В. Булгаков С.В. Настольная книга свячено-церконо-служителей. Ч.2. Издательский отдел Московского Патриархата. - М., 1993., в якій він коротко подає головні причини скликання і діяльність Соборів, головних винуватців і їх учасників, догмати і канони, що були прийняті.

Дослідження католицького священика Хоми І. Хома І.о. Нарис історії Вселенської церкви. - Рим: Український Католицький Університет Св. Климента Папи; Львів: «Стрім», 1995., в якому він висвітлив історію і католицької і православної церкви; подано важливі рішення і помилки церков за роки свого існування; становлення папи як світського правителя, залежність патріарха від імператора.

Метою курсової роботи є вивчення діяльності і ролі Вселенських Соборів для встановлення християнської Церкви, а саме, догматичне вчення і канонічне законодавство.

У контексті зазначеної мети автор ставить перед собою наступні завдання:

· виявити причини скликання церковних соборів;

· проаналізувати їх діяльність;

· розкрити суть дискусій навколо тринітарних і христологічних питань;

· охарактеризувати догмати і канони, що були прийняті Соборами;

· простежити на прикладі діяльності Соборів відмінність між західною і східною церквами;

· розглянути тогочасне становище Римського папи і Константинопольського патріарха.

Хронологічними межами даної курсової роботи є період з 325 року до 787 року, оскільки саме в ці роки скликалися Вселенські Собори. Географічними межами дослідження є території спочатку Західної Римської імперії, а після її розпаду - здебільшого лише папської області; а також територія тогочасної Візантійської імперії.

Структурно курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури. В першому розділі розглядаються причини скликання і діяльність перших трьох Вселенських Соборів - Нікейського, Константинопольського та Ефеського і їх боротьба з аріанством. На цих соборах був створений та прийнятий відомий Символ віри - так званий Нікеє - Царгородський. В другому розділі йдеться про діяльність IV Вселенського Собору у Халкідоні 451 року - причини скликання, основні догмати і канони, що були прийняті та боротьба з монофізитством. На цьому соборі був прийнятий знаменитий двадцять восьмий канон - який визнав Константинопольського патріарха другим після римського папи. В третьому розділі йде мова про останні три Собори - ІІ Константинопольський, ІІІ Константинопольський і ІІ Нікейський. Також дана суть іконоборського руху і боротьбу з ним.

І розділ. Тринітарні дискусії і перші три Вселенські Собори

IV ст. стало переломним в історії Римської імперії. У цей період Рим поступово втрачає своє значення як центр могутньої держави. Відбувався занепад західної частини імперії. На історичну арену все відчутніше виступала її Східна частина. На тлі загальної кризи імперії велику популярність серед народних мас все більше завойовувало християнство. Вже наприкінці І ст. воно значно поширилось на території Римської імперії. Тут утворилась значна кількість християнських общин та церков. Нове віровчення виникло на Сході, у Палестині і звідти поширювалось до Сирії, Фінікії, Кілікії, потім - на о. Кіпр та Едессу. Головащенко С. Історія християнства. - К.: Либідь, 1999. - С. 90.

Християнська церква у Східній Римській імперії на початку IV ст. набула значної популярності серед широких верств населення. Проте, переживши жорстокі гоніння та отримавши врешті офіційне визнання, вона не змогла уникнути розбрату всередині самої себе. Серед широких верств населення спостерігалася тенденція повернення до античних традицій, почали з'являтися різновиди християнського вчення, замішані на філософських традиціях минулого. В І - ІІІ ст. серед християн виникло багато сект - угрупувань, які по-своєму тлумачили божі заповіді: назореї, докети, аріани, монтаністи, гностики. Лебедев А. П. Эпоха гонений на христиан и утверждение христианства в греко-римском мире при Константине Великом. - М., 1994. - С. 322.

Найбільш небезпечною для церковної влади сектою були аріани, засновником яких був пресвітер Олександрійської церкви Арій. Аріанство стало прапором усіх ворогів Римської імперії та імператорської влади. Сутність аріанства полягала у запереченні християнського догмату троїстості. Погляди Арія знайшли прихильників серед багатьох представників еліти суспільства. Це не могло пройти повз увагу ортодоксального напрямку християнства. Розгорілася суперечка, в якій опонентом Арія виступив Олександрійський єпископ Олександр. Проблема вийшла за межі конфесії і набула загальноімперського характеру. Імператор Константин І не залишився осторонь конфлікту та відіграв значну роль у його вирішенні. Там само. - С. 332.

У IV ст. християнство переживало досить нелегкі, сповнені напругою часи - від жорстоких гонінь імператорів Діоклетіана та Галерія на общин, до перетворення, врешті, на офіційну релігію за часів правління імператора Константина І Великого та його наступників.

В аріанстві спочатку часто вбачали просту суперечку між богословами, яка переросла у складну та заплутану дискусію. Дійсне значення та зміст цього конфлікту полягали в іншому. Він вмістив у собі політичні, соціальні та національні мотиви, до яких додавалися протиріччя з приводу віровчення та способу релігійного життя.

У період інтенсивного поширення аріанства та розростання христологічної суперечки у християнській церкві у 322-323 рр. імператор Константин не мав змоги звернути на це увагу, воюючи за владу зі своїм співправителем. Засліплений перемогою і заздрістю, він присуджує свого старшого сина Кріспа до страти, а потім, порушуючи клятву - страчує Ліцінія. Після здійснення такої рокової помилки, як вбивство власного сина, Константин починає шукати успіху, щоб забути ті криваві дні. Більше занурювався у внутрішні справи держави. Він взявся за вирішення церковного конфлікту. З цією метою пише Арію та Єпископу Олександру листа, в якому виклав свою позицію стосовно релігії: «Я дуже хотів би, щоб учення усіх народів про божество було приведене до єдиного ладу!» Імператора дуже стурбувала сварка і він прагнув примирити ворогуючі табори: «Як жорстоко вразила мій слух, або краще сказати, саме серце, звістка про те, що між вами виникли непорозуміння. Оголошую про своє право бути посередником у вашому конфлікті і покровителем миру між вами». Константин закликав до одностайності у питаннях віровчення, зазнаючи, що «подібні суперечки - справа голоти, і більше підходять дитячому невігластву, ніж розуму людей освічених і мудрих. Хай буде у вас одна віра, одне розуміння, один заповіт Всевишнього» Спасский С. Обращение императора Константина Великого в христианство. Сергиев посад, 1904.

.

Імператор прагнув єдності і спокою в церкві, бажаючи остаточно закріпити за християнством статус ідеологічної «опори своєї імперії» та поставити Церкву на службу державі. Тож суть суперечки, розбіжності у поглядах між Арієм та Олександром його не хвилювали. Так само, як не вбачав він чогось значного та небезпечного у самому аріанстві. Однак, розбіжність поглядів між церковними кланами та ієрархами Церкви могла сильно підірвати власні позиції імператора, котрі не відзначалися стабільністю у Східній частині імперії. Прагнучи зберегти спокій в державі, Константин написав ще одне послання, на цей раз для прямого винуватця конфлікту - Арія. У листі він намагався повернути Арія в «істинну» віру та відвернути кровопролиття, що могло виникнути. Однак, примирити опонентів не вдалося. Тому було скликано Собор, на якому суперечливі питання винесли на суд широкому загалу представників Церкви.

І вселенський собор відбувся 325 р. у місті Нікея і проходив в залі літньої імператорської палати. На ньому було присутньо 318 отців, з них святі Спиридон Тримифунтський і Миколай Мирлікійський (Чудотворець). Головував сам імператор. Головним приводом до скликання Собору була, звісно ж, єресь Арія. Але до цього також додавалося: невідповідність святкування Пасхи в різних місцевих церквах і розкол Мелетія, єпископа Нікопольського. Діяльність Собору тривала з 20 травня по 25 липня 325 року.

Головним опонентом Арія був Александр, єпископ Александрійський, якому допомагав знаменитий Афанасій Великий,що тоді був архідияконом Александрійської церкви. В опозиції о них стояли два Євсевія, никомедійський і Кесарійський, а також Феогнид, єпископ Нікейський Булгаков С.В. Настольная книга … - С. 1746.. На Нікейському Соборі вчення Арія було засуджене та проголошено єрессю. Крім засудженн аріанства, Нікейський Собор прийняв так званий «Канон» або «Символ віри», короткий виклад основних положень християнської релігії Символ веры Первого Вселенского Собора. - Каноны или книга правил. - С. 13.. Дотримання цих положень вважалося обов'язковим для кожного християнина. Двох єпископів, які відмовилися підписати рішення Собору (Феона Мармаринський і Секунда Птолемаідський), і самого Арія прокляли і відправили в заслання.

Рішення Нікейського Собору сприяли кінцевому оформленню християнської Церкви. На Соборі був прийнятий християнський календар, уточнена система церковної ієрархії, також були розроблені правила святкування Пасхи. Згідно цим правилам, о збереглися в православній церкві в повній мірі до сьогоднішнього часу, християнську Пасху мають святкувати після Пасхи іудейської, в першу неділю після того повнолуння, яке, будучи вичисленим по спеціальним правилам, має бути в день весняного рівнодення або безпосередньо після нього Керов В.Л. Вселенские соборы и разделение церквей: Лекции. - М.: Изд-во РУДН, 1998. - С. 14.. Причому, за день весняного рівнодення було взято 21 березня (за Юліанським календарем). Розкол Єгипетської церкви був припинений засудженням Мелетія. Також, Собор видав ще двадцять правил або канонів, що стосувалися церковної ієрархії і дисципліни Каноны или книга правил. - С. 36-42.. Єпископи Риму, Александрії, Антіохії одержали звання патріархів, а перші два - ще і звання пап. На чолі християнських общин були назначені архієпископи, в міста - єпископи.

Константин І Великий підтримав і власноруч підписав Символ Віри, запропонований опонентами Арія. Для з'ясування позицій Константина І вартим уваги є заключне послання імператора до усіх єпископів і народів, в якому він наголосив: «Аріанство є нечестивим і єретичним вченням» і закликав знищувати твори Арія та його прибічників.

Успішне проведення Собору ще раз засвідчило той стан Церкви імперії, який, професор А.П. Лебедєв, назвав «торжеством християнства при Константині Великому» Лебедев А.П. Вказана праця. - С. 275.. Син і спадкоємець Константина І Великого імператор Констанцій (337-361) так само, як і батько, зблизився з аріанами і навіть втручався в теологічні дискусії, заявляючи в дусі аріанства, що Бог-Син не був «єдиносущним» Богу-Отцю, а лише «подібносущним». Це, звісно, посилювало позиції аріанства і ослаблювало Церкву. Аріанство залишалося її головним ворогом протягом багатьох десятиліть. Воно стало знаменням сепаратиських, по відношенню до Церкви, угруповань. З ним остаточно було покінчено лише на ІІ Вселенському соборі в Константинополі 381 р.

До моменту скликання собору виявилася певна перевага аріан над прибічниками рішення Нікейського Собору. Навіть архієпископ Константинополя Македоній зміг стати ближчий до них. Крім того в імперії діяло велике число сект анти ортодоксального напряму. Три великі кападокійці: Василій Великий, Григорій Назіанзейський і Григорій Нісійський очистили поле від богословських непорозумінь, що перешкоджали правильному розумінню Нікейського визнання, яке вони висловлювали кількома словами: «Одна субстанція, три Особи» Хома І.о. Нариси історії Вселенської церкви. - Рим: Український Католицький Університет Св. Климента Папи; Львів: «Стрім», 1995. - С. 66.. Щоб усунути існуюче напруження і завести мир, імператор Феодосій І Великий вважав за необхідне скликати церковний Собор, який згодом дістав статус Вселенського. На Соборі також мало бути визначено божество Св. Духа. Тих, хто заперечували і твердили, що Св. Дух є творінням Сина, названо «Пневматомахами», тобто противниками Св. Духа, а так як серед них був і Константинопольський єпископ Македоній, тому деякі називали їх також македонянами.

ІІ Вселенський Собор почався в травні 381 р. в Константинополі. Він тривав три роки. В ньому взяли участь тільки єпископи Сходу, і тому числом учасників він був менший, ніж Нікейський, всіх було майже 150. Папа Дамасій не був запрошений і не вислав представників. Західні єпископи були зібрані на початку 381 р. у Аквілеї (Італія). Про перебіг Собору знаємо ще менше, ніж про Нікейський. Спочатку головував Мелетій Антіохійський, потім знаменитий Григорій Назіанзин, відомий в Церкві під іменем Богослова, і вкінець, Нектарій, намісник Григорія на Константинопольській кафедрі. Цей Собор скликався проти Константинопольського єпископа Македонія і його послідовників наполовину аріан-духоборців, які вважали Сина тільки подібносущним Отцю, Св. Духа - першим творінням і знаряддям Сина. Собор також мав на увазі і аномеїв, послідовників Аеція і Евномія, послідовників і Фотіна (Сримського), що відновив савеліанство, і Аполлінарія Лаодикійського.

На саме засідання Собору було скликано 150 єпископів - послідовників Нікейського Символу віри. Імператором були запрошені і 36 єпископів, послідовників Македонія. Але ті, відчувши свою ізоляцію від інших учасників, пішли із Собору і покинули Константинополь. Потрібно зауважити, що Феодосій скликав Собор тільки в межах своєї, Східної частини. Іншими словами, першочергово це був тільки всесхідний собор. Тим не менше, вже після початку своєї роботи для участі в засіданнях прибули двоє представників Заходу. Та головне, що характеризувало цей Собор це те, що питання, які обговорювалися виходили за межі інтересів однієї Східної церкви. Це і було причиною того, що незабаром формально єдина Церква включила Собор в число Вселенських.

Перш за все Собор зайнявся константинопольською кафедрою. Першочергово були підтверджені єпископські повноваження Григорія Богослова, але пізніше єпископом Константинополя, за указом імператора, був вибраний світський чиновник - до того моменту навіть не хрещений - Нектарій, який став почесною головою Собору. Але справа була не тільки в призначенні голови столичної кафедри. На Соборі, а потім і за його межами, йшла мова про роль цієї кафедри, про її місце в церковній ієрархії. Розбіжності по цьому питанню стали початком довгих суперечок, стали одним із головних каменів натужності у відносинах Східної і Західної церкви.

В першому каноні Отці собору підтвердили визнання віри і ще раз загально осудили всякого роду аріан, або Пневматохів (Духоборців) Правило 1. Каноны или книга правил. - С.43..

Справа в тому, що Собор, висунувши в другому каноні загальну постанову, підтвердивши перевагу старіших кафедр, що знаходилися на Сході, визнав необхідність відмітити роль і ієрарха Нового Риму, тобто Константинополя Правило 2. Там же. - С. 44.. В третьому каноні, взявши під увагу нове значення Константинополя як нового осідку імператора, собор признав: «Константинопольський єпископ має перевагу в честі після Римського єпископа, тому що град цей є Новий Рим» Керов В.Л. Вказана праця. - С. 16.. Суть цієї постанови не у боротьбі з Римом, а у відношенні над Александрією, а також в приниженні Антіохії, яка вважалася першою на Сході.

П'ятий, шостий і сьомий канони, які грецьке передання приписують Константинопольському соборові, належать до іншого Синоду, що відбувся там у 382 р. і який переслав єпископам Сходу декрети Собору, що відбувся роком раніше, але не одержав підтвердження з огляду на третій канон. Прийняте визнання віри було назване Нікеє - Царгородським і ввійшло в Символ віри: «І в Духа Святого, Господа животворящого, іже от Отця ісходящого, іже со Отцем і Сином сопоклоняємаго і славимаго, і глаголавшаго пророки» Символ веры Второго Вселенского Собора. Каноны или книга правил. - С.14.. Так звучать слова Символу віри І Константинопольського собору 381 р., який пояснив таїнство походження Св. Духа від Отця, підтверджуючи єдність і рівність у божестві цього Св. Духа з Отцем і Сином.

Папа римський не прийняв указану постанову про роль Константинополя, як іне визнав деякі інші постанови, хоча одобрив і затвердив рішення Собору про Символ віри. Справа в тому, що третє правило не зачіпало римського єпископа безпосередньо, залишаючи за ним першість, вона, як відмітив В.В. Болотов, була негласною. Римський єпископ міг розглядатися, згідно цього канону, першим тільки по значимості самого Риму як древньої столиці імперії. А з такою точкою зору папство аж ніяк не могло змиритися. І це при цьому, що згадуване третє правило, надало константинопольській кафедрі вельми велику шану, проте не пред'явив їй найменшої влади Болотов В.В. Лекции по истории древней церкви. ІІІ. История церкви в период Вселенских соборов. Истории богослов ской мысли. - М., 1994. - С.224-225. . Правда, в силу складності свого положення, Дамасій І не заявив протест проти надання константинопольському єпископу привілеїв честі. Не спромоглися це зробити і наступники Дамасія, хоча вони і не визнали константинопольський канон, римські папи просто не бачили в ньому посягань на прерогативи римської кафедри.

Але питання про Константинопольську кафедру не було головним на Соборі. Одне з головних питань, до речі вирішених пізніше інших, було засудження єретиків - євноміан або аномеїв, аріан або євдоксіан, піваріан або пневматомахів, савеліан, маркеліан, фотивіан, аполлінаристів. Особливо важким було засудження Арія і його прибічників. На їх боці опинилися 22 єпископа. Та все ж таки головним рішенням Собору було прийняття Нікеє - Царгородського Символу віри. В завершенні Собор постановив форму церковного суду і прийняття єретиків в церкву після покаяння, одних через хрещення, інших через миропомазання, дивлячись на їхні гріхи.

Та ІІ Вселенський Собор так і не зміг вгамувати пристрасті. ІІІ Вселенському Соборі, скликаному в 431 р., передувало пів віковий смутний час. Місце тринітарних протиріч, присвяченим трьом іпостасям Божественної Тройці, що тривали триста років і завершилися поразкою аріанського богослов'я, зайняли христологічні протиріччя. Мова йшла про зіткнення думок з приводу двох природ в Христі - божественної і людської. Несторій з фанатичною жорстокістю виступав проти того, щоб Діву Марію називали не «Богородицею», а «Христородицею» Булгаков С.В. Вказана праця. - С. 1747.. Св. Кирил, для запобігання небезпеки від всієї Церкви звернувся до Цилестіана, папи римського, який на помісному соборі в Римі засудив Несторія. Це засудження було повторено і в Александрії. Але патріарх Антіохійський Іоан, особистий друг Несторія, обмежився тільки проханням до константинопольського побратима, щоб він залишив оману і заспокоїв Церкву. Саме ці нові догматичні зіткнення і спричинили, з однієї сторони монофізитством, а з іншої - несторіанстві. Коли богословська суперечка загострилася, тоді імператор Феодосій ІІ окружним листом від 19 листопада 430 р. зверненням до митрополитів Сходу і Заходу (через імператора Валентіана ІІІ) скликав ІІІ Вселенський Собор до Ефесу, на свято П'ятидесятниці 431 р. там була велика церква присвячена Пречистій Діві Марії і вона стала церквою Собору. Особистим листом імператор запросив найбільшого богослова західної Церкви того часу - Св. Августина (однак він помер в обложеній вандалами Гіппоні, ще до приходу імператорського листа) Хома І.О. Вказана праця - С. 85.. Коміт Кандидіан був відправлений бути присутнім при відкритті Собору в якості імператорського представника і залишатися на весь час засідань в Ефесі, але тільки для зберігання зовнішнього спокою і тиші. В назначений строк зібралося більше 200 єпископів, але не було ні представників римського папи, ні патріарха Антіохійського з усіма представниками Сирійської церкви: одні були затримані, інші не з'явилися навмисно. Кирил, знаючи вже згоду папи римського, не вважав за потрібне дочекатися сирійців і після шістнадцяти днів після строку, відкрив Собор під головуванням своїх, Ювеналія, патріарха Єрусалимського і Мемнона, митрополита Ефеського.

Несторій відмовився з'явитися для відповіді за свої діяння, але після трьох кратного запрошення, був засуджений і підданий анафемі. Римські посли, які прибули після проголошення анафеми, підтвердили її від імені папи. Але патріарх Антіохійський поступив по-своєму. Прибувши зі своїми єпископами до Ефесу, він в захист Несторія відкрив свій собор під своїм головуванням, де визнав єретичними так звані «анафематизми» Кирила, видані на Александрійському соборі, прокляв його самого і Мемнона, запрошуючи всіх інших єпископів відокремитися від них і приєднатися до нього для створення Вселенського собору. Св.. Кирил не рішився відповісти прокляттям на прокляття, а тільки оголосив від імені великого Собору тимчасову заборону священнодійства і єпископської влади Іоану з усіма його спільниками, доки він буде наполягати на розколі. Кандидіан зі свого боку не тільки не прийняв ніяких мір до припинення виниклого роздвоєння Собору, але і сам перейшов на сторону Іоана і був присутнім на відкритті окремих засідань. Імператор, діставши повідомлення про все скоєне виявив свою незадоволеність розколом, не схилився ні до одної, ні до іншої сторони і вимагав, щоб всі об'єдналися в єдиний Собор Хома І.о. Вказана праця. - С. 86..

Новий чиновник, висланий з Константинополя, повинен був разом з Кандидіаном спостерігати за ходом подій цього повного Собору, в повному сенсі Вселенського. Тим часом, на ІІ сесії Собору 10 липня в домі єпископа Мемнона привітали папських легатів (двоє єпископів і священик), на ІV сесії (16 липня) проголошено неважливим рішенням Антіохійського синоду, на V сесії (17 липня) проклято патріарха Іоана та його прихильників. Врешті на VІІ і останній сесії (31 липня), що відбулися у церкві Марії, підтверджено шість канонів звернених проти Несторія і його прихильників. Окружним листом повідомлено про ці рішення тих єпископів, які не брали участь у Соборі. Між тим, у Константинополі виявлялося сильне озлоблення проти Несторія: анафема, виголошена на Соборі, була повторена всенародно в столиці; монахи в супроводу православних мирян пішли до імператора торжественною ходою, просити його про утвердження прокляття єретика. Феодосій підтвердив засуд про усунення Несторія, але й одночасно наказав ув'язнити його противників Кирила і Мемнона та вислав до Ефесу свого скарбника Іоана. Сирійські священики, розглянувши справу, погодилися на засудження Несторія і виявила готовність до примирення, якщо тільки разом з тим буде признано засудження, виголошено ними на анафематизми Кирила. Імператор покликав до себе вісі представників обох партій, але його посередництво не увінчалося успіхом. Тоді він видав рішення проти Несторія, мабуть під впливом своєї побожної сестри Пульхерії. Внаслідок того Несторій був висланий до монастиря недалеко від Антіохії, а потім до південного Єгипту, де він і помер залишаючись вірним до самої смерті своїм переконанням.

Отці Собору могли повернути до своїх єпархій. Також і патріарх Кирил, 30 жовтня 431 р., вернувся до своєї Александрії, здобувши не тільки велику богословську, але також і церковно - політичну перемогу. Ефеський Собор установив апостольську науку, що в Ісусі Христі є дві природи, тобто божественна і людська, але тільки одна особа, а саме божественна особа Сина Божого, що беручи на себе людське тіло, прийняв до своєї божественної природи також і природу людську; через те Пречиста Діва Марія зовсім справедливо називалася «Богородицею» («Теотокос») Хома І.о. Вказана праця. - С.86.. Намагаючись припинити нескінченні, на його думку, дискусії, імператор оголосив про розпуск Собору в той момент, коли православна більшість практично святкувала перемогу.

Таким чином, Церкві без особливих зусиль вдалося нанести поразку і аріанству, і несторіанству.

ІІ розділ. Халкідонський Собор в історії Церкви

Перемога Ефеського собору аж ніяк не розглядалася олександрійськими ієрархами в якості кінцевої мети. Наступник Кирила Діоскор, ще більш фанатичний і владолюбний, ніж його попередник, прагнув до повного й остаточного викорінення будь-якого інакомислення в церкві, а в кінцевому результаті - до поширення влади олександрійського патріархату на весь християнський світ. Через вісімнадцять років після Ефеського собору, в 449 р. він ініціював скликання нового вселенського собору з метою остаточного викорінення несторіанської єресі і розгрому антіохійської школи. Про атмосферу, що панувала на цьому соборі (названому згодом «розбійницьким» і на цій підставі виключеному з переліку вселенських соборів) вельми красномовно говорить заклик, з яким звернувся Діоскор до своїх соратників: «Розрубують надвоє тих, хто ділить надвоє природу Христа» Карташев А.В. Вселенські собори. М., 1994. - С. 145.

. Беззаконня і свавілля, що їх чинили олександрійські священнослужителі викликали загальне обурення в християнському світі. Ворожу позицію по відношенню до Діоскора, що претендував на вищу владу в християнській церкві, зайняла і римська курія. Новий імператор Маркіян, в 450 р. змінив на престолі Феодосія II, вирішив покласти край всевладдю «фараонів». За його ініціативою в наступному, 451 р. в м. Халкідон відбувся IV Вселенський собор.

Ще при житті Феодосія ІІ, в 448 р., Євсевій, єпископ Дорілейський, доніс на настоятеля одного із монастирів столиці Євтихія, який почав впадати в крайнощі і стверджувати, що в Ісусі Христі людське начало було повністю поглинуто Божественним. Як наслідок, втратило все, що властиве людині, окрім лише видимого образу, тому після єднання в Ісусі Христі залишилася тільки одна природа - Божественна, яка в тілесному образі жила на землі, страдала, померла і воскресла. Нова єресь дістала назву монофізицтва (від слів mono - «одна» і fisio - «природа»). Лжеучителя було засуджено, але він мав сильну протекцію при дворі і знаходився в тісних зв'язках з Діоскором, що замінив Кирила на патріаршій Александрійській кафедрі, який під видом ревності до православ'я, домагався всіма засобами безумовного домінування щонайменше на Схід, залишаючи Захід римському папі. Євтихій звернувся до імператора, переглянути висновок Собору, нібито воно було несправедливо засуджено. Але і після перегляду ухвали Собору воно було правильним. Євтихій оголосив, що він готовий визнати два єства в Ісусі Христі, якщо це визнають патріархи Александрійський і Римський, а також вимагав суду Вселенського Собору над своїми противниками, яких підозрював у несторіанстві.

Бажаючи надати нового підтвердження Ефеському Собору і остаточно заспокоїти Церкву, Феодосій ІІ скликав IV Вселенський Собор у 449 р. і назначив його знову у місті Ефес. Це той самий Собор, який в літописах церкви заклеймований як «розбійницький». Діоскору було надано місце голови, він володарював як диктатор, вживаючи загрози і явне насильство. Папа Лев І не був присутній на Соборі, - до Риму в цей час підходили війська Атілли. Папа послав на Собор легатів, які повинні були відстоювати його формулювання. Також він не допустив на собор папських легатів і не дозволив прочитати «догматичного листа» папи Лева до патріарха Флавіана. Одночасно при допомозі монахів, прихильників монофізицтва та імператорського війська він зробив такий нечуваний натиск на учасників Собору, що вони оправдали Євтихія, а засудили Флавіана. На додачу до всього, Флавіан був жорстоко побитий і незабаром помер під час дороги на заслання. Єретичні рішення Собору були затверджені імператором Феодосієм.

До папи звернулася Сирійська церква, глава якої, Антіохійський патріарх Домна, з багатьма іншими єпископами, був вражений несправедливим засудженням. Папа Лев І, що не злякався спинити страшного полководця гунів Атіллу, рішуче виступив і проти нової єресі. Гаряче прийняв все це Римський первосвященик, рішуче відкинув всі дії Ефеського скопища і потребував нового Вселенського Собору в Італії.

Але терор згори скінчився разом з раптовою смертю імператора Феодосія II. Він несподівано помер, впавши з коня на полюванні. Дітей не залишив. Найближчою спадкоємицею виявилася його сестра Пульхерія. Синкліт (сенат) визнав її. Пульхерія рішуче взялася за владу. І перш за все повалила диктатуру Хрисафія над її покійним братом. Вона стратила Хрисафія. Пульхерія не вважала за можливе одній утримати владу в своїх руках і запропонувала сенатору Маркіяну формально вступити з нею в шлюб на умови, що вона як і раніше залишиться дівицею. Вона проголосила його імператором і сама наділила владою. До цих пір існував світський язичницький обряд коронації - надягання вінця на спадкоємця або новообраного імператора. Пульхерія побажала оцерквити цей акт. Вона попросила архієпископа Анатолія Константинопольського в 450 р. церковно коронувати Маркіяна Карташев А.В.. М., 1994. - С. 147..

Тероризована раніше Хрисафієм, Пульхерія приховувала свої симпатії і до Флавіана, і до папи Льва. Тепер все змінилося. Рештки Флавіана були урочисто привезені в Константинополь і поховані в церкві 12 апостолів. Всі заслані Діоскором повернуті. Євтихій видалений з Константинополя за місто, під нагляд. Малодушні єпископи самі почали приносити покаяння в тому, що вони на Діоскоровому соборі "підкорилися насильству" Там само. - С. 147.. Анатолій був змушений люб'язно прийняти римських легатів і підписати томос папи Льва. Максим Антіохійський - теж. Вони не хотіли розлучатися з владою. У Рим до папи Лева сипалися заяви "покаяння".

Діоскор, почавши з невизнання в Олександрії Маркіяна імператором, продовжував ще думати про повернення свого тріумфу. Фанатик до безумства, Діоскор зробив запеклим своє становище ще тим, що в момент царювання Пульхерії, за свідченням сучасників, "він видавав себе за такого ж правителя "ікумені", як і василевс Константинопольський, сам хотів царювати над діоцезом Єгипту, заявляючи, що цей діоцез належить швидше йому, ніж імператору" Там само. - С.148..Це було політично нерозумно, як нерозумно було і його "розбійницьке" соборування 449 р. Новий уряд не зробив з Діоскора політичного мученика. Але він використав його в ролі цапа-відбувайла за релігійну політику Феодосія II. Двір не міг заявити про помилку і злочин "імператора". Винен був у всьому, "звичайно", один Діоскор .

Анатолій, зрадивши Діоскора, продовжував приводити всіх учасників Ефеського "розбою" до підпису томосу папи Лева І. Папі Льву починало здаватися, що все владналося без всякого собору. Тим більше що Захід був поглинений навалою гунів. Аттіла цікавив "західних" більше, ніж якийсь Євтихій. A на Сході билося "своє східне" серце. У Константинополі вважали, що без собору не можна "обревізувати" весь єпископат, не можна знищити Діоскора і його партію (чималу). Крім того, треба нарешті встановити формулу христологічного догмату, раз вона вже знайдена. Інакше спорів знову не уникнути. Вирішено було зібрати собор найбільшої кількості єпископів в знаменитій Нікеї, де спогади про Перший Собор мали давати натхнення до збереження чистоти віри і честі Церкви.

Згідно едикту імператора, від 17 травня 451 р. скликати Вселенський собор на 1 вересня саме в Нікеї, але занепокоєння, що виникли до відкриття собору спонукали імператора перенести засідання в Халкідон, ближче до столиці, де імператор мав можливість бути присутнім на соборних засіданнях Булгаков С.Г. Вказана праця. - С. 1749.. Самими засіданнями керували імператорські чиновники: головнокомандувач Анатолій, префект преторія Сходу Паладій і префект Константинополя Татіан.

Головою собору був Анатолій Константинопольський, який перед вступом Маркіяна на престол рішуче перейшов на бік православних. Число всіх присутніх на соборі отців Церкви, якщо не виключати і уповноважених осіб пресвітерської сану, які заміщали того чи іншого єпископа, можна вважати між 600-630 чоловік. З найбільш відомих були: Домна Антіохійський, позбавлений влади Діоскор повернений з ув'язнення Маркіяном; Максим, поставлений на його місце, Ювеналій Ієрусалимський, Таласій Кесарії-Каппадокійський, блаженний Феодорит, Євсевій Дорилійский, Діоскор Олександрійський та інші. Папа Лев, який бажав, щоб собор скликаний був в Італії, надіслав таки своїх легатів - єпископів Пасхазіна і Луценція та пресвітера Боніфація, до них приєднав і грецького єпископа Юліана з острова Кос, як цінного експерта і перекладача. На соборі була присутня і велика кількість вищих державних сановників та сенаторів, які брали участь в діяннях собору, за винятком тих випадків, коли розглядалися справи суто церковні (наприклад, суд над єпископом). Слід відзначити той факт, що на Соборі не взяли участь священнослужителі Вірменської Апостольський Церкви, тому що у Вірменії в 451 році було повстання проти персів на чолі Варданом Маміконяном.

Місце для Собору було відведено у величезній базиліці мучениці Євфимії, бо воно було зручне місце для засідання великої кількості священнослужителів. Уряд Маркіяна, навчений гірким досвідом двох попередніх, анархічно минувших вселенських соборів (III Вселенського в Ефесі в 431 р. і "розбійницького" там же в 449 р.), вирішило взяти на себе відповідальність за зовнішній порядок. Вся техніка головування, надання голосів ораторам, голосувань, збору підписів та інше, доручена була президіальній комісії з 18 чоловік - старих чиновників і сенаторів. Ці фактичні голови сіли на чолі зборів задом до балюстради, яка відділяє вівтарну абсида. Перпендикулярно до їх столу, слідуючи формі прямокутника базиліки, довгими рядами тяглися крісла та лавки для членів собору, розділені на праву і ліву сторони, з вільним проходом посередині. Вперше встановлено було такий розподіл місць, що стало потім традиційно-зразковим для майбутніх соборів і зафіксоване на іконах вселенських соборів. Владні голови, дотримуючись принципу ієрархічного старшинства, розсадили, однак, членів собору разом з тим і за партійною приналежністю, передбачаючи до деякої міри нинішні парламентські порядки.

На чолі правого ряду (по орієнтації храму, і зліва, якщо дивитися від особи сенаторського президії) посаджені були легати римського папи, за ними поруч Анатолій Константинопольський, згідно 3-му канону II Вселенського собору, за ним Максим Антіохійський, далі Таласій, єпископ Кесарії-Каппадокійської, і Стефан Ефеський. Лівий ряд (тобто праворуч від голів) очолюється многогрішним Александрійським єпископом Діоскором. Поруч - його права рука з проведення "розбійницького" собору Ювеналій Єрусалимський. За ним - заступник Солунського єпископа. Далі - за належністю до цих дієцезії єпископи Єгипту, Палестини і Іллірії Керов В.Л. Вказана праця. - С. 27.. Собор відкрився 8 жовтня. Як тільки всі розсілися, церковний голова собору, легат Пасхазін, зажадав від імператорської президії, щоб до початку справи Діоскор був виключений зі складу собору, інакше легати Риму негайно покинуть його. Президія заперечувала: не можна виганяти без суду, на те й собор, щоб бути таким судом. Так як легати мотивували виключення Діоскора конкретним перерахуванням його вин, то президій і зловив на цьому легатів, заявивши: формальний процес судочинства відкрився, сторона звинувачування вже висловилася, тепер черга за стороною обвинуваченої. Діоскор втратив право сидіти на своєму місці: місце члена собору є місце судді, а він зараз обвинувачений, тому нехай пересяде на середину, на лаву підсудних. Довелося коритися. Собор був введений в правові берега. Інакше з відходом делегатів Рима він втратив би авторитет вселенськості. Діоскор міг розгнуздатися, і вийшов би новий хаос, як на соборах 431 і 449 рр.. Від цієї анархії і зриву собор був врятований бар'єром державного контролю.

Добре підготовлений прокурор у справі Діоскора також, не втрачаючи часу, виступив на середину і зайняв прокурорську лаву. Це був Євсевій Дорилійскій, єпископ-юрист, прославлений викривач єретиків - спочатку Несторія, а потім Євтихія. У порядку викладу насильств Діоскора Євсевій згадав і про колишню пряму заборону главам антіохійського богослов'я - Феодориту Кірському і Іві Едеському - бути на соборі 449 р., на якому вони заочно були позбавлені сану. На це насильство вони принесли апеляції папові Льву та були виправдані і de jure відновлені Римським собором 445 р. Залишалося провести це відновлення через справжній Вселенський собор. Тепер, як звільнені від палацового і Діоскорового терору, Феодорит та Іва, звичайно, прибули до Халкідону. Але заради юридичної форми поки залишалися за дверима засідання. При згадці імені Феодорита римські легати зараз же зажадали, щоб він був введений як потрібний свідок і член собору, уже виправданий папою. B лівій частині собору це викликало перший вибух обурення. Пролунали вигуки: "Геть звідси ворога Божого, вчителі Несторія!". Їм справа відповідали: "Вбивці Флавіана, гнати їх звідси! Геть маніхеїв! Геть єретиків! Геть Діоскора-вбивцю!". Зліва знову: "Він (тобто Феодорит) піддав анафемі Кирила! Що ж? Хочуть тепер вигнати Кирила?!" Карташев А.В. Вказана праця. - С. 155.. Голови вгамували бурю, не посадивши Феодорита раніше формального виправдання серед членів собору, а посадивши в середині, як свідка, поряд з прокурором Євсевієм.

Дуже довго, до пізнього вечора читалися протокольні записи "розбійницького" собору і в зв'язку з ним флавіанского Константинопольського собору 448 р. Прокурор і члени президії водночас допитували присутніх учасників тих соборів. І тут треба віддати справедливість Діоскору. Він вів себе, як вузький фанатик, мужньо. Більшість же єпископату малодушно його зраджувало, посилаючись на терор Діоскора. "Ах, бідненькі, вони боялися!" - Знущався над ними Діоскор. "Це християни-то боялися! О, святі мученики, так ви поступали?!" Карташев А.В. Вказана праця - С.155.. Коли дорікали Діоскору в особистій пристрасті до Євтихія, він щиро заперечував, що у нього немає тут нічого особистого: "Якщо Євтихій мудрує противно догматам церкви, то він гідний не тільки покарання, але і вогню. Про віру кафоличну я дбаю, а не про яку - то людину. Мій розум спрямований на божественне, не бачу я на особи й ні про що не дбаю, крім душі моєї і правої віри" Там же. - С. 155..

Коли серед різних матеріалів прочитано було мирове послання св. Кирила до Іоана Антиохійскому 433 р. і віровикладення Флавіана 449 р., це викликало вирішальну маніфестацію серед членів собору. Світські голови собору, бажаючи вловити і закріпити момент одностайності, запропонували проголосувати індивідуально цю тезу про згоду між Кирилом і Флавіаном. Церковний голова єпископ Пасхазін прийняв цю пропозицію і сам перший дав приклад відкритого голосування в позитивному сенсі. Приклад був заразливий. Так само почали голосувати багато хто, в тому числі і Таласій Кесарії-Каппадокійський, один з віце-голів Діоскорова собору 449 р. Інший голова - Ювеналій Ієрусалимський, бачачи стару гру безповоротно програну, встав і не тільки заявив про свою згоду з таким голосуванням, але й перейшов з лівої половини ("Діоскорової") на праву ("римську"). Підкоряючись своєму главі, то ж зробили і усі палестинські єпископи. Іллірійці вчинили так само. З них один тільки Аттик Нікопольський ухилився від голосування, поспішно пішовши з церкви під приводом нібито гострого захворювання. Навіть зі свити Діоскора чотири підлеглих йому єгипетських єпископа зважилися на таку ж демонстрацію відкритого голосування.

Засідання закінчилося вже при свічках. Світські голови таки сформулювали висновки, які належить оформити наступного засідання, і саме: а) що на соборі 449 р. єпископи не були вільні у вираженні своїх думок і б) що відповідальні за це насильство голови собору повинні бути скинуто. Розходячись, члени собору проспівали Трісагіон - Трисвяте: "Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас!" Це перше історичне свідоцтво про початок з тих часів частого виконання ТрисвятогоКарташев А.В. Вказана праця. - С.156..

Через два дні, 10 жовтня, зібрали друге засідання, але на нього вже не були запрошені особи, оголошені в кінці минулого засідання винними і підлягають засудженню: Діоскор, голови по собору 449 р. Ювеналій Єрусалимський, Таласій Кесарії - Кападокійський, Стефан Ефеський, Василь Селевкійскій. Була відсутня вся група єгипетських єпископів, мабуть, за наказом Діоскора. Державні голови, вважаючи атмосферу досить підготовленою та переживаннями засідання 10 жовтня, і зробленою "чисткою", запропонували собору від імені імператора перейти до обговорення спірного догматичного питання і до винесення нового його формулювання, що може всіх узгодити і заспокоїти. Першими виступили проти цього римські легати. Легати мали пряму інструкцію - не допускати догматичних дискусій. В даному випадку і грецька більшість собору боялася богословських суперечок, що підривають надію на мирний результат собору. Після Нікеї, ряд помісних і вселенських соборів якось наївно і безуспішно благав не складати нових формул віри, крім єдиної Нікейської, нібито, достатньої на всі випадки. Проте, поки не зживалася підвищена температура чергової догматичної лихоманки, благання виявлялися безсилими. Так і тут мало було "мудрості", тобто далекоглядності, у простодушних римських легатів. Далекогляднішим виявилося бажання уряду отримати від собору нову узгоджувальну формулу. Єпископи посилалися на формальну заборону III Вселенським Ефеським собором 431 р. складати який-небудь інший символ віри, крім Нікейського. Голови вловили на цьому членів собору. Вони запропонували їм перечитати символ і нібито повністю роз'яснюють його відомі догматичні документи останнього часу, щоб переконатися, що відповіді на нове питання в них немає. A члени собору раді були просто відстрочення та зволікання. Після Нікейського символу був прочитаний і Константинопольський. Нікейський символ читав митрополит никомедійський Євномій, а все інше константинопольський архідиякон Аетій. Такий порядок читання був прийнятий згідно церковним традиціям, за якими Нікейський символ є першоджерелом віри по перевазі Болотов В.В. Лекции по истории древней церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. История богословской мысли. - М., 1994. - С. 286..

Поки йшла ця комісійна богословська робота, 13 жовтня було призначено під головуванням легата Пасхазіна (без світських голів) засідання чисто духовного суду над Діоскором. Саме зібрання відбувалося в прибудові храму, в так званому "Мартіріоне". Діоскор на три формальних виклики не побажав з'явитися і був засуджений заочно за ряд актів узурпації влади, насильства, свавілля і дурниць. Питання про віру і не підіймали. Резолюція суду, що позбавляла Діоскора сану, була підписана всім єпископатом без винятків.

Собор явно переживав кризу, подібну до криз трьох попередніх вселенських соборів. І ось тут, як і тоді, позначилася роль опіки над ними державної влади. Державні голови, після термінових зносин із Двором, поставили собор перед ультиматумом: або собор вотує нове віровизнання, або він розпускається і переноситься на Захід. Прийшлося утихомиритись і понизити тон. Отці зайнялися визнанням віровчення. Їм належало викласти таке вчення про два єства в особі Ісуса Христа, яке було б чуже крайнощам несторіанстві і монофізицтва. Комісію для нового проекту було утворено з розрахунком задовільнити партії, що суперечили між собою. З римської сторони до неї були зараховані всі три легати папи; з грецької ж сторони були взяті яскраві фігури: Фаласій Кесарії-Кападокійський, Євсевій Анкірський, сам Аттік Нікопольський. Комісію усамітнили в маленький боковий вівтар св. Євфимії і зачинили двері від турбуючого втручання інших членів собору. І ось ця сама комісія - її можна було назвати комісією відчаю - несподівано швидко після перерви в декілька годин склала, написала і винесла мудре, тактичне, за даних обставин найдосконаліше, знамените Халкідонське віровчення. Прийнявши за зразок православного вчення виклад віри Кирила Олександрійського та Іоана Антіохійського, а також послання Льва римського до Флавіана, вони таки визначили догмат про спосіб з'єднання в особі Ісуса Христа двох природ Догмат Четвертого Вселенского Собора, Халкидонського. Каноны или книга правил. - С. 14..

Таким віровизнанням засуджувалося як несторіанство, так і монофізитство. Блаженний Феодорит, якого на соборі підозрювали в несторіанство, особливо єгипетські єпископи, виголосив анафему на Несторія і підписав його засудження. Тому собор зняв з нього засудження Діоскора і відновив у сані, так само як зняв осуд і з Верби, єпископа Едесского. Тільки єгипетські єпископи тримали себе двозначно по відношенню до віровизначення.. Вони хоча й підписали засудження Євтихія, але не хотіли підписати послання Льва римського до Флавіана, під тим приводом, що, за існуючим в Єгипті звичаєм, вони нічого важливого не роблять без дозволу і визначення свого архієпископа, якого, за скинення Діоскора, у них не було. Собор зобов'язав їх клятвою підписати, коли буде поставлений архієпископ. Кількість тих, що підписали рішення було приблизно на 150 осіб менше кількості присутніх на соборі. Коли донесли Маркіяну, що все зроблено, він прибув з Пульхерією на собор в 6-е засідання, виголосив промову, в якій висловив радість, що все зроблено за загальним бажанням і мирно.