Дохристиянські вірування східних слов'ян

Особливе місце серед святилищ займає комплекс споруд у с. Шумськ на Житомирщині. Само святилище було трохи заглиблене в материк і мало хрестоподібну форму з 4 виступами, орієнтованими на сторони світу (Рис. 4, 1). Не дивлячись на його в цілому незвичайне планування тут також була використана ідея круга і інших характерних для святилищ. Навколо центрального стовпа - ідола, який міг бути закріплений великим каменем в ямі, півколом і в декілька рядів розташовувалися ями меншого діаметра, перед ідолом багато разів розкладали вогонь, коло кам'яних плит-вівтарів були покладені перегорілі кістки птахів та бика, тут же лежав крем'яний наконечник стріли, знаходилися черепки ліпного та гончарного посуду ІХ-Х ст. Після закінчення свого існування святилище було закидане камінням. Поряд з капищем знаходився безкурганний могильник з безурновими трупоспаленнями і було розташоване місце для спалення померлих. Воно мало такий же план, як і звичайні жертовні площадки, кільцевий рів оточував круглу площадку діаметром 5 м, але на відміну від капищ, ця площадка була сильно пропалена і перекрита товстим шаром вугілля [60, с. 19].

Культовий комплекс у Шумську був півкругом обведений синхронними щодо його положення поселеннями, які входили в склад сусідської-великосімейної общини, і був релігійним центром цієї общини. Звертає на себе увагу ще одна особливість. Поряд зі святилищем і в віддаленні від інших поселень розташований великий наземний дім, напівземлянка і де кілька наземних будівель типу сараїв. Можливо, тут зберігалися общинні запаси і жив окремо від інших общинників старійшина або жрець, що опікувався святилищем. В такому випадку це є одним з найбільш ранніх свідоцтв виділення з общини спеціальних служителів культу.

Загальні особливості ранньослов'янських святилищ зволяться до наступного: кругла форма, огородження в виді ровиків, каміння або ям, ідол, що стоїть в центрі. Все це відповідає опису святилища русів, що описано у Ібн Фадлана. Воно складалося з високої ввіткнутої в землю "дерев'яшки" у якої було обличчя, схоже на людське, і навколо неї знаходилися маленькі зображення , а ззаду них - огорожа [28, с. 79-80]. Відмітимо, що кругові канави із палаючими в них вогнями, як в Перині (Рис. 4, 3) і круги з каміння повинні були захищати світ від ворожих сил. знешкоджуючи їх. Ідея кругового захисту втілена не тільки в святилищах, але й використовувалася при похованнях у самих різних народів глибокої давнини.

Залишки жертвоприношень на культових площадках і капищах проявляються тільки по слідам вогню, кісткам тварин, інколи, навіть, людини, уламкам розбитого посуду, що відповідає тому переліку дарів, який слов'яни приносили своїм богам і вони "приносять в жертву живих півнів, укріпляють вони і стріли навколо дуба, а інші --шматочки хліба і м'яса, й що має кожний" [38, с. 49]. Про жертви, які приносили руси пише й Ібн Фадлан в своїх мандрах по Волзі: хліб, м'ясо, цибулю, молоко, хмільний напій, вбивали овець і рогату худобу, частину м'яса роздавали, а рештку кидали перед ідолами, голови корів і овець вішали на палі, ввіткнуті в землю [28,с. 80]. Таким способом проходило власне "кормління" богів і від таких жертв нічого, крім кісток тварин, зберегтися не могло.

На жертвенних площадках і капищах біля поселень і могильників, жертвоприношення проводилося багаторазово, а інколи приносилися і людські жертви.

Для спорудження цих культових місць і святилищ потрібні були певні умови і значні групи населення, жителів селища або навіть, більш великих об'єднань. На жаль, в більшості випадків нема даних про характер заселеності навколо святилищ і важко судити, яка округа об'єднувалася навколо них. Можна сказати тільки, що святилище в Шумську було релігійним центром цілого гнізда поселень VII - Х ст., і розташованих по берегах р. Гнилоп'яті, що входили до складу сусідсько-загальносімейної общини.

Та ж ідея кругу, що і на площадках-капищах, втілена в малих городищах, центром яких такі ж круглі або овальні площадки діаметром від 7 до 30 м. Центральні площадки цих городищ, на яких стояли ідоли, представляли собою капища. Завдяки огородженню в вигляді низьких концентричних валів і широких ровів з плоским дном, ці капища мають вигляд стаціонарних споруд, а тому їх легше знайти. Відомі городища-святилища на широкій території: на Смолещині, Псковщині, в Поліссі, в Прикарпатті [60,с. 20].

Топографічне положення городищ-святилищ різне і залежить від характеру місцевості. На Смоленщині вони розташовані на останцях серед боліт, в Прикарпатському Поліссі - займають кінцівки піщаних дюн, які підвищуються серед болотистих низин, в Прикарпатті знаходяться на високих пагорбах, які піднімаються над долинами рік. Не дивлячись на такі відміни всі ці городища характеризуються рядом загальних ознак.

Ознаки городищ-святилищ були помічені А. Н. Лявданським, який перший виділив ці пам'ятники на Смоленщині. Він відмітив малі розміри городищ, неможливість захисту і проживання, а також круглу форму [42, с. 50]. На матеріалах тих самих городищ В. В. Сєдов добадав ще й наступні ознаки: відсутність культурного шару, наявність, інколи, внутрішнього рову, розміщення серед слов'янських поселень VIII - ХІІІ ст. [71, с. 57-64].

Спеціальні дослідження городищ-святилищ в Українському Прикарпатті дозволили Б. А. Тимощуку виділити доповнюючи ознаки: на вершинах культових валів і на плоскому дні рівчаків робили спеціальні ритуальні вогні. Складовою частиною городищ-святилищ були довгі загальні будинки, а самі городища виконували функції релігійних центрів общин [77, с. 186-191]. Не всі ці ознаки вдається виділити на кожному городищі, зле тільки в тому випадку, коли існуючи данні не суперечать всій системі цих ознак, городище можна вважати святилищем.

Класичні по-своєму влаштуванню малі городища-святилища відкриті в Українському Прикарпатті. При дослідженні на цих городищах були виявлені всі характерні для святилищ ознаки, тому що розкопи і траншеї закладалися в самих інформативних місцях і найбільша увага приділялася валам і ровам. Городища у с. Ржавинці, Бабин мають крихітні площадки, їх діаметр 22, 7 і 8 м, вони круглі в плані і трохи випуклі в центрі. Планування валів різне.

Городище в Ржавинцях, що знаходиться на високому плато, оточене двома концентричними валами, на дні яких камінням вимощені спеціальні площадки для розведення вогнів і двома ровами з пологими стінками (Рис. 4, 2). Між валами виділяються горизонтальні площадки, на яких стояли наземні довгі дома (довжина 25, ширина 4 м). Від них зберігся культурний шар товщиною 20 см насичений уламками глиняної обмазки дерев'яних стін будинків, уламками посуду ІХ-Х ст. , розколотими кістками тварин. В центрі городища стояла грубо оброблена, чотиригранна стела, яка, мабуть, служила об'єктом поклоніння і була кинута в рів при залишенні городища. На городищі витікає джерело чистої води, що також характерно для святилищ [60, с. 21].

Центральний майданчик городища Бабин займає саме високу точку кам'янистого останця над Дністром, від неї у всі сторони починаються крути схили (Рис. 5, 3). По схилу вириті два дугоподібні вала. Городище Кулішівка розташоване на високому мисі правого берега р. Дністер (Рис. 5, 1). Невелика площадка городища огороджена 5 валами, створеними в різний час. Два зовнішніх вала відносяться до скіфського часу і оточували давнє сховище. Перший вал безпосередньо коло центральної площадки був насипаний в Х-ХІ ст. і добудований в XII ст., коли був створений другий вал. На плоских вершинах внутрішніх валів знаходилися кам'яні вимости, шари сильно перегорілої глини, кальциновані кісточки, уламки посуду, залишки довго вогнів, що довго горіли, і жертвоприношень. Плоске дно неглибоких ровів вимощених кам'яними плітками і також носить сліди вогню [60, с. 21].

На Смоленщині городища-святилища досліджені А.Н. Лявданським, В.В. Седовим, П.Н. Третьяковим, Є.А. Шмідтом, але розкопки проводилися лише на трьох городищах: Красногорсъкому. Асташковському, Шапирев-ському. Площадки цих городищ круглої або овальної форми і дуже маленькі, навіть менші ніж було відмічено А.Н. Лявданським, так як він не виділяв на городищах внутрішній вал, що розповзся, а тому вважав площадки городищ "ввігнутими". Так на городищі Шапирьово площадки були не 14,5 Ч 20,5 м, як вважав дослідник, а лише 9 Ч 14 м [87, с. 87]. На городищі Красні Городи Лявданський А.Н. провів підчистку на місті непоміченому ним внутрішнього валу, наявність якого відмічає Є.А. Шмідт [86, с. 142], тому площадка городища здавалася для Лявданського ввігнутою і штучно насипаною з принесеної землі. Під насипом вала на цьому городищі (на глибині 1 - 1,5 м) знаходилася кам'яна кладка з слідами вогню, а зверху вала лежали залишки обгорілих колод, що гарно видно в профіль. Мабуть, на валу горів вогонь, що звичайно для городищ святилищ. Кам'яна кладка знайдена також під валом городища Кушляншина, а сліди вогню і обгоріла глина на валах городищ Буловці, Зяхіно і Нікульчино [60, с. 21].

Звертає на себе увагу, що у городищ Нікульчино, Красногір'я їх зовнішній вал розміщений на 10 - 18 м від площадки, при чому у останнього городища цей проміжок має вигляд якби невеликого дворика, на якому слідів рову непомітно. Можливо, що тут були дворики такого ж типу, як на городищах-святилищах Прикарпаття, наприклад у Ржавинцях.

На частково розкопаному городищі Асташково присутні всі ознаки святилищ. На його маленькій округлій площадці нема культурного шару, воно оточене низьким валом, широким і малим ровом, навколо вала горіли вогні і край площадки сильно пропечений [82, с. 124-125]. Такі ж ознаки простежуються на городищі Шапирьово . Його рів, шириною 4 м, мав глибину всього лише 40 см. На його дні лежало каміння з слідами вогню, попіл, вугілля, в заповненні рову видно попільно-вугільні прошарки від неодноразового розкладання тут вогню. Центральна частина цього городища огороджена стовповими ямами, які створюють круг діаметром 8 - 9 м. Паралельно йому під валом проходили дві кругові канавки [82, с. 37-38, 125-129]. Можливо, що городище перебудовувалося, так як біля канавок під валом знайдена кераміка ІХ-Х ст., тоді як в шарі валу є черепки Х-ХІІ ст. Також можливо, що святилище спочатку не мало валу, а було огороджене тільки канавками, так як це мало місце на площадках багатьох капищ.

До святилищ, можливо, відносяться городища досліджені В. В. Се-довим в Псковській області у с. Кірово. Їх площадки без культурного шару, мають овальну форму, але дуже великі по площі. До початку XX ст. весною та восени на них влаштовувалися свята та ігри [60, с. 22]. До малих городищ-святилищ, можливо, належать і деякі пам'ятники Білорусії. На маленькому городищі Верховляни є внутрішній вал між площадкою і валом, по дну рову знайдена кам'яна вимостка, вугілля і фрагменти раннього гончарного посуду.

Кругла площадка городища Бабка понижується по краям і оточене переривчастим ровом з окремими коритоподібними ямами, заповненими вугіллям і уламками посуду VІІІ-Х ст. В центрі площадки знаходалася велика стовпова яма, оточена напівкругом менших ям (Рис. 4, 2). Вогонь розводився біля центральної ями, на валу і в рові, в заповненні якого простежуються прошарки вугілля. На валу було поміщене ритуальне поховання, поставлено горщик з перегорілими кістками [41, с. 34-36].

Випуклу площадку, вершина якої піднімається вище кільцевого валу мало городище Хотомель. Площадка оточена таким же як в Бабці, пририв-частим внутрішнім ровом з вугільним заповненням, підніжжя валу дуже обгоріло [40,с. 90-97]. Таке очищення валу просліджується в багатьох городищах-святилищах. Обидва городища і Бабка, і Хотомель мали великі розміри (в діаметрі 30-40 м) і одночасно могли служити сховищами у випадку загрози для навколишнього поселення. В пізніший період, в VПІ-Х ст. на городищі Хотомель вздовж вала був побудований довгий загальний будинок, від якого збереглися шар пожарища й численні речі. Наявність довгих будинків, які прилягають до внутрішньої сторони валу, характерне для городищ-сховищ [78, с. 17].

До типу малих городищ-святилищ відносяться городище Говда на річці Збруч (Рис. 6), яке входило в склад великого релігійного центру разом з городшцами Богит і Звенигород. Невелика овальна площадка цього городища має великий нахил на південь, до сонця (перепад до 20 м) і була непридатна для життя. Кільцевий вал городища декілька разів насипався і покривався кам'яним шаром. З південної сторони вздовж валів проходив внутрішній рів, заповнений численними прошарками вугілля та обпаленої глини, які перемежовувалися з пластами чистої глини. Заповнення насичене уламками посуду і кістками тварин, знайдені наконечники стріл [60, с. 99].

В XIX ст. на городищі був викопаний колодязь, який мав, мабуть, культове значення. Це підтверджується тим, що городище не було заселене, а перед колодязем була зроблена жертовна площадка, багаторазово розкладався вогонь, а після засипання колодязя в XII ст. на його місці зоставили жертовну яму і поряд побудували хлібну культову піч.

До святилищ по ряду ознак можуть бути зарахованими деякі городища більш, складного планування. Так, городище Гобово на р. Прут складається з круглої центральної площадки і прилягаючих до неї двох додаткових площ, розташованих на крутому схилі. Всі площадки оточені валами з залишками горілих на них вогнів, культурний шар відсутній [75, с. 89-91]. На цьому городищі звертають на себе увагу дві особливості виділення на святилищі окремих частин, що спостерігається і на великих городищах-святилищах Аркона, Богит, Звенигород, Лиса Гора, а також розташування, звернення до сонця.

Від звичайних городищ-святилшц відрізняється городище в Ілійові, хоча по основним ознакам належить воно саме до цього типу пам'ятників. Городище розташоване на мисі берега і з одної сторони огороджене 2 валами, які не доходять до краю берега, як це буває на святилищах (Кулішовка, Бабин, Звенигород), підніжжя валу обгоріло, на його вершині і в рові зроблені вимостки з каміння, на яких горіли вогні, з внутрішньої сторони валу проходив невеликий ровик з плоским дном (Рис. 7), На його площадках нема культурного шару - все це типово для городищ-святилищ. Але розміри трикутної площадки городищ значно більші ніж у рядових святилищ, крім того вся площадка служила підніжжям ідола і по-суті являлась капищем.

Як то буває на малих городищах, для ідола був насипаний спеціальний п'єдестал, роль якого відігравав земляний насип, що прилягає з внутрішньої сторони до вала. Насип і знівельована частина вала створювали майже квадратну площадку зі сторонами 5 Ч 6 м, орієнтовану кутами по сторони світу. Площадка вимощена мілким камінням і обвуглена, схили насипу також покриті кам'яною вимосткою і в низу окреслені кам'яними глибами. На поверхні насипу серед каміння видно стовпові ями і канава віл лежачого тут колоди. Перед капищем на площадці городища проводились якісь обряди, від збереглось кілько ям, вогнищ, кам'яних вимощувань. Городище на основі знахідок кераміки і бронзової каблучки зі щитком у вигляді розетки датуються XIII ст. Можливо, саме цим пізнішим часом пояснюється поява нової форми городища і особливого капища на ньому [60, с. 22-23, 104-105].

В якійсь мірі культове значення могли мати городища-сховища, де населення шукало захист від ворогів і зверталося за допомогою до богів і предків. На відміну від святилищ, городища-сховища були старанно захищені оборонними стінами і які охоронялися ще й сторожею. Площадки цих городищ бувають дуже великими (на городищі Ревно її розміри становлять 400 Ч 1000 м), на них нема стаціонарних жител, але стояли довгі загальні будинки, призначенні для зборищ, святкувань і відправлення деяких культових обрядів [77, с. 20].

Так як і святилища, городища-сховища входили в склад общинних центрів. Одне з таких сховищ описане Саксоном Граматиком, який приводить у своєму творі дослідник кінця ХІХ ст. А.С. Фаміцин: "місто Корениця оточене зі всіх боків болотом, крізь яке проложений лише один хід. Безлюдний в часи миру, він був повний жителів в часи війни до такого ступеню, що камінь, пущений в місто, не впав би на голу землю" [60, с. 23].

Городища-сховища в слов'янських землях ще недостатньо досліджені, але на деяких з них відомі культові об'єкти. Так, на величезному городищі-сховищі Ревно поряд з могильникам знаходилася велика жертовна яма [76, с. 183]. На городищі Воргол розміщувалася жертовна площадка чи капище [46, с. 126-131]. В наборі знайдених речей відобразилися всі сфери людської діяльності - сільськогосподарські роботи, ремесло, тваринництво, риболовство і приношення, пов'язані з військовою справою, з збереженням і з захистом свого світу (стріли і замок), що було особливо важливим на неспокійному лісостеповому прикордонні.

Сумісництво функції сховищ і святилищ було, мабуть, по місцевим і важко визначити призначення городищ, площадки яких трохи більші (30 - 40 м), чим у мініатюрних святилищ, на яких ніхто не міг сховатися (7 - 10 м), Городище середнього розміру Хотомель, Бабка могли у випадку загрози сховати якусь частину населення. Такі ж розміри і планування мало городище Головно, воно було більш сильніше укріплено ще додатковою дерев'яною стіною, на його площадці знаходився тонкий культурний шар. В той же час на території городища було знайдено уламок обгорілоого людського черепа, що пов'язано, скоріше всього, з якимось ритуалом, який проводився на городищі. Для спорудження городищ-святилищ потрібна була певна організація праці і на багато більше зусиль чим при побудові жертовних ям і площадок-капищ, якими могли користуватися окремі сім'ї.

Час появи і існування городищ-святилищ - VПІ-ХПІ ст. співпадає з періодом утворення і панування сусідської, сімейної общини, більш багатолюдної і маючої краще розвинуте виробництво і організацію, чим розповсюджені в попередній етап розвитку VI-VII ст., загальні сімейні общини, сили яких для побудови городищ-святилищ, мабуть, ще не вистачало [79, с. 77].

Городища-святилища входили в склад гнізд поселень і були релігійними центрами общин, що гарно видно на карті північної Буковини (Рис. 8, 1) - [60, с. 24]. Така ж картина просліджується на Смоленщіні (Рис. 8, 2), де в складі груп поселень, які займали басейн малих річок і були розділені вододілами, входило по 1 городищу-святилищу [70, с. 30-47, 126].

Основна маса культових споруд слов'ян - жертвенні ями, площадки, капища, малі городища-святилища - мали круглу в плані форму, символ сонця, і в той же час відображали уявлення про світ "круг земний". Цій ідеї кола суперечить споруда відкрита в 1978 р. в Києві на Смоленській горі, яка окремими дослідниками розглядається як святилище [8, с. 124; 33, с. 92-93; 81, с. 3-4]. Тут була розкопана прямокутна канава і кілька ям, заповнених щебенем, уламками шиферу, шматками штукатурки із залишками фрескового розпису, мабуть, від зруйнованої церкви. Вважати цю канаву залишками капища, а тим більше фундаментом язичеського храму нема підстав. Можливо, ще будуть зроблені ще незвичайні відкриття і з часом стануть відомі нові типи культових споруд, але поки що відкрите в Києві не має аналогії серед інших східнослов'янських культових пам'яток і суперечить всім існуючим нині даним [60, с. 24].

Питання про слов'янські язичницькі храми спірне. Вважається, що вони були відомі тільки західним слов'янам і традиція їх спорудження йде від кельтів. Мальовничий опис храмів північно-західних слов'ян є в німецьких джерелах ХІ-ХП ст. На цих територіях археологами розкопано 2 дерев'яні храми. Є короткі згадування про храми і у східних слов'ян. В слові монаха Іакова "Пам'ять і похвала св. Володимиру" говориться, що він "розруши храмы идольские со лжеименными боги". Олав Тригвесон супроводжував князя Володимира до дверей храму і чекав, поки князь приносив жертви [60, с. 25].

В останні роки залишки язичницьких храмів відкриті в західній Україні на святилищах Зелена Липа, Звенигород.

Одна з будівель знаходилася на городищі-святилищі Звенігород на Збручі (Рис. 9, 1). В ній стояв кам'яний ідол, її можна вважати маленьким храмом [60, с. 100-104].

Залишки другого храму знайдені біля с. Зелена Липа на Дністрі (Рис. 9, 2). Тут на самому великому останцю с крутими схилами, оточеного болотами, стояла будівля квадратної форми і була орієнтована по сторонам світу. На жаль частина її була знищена воєнним окопом. В неї були подвійні стіни з паралельно лежачих колод обмазаних глиною. Майже в центрі будівлі знаходилася велика яма з обгорілими стінками і слідами вертикального стовпа, укріпленого камінням. Стовп був значних розмірів і, мабуть, був основою ідола. Перед ним в плоскій ямі лежав чоловічій кістяк, орієнтований головою на захід, а поряд з ним невеликий камінь. По кераміці храм може бути датований ХІ-ХП ст. По схилу останцю кругом храму в круглих ямах періодично розпалювали вогні. В західній стороні останцю в твердій скалі вибитий культовий колодязь глибиною 14,5 м (Рис. 9, 3). Для його спорудження потребувалося багато зусиль, але практичного значення він мати не міг, так як не доходив до води. На останці і в його окрузі ніхто не жив, тут нема ні культового шару, ні будівель. Оборонні споруди теж відсутні [29, с. 165-168; 76, с. 22-25; 79, с. 169].

Сліди третього храму знайдені у с, Рудники на слов'янському святилищі Х-ХШ ст., розташованому на місті городища раннього залізного віку [60, с. 25, 106]. Поверхня городища не рівна, порізана ровами і ямами, на ній виділяються останці, на вершині одного з яких стояла дерев'яна будівля також типу як і в Зеленій Липі. Від будівлі зберігся шар глиняної обмазки з витиском колод. Культовий характер підтверджується по-перше тим, що останець, на якому вона знаходилася оточений культовим ровом з плоским дном, на якому багаторазово розпалювався вогонь і в ньому робились кам'яні вимостки. По-друге, на площадці городища нема житлової забудови давньоруського часу; по-третє, на терасі, зробленій на схилі городища, був розташований довгий загальний дім, що характерно для релігійних центрів.

Крім культових споруд, для обслуговування окремих общин, в різних частинах слов'янської землі відомі великі язичницькі центри, куди в часи свят збиралися маси народу з великої округи. Їх можна визначити як міжплемінні чи загальні для східних слов'ян святилища.

На землях східних слов'ян такі центри були в Києві і під Новгородом згадані в літописах і досліджувані в Перині, а також на Збручі в галицькій землі. В склад культових центрів часто входили кілька святилищ, які мали складне планування і розділені на різні по значенню частини. Великі городища-святилища включають в себе всі типи культових пам'ятників: жертовні ями і площадки, круглі капища, храмові будівлі де стояли ідоли. На відміну від рядових городищ тут зустрічаються численні залишки жертвоприношень. Такі городища розташовувались на високій горі, вони непридатні до звичайного стандартного проживання. Все це, а також значна кількість жертвоприношень є характерним саме для таких язичеських центрів, як Лиса Гора, Добжешуво в горах Свентокжицьких, Богит і Звенигород на Збручі в Медоборах.

Городище Лиса Гора розташоване на самому високому пагорбі Свентокжицьких гір, його нерівна поверхня не придатна для життя. Площадка городища еліпсоїдної форми і оточена валом, що місцями переривається. Вал складений з каміння, вершина його плоска, на ній сліди вогню. Культове значення городища підтверджується знахідкою у його підніжжя кам'яного ідола, згадуванням у письмових джерелах свят-илиjща на горі_? легендами, будівлею в 1116 р. церкви Святої Трійці. По знахідкам кераміки воно датується ХІ-ХІІ ст. В 35 км від Лисої Гори знаходиться городище на Горі Грядовій. Городище з концентричними валами створеними з каміння, культурний шар відсутній. На верху гори є капличка, а по її схилу розташовані селища ІХ-ХІ ст. [60,с. 27].

Самим цікавим тут є городище Добжешуво, розташоване на західній частіші Лисогорського хребта. Воно займає високий мис з крутими схилами і обривами навколо. Його овальна площадка 40 х 80 м. Оточена З кам'яними валами. Поверхня валів обвуглена. В центрі площадки на великому каміні вибиті солярні знаки: коло і півколо. На площадці видно кам'яні конструкції у вигляді ящиків-жертовників, для центрального вівтаря створено кам'яний фундамент. За радіовуглецевим аналізом вугілля з першого валу дає дату 795 рік, а навколишні поселення датуються VIII-Х ст. [60, с. 27-28].

Важливий культовий центр знаходився в Перині під Новгородом. За писемними джерелами (Іпатьєвський літопис) ідол Перуна в рік прийняття християнства (988 р.) був зрублений і кинутий в Волхов [30, с. 207]. При розкопках тут відкриті залишки трьох капищ. На відміну від рядових святилищ, в Перині знаходилася по крайній мірі 3 капища зроблених для різних богів. Головне капище являє собою круглу площадку діаметром 21 м, яка підвищена над навколишньою територією, в центі якої збереглася яма з залишками вертикально стоячого стовпа-ідола. Поряд з ямою знайдено кам'яний жертовник з брил каменю. Рів, який оточував площадку являє собою в плані квітку з 8 пелюстками. На дні кожного з них горів вогонь (рис. 9, 3) - [67, с. 92-103]. Час існування святилища в Перині визначається по кераміці X ст. і співпадає з даними літопису про побудову і зруйнування святилища під Новгородом.

Великим культовим центром до прийняття християнства був Київ. Ще при Князі Ігорі ідоли стояли за межею міста "Игорь прийдя на холмь, де стояние Перунъ й покладаша оружье своё, й щиты й золото" [54, с. 39]. В 980 р. князь Володимир Святославович "Постави кумиры на холму вне двора теремного Перуна древяна, а главу его сребряну, аисть злать, й Хърса, Дажъбога, й Стрибога, Симарьгла, й Макошь" [54, с. 56]. Кожний з цих богів повинен був мати свій п'єдестал на капищі. На жаль це найбільш давнє святилище Києва поки ще не знайдено.

Отже, на основі проведеного дослідження можна зробити висновок, що культові міста східних слов'ян мали декілька видів і типів. Проте цей поділ дуже і дуже умовний. Окрім того, привертає увагу й той факт, що плани святилищ мають як спільні ознаки на всій території східних слов'ян та їх західних і південних слов'ян-сусідів, а й певні територіальні відмінності (болотяні городища-святилища у Білорусі).

2.2 Культові скульптури східних слов'ян

На всіх слов'янських землях було широко розповсюджене поклоніння ідолам. Ідоли знайдені в основному випадково і, як правило, не на початковому місці їх встановлення. Вони також, як правило, не зв'язані з конкретними археологічними пам'ятниками і датованими комплексами. Тож, в зв'язку з ідолами виникають ті ж самі питання, що і при вивченні священних каменів: хто і коли їм поклонявся, ким вони були зроблені?

В письмових джерелах згадуються головним чином дерев'яні ідоли. Широко відомі слова варяга-християнина, сказані в 938 р. в Києві. " Не суть то бози, то дерево; днесь єсть, а утро изъгнеет; ни едят бо, ни пьють,ни молвять; но суть делании в дереве." [54, с. 38].

Дерев'яні ідоли, безперечно, були в великій кількості у східних слов'ян, та на їх території великих дерев'яних статуй поки що не знайдено. Зате на тих пам'ятниках, де зберігається дерево, відомі чисельні маленькі статуї зображення богів, про що ми згадувати вище. В Новгороді в пластах Х-ХІV ст. їх знайдено близько 20, походять вони також зі Старої Ладоги, Смоленська, Пскова. Ці невеликі фігурки пов'язують з зображенням нижчого духа-домового [4, с. 33]. Цілком можливо, що зовнішній вигляд домових співпадав із виглядом вищих богів.

Ідоли слов'ян були скульптурним зображенням і представляли собою об'ємні фігури, часто зроблені на весь зріст (Стара Ладога), або мали вид рельєфних голівок на довгому стержні. Звичайно, що дерев'яних скульптур було більше, бо їх простіше було створювати, та й такого матеріалу в слов'янських землях завжди вистачало. Але для великих святилищ повинні були використовувати кам'яні скульптури, що були більш довговічними.

Місця знахідок цих ідолів свідчать про слов'янську належність їх виготовлювачів і шанувальників. Згадки про ідолів, зроблених з каменю і металу, зустрічаються в джерелах. За Іоакимівським літописом, "Добриня же идолы сокрушил, деревяные сожгаша, а камении изломавъ в реку ввергаша", в "Слове о том, како первое погани кланялись идолам" (XI ст.) говориться: "начаши кумиры творити, они деревяни, Ішеи медяны, друзеи ж мраморяне й золотеи й сребрении" [3, с. 264].

Ідоли, зроблені з каменю, знайдені по всій слов'янській землі. Найбільша кількість кам'яних статуй в Подністров'ї, на Поділлі [10, с. 287]. Тут же крім збережених ідолів, є багато відомостей про "кам'яних баб", які колись знаходились в різних місцях. Ідол, знайдений селянами коло Гусятина на Збручі, мав вид чотиригранного стовпа із зображенням на ньому людською головою, кіньми і ще якимись фігурами. Ідол був розбитий і каміння використане при побудові церкви. В тому ж районі була витягнута в 1850 р. з води кам'яна фігура з чотирма обличчями. Кам'яні ідоли знайдені в багатьох місцях Білорусії і північних областей Росії: в Брестській області (Гробовці, Залуззя) - [50, с. 317-318], в Себежному районі Великолуцької обл. [20, с. 176-179]. під Псковом [32, с.109-110]. Збереглися численні перекази про ідолів, які колись стояли в різних містах Русі [27, с. 234-236].

По даним, які є зараз, ідоли в давнину стояли на спеціально зробле-них для них святилищах, які знаходяться в стороні від житлових поселень; як то було в Києві- "на холму вне двора тюремного [54,с. 56], на Перині під Новгородом. Не тільки у слов'ян, але і по віруванням і практиці інших народів, ідоли помішувалися в окремих спеціально для них зроблених святилищах. Так, на святилищах стояли баби половців і коло них приносили в жертву тварин і людей. На підвищеннях коло кам'яних баб половців робилися кам'яні кладки і огорожі з каменю [56, с. 73; 85, с. 199-201]. Тобто встановлення ідола і оформлення навколишнього простору не було чим-то виключно слов'янським, а відповідало практиці синхронних народів Східної Європи.

В слов'янських землях лише на двох святилищах ідоли були знайдені на відведених для них спочатку місцях: на городищах-святилищах Ржавинці і Звенігород. Язичницькі ідоли посилено знищувалися при розповсюдженні християнства. В 988 р. князь Володимир звелів скинути ідолів: одних порубати, інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати до хвоста коня і волочити його з гори на Боричеву узвозу до струмка, і приставив 12 чоловіків побити його. Потім ідола кинути в Дніпро. В річку Почайну був кинутий ідол Велеса на Київському Подолі. Також був знижений ідол Перуна в Новгороді [54, с. 279; 30, с. 37-38]. Від того стає зрозумілим чому ідолів, як дерев'яних, так і кам'яних, часто знаходять у воді. Так був знайдений ідол в Збручі коло с. Личковці, в Дністрі, а також ідол біля с. Локушня, в струмку біля Пскова [10, с. 261].

Поклоніння ідолам мало магічне, очищаюче значення. Навіть знищуючи їх слов'яни мали страх перед ними, вірили в їх силу, відносилися до них як до вмістилищ бісів. Ідолів відправляли на той світ по воді або спалювали для того, щоб знищити їх злу силу. Суєвірний страх перед ідолами довго зберігався серед селян, і по багатьом свідченням, вони ще в XIX ст. розбивали на шматки випадково знайдені статуї, як то було, наприклад, в Іванківцях, в Гусятині. Це ж грозило і Збручському ідолу, коли він був витягнутий з води і привезений в с. Личковці. Каміння від ідолів часто використовували при побудові церков, інколи влаштовували в стіни цілі статуї (Гусятин) - [10, с. 238-262]. Статуї звозили до сучасних кладовищ як в Яровці на Дністрі [75, с. 92]. В той же час ідолам приписувалися охоронна і цілюща сила. Так коло Коломиї, в Карпатах, з ідола зшкрібали шматочки для виготовлення ліків.

Ховали ідолів і самі язичники. Так, ідол Триглава в Щетині був захований в дуплі дуба. Можливо, що і Збручський ідол був захований - традиційно опущений в воду при залишенні язичниками святилища Богит. Майже повна відсутність закритих комплексів перешкоджає датуванню ідолів. Визначити час їх створення інколи можна по особливостям мистецьких прийомів і по тим небагатьом атрибутам, які на них продивляються. Та це можливо тільки для деяких статуй. Так, по шаблі, зображеній на Збручському ідолі, яка має довгий клинок і вигнуте перехрестя з шароподібним закінченням (Рис. 1, 2). Цей ідол може бути датований другою половиною Х-ХІ ст. [31, с. 68-69]. Примітивний кам'яний ідол, знайдений на своєму початковому місці в жертовному приміщенні, на Збручському городищі-святилищі Звенигород і по комплексу знахідок гарно датується першою половиною XIII ст. [60, с. 37-50].

Ідолів знайдених на Поділлі, звичайно пов'язують з черняхівською культурою, на поселеннях якої знайдено деякі статуї. В зв'язку з масовим знищенням ідолів протягом довгого часу із звичаєм перенесення їх на інші місця здається дуже сумнівним, що ідол в Іванківцях на Дністрі міг зберегтися на черняхівському поселенні і простояти на своєму місці в вертикальному положенні тисячу років, як вважають його дослідники. Два інші ідоли знайдені поблизу, були явно переміщені, - один розбитий селянами і закопаний, інший був покладений на межі коло городу [12, с. 141; 23, с. 136-142].

При розкопках рядом з ідолами ніяких споруд, крім кількох ям, звичайних для поселень, відкрито не було і немає доказів зв'язку стоячого ідола з черняхівським пластом. Підстави для датування ідолів у с. Іванківці IV-V ст. н.е. не достатньо, скоріше можна думати що ідоли в пізніший час були звезені сюди з різних міст й складені коло кладовища.

Ідол, в с. Ставчани Хмельницької обл. також був знайдений на черняхівському поселенні, та невеликий розкоп, закладений біля нього, не дав кінцевої відповіді про зв'язок ідола з цим селищем. Мабуть, ідоли було просто вкопані в культурний пласт населення, і відповідно, повинні бути віднесені до більш пізнішого часу, чим черняхівська.

Викликає сумніви і етнічна належність творців ідола в Ставчанах. На спині статуї зображена довга коса [13, с. 370-379], що характерно для скульптур тюркоязичних народів. Зближує з тюркським зображенням і наявність на ідолі круглої шапочки, дуже схожої на сферичний шлем, не характерний для руських воїнів, але широко розповсюджений в степах [56, с. 25-27]. Загальний вигляд статичної скульптури - ідола з виділеною головою і виступаючими плечима (Іванківці), теж нагадує половецькі статуї. Більш рельєфно модельовані голови ідолів з Новгорода, Збруча (Рис. 1; 10, 1). На обличчях цих ідолів виступають більші носи, заглибленими зображені очі та рот. Голови закриті конічними шапками з оторочкою типу княжих. Цікавий ідол, який стоїть на скалі коло Урича в Карпатах. Це грубо витесаний стовбур з наміченими обрисами обличчя і чітко вираженим профілем. По своїм стилістичним особливостям він повністю відповідає слов'янським зображенням, але даних для його датування поки що немає.

На стелах інколи висічені руки, зігнуті на грудях, але права піднята вверх, а ліва - опущена. В повний зріст зроблені лише фігури, висічені невисоким рельєфом, такі як Збруцький ідол (Рис. 1). Ця група ідолів істотно відрізняється від кам'яних баб кочовиків по моделюванню всієї фігури, по її позі, манері зображення, деталях одягу, супроводжуючим предметам. Лише на ставчанському ідолі можна виявити вплив кочовиків. По ряду деталей ідоли слов'янських земель відрізняються і від чисельних кам'яних скульптур прусів. Останні представляють собою конічні погрудні зображення, їх руки симетрично складені на грудях статуї забезпечені порівняно більшою кількістю предметів - ріг для пиття, меч, палиця.

Серед відомих у слов'ян ідолів Збруцька скульптура відрізняється складністю і багатоплановістю своїх зображень. Ідол представляє собою чотиригранний стовп висотою 2,57 м зі сторонами по 29 і 32 см, кожна грань якого заповнена зображеннями розділеними на три яруси (Рис. 1). Голова покрита круглою шапкою з полями й має чотири обличчя, звернені в чотири сторони. Обличчям на гранях ідола відповідають великі фігури верхнього ярусу - дві жіночі, які тримають в руках ріг і кільце (Рис. 1, 1, 4), і дві чоловічі (Рис. 1, 2, 3), одна з яких зображена з шаблею. В середньому ярусі поміщені дві чоловічі і дві жіночі фігури, коло однієї з яких зображена дитина.

Більшість дослідників зіставляли Збруцького ідола зі Святовитом, описаним Саксоном Граматиком: "В храмі втановлений величезний, вище чоловічого зросту, ідол з 4 головами і шиями, з яких 2 звернені до грудей, а дві - до спини. В правій руці ідол тримає зроблений з ізних металів ріг, який щорічно наповнюється чистим вином. Ця рідина служить для гадання про родючисть майбутнього року. Туніка складена з різних шматків дерева так уміло, що неможна помітити місця з"єднань. Ноги ідола стоять на землі, основа їх захована під землю" [19, с. 285].

Отже, Збруцький ідол має спільні риси зі Святовитом: втілення 4 образів і атрибути - ріг, меч. Але ці ознаки широко розповсюджені у різних народів. В той же час у Збруцького ідола і Святовита Арконського багато відмінностей, в них відображуються особливості ідолів, зроблених з дерева і каміння. Святовит, як дерев'яна статуя, представляв собою об'ємну скульптуру людини, стоячої у весь зріст. Збруцький ідол мав вид 4-граного стовпа з рельєфним зображенням. Чотири грані пов'язувалися з порами року, три яруси - з уявою про трьохярусовий поділ світу на небо, землю, сонце і зірки.

Найбільш обґрунтовані положення щодо Збруцького ідола висунув Б.О. Рибаков. На думку цього автора, ідол представляв собою цілу космологічну систему, картину Всесвіту, де в верхньому ярусі мешкали божества неба, в середньому - люди землі, а в нижньому - божество підтримуюче все світоутворення. Дослідник пропонував ототожнювання божеств, зображених на гранях ідола:

Макошь - богиня родючості і врожаю;

Лада - покровителька польових робіт;

Перун - бог грози, блискавки, покровитель воїнів;

Даждьбог - бог сонця;

Велес - бог предків і багатства.

Боги складали пантеон і уособлювали собою божество Всесвіту [64, с. 236-251].

Люди наділяли ідолів магічними властивостями, приносили їм жертви, сподіваючись на милість відповідного богу. Отже, можна зробити висновок, що ідоли були прямим відображенням світогляду тогочасної людини. Вони були втіленням божества, заміною його на землі. Звертаючись до нього людини сподівалася на допомогу. відсутність специфічних схожих рис на ідолах свідчить, скоріш за все про те, що не було єдиного уявлення зовнішнього вигляду божественного персонажу. Ідол був втіленням, перш за загальної се, ідеї потойбічної сили.

Таким чином, культові місця давніх слов'ян були різноманітними і різнорівневими, що залежало від кількості людей, які брали участь у відповідних діях. Найменшими були - сімейні (родинні), найбільшими - загальнослов'янські (міжплемінні - Збруцьке, Перинь). Невід'ємним атрибутом святилища-капища був ідол - скульптурне зображення того чи іншого божества. Більшість з них втрачена з причин їх паплюження під час прийняття християнства. Окремі знахідки свідчать про іконографічну близькість ідолів-домових та ідолів для великих капищ, а також про невизначеність персоніфікованих рис окремих богів. культові місця, особливо великі капища були важливим фактором суспільного життя і самосвідомості давніх східних слов'ян. Ритуальні дії були значною частиною світогляду і загальної культури наших пращурів.

Релігійні свята були прив'язані до космогонічних (календарних) та господарських циклів. відправленням обрядів відали жерці, ознакою яких були дерев'яні різні посохи (Рис. 2, 2-9). Обрядові співи та ігрища мали вигляд хороводів навколо ідола, як це зображено на середньому ярусі Збруцького ідола (Рис. 10). Люди прикрашали свій одяг ритуальними прикрасами, серед яких слід виділити обрядові браслети (Рис. 11). На кожному з них можна бачити зображення свят, божеств та сцен ритуалу [64, с. 261].

Середньовічні європейські архітектура і мистецтво мають тісний зв'язок із релігією. Не є виключенням з цього й життя наших предків - східних слов'ян. Їх капища - це по своїй суті - храми, а ідоли - ікони. Ритуальні дії включали в себе осанну божеству та прохання кращої долі, що зближає обрядові дії наших предків-язичників з християнською культурою Європи середніх віків. Саме використання капищ та ідолів, разом з ритуальними діями, що були пов'язані з ними, підготували певною мірою сприйняття християнського культу, вплітаючись в нього своїми барвами.

Розділ III. Амулети східних слов'ян

Важливими і широко представленими предметами східнослов'янського язичества взагалі і культу зокрема є амулети-обереги, які були призвані захищати своїх володарів від злих сил навколишнього середовища. Одночасно з тим, вони були й особливим видом давньоруської дрібної пластики. Амулетами-оберегами називались предмети з втіленням сили того чи іншого божества, яким приписували надприродну силу. Такі амулети часто носили з собою і вони захищали їх власників від різних злих сил, відвертали напасті, нещастя, чари, лихо.

Знахідки таких культових речей часто виявляють серед курганних старожитностей. Це й зрозуміло, бо найдорожче і найнеобхідніше дають у невідоме життя. Серед амулетів зустрічаються мініатюрні зображення звірів, коней, птахів, а також різні предмети - топірці, ножі, гребені, ключі, замочки, ложки, ковші, бубонці. Надаючи загальні відомості щодо східнослов'янських язичницьких амулетів Б.О. Рибаков порівнює їх з "язичницькими письменами" [61, с.400]. Подібні ствердження мають зміст, тому що амулети відображають практично усі пласти давньослов'янської матеріальної та духовної культури. В них відбивається давнє уявлення про всесвіт та його найвпливовіші сили.

Слов'яни того часу носили амулети - обереги у вигляді сокирок, лунниць, різних круглих підвісок, пов'язаних з сонцем, й таких, що зображали різні вироби побуту і зброї. Якщо окремий предмет - амулет - виражає поодиноке поняття, що співвідноситься зі словом, то комплект таких культових предметів вже відображає цілу фразу, яка може багато розповісти досліднику про господаря.

Матеріал, з якого виготовлялися амулети був різноманітним. Перш за все використовувалася бронза, іноді срібло; зрозуміло, що були кістяні та дерев'яні амулети (з найбільш дешевого матеріалу), які погано зберігаються. Носили їх на груді або біля серця, що вважалися вмістилищами душі, підвішуючи на ланцюжок. За допомогою ланцюжків та об'єднувальної дужки кілька оберегів могли носитися разом, що за думкою власника лише посилювало їх магічні властивості і захищеність людини від навколишніх злих сил. Взагалі ж амулети підвішувалися на коротких або довгих ціпочках, ланцюжки яких мали форму кільця (Рис. 12, 8) або латинської літери "S" (Рис. 12, 5, 11; 13, 6) чи цифри "8" (Рис. 12, 5); інколи вони створювалися з переплетеного (Рис. 13, 12) чи скрученого (Рис. 13, 2) дроту. Нерідко роль ланцюжка виконували групи кілець (Рис. 13, 1, 7) . Все це свідчить про бажання придати оберегу ще й декоративного вигляду.

Кожен з амулетів-оберегів був частиною магічного дійства навколо людини. Його використання супроводжувалося певними магічними текстами або зверненнями до тих сил, на допомогу яких розраховувала людина. Саме на світ духів і була розрахована сили амулетів [63, с. 170-171]. Тому слід визнати, що будь-який язичницький амулет був вплетений в загальну систему обрядово-культових дій і відображав одну з сторін внутрішнього світу людини.

Найбільш поширеними були амулети, які співвідносяться із сонячним світлом, тому що саме денне світило виганяє злих духів і є основою всього живого на землі. У східних слов'ян символом сонця був рудий кінь та сонячне коло. Тому зображення коників та ще й із солярним знаком (коло) слід пов'язувати із загальним бажанням (побажанням, якщо цей амулет є подарунком) добробуту, вдачі, всіляких гараздів. Сонячні коники використовувалися як поодинокі фігури-обереги, так и в складі магічних гарнітурів (Рис. 12, 2, 4, 11, 12; 13, 1, 2, 7, 12).

Цікаву думку щодо солярних амулетів висловив А. Бобринський. Він їх не вважає оберегами взагалі. Виходячи з того, що кінь був символом добра і щастя у східних слов'ян, він вважає що ці "ранкові коні" були ключем для вирішення багатьох питань космогонічного характеру в складній системі вірувань східних слов'ян, які в цілому були пов'язані із культом сонця. Для доказів цього положення дослідник використовує значний етнографічний матеріал з російських виробів різьбленого дерева [7, с. 74].

Додає вірності цій гіпотезі й думка В.П. Даркевича, який говорить, що зображення коней завжди присутні в геоцентричній картині слов'янського світу. суть її полягає, на думку дослідника, в тім, що вдень сонце по небу везуть коні (іноді - лебеді), а ніччю сонце пливе вже підземним океаном, і везуть його водоплавні птахи. Тому часто в казках і в народному мистецтві співставляються як взаємозамінні образи коня і лебедя, коні й качки [22, с. 56-67].

Слід відразу зазначити, що навіть з прийняттям християнства солярні коники продовжували використовуватися, свідченням чому є знахідка привіски-амулету у вигляді стилізованого коня до якого за допомогою ланцюжка був доданий хрест (Рис. 13, 10). наведений факт, в ряду інших, є яскравим свідченням двовір'я на ранніх порах християнізації східних слов'ян.

Практично тотожнім за змістом був амулет із зображенням грифона - синкретичний образ напівдракона , що поєднував в собі риси тварини й птаха (Рис. 12, 1, 3, 8).

Із сонячним культом пов'язані й круглі підвіски. Вони нагадують за формою сонячний диск. З курганних поховань відомі підвіски без орнаменту, що іменували собою сонце.

З культом нічного світила - луни - пов'язані чисельні підвіски у вигляді півкола (так звані "лунниці"). Найбільше їх знайдено в курганних похованнях у разках намиста. Іноді їх носили як сережки. Це були амулети-обереги, які захищали дівчат від злих чар і сил. Одну з них знайдено на території Десятинної церкви у жіночому похованні разом з намистом, що складалось з 30 бусин. Вона була вилита з низькопробного срібла і мале трубчасте вушко. Ця свинцева вузько рога підвіска відрізняється від інших типів тим, що її вушко зроблено на видовженому стрижні у вигляді невеличкого хрестика [8, с. 12].

Поява амулетів-сокирок була спричинена піднесенням культу бога грози, блискавки, битви, яким був Перун. Розквіт його популярності припадає на Х-ХП ст., коли посилилася роль військової дружини і князя. На ранніх, додержавних стадіях розвитку слов'янського суспільства головними та найбільш шанованими були боги природі, що більше відповідали родинному ладу і верховенству звичаєвого права й общинної моралі. Процеси державотворення супроводжуються відділенням верхівки суспільства (князя та його військової верхівки) від общинників. Нова, не родова, а вже соціальна верхівка посилено культивує шанування нового верховного божества, яке за часи родинного ладу було другорядним - Перуна.

Саме з цим і пов'язана поява оберегів з військовою символікою, які й виконували роль оберегів, виступали символами і атрибутами грізного небесного бога та одночасно засвідчували належність до військової касти княжого оточення. Мініатюрні бронзові та залізні вироби, що імітували справжні сокири та мечі (Рис. 13, 3, 9), зустрічаються у Києві та на його околицях, зокрема в дитячому похованні X ст. Біля Десятинної церкви [8, с. 122].

Символом дружинника-слов'янина був меч, як основна професійна зброя, сокира була скоріш за все притаманна варягам, що часто входили до складу ближньої княжої дружини. Тому сокира, як символ військової вдачі, була, скоріш за все, привнесена з культом скандинавського бога Тора. Слід відмітити, що мечі взагалі були доволі рідкісними амулетами. Один з них було знайдено в кургані № 47 лісової групи Гньоздівського могильника. Привіска залізна, має пряме перехрестя і трьохкутний набалдашник з отвором, куди вставлено кільце для підвішування (Рис. 13, 9) - [47, с. 40].

Окрім того, аналізуючи такий оберег як сокира, не слід забувати і про її господарче значення: розчищення лісових ділянок, будівництво тощо. Про невійськовий характер деяких амулетів-оберегів у вигляді сокири свідчить розміщення на їх тлі сонячного орнаменту у вигляді солярних кіл (Рис. 13, 3). До того ж саме у Південній Європі сокира була символом блискавки (природного явища и проява гніву Перуна).

Таким чином в образі сокири просліджується злиття різних аспектів розуміння сокири як символу. тут плідно зливалися утилітарно-магічні та міфологічні прояви розуміння призначення сокири: знаряддя праці, зброя та сокира небесного блискавичного і гнівного бога.

Окрім того, згідно віруванням наших предків, емблемою бога-громовика (яким був Перун), що окрім уособлення сили князя та його дружини охороняв ще й людей від злих духів, були так звані підвіски-бубонці і інші шумові предмети. Вони створювали звуки, які були певною імітацією небесного грому (Рис. 12, 9; 13, 1, 4, 12). У Києві та в Давній Русі взагалі, здебільшого у похованнях жінок, а також у комплексі з прикрасами X - початку XI ст., часто знаходили грушоподібні бубонці, їх закріплювали біля пояса, та на грудях [8, с. 125].

Особливий інтерес представляють привіски-амулети із значною кількістю предметів (Рис. 12, 5; 13, 6). В окремих похованнях зустрічалися цілі набори амулетів підвішених на ціпочці до загальної основи. Вони пов'язані з різноманітною чаклунською магією.

Для прикладу візьмемо складний амулет з кургану № 11 могильника Кохани (Рис. 12, 5). Він складається з п'яти амулетів-привісок на єдиній дужці. Тут представлений птах в спокійній позі, ложка (в двох екземплярах), щелепа хижака та ключ. такий амулет дарувався молодим, що вступали до шлюбу, про що свідчить наявність подвійних предметів (ложок) [64, с. 341].

Весілля, а це був ухід молодої жінки з під опіки рідного дому й батьківської родини в іншу сім'ю, завжди обставлявся значною кількістю обрядів (багато з них, доречи, збереглися й до наших днів), чаклунства, закляття, особливих речей одягу. Тому цілком природно, що серед одягу і прикрас значне місце займали амулети. Останні треба розглядати, перш за все, як прояв обрядів закляття, бо кожна річ тут була певним символом, який мав глибокий зміст.

Ось як Б.О. Рибаков пояснює, розшифровує зміст означеного вище складного амулету. На його думку птах зі стародавніх часів був символом сім'ї. Образ птаха часто зустрічається в обрядових і зокрема у весільних піснях східних слов'ян. Ключ символізує цілісність шлюбу та збереженість речей одружених. Ложка свідчить про побажання мати завжди ситість, достаток в їжі, в добробуті. Щелепа хижака (лютий звір) мала захисний характер. Ще з кам'яного віку люди носили амулети з іклів та зубів хижих сильних тварин, а також кігті, які мали відганяти від людини - володаря амулету всіляке зло [72, с. 129].