Дохристиянські вірування східних слов'ян

Доречи, ікла та кігті, а також їх імітація нерідко використовувалися самі по собі або в складі різних наборів оберегів (Рис. 13, 1, 7, 13).

Крім вже згаданих елементів, що використовувалися як амулети-обереги, нерідко знаходять і вироби у вигляді гребінців. Це були литі з бронзи одноосібні витвори, або в складі з іншими зображеннями (Рис. 13, 2, 5, 10). Часто вони доповнювалися зображеннями коней або солярною символікою. Цей амулет слід вважати за своєрідний гігієнічно-профілактичний оберіг від шкірних шкідників, що є носіями епідемічних захворювань []64, с. 544. Серед амулетів-гребінців є прості за формою, і ускладнені різною орнаментацією вироби.

З побажанням жіночого здоров'я пов'язаний амулет у вигляді водоплавного птаха (найчастіше за все - качка). Це пояснюється тим, що "качечка" (Рис. 12, 6), яка існувала в усіх сферах космосу (повітря, земля і вода, навіть під водою) могла забезпечити саме жіноче здоров'я, що так потрібне для народження нового життя.

Дуже рідко в оберегах зустрічається такий елемент як риба (Рис. 12, 7). Скоріш за все це фаховий амулет професійних рибалок. Спостерігається певна закономірність: там де є риба, там немає птаха. Можливо, це свідчить про те, що амулет із зображенням риби не призначався для одружених.

До амулетів охоронного типу відносяться різні прикраси до жіночого та чоловічого одягу: житні гривні, сережки, браслети-наручні, колти та підвіски до намиста. Нерідко в прикраси включався елемент магії, який мав вид додаткової привіски амулету, або якоїсь частини зображення священного предмету, зображення тварин, птахів, символів. Тим самим жінки сподівалися уникнути дії злих духів, тому носили їх на грудях або біля поясу [8, с. 21].

В чоловічих похованнях найчастіше знаходять амулети у вигляді ножів в ножнах, бо це знаряддя праці було вкрай необхідним практично при будь-якій чоловічій справі (Рис. 14). Окрім того, ніж, як гострий предмет міг використовуватися як зброя проти ворога, рівно як і для відлякування лиха.

В цілому ж всі амулети можна розподілити на дві змістовні групи. До першої з них відноситься ті, які повинні привернути до їх володаря добрі сили - це так звані благо сприятливі символи -ложка, ключ, птах (всі види), кінь, сонячне коло и, можливо, риба. Друга група амулетів - це в прямому розумінні обереги, призвані захистити віджахнути від володаря злі сили, біду. до них відносяться сокира, меч, ікла тварин та їх імітація, щелепи тварин та їх частини. А амулет-ніж виконував обидві функції. Щодо чудових властивостей амулетів, то це проходить дуже широко через фольклор: казки, пісні, прислів'я та легенди.

Таким чином вся сума названих вище амулетів забезпечувала на погляд стародавніх слов'ян благосприятливі умови існування, узгоджувала їх діяльність з природними силами, збалансовувала денний, небесний і потойбічний підземний світи, стабілізуючи життя кожної конкретної особи в тогочасному розмаїтті богів і духів.

З введенням християнської віри в Київській Русі, використання амулетів, як своєрідного прояву залишків язичництва, продовжувалося. Багато язичницьких амулетів перейшло в прикраси, зберігаючи свій сакральний зміст. Це були намиста з додатковими привісками, зображення на колтах, привіски біля поясів, орнамент на тканинах та шкіряних виробах, тощо. Серед археологічних матеріалів Х-ХІП ст. чимало різних знаків, які стосуються культу небесних тіл і втілюють цілий ряд космічних вірувань язичників [8, с. 21].

Сам хрест - символ розп'яття Ісуса і християнської православної віри взагалі, цілком узгоджувався з язичницьким хрестом, якій поряд із свастикою був символом вогню, сонячного божества, а тому виробом з них, приписували особливі священні властивості. тут можна бачити добрий для нової монотеїстичної релігії збіг обставин. В християнських похованнях часів Давньоруської держави нерідко знаходять невеличкі металеві ікони із зображенням богородиці разом з численними язичницькими символами чи оберегами.

Все це свідчить, що реальне християнство почало проникати в давньоруське село лише у ХІІ - ХІІІ ст., принаймні язичество зберігало свій вплив на світогляд східних слов'ян ще кілька віків після офіційного прийняття православ'я. В збереженні язичництва і, зокрема практики використання амулетів є свідченням своєрідного протесту села та місцевих майстрів насильницькій християнізації [37, с. 40; 64, с. 351]. Однак проблема збереження язичеської віри східних слов'ян с православному середовищі Київської Русі - це тема окремого дослідження.

А в підсумках по розділу слід ще раз наголосити, що амулети, в тому числі й обереги були частиною культової практики наших предків - давніх слов'ян - не тільки за часи язичництва, а й в пору раннього християнства на Русі.

Висновки

язичництво слов'янський оберег амулет

Проаналізувавши матеріали по обраній темі дипломного дослідження ми пересвідчилися в складності виявлення артефактів, які б свідчили про давню релігію східних слов'ян, їх вірування та культову діяльність. Тому одним з головних висновків є те, що обрану для нашого диплому тему неможливо вивчати тільки на археологічних джерелах. Тут потрібно комплексне дослідження із залученням методики як суміжних наук - історія, лінгвістика, так і фольклору.

Головне питання, з якого розпочинається вивчення будь-якого аспекту давньослов'янської ідеології є визначення пантеону боргів та їх функціонального значення в житті тогочасного населення Східної Європи. Тут відправною точкою може слугувати пізні свідчення переддержавного періоду про пантеон язичницьких богів на київському капищі князя Володимира-хрестителя.

Розглянувши вказаних богів Володимирова пантеону, ми повинні розуміти, що ними перелік потойбічних сил не вичерпується. були ще боги, яких було безліч і в яких вірив простий люд. Зараз однозначно відповісти, що уособлює те чи інше божество вкрай важко. Це пов'язано з тим, що з часом функції богів доповнювалися, змінювалися, збігалися із сферами діяльності інших богів. Змінювались їх імена і навіть зображення.

Окрім того, можна констатувати, що східні слов'яни шанували богів, що залишилися їм в спадок від часів спільної слов'янської історії і, навіть, від часів індоєвропейської релігійно-культурної єдності. Цілком можливо, що слов'яни, які жили в оточенні інших етносів, знаходилися у сфері взаємовпливів із сусідніми народами, що теж вплинуло на релігію наших предків.

Соціальні зміни в давньослов'янському суспільстві, що відбувалися у переддержавний час, не могло не зачепити й релігійної сфери. Поступово відбувається структурування пантеону. Намагаючись привернути увагу слов'ян всіх територій і охопити поставленими для шанування божествами практично всі найважливіші функції людського життя, а також створити єдину релігію для своїх підлеглих, Володимир виділив окремі східнослов'янські божества, віддавши перевагу Перуну.

Культові місця давніх слов'ян були різноманітними. Це залежало від його рангу та кількості людей, які брали участь у відповідних діях. Найбільш поширеними були - сімейні (родинні). Тут головну функцію відігравала домашня піч. Найбільшими святилищами були загальнослов'янські капища (Збруцьке, Перинь). Всі святилищі, незалежно від розмірів були тогочасними храмами давніх слов'ян.

Невід'ємним атрибутом святилища-капища був ідол - скульптурне зображення того чи іншого божества. Більшість з них втрачена з причин їх знищення під час прийняття християнства. Окремі знахідки свідчать про іконографічну збіжність скульптур нижчих богів (домових) із ідолами великих капищ. Слід відзначити неможливість виявлення персоніфікованих рис окремих богів. Культові місця, особливо великі капища були важливим фактором суспільного життя і самосвідомості давніх східних слов'ян.

Відправленням обрядів, які найчастіше збігалися з календарно-господарськими циклами, відали жерці. Обряди супроводжувалися співами та ігрищами, яки мали вигляд хороводів по капищу навколо ідола. Якщо давньослов'янські капища відігравали роль своєрідного храму, то ідоли - це по суті тогочасні ікони. З цього можна зробити ще один висновок: саме використання капищ та ідолів, разом з ритуальними діями, що були пов'язані з ними, підготували певною мірою сприйняття християнського культу, з'єднуючись з ним в різноманітних сполуках.

Вивчення археологічних фактів та писемно-фольклорних джерел переконує, що християнство довго залишалося релігією верхівки суспільства та міського населення. Реально в давньоруське село воно почало проникати десь у ХІІ - ХІІІ ст. Таким чином, язичество зберігало свій вплив на світогляд східних слов'ян ще кілька віків після офіційного прийняття православ'я. Збереженні язичництва, що проявлялося в таємному поклонінні силам природи та у використанні амулетів слід бачити своєрідний протест східнослов'янського населення насильницькій християнізації та феодалізації суспільства.

Список джерел і літератури

1. Абаєв В.І. Дохристианская религия алан. - М.: Изд-во вост. лит, 1960. - 20 с.

2. Аничков Е.В. Весенняя обрядовая песня на западе и у славян. - СПб., 1903. - Ч. 1. - 392 с.

3. Аничков Е.В. Язычество и Древняя Русь. - СПб., 1914.

4. Арциховский А.В. Археологическое изучение Новгорода / А.В. Арциховский // МИА. - 1956. - № 55. - С. 7 - 43.

5. Баженова А.И., Вардугин В.Й. Мифы древних славян. - Саратов, 1993 - 349 с.

6. Баран Б.О., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов'ян. - К.: Наукова думка, 1991. - 144 с.

7. Бобринский А.А. Семантика русской деревянной резьбы. - М.: Наука, 1978. -188 с.

8. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. - К.: Наукова думка, 1992. - 172 с.

9. Боровський Я.Е. Моця А.П. Концепция язычества и христианства в зарубежной историографии и данные археологии / Я.Є. Боровський, А.П. Моця // Славяне и Русь (в зарубежной историографии). - К.: Наукова думка, 1990. - С. 121 - 138.

10. Брайчевский М.Ю., Довженок В.И. Поселение и святилище в селе Иванковцы в Среднем Поднестровье / М.Ю. Брайчевский, В.И. Довженок // МИА. - 1967. - № 139. - С. 238-262.

11. Винокур И.С. Волынские "хлебцы" / И.С. Винокур // Научный ежегодник Черновицкого университета за 1958 г. - Черновцы: Изд-во Черновицкого университета, 1960. - С. 109-111.

12. Винокур И.С. Языческие изваяния Среднего Поднестровья / И.С. Винокур // МИА. - 1967 - № 139. - С. 136 - 143.

13. Винокур И.С. Новые языческие памятники на среднем Днестре / И.С. Винокур // Древние славяне и их соседи. - М.: Наука, 1970. - С. 370-379.

14. Винокур И.С., Хотюн Г.Н. Языческие изваяния из с. Ставчаны в Поднестровье / И.С. Винокур, Г.Н. Хотюн // СА. - 1964. - № 4. - С. 210 - 214.

15. Волошина Т., Астапов А. Языческая мифология славян. - Ростов на Дону: Феникс, 1996. - 446 с.

16. Гальковский Н.М. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. - М., 1913. - 214 с.

17. Гвоздикова Л.С. К типологии русского свадебного хлеба / Л.С. Гвоздикова // Материальная культура и мифология. - Л.: Наука, 1981. - С. 207-210.

18. Грушевський М.С. Історія України. - К.: Левада, 1997. - 214 с.

19. Гуревич Ф.Д. Збручский идол / Ф.Д. Гуревич // МИА. - 1941. - № 6. - С. 279 - 287.

20. Гуревич Ф.Д. Каменные идолы Себежского музея / Ф.Д. Гуревич // КСИИМК. - 1954. - Вып. 54. - С. 176-179

21. Данилюк А.І. Українська хата. - К.: Наукова думка, 1991. - 108 с.

22. Даркевич В.П. Символы небесных светил в орнаменте Древней Руси / В.П. Даркевич // СА. - 1960. - № 4. - С. 56 - 67.

23. Довженок В.И. Древнеславянские языческие идолы в с. Иванковцы в Поднестровье / В.И. Довженок //КСИИМК. - 1952. - Вып. 48 - С. 136-142.

24. Дубов И.В. Новые источники по истории Древней Руси. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. - 175 с.

25. Забашта Р.В. До питання до еволюції й формальнообразної структури монументальної скульптури слов'ян-язичників / Р.В. Забашта // VII Подільська історико-краєзнавча конференція. - Тези доповідей. - Кам'янець-Подільськ: Видав. педінституту, 1987. - С. 84-85.

26. Забашта Р.В., Пошивайло О.М. Перунові дуби / Р.В. Забашта // Археологія. - 1992. - № 2. - С. 57-68.

27. Золотов А. Изваяния языческих богов на Руси (письменные известия и устные предания) / А. Золотов // СА. - 1985. - № 4. - С. 234 - 236.

28. Ибн Фадлан. Путешествие Ибн Фадлана на Волгу. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1939. - 194 с.

29. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. - К.: АТ "Обереги", 1994. - 424 с.

30. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - Л.: Изд-во АН СССР, 1962. - 87 с.

31. Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. Вып I // САИ. - 1966. - Вып. Е1-36. - 176 с.

32. Кирпичников А.Н. Языческое святилище у Пскова / А.Н. Кирпичников // Древности славян и Руси. - М.: Наука: 1988. - С. 109-110.

33. Козак Д.Н., Боровский Я.Е. Святилища восточных славян / Д.Н. Козак, Я.Е. Боровский // Обряды и верования древнего населения Украины. - К..: Наукова думка, 1990. - С. 84 - 101.

34. Колода В.В. Исследования 1997 г. на Верхнем Салтове / В.В. Колода // АВУ 1997 - 1998 рр. - К.: Видав. ІА НАНУ, 1998. - С. 22 -23.

35. Колода В.В. Житло із жертовником на Мохначанському городищі / В.В. Колода // АЛЛУ. - Полтава, 2001. - Ч. 1. - С. 42-46.

36. Колчин Б.А. Новгородские древности. Резное дерево. - Москва: Наука, 1971. - 63 с.

37. Кондратьева О.А. Гребень в погребальном обряде / О.А. Кондратьева // Язычество восточных славян. - Л.: ГМЭ, 1990. - 176 с.

38. Константин Багрянородный. Об управлении империей. - М.: Наука, 1989. - 496 с.

39. Кривошеев Ю.В. Религия восточных славян накануне крещения Руси. - Л.: Знание, 1988. - 32 с.

40. Кухаренко Ю.В. Раскопки на городище Хотомель / Ю.В. Кухаренко // КСИИМК. - 1957. - Вып. 68. - С. 90 - 97.

41. Кухаренко Ю.В. Средневековые памятники Полесья // САИ. - 1961. - Вып. ЕI-57. - 40 с.

42. Лявданский А.Н.Материалы для археологической карты Смоленской губернии // Труды Смоленских государственных музеев. - Смоленск, 1924. - Вып. I. - 184 с.

43. Максимов С.В. Нечистая, неведомая и крестная сила. - М.: Книга, 1989. - 175 с.

44. Макаров Н.А. Жертвенный комплекс конца ХIII - начала ХIII вв. на Каргаполье / Н.А. Макаров // КСИА. - 1987. - Вып. 190 - С. 71 - 83.

45. Миронова В.Г. Языческое жертвоприношение в Новгороде / В.Г. Миронова // СА. - 1967 - № 1. - С. 215-227.

46. Москаленко А.Н. Святилище на реке Воргол / А.Н. Москаленко // СА. - 1966. - № 2. - С.126-131.

47. Недошвина Н.Г. О религиозных представлениях вятичей ХI - ХIII вв. / Н.Г. Недошвина // Средневековая Русь. - М.: Наука, 1976. - С. 38 - 49.

48. Недошвина Н.Т. Об одной группе древнерусских амулетов / Н.Г. Недошвина // Средневековые древности восточной Европы. - Труды ГИМ. - 1993. - С. 39-45.

49. Нидерле Л. Славянские древности. - М.: Изд-во иностр. лит., 1956. - 450 с.

50. Никитина В.Б. Находки в Брестской области / В.Б. Никитина // АО 1970. - М.: Наука, 1971. - С 317-318.

51. Николаева Т.В. Древнерусская мелкая пластинка из камня ХI - ХV вв. - М.: Наука, 1983. - 163 с.

52. Николаева Т.В., Чернецов А.В. Древнерусские амулеты-змеевики. -М.: Наука, 1991. - 119 с.

53. Павлюк С.П. Українське народознавство. - Львів, 1994. - 607 с.

54. ПВЛ. - М.-Л., Изд-во АН СССР, 1950. - Т. 1. - 406 с.

55. Писаренко Ю.Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді Давньої Русі. - К.: ІА НАНУ, 1997. - 239 с.

56. Плетнёва С.А. Половецкие каменные изваяния - М.: Наука, 1974. - 200 с.

57. Плетнёва С.А. На славяно-хазарском пограничье. - М.: Наука, 1989. - 288 с.

58. Прокопий из Кесарии. Война с готами. - Москва: Изд-во АН СССР, 1950. - 515 с.

59. Русанова И.П., Тимощук Б.А. Збручское святилище(предварительное сообщение) / И.П. Русанова, Б.А. Тимощук // СА. - 1986. - № 4. - С. 165 - 168.

60. Русанова И.П., Тимощук Б.А. Языческие святилища древних славян. - М.: АРХЭ, 1993. - 144 с.

61. Рыбаков Б.А. Из истории культуры Древней Руси. - М.: Изд-во МГУ, 1984. - 240 с.

62. Рыбаков Б.А. Основные проблемы изучения славянского язычества.М.: Наука, 1964. - 9 с.

63. Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М.: Наука, 1981. - 607 с.

64. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. - М.: Наука, 1988. - 783 с.

65. Рябинин Е.А. Зооморфные украшения Древней Руси Х - ХIV вв.. - Л.: Наука, 1981. - 123 с.

66. Семенова М.П. Мы славяне. - М.: Знание, 1998. - 68 с.

67. Седов В.В. Древнерусское языческое святилище в Перыни / В.В. Седов // КСИИМК. - 1953.- Вып. 50. - С. 92-103.

68. Седов В.В. Языческая братчина в древнем Новгороде / В.В. Седов // КСИИМК. - 1956. - Вып. 65. - С. 138-141.

69. Седов В.В. К вопросу о жертвоприношениях в древнем Новгороде / В.В. Седов // КСИИМК. - 1957. - Вып. 68. - С. 20 - 30 .

70. Седов В.В. Сельские поселения центральных районов Смоленской земли (VIII - ХV вв.) // МИА. - 1960. - № 92. - 158 с.

71. Седов В.В. Языческие святилища смоленских кривичей / В.В. Седов // КСИА. - 1962. - Вып. 67. - С. 57-64.

72. Седов В.В. Восточные славяне в VІ-ХІІІ вв. - М.: Наука, 1982. - 327 с.

73. Семенова М.П. Мы славяне. - М., 1998. - 134 с.

74. Скуратівський В.Т. Русалії. - К.: Довіра, 1996. - 733 с.

75. Тимощук Б.О. Слов'яни Північної Буковини V - ІХ ст. - К.: Наукова думка, 1976. - 178 с.

76. Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (Х - перша половина ХIV ст.). - Київ: Наукова думка, 1982. - 206 с.

77. Тимощук Б.А. Об археологических признаках восточнославянских городищ-святилищ / Б.А. Тимощук // Древние славяне и Киевская Русь. - К.: Наукова думка, 1989. - С. 186-191.

78. Тимощук Б.А. Археологические признаки восточнославянских городищ-убежищ / Б.А. Тимощук // КСИА. - 1989а. - Вып. 195. - С. 15 - 20.

79. Тимощук Б.А. Восточнославянская община. - М.: Наука, 1990. - 267 с.

80. Толочко П.П. Київська Русь. - К.: Абрис, 1996. - 259 с.

81. Толочко П.П., Боровський Я.Е. Язичнецьке капище в "городі" Володимира / П.П. Толочко, Я.Е Боровський // Археологія Києва. - К.: Наукова думка, 1979. - С. 3 - 10.

82. Третьяков П.Н., Шмидт Е.А. Древние городища Смоленщины. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1963. - 194 с.

83. Хавлюк П.І. Про ідеологічні уявлення слов'ян VIII - IХ ст. / П.І. Хавлюк // Проблеми історії та археології. - К.: Наукова думка, 1989.

84. Хвойко В.В. Древние обитатели Среднего Поднепровья и их культура в доисторические времена. - К., 1913. - 101 с.

85. Швецов М.Л. Половецкие святилища / М.Л. Швецов // СА. - 1979. - № 1. - С. 199 - 209.

86. Шмидт.Е.А. Археологические памятники Смоленской области. - Смоленск, 1976. - 288 с.

87. Шмидт Е.А. Древнерусские археологические памятники Смоленской области. - М.: Московский рабочий, 1983. - 182 с.

88. Шрамко Б.А. Древности Северского Донца. - Харьков: Изд-во ХГУ. - 402 с.

Додаток

План-конспект уроку з історії України у 7 класі

Тема: Найдавніші відомості про державні союзи східнослов'янських земель

План:

1. Східнослов'янські союзи племен у період військової демократії.

2. Розселення східних слов'ян і колонізація земель на Балканах.

3. Східні слов'яни у VЙЙЙ - першій третині ЙХ ст. Проблема формування східнослов'янського етносу.

4. Язичництво - основа духовної культури східних слов'ян.

Мета уроку:

- систематизувати та поглибити знання учнів про перехід первіснообщинного ладу до феодального суспільства, використовуючи племінні зв'язки з історією середніх віків;

- показати особливості військової демократії як форми державного правління;

- з'ясувати причини і напрямки війн давньослов'янських племен і розселення союзів племен слов'ян;

- підійти до проблеми формування слов'янського етногенезу;

- закріпити навички роботи з картою і підручником.

Основні поняття, терміни, нові слова: військова демократія; прабатьківщина слов'ян; союзи племен; колонізація; сусідська община; ойкумена; демографічний вибір; етногенез.

Хід уроку:

Урок починається вступною бесідою вчителя з учнями про перехід від первіснообщинного суспільства до класового. Користуючись "стрічкою часу", учні згадують головні етапи розвитку первісного ладу, час та причини переходу франків, германців та інших народів Західної та Східної Європи від родової общини до сусідської. Так, шляхом опитування та повторення в пам'яті учнів закріплюються причини формування класів та держави, їх ознаки. Паралельно вчитель опитує учнів за матеріалом попереднього уроку про життя стародавніх слов'ян у середині Й тис. до н.е.

1. З падінням Західної Римської імперії (V тис. н.е.) починається епоха середньовіччя (раннього феодалізму). Для слов'ян це був час швидкого розкладу первіснообщинного ладу й появи деяких ознак нової, феодальної спільності. Цю добу вчені називають військовою демократією.

З'ясувавши спільні риси життя франків, германців, слов'ян середини Й тис. н.е., вчитель ще раз детально розшифровує новий термін "військова демократія". Учні записують у зошит визначення: військова демократія - перехідна від первіснообщинного ладу до класового суспільства форма суспільного устрою, для якої характерна велика роль вождя та його дружини у вирішенні не тільки військових, а й інших справ племені при збереженні таких демократичних інститутів влади, як народні збори та народне ополчення.

Під час відповіді на перше питання плану уроку вчителю слід пам'ятати, що в історичній літературі існують різні погляди на союзи венетів, антів, склавинів. Авторами шкільного підручника подано лише одну з гіпотез. До цього часу залишається спірним навіть їх місце розташування. В ході археологічних розкопок, які активізувалися в післявоєнний час, були знайдені численні пам'ятки матеріальної культури як на півдні України та Росії (особливо в межиріччі Дністра та Дніпра до Сіверського Дінця), так і за їх межами: у Болгарії, Румунії, Чехії.

За свідченням відомого візантійського хроніста VЙ ст. н.е. Прокопія Кесарійського, анти заселяли землі від Дунаю до гирла Дону та Азовського моря. Власне етнонім "анти" іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні, кордоні тодішньої ойкумени. Так називало їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, оскільки анти жили в безпосередній близькості від скіфів та сарматів. За гіпотезою В. Сєдова, анти були іраномовними слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я. Подібну теорію підтримує більшість сучасних істориків. Науковці переконливо доводять, що союзи антів стали основою етносів не лише східних слов'ян, а й південних, можливо, частини західних.

Візантійські хроністи VЙ ст. н.е. достатньо розповідають у своїх хроніках про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Антів зображували високими, світловолосими і дуже сильними людьми, які легко переносять холод, спеку, різні нестачі і злигодні. Племена антів не були ще об'єднані в постійні союзи і "жили в народоправстві" (Прокопій). В "Історії готів" Іордана розповідається про одного з антських вождів кінця ЙV ст. Божа.

2. Під час висвітлення другого питання вчителю слід підкреслити, що в Й тис. н.е. слов'яни були розселені на величезній території від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану, від Дону до Балтійського моря. Слов'яни жили навіть у Малій Азії, Італії, Іспанії. Розселення слов'ян було історично обумовлене, і це слід вчителю у розповіді підкреслити. Під час розкладу первіснообщинного ладу, викликаного еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин, активніше розвиваються землеробство, скотарство, ремесла, торгівля. Поліпшення умов життя викликало демографічний вибух.

В ЙЙ - ЙV ст. в результаті просування на південь готів слов'янські племена поділилися на східні та західні, а після падіння готської держави наприкінці V ст. н.е. слов'яни просунулися до Дунаю та Північного Причорномор'я, що призвело до виділення південних слов'ян. Колонізації Балкан і низки островів Середземного моря сприяло і падіння Аварського каганату в VЙЙ ст. Поступово слов'яни заселили басейн ріки Ельби та південне-західне узбережжя Балтійського моря.

Літописець Нестор на початку "Повісті временних літ" дає характеристику різних союзів східнослов'янських племен: "Слов'яни прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю і Двіною й назвались дреговичами, інші сіли по Двіні й мають назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу озера Ільмень, назвалися власним ім'ям - словенами...". Потім Нестор називає й інші племена: кривичі, сіверяни, дуліби, волиняни, бужани, хорвати, в'ятичі, радимичі, тиверці, уличі. Головними з ранніх племінних об'єднань більшість істориків вважають полянське з осередком у Києві та дулібо-волинянський союз на Галичині.

Питання прабатьківщини слов'ян є одним з найбільш дискусійних у всесвітній історіографії. Існує дві головні точки зору: 1) слов'яни - автохтонне населення Європи і прабатьківщину слов'янства слід шукати на тій території, яку вони посідають нині; не заперечується (як правило) вплив іраномовних та інших етносів на слов'ян; 2) слов'яни прийшли з Передньої та (або) Малої Азії на сучасну територію свого розташування в першій половині Й тис. н.е. Більшість істориків дотримується концепції автохтонності, а не міграційної концепції.

Вже в "Повісті временних літ (початок ХЙЙ ст.) прабатьківщиною слов'янства названо басейн Дунаю: "по мнозіх же временах сіли суть словени по Дунаєві, где есть нине Угорская земля і Болгарская. От тех. же словен розідошися по землі і прозвашиеся імені своїми". Дунайської концепції, наприклад, дотримувався В.О. Ключевський. Більшість чеських та польських істориків вважають, що прабатьківщиною слов'янства є басейн річок Вісла та Одер. Більшість сучасних російських та українських вчених сьогодні дотримуються концепції академіка Б.А. Рибакова, що слов'яни формувалися одночасно на величезній території від Вісли до Дніпра і протягом Й тис. н.е. поступово поділялися на три гілки: західні, східні й південні слов'яни.

Таким чином, більшість істориків визнають праслов'янськими племена, які жили в період бронзової доби по берегах річок Одеру, Вісли, Дніпра, Дунаю, і вважають існування легендарних Несторових племен цілком вірогідним.

3. Висвітлення проблеми розселення східнослов'янських племен не буде повним, якщо не розглянути питання про формування українського, білоруського та російського етносів. Воно є одним з найбільш дискусійних і політично актуальних. Поділ слов'янства в середині Й тис. на західне, східне та південне став основою для подальшого відособлення окремих племен. Частина істориків вважає, що на першому етапі (VЙ - ЙХ ст. н.е.) цього поступового процесу на території майбутньої давньоруської держави формується східнослов'янський етнос.

Значна частина сучасних українських істориків, а також лінгвістів висловлюють протилежну думку, а саме: давньоруського народу, етносу не існувало, а племена і племінні об'єднання групувалися і поступово переросли вже у другій половині Й тис. н.е. в майбутні український, білоруський та російський народи. Цієї точки зору дотримується переважна частина зарубіжних вчених, про що свідчить видана за кордоном історична література. Говори, діалекти племен еволюціонували в напрямку формування трьох східнослов'янських мов - української, білоруської, російської - вже в часи зародження Київської Русі.

4. Основою духовного і культурного життя давніх слов'ян було язичництво. Богів було багато, але головними серед них були ті, що втілювали в собі силу природи - Даждьбог, Стрибог, перун, Макош та Велес. Окрім того, були ще й боги більш давні, в яких вірив простий люд. Таким чином, можна впевнено сказати, що їх у давніх слов'ян було безліч. Східні слов'яни шанували старих богів, що залишилися їм в спадок від часів спільної слов'янської історії і, навіть, від часів індоєвропейської релігійно-культурної єдності.

Серед багатьох богів в період державотворення на першій план виходить Перун, який був покровителем великого князя та його військової дружини. Намагаючись привернути увагу слов'ян всіх територій і охопити поставленими для шанування божествами практично всі найважливіші функції людського життя, Володимир створив новий пантеон східнослов'янських язичницьких богів, а на чолі їх поставив Перуна. Тим самим він хотів показати, що один язичеський бог на небі, а один князь править на землі.

Культові місця давніх слов'ян називалися капищами. Вони були різноманітними за формою та розмірами, що залежало від кількості людей, які брали участь у святкових діях. Найменшими були - сімейні (родинні), найбільшими - загальнослов'янські (міжплемінні - Збруцьке, Перинь). Невід'ємним атрибутом святилища-капища був ідол - скульптурне зображення того чи іншого божества. Більшість з них на наш час втрачена. Найбільш відомим є Збруцький ідол, на якому зображено чотири фігури небесних божеств та кілька небесних. Зображення дерев'яних скульптурок домових відомі по розкопках у Новгороді. Вони свідчать про близькість зображень ідолів-домових та ідолів для великих капищ.

Культові місця, особливо великі капища були важливим фактором суспільного життя і самосвідомості давніх східних слов'ян. Ритуальні дії були значною частиною світогляду і загальної культури наших пращурів.

Релігійні свята були прив'язані до календарних та господарських циклів. Відправленням обрядів відали жерці. Обрядові співи та ігрища мали вигляд хороводів навколо ідола. Люди прикрашали свій одяг ритуальними прикрасами, серед яких слід виділити обрядові браслети, намиста, амулети. Амулети, в тому числі й обереги були частиною культової практики наших предків - давніх слов'ян - не тільки за часи язичництва, а й в пору раннього християнства на Русі.

Язичество зберігало свій вплив на світогляд східних слов'ян ще кілька віків після офіційного прийняття православ'я. Християнство почало проникати в давньоруське село лише у ХІІ - ХІІІ ст. В збереженні язичництва і, зокрема практики використання амулетів є свідченням своєрідного протесту села та місцевого населення насильницькій християнізації.

Співбесіда по закріпленню матеріалів

Питання:

1. Що таке військова демократія?

2. Коли утворюються слов'янські племена?

3. Коли і в якому напрямку розселюються слов'яни?

4. Що таке союзи племен? Коли вони виникають?

5. Яких богів шанували найдавніші слов'яни?

6. Як археологи дізнаються про релігію східних слов'ян?

Цей урок можна провести в краєзнавчому музеї або в обласному історичному музеї, з використанням експозиції.

Размещено на Allbest.ru