Харківський Свято-Покровський монастир як духовно-просвітницький центр Слобідської України

Заснування міста Харкова та будівництво Свято-Покровського монастиря. Харківський колегіум як осередок просвітницької діяльності у XVIII-XIX ст. Характеристика діяльності духовної семінарії та монастиря в часи антирелігійної боротьби 1917-1988 рр.

Рубрика Религия и мифология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 23.12.2011
Размер файла 11,0 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Таким чином, підводячи підсумок дискусії з приводу встановлення дати початку існування колегіуму в Харкові, на нашу думку, вірогіднішою датою, що знайшла найбільш переконливе підтвердження в джерелах, є 1726 рік.

Важливим питанням при вивченні історії Харківського колегіуму є встановлення причин переведення школи з одного міста до іншого. На цей аспект звертали увагу дореволюційні дослідники, і в їх поглядах не було істотних розбіжностей. Вважалось, що ініціатором переїзду був генерал-фельдмаршал князь М. М. Голіцин, який схилив до цього єпископа [36]. За твердженням цих дослідників, Голіцин, який керував військами Слобідської України і мав резиденцію в Харкові, прагнув мати школу поруч із собою, щоб покровительствувати їй. Будь-яких документів, які б підтверджували цю думку, не знайдено й не наводилось, але висновок має під собою грунт, враховуючи подальшу турботу, з якою М. М. Голіцин (а потім й інші представники його родини) ставились до колегіуму. Між тим привертає увагу не менш активна діяльність Бєлгородського єпископа з влаштування школи на новому місці.

На наш погляд, найголовніше, що відрізняло Харків від Бєлгорода,- це полковий статус Харкова й пов'язаний з ним соціальний склад мешканців. Як відзначали дослідники, в Слобідській Україні того часу серед козацької старшини і в козацькому середовищі взагалі більшість здобувала освіту в Києво-Могилянській академії та в українських братських школах, тому, безперечно, ставилась до появи нового навчального закладу з великим розумінням. Непрямим підтвердженням цього є те, що за чотири роки, які школа існувала в Бєлгороді, вона не відчула навіть чогось схожого на ту підтримку, яку потім зазнала від населення Харківщини. Принаймні такі дані не наводились дослідниками, не зустрічалися вони і в архівах. Напевно, люди рівня Голіцина та Тихорського, перш ніж починати таку складну справу, як переведення школи, вивчили стан речей, радились з більш-менш широким колом людей, "готували грунт" і т. д. Тому, не заперечуючи думки дореволюційних дослідників відносно ініціаторів переведення школи, наголошуємо, що за конкретними особами стояли певні соціальні верстви населення, які виявили зацікавленість у цій справі.

Саме тому, на наш погляд, перші кроки з влаштування закладу в Харкові було зроблено дуже швидко. У зв'язку з тим що не знайдено свідчення про припинення навчального процесу, можна вважати, що 1726/27 навчальний рік був першим на новому місці. За короткий термін було вирішено два найскладніших питання, від яких залежали існування навчального закладу та його перспективи: приміщення та кошти на його утримання. Першу проблему єпископ Тихорський розв'язав самостійно. Він придбав у полковника Л. Шидловського для розміщення школи один із найкращих в місті кам'яних будинків -- великий двоповерховий дім з відносно великим дворовим місце грамоти, яка зберігалась в колегіумі і яку мали можливість вивчити дореволюційні дослідники [30]. Як вже; зазначалось, будинок добудували з урахуванням вимог навчального закладу. Крім цього, для розширення території школи було придбано сусідні двори харківських мешканців Шаповала, Чигиринського, Кисиленка.

Відносно коштів на утримання Харківського колегіуму проблема вирішувалась двома шляхами: було використано те, що давала держава, а також залучені додаткові кошти. Духовний регламент призначав на утримання духовних шкіл Російської імперії так званий "хлібний збір": тридцяту частку від доходів церков та двадцяту -- від монастирів відповідної єпархії. Встановлювалось й обов'язкове звітування перед Синодом за одержання цього збору. Спочатку збір мав натуральну форму, потім -- грошову. Втім дуже швидко стало зрозумілим, що цього прибутку недостатньо для повноцінного існування школи. Крім того, зібрати його у повному обсязі було вкрай важко. Про це свідчить чимало доповідей Бєлгородських єпископів до Синоду. Типовою є доповідь єпископа Петра Смєлича від 16 серпня 1738 р., в якій він пише, що деякі монастирі та церкви "того хліба ніколи не давали... а з того хліба курили горілку за черкаським звичаєм на продаж". Далі в звіті аналізується стан справ по монастирях і робиться висновок, що вони мають більше доходів від винокурень та млинів, ніж від земель. В іншому звіті той же єпископ писав, що хлібний збір везуть погано, тому що монастирі мають дохід в основному від "ґуралень, шинків, з приходських дворів" [36]. Саме з цієї причини відбулася заміна натуральної форми збору грошовою.

Труднощі збору призначеного хліба переживали всі школи Російської імперії. Не випадково, що Синод навіть дозволяв архієреям зменшити чисельність учнів, а в ряді місць школи було зовсім закрито [33]. У 1726 p., наприклад, було закрито школи в Ростові, Ярославлі, Суздалі. Таким чином, встановлене державою головне джерело матеріального забезпечення шкіл на практиці або погано, або зовсім не вирішувало цієї проблеми.

Історія Харківського колегіуму дала приклад розв'язання матеріальних проблем навчального закладу через широку благодійницьку допомогу, яку йому надали представники різних верств населення Слобожанщини, більшість цих пожертвувань було зроблено протягом 1726-1736 pp. мешканцями Харкова.

Про це, зокрема, свідчить звіт єпископа Порфирія до Синоду від 18 червня 1767 р., в якому перелічено найбільш значні пожертвування. Наведемо лише деякі з них. Так, князь М. М. Голіцин подарував колегіуму кілька сіл (Піски, Замоський Кут та iн.). Сусіднє зі школою дворове місце подарувала вдова сотника Данила Черняка Агафія, що значно розширило територію навчального закладу. Вдова осавула Рубанова передала колегіуму велике село Рубанівку, священик храму Різдва Христова за річкою Лопань Олексій Бородаєв -- свою леваду на Ольшанському шляху. Від Л. Шидловського та від одного з монахів Харківського Преображенського монастиря школа мала млини на річках Уди та Харків, від мешканця Харкова Василя Степанова -- хутір і т.д. Ці приклади можна продовжувати. А. С. Лебедев знайшов та опублікував у своєму дослідженні документ, який висвітлює питання про загальну кількість володінь Харківського колегіуму. За відомістю 1786 p., колегіум мав 665 душ чоловічої статі; землі орної -- 1796 десятин 1869 саженів; землі сінокісної -- 667 десятин 640 саженів; лісів -- 1409 десятин 2204 саженів; кіл млинових -- 20; кіл ступних -- 125. До даних цього документу зверталось багато дослідників [19]. Між тим нами знайдено ще декілька цікавих документів, в яких міститься інформація про майно колегіуму. У фонді "Харківське духовне правління" ЦДІА України зберігається датована 1766 р. відомість про хутори, млини, підданих черкас, які належали Харківському колегіуму. В цьому документі зафіксовано, що на цей рік за колегіумом значились: слободи Клочки, Подворки, Ольшанка, Замрський Кут, Гуки; села Піски, Рубанівка; хутори Березовський, Лопанський, Липецький, Даниловський, Немишля (всього 554 чоловіка). Крім того, у 18 амбарах було: млинових кіл -- 42, кіз та овець -- 332, робочих волів -- 46, корів -- 52; винних заводів в Ольшані та Пісках -- два, при них 110 свиней; 150 вуликів. Про господарство колегіуму йдеться ще в короткій відомості, яку надіслав єпископ Порфирій до Синоду. В ній зазначалось, що в 1767 р. колегіуму належало: душ чоловічої статі -- 570, вуликів -- 240, рогатої худоби -- 69, овець -- 408, коней -- 362. Ще декілька відомостей з цього приводу зберіг колегіумський архів. Це описи коней, корів, а також відомість про всі села, слободи, хутори та інші володіння колегіуму з показанням, коли і як вони потрапили до нього.

Д. Федоровський відносно майна колегіуму наводить ще й такі дані: 5 сіл, 4 хутори, 650 душ; землі -- 3076 десятин, кіл млинових -- 51, 3 винокурних заводи [31].

Всі наведені дані доповнюють, уточнюють, наскільки велике господарство належало Харківському колегіуму. Зрозуміло, що доходи від нього йшли на потреби учнів та викладачів. Але скільки прибутку одержував колегіум щорічно і як він розподілявся, сказати важко, бо відомості про це майже відсутні, а ті, що існують, характеризуються фрагментарністю. Наприклад, відомість про майно колегіуму 1766 р. містить таку інформацію: "...худоба з заводів була продана, а ті гроші використали... на купівлю солі, конопляної олії; для млинів заліза, сталі та інших матеріалів... Мед використовували для державних поминань та панахиди й для розсилки на святкові дні вчителям та для гостей... А вовну, яку знімали з овець, використовували на одяг. Сир та масло також використовували на їжу..." [30].

Оскільки "хлібний збір" був вкрай ненадійною та мізерною статтею утримання духовних навчальних закладів, центральна влада була задоволена, коли єпископи самі знаходили нові джерела матеріального забезпечення шкіл. Так, для збільшення прибутків створеної ним школи Єпіфаній Тихор-ський приписав до неї три пустині (монастирі): Аркадіївську, Озерянську та Чугуївську. Крім того, ще 20 січня 1724 р. він надіслав до Синоду прохання, в якому писав, що новоутвореному закладу для "чесного утримання учнів" необхідні ще й доходи, які жертвують на ікону Каплунівської Божої Матері (в селі Каплунівці Охтирського полку). Каплунівська ікона була дуже популярною в народі, тому до неї приносили багато різних дарунків. На прохання Єпіфанія Синод прийняв спеціальну постанову, якою відміняв рішення князя О. Д. Меншикова про надання права причту Каплунівської церкви розпоряджатись доходами від ікони [18]. В постанові вимагалося, щоб усі дарунки відправляли на утримання викладачів та вихованців нової школи.

Таким чином, досить швидко, вже у перші роки існування нового навчального закладу, було вирішено проблеми його матеріального забезпечення. Вивчаючи достаток духовних шкіл Російської імперії з початку до 60-х років XVIII ст., П. Знаменський зробив висновок, що рівнем підтримки знатних осіб та багатства засобів існування виділялись тільки два заклади: Олександро-Невська семінарія в Петербурзі та Харківський дослідження історії Харківського колегіуму та його просвітницької діяльності у XVIII -- першій половині XIX ст. дозволяє зробити висновок, що цей заклад був другим за значенням в Україні навчальним та науковим центром після Києво-Могилянської академії і зробив чималий внесок в розвиток освіти та культури України та Росії.

У заснуванні Харківського колегіуму велику ролі, відіграли . вихованці Києво-Могилянської академії, які принесли в новий заклад її традиції. Це позначилося на структурі, системі управління, основних засадах діяльності колегіуму, на навчальному та виховному процесах.

Значну підтримку колегіуму надала церква, а деяких місцевих її діячів можна без перебільшення назвати просвітителями регіону. Величезну благодійницьку допомогу закладу надали різні прошарки населення Слобідської України, що обумовило наявність в колегіумі чималих земельних та інших господарських володінь, які давали можливість мати значну чисельність учнів. За цими показниками Харківський колегіум був одним з найбільших навчальних закладів Російської імперії у XVIII ст.

Харківський колегіум був всестановим навчальним закладом, що було продовженням кращих демократичних традицій української школи. Тривалий час він був єдиним освітнім центром Слобідської України, значною мірою він також задовольняв потребу в освіті населення півдня України та Росії.

Протягом XVIII -- на початку XIX ст. колегіум був вищим загальноосвітнім закладом, спрямованість його навчального процесу далеко виходила за межі церковно-професійних інтересів. Освіта, яку він давав своїм вихованцям, була ґрунтовною і різнобічною, зміст навчальних дисциплін, їх науковий рівень та обсяг були близькими до Київської академії, а також перших російських університетів. Колегіум мав плідні зв'язки з рядом провідних наукових та освітніх центрів України та Росії, вихованці колегіуму продовжували навчання в університетах Західної Європи (у Німеччині) і Росії. Викладачів та учнів колегіуму охоче запрошували в різні світські та духовні заклади, державні установи. Різноманітні матеріали свідчать про високий авторитет колегіуму в країні та за її межами у XVIII -- на початку XIX ст.

Колегіум мав видатне книжкове зібрання з різних галузей знань, яке заклало традиції книжкової культури в Слобідській Україні. Виховний процес у закладі спирався на принципи гуманізму, всестановості та рівності в навчанні, орієнтувався на формування громадських ідеалів у вихованців. У колегіумі працювало багато талановитих викладачів, серед яких був видатний український просвітитель, філософ та поет Г. С Сковорода. Незважаючи на складні відносини з керівництвом колегіуму, Григорій Савич мав послідовників та друзів як серед викладачів колегіуму, так і серед учнів.

З Харківського колегіуму вийшло багато відомих вчених, громадських та освітніх діячів, які зробили гідний внесок у вітчизняну культуру. Це дає змогу розглядати заклад як один із центрів формування української інтелігенції в означений час.

В Слобідській Україні Харківський колегіум відіграв велику просвітницьку роль, яка поступово зростала впродовж XVIII ст., набуваючи нові напрямки та форми.

Просвітницька діяльність багатьох вихованців колегіуму знайшла відображення в дослідженнях, які присвячені історії Харкова (та взагалі Слобідської України), Харківського університету та інших навчальних закладів, історії та культури України та Росії, хоча, як правило, ці відомості розпорошені на окремих сторінках. До того ж, не завжди зверталася увага саме на той факт, що вони вийшли з Харківського колегіуму. Тому і сьогодні актуальним є завдання зібрати та систематизувати відомості про таких вихованців та викладачів колегіуму, видатних діячів, становлення яких почалося в Харківському колегіумі. В цьому напрямку останнім часом дещо було зроблено вченими Харківського університету Ю. Й. Журазським та Б. П. Зайцевим, які зібрали основні відомості про досягнення в галузі науки, культури та мистецтва найбільш відомих колегіумців [34].

Втім, окрім вивчення біографій найбільш відоміші діячів, на наш погляд, є сенс з'ясувати подальшу долю більшості вихованців колегіуму, які; можливо, не стали широко відомими, але проводили важливу просвітницьку роботу на місцях, по різних куточках регіону, а також за його межами. Саме ця робота основної маси випускників підняла на новий якісний щабель культурний рівень населення значної території, створювала сприятливі умови для розвитку навчальних закладів та науково-просвітницьких товариств, які виникли у XIX ст.

Просвітницька діяльність багатьох колегіумців розпочиналася ще під час їх навчання. Щоб оцінити цю роботу, необхідно мати на увазі те, що до кінця 80-х: років XVIII ст. (коли почали з'являтися головні народні училища) Харківський колегіум був єдиним закладом на Слобожанщині, а також на півдні України та Росії, учні якого могли працювати вчителями. Але навіть з появою головних народних училищ, які, як відомо, відкривалися тільки в губернських містах, проблема вчительських кадрів в цьому регіоні ще довго вирішувалася передусім завдяки колегіуму. Лише на початку XIX ст., із заснуванням Харківського університету та мережі гімназій, ця проблема була дещо вирішена.

Представники різних суспільних станів звертались в колегіум з проханням відпустити його учнів на посаду домашніх вчителів для їх дітей. Ці прохання були як від окремих поміщицьких родин, так і колективні (коли декілька не дуже заможних сімей запрошували одного вчителя). Як правило, всі прохання задовольнялись. Якщо запрошення поступало не з Харкова, студента відпускали не більше, ніж на один рік, щоб не допускати великої перерви у навчанні. Керівництво колегіуму стежило, щоб студенти брали з собою книги для особистих занять. Архівні матеріали підтверджують, що це правило дійсно виконувалося на практиці [2].

Спогади вихованців колегіуму свідчать про те. що ці кондиції та репетиторство було звичайною справою як для учнів, так і для викладачів. Про це йдеться в спогадах відомого в подальшому педагога, директора Петербурзького педагогічного інституту професора Я. В. Толмачова [31].

Довгий час до виникнення Бєлгородської, Полтавської, Катеринославської семінарій Харківський колегіум був єдиним (не враховуючи Киево-Могилянської академії) джерелом поповнення церковних кадрів півдня України та Росії. Архівні документи свідчать про те, що студенти постійно направлялись на духовні посади в різні куточки Слобожанщини, а також на Полтавщину, Курщину, Катеринославщину, Бєлгородщину і т. д. Про великий вплив вихованців колегіуму на культурний та освітній рівень населення регіону йдеться у висновку, який зробив Філарет Гумілевський, описуючи Харківську єпархію. Він підкреслював що саме, завдяки ранньому заснуванню Харківського колегіуму та його впливу, духовенство єпархії відзначається освітченістю й поводить себе згідно до свого звання, та й паства характеризується прекрасними якостями [39].

Найбільш здібних учнів по закінченні колегіуму. призначали у відомі столичні церкви. Наприклад, у 1743 р. 27 студентів колегіуму одержали місця у церквах Москви, Петербурга та інших відомих церквах [6]. Деякі дослідники вважали, що в Російській Імперії існувала навіть традиція набирати вихователів та духовників для двору з Харківського колегіуму [7]. Ця традиція йшла від імператриці Єлизавети Петрівни, при якій колишні колегіумці Єпіфаній та Арсеній Могилянські стали відомими проповідниками двору, а останній -- духовником Єлизавети. Пізніше і К. Г. Розумовський, і Г. О. Потьомкін підбирали державних діячів та вихователів у свої родини з учнів колегіуму.

Видатною особливістю колегіуму було те, що по його закінченні учні виходили на різні посади державної та громадської служби. Вихованці закладу ставали в подальшому воєначальниками, дипломатами, сенаторами і т. д.

Багато вихованців колегіуму почало виходити на цивільну службу із заснуванням Слобідсько-Української губернії (потім Харківського намісництва). Учнів запрошували не тільки до установ Харківського намісництва, але й до Воронезького, Курського, Катеринославського та інших [10].

Одним з найважливіших напрямків просвітницької діяльності учнів Харківського колегіуму була їх робота в різних навчальних закладах. Випускники колегіуму працювали як в світських, так і в духовних закладах України та Росії. Багато з них згодом очолювали їх. Наприклад, Г. Антонський та І. Селунський були ректорами Московської академії, К. Флорінський -- її префектом, С. Лебединський -- префектом Астраханської семінарії, ректором Казанської академії, І. Башинський -- ректором Катеринославської, а І. Савченко -- ректором Курської семінарії. Таких прикладів багато.

Чимало вихованців колегіуму пов'язали свою подальшу долю із значними світським навчальним;; центрами Москви та Петербурга. Довгий час працював у Московському університеті один з вихованців колегіуму, І. О. Двигубський (1771-1839), який прославився не тільки як вчений, а й як активний популяризатор наукових знань. Він переклав з французької підручник фізики для гімназій, написав декілька підручників з фізики для університетів (вони витримали декілька перевидань), розробив першу навчальну програму з фізики для університетів. У 1820- 1830 pp. він видавав науковий журнал "Новый магазин естественной истории, физики, химии и сведений экономических", який відігравав велику роль в розповсюдженні знань, друкуючи статті провідних вчених, присвячені значним науковим проблемам [67] Іван Олексійович відзначився як популяризатор праць видатного російського вченого М. В. Ломоносова, йому ж належить перший в Росії підручник з хімічної технології. Заслуги Двигубського високо оцінювалися сучасниками. Не випадково він був обраний заслуженим професором, тричі обирався ректором Московського університету [86].

З Московським університетом довгий час було пов'язане життя ще одного вихованця Харківського колегіуму -- М. Т. Каченовського (1775-1842). Понад 3О років він читав в ньому курси теорії мистецтв, археології, географії, статистики, російської словесності, займав посади професора, ректора Московського університету, одержав звання академіка. Каченовський відомий тим, що був засновником однієї з перших в російській історичній науці так званої "скептичної школи"; значна роль належить йому у становленні слов'янознавства в Російській імперії. Одночасно з цим понад 25 років він був видавцем і редактором, разом З відомим поетом В. А. Жуковським, популярного тоді журналу "Вестник Европы", який, за словами В. Г. Белинського, пережив декілька поколінь і виховав декілька поколінь [33].

Багато зробив для розвитку Петербурзького гірничого інституту відомий організатор гірничої справи в Російській імперії Є. В. Карнєєв (1773-1849), який теж почав свій шлях у Харківському колегіумі. Він сприяв розширенню гірничого інституту, поліпшенню обладнання, поповненню бібліотеки та музею інституту. Піклуючись про розквіт гірничої справи, Карнєєв домігся видання спеціального "Горного журнала".

В різних навчальних закладах працював протягом життя один, з вихованців колегіуму В. В. Петров (1761 -1834) -- у Петербурзькому інженерному й Головному лікарському училищах, яке було перетворене на Медико-хірургічну академію та ін. Про його науковий доробок якнайкраще свідчить висловлення академіка С. І. Вавілова, який сказав, що "В. В. Петров не тільки хронологічно, але й за своїм значенням безпосередньо слідує за М. В. Ломоносовим" [13]. Крім того, Василь Володимирович багато працював над популяризацією наукових знань. Його книги "Собрание физико-химических новых опытов и наблюдений" та "Новые электрические опыты" довгий час були кращими навчальними посібниками з фізики. У 1803 р. Петров видав перший російський посібник з гальванізму. Він також виступив як перекладач підручників з фізики, а у 1807 р. вийшов написаний ним перший в Російській імперії підручник з фізики для середніх шкіл, яким протягом багатьох років користувалися в гімназіях [14]. В. В. Петров був відзначений званням академіка Петербурзької Академії наук.

Вихованці Харківського колегіуму багато зробили в становленні і розвитку вищої медичної освіти в Російській імперії. Одним з перших серед вітчизняних вчених став доктором медицини колишній колегіумець Григорій Іванович Базилевич (1759-1802). Плани реформи медичної школи, навчальні програми, штати і сама назва "Медико-хірургічна академія" були запропоновані і розроблені саме професором Г. І. Базилевичем.

Багато років віддав справі медичної освіти видатний лікар, доктор медицини Є. Й. Мухін (1766-1850), який також навчався в Харківському колегіумі. Він викладав в Московській медико-хірургічній академії та університеті. Багато допомагав талановитій молоді здобути освіту, також і в іноземних університетах. Його учнями були такі видатні вчені-лікарі, як І. Є. Дядьківський, М. І. Пирогов та інші. Єфрем Йосипович був автором посібника з анатомії, склав перший в Російській імперії підручник з оперативної хірургії. Під його керівництвом було перекладено російською мовою близько ЗО підручників з різних дисциплін, більшість з яких він переклав сам. [31]

Медичній освіті віддав багато років ще один вихованець колегіуму -- Н. К. Карпинський (1745-1810). Ступінь доктора медицини він здобув в Страсбурзькому університеті. Займав посаду професора в Петербурзькому лікарському училищі, очолював кафедру в Медико-хірургічній академії. Відзначився Никон Карпович, серед іншого тим, що в 1797 р. склав перший в Російській імперії підручник з фармакопеї, переклав російською мовою різні книги з медицини [61].

Наведені приклади допомагають зрозуміти, що багато вихованців колегіуму займалися популяризацією наукових знань: створювали підручники, робили переклади наукових праць та підручників провідних західноєвропейських вчених. Деякі учні колегіуму усе своє життя присвятили книгодрукуванню. Так, відомим діячем друкарні Києво-Печерської лаври був вихованець колегіуму Петро Підпалий (1745-1809). Довгий час через його друк проходили всі видання лаври в оригіналах. Саме тоді друкарня видала крамольний, заборонений Опис Києво-Печерської лаври [35].

З появою друкарень в Харкові вихованці та викладачі колегіуму почали плідно співробітничати з ними. Результатом було друкування робіт, які ставили за мету популяризацію наукових знань (наприклад, сільськогосподарських) [10]. З-під їх пера виходили також переклади європейських вчених. Так, А. Прокопович виступив редактором учнівського перекладу праці Геллерта з риторики та поетики. До речі, бібліографи Харківського університету зазначають, що А. Прокопович був причетним до усіх відомих видань першої Харківської друкарні. В одних він виступав автором, в інших -- перекладачем або ініціатором видання [69].

Вихованцями колегіуму друкувалися також підручники та навчальні посібники, якими широко користувалися як у світських, так в духовних закладах України та Росії. Тим же Прокоповичем було видано декілька латинських хрестоматій (в 1810-1811, 1816 pp.), які знаходили попит серед тих, хто вивчав латинську мову. Автором дуже цікавої російської граматики, яка звертала увагу на окремий "український діалект", був І. О. Переверзєв.

Одним з найважливіших напрямків просвітницької діяльності вихованців колегіуму було створення нових навчальних закладів. Вже перші середні навчальні заклади, які почали виникати на Харківщині, були засновані завдяки їх старанням. Одним із них був Федір Іванович Кудрицький. Він став першим директором Головного народного училища, яке було засноване в Харкові у 1789 p., і очолював його багато років аж до перетворення на першу харківську гімназію у 1805 р. Після цього він ще декілька років керував і цим середнім навчальним закладом. У спогадах Є. Топчієва про Харків початку XIX ст. зазначається, що Ф. І. Кудрицький користувався великою пошаною серед харківської аристократії, знайомство з цією людиною вважали за честь й дорожили ним [67].

Серед багатьох приватних пансіонів Харкова, які мали права середніх навчальних закладів, особливо виділявся той, що був заснований протоієреєм Василем Фотієвим. В. Фотієв вийшов з Харківського колегіуму, потім викладав у Головному народному училищі, а згодом заснував пансіон для дворянських дітей. Цей заклад, за оцінкою Д. Багалія, був найкращим серед йому подібних [10]. Це ж відмічається в офіційному звіті професора Харківського університету І. Ф. Тимковського, який проводив в ньому ревізію. Майже всі вихованці старшого класу цього пансіону з успіхом склали вступні випробування до університету в рік його заснування. Цікаво, що В. Фотієв надав свій будинок для розміщення в ньому на перших порах Харківського інституту шляхетних дівчат, в якому він також викладав деякий час.

Ще один пансіон в місті був пов'язаний з іменем вихованця колегіуму, а потім його професора та префекта Павла Рейпольського. Цей заклад також цінували сучасники [34].

Відкриття Харківського університету також, не обійшлося без допомоги вихованців колегіуму. На нашу думку, потрібно мати на увазі дві сторони цієї допомоги. З одного боку, близько століття вихованці колегіуму поширювали просвітницькі ідеї, пропагували освіту, науку, культуру в широких масах населення регіону, чим підготували необхідні умови для заснування університету. Дослідники відзначають, ще в Україні у XVIII ст. вже існували об'єктивні умови для створення університету, які підготували Киево-Могилянська академія, колегіуми та семінарії 86. І те, що перший університет в тій частині України, яка знаходилась у складі Російської імперії, відкрився саме у Харкові, свідчить наскільки значною була робота, проведена колегіумом та його вихованцями. Без цієї діяльності навряд чи можна було б чекати и швидкого розвитку нового закладу, який відбувся у XIX ст.

З другого боку, вихованці колегіуму взяли активну участь безпосередньо в заснуванні університету. Про згадуваного вже Василя Фотієва Д. І. Багалій писав, що він "грав велику роль в справі заснування Харківського університету, він був правою рукою й помічником В. Н. Каразіна, особливо в перший момент, коли необхідно було пропагувати думку про користь університету серед дворянства та спонукати це останнє на велике грошове пожертвування" [11]. В іншій своїй праці, присвяченій історії Харківського університету, Багалій підкреслював, що Каразін при заснуванні закладу спирався на деяких освічених представників харківського дворянства, одні з яких були духовними чадами Сковороди або колегіуму, інші -- виховувалися на європейській літературі [10]. А. С. Лебедев же вважав, що колегіум підготував ґрунт для університету, і його історію можна вважати першою сторінкою історії університету [28].

Вихованці Харківського колегіуму залишили свій слід також і в історії Харківського університету, в якому вони працювали на різних посадах. В історії університету два ректори були вихованцями колегіуму. У 1821-1826 pp. цю посаду займав В. Я. Джунковський (1767-1826). По закінченні колегіуму він працював в різних установах. З 1818 р. -- ординарний професор грецької словесності Харківського університету, декан словесного відділення філософського факультету, потім проректор і ректор університету. Джунковський був членом Вільного економічного товариства, з 1823 р. -- головою Харківського Філотехнічного товариства (головною метою якого було розповсюдження та популяризація знань), був одним з ініціаторів видання в університеті "Украинского журнала" [29].

У 1799-1806 р. в колегіумі навчався Андрій Федорович Павловський (1788-1857), в подальшому заслужений професор, ректор університету. Він багато зробив для виховання талановитої молоді і прославився також тим, що був наставником видатного математика М. В. Остроградського. Наприкінці 1880-х років на фізико-математичному факультеті була введена премія за кращу роботу з математики ім. А. Ф. Павловського [30.

Список професорів Харківського університету, колишніх вихованців колегіуму, досить великий. Це професори І. І. Буткевич, Д. С Борзенков, Ф. Філевський, П. А. Бутковський, Я. М. Громов та інші. Професори Д. С Борзенков та А. Ф. Павловський, крім своїх основних обов'язків, завідували університетською бібліотекою, багато зробили для того, щоб вона могла забезпечувати навчальну та наукову діяльність закладу [31].

монастир просвітницький духовний антирелігійний

1.3 Харківська духовна семінарія (1841-1919 рр.)

В 1805 р. у Харкові був відкритий університет, і значення колегіуму стало падати. Навчання було переведено на загальну шестирічну програму.

Визначенням Св. Синоду датоване 30 вересня/14 жовтня 1809 р. було затверджене положення про стипендію в ім'я братів Олексія й Іллі Федорівських, по що жертвували 25000 руб. в 5% облігаціях. Було засновано п'ять премій: чотири -- для вихованців Сумського повіту, одна -- на розсуд архієпископа Харківського й Охтирського.

Харківський колегіум (пізніше -- Харківська духовна семінарія) користувався привілеєм: з 1813 р. кращі випускники одержували в нагороду срібні медалі із зображенням князя Дмитра Михайловича Голіцина Медаль була заснована завдяки нащадкові князя -- графові Миколі Петровичу Румянцеву. Оскільки курс навчання був дворічним, нагородження медалями відбувалося через рік, після закінчення курсу: чотирьом студентам відділення богослов'я, чотирьом -- філософії, двом -- риторики. З 1819 р. медалями нагороджували випускників вищого, богословського відділення, а учнів середнього й нижчого відділень -- похвальними аркушами й книгами. Такий порядок був до 1843 р. Після приїзду в Харків єпископа Інокентія (Борисова) медалями стали нагороджувати учнів всіх класів і такий порядок більше не змінювався [22].

З 1818 р. за штатним розкладом колегіум став вважатися третьорозрядною семінарією -- навчальним закладом винятково для осіб духовного звання. В 1840 р. була скасована назва "колегіум", і надалі він іменувався духовною семінарією.

В 1841 р. у ній були уведені нові предмети:

а) у вищому відділенні -- канонічне право, сільське господарство, медицина, іконописання;

б) у середнім відділенні -- природна історія, сільське господарство, іконописання;

в) у нижчому відділенні -- катехізис (митрополита Петра Могили), пояснення богослужбових книг і церковного уставу, пасхалія, иконописання.

8 травня 1851 р. Харківська духовна семінарія переїхала в новий будинок, освячений єпископом Харківським і Охтирським Філаретом. Його будівництво задумав ще в 1836 р. архієпископ Мелетій. Він направив у Св. Синод прохання про будівництво нового будинку для колегіуму. В 1844 р. були виділені гроші й почалося будівництво на ділянці в десять десятин на Холодній горі. При духовній семінарії була побудована церква в ім'я Іоанна Богослова.

А в приміщенні де, до того знаходився колегіум, розмістився правлячий архірей,а по установленню вікарства -- вікарії, а також консисторія та інші єпархіальні установи.

В 1863 р. Св. Синод дозволив видавати журнал "Духовний щоденник" по програмі, наданої єпископом Макаріем. Журнал видавався при Харківській духовній семінарії, його редактором був ректор семінарії архімандрит Агапит. Головне завдання журналу -- бути спасенним і релігійно-моральним читанням як для парафіяльного духівництва, так і для православних парафіян. Журнал складався з наступних відділів:

1 -- звіт Біблійного навчання по вимогах духовних потреб православних християн; короткі виписки зі створінь Св. батьків і вчителів всесвітньої й вітчизняної церкви, переважно до моралі й християнської педагогіки;

2 -- короткі повчання, прості й пристосовані до особливо помітних духовних потреб і обставин православних християн; повчальні міркування; опису особливих, повчальних і разючих випадків з життя християн-прихожан; досвіди дії проповіді слова Божия й таїнств; богоугодні подвиги; приклади благочестя, добродійності й т.п.; питання й відповіді з непорозумінь в обов'язках парафіяльних пастирів і по духовним потребам пастви; взаємна кореспонденція парафіяльних священників по цих предметах; духовні ради та ін.;

3 -- археологічні дослідження про богослужіння православної церкви, що мають метою дізнання священної стародавності священнослужіння, порушення в читачах почуття благоговіння до них; пояснення церковних служб як у повному їхньому складі, так і в окремих священнодійствах, здійснення яких збігалося згодом виходу журналу; викриття марновірств, які простий народ з'єднує з відомими святами;

4 -- корисні думки для ревних про благочестя, вислови, відомості, бібліографічні вказівки на нові видання книг, особливо чудові в своїй спрямованості.

Додаток до журналу, призначений для передплатників Харківської єпархії, складався з наступних відділів:

1 -- єпархіальне керування; начальницькі розпорядження по духовному відомству як найважливіші, так і частки, єпархіальні вимоги, виклики, запрошення, оголошення та ін.;

2 -- єпархіальна статистика; вдачі й звичаї окремих місцевостей і приходів, що панують у них чесноти й вдачі, моральні вади, забобони, марновірства, повір'я, порівняння сучасного морально-релігійного стану з колишнім, грамотність, благочестиві звичаї й обряди, хресні ходи історія та ін.; опис усього визначного в єпархії в релігійному відношенні; витягу із книг, відомостей і звітів по різних місцях єпархіального керування. Журнал виходив з 1864 по 1866 р., двічі на місяць.

З 1867 р. став виходити новий журнал -- "Харківські єпархіальні відомості". Він видавався при семінарії, виходив два рази на місяць. Програма журналу, як і інших єпархіальних видань, складалася із двох відділів: офіційного й неофіційного. Офіційний відділ містив у собі: урядові розпорядження; розпорядження місцевого єпархіального начальства; єпархіальні звістки. У неофіційному відділі публікувалися статті й проповіді догматичного, морального й церковно-історичного змісту, слова й повчання духовних осіб Харківської єпархії, огляду внутрішнього життя Православної Церкви, некрологи, оголошення про різні періодичні видання й запрошення до пожертвування. В останній рік свого існування (1883 р.) журнал виходив щотижня. Беззмінним редактором журналу був протоієрей И. Л. Чижевский.

З 1 липня 1868 р. Харківська духовна семінарія була перетворена: відповідно до нового уставу, три відділення були розділені на шість однорічних класів. У цей час у семінарії навчалися 293 учня. У наступні роки кількість учнів у семінарії зросла: наприклад, в 1907 р. у ній навчалося 338 чоловік [2].

З 1884 р. з дозволу Св. Синоду при Харківській духовній семінарії став виходити новий богословсько-філософський. журнал "Віра й розум" Його становлення було пов'язане з ім'ям архієпископа Амвросія й ректора семінарії, редактора журналу протоієрея Іоанна Кратирова. Епіграфом журналу архієпископ Амвросій обрав слова апостола Павла з послання до євреїв: "Верою разумеваем" (11, 3). Ці Слова повинні були показати, що журнал слугує розкриттю християнської істини, що розуміється розумно, тобто відображає розумне християнське світосприйняття стосовно до живих потреб сучасного суспільства. Архієпископ Амвросій запропонував наступну програму:

1) відділ церковний, у якому викладається все, стосовне до богослів'я -- догмати, віра, канони й богослужіння історія церкви, помітні сучасні явища церковного й громадського життя;

2) відділ філософський, у якому представлені дослідження з області психології, метафізики, історії філософії, викладені просто і ясно, а також біографічні дані видатних мислителів минулого й сьогодення, витримки з їхніх творів з пояснювальними примітками, світлі думки язичеських філософів, які можуть свідчити, що християнське навчання близько до природи людини а в часи язичества становило предмет бажань і шукань кращих людей древнього світу;

3) відділ "Листок для Харківської єпархії", у якому містилися відомості, що становлять звичайно так званий відділ єпархіальних відомостей і звісток, маючих відношення до внутрішнього життя властивого Харківській єпархії.

Відмінність від інших духовних журналів полягала в тому що в ньому особливе місце приділялося філософії. Таке нововведення було досить бажаним і корисним. В інтересах істини взагалі й істин християнської віри зокрема корисно було з'ясувати, що сучасний матеріалістичний напрямок не є щось небачене в історії освіти, але воно є повторення прийомів мислення, відомих у філософії з давніх часів, що поряд із цим напрямком завжди існувало інше, що спиралося на основи людського духу, воно має безсумнівну перевагу перед першим і шляхом строго логічного висновку приводить до розумного переконання в основних істинах християнського навчання. Для освітченого християнина взагалі корисно бачити розвиток філософського мислення переважно в дохристиянський час, тому що філософія у своєму розвитку завжди стикалася з областю релігійної й була здебільшого спрямована до рішення тих же питань, які становлять зміст релігійних вірувань і рішення яких викликається потребами нашого духу (буття Бога, відношення Його до миру, безсмертя людської душі та ін.). Корисно знати, як вирішувалися ці питання власними зусиллями людського розуму; чому ці зусилля виявлялися мало плідними й приводили мислителів древнього світу до свідомості неможливості пізнати істину, якщо вона не буде відкрита Богом; як поступово усвідомлювалася у свідомості людей Богооткровенні істини і як вони застосовувалася в думці найосвіченіших Батьків і Вчителів Церкви із древньою дохристиянською філософією, та який вплив вона мала на філософію наступного часу [22].

В 1904 р. третій відділ журналу -- "Листок для Харківської єпархії" піддався значним змінам, розширенню й зміні назви "Вісті по Харківській єпархії". З'явилися такі розділи, як офіційні звістки, єпархіальна хроніка, життя інших єпархій, різні звістки й нотатки.

Для підтримки й заохочення студентів семінарії Св. Синод затвердив премії, у тому числі своїм указом від 9 квітня 1890 р. заснував стипендію імені митрополита Макарія (5% з капіталу 2850 руб.). Стипендіат, один із кращих і найбідніших вихованців семінарії, уродженець Харківської єпархії, затверджувався єпархіальним преосвященним. Указом Св. Синоду від 1 листопада 1891 р. була заснована премія ім'я померлого протоієрея м. Валок Апполонія Солодовникова (проценти з 3000 руб.) -- для кращого й найбіднішого вихованця семінарії, переважно уродженця м. Валок і повіту.

Революційні настрої торкнулися й Харківської духовної семінарії. 28 вересня 1905 р. її вихованці подали ректорові семінарії протоієреєві Іоаннові Знаменському петицію у Св. Синод і до повного її задоволення не приступали до занять. Правління семінарії розіслало вихованцям запрошення: до 17 січня приступитися до занять. Після Рождественських святок з'їхалися в семінарію біля третини вихованців. В актовому залі ранком улаштували сходку. На пропозицію розійтися ректор одержав відмову, але 40-45 вихованців виконали його прохання. Наступного дня знову відбулася сходка. Вночі п'ять вихованців були арештовані, 18 звільнені. До занять приступилися 150-170 вихованців (всіх їх було 330). вихованцям, що не з'явилися, було запропоновано приступитися до занять не пізніше 1 лютого, у інакшому випадку вони повинні були бути звільнені, семінаристи, що верталися, приймалися тільки за згодою тих що залишилися [22].

Переживши цю неприємність, ректор семінарії протоієрей Іоанн Знаменський подав прохання про звільнення його з посади. Указом Св. Сінода від 18 квітня 1906 р. він був звільнений, і ректором був призначений священик Алексій Юшков, зі зведенням у сан протоієрея.

В 1907 р. у єпархії відзначали 20-річчя служіння архієпископа Арсенія в єпископському сані. Духівництво єпархії зібрало із цієї нагоди 6300 руб. Для призначення стипендій: 3500 руб. для семінарії, 2500 руб.. для єпархіального жіночого училища, 300 руб. для трьох духовних училищ (три Арсентієвські стипендії по 100 руб.).

Архієпископ Арсеній благословив відкриття Товариства допомоги нужденним вихованцям Харківської духовної семінарії. Воно почало свою діяльність 26 вересня 1908 р. Членом ревізійної комісії був священик Костянтин Дьяков (майбутній митрополит Київський).

Журнал "Віра й розум" виходив два рази на місяць із 1916 г, щомісяця. Його редакторами був ректор семінарії. В 1916-1917 рр. журнал виходив за редакцією П. М. Красина. У жовтні 1915 р. третій відділ "Вісті по Харківській єпархії" був виключений зі складу журналу, замість нього став виходити журнал "Пастир і паства"; журнал "Віра й розум" залишився тим богословсько-філософським виданням, яким його задумав засновник архієпископ Амвросій. Видання тривало до 1917 р.

Перший номер щотижневого журналу "Пастир і паства" (жовтень 1915 р) містив єпархіальну хроніку й був засобом живого обміну думками для пастирів, закону складників місіонерів і вчителів. Редактором журналу був єпархіальний місіонер архімандрит Митрофан (з березня 1916 р. -- єпископ Сумський). Спочатку журнал виходив двічі на місяць, а з 1916 р. -- чотири рази на місяць, В 1917 р. видання було закрито. Останній номер вийшов в 1919 р., коли Харків зайняли війська Білої Армії.

Першу спробу залишити віруючих без церковно-парафіяльних шкіл почав Тимчасовий уряд. Законом від 20 червня 1917 р. Передбачалася передача церковних шкіл у ведення Міністерства народної освіти. Але в Харківській єпархії не встигли виконати цей закон. Голова єпархіальної училищної ради протоирей Іоанн Знаменский 29 березня 1918 р. Повідомляв, що "у веденні єпархіальної училищної ради повинні залишитися 32 церковні школи. Питання про засоби утримування цих шкіл і училищ в оних залишається відкритим, тому що місцевих коштів на це майже зовсім не має -- при загальній у цей час розрусі в плині парафіяльного життя, отримання ж казенних асигнувань є справою зовсім не з'ясованою" .Держава не виділила кошти на 1917-1918 навчальний рік, і церковні школи існували самостійно.

У січні 1919 р., коли в Харків увійшли більшовики, духовні училища були закриті, а семінарія і єпархіальне жіноче училище були перетворені в гімназії. Таким чином, у роки громадянської війни всі церковні школи припинили своє існування.

1.4 Свято-Покровський монастир в часи антирелігійної боротьби (1917-1988рр.)

Після встановлення Радянської влади на Україні монастир був в 1922 р. закритий. Його приміщення були передані різними організаціям.

9 січня 1923 року у звіті Харківською губернською робочо-селянською ліквідаційною комісією з відділення церкви від держави вказується, що її засідання ухвалило закрити всі міські й приміські монастирі, і, у першу чергу, чоловічий Свято-Покровський монастир. Виселені ченці мали право забрати із собою тільки одяг, взуття й білизну.

Багато ченців прийняли мученицький вінець, постраждавши за Христа. Їхній порох був знайдений під час будівельних робіт улітку 2000 року під стіною вівтаря Свято-Озерянского храму. У цей час рака з останками розстріляних ченців перебувае в Центральному вівтарі Озерянского храму.

Із січня 1925 р. став виходити відновлений журнал "Голос православної України". Ціль видання полягала в тім, щоб об'єднати відновленчиські церкви й приготувати народ і духовенство до проведення Помісного Собору. Цікаво, що журнал почав виходити із січня, а реєстрацію відновленці одержали 4 квітня. Організований відновленцями Собор пройшов з 17 по 11 травня, і в червні 1925 р. журнал перейменували в "Український православний благовісник" (на українській мові). Він став виходити два рази на місяць. Його напрям відновленці визначили так: "Журнал стоїть цілком на церковній лінії Всеукраїнського Священного Помісного Собору 17-27 травня 1925 року, на незмінному зберіганні святого православ'я, у союзі із Всесвітньою Церквою, проведення в життя соборноправності й автокефалії Української Православної Церкви". У журналі було вісім відділів:

- загально церковний, по принципових питаннях церковного життя України в цей момент;

- апологетичний, з матеріалами по захисту ідей релігії взагалі й православ'я зокрема;

-проповідницький, з популярними повчаннями на сучасні теми; місіонерський, про тихонівщену, липковщіну та про секти України;

- національно-церковний. з питань автокефалії й українізації Української Церкви, про постанови й розпорядження Св. Синоду й Уряду по церковних питаннях;

- звістки церковні з різних місць України й СРСР, Православного Сходу й інославного Заходу.

З 1 січня 1927 р. став виходити ще один журнал українською мовою "Рідна Церква". Він виходив два рази на місяць. У кожному номері вміщувалися проповіді на недільні й святкові дні на місяць уперед у допомогу сільському духівництву й для читання віруючими, а також короткі апологетичні й церковно-суспільні статті, офіційні повідомлення Св. Синоду, хроніка церковного життя на Україні та за кордоном, оголошення.

Напрямком цього журналу, як і попереднього, було незмінне збереження православ'я Української Православної Церкви, твердий зв'язок із Всесвітньою Православною Церквою, автокефальність Української Православної Церкви, її українізація й політичність. Гучні заяви, особливо якщо врахувати потоптані канони, самочинну автокефалію. У ті роки уряд України проводив українізацію, тому повинні бути зрозумілі джерела церковної українізації.

Св. Синод випустив також православні календарі на 1926 до 1927 р. У календарі на 1926 р. містились цінні відомості про початок відновленческого руху, а також матеріали про проведення Собору 1925 р. у Харкові.

Журнали видавалися доти, поки відновленці були потрібні владі. В 1928 р. секретарі Св. Синоду єпископ Серафим Ляді дав інтерв'ю. Воно було надруковано в газеті "Харківський пролетар" від 8 січня, напередодні свята Хрещення Господня. Це був останній виступ єпископа. В 1929 р.; припинили своє існування всі періодичні видання Св. Синоду.

Страшним прикладом руйнування й запустіння, що відбиває духовний занепад нашого народу, стала блюзнірська експозиція в Покровському храмі, де в 1932 році почав діяти антирелігійний музей [22].

Значних втрат монастирським будовам нанесла війна 1941-1945 рр., під час якої особливо постраждали собор і дзвіниця. У повоєнні роки ряд будинків монастиря зайняв Харківський історичний музей. У колишніх крамницях розмістилося швейне виробництво. Озерянская церква була перебудована під сховище обласного історичного архіву, її купола були знесені. У корпусі келій улаштувався військовий комісаріат, у консисторії -- архів науково-технічної документації. Дохідні будинки були перетворені в комунальні квартири, кам'яний корпус стаєнь згорів і був розібраний. А гордість української архітектури, Покровський собор, був перетворений у склад хозтоварів центрального універмагу. Назавжди зникли розписи його стін, про які збереглися лише описи. Сильно постраждали розписи Озерянской церкви, які були знівечені електропроводкою й трубами опалення, цегельними перегородками, а потім -- просто забілені, також були знесині куполи храму. Ще в передвоєнні роки були знесені монастирська каплиця й огорожа з боку Клочківської вулиці.

Після закриття монастиря його майно -- начиння, ікони, книги були частково розграбовані, а частково передані Харківським музеям і бібліотекам. Усипальниця з прахом наших знаменитих земляків була розорена й повністю знищена.

Колись російський поет А. А. Фєт писав:

Где Храм оставленный подъял свой купол белый

И по колонам вверх кудрявий плющ бежит.-

Мне грустно: мир богов, теперь осиротелый,

Рука невежества забвением клеймит.

І хоча ці вірші були написані давно й з іншого приводу, вони, як найкраще, відбивають картини руйнування й запустіння, що охопили ту частину нашої історико-культурної спадщини, що була пов'язана з духовно-релігійним життям нашого народу. "Рука неуцтва" [64] таврувала забуттям минуле, не дуже піклуючись про те, що без минулого неможливо й майбутнє.

Проте, неминуще значення Свято-Покровського монастиря, його містобудівну, архітектурно-художню, історико-культурну, духовно-релігійну цінність розуміли й намагалися відстояти багато хто навіть у самі важкі часи. Ще в 1920-х рр. істориком української архітектури С.Таранушенко були зроблені дослідження й обмірювання Покровського собору.

Уже в перші післявоєнні роки вживали спроби реставрації найціннішої будівлі -- Покровського собору. Перший проект його відновлення був виконаний в 1947 р. архітектором-художником Д. Р. Торубаровим, але роботи не були здійснені. В 1955 р., в 1960-1965 рр. проектна документація була розроблена архітекторами И. Л. Шмульсоном і В. Б. Петичинським. Ці матеріали лягли в основу реставраційних робіт, в результаті яких була укріплена частина основних конструкцій, відновлені глави церкви й дзвіниці. Ряду елементів будинків надані форми XVII ст.: знову зведена дерев'яна галерея -- "опасання", перебудовані по старому зразку верхні частини північного й південного притворів, розібрані стіни зруйнованої під час війни трапезної, що з'єднувала церкву, дзвіницю й ряд побутових прибудов. Однак через нестачу коштів справа зупинилася, і занедбаний, відкритий всім вітрам будинок довгі роки виявляв собою німий докір владі. Зусиллями місцевих ентузіастів 1970-х рр. вдалося включити більшість монастирських будівель у списки пам'ятників архітектури, що врятувало багатьох із них від фізичного знищення, а територію монастиря -- від різного роду забудови, що загрожувала знищити характер що склався на протязі двох сторіч історико-архітектурного середовища. У середині-кінці 80-х рр. була зроблена ще одна спроба відновити сходи й перехід між церквою й дзвіницею, але й вона закінчилася невдачею через низьку кваліфікацію підрядної організації й нестачу коштів. Наприкінці 1983 р. главою Харківської єпархії, тоді архієпископом, владикою Никодимом уперше було поставлене питання про відродження Свято-Покровського монастиря. Архієпископ, що змінив його на цій пості, Іриней також неодноразово намагався вирішити це питання з місцевою владою. Важко сказати, яка доля була б уготована Покровському собору, якби не настали в житті нашого суспільства нові часи. Але тільки 15 січня 1990 р. у зв'язку з настійними вимогами митрополита Никодима, що знову очолив Харківську єпархію, Обласною Радою було ухвалене рішення про передачу монастирю спочатку частини, а потім і всіх його будівель.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.